Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
Номера от 730 грн.
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Номера от 490 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Номера от 450 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-2% онлайн заказ
Зачарованные Карпаты
Зачарованные Карпаты
Закарпатье, Воловец
Коттеджи от 400 грн.
Есть номера


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА РОЗКРАДАННЯ, ВЧИНЕНІ У СПІВУЧАСТІ

 

АЛЬОШИН ДМИТРО ПЕТРОВИЧ
КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА РОЗКРАДАННЯ, ВЧИНЕНІ У СПІВУЧАСТІ
   


Спеціальність 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;
кримінально-виконавче право

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Харків - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному університеті внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України.

Науковий керівник:
кандидат юридичних наук, професор Орлов Павло Іванович, Національний університет внутрішніх справ МВС України, перший проректор з навчально-методичної роботи.

Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор Навроцький В’ячеслав Олександрович, Львівський національний університет ім. Івана Франка, професор кафедри кримінального права і кримінології;

кандидат юридичних наук, доцент Тютюгін Володимир Ілліч, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, доцент кафедри кримінального права.

 

 

Провідна установа – Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, відділ проблем кримінального права, кримінології та судоустрою (м. Київ).

Захист відбудеться “14” лютого 2003 року о “13” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.03 Національного університету внутрішніх справ (61080, м. Харків, пр-т 50-річчя СРСР, 27).
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Національного університету внутрішніх справ (61080, м. Харків, пр-т 50-річчя СРСР, 27).

 

Автореферат розісланий “13” січня 2003 року.

 

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Кириченко В.Є.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Набрання чинності 1 вересня 2001 року нового Кримінального кодексу України ознаменувало завершення багаторічної реформи національного кримінального законодавства. Враховуючи, що власність є економічною основою життя суспільства та людини, на виконання норм Конституції України Кримінальний кодекс одним зі своїх завдань проголосив охорону власності незалежно від її форм.
У той же час злочинні посягання на власність, зокрема розкрадання, залишаються найбільш розповсюдженими серед усіх злочинів. Особливу небезпеку для створення нової господарської системи в державі, заснованій на ринкових відносинах, становлять розкрадання, вчинені у співучасті, тому що спільне вчинення цих злочинів дозволяє з більшим успіхом вибрати жертву, зникнути з місця злочину, перевезти та реалізувати викрадене, знищити сліди злочину, протидіяти його розкриттю, що, звичайно, ускладнює процес розслідування.
Спільне вчинення розкрадань досить часто виступає способом первісного накопичення капіталу для наступного переходу до більш досконалих форм злочинної діяльності, як правило, пов'язаних із вчиненням економічних злочинів, а також удосконалення кількісно-якісних характеристик самих злочинних груп. Можна сказати без перебільшення, що групова, особливо організована злочинність, у сучасній Україні перетворилася на справжнє соціальне лихо, здатне заподіяти суттєву шкоду не тільки інтересам окремих громадян та юридичних осіб, але й посягнути на основи конституційного ладу нашої держави.
У 2001 році в Україні було зареєстровано 503676 злочинів, близько 60% від яких становили посягання проти власності, вчинені у формі розкрадань. Окрім того, питома вага групової злочинності в структурі усіх зареєстрованих злочинів склала 14,5%. Щодо розкрадань цей показник склав 18,2%, тобто майже кожне п'яте виявлене розкрадання вчиняється у співучасті. Одночасно слід ураховувати високу латентність цього виду злочинів, особливо при спільному їх вчиненні. Найбільшу питому вагу розкрадання становлять також у структурі організованої злочинності України. Наприклад, у 2001 році було зареєстровано 6703 злочини, вчинені організованими групами, понад 50% з них – це розкрадання.
У правозастосуванні при кваліфікації розкрадань, вчинених у співучасті, виникають неабиякі труднощі. Тому надто важливо, щоб безпосередня боротьба правоохоронних органів з таким соціальним лихом мала належне теоретичне обґрунтування в українському кримінальному законодавстві. У теорії кримінального права окремі проблеми кримінальної відповідальності за співучасть у розкраданнях досліджували такі відомі вчені, як М.І. Бажанов, Л.С. Белогріц-Котляревський, Ф.Г. Бурчак, В.А. Владимиров, Р.Р. Галіакбаров, Л.Д. Гаухман, Н.О. Гуторова, П.І. Гришаєв, М.Д. Дурманов, В.П. Ємеляьнов, М.М. Ісаєв, А.О. Кістяківський, М.І. Ковальов, М.Й. Коржанський, Г.О. Кригер, Б.А. Курінов, В.М. Куц, Ю.О. Ляпунов, П.С. Матишевський, В.О. Навроцький, Б.С. Никифоров, А.О. Пинаєв, О.О. Піонтковський, С.В. Познишев, М.С. Таганцев, П.Ф. Тельнов, Ю.М. Ткачевський, О.М. Трайнін, В.І. Тютюгін, Б.С. Утевський, І.Я. Фойницький, І.Х. Хакимов, М.Д. Шаргородський та інші.
Результати наукових досліджень щодо загальних питань співучасті та окремих проблем кваліфікації групових розкрадань містять багато важливих теоретичних положень. Однак деякі питання і сьогодні залишаються дискусійними. Крім того нова соціальна сутність, зміна системи цінностей зумовили поширення корисливої мотивації в поведінці значної частини громадськості, що своєю чергою призвело до зростання групової злочинності корисливої спрямованості, проявів її найагресивніших форм. Одночасно прийняття Кримінального кодексу України не тільки не вирішило, але й поставило багато запитань, які потребують нових знань в сфері відповідальності за співучасть у розкраданнях. Вказані обставини зумовили необхідність напрацювань нових науково-теоретичних положень щодо законодавчих новел, присвячених зокрема відповідальності за співучасть у розкраданнях, так і щодо судово-слідчої практики їх застосування.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри кримінального права і кримінології Національного університету внутрішніх справ у межах державної Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України №1376 від 25 грудня 2000 року, а також базується на п.54 розділу V Тематики пріоритетних напрямків дисертаційних досліджень на період 2002-2005 роки, затвердженої наказом МВС України від 30 червня 2002 року №635.
Мета і завдання дослідження полягають у комплексній розробці і конкретизації загальнотеоретичних положень щодо питань кримінальної відповідальності за розкрадання, вчинені у співучасті, і формулювання на цій основі пропозицій, спрямованих на вдосконалення кримінального законодавства та правозастосовчої практики.
Для досягнення визначеної мети перед дослідником були поставлені такі завдання:
- провести історико-правовий аналіз кримінально-правових норм, що регулюють відповідальність за співучасть у розкраданнях;
- визначити стан наукової розробленості проблеми в теорії кримінального права;
- розкрити зміст групових, у тому числі організованих форм співучасті, що закріплені у Загальній частині Кримінального кодексу України, на підставі комплексного дослідження розкрадань, вчинених у співучасті;
- виявити особливості розкрадань, вчинених групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою, злочинною організацією;
- визначити характерні риси зазначених форм співучасті у розкраданнях для правильного їх розмежування;
- розглянути проблемні питання співучасті, пов'язані із кваліфікацією окремих посягань на власність, вчинених у формі розкрадань;
- розробити пропозиції і рекомендації щодо вдосконалення кримінального законодавства та інших нормативних актів України, а також практичної реалізації законодавчих новел Кримінального кодексу України.
Об'єктом дослідження виступають розкрадання, вчинені у співучасті, як окремий різновид групових та організованих форм злочинної діяльності.
Предмет дослідження – проблеми кримінальної відповідальності за розкрадання, вчинені у співучасті.
Методи дослідження. За методологічну основу дослідження взято основні положення філософії, соціології, психології, загальної теорії права. Застосування методу структурно-системного аналізу дозволило провести наскрізне комплексне дослідження проблем кримінальної відповідальності за розкрадання, вчинені у співучасті. Історико-правовий метод використовувався для розкриття генезису інституту співучасті у розкраданнях у вітчизняному кримінальному праві. Формально-юридичний метод забезпечив дослідження змісту та структури кримінально-правових норм про відповідальність за співучасть у розкраданнях, їх відповідності правилам законотворчої техніки. У процесі аналізу законодавчих новел про форми співучасті було використано різні способи тлумачення: систематичний, граматичний, історичний і логічної інтерпретації. Даючи характеристику особливостей кваліфікації окремих групових розкрадань, автор застосовував статистичний, логіко-семантичний і формально-логічний метод. Широко застосовувалися методи статистичного аналізу, соціологічні методи, зокрема, при вивченні 460 кримінальних справ про розкрадання, вчинені за попередньою змовою групою осіб, та 124 кримінальні справи про розкрадання, вчинені організованою групою. Останнє сприяло формуванню широкої емпіричної бази дослідження, яка забезпечує репрезентативність його висновків у межах всієї України.
Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що вперше в Україні на рівні дисертації проведено наскрізне комплексне дослідження проблем кримінальної відповідальності за розкрадання, вчинені у співучасті. Важливо і те, що це дослідження здійснено на базі нового Кримінального кодексу. Елементи новизни та її сутність:
- вперше було досліджено становлення та подальший розвиток інституту співучасті у розкраданнях на підставі аналізу джерел вітчизняного кримінального права. При цьому виявлено та проаналізовано законодавчі акти минулого, у яких співучасть вперше в історії кримінального права України було закріплено: 1) як обов’язкову ознаку злочинів проти власності; 2) як ознаку, обтяжуючу відповідальність за скоєння таких злочинів;
- запропоновано нову класифікацію співвиконавських дій залежно від їх характеру та обсягу, а також часу виконання у процесі вчинення розкрадань;
- вперше на підставі комплексного дослідження розкрадань, вчинених у співучасті, сформульовано визначення співвиконавця розкрадання та дістало подальший розвиток визначення загального поняття виконавця (співвиконавця) злочину, чинне законодавче визначення якого не охоплює усіх можливих різновидів виконання (співвиконання) злочину;
- розвинуті наукові положення щодо кваліфікації групових злочинів. На відміну від позиції законодавця наведено нові аргументи на користь того, що не тільки діяння організатора, підбурювача та пособника, але й діяння виконавця (співвиконавця) потрібно кваліфікувати із посиланням на відповідну норму Загальної частини (ч.2 ст.27 КК України);
- наведено нові аргументи на користь того, що до розкрадань, вчинених за попередньою змовою групою осіб, слід відносити не тільки випадки співвиконавства, але і співучасть з розподілом ролей у процесі здійснення єдиного для групи злочинного наміру. Удосконалено загальне визначення злочину, вчиненого за попередньою змовою групою осіб;
- доведено, що попередня змова та попередня зорганізованість як ознака організованої групи не тотожні поняття. Проведено їх розмежування;
- дістало подальший розвиток визначення поняття стійкості як об'єктивної ознаки організованої злочинної групи, під якою пропонується розуміти здатність групи до тривалого функціонування та успішної протидії заходам, вжитим правоохоронними органами з метою викриття групи і притягнення її учасників до кримінальної відповідальності;
- на відміну від позиції законодавця у дисертації аргументовано висновок, що група може бути визнана організованою не тільки у випадках об'єднання для вчинення двох або більше злочинів, але навіть і одного злочину, якщо останній охоплюється поняттям злочинної діяльності;
- удосконалено визначення поняття злочинної організації, чинне законодавче визначення якої не дає можливості для її чіткого розмежування з організованою групою;
- вперше проведено комплексне дослідження окремих проблем співучасті щодо конкретних розкрадань залежно від способу заволодіння чужим майном, а також особливостей законодавчої конструкції деяких складів злочинів проти власності. В новому аспекті проаналізовано правила кваліфікації окремих розкрадань, вчинених у співучасті;
- розвинуті, а в ряді випадків сформульовані вперше конкретні рекомендації щодо подальшого вдосконалення кримінального законодавства України та правозастосовчої практики.
Практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що вони можуть бути використані:
- у сфері науково-дослідній діяльності – для подальшого вивчення теоретичних проблем кримінальної відповідальності за розкрадання, вчинені у співучасті;
- у правотворчості – при подальшому вдосконаленні кримінального законодавства;
- у правозастосовчій діяльності – для вирішення питань кваліфікації розкрадань, вчинених у співучасті; розмежування різних форм співучасті;
- у навчальному процесі – матеріали дисертації можуть бути використані при підготовці відповідних розділів підручників і навчальних посібників, у викладанні курсів Загальної та Особливої частин кримінального права, у науково-дослідній роботі викладачів, ад'юнктів, курсантів та слухачів.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорено на засіданнях кафедри кримінального права і кримінології Національного університету внутрішніх справ, науково-практичних семінарах, практичних заняттях. Результати дисертаційного дослідження викладено на восьмій міжнародній науково-практичній конференції “Транснаціональна злочинність: заходи протидії, проблеми підготовки кадрів правоохоронних органів” (Харків, Університет внутрішніх справ, червень, 2000 р.), науково-практичних конференціях ад'юнктів і магістрантів (Харків, Національний університет внутрішніх справ, квітень, 2001 р.; травень, 2002 р.), науково-практичній конференції “Новий кримінальний кодекс України: проблеми впровадження” (Харків, Національний університет внутрішніх справ, червень, 2001 р.), міжнародній науково-практичній конференції “Актуальные проблемы реформирования правовой системы Российской Федерации” (Бєлгород, Бєлгородський державний університет, квітень, 2002 р.), науково-практичній конференції “Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах” (Київ, Національна академія внутрішніх справ України, квітень, 2002 р.), міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (Хмельницький, Хмельницький інститут регіонального управління і права, квітень, 2002 р.).
Публікації. За темою дисертації автором опубліковано дванадцять наукових статей (дві з них – у співавторстві, в яких особистий внесок здобувача становить 50%).
Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які об’єднують дев'ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації – 220 сторінок. Список використаних джерел складається із 223 найменувань і займає 17 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, її мета та завдання, об’єкт, предмет і структура дослідження, формулюється його методологічна основа, підкреслюється наукова новизна і практичне значення роботи, наводиться апробація результатів дослідження.
Розділ 1 “Історико-правовий аспект розвитку кримінально-правових норм, що регулюють відповідальність за співучасть у розкраданнях” складається з двох підрозділів.
У підрозділі 1.1. “Розвиток норм про співучасть у розкраданнях у кримінальному праві дорадянського періоду” простежено історію виникнення, формування та подальшого розвитку норм про кримінальну відповідальність за співучасть у розкраданнях у вітчизняному кримінальному праві дорадянських часів. Шляхом історичного аналізу автор досліджує формування та становлення в різних законодавчих актах минулого кримінально-правових норм про співучасть у розкраданнях. Дисертант у хронологічній послідовності докладно аналізує такі пам’ятки кримінального права як договори Київської Русі з Візантією, різні редакції Руської Правди, Псковську судну грамоту 1397 р., Литовський Статут у трьох редакціях: 1529, 1566 і 1588 років, Соборне Уложення 1649 р., Військовий артикул Петра I 1715 р., Уложення про покарання уголовні і виправні 1845 р., Статут про покарання, що накладаються мировими суддями 1846 р., Уголовне Уложення 1903 р.
Досліджуючи окремі положення зазначених нормативно-правових актів, автор зупиняється на нормах, які вперше в історії вітчизняного кримінального права закріпили відповідальність за співучасть у розкраданнях та причетність до таких злочинів (наприклад, ст.7 договору 944 р., укладеного з Візантією при князі Ігореві, ст.31 і ст.40 короткої редакції “Руської правди”, ст.ст.41, 42, 43, 121 просторової редакції “Руської правди”), аналізує законодавчі акти минулого, в яких вперше в історії кримінального права співучасть виступає обов’язковою ознакою злочину (ст.1 Псковської судної грамоти передбачала відповідальність за “нахід” – розбій, вчинений зграєю; у Литовському Статуті була закріплена відповідальність за “наїзд” – кінний напад озброєної групи осіб на потерпілого з корисливих спонукань), досліджує історію становлення норм, що регулювали деякі спеціальні питання відповідальності за співучасть у злочині (ст.35 глави XI Литовського Статуту 3-ої редакції; ст.ст.198, 199 Соборного Уложення; ч.1 ст.1649, ст.ст.1650, 1664 Уложення про покарання уголовні і виправні 1845 р.).
У цьому ж підрозділі автор дає коментар-характеристику поглядів учених-криміналістів XIX – початку XX століть, зокрема М.С. Таганцева, Л.С. Бєлогріц-Котляревського, І.Я. Фойницького, А.О. Кістяковського, С.В. Познишева та інших, які займалися дослідженням окремих проблем кримінальної відповідальності за розкрадання, вчинені у співучасті.
У підрозділі 1.2. “Розвиток норм про співучасть у розкраданнях у кримінальному законодавстві радянського періоду” висвітлено історію становлення норм про співучасть в цілому та кримінально-правових положень про співучасть у розкраданнях зокрема в радянському кримінальному праві. Автор докладно аналізує нормативно-правові акти радянських часів, які містили зазначені положення. Це декрети Радянської влади і рішення Комуністичної партії, Керівні начала з кримінального права РРФСР 1919 р., Кримінальний кодекс РРФСР 1922 р., Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1924 р., Кримінальні кодекси УРСР 1922, 1927 і 1960 рр., Основи кримінального законодавства СРСР 1958 р., Основи кримінального законодавства Союзу РСР і республік 1991 р., інші нормативно-правові акти радянського періоду. Не залишились поза увагою також окремі положення судової практики щодо вирішення деяких проблем кваліфікації розкрадань, вчинених у співучасті.
Розділ 2 “Форми співучасті при вчиненні розкрадань” складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. “Вчинення розкрадань групою осіб” розглядаються питання відмежування співвиконавства від співучасті з розподілом ролей при вчиненні розкрадань. Як один з варіантів вирішення позначеної проблеми автор пропонує класифікувати найхарактерніші різновиди дій, що відносяться до співвиконавських під час вчинення розкрадань. Класифікаційним критерієм обрано характер і обсяг таких дій, а також час їх виконання у процесі вчинення розкрадання. Логічним способом побудови класифікації виступає метод уявного ізолювання діянь співучасників один від одного, що дозволить точніше визначити, чи входять ті або інші дії до об'єктивної сторони складу злочину.
За обсягом виконаних дій дисертант виділяє такі різновиди співвиконавства розкрадань: 1) кожен співвиконавець розкрадання, який є членом злочинної групи, повністю виконує усі дії, що утворюють об'єктивну сторону складу злочину; 2) співвиконавець виконує лише частину дій, які входять до об'єктивної сторони складу розкрадання. Це своєрідний розподіл ролей між співвиконавцями. Причому, у другій групі розглядаються найхарактерніші різновиди співвиконавських дій залежно від часу їх здійснення у процесі спільного вчинення злочину та від способу законодавчої конструкції деяких складів розкрадань, а саме: а) дії, котрі, якщо розглядати їх ізольовано від діянь інших співучасників, становлять замах на розкрадання; б) вчинення активних дій, що являють собою безпосереднє заволодіння чужим майном; в) дії особи, які не пов'язані із самим процесом вилучення чужого майна, але вчинені безпосередньо після такого вилучення до моменту закінчення розкрадання з метою утримання цього майна і обернення його у власність співучасників; г) дії, які вчинені вже після юридичного закінчення злочину, але за своїм характером є вилученням або оберненням чужого майна у свою власність чи власність співучасників.
На підставі аналізу зазначених видів співвиконавських дій при вчиненні розкрадань у роботі сформульовано визначення співвиконавця розкрадання, яке пропонується внести до відповідної постанови Пленуму Верховного Суду України:
Співвиконавцем розкрадання визнається особа, яка повністю або частково виконала об'єктивну сторону складу певного розкрадання, тобто безпосередньо брала участь спільно з іншими особами (співвиконавцями) у процесі заволодіння чужим майном, або, хоча й не брала безпосередню участь у заволодінні чужим майном, повністю або частково виконала дії, що входять до об'єктивної сторони складу розкрадання і забезпечують іншим співучасникам доступ до чужого майна.
Проаналізувавши законодавче визначення виконавця, закріплене у ч.2 ст.27 КК України та розглянувши перелічені у законі види виконавських (співвиконавських) дій, дисертант робить висновок, що цей різновид співучасті можливий лише у випадку, коли виконавець (співвиконавець) діяв спільно з іншими суб'єктами злочину. Разом з тим автор вважає недоліком ч.2 ст.27 КК вказівку на те, що опосередковане виконання можуть утворювати лише випадки використання осіб, які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності, тому що така вказівка не охоплює ситуації, коли для вчинення злочину використовуються деліктоспроможні особи, котрі підлягають відповідальності за необережне заподіяння шкоди (наприклад, ті, що діють через невибачну фактичну помилку). Тому дисертант пропонує ч.2 ст.27 КК після слів “...які відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне…” доповнити фразою “або відповідають за необережне заподіяння шкоди”.
На підставі тлумачення ч.2 ст.27 КК України та аналізу положення про необхідність при призначенні покарання співучасникам враховувати характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину автор доводить, що не тільки діяння організатора, підбурювача та пособника, але й діяння виконавця (співвиконавця) слід кваліфікувати з посиланням на відповідну норму Загальної частини (ч.2 ст.27 КК України). На думку дисертанта, інше вирішення цього питання, у разі відсутності самостійної правової оцінки діяння виконавця, виключає можливість самостійної юридичної оцінки інших видів співучасті, якщо вони збігаються із співвиконавством. Виняток становлять лише випадки, коли питання співучасті знайшли безпосереднє відображення в Особливій частині КК, наприклад, при визначенні окремих форм співучасті як конститутивних або кваліфікуючих (особливо кваліфікуючих) ознак складу злочину.
Підрозділ 2.2. “Вчинення розкрадань за попередньою змовою групою осіб”. В усіх злочинах проти власності, що відносяться до розкрадань, вчинення таких злочинів групою осіб за попередньою змовою виступає ознакою, яка підвищує їх суспільну небезпеку і відповідно впливає на кваліфікацію. Щодо функцій учасників групового розкрадання висловлено різні точки зору, прихильники найбільш поширеної з яких обмежують склад групи винятково співвиконавством при вчиненні розкрадань. Дисертант вважає, що така позиція страждає перебільшенням ролі об'єктивних і недооцінкою суб'єктивних ознак співучасті у злочині. Досліджуючи вплив зазначеної кваліфікуючої ознаки на суттєве підвищення суспільної небезпеки злочину в цілому, та розкрадань зокрема, а також аналізуючи історію прийняття КК України 2001 р., автор приходить до висновку, що при формулюванні кваліфікованого складу групових розкрадань законодавець враховував підвищену небезпеку не “безпосередньої” участі у скоєнні цього роду діянь, а саме “спільності” вчинення розкрадань.
Разом з тим чинне визначення злочину, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, не містить вказівку на характер виконуваних учасниками такої групи ролей, що не виключає суперечливого вирішення цього питання в теорії і на практиці. З метою уникнення суперечливих тлумачень, автор пропонує подати формулювання групи осіб за попередньою змовою у такій редакції:
Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку виконання злочину, домовилися про спільне його вчинення шляхом виконання взаємно узгоджених функцій у процесі здійснення єдиного для групи злочинного наміру, незалежно від ролі, яку вони при цьому виконували.
У підрозділі 2.3. “Організовані форми співучасті у розкраданнях” розглядаються об'єктивні та суб’єктивні ознаки організованих форм співучасті на основі комплексного дослідження розкрадань, вчинених організованими групами.
Формулюючи в ч.3 ст.28 КК України поняття організованої групи, законодавець закріпив ряд об'єктивних та суб'єктивних її ознак, серед яких основними є якісні ознаки організованої групи: стійкість та попередня зорганізованість учасників групи для вчинення одного або декількох злочинів. Дисертант не погоджується з висновком деяких вчених про неможливість розмежування понять зорганізованості та попередньої змови. На думку автора, помилковим є і протиставлення цих понять, тому що вони співвідносяться, як філософські категорії “загальне” й “часткове”. У цьому відношенні попередня зорганізованість виступає як особлива форма вираження попередньої змови, для розкриття змісту якої слід не механічно протиставляти ці два поняття, а визначити ті ознаки і властивості, які, доповнюючи звичайну попередню змову, перетворюють останню на якісно нове явище – попередню зорганізованість. У роботі аналізуються ознаки, що обумовлюють виникнення зорганізованості:
1. Кількісна ознака, згідно з якою необхідний мінімум для наявності організованої групи складають три суб'єкти злочину. Аналізуючи теоретичні положення вітчизняного кримінального права, узагальнення судової практики України, кримінальне законодавство закордонних держав, міжнародні нормативно-правові акти у сфері боротьби з організованою злочинністю, а також дані соціології та психології, автор доводить правильність законодавчого встановлення цієї ознаки. Підкреслюється, що введення у поняття співучасті терміна “суб’єкти злочину” є безумовним досягненням законодавчої техніки, воно дозволить уникнути суперечливих тлумачень щодо визначення якісної ознаки множинності при співучасті. Обґрунтовується необхідність приведення у відповідність з кримінальним законом деяких роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, у яких визначення групи осіб дається досить широко.
2. Планування злочинної діяльності або, як зазначено у законі, злочини мають бути “об'єднані єдиним планом, відомим всім учасникам групи”. Про зорганізованість як невід'ємну властивість організованої групи певною мірою свідчить тривалість планування майбутньої злочинної діяльності. Для підтвердження цього положення автор наводить результати вивчення кримінальних справ про розкрадання, вчинені у співучасті, які дозволяють зробити висновок про пряму залежність між ступенем організованості групи і тривалістю часу, що пройшов від створення такої групи до безпосереднього вчинення першого злочину. Так, зі 124 кримінальних справ про розкрадання, вчинені організованими групами, 88 таких груп (а це близько 71% від загальної кількості) планували злочинну діяльність більше тижня. Разом з тим переважна більшість груп, що виникли за попередньою змовою винних, 335 (72,8%) з 460 досліджених дисертантом планували вчинення розкрадань не більше однієї доби. І лише 16 таких груп (3,5%) планували майбутню злочинну діяльність більше тижня.
Дисертант не погоджується з указівкою законодавця на те, що злочинний план має бути відомий усім учасникам організованої групи. Матеріали практики підтверджують, що у великих організованих групах, які планують тривалу злочинну діяльність, далеко не всі учасники обізнані про справжні плани групи. Більш того, часто завдяки саме цьому і досягається стійкість об'єднання, здатність протидіяти його викриттю на основі конспіративної діяльності. Тому автор пропонує виключити із ч.3 ст.28 КК України слова – “...відомого всім учасникам групи”.
3. Розподіл функцій між учасниками групи. На думку дисертанта, ця ознака характеризується не тільки і не стільки поділом видових ролей (визначення співвиконавців, організаторів, підбурювачів і пособників злочину), скільки виявляється в конкретизації дій, які той чи інший учасник повинен виконувати у процесі діяльності групи. При цьому обов'язковою є інформованість учасників про їх функції.
Проведене дослідження підтвердило, що співвиконавство при вчиненні злочину організованою групою у чистому вигляді неможливе. Серед 124 вивчених кримінальних справ про розкрадання, вчинені організованими групами, не було виявлено жодної такої групи, котра не мала б організатора. Більш того, у переважній кількості випадків (57,3%), організатори особисто взагалі не брали участь у безпосередньому вчиненні злочину. 34,7% досліджених груп характеризувалися наявністю декількох організаторів. Тому ще однією обов'язковою передумовою зорганізованості групи є наявність одного або декількох організаторів.
Обов'язковою суб'єктивною властивістю зорганізованості є єдність намірів учасників групи, яка передбачає усвідомлення кожним з учасників факту об'єднання його з іншими особами в єдине ціле і прагнення тіснішого зв'язку своїх зусиль для досягнення єдиного злочинного результату.
На підставі дослідження зазначених ознак та етимологічного аналізу терміна “зорганізованість” автор пропонує таке його визначення: це об'єднання трьох або більше суб'єктів злочину в чітко налагоджене, стабільно функціонуюче, внутрішньо скоординоване системне утворення, що відповідає спільній меті його учасників – заняттю злочинною діяльністю.
Аналізуючи стійкість як ознаку організованої групи, дисертант не погоджується з окремими вченими, котрі вважають, що під стійкістю слід розуміти згоду учасників групи на тривалу злочинну діяльність. На думку автора, суспільна небезпека організованої групи полягає не в угоді на тривалу злочинну діяльність, а в здатності до тривалого заняття такою діяльністю. Спираючись на етимологічне значення слова “стійкість”, як здатність системи, що перебуває під дією сил у рівновазі, повертатися після незначного відхилення у положення рівноваги, суспільна небезпека організованої групи, отже, її стійкість, полягає у здатності останньої до тривалого функціонування і успішної протидії заходам, які вживаються правоохоронними органами з метою викриття такої групи та притягнення її учасників до кримінальної відповідальності.
Стверджуючи, що ознаки, які обумовлюють зорганізованість групи, в якійсь мірі свідчать про стійкість злочинного об'єднання, дисертант виділяє додаткові ознаки стійкості:
1. Об’єднання співучасників для заняття злочинною діяльністю. Автор не погоджується з позицією законодавця щодо визнання групи організованою лише при встановленні мети на неодноразове вчинення злочину. Суспільна небезпека групи може істотно підвищуватися не тільки при неодноразовому вчиненні злочинів, але і при скоєнні одиничного тяжкого або особливо тяжкого злочину (у тому числі продовжуваного), складність підготовки якого припускає необхідність багатоактної діяльності. Тому автор пропонує в ч.3 ст.28 КК України слова “для вчинення цього та іншого (інших) злочинів” замінити на слова - “для заняття злочинною діяльністю”.
2. Наявність значної кількості осіб, які складають групу. Це дає змогу більш докладно деталізувати виконання окремих функцій її учасників і забезпечує взаємозамінність співучасників, особливо у випадках викриття одного або декількох членів групи. Вивчення матеріалів кримінальних справ про розкрадання, вчинені організованими групами, дозволяє зробити висновок: чим більша кількість учасників у групі, тим більш тривалий час така група функціонувала.
3. Ступінь тяжкості наслідків злочину. Результати аналізу кримінальних справ про розкрадання, вчинені організованими групами, свідчать про те, що метою учасників організованих злочинних груп при скоєнні розкрадань є заподіяння істотної шкоди власності (великий чи особливо великий розмір розкрадання або заподіяння значної шкоди потерпілому).
Суб'єктивним фактором стійкості виступає згуртованість учасників організованої групи. Автор не погоджується з науковими позиціями, відповідно до яких згуртованість та стійкість – це: 1) тотожні поняття, тому наявності першої цілком достатньо для визнання групи організованою; 2) різні поняття, які слід розмежовувати. На думку дисертанта, є неправильним як механічне протиставлення, так і змішування цих понять. У роботі обґрунтовується міркування про те, що згуртованість виступає суб'єктивною передумовою стійкості. Через це будь-яка стійка група є згуртованою, але не кожна згуртована група стійка. Під згуртованістю організованої групи пропонується розуміти внутрішньогрупову психологічну єдність учасників групи на основі спільності злочинних намірів і підпорядкування загальним правилам поведінки.
На підставі проведеного дослідження дисертант пропонує вдосконалення кримінального законодавства та судової практики, а саме:
- викласти ч.3 ст.28 КК України у такій редакції:
Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь три і більше особи, які попередньо зорганізувалися у стійке об'єднання для спільної злочинної діяльності (неодноразового вчинення злочинів або вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину), об'єднаної єдиним планом з розподілом функцій учасників групи
- включити до відповідної постанови Пленуму Верховного Суду України такий пункт:
Під організованою групою стосовно злочинів проти власності слід розуміти стійке об'єднання трьох і більше осіб, які попередньо зорганізувалися для спільної злочинної діяльності (неодноразового вчинення злочинів або вчинення одного злочину, спрямованого на заподіяння значної шкоди потерпілому чи матеріальної шкоди у великих (особливо великих) розмірах).
Обов'язковими ознаками зорганізованості та стійкості такої групи є: єдиний план злочинної діяльності, розподіл функцій учасників групи, наявність організатора (організаційного ядра), згуртованість учасників групи, тобто психологічна внутрішньогрупова єдність на основі спільності злочинних намірів і підпорядкування загальним правилам поведінки.
Окрім зазначених у попередньому абзаці ознак, про наявність цієї кваліфікуючої обставини можуть також свідчити: ретельна підготовка до вчинення злочинів, наявність спеціальних технічних засобів, використання складних способів вчинення злочинів, прикриття злочинної діяльності як самостійно, так і з притягненням сторонніх осіб (не виключаючи підкуп службових осіб), вербування нових членів, створення в групі спеціального грошового фонду тощо.
У роботі розглядаються також проблемні питання щодо розмежування розкрадань, вчинених організованими групами і злочинними організаціями. У ч.4 ст.28 КК України вказані дві ознаки, які, на думку законодавця, відрізняють злочинну організацію від інших форм співучасті. По-перше, це ієрархічна побудова організації. По-друге, наявність спеціальних цілей діяльності, що виступають як альтернативні: 1) вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів; 2) керівництво чи координація злочинної діяльності інших осіб; 3) забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп. Однак не можна заперечувати, що ієрархічна побудова властива й деяким організованим групам. Тому цю ознаку навряд чи в усіх випадках можна вважати відмінною ознакою злочинної організації. Встановлення мети вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів, визначеної законодавцем як обов'язкової ознаки злочинної організації, стосовно до розкрадань також недостатньо, тому що усі посягання на власність, кваліфіковані за ознакою їх вчинення організованими групами, належать до категорії тяжких або особливо тяжких.
На думку дисертанта, головною відмінною ознакою злочинної організації може виступати кількісна ознака: під злочинною організацією слід розуміти не стійке ієрархічне об’єднання декількох осіб, а об’єднання двох або більше організованих груп. Включення до законодавчого визначення злочинної організації зазначеної об’єктивної ознаки дозволить уникнути практичних помилок при розмежуванні організованих форм злочинної діяльності. Тому автор пропонує викласти поняття злочинної організації у такій редакції:
Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний особами, котрі входять до складу злочинного об’єднання двох або більше організованих груп, члени якого або структурні частини якого попередньо зорганізувалися для спільної злочинної діяльності, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.
Розділ 3 “Особливості кваліфікації окремих розкрадань, вчинених у співучасті” має практичну спрямованість і присвячений вирішенню окремих, найбільш спірних питань, пов’язаних з кваліфікацією деяких розкрадань, які вчиняються спільно декількома особами.
У підрозділі 3.1. “Крадіжка” зазначається, що при кваліфікації крадіжок, вчинених у співучасті, пріоритет суб'єктивної ознаки таємності вилучення чужого майна поширюється і на випадки спільного скоєння такого вилучення. Головне, щоб кожний співучасник злочину усвідомлював, що таємність вилучення майна присутня не тільки в його особистих діях, але характерна для злочинної групи в цілому. Отже, дії співучасника, який помилково вважає, що він бере участь у відкритому заволодінні чужим майном, слід кваліфікувати як замах на грабіж, вчинений у співучасті. А у випадку застосування до потерпілого насильства (у залежності від характеру такого насильства) - замах на насильницький грабіж або розбій, вчинений у співучасті.
Окрема увага приділяється питанню про момент закінчення крадіжки, від правильного вирішення якого залежить і точна кваліфікація групових крадіжок. При розмежуванні дій співучасників за характером їх участі у викраденні, а також діянь співучасників та осіб, які є лише причетними до таких злочинів, суди повинні ретельно досліджувати усі об'єктивні обставини вчиненого злочину (час, місце, обстановку, особливості способу викрадення, властивості предмета, що викрадається).
Підрозділ 3.2. “Грабіж”. При розмежуванні співучасті у грабежі від суміжних складів злочину перш за все необхідно враховувати суб'єктивну ознаку: спільність умислу співучасників на відкрите заволодіння чужим майном. При попередній змові групи осіб на грабіж має бути згода про вчинення саме грабежу або ж співучасники повинні припускати можливість скоєння цього злочину. У випадку відсутності попередньої змови кожний співучасник має усвідомлювати факт приєднання своїх зусиль саме до відкритого викрадення.
Зазначено, що від співучасті у насильницькому грабежі слід відрізняти випадки, коли один зі співучасників застосовує насильство до потерпілого для забезпечення таємності вилучення майна виконавцем викрадення. У всякому разі, застосування до потерпілого насильства, якщо воно не виступало як засіб вилучення майна, не може змінити таємного способу викрадення.
У підрозділі 3.3. “Розбій” зазначено, що правильна кваліфікація розбоїв, вчинених у співучасті, обумовлена специфікою законодавчої конструкції цього складу злочину.
Труднощі при кваліфікації дій співучасників розбою виникають, як правило, у тих випадках, коли такі дії вчинені вже після юридичного закінчення злочину, але за своїм характером становлять вилучення або обернення чужого майна у свою власність або власність співучасників. Дисертант не погоджується з вченими, які, визнаючи можливість співвиконавства при розбої після юридичного закінчення злочину, обмежують таку можливість наявністю попередньої змови. На думку автора, відсутність попередньої змови не виключає об’єктивних та суб’єктивних ознак співучасті у злочинах, склади яких сформульовано як усічені. Тому дії осіб, зв'язані з заволодінням чужим майном, вчинені після застосування до потерпілого фізичного або психічного насильства іншим співучасником, повинні розглядатися як співвиконавство безпосередньо у розбої навіть при відсутності попередньої домовленості на вчинення таких дій. Єдиною обов'язковою умовою визнання дій особи, що приєдналася до злочину, як співучасті у розбої, є її поінформованість щодо попереднього факту застосування до потерпілого насильства, небезпечного для його життя чи здоров'я, або погрози застосування такого насильства.
Розглядаючи види ексцесу співучасника при вчиненні групових розбоїв, окрему увагу у роботі автор приділяє кількісному ексцесу. В науці досить поширеною є думка, що такий ексцес становлять лише випадки вчинення виконавцем більш тяжкого однорідного злочину, скоєння якого не охоплювалося умислом інших співучасників. Дисертант не погоджується з цим і наводить приклади, коли декілька осіб попередньо домовляються вчинити розбій, а виконавець, всупереч наміченому плану, скоює грабіж або крадіжку. Щодо кваліфікації зазначених дій у роботі обґрунтовано висновок, що такий виконавець, окрім відповідальності за фактично вчинене (крадіжку або грабіж), повинен понести відповідальність поряд з іншими співучасниками і за готування до більш тяжкого злочину (розбою), точніше, за співучасть у готуванні до такого злочину. Винятком можуть бути лише випадки добровільної відмови виконавця від вчинення більш тяжкого злочину.
У підрозділі 3.4. “Вимагання” значну увагу приділено вирішенню питань, зв’язаних з визнанням вимагання як своєрідної форми підбурювання до розкрадання, тобто коли вимагач і потерпілий від цього злочину є співучасниками у заволодінні чужим майном. Дисертант розглядає наведені в кримінальному праві варіанти вирішення цієї проблеми та визначає умови, при яких вимагання може виступати як засіб підбурювання до розкрадання: 1) особливий статус потерпілого щодо майна, яке має бути чужим не тільки для вимагача, але й для потерпілого; 2) вимагач, який висуває під погрозою відповідну вимогу, повинен усвідомлювати, що своїми діями схиляє особу до вчинення конкретного злочину проти власності; 3) тільки та погроза вимагача, поєднана або не поєднана із застосуванням фізичного насильства, може виступати як спосіб підбурювання до розкрадання, котра виключає можливість визнання в діях потерпілого ознак крайньої необхідності.
Розглядаючи останню серед названих умов, дисертант окремо зупиняється на встановленні двох моментів. По-перше, це співвідношення шкоди потенційної, заподіянням якої погрожували вимагачі, та шкоди реальної, що настала в результаті безпосередніх дій потерпілого. Вирішення цього питання обумовлює висновок про наявність або відсутність ексцесу крайньої необхідності і, відповідно, про наявність або відсутність підстави для притягнення потерпілого від вимагання до кримінальної відповідальності. При встановленні другого моменту необхідно з'ясувати, чи мав потерпілий можливість усунути небезпеку, що погрожувала йому або його близьким, іншими засобами, не зв'язаними з заволодінням чужим майном, і якщо так, то чому ними не скористався.
У роботі обґрунтовано висновок про те, що дії особи, яка передала чуже майно вимагачам і при цьому не перебувала в стані крайньої необхідності, слід кваліфікувати за ст.185 або ст.191 КК України, а дії вимагачів – тільки за ст.189 КК України. При цьому дії потерпілого необхідно розглядати з урахуванням обставин, які пом'якшують покарання, – вчинення злочину під впливом погрози (п.6 ч.1 ст.66 КК України).
У висновках викладені основні теоретичні положення та практичні рекомендації, що випливають із результатів дисертаційного дослідження, пропозиції щодо вдосконалення кримінального законодавства. Зокрема, сформульовано класифікацію співвиконавських дій, використання якої на практиці дозволить уникнути помилок при кваліфікації розкрадань, вчинених у співучасті. Визначено поняття співвиконавця розкрадання, яке доцільно внести до відповідної постанови Пленуму Верховного Суду України. Запропоновано удосконалення чинного законодавчого визначення виконавця (співвиконавця) злочину. На підставі комплексного дослідження розкрадань, вчинених у співучасті, здійснено юридичний аналіз форм співучасті, що закріплені в Загальній частині КК України, та установлено ознаки, за якими можна провести їх розмежування. Так, до розкрадань, вчинених за попередньою змовою групою осіб, слід відносити не тільки випадки співвиконавства, але і співучасть з розподілом ролей у процесі здійснення єдиного для групи злочинного наміру. Проведено розмежування попередньої змови та попередньої зорганізованості. Сформульовано об'єктивні та суб’єктивні ознаки стійкості, під якою пропонується розуміти здатність групи до тривалого функціонування та успішної протидії заходам, вжитим правоохоронними органами з метою викриття групи і притягнення її учасників до кримінальної відповідальності. Наведено ознаки, на підставі яких можна розмежувати організовану групу і злочинну організацію. Запропоновано вдосконалення законодавчого визначення цих форм співучасті. Визначено правила кваліфікації окремих розкрадань, вчинених у співучасті.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ
В Україні
1. Альошин Д.П. Вчинення розкрадань за попереднім зговором групою осіб // Вісник Університету внутрішніх справ. – 2000. – Вип. 11. – С.77-82.
2. Альошин Д.П. Функції співучасників, які вчинюють розкрадання за попереднім зговором групою осіб // Вісник Університету внутрішніх справ. – 2000. – Вип.12. – Частина 1. – С.36-41.
3. Альошин Д.П. Відмежування співвиконавства від пособництва при вчиненні розкрадань // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. – Спецвипуск. – С.173-178.
4. Альошин Д.П., Альошина І.П. Кримінальна відповідальність за співучасть у майнових деліктах у Литовському Статуті // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2001. – Вип. 16. – С.122-127.
5. Орлов П.І., Альошин Д.П. Поняття організованої злочинної групи в новому Кримінальному кодексі України: теоретичний аналіз // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2002. – Спецвипуск. – С.99-105.
6. Альошин Д.П. Відповідальність за співучасть у злочинах проти власності за правом Київської Русі // Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2002. – Вип. 18. – С.292-295.
7. Альошин Д.П. Форми співучасті в новому Кримінальному кодексі України // Теорія та практика застосування чинного кримінального та кримінально-процесуального законодавства в сучасних умовах: Тези доп. наук.-практ. конф.: У 2-х ч. – Ч.1. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002. – С.62-63.
8. Альошин Д. Правові заходи боротьби з організованою злочинністю в новому Кримінальному кодексі України // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2002. – Спецвипуск 1. – С.204-205.
9. Альошин Д.П. Форми співучасті в новому Кримінальному кодексі України: проблеми реалізації правових норм // Право і безпека. – 2002. - №1. – С.15-20.

У Російській Федерації
1. Алешин Д.П. Организованная преступная группа в УК Российской Федерации и УК Украины: сравнительно-правовой анализ понятийного аппарата // Актуальные проблемы реформирования правовой системы Российской Федерации. – Часть 3. – Белгород: Изд-во БелГУ, 2002. – С.253-258.
2. Алешин Д.П. Соучастие по уголовному законодательству России и Украины // Российская юстиция. – 2002. - №9. – С.66-68.
3. Алешин Д.П. Организованные формы соучастия в преступлении по УК РФ и УК Украины // Законность. – 2002. - №11. – С.51-53.
АНОТАЦІЇ
Альошин Д.П. Кримінальна відповідальність за розкрадання, вчинені у співучасті. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. – Національний університет внутрішніх справ, Харків, 2002.
Дисертацію присвячено проблемам кримінальної відповідальності за розкрадання, вчинені у співучасті. Досліджується історико-правовий аспект розвитку правових норм, що регулюють відповідальність за вчинення таких злочинів. Розкривається зміст групових та організованих форм співучасті, що закріплені у Загальній частині Кримінального кодексу України, на підставі комплексного дослідження розкрадань, вчинених у співучасті. Проведено розмежування між групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою та злочинною організацією. Особливого значення надано розгляду особливостей кваліфікації окремих групових розкрадань. Сформульовано пропозиції щодо подальшого вдосконалення законодавства.
Ключові слова: співучасть, група осіб, група осіб за попередньою змовою, організована група, злочинна організація, розкрадання, крадіжка, грабіж, розбій, вимагання.

Алешин Д.П. Уголовная ответственность за хищения, совершенные в соучастии. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.08 – уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право. – Национальный университет внутренних дел, Харьков, 2002.
Диссертация посвящена проблемам уголовной ответственности за хищения, совершенные в соучастии. В Разделе 1 исследуется история возникновения, формирования и дальнейшего развития норм, регулирующих уголовную ответственность за соучастие в хищениях в отечественном уголовном праве. Выявлены и проанализированы законодательные акты прошлого, в которых соучастие впервые в истории уголовного права закреплялось в качестве обязательного признака составов преступлений против собственности. Исследуется история становления норм, которые регулировали некоторые специальные вопросы ответственности за соучастие в преступлении.
В разделе 2 раскрывается содержание групповых и организованных форм соучастия, закрепленных в Общей части Уголовного кодекса Украины, на основании комплексного исследования хищений, совершенных в соучастии. Исследуются особенности хищений, совершенных группой лиц, группой лиц по предварительному сговору, организованной группой, преступной организацией. Проводится разграничение между указанными формами соучастия. Предлагается классификация соисполнительских действий в зависимости от характера и объема таких действий, а также времени их выполнения в процессе совершения хищений. При рассмотрении хищений, совершенных группой лиц по предварительному сговору, обосновывается вывод, что данная форма соучастия охватывает не только случаи соисполнительства, но и распределение ролей между соучастниками в процессе осуществления единого для группы преступного намерения. Особое внимание уделяется определению организованных форм соучастия при совершении хищений. Раскрывается содержание сорганизованности и устойчивости, как признаков организованной группы. Исследуются объективные и субъективные свойства, обуславливающие сорганизованность и характеризующие устойчивость группы. Отдельно рассматриваются признаки преступной организации и исследуются проблемы отграничения данной формы соучастия от организованной группы.
В разделе 3 исследуются особенности квалификации отдельных хищений, совершенных в соучастии. Проведено исследование некоторых проблем соучастия относительно отдельных хищений, в зависимости от способа завладения чужим имуществом, а также особенностей законодательной конструкции отдельных имущественных деликтов. Рассмотрены спорные вопросы квалификации групповых краж, грабежей, разбоев и вымогательств.
В работе также формулируются основные предложения и рекомендации по совершенствованию уголовного законодательства и улучшению правоприменительной практики органов внутренних дел и суда.
Ключевые слова: соучастие, группа лиц, группа лиц по предварительному сговору, организованная группа, преступная организация, хищение, кража, грабеж, разбой, вымогательство.

Alyoshin D.P. Criminal responsibility for plundering, committed in complicity. – Manuscript.
Thesis for candidate of law degree on the specialty 12.00.08. – criminal law and criminology; criminal-executive law. – National University of Internal Affairs, Kharkov, 2002.
The thesis is devoted to the problems of criminal responsibility for plundering, committed in complicity. The historical and law aspect of development of legal norms, which regulate responsibility for committing such kind of crimes are determined. The content of groups and organized forms of complicity established in Criminal Code is examined on the basis of complex investigation of plundering, committed in complicity. The distinction between definitions “group of persons”, “group of persons on preliminary agreement”, “organized group”, “criminal organization” is given. The special attention is paid to the peculiarities of qualification of group crimes. The suggestions concerning the further improvement of the legislation are formulated.
Key words: complicity, group of persons, groups of person on preliminary agreement, organized group, criminal organization, plundering, theft, robbery, brigandage, extortion.

 

 

 


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking