Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
Номера от 730 грн.
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Номера от 490 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Номера от 450 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-2% онлайн заказ
Зачарованные Карпаты
Зачарованные Карпаты
Закарпатье, Воловец
Коттеджи от 400 грн.
Есть номера


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

 

ФРІС ПАВЛО ЛЬВОВИЧ
КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ
   

12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Київ - 2005

Дисертація є рукопис

Робота виконана в Прикарпатському юридичному інституті МВС України

Науковий консультант
доктор юридичних наук, професор, дійсний член (академік) Академії Правових Наук України Костицький Михайло Васильович, Національна академія внутрішніх справ України, професор кафедри

Офіційні опоненти :
доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії Правових наук України Костенко Олександр Миколайович, Інститут держави і права АН України ім. В. М. Корецького, завідувач відділом

доктор юридичних наук, професор Мельник Микола Іванович, Центральна виборча комісія України, заступник Голови

доктор юридичних наук, професор Ємельянов В’ячеслав Павлович, Інститут вивчення проблем злочинності АПрН України, головний науковий співробітник

Провідна установа – Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, кафедра кримінального права, МОН України (м. Харків);

Захист відбудеться 15 лютого 2006 р. о 1400 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д26.007.03 в Національній академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, Київ, пл. Солом’янська, 1.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України (03035, Київ, пл. Солом’янська, 1.)

Автореферат розісланий “25” грудня 2005 р.

Учений секретар
спеціалізованої вченої ради

Є. Д. Лук’янчиков

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Вирішення комплексу задач, пов’язаних з розбудовою в Україні правової держави, викликає, насамперед, проблему розробки фундаментальних теоретичних понять та підходів. Серед надзвичайно широкого комплексу питань, які стоять у цьому ряду, одне з провідних місць займає розробка теоретичних основ боротьби зі злочинністю .
Важливе місце в цій сфері належить кримінально-правовій політиці, яка визначає основні параметри об’єкту впливу і є системоутворюючим елементом усієї правової політики у сфері боротьби зі злочинністю.
Теоретичні основи кримінально-правової політики були закладені у ХІХ ст. у працях видатних вчених криміналістів Феррі, Ліста, Принса, Тарда.
У вітчизняній науці перше ґрунтовне дослідження проблем кримінальної політики належить М. П. Чубинському. Саме йому вітчизняна наука зобов’язана теорією цієї наукової дисципліни.
В українській науці окремі кримінально-політичні питання розроблялись вченими-криміналістами починаючи ще з XVIII ст. (С. Десницький, І. Тимкіський та ін.)
Значний внесок у розвиток ідей кримінально-правової політики у ХІХ – на початку ХХ ст. внесли Л. С. Бєлогриць-Котляревський, Л. Є. Владимиров, Г. С. Гордієнко, І. М. Данилевич, О. Ф. Кістяківський, І. О. Максимович, К. П. Паулович та ін.
У Радянському Союзі у 20—30 рр. ХХ ст. розвиток кримінально-правової політики пов’язаний з іменами видатних учених – М. М. Гернета, А. А. Герцензона, О. Я. Естріна, А. А. Піонтковського, М. Д. Шаргородського, О. С. Шляпочнікова. В Україні в цей час проблемі кримінальної політики присвятив свою увагу М. О. Скрипник.
Однак найбільш активний розвиток наука кримінально-правової політики набула починаючи з 70-х років ХХ ст. З цього часу на Україні питанням кримінальної політики присвятили свої праці М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, Я. М. Брайнін, В. І. Борисов, Ф. Г. Бурчак, С. Б. Гавриш, В. К. Грищук, І. М. Даньшин, О. М. Джужа, В. С. Зеленецький, А. Ф. Зелинський, М. В. Костицький, О. М. Костенко, О. М. Литвак, П. С. Матишевський, П. П. Михайленко, В. О. Навроцький, М. І. Панов, В. М. Смітієнко, В. В. Сташис, Є. Л. Стрєльцов, В. Я. Тацій, В. П. Тихий, В. І. Шакун та інші вчені-криміналісти.
Їх праці заклали теоретичні основи для формування та розвитку науки кримінально-правової політики в Україні, лягли в основу приватних кримінально-правових концепцій.
В країнах СНД в ці роки розвиток кримінально-правової політики був пов’язаний з науковою діяльністю Г. А. Аванесова, М. А. Бєляєва, М. М. Бабаєва, В. А. Владимирова, С. Ю. Віцина, І. М. Гальперіна, Л. Д. Гаухмана, П. Ф. Грішаніна, П. С. Дагеля, А. І. Долгової, А. Е. Жалінського, М. І. Загороднікова, І. А. Ісмаилова, І. І. Карпеця, В. Я. Квашиса, О. І. Коробєєва, В. М. Кудрявцева, Н. Ф. Кузнєцової, В. В. Лунєєва, Ю. І. Ляпунова, О. В. Наумова, П. М. Панченко, Е. Ф. Побєгайло, В. П. Рєвіна, О. Б. Сахарова, М. О. Стручкова, А. Я. Сухарева, О. М. Яковлєва та інших учених-криміналістів.
Особливе місце в розвитку теорії правової політики у сфері боротьби зі злочинністю загалом та кримінально-правової політики зокрема, належить Г. М. Міньковському, ідеї якого лягли у фундамент сучасних поглядів на зміст та перспективи розвитку кримінальної політики.
Незважаючи на значний обсяг наукових праць, присвячених проблемам кримінально-правової політики, в яких розглядаються важливі концептуальні питання, до цього часу не існує комплексного монографічного дослідження, присвяченого розробці теоретичних основ цієї науки стосовно умов існування незалежної Української держави. Єдиним дослідженням в цьому ряду є монографія та дисертація А. А. Митрофанова , яка, тим не менш, не охоплює всього масиву проблем. Здійснені лише розробки окремих питань кримінально-правової політики в межах правової політики у сфері боротьби зі злочинністю. Визначення її предмету, задач, системи, джерел, типів, принципів, методів реалізації, основних напрямків розвитку кримінально-правової політики, на думку дисертанта, дасть можливість визначити місце цієї науки у комплексі наук кримінально-правового циклу та накреслити комплекс проблем, які стоять перед нею.
Як свідчать статистичні дані, за останні десятиріччя, незважаючи на зниження рівня злочинності в Україні, її структура залишається складною. Так, у 2004 р., як і у минулі роки, в ній переважали крадіжки й грабежі, частка яких складала 54,2 %. Збільшились на 16, 2 % злочини у сфері господарської діяльності, на 14,5 % у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення. Залишається надзвичайно високою питома вага тяжких і особливо тяжких злочинів, які у структурі злочинності сягають 49,5 %. Показник засуджених в Україні – один з найвищих у світі і становить 413 осіб на 100 тисяч населення. За дослідженнями автора ситуація в базовому регіоні (Західна України – Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька області) характеризується ідентичними показниками.
Таке становище вимагає активізації механізмів кримінально-правової дії на злочинність. А це, у свою чергу, викликає об’єктивну потребу комплексного вивчення проблем предмету та системи наукових основ української кримінально-правової політики, її місця у загальній правовій політиці у сфері боротьби зі злочинністю, теоретичних засад криміналізації та декриміналізації діянь, визначення основних, перспективних напрямків розвитку норм та інститутів кримінального права.
Боротьба зі злочинністю, яка є однією із найважливіших державних задач, від успішного вирішення якої суттєво залежать всі питання життя держави, повинна будуватись на науковій основі, мати свою теоретичну базу. Така концепція утворюється при формуванні наукових засад правової політики у сфері боротьби зі злочинністю в цілому, складовим, системоутворюючим елементом якої виступає кримінально-правова політика.
Формування нового наукового напрямку у нашому правознавстві мало би і відповідне практичне значення. Мова йде про посилення теоретико-правової основи боротьби зі злочинністю та її правильне застосування, про успішну реалізацію програм контролю над злочинністю. На цій базі виникають нові можливості і для подальшого вдосконалення системи вузівської професійної підготовки кадрів, системи післядипломної перепідготовки спеціалістів.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження безпосередньо пов’язаний з основними положеннями Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки, затвердженої Указом Президента України від 17 вересня 1996 року №837, Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 року №1376. Враховуючи потреби у розвитку теорії кримінально-правової політики, рішенням Ученої Ради Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (протокол №2 від 2004 р.) була затверджена тема даної дисертації, яка виконувалась відповідно до теми наукових досліджень кафедри кримінального права та процесу Юридичного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника “Актуальні проблеми кримінального права та кримінології. Кримінальна політика”, затвердженої Вченою Радою університету (протокол №5 від 17 січня 2002 р.), яка як цільова комплексна програма, включена Академією правових наук України до планів науково-дослідних робіт наукових установ та вищих навчальних закладів України юридичного профілю (на період до 2006 р.)
Тема дисертації відповідає тематиці фундаментальних та прикладних досліджень навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 1995-2005 рр. (п. 2.4.9 Рішення Колегії МВС України від 28 лютого 1995 р. №4км/2 та п. 1.1.2 Наказу МВС України від 3 вересня 2002 р. №653).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є розробка та обґрунтування сучасної теорії кримінально-правової політики України: визначення її предмету, задач, джерел, типів та принципів, місця у загальній правовій політиці боротьби зі злочинністю, взаємозв’язку з іншими елементами (складовими) правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, визначення основних завдань та перспективних напрямків її реалізації та вдосконалення чинного кримінального законодавства.
Для досягнення цієї мети були поставлені наступні завдання:
- визначити основи формування теорії кримінально-правової політики, основні об’єктивні закономірності суспільного розвитку, які впливають і враховуються при її розробці;
- проаналізувати поняття, задачі, предмет української кримінально-правової політики, її джерела та типи, принципи її теорії та реалізації;
- дослідити історію української кримінально-правової політики;
- проаналізувати питання взаємозв’язку та співвідношення предмету та системи наукових основ кримінально-правової політики із предметами та системами суміжних елементів (кримінально-процесуальної, кримінально-виконавчої та кримінологічної) політик у сфері боротьби зі злочинністю;
- вивчити питання реалізації кримінально-правової політики через застосування кримінального закону в практиці діяльності органів досудового слідства та суду;
- розробити підходи до аналізу ефективності кримінально-правової політики та напрямки її підвищення;
- продовжити розробку теоретичних основ криміналізації та декриміналізації діянь, як основного інструменту кримінально-правової політики;
- розробити систему пропозицій щодо подальшого вдосконалення чинного кримінального законодавства, як перспективи розвитку національної кримінально-правової політики.
Об’єктом дослідження є кримінально-правова політика як елемент внутрішньої правової політики Української держави.
Предметом дослідження – поняття, завдання, предмет, джерела, типи, принципи кримінально-правової політики, її реалізація через застосування кримінального закону, наукові основи криміналізації та декриміналізації діянь та проблеми вдосконалення чинного кримінального законодавства України.
Методи дослідження. Методи дослідження складають певну систему з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження та його об’єкта й предмета. Загальнонауковий діалектичний метод пізнання виступає в цій системі основним і дає можливість досліджувати проблеми з позиції розвитку, в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. Так, даний метод наукового пізнання обумовив розгляд проблем поняття правової політики у сфері боротьби із злочинністю, її структури, поняття кримінально-правової політики, визначення її завдань. Завдяки цьому методу були визначені цілі кримінально-правової політики, проаналізовані інтереси кожного з елементів правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, здійснена їх структуризація.
Також при проведенні дослідження були застосовані закони діалектики, філософські закони й категорії пізнання соціальних явищ і процесів. На цьому методологічному підґрунті у дисертаційній роботі застосовуються окремі наукові методи пізнання. Історичний метод застосовано для аналізу історії української кримінально-правової політики, а порівняльний метод дозволив провести співставлення кримінально-правової політики, яка реалізовувалась у різні періоди історії нашої країни, для визначення основних тенденцій, що були їй притаманні. Формально-логічний метод використовувався при дослідженні правової природи кримінально-правової політики. Логіко-нормативний метод використано при підготовці проектів змін та доповнень до чинного кримінального законодавства. За допомогою системно-структурного методу досліджено місце кримінально-правової політики у загальній правовій політиці у сфері боротьби зі злочинністю.
Під час підготовки дисертації проводились також конкретно-соціологічні дослідження з використанням методів анкетування, опитування, формалізованого інтерв’ю, безпосереднього спостереження і аналізу документів. Проводились опитування суддів, працівників правоохоронних органів (МВС, СБУ, прокуратури – 185 чол.), адвокатів. Були досліджені матеріали кримінальних справ (120 справ на 198 підсудних), що розглядались судами України в контексті застосування кримінального закону. Здійснено анкетування представників різних соціальних груп із метою визначення оцінок ними практики призначення кримінального покарання (209 громадян). Було опитано 100 працівників правоохоронних органів, суддів, адвокатів та 100 громадян по питаннях визначення розміру шкоди заподіяної злочином. В подальшому для узагальнення результатів, для репрезентації даних, отриманих у ході вивчення проблем використовувався статистичний метод.
При проведенні дослідження поряд з роботами з кримінального права широко використовувалась і інша правова (із теорії держави та права, конституційного, адміністративного, кримінально-процесуального, кримі-нально-виконавчого та ін. галузей права) філософська, соціологічна, психологічна література, законодавчі акти, Рішення Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України, узагальнення Верховного суду України, документи Ради Національної безпеки та Оборони України, та інших відомств із питань організаційно-правових засад боротьби зі злочинністю, узагальнення Держкомстату України та ін.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в українській правовій науці комплексному вивченню піддані ключові проблеми наукових основ теорії кримінально-правової політики і на цій базі сформульовані висновки та пропозиції, які забезпечують, на думку дисертанта, успішне формування та ефективну реалізацію теоретичної концепції кримінально-правової політики України.
До найбільш важливих результатів, які відображають новизну дисертаційної роботи, належать наступні положення:
Вперше:
– комплексно, стосовно до умов існування незалежної Української держави, розглянуто питання про місце та основні характеристики кримінально-правової політики, як напрямок внутрішньої правової політики України, системоутворюючий елемент правової політики у сфері боротьби зі злочинністю;
– визначено предмет української кримінально-правової політики, який утворюють: основні принципи кримінально-правового впливу на злочинність; діяльність по встановленню кола суспільно небезпечних діянь, що визнаються злочинними, і виключення тих або інших діянь із числа злочинів; встановлення характеру караності суспільно небезпечних діянь і умов звільнення від кримінальної відповідальності або від покарання, зниження покарання нижче від межі, передбаченої нормою кримінального закону, або заміни тяжких його видів менш тяжкими; визначення альтернативних покаранню заходів кримінально-правового характеру, а також заходів, які застосовуються разом із покаранням; тлумачення законодавства в галузі боротьби зі злочинністю; діяльність правоохоронних органів щодо застосування норм та інститутів кримінального закону, з’ясування їх ефективності; визначення шляхів підвищення ефективності впливу кримінально-правових заходів на правосвідомість населення;
– проаналізовано зміст кримінально-правової політики під кутом зору філософської категорії інтересу. Здійснено структурування системи інтересів, які визначають кримінально-правову політику (по вертикалі, по горизонталі, за обсягом);
– отримали визначення джерела кримінально-правової політики, до яких належать: Конституція України, як джерело всієї внутрішньої правової політики Української держави, база всього законодавства України; Закони України; Укази Президента України; Постанови Кабінету Міністрів України; Рішення Конституційного Суду України; Постанови Пленуму Верховного Суду України, міжнародні договори, які ратифіковані Україною;
– розроблено типологізацію кримінально-правової політики на підставі різних критеріїв: способу суспільного виробництва, форми правління та типу політичного режиму країни, в якій вона здійснюється;
– здійснена періодизація кримінально-правової політики Української держави, в основу якої покладені історичний шлях України до незалежності;
– проаналізовані питання ефективності кримінально-правової політики з позицій визначеної та диференційованої системи цілей кримінально-правової політики;
– запропоновано математичну модель визначення ефективності кримінально-правової політики;
– обґрунтовано виникнення у національному кримінальному праві нового інституту – обмеження сфери дії законодавства про кримінальну відповідальність.
Набуло подальшого розвитку:
- визначення поняття та змісту кримінально-правової політики, яка являє собою системоутворюючий елемент правової політики у сфері боротьби зі злочинністю який на підставі загальної теорії боротьби зі злочинністю розробляє стратегію і тактику, формулює основні задачі, принципи, напрями і цілі кримінально-правової дії на злочинність, засоби їх досягнення, і виражається в нормах кримінального закону, практиці їх застосування, актах офіційного тлумачення кримінально-правових норм та постановах Пленуму Верховного Суду України (складові кримінально-правової політики) ;
– визначення сутності, структури, напрямків правової політики Української держави у сфері боротьби зі злочинністю, як цілісної соціально-регулятивної системи, окремих її підсистем (елементів) – кримінально-правової, кримінально-процесуальної, кримінально-виконавчої та кримінологічної (профілактичної) політики;
– розуміння основних завдань кримінально-правової політики, які пов’язані із визначенням: загальних засад кримінальної відповідальності та покарання; кола діянь, віднесених до категорії злочинних (питання криміналізації та декриміналізації); оптимальних заходів впливу на винного (пеналізація і депеналізація); запобігання злочинам методами кримінально-правового впливу (загальна й спеціальна превенція); загальних засад взаємодії з іншими елементами (складовими) правової політики у сфері боротьби зі злочинністю;
– вчення про спеціальні принципи кримінально-правової політики, до яких, на думку дисертанта, належать: принцип відповідності кримінально-правової політики іншим елементам правової політики у сфері боротьби зі злочинністю; принцип врахування (відповідності) соціально-правової психології; принцип економії репресії; принцип доцільності; принцип невідворотності відповідальності; принцип диференціації та індивідуалізації відповідальності і покарання; принцип соціальної справедливості.
Продовжено:
– аналіз взаємозв’язку кримінально-правової політики, як системоутворюючого елементу правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, з іншими елементами цієї системи – кримінально-процесуальною, кримінально-виконавчою та кримінологічною (профілактичною) політикою;
– вивчення питань застосування кримінального закону, що дало можливість визначити основні параметри реалізації кримінально-правової політики через застосування кримінального закону;
– вивчення видів застосування кримінального закону, виявлені проблемні моменти, що мають місце в цій діяльності, запропоновані шляхи їх подолання;
– розробку загального вчення про криміналізацію та декриміналізацію діянь, проаналізовані стан та існуючі проблеми у цій сфері, запропоновані шляхи їх подолання. Сформульовані поняття об’єкту, об’єму, інтенсивності криміналізації.
Розглянуто:
– розвиток основних інститутів та норм Загальної частини кримінального закону під кутом зору реалізації кримінально-правової політики Української держави в сучасних умовах.
Запропоновано:
– ряд змін у чинному кримінальному законодавстві, які, на думку дисертанта, випливають із задач кримінально-правової політики України на сучасному етапі.
Практичне значення одержаних результатів. Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:
- в науково-дослідній сфері – матеріали дисертації можуть бути основою для подальшої розробки теоретичних проблем кримінально-правової політики;
- в правотворчості – в результаті проведеного дослідження сформульовані пропозиції, які можуть бути використані при розробці концептуальних положень кримінально-правової політики держави, а також при підготовці законодавчих і підзаконних актів, подальшого вдосконалення чинного кримінального законодавства України (Акт впровадження результатів дисертації у роботу Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України від 9 червня 2005 р. № 06-19/15 – 796);
- у правозастосовній діяльності – результати дослідження можуть бути використані у судово-слідчій практиці при проведенні досудового слідства, судового розгляду кримінальних справ та при призначенні покарання;
- у навчальному процесі – матеріали дослідження використовуються у навчальному процесі в Прикарпатському юридичному інституті МВС України, Юридичному інституті Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, в Юридичному факультеті національного університету “Острозька академія”, Юридичному факультеті Волинського державного університету імені Лесі Українки при викладанні навчальних курсів кримінального права та спецкурсів з проблем правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, інших спецкурсів для студентів, курсантів, слухачів курсів підвищення кваліфікації практичних працівників органів МВС.
Особистий внесок здобувача. В опублікованих у співавторстві роботах здобувачеві належить розробка концепції кримінально-правової політики, визначення характеристик взаємодії кримінально-правової політики з іншими елементами (складовими) правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, реформування кримінально-процесуальної діяльності. Так, у статті "Деякі питання діяльності правоохоронних органів в екстремальних умовах" написаній у співавторстві з В. Д. Басаєм, автору належить розробка питань реалізації кримінально-правової політики через застосування кримінального закону ОВС; в статтях "Питання реформування кримінально-процесуального законодавства України та забезпечення рівності учасників кримінального процесу" та “Кримінально-правова політика у сфері боротьби з торгівлею людьми” опублікованих у співавторстві з А. Ю. Малєєвим, автору належить розробка проблем кримінально-правової політики, концепції її реалізації у сфері боротьби із торгівлею людьми, розвитку кримінально-процесуальної політики, основні підходи до її формування на сучасному етапі.
Ідеї та розробки співавторів у дисертації не використовувались.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації оприлюднені у доповідях та інших виступах на Міжнародних, Всеукраїнських, регіональних і міжвідомчих науково-практичних конференціях, семінарах і круглих столах, які проходили в Республіці Польща м. Любліні та (2005 р.), у м. Києві (2005 р.), Російській Федерації м. Бєлгород (2002 р.), м. Львові (квітень, вересень 2004 р.), м. Луцьку (2004, 2005 рр.), м. Дніпропетровську (2004 р.), м. Острогу (2003, 2004, 2005 рр.) м. Івано-Франківську (2002, 2003, 2004, 2005 рр.).
Публікації. Положення дисертації опубліковані у 65 наукових працях, у тому числі 2 монографіях, які є одноосібними, авторському підручнику “Кримінальне право України. Загальна частина”, 22 навчальних та методичних посібниках і 37 наукових статтях, 25 з яких опубліковані у фахових виданнях разом з монографіями під захист.
Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, чотирьох розділів, які поділяються на 13 підрозділів, висновку, списку використаної літератури та додатків. Загальний обсяг дисертації 440 с., у т. ч. список 468 найменувань використаних літературних джерел (37 с.) та 6 додатків (21 с.).
ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується наукова та прикладна актуальність теми, рівень її теоретичної та науково-методичної розробки, показаний зв’язок теми дослідження з планами наукових досліджень, сформульовані мета, завдання, об’єкт і предмет дослідження, сутність методів, які використовувались під час підготовки дисертації, її методична та емпірична бази, визначена новизна отриманих результатів, їх теоретична та практична значущість, рівень апробації й впровадження в практику.
Розділ І "Теоретичні проблеми кримінально-правової політики" складається з 5 підрозділів і присвячений аналізу теоретичних проблем кримінально-правової політики, обґрунтуванню термінів, які використовуються в дисертації, аналізу позицій як українських, так і іноземних учених криміналістів, які досліджували дану проблему, історії української кримінально-правової політики.
У першому підрозділі розглядається "Кримінально-правова політика як елемент внутрішньої політики держави". При цьому автор виходить із того, що кримінально-правова політика є нерозривною складовою частиною всієї політики Української держави. Вона перебуває у сфері внутрішньої політики держави і є системоутворюючим елементом правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, яка являє собою вироблену Українською державою генеральна лінія, що визначає стратегію, основні концепції, напрями, цілі і засоби впливу на злочинність шляхом формування кримінального, кримінально-процесуального та кримінально-виконавчого законодавства, регулювання практики їх застосування, а також розробку й реалізацію заходів, спрямованих на попередження злочинів.
Правова політика у сфері боротьби зі злочинністю, будучи частиною внутрішньої політики держави, не утворює єдиної монолітної структури. Як магістральний напрямок діяльності держави по боротьбі зі злочинністю, вона складається з кількох елементів - кримінально-правової політики, кримінально-процесуальної політики, кримінально-виконавчої політики та кримінологічної (профілактичної) політики.
Кримінально-правова політика, - за думкою дисертанта, - це самостійний напрямок внутрішньої правової політики України, який, на підставі загальної теорії боротьби зі злочинністю розробляє стратегію і тактику, формулює основні задачі, принципи, напрями і цілі кримінально-правової дії на злочинність, засоби їх досягнення, і виражається в нормах кримінального закону, практиці їх застосування, актах офіційного тлумачення кримінально-правових норм та постановах Пленуму Верховного Суду України (складові кримінально-правової політики).
Вона знаходить свій вираз у Конституції України, Законах України, Указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, рішеннях державних органів, політичних партій та громадських організацій, спрямованих на проведення цієї діяльності.
Напрями кримінально-правової політики визначаються на підставі групування об’єктів злочинних посягань, які, у свою чергу, визначаються за рівнем значимості суспільних відносин, благ та інтересів, що прийняті під кримінально-правову охорону.
Диференціація кримінально-правової політики дає підстави виділити: доктринальний, програмний, законодавчий, науковий, правовиконавчий та правозастосувальний її рівні.
Доктринальний рівень передбачає існування державно-політичної доктрини кримінально-правової політики. Як і будь-яка інша політика, кримінально-правова передбачає наявність стратегічного політичного бачення її розвитку.
Програмний рівень тісно пов’язаний із доктринальним і знаходить свій вираз у стратегічних і тактичних (короткотермінових) планах у галузі розробки та регулювання правотворчої та правозастосувальної діяльності у сфері кримінально-правової політики.
Законодавчий рівень, пов’язаний з діяльністю по розробці та прийняттю кримінально-правових актів та директивних (підзаконних) документів, що визначають застосування кримінально-правових норм та інститутів.
Науковий рівень охоплює розробку концепції кримінально-правової боротьби зі злочинністю, яка реалізується у діяльності науково-дослідних установ та окремих учених, які розробляють цю проблематику.
Правовиконавчий рівень – найоб’ємніший, оскільки охоплює сферу дотримання кримінально-правових норм, що здійснюється переважною більшістю громадян нашої країни.
Останній рівень – правозастосувальний, пов’язаний із сферою застосування кримінально-правових норм та інститутів правоохоронними та судовими органами. Саме цей рівень кримінально-правової політики перебуває “на поверхні”, оскільки найчастіше піддається аналізу як фахівцями, так і засобами масової інформації.
Рівнева диференціація кримінально-правової політики дозволяє виділити суб’єкти кримінально-правової політики. До них належать: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України.
В якості учасників кримінально-правової політики виступають: суди загальної юрисдикції; правоохоронні органи (прокуратура, МВС, СБУ, органи податкової міліції, органи Державного департаменту України з питань виконання покарань та ін.); громадяни.
Зміст кримінально-правової політики визначається тими задачами, які стоять перед цим елементом політики у сфері боротьби зі злочинністю. Кримінально-правова політика є напрямком діяльності держави по боротьбі зі злочинністю специфічними кримінально-правовими засобами.
У другому підрозділі "Завдання кримінально-правової політики" зазначається, що політика у сфері боротьби зі злочинністю в Україні покликана в кінцевому досягнути мету, яка в найбільш загальному вигляді формулюється як: зниження рівня злочинності в державі. При цьому підкреслюється, що кримінально-правова політика становить серцевину правової політики у сфері боротьби зі злочинністю оскільки визначає основні поняття, межі об’єкту впливу, об’єм, основні принципи й прийоми впливу на злочинність.
Зазначається, що ці завдання перебувають у наступних сферах:
У сфері визначення загальних засад кримінальної відповідальності та покарання, де перед кримінально-правовою політикою стоять задачі чіткого визначення підстав та меж кримінальної відповідальності, системи та порядку призначення покарання, оскільки від цього залежить визначення основних параметрів правової політики у сфері боротьби зі злочинністю в цілому. Зазначається, що в процесі розробки та прийняття Кримінального кодексу України 2001 р. проведена значна робота, яка привела до низки позитивних наслідків. При цьому розглядається питання про неприпустимість співставлення законності та доцільності в процесі правотворчої діяльності по створенню кримінального закону.
У сфері визначення кола діянь, віднесених до категорії злочинних (криміналізація й декриміналізація). Підкреслюється необхідність визначення критеріїв віднесення певних груп правопорушень до категорії злочинних і кримінально-караних або виключення відповідних діянь із цього кола. У рамках виявлення соціальної обумовленості кримінально-правової заборони (криміналізації) підлягають визначенню соціальне і морально-політичне обґрунтовування відповідальності; розробка критеріїв віднесення суспільно небезпечних діянь до кола злочинних (у тому числі проблема доцільності його обмеження або, в окремих випадках, розширення); класифікація суспільно небезпечних посягань (включаючи вирішення проблеми віднесення деяких злочинних діянь до числа кримінальних провин, визначення правових наслідків учинення посягань різних видів) тощо. Здійснення кримінально-правової політики в такому важливому питанні, як визначення критеріїв, по яких те або інше діяння повинне відноситись до кола кримінально-протиправних, вимагає врахування багатьох чинників економічного й соціального характеру. забезпечують достатню стабільність кримінально-правових норм.
У сфері визначення оптимальних заходів впливу на винного (пеналізація й депеналізація). Підкреслюється, що пеналізація (депеналізація) це кількісний показник, що визначається криміналізацією (декриміналізацією) і являє собою оцінку ступеню суспільної небезпеки діяння та особи винного. Практична пеналізація (депеналізація) реалізується в діяльності судів по призначенню покарання за конкретний злочин. Будучи вторинною відносно криміналізації, пеналізація, як самостійна категорія, найтіснішим образом пов’язана із нею. Про це свідчать чисельні факти проведення законодавцем змін у санкціях конкретних кримінально-правових норм без змін диспозицій цих норм. На основі аналізу чинного кримінального законодавства та практики його застосування судами розглядаються питання законодавчої та судової пеналізації (депеналізації), аналізуються практичні сторони цієї проблеми.
У сфері запобігання злочинам методами кримінально-правового впливу. Зазначається, що запобігання злочинам є одним із найважливіших завдань, що стоять перед кримінально-правовою політикою, яка перспективно спрямована на зменшення рівня злочинності в суспільстві.
Теоретичні розробки питання впливу кримінально-правової політики на злочинність дозволили підтвердити вихідний постулат, який полягає у тому, що загальнозапобігальний потенціал кримінального закону полягає не у суворості покарання, а пов’язаний з існуванням загрози його застосування.
Кримінально-правова політика, спрямована на встановлення позитивної (перспективної) відповідальності, яка являє собою усвідомлення особою відповідальності перед суспільством, переконливості у необхідності суворого дотримання законів, в недопустимості вчинення злочинів та реалізації поведінки, яка заснована на цій установці.
У сфері взаємодії з іншими елементами (складовими) правової політики у сфері боротьби зі злочинністю. Досягнення очікуваних наслідків у сфері боротьби зі злочинністю можливе лише за умови чіткої взаємодії між усіма елементами правової політики у сфері боротьби зі злочинністю. Завдяки провідному місцю та ролі, яку відіграє кримінально-правова політика, вона в основному визначає “обличчя” політики у сфері боротьби зі злочинністю в цілому. Виходячи з цього - завдання налагодження взаємозв’язку кримінально-правової політики з іншими елементами (складовими) правової політики у сфері боротьби зі злочинністю набирає особливого значення.
У третьому підрозділі "Джерела та типи кримінально-правової політики" визначено, що джерелами кримінально-правової політики виступають: Конституція України, як джерело всієї внутрішньої та зовнішньої політики, база всього національного законодавства; Закони України; Укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України, Рішення Конституційного Суду України; Постанови Пленуму Верховного Суду України; Міжнародні договори ратифіковані Україною.
Конституція України як джерело кримінально-правової політики визначає основні, базові підходи до формування кримінально-правової політики. У нормах Конституції визначена сама необхідність здійснення боротьби зі злочинністю, недопустимість порушень законів.
Закони України – основне джерело кримінально-правової політики. Кримінальний кодекс України в ст. 3 вперше закріпив, що “Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом”. Це положення виводить кримінально-правову політику на якісно новий, вищий рівень свого розвитку.
Саме кримінальний закон встановлює загальні підстави та межі кримінальної відповідальності, визначає коло суспільно небезпечних діянь, що визнаються злочинними та встановлює види та розміри покарання, які можуть бути застосовані до осіб, що будуть визнані у встановленому законом порядку винними в їх вчиненні, а також регламентують підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності та покарання.
Укази Президента України виступають у якості джерела кримінально-правової політики у випадках, коли вони визначають її основні, концептуальні підходи, а також конкретні її задачі.
Постанови Кабінету Міністрів України є джерелами кримінально-правової політики у випадках, коли КМ виступає із законодавчою ініціативою по питаннях кримінально-правового характеру, а також тоді, коли ним затверджуються проекти кримінально-правових норм, що надсилаються, для прийняття, до Верховної Ради України.
Рішення Конституційного Суду України. Виходячи з місця та ролі Конституційного Суду України в системі державних органів, яке закріплено розд. ХІІ Конституції України, його рішення мають обов’язковий характер для всіх органів, організацій та громадян. Даючи тлумачення з тих чи інших питань, Конституційний Суд України часто визначає напрямки та межі кримінально-правової політики, які мають вирішальне значення для визначення конституційності окремих кримінально-правових норм та інститутів.
Постанови Пленуму Верховного Суду України виступають у якості джерел кримінально-правової політики у двох випадках: 1. коли вони визначають загальні засади, напрямки та межі застосування матеріального кримінального закону; 2. при визначенні конкретних напрямків та меж застосування кримінального закону, що визначає відповідальність за конкретні види злочинних діянь.
Міжнародні договори ратифіковані Україною. Процес інтеграції України у міжнародну спільноту демократичних країн вимагає дотримання міжнародних норм і стандартів у різних галузях внутрішнього життя. Це висуває зобов’язання приведення національного законодавства у відповідність до норм і стандартів, які зафіксовані у міжнародних договорах та угодах. Вказане положення у повній мірі торкається і кримінального законодавства України, у зв’язку з чим міжнародні договори, які тим чи іншим чином впливають на національне кримінальне законодавство, стають джерелом кримінально-правової політики України.
Для розуміння змісту кримінально-правової політики важливе значення має питання про її тип, який розкриває її внутрішній зміст, дає можливість визначити основні детермінанти та напрямки розвитку. Типологізація кримінально-правової політики може бути здійснена залежно від критерію, який покладено в її основу. Найбільш перспективною є типологізація залежно від політичного режиму країни, в якій вона реалізується. Під цим кутом зору в історичній ретроспективі виділені та проаналізовані наступні типи кримінально-правової політики рабовласницько-демократична, рабовласницько-авторитарна, станово-представницька, феодально-республіканська, абсолютистська, ліберально-буржуазна, тоталітарна, фашистська і демократична.
У четвертому підрозділі розглянуті "Принципи кримінально-правової політики". При цьому підкреслюється, що концептуальність положень і висновків кримінально-правової політики залежить від правильної розробки її методологічних засад. Принциповість кримінально-правової політики - така її якість, завдяки якій вона отримує стабільність, стійкість, стрункість, в повному об’ємі розкриває свій зміст. Принципи в концентрованому вигляді виражають саму політику. Реалізація кримінально-правової політики поза системою її принципів нереальна - багато в чому вона втілюється в життя саме через принципи, закріплювані в праві.
Під принципами кримінально-правової політики розуміються основоположні, керівні ідеї і засади в області боротьби зі злочинністю методами матеріального кримінального закону, які спрямовують процес формування кримінально-правових засобів ведення цієї боротьби й практику їх застосування.
За способом виразу, характером і змістом принципи кримінально-правової політики якісно відрізняються від принципів кримінального права, і в цьому значенні саме вони лежать в основі формування останніх, а не навпаки.
До принципів української кримінально-правової політики дисертант відносить:
принцип відповідності кримінально-правової політики іншим елементам правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, який полягає у тому, що всі елементи правової політики у сфері боротьби зі злочинністю, так би мовити, “працюють” у руслі, визначеному кримінально-правовою політикою. Звичайно, при такому положенні між усіма елементами повинна існувати єдність у підходах, оцінках, методології діяльності. Така єдність має будуватись на узгодженості принципів, на яких реалізується діяльність кожної складової;
принцип врахування (відповідності) соціально-правової психології пов’язаний із тим, що законодавець повинен врахувати історичні уявлення, що склалися у конкретному суспільстві про добро і зло, справедливість і несправедливість, злочинне й незлочинне, інші ціннісні орієнтації, моральні й етичні категорії.
Для кожної історичної спільності людей – нації, народності притаманна власна система ціннісних координат, яка вироблена стереотипами, що формувались протягом сторіч в умовах становлення відповідної спільноти. На цей процес здійснювала вплив пануюча у суспільстві релігія, яка значною мірою визначила соціально-правову психологію народу. В ході реалізації кримінально-правової політики повинен бути досягнутий баланс між соціально-правовою психологією всіх народів, що проживають в Україні. В іншому випадку кримінально-правові позиції держави не будуть сприйматись як справедливі, а кримінально-правові приписи не будуть виконуватися великими групами населення;
принцип економії репресії знаходить свій вираз на всіх стадіях її реалізації. На стадії законотворчості його здійснення означає віднесення до числа злочинних тільки тих діянь, із якими дійсно необхідно боротися кримінально-правовими засобами. Ступінь суспільної небезпеки цих діянь повинен бути таким високим, що застосування інших заходів правового впливу виявляється малоефективним і безрезультатним. В тих випадках і ситуаціях, коли позитивний соціальний ефект боротьби із злочинами може досягатися шляхом застосуванням менш жорстких заходів впливу, використання кримінальної репресії є невідповідним.
На стадії застосування норм принцип економії репресії реалізується у виборі правозастосувачем таких кримінально-правових засобів впливу на злочинця й застосування їх у такому обсязі, які з якнайменшими витратами можуть привести до найбільшого ефекту, яким є досягнення цілей, що стоять перед кримінальним покаранням;
принцип доцільності означає, що застосування заходів кримінально-правового впливу повинно узгоджуватися з метою, що стоїть перед кримінальною репресією. При здійсненні кримінально-правової політики важливо не тільки не впасти в ригоризм, але й уникнути іншої крайності – надмірної лібералізації репресії. Однаково неправильним було б як надання заходам кримінально-правової дії характеру відплати або віддяки, так і безмежна їх гуманізація. Рамки кримінальної репресії, види і характер заходів дії, а також їх вибір і застосування на практиці визначаються за допомогою принципу доцільності. Кінцевою метою і задачею розробки і застосування даних заходів є охорона правопорядку від злочинних посягань, зниження рівня злочинності, виправлення й перевиховання злочинців, загальна й спеціальна превенція;
принцип невідворотності відповідальності визначає необхідність: виявлення та розкриття всіх без винятку вчинюваних у реальній дійсності злочинів; притягнення до кримінальної відповідальності всіх осіб, винних у їх вчиненні; застосування до кожного з них заходів кримінального покарання або замінюючих його мір, або звільнення від кримінальної відповідальності і (або) від покарання у випадках і на підставах, передбачених кримінальним законом; відшкодування заподіяної злочином шкоди. Кінець кінцем принцип невідворотності покликаний продемонструвати соціально нестійким елементам “невигідність” порушення кримінального закону;
принцип диференціації й індивідуалізації відповідальності й покарання полягає в тому, що кримінальна репресія не повинна мати зрівняльного характеру. Як немає двох абсолютно ідентичних злочинів, а також абсолютно тотожних їх виконавців, так і не повинно бути усередненого підходу до різних категорій злочинів і злочинців. Він означає необхідність на законодавчому і правозастосовному рівнях розробки й застосування суворих заходів кримінально-правового впливу до осіб, що скоюють тяжкі злочини, до небезпечних і злісних злочинців, і порівняно м’яких – до осіб, що скоюють злочини невеликої та середньої тяжкості, до ситуативних і випадкових злочинців;
принцип соціальної справедливості є загальноохоплюючим і пов’язаний як із самим установленням кримінально-правової заборони, так і з реалізацією кримінального закону.
П’ятий підрозділ, присвячений розгляду історії української кримінально-правової політики. В ньому на підставі запропонованої періодизації, яка пов’язана із соціально-політичними характеристиками, що визначали незалежність України, можливості прийняття та впровадження в дію національної кримінально-правової доктрини, аналізується конкретна кримінально-правова політика, яка здійснювалась в Київській Русі (IX – XІII ст.), в часи існування Козацької держави (середина ХVII ст. – середина ХVIII ст. - від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського), у період творення незалежної Української держави (1917-1922 рр.), Української РСР (1917-1991 рр.), незалежної української держави до ухвалення кримінального кодексу України (1991-2001 рр.).
Розділ ІІ "Взаємозв'язок кримінально-правової політики з іншими елементами політики у сфері боротьби зі злочинністю"
Розгляду цих питань передує аналіз диференціацій елементів (складових) сфери боротьби зі злочинністю під кутом зору інтересів, які визначають цілі та засоби, що використовуються кожним з названих видів політики.
У першому підрозділі "Кримінально-правова і кримінально-процесуальна політики" аналізуються питання впливу кримінально-правової політики на кримінально-процесуальну політику, її поняття, історія за останнє сторіччя, проблеми, які стоять перед цим елементом правової політики у сфері боротьби зі злочинністю. При цьому дисертант розуміє кримінально-процесуальну політику, як визначення основних напрямків правотворчої діяльності держави і правозастосувальної діяльності відповідних державних органів у сфері розслідування й вирішення кримінальних справ.
Сучасна кримінально-процесуальна політика характеризується наступними найістотнішими рисами: гуманізацією кримінально-процесуального законодавства і практики його застосування; демократизацією кримінально-процесуальних заходів боротьби зі злочинністю; забезпеченням законності і соціальної справедливості при застосуванні кримінально-процесуального закону; затвердженням судової влади, підвищенням незалежності, авторитету й ролі суду; використовуванням загальнолюдських цінностей, досягнень світової цивілізації у кримінальному судочинстві.
Кримінально-правова політика здатна суттєво вплинути на досягнення цих цілей. Так, визначаючи рівень, спрямованість, обсяги репресії кримінально-правова політика впливає на процесуальну форму, рівень її демократичності. Безперечно, що нова кримінально-процесуальна політика по своєму змісту кардинально різниться від кримінально-процесуальної політики попереднього періоду, що і знаходить своє віддзеркалення в названих її основних рисах.
Один з основних напрямків розвитку кримінально-процесуальної політики пов’язаний з процесом її гуманізації й практики застосування кримінально-процесуального законодавства. Це, без сумніву, є головним напрямом судово-правової реформи. Саме гуманізація дозволить перейти до якісно нового кримінального процесу, покінчити зі старою системою, яка переважно була каральною, заборонною, виходила з примата інтересів держави над особою. Гуманізація правової системи — це таке її перетворення, в основу якого поставлена людина з властивими їй особливостями, інтересами й потребами, що розвиваються. Представляється, що в новому кримінально-процесуальному законодавстві принцип гуманізму національного кримінального процесу повинен знайти своє нормативне закріплення.
Важливим напрямком кримінально-процесуальної політики України є демократизація кримінально-процесуального судочинства. Вона є одним з основних напрямів нової кримінально-процесуальної політики. Демократичне кримінально-процесуальне законодавство з’явиться лише тоді, коли всі його складові теж будуть демократичними, коли кожний інститут, кожна норма буде пронизана духом демократизму.
Фундаментом усієї кримінально-процесуальної діяльності повинно стати неухильне дотримання законності. При цьому під законністю в кримінальному процесі слід розуміти точне й неухильне дотримання й виконання кримінально-процесуальних норм. Законність є реалізацією в кримінальному процесі нормативно закріпленої справедливості, що встановлює оптимальний порядок розслідування й вирішення кримінальних справ. Законними і соціально справедливими повинні бути всі кримінально-процесуальні інститути, весь процес розслідування й вирішення кримінальних справ і, звичайно, результат кримінально-процесуальної діяльності.
У другому підрозділі "Кримінально-правова політика і кримінально-виконавча політика" розглядається взаємовплив та взаємообумовленість кримінально-правової та кримінально-виконавчої політик. Кримінально-виконавча політика розуміється дисертантом, як визначення основних напрямків правотворчої діяльності держави і правозастосувальної діяльності відповідних державних органів у сфері реалізації кримінальних покарань. При цьому дисертант виходить з того, що реалізація кримінального покарання завжди є вторинною відносно кримінального закону, який визначає поняття злочину. Тому кримінально-правова політика завжди є первинною відносно кримінально-виконавчої політики. Завданням кримінально-виконавчої політики є, у першу чергу, забезпечення реалізації кримінальної відповідальності й досягнення цілей визначених ст.1 КК України. З цією метою кримінально-виконавча політика визначає власну систему цілей та задач, які підпорядковані тим, що визначені кримінально-правовою політикою. Розвиток кримінально-правової та кримінально-виконавчої політик за останні десятиріччя – з моменту утворення незалежної Української держави, відбувався взаємозалежно, тому що кримінально-правова та кримінально-виконавча політики зв’язані єдністю принципів, на яких вони здійснюються, загальних положень, понятійного апарата. Визначальний вплив кримінально-правової політики на кримінально-виконавчу політику реалізується: через визначення загальних напрямків кримінально-правової репресії; через формування системи та видів кримінального покарання; через закріплення підстав та порядку звільнення від покарання; через практику призначення окремих видів покарання. Кримінально-виконавчу політику не можна розглядати тільки як пасивне відображення кримінально-правової політики. Політика в сфері виконання покарання визначає цілі, принципи, стратегію і напрямки функціонування кримінально-виконавчої системи, основні форми й методи реалізації кримінального покарання. Разом з цим кримінально-виконавча політика у свою чергу здійснює зворотній вплив на формування правової політики держави в сфері боротьби зі злочинністю в цілому і кримінально-правової політики, зокрема.
В дисертації розглянуті фактори, які впливають на формування кримінально-виконавчої політики, зроблені відповідні висновки.
Третій підрозділ "Кримінально-правова і кримінологічна (профілактична) політики". Дисертант погоджується з визначенням кримінологічної політики даним М. О. Джужею, який вважає, що це є “мистецтво управління складною системою заходів запобіжного впливу на злочинність, засноване на глибокому вивченні злочинності та її причин, соціальних можливостей щодо зниження ступеню активності їх прояву, розробці науково-обґрунтованої стратегії й тактики запобіжної діяльності, що визначає основні, некаральні напрями в боротьбі зі злочинністю і розглядається як основоположна частина кримінальної політики, виконує провідну роль у загальнодержавному процесі протидії правопорушенням” . Соціальна профілактика злочинів відіграє важливу роль у правовій політиці в сфері боротьби зі злочинністю, оскільки її втілення у життя в значній мірі визначається і залежить від ефективності, дієвості всього комплексу заходів по боротьбі зі злочинністю й узгодженої роботи всіх органів і організацій, їх здійснюючих.
Правова політика в сфері боротьби зі злочинністю спирається на досягнення сучасної соціальної політики, яка на перше місце висуває задачу запобігання злочинності, як найперспективніший напрямок у вирішенні проблеми зменшення рівня злочинності та досягнення позитивних зрушень в її динаміці.
Взаємодія кримінально-правової та кримінологічної (профілактичної) політик проявляються, у першу чергу, в тому, що кримінально-правова політика встановлює межі реалізації кримінологічної (профілактичної) політики. По-друге, кримінально-правова політика визначає інтенсивність профілактичної діяльності. По-третє, кримінально-правова політика визначає і деякі види профілактичної політики. По-четверте, кримінально-правова політика (особливо через правозастосувальну практику) визначає основні напрямки профілактичної політики у країні в цілому, у регіонах та на конкретних об’єктах.
Розділ IІІ "Реалізація кримінально-правової політики" складається з трьох підрозділів і присвячений аналізу теоретичних і практичних питань, пов’язаних з аналізом реалізації кримінально-правової політики через застосування кримінального закону та ефективності цієї діяльності.
Перший підрозділ "Реалізація кримінально-правової політики через застосування кримінального закону". Зазначається, що застосування є однією із стадій реалізації кримінального закону, яку утворюють форми, що пов’язані з відповідними кримінально-процесуальними стадіями: розслідуванням справи, вирішенням питання про звільнення від кримінальної відповідальності або застосування інституту обмеження дії кримінального закону, розглядом справи судом, призначенням покарання, звільненням від нього, виконанням покарання чи дією його наслідків.
Застосування норм кримінального закону не є обов’язковою стадією. Воно має місце в тих випадках, коли кримінально-правова заборона порушується, коли, не дивлячись на загрозу покарання, вчиняється злочин. Застосування - складний процес, що виражається в підведенні під абстрактну норму кримінального законодавства конкретного факту (суспільно небезпечної поведінки людини) в постановлені у зв’язку з цим відповідного рішення, вирішенням питань, пов’язаних із застосуванням покарання та наслідками притягнення до кримінальної відповідальності. Важливий вплив на застосування кримінально-правової політики здійснює ряд чинників соціального, економічного, психологічного характеру.
Застосування норм кримінального закону являє собою форму реалізації кримінальної відповідальності. Воно тісно пов’язано з кримінально-правовими відносинами і є правовою підставою виникнення й реалізації кримінальної відповідальності. Саме в процесі застосування кримінального-правових норм розкривається соціальна сутність кримінально-правового відношення, через яке і здійснюється зв’язок правозастосувальної діяльності з кримінальною відповідальністю. Формами реалізації кримінальної відповідальності (в порядку поширеності застосування) є: винесення судом обвинувального вироку з призначенням винному покарання з одночасним застосуванням інституту звільнення від покарання; винесення судом обвинувального вироку з призначенням винному реального покарання; винесення обвинувального вироку без призначення покарання й звільненням від покарання на підставі ст. 74 ч. 4 КК у зв’язку із утратою особою, яка вчинила злочин, суспільної небезпеки або у зв’язку із зміною обстановки, що привело до втрати діянням суспільно небезпечного характеру.
У другому підрозділі аналізуються "Види застосування кримінального закону". Залежно від стадії кримінально-процесуальної діяльності застосування може здійснюватись при: кваліфікації злочину; звільненні від кримінальної відповідальності або застосуванні інституту обмеження сфери дії кримінального закону; призначенні покарання або звільненні від покарання; виконанні покарання, звільненні від покарання або від його відбування; застосуванні примусових заходів виховного характеру до неповнолітніх; застосуванні примусових заходів медичного характеру; погашенні та знятті судимості.
В процесі застосування, в першу, чергу здійснюється аналіз співвідношення вчиненого конкретного суспільно небезпечного діяння з гіпотезою, яка визначає умови застосування норми та диспозицією, яка визначає заборонений вид поведінки. Тобто здійснюється кваліфікація злочину, яка являє собою кримінально-правову оцінку вчиненого діяння на підставі встановлення тотожності його ознак з ознаками відповідного складу злочину, визначеного відповідною нормою Особливої частини КК України, та правове закріплення цього у встановленій законом формі. Цей процес здійснюється як у ході роботи суду, так і при проведенні досудового розслідування кримінальних справ, і знаходить свій вираз в оцінці вчиненого злочину в процесуальних документах: в постанові про притягнення в якості обвинуваченого, в обвинувальному висновку, у вироку і т.п. Кваліфікація злочину є відправною точкою всього процесу застосування. Одночасно кваліфікація є однією зі стадій або одним з етапів правозастосування в цілому. Процес кваліфікації злочину - це процес рішення певної задачі, пов’язаний з оцінкою суспільно небезпечного діяння як злочинного і вибором норми, що передбачає дане діяння, який підкоряється ряду визначених правил.
Другий вид – застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності, який визначає припинення існування кримінально-правових правовідносин. Звільнення від кримінальної відповідальності є актом гуманності держави, який постановляється судом і полягає у відмові від кримінального переслідування особи, яка вчинила злочин, притягнення її до кримінальної відповідальності, від накладання на неї обов’язку дати відповідь за свою поведінку і вжиття примусових заходів (покарання), адекватних ступеню суспільної небезпечності вчиненого порушення. Дисертантом проаналізовано застосування встановлених законом видів звільнення від кримінальної відповідальності.
Дисертантом обґрунтовується позиція про виникнення у національному кримінальному законодавстві нового правового інституту – обмеження сфери дії законодавства про кримінальну відповідальність, який включає норми ст.ст. 385 ч. 2 КК “Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків”; 396 ч. 2 КК “Приховування злочину”. Указані норми КК України, визначаючи межі кримінальної відповідальності, суттєво обмежують сферу власного застосування. У дисертації здійснюється порівняльний аналіз норм, які утворюють інститут обмеження сфери дії закону про кримінальну відповідальність, визначаються його видові особливості.
Наступним видом є застосування покарання, тобто прийняття рішення про застосування санкції, визначеної конкретною нормою Особливої частини КК. Даний вид дає можливість визначити вектор кримінально-правової політики – його спрямованість на посилення або послаблення репресії. На підставі аналізу статистичних даних дисертант зазначає наявність значних коливань у практиці призначення покарання, які відбувались у період 1991-2004 рр., і були викликані як непослідовністю вітчизняної кримінально-правової політики, так і загостренням соціальних протиріч та економічними негараздами.
Дисертантом на базі аналізу статистичних показників робиться висновок про основні вектори, які сьогодні характеризують даний вид застосування. Перший – максимально широке застосування інститутів звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання. Другий – посилення покарання за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів. При цьому, незважаючи на суттєве розширення у КК 2001 р. системи покарань, суди залишаються прибічниками, так би мовити, традиційних видів, відомих ще старому законодавству. На надзвичайно низькому рівні залишається застосування новітніх видів покарання - обмеження волі, арешту, громадських робіт.
Застосування кримінального закону можливе і в процесі його реалізації, для зміни його характеру або припинення застосування, що утворює самостійний вид. Кажучи інакше, застосування кримінального закону може бути засобом зміни характеру його реалізації або її припинення. Ці зміни пов’язані з можливостями або звільнення від покарання, або зміни характеру покарання (його виду або умов застосування), або його дострокового припинення. Необхідно підкреслити, що кримінально-правова політика в цьому питанні в останні роки спрямована на надзвичайно широке застосування інститутів звільнення, заміну призначеного покарання більш м’яким, а також його дострокове припинення.
Наступний вид – застосування примусових заходів виховного характеру відносно неповнолітніх. Аналіз правозастосувальної практики останніх років свідчить про збереження тенденції на звуження сфери застосування заходів виховного характеру до неповнолітніх, передбачених ст. ст. 97 та 105 КК. Виходячи з цього слід прийти до висновку про необхідність корегування кримінально-правової політики, спрямування її на розширення (звичайно, в межах розумного), застосування заходів виховного характеру відносно неповнолітніх. Вбачається що у зв’язку з цим доцільно внести зміни у чинне законодавство, передбачивши можливість застосування цих заходів не тільки до неповнолітніх, що вперше вчинили злочини невеликої тяжкості, а і до тих, хто вперше вчинив злочини середньої тяжкості.
Останнім видом застосування залежно від етапу є погашення та зняття судимості. Інститут судимості, не може розглядатись інакше, як анахронізм, який не відповідає реаліям демократичного суспільства. Цей інститут здійснює фактичну селекцію громадян, яка грубо порушує принцип рівності громадян перед законом та судом, закріплений ст. 24 Конституції України. Ця селекція має суттєве правове значення, яке приводить до того, що особа часто карається не за вчинене діяння, а за своє минуле, що не може бути визнано таким, що відповідає принципам кримінальної відповідальності. Однак до моменту ліквідації цього інституту застосування норм, які його визначають, повинно розглядатись як один із видів застосування.
За суб’єктом застосування кримінально-правових норм слід розрізняти його застосування, а) судом, б) прокурором, в) слідчим і г) органом дізнання. Даний розподіл акцентує увагу на тому, які конкретно державні органи й посадовці мають повноваження по застосуванню кримінального закону.
За видом процесуальних актів застосування, воно поділяється на таке, що реалізується, а) у вироках (звинувачувальних, а також виправдувальних по кримінально-правових підставах — ст. 327 КПК), б) ухвалах і постановах кримінально-правового характеру (як судів, так і органів розслідування).
Залежно від точності дотримання приписів кримінально-правових норм розрізняються а) правильне і б) неправильне застосування кримінального закону.
Третій підрозділ “Ефективність кримінально-правової політики”. Дисертант розуміє ефективність як досягнення найбільшого із запланованих, при формулюванні кримінального закону, наслідків. Проблема ефективності кримінально-правової політики є актуальною, перш за все, з позицій соціального управління. Правова держава передбачає домінування права в державі як регулятора суспільної поведінки, провідну форму державного управління, при якій всі правові інститути являють собою інструменти, за допомогою яких забезпечується нормальне функціонування суспільного організму. Кримінально-правова політика, як елемент правової політики держави в цілому, є базою для прийняття управлінських рішень у сфері охорони найважливіших для суспільства відносин благ та інтересів. Вирішення її задач свідчить про високий рівень ефективності. Чим більшим є рівень вирішення задач, тим вищим є й ефективність кримінально-правової політики.
Ефективність кримінально-правової політики, в першу чергу, базується на ефективності кримінально-правового закону і залежить від ефективності окремих кримінально-правових норм та інститутів, дії всього комплексу кримінально-правового регулювання. Ефективність кримінально-правової політики являє собою її внутрішню властивість. Проте зводити ефективність політики до простої суми ефективності окремих норм і інститутів є помилковим, хоча базою, із зрозумілих причин, виступає ефективність конкретної кримінально-правової норми. Якщо кримінально-правова норма має на меті передусім запобігання конкретних проступків людей і ця мета повністю, або в значній мірі, досягається за допомогою самого факту публікації даної норми, то кримінальна політика реалізується, в першу чергу, через дотримання кримінального закону в цілому. В такому випадку незастосування закону свідчить про високий рівень її ефективності. У протилежному випадку часте застосування кримінального закону не може розглядатись як показник високого рівня її ефективності оскільки вона не досягла бажаного наслідку – не впливає належним чином на членів суспільства. Однак, така система оцінок не завжди є правильною - незастосування кримінально-правової норми не у всякому випадку повинно оцінюватись як високий рівень її ефективності, оскільки це може залежати від високого рівня латентності конкретного виду злочинів, від низького рівня виконавчої дисципліни посадовців, покликаних її застосовувати та т. ін.
Ефективність кримінально-правової політики повинна визначатись на підставі тих конкретних цілей, які зафіксовані при її розробці та прийнятті. Ефективність кримінально-правової політики як крупної системи може бути визначена на підставі аналізу суспільно-історичної практики, як загальна тенденція розвитку. При цьому неефективність окремих напрямків і більш дрібних елементів може в цілому не відображатись на ефективності системи в цілому.
Ефективність кримінально-правової політики визначається рівнем досягнення поставлених перед нею задач, адекватністю між запланованим та досягнутим. Вона також може бути визначена на підставі фіксації досягнення максимального (найбільшого) можливого результату. Визначення ефективності кримінально-правової політики повинно базуватись на оціночних критеріях досягнення визначених цілей. У зв’язку із цим це повинно здійснюватись на рівневій основі: макрорівні (в масштабах усієї країни); мікрорівні (у масштабах відповідної територіальної одиниці).
Неефективною слід визнавати таку кримінально-правову політику, дія якої у питанні наближення до запланованої мети дорівнює нулю. Необхідно вести мову не тільки про ефективність кримінально-правової політики, але і про її неефективність або навіть антиефективність.
Ефективність кримінально-правової політики залежить від всієї сукупності об’єктивних та суб’єктивних умов, у яких вона реалізується.
Розділ ІV “Спеціальні питанні розвитку кримінально-правової політики через вдосконалення кримінально-правових норм і інститутів” містить в собі два підрозділи, в яких розглядаються як теоретичні питання, пов’язані із розробкою доктрини кримінально-правової політики, так і можливі конкретні кроки у сфері її реалізації.
У першому підрозділі “Основні напрямки криміналізації та декриміналізації діянь” розглядаються принципи здійснення цієї діяльності. При цьому дається визначення криміналізації й декриміналізації, які на думку дисертанта являють собою процес виявлення суспільно небезпечних видів людської поведінки, визнання на державному рівні необхідності, можливості й доцільності кримінально-правової боротьби з ними й, у випадку позитивної відповіді на ці питання, закріплення їх у законі як злочинів і відповідно процес виявлення діянь, передбачених КК, які втратили суспільну небезпеку, фіксацію на державному рівні необхідності відмови від подальшого визнання їх як злочинів та відсутність необхідності та доцільності продовження кримінально-правової боротьби з ними і, в наслідок цього, виведення їх з кола злочинів.
Формулюються поняття об’єкту криміналізації (сукупність визначених кримінальним законом діянь, які утворюють злочини відповідно до чинного Кримінального кодексу); її обсягу (який визначається як віднесенням на законодавчому рівні конкретної поведінки до категорії суспільно небезпечної, так і розширенням переліку діянь, які підпадають під категорію суспільно небезпечних); та інтенсивності (під якою розуміється сила державного примусу, яка застосовується до порушників кримінально-правової заборони) принципи їх здійснення.
Дисертантом аналізуються негативні сторони цих процесів, які пов’язані як із криміналізаційною надмірністю (перенасиченістю законодавства кримінально-правовими заборонами, необхідність в яких вже відпала або навіть не існувала зовсім), так і з криміналізаційною нестачею (незахищеністю певних суспільних відносин кримінально-правовими засобами на фоні реально заподіюваної їм шкоди).
Узагальнені підстави криміналізації, до яких дисертант відносить: юридико-кримінологічні, соціально-економічні та соціально-психологічні. Виходячи з цього, розглядаються основні моделі криміналізації, аналізується їх зміст.
У заключному другому підрозділі “ Питання розвитку норм і інститутів Загальної частини Кримінального кодексу України” аналізуються основні, з точки зору дисертанта, прогалини в частині правового регулювання інститутів Загальної частини КК. Всі розглянуті дисертантом пропозиції щодо змін у чинному Кримінальному законі випливають з основних положень української кримінально-правової політики, розглянутих у попередніх розділах, і мають на меті досягнення співвідношення між чинним кримінальним законом та принципами кримінально-правової політики.
Викладені конкретні пропозиції відносно необхідності доповнення КК України преамбулою, яка має містити роз’яснення основних термінів, що використовуються в Кодексі. При цьому звертається увага на необхідність уніфікації понять, що визначають явища та процеси, які перебувають у сфері дії КК. Одночасно вноситься пропозиція відносно закріплення в преамбулі основних принципів кримінально-правової політики та кримінального законодавства України.
Дисертантом аналізуються проблеми кримінальної відповідальності, які пов’язані із змістом цього інституту, моментами її початку та закінчення. Аналізуються проблеми невідповідності визначеної у ст.2 КК підстави кримінальної відповідальності фактичним характеристикам ряду діянь, за які відповідно до чинного КК настає кримінальна відповідальність (готування до злочину, замах на вчинення злочину, підбурювання та пособництво). З урахуванням здійсненого аналізу вноситься пропозиція, щодо зміни ч.1 ст. 2 КК і визначення в якості підстави кримінальної відповідальності винне вчинення особою діяння, передбаченого нормами Загальної та Особливої частин КК України.
Вимагає уточнення ряд нормативних позицій, пов’язаних з інститутом зворотної дії кримінального закону в часі. При цьому вбачається необхідним більш чітко сформулювати поняття “пом’якшення кримінальної відповідальності”, яке використовується ч. 1 ст. 5 КК і закріплення її таким чином, щоб під дію вказаної норми підпадало будь-яке покращення правового становища особи, що відбулось внаслідок прийняття нового кримінального закону.
Покладення в основу класифікації злочинів строку позбавлення волі передбаченого санкцією норми Особливої частини КК є абсолютно виправданою, і дало можливість більш чітко структуризувати чинне кримінальне законодавство. Однак жорстка прив’язка класифікації виключно до розміру санкції кримінально-правової норми фактично відкинула оцінку ступеня суспільної небезпечності особи, що вчинила злочин, унеможливила врахування конкретних обставин учинення злочину. Це, в кінцевому, не відповідає реаліям оцінки тяжкості конкретного злочину, і висуває потребу в зміні нормативного регулювання. Виходом із цього становища була б нормативна ув’язка класифікації з вироком суду, яка базувалась би на принципах визначених ст. 12 КК.
Вноситься пропозиція щодо внесення змін до ст. 17 КК, які б визначали обов’язок припинення кримінального переслідування особи, яка добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, оскільки чинна редакція не містить такого імперативу.
Дисертантом обґрунтовуються й вносяться пропозиції відносно визнання суб’єктом злочину поруч із фізичною також і юридичної особи.
Аналіз інституту суб’єкта злочину свідчить про невідповідну скерованість кримінально-правової політики на розширення сфери кримінально-правової відповідальності неповнолітніх, яке фактично привело до порушення принципу суб’єктивного ставлення за провину, до ситуації, коли до кримінальної відповідальності притягаються особи, які не усвідомлюють фактичних характеристик учиненого діяння. Виходом з цього положення вбачається скасування кримінальної відповідальності неповнолітніх за такі склади злочинів, характеристики яких не охоплюються їх, свідомістю внаслідок вікових особливостей.
Дисертантом обґрунтовується доцільність нормативного врегулювання питання верхньої вікової межі кримінальної відповідальності.
В сфері нормативного регулювання суб’єктивної сторони складу злочину вбачається доцільним нормативно визначити ситуацію вчинення злочинів із двома формами вини, які знайшли своє фактичне закріплення в статтях Особливої частини КК.
Обґрунтовується необхідність корегування норм КК, які регулюють інститут співучасті у злочині. Напрямками кримінально-правової політики у цьому питанні повинні стати: 1. приведення у відповідність ознак видів співучасників, усунення ситуації, коли ті ж самі характеристики визначають різні види злочинної поведінки (ситуація подвійних стандартів); 2. внесення коректив до ст. 28 КК із метою приведення у відповідність нормативного регулювання існуючим теоретичним концепціям, а також ліквідації протиріч у питаннях визначення ознак тих самих форм співучасті у злочині. З цією метою пропонується нормативно закріпити таку форму співучасті, як вчинення злочину групою осіб без попередньої домовленості (змови) із розподілом ролей; більш широко ( на рівні конкретних видів діяльності) нормативно визначити ознаки організованої групи та злочинної організації.
Аналіз інституту множинності свідчить про необхідність внесення відповідних коректив у визначення повторності злочинів. При цьому пропонується залишити визначення повторності при вчиненні виключно тотожних та однорідних злочинів, виключивши ч.3 ст. 32, яка передбачає можливість визнання повторністю вчинення різнорідних злочинів.
В контексті подальшого вдосконалення інституту обставин, що виключають злочинність діяння, обґрунтовується точка зору щодо доцільності доповнення існуючого переліку обставин новими – здійснення власного права, виконання професійних функцій та згода потерпілого.
Достатньо повна регламентація у чинному законодавстві інституту звільнення від кримінальної відповідальності тим не менш не уникла ряду недоліків. Дисертантом висловлена позиція, щодо необхідності ліквідації існуючої колізії у питанні застосування помилування між КК України (ст.44) та нормами Положення "Про порядок застосування помилування", затвердженого Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. При цьому існуючі суперечності повинні бути вирішені на користь КК України, норми якого в цьому питанні відповідають Конституції України (п.27 ст.106).
Обґрунтовується позиція щодо необхідності виключення з чинного КК України норм, що регламентують інститут судимості, як такий, що суперечить чинній Конституції України.
Потребує нормативного уточнення поняття шкоди заподіяної злочином, як критерію кваліфікації діяння, уніфікація існуючих понять, приведення їх до єдиних показників.
Забезпечення прав громадян вимагає дотримання конституційного порядку їх обмеження, який можливий виключно через суд. Одним із видів обмеження є притягнення до кримінальної відповідальності з призначенням покарання у вигляді позбавлення волі. При цьому режим відбування покарання, який фактично визначає рівень обмежень, обирається не судом, а комісією Державного департаменту України з питань виконання покарань на підставі Інструкції. Це суперечить вказаним конституційним принципам і вимагає доповнення КК нормою, яка би визначала режим відбування покарання відповідно до вчинених злочинів і категорій засуджених, який повинен обиратись судом при постановлені обвинувального вироку.
Висновки.
1. Кримінально-правова політика це самостійний напрямок внутрішньої правової політики України, який, на підставі загальної теорії боротьби зі злочинністю розробляє стратегію і тактику, формулює основні задачі, принципи, напрями і цілі кримінально-правової дії на злочинність, засоби їх досягнення, і виражається в нормах кримінального закону, практиці їх застосування, актах офіційного тлумачення кримінально-правових норм та постановах Пленуму Верховного Суду України (складові кримінально-правової політики).
2. Напрями кримінально-правової політики визначаються на підставі групування об’єктів злочинних посягань, які, у свою чергу, визначаються за рівнем значимості суспільних відносин, благ та інтересів, прийнятих під кримінально-правову охорону.
3. Зміст кримінально-правової політики визначається тими задачами, які стоять перед цим елементом правової політики у сфері боротьби зі злочинністю. Кримінально-правова політика є генеральним напрямком діяльності держави по боротьбі зі злочинністю специфічними кримінально-правовими засобами.
4. Предмет кримінально-правової політики утворюють: основні принципи кримінально-правового впливу на злочинність; криміналізація та декриміналізація діянь; визначення характеру караності суспільно небезпечних діянь (пеналізація) і умов звільнення від кримінальної відповідальності або від покарання, зниження покарання нижче межі, передбаченої нормою кримінального закону або заміни тяжких його видів менш тяжкими (депеналізація); визначення альтернативних покаранню заходів кримінально-правового характеру (замінюючих заходів), а також заходів, які застосовуються разом із покаранням (підкріплюючих заходів); тлумачення кримінального законодавства; діяльність правоохоронних органів по застосуванню норм і інститутів кримінального закону, з’ясування їх ефективності; визначення шляхів підвищення ефективності впливу кримінально-правових заходів на правосвідомість населення (правове виховання).
5. Виділяються наступні рівні кримінально-правової політики України: доктринальний, програмний, законодавчий, науковий, правовиконавчий та правозастосувальний.
6. У якості суб’єктів кримінально-правової політики виступають: Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; Конституційний Суд України; Верховний Суд України.
7. Учасниками кримінально-правової політики є: суди загальної юрисдикції; правоохоронні органи (прокуратура, МВС, СБУ, органи податкової міліції, органи Державного департаменту України з питань виконання покарань та ін.); громадяни (у випадках притягнення їх до кримінальної відповідальності за порушення норм КК).
8. Завдання кримінально-правової політики реалізуються у наступних сферах: визначення загальних засад кримінальної відповідальності та покарання; визначення кола діянь, віднесених до категорії злочинних (питання криміналізації та декриміналізації); визначення оптимальних заходів впливу на винного (пеналізація й депеналізація); запобігання злочинам методами кримінально-правового впливу (загальна й спеціальна превенція) та у сфері взаємодії з іншими елементами (складовими) правової політики у сфері боротьби зі злочинністю.
9. Джерелами кримінально-правової політики є Конституція України, Закони України, Постанови Кабінету Міністрів України, Рішення Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду України та міжнародні договори, ратифіковані Україною.
10. За своїм типом кримінально-правова політика України наближається до демократичного типу.
11. В основі кримінально-правової політики України лежить система принципів, яка має на меті забезпечення побудови та реалізації кримінально-правової політики демократичного типу.
12. Реалізація кримінально-правової політики через застосування кримінального закону являє собою один з основних видів її реалізації, і здійснює найбільший вплив на суспільну правосвідомість, формування оцінки суспільством кримінально-правової політики, вироблення вимог до її формування.
13. Ефективність застосування кримінально-правової політики визначається досягненням найбільшого із запланованих, при формуванні кримінального закону, наслідків.
14. Процеси криміналізації і декриміналізації являють собою серцевину кримінально-правової політики, через які, у першу чергу, проявляються основні принципи, цілі, напрямки кримінально-правової політики України.
15. Основними показниками криміналізації виступають об’єкт, обсяг та інтенсивність криміналізації, які визначаються трьома групами підстав: юридико-кримінологічними, соціально-економічними та соціально-психологічними.
16. Чинний Кримінальний кодекс України, є якісно вищим, порівняно з тими, що йому передували, побудований на сформованій за період 1991 – 2001 рр. концепції національної кримінально-правової політики і розроблений відповідно до нових завдань правової політики України у сфері боротьби зі злочинністю, які визначились у цей період.
Незважаючи на загальну високу оцінку КК 2001 р., він не позбавлений вад, які визначають необхідність внесення до нього змін та доповнень, що перебувають у руслі кримінально-правової політики України.

Важливим доповненням до дисертації є 6 додатків, які містять узагальнення проведених дисертантом кримінологічних досліджень; пропозиції щодо внесення змін та доповнень до Кримінального кодексу України та перелік опублікованих автором праць із проблем кримінально-правової політики.

СПИСОК ПРАЦЬ ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Монографії
Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми. Монографія. – К.: АТІКА, 2005. – 332 c.
Фріс П. Л. Нарис історії кримінально-правової політики України. Монографія. – К.: АТІКА, 2005. - 124 с.
Наукові статті у фахових виданнях
1. Фріс П.Л. Організована злочинність – загроза державності України // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. Збірник наукових статей викладачів юридичного факультету. Випуск ІІІ. – Івано-Франківськ, 1999. – С. 96 – 102.
2. Фріс П.Л. Постзлочинна поведінка як об’єкт правового регулювання та її врахування в правозастосувальні та профілактичній діяльності // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. (Збірник наукових статей викладачів юридичного факультету). Випуск IV. – Івано-Франківськ, 2000. – С. 105-119.
3. Басай В.Д., Фріс П.Л. Деякі питання діяльності правоохоронних органів в екстремальних умовах // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. (Збірник наукових статей викладачів юридичного факультету). Випуск VІІ – Івано-Франківськ, 2001. – С. 154-165.
4. Фріс П.Л. Деякі питання оптимізації забезпечення права на захист в кримінальному процесі // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України.. (Збірник наукових статей викладачів юридичного факультету). Випуск VІІІ– Івано-Франківськ, 2001. – С. 165-172.
5. Фріс П.Л. До питання про зміст інституту обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. (Збірник наукових статей викладачів юридичного факультету). Випуск ІХ– Івано-Франківськ, 2002. – С. 124-129.
6. Фріс П.Л. Актуальні питання вдосконалення Загальної частини чинного Кримінального кодексу України. (Збірник наукових статей викладачів юридичного факультету). – Випуск Х. - Івано-Франківськ, 2002.– С. 127-142.
7. Фріс П.Л. Розвиток ідей кримінально-правової політики в працях українських вчених криміналістів XVIII-початку ХХ сторіччя. (Збірник наукових статей викладачів юридичного інституту). – Випуск ХІІ. - Івано-Франківськ, 2002. – С. 167-176.
8. Фріс П. Л. Кримінальна політика в Україні в період творення незалежної Української держави (1917-1922 рр.) – (Збірник наукових статей викладачів юридичного інституту). – Випуск ХIV. - Івано-Франківськ, 2004. – С. 227-232.
9. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика і питання криміналізації та декриміналізації діянь. (Збірник наукових статей викладачів юридичного інституту). – Випуск ХV. - Івано-Франківськ, 2004. – С. 164-169.
10. Фріс П.Л. Питання застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту у світлі дотримання прав особи // Вісник Луганської Академії внутрішніх справ. Спеціальний випуск. Ч.1. –2001.- С. 26-30.
11. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика України в період козацької держави Богдана Хмельницького. Науковий вісник Юридичної академії МВС - №3 - 2004 – С. 102-107.
12. Фріс П. І знов про відповідальність за організовану злочинну діяльність // Право України. - № 1 –1995.- С. 39-42.
13. Фріс П. Л. Питання кримінально-правової політики у сфері боротьби з організованою злочинністю // Право України. – №12 – 2004– С. 101-105
14. Фріс П. Л. Питання подальшого вдосконалення кримінального законодавства України // Наше право. - №1 – 2003. – С.13-20.
15. Фріс П. Л. Обмеження дії кримінального закону як інститут Українського кримінального права // Наше право. – №2 – 2003, – С.41-45
16. Фріс П. Л. До питання про підставу кримінальної відповідальності // Наше право.-№1 – 2003. - С. 71-76.
17. Фріс П. Л. Кримінально-правова політика України в XVII ст. // Наше право.-№1.-2004. - С. 60-64.
18. Фріс П. Л. Завдання кримінально-правової політики // Наше право. - №2 (ч.1). – 2004.- С. 81-87.
19. Фріс П. Л. Реалізація кримінально-правової політики через кваліфікацію злочинів // Наше право. - №3. – 2004.- С.77-82.
20. Фріс П. Л. До питання про типологізацію кримінально-правової політики // Наше право. – 2004, № 4 – С. 54-59.
21. Фріс П. Л. Інтереси кримінально-правової політики // Наше право –2005, №1 – С. 52-59.
22. Фріс П. Л., Малєєв А. Ю. Питання реформування кримінально-процесуального законодавства України та забезпечення рівності учасників кримінального процесу // Адвокат. - №1 – 2002 - С. 11-17.
23. Фріс П. Л., Малєєв А. Ю. Кримінально-правова політика в сфері боротьби з торгівлею людьми // Адвокат. - №9 – 2005 – С. 9-14.
24. Фріс П. Питання кваліфікації злочинів за ознакою їх вчинення в складі організованої злочинної групи // Малий і середній бізнес. - №1-2 – 2000 - С. 69-75.
Підручники та навчальні посібники
Фріс П. Л. Кримінальне право України. Загальна частина. Підручник. - К.: АТІКА, 2004. – 485 с.
Фріс П. . Кримінальне право України. Загальна частина. Навчальний посібник. – К.: ЦНЛ. – 2004. – 362 с.
Басай В., Фріс П. Кримінальне право України (загальна частина). Збірник завдань. Навчальний посібник. – Івано-Франківськ: Плай, 1998. – 111 с.
Басай В., Фріс П., Фріс І. Короткий словник кримінально-правових термінів. Навчальний посібник. – Івано-Франківськ: Плай, 1999 .– 112 с.
Басай В.Д., Фріс П.Л. Кримінальне право України Загальна частина. В схемах та визначеннях. Навчальний посібник. – Івано-Франківськ: Плай, 2000. – 248 с.
Фріс П. Л. Поняття, джерела, предмет, завдання, система та принципи кримінального права України. (Лекція). - Івано-Франківськ: Сімик – 2002. –36 с.
Фріс П. Л. Кримінальний закон. Лекція. -Івано-Франківськ, Сімик. – 2002. – 35 с.
Фріс П. Л. Поняття та ознаки злочину. Лекція. - Івано-Франківськ: Сімик, 2002. – 36 с.
Фріс П.Л . Кримінальна відповідальність та склад злочину Лекція. - Івано-Франківськ: Сімик, 2002. – 32 с.
Фріс П. Л. Об’єкт злочину. Лекція. - Івано-Франківськ: Сімик, 2002. - 20 с.
Фріс П. Л. Об’єктивна сторона злочину. Лекція. - Івано-Франківськ: Сімик, 2002. – 36 с.
Фріс П. Л. Суб’єкт злочину. Лекція. - Івано-Франківськ: Сімик-2002. – 40с.
Фріс П. Л. Суб’єктивна сторона злочину. Лекція. - Івано-Франківськ: Сімик, 2002. – 51 с.
Фріс П. Л. Стадії вчинення злочину. Лекція. - Івано-Франківськ: Сімик, 2002. – 44 с.
Фріс П. Л. Співучасть у злочині. Лекція. - Івано-Франківськ: Сімик, 2002. –64 с.
Фріс П.Л. Множинність злочинів. Лекція. - Івано-Франківськ: Сімик, 2002.– 31 с.
Фріс П. Л. Обставини, що виключають злочинність діяння. Лекція. - Івано-Франківськ: Сімик, 2002. – 44 с.
Фріс П.Л. Звільнення від кримінальної відповідальності. Лекція. - Івано-Франківськ: Сімик, 2002. – 46 с.
Фріс П. Л. Поняття покарання. Мета, система та види покарання Лекція. - Івано-Франківськ: Сімик, 2002. – 38 с.
Фріс П. Л. Призначення покарання. Лекція. - Івано-Франківськ: Сімик, 2002. – 35 с.
Фріс П.Л. Звільнення від покарання. Лекція.- Івано-Франківськ: Сімик, 2002. – 36 с.
Фріс П. Л. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Лекція. - Івано-Франківськ: Сімик, 2002. – 60 с.
Фріс П. Л., Мельник П. В. Кримінальне право України. Тестові завдання. Навчально-методичний посібник. Івано-Франківськ: Сімик, 2003. – 102 с.
Фріс П.Л. Кримінальне право України. Загальна частина. Збірник завдань для проведення семінарських та практичних занять. - Івано-Франківськ: Сімик, 2004. - 131 с.
Інші публікації:
Фріс П.Л. Кримінально-правові та кримінологічні ознаки організованої злочинної групи // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. ( Збірник наукових статей викладачів юридичного факультету). Випуск І. – Івано-Франківськ -Коломия, 1997. – С. 127-139.
Фріс П.Л. Діяльність організованої злочинності в сфері незаконного обороту пам’яток культури та мистецтва // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. (Збірник наукових статей викладачів юридичного факультету). Випуск ІІ. – Івано-Франківськ, 1998. – С. 154-162.
Фрис П. Л. Некоторые вопросы уголовно-правового обеспечения борьбы с организованной преступностью // Актуальные проблемы реформирования правовой системы Российской Федерации. Сборник научных материалов международной научно-практической конференции, посвященной 125-летию Белгородского государственного университета. Часть ІІІ, Уголовно-правовые, криминологические и криминалистические проблемы борьбы с преступностью на современном этапе. – Белгород, 2002. – С. 325-331.
Фріс П. Л. Реформа кримінально-процесуального законодавства в контексті забезпечення прав особи // Нові Цивільний і Кримінальний кодекси – важливий етап кодифікації законодавства України. Матеріали науково-практичної конференції. Івано-Франківськ 3-4-жовтня 2002 р. – С. 29-36.
Фріс П. Л. Забезпечення рівності сторін в кримінально-процесуальному законодавстві // Національний університет Острозька академія. - Наукові записки. Серія „Право”. Вип.4 – С. 309-316.
Фріс П. Л. Аналіз соціальної ситуації регіону органами внутрішніх справ як передумова оптимізації боротьби зі злочинністю // Актуальні проблеми профілактики правопорушень підрозділами міліції громадської безпеки. (Матеріали науково-практичної конференції). - МВС України, НАВС України, Прикарпатська філія НАВС України. - Івано-Франківськ, 2003. – С. 128-133.
Фріс П. Л. Питання подальшого вдосконалення кримінального законодавства України // Актуальні проблеми боротьби та попередження злочинності. Матеріали науково-практичного семінару кафедри кримінального права та процесу Юридичного інституту Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. Додаток до збірника „Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України”. (Збірник наукових статей викладачів юридичного інституту). – Івано-Франківськ, 2002. – С. 3-13.
Фріс П. Л. Джерела кримінально-правової політики // Актуальні проблеми боротьби та попередження злочинності. Матеріали науково-практичного семінару кафедри кримінального права та процесу Юридичного інституту Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. Додаток до збірника „Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України”. (Збірник наукових статей викладачів юридичного інституту). – Івано-Франківськ, 2004. – С. 11-15.
Фріс П. Л. Кримінально-правова політика України: поняття та завдання. Наукові записки. Серія “Право” Вип. 5. Нац. ун-т. “Острозька Академія”, Академія правових наук. 2004. – С. 338-344.
Фріс П. Л. До питання про періодизацію кримінально-правової політики України // Актуальні питання реформування правової системи України. Збірник наукових статей за матеріалами І Міжвузівської науково-практичної конференції. – Луцьк, 2004. – С. 174-177.
Фріс П. Л. Категорія інтересу у кримінально-правовій політиці. І-й Люблинсько-Київський семінар “Поняття інтересу в правовій науці, державному праві та діяльності конституційних судів Польщі та України”. – Люблін, 2005. – С. 15-20
Фріс П. Л. Кримінально-правова та кримінологічна (профілактична) політики (питання співвідношення та взаємодії). Матеріали VI Всеукраїнської науково-практичної конференції “Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні” НУОА, 28-29 квітня 2005 р. – С.354-355.
Фріс П. Л. Кримінально-правова політика і деякі питання криміналізації та декриміналізації діянь. Матеріали VI-ї Регіональної міжвузівської конференції "Проблеми вдосконалення правового забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні (м. Ів.Франківськ, 22 квітня 2005 р.) . – Івано-Франківськ, 2005. – С. 162-167.
Фріс П. Л. Інтеграційні процеси та кримінальна політика // Матеріали міжнародного наукового семінару. Київ, 23-24 вересня 2005 р. – С. 45.
Фріс П. Л. Міжнародна кримінально-правова політика (поняття та основні завдання) // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції “Реформування кримінального та кримінально-процесуального законодавства України: сучасний стан та перспективи”. Івано-Франківськ 30 вересня-1 жовтня 2005 р. – С. 103-105.
Басай В.Д., Фріс П.Л. Організована злочинність і контрабанда // Наше право.-№1 – 2002. – С.5-9.

АНОТАЦІЯ
Фріс П. Л. Кримінально-правова політика України. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. Національна академія внутрішніх справ України. – Київ. – 2005.
В дисертації викладені наукові основи кримінально-правової політики , як складової частини і системоутворюючого елементу загальної політики Української держави у сфері боротьби зі злочинністю.
Аналізуються поняття, зміст, джерела, типи та принципи кримінально-правової політики її місце серед інших складових політики у сфері боротьби зі злочинністю. Проаналізовано історія формування кримінально-правової політики на різних етапах національного державотворення. Висвітлюється взаємозв’язок та взаємовплив кримінально-правової політики з іншими елементами політики у сфері боротьби зі злочинністю – кримінально-процесуальною, кримінально-виконавчою та кримінологічною (профілактичною) політикою. Викладені питання реалізації кримінально-правової політики через застосування кримінального права, проаналізовані проблеми її ефективності. Розглянуті основні напрямки криміналізації та декриміналізації діянь та проблемні питання, які пов’язані з розвитком норм і інститутів Загальної частини кримінального кодексу України.
Ключові слова: політика у сфері боротьби зі злочинністю, кримінально-правова політика, криміналізація, декриміналізація, пеналізація, депеналізація.

АНОТАЦИЯ
Фрис П. Л. Уголовно-правовая политика Украины. – Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени доктора юридических наук по специальности 12.00.08 – уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право. Национальная академия внутренних дел Украины. – Киев. – 2005.
В диссертации изложенны научные основы уголовно-правовой политики, как составной части и системообразующего элемента общей политики Украинского государства в сфере борьбы с преступностью.
Уголовно-правовая политика Украины является составным элементом политики в сфере борьбы с преступностью, определяющим основные задачи, принципы, направления и цели уголовно-правового воздействия на преступность, а также способы их достижения. Уголовно-правовая политика находит свое выражение в Конституции Украины, нормах уголовного права, практике их применения, актах официального толкования и Постановлениях Пленума Верховного Суда Украины.
Направления уголовно-правовой политики определяются на основе группирования объектов преступных посягательств, которые, в свою очередь, определяются уровнем значимости общественных отношений благ и интересов, принятых под уголовно-правовую охрану.
Содержание уголовно-правовой политики определяется задачами, стоящими перед ней.
Предмет уголовно-правовой политики составляют: основные принципы уголовно-правового воздействия на преступность; криминализация и декриминализация деяний; определение характера наказуемости общественно опасных деяний (пенализация) и условий освобождения от уголовной ответственности либо от наказания, снижения наказания ниже низшего размера, определенного нормой уголовного закона или замены тяжких его видов менее тяжкими (депенализация); определение альтернативных наказанию методов уголовно-правового характера (замещающих мер), а также мер, применяемых вместе с наказанием (подкрепляющих мер); толкование уголовного законодательства; деятельность правоохранительных органов по применению норм и институтов уголовного закона; определение их эффективности; определение путей повышения эффективности воздействия на правосознание населения (правовое воспитание).
Выделяются следующие уровни уголовно-правовой политики Украины: доктринальный, программный, законодательный, научный, правоисполнительный и правоприменительный.
Субъектов уголовно-правовой политики являются: Верховный Совет Украины, Президент Украины, Конституционный Суд Украины, Верховный Суд Украины.
Участниками уголовно-правовой политики являются: суды общей юрисдикции, правоохранительные органы и граждане.
Задачи уголовно-правовой политики реализуются в сферах: определения основ уголовной ответственности и наказания; определения круга деяний относимых к категории преступных (криминализация и декриминализация); определения оптимальных методов воздействия на виновного (пенализация и депенализация); предупреждение совершения преступлений методами уголовно-правового воздействия; взаимодействия с другими элементами политики в сфере борьбы с преступностью (уголовно-процессуальной, уголовно-исполнительной и криминологической политиками).
Источниками уголовно-правовой политики являются: Конституция Украины, Законы Украины; Решения Конституционного Суда Украины; постановления Пленума Верховного Суда Украины, а также международные договора, ратифицированные Украиной.
По своему типу уголовно-правовая политика Украины приближается к демократическому типу.
В основе уголовно-правовой политики Украины лежит система принципов, имеющая целью обеспечение построения и реализации уголовно-правовой политики демократического типа.
Реализация уголовно-правовой политики посредством применения уголовного закона является одним из основных видов реализации оказывающим максимальное воздействие на общественное правосознание, формирование оценки обществом уголовно-правовой политики, выработку требований к её формированию.
Эффективность применения уголовно-правовой политики определяется достижением наибольшего из запланированных, при формировании уголовного закона, результатов.
Процессы криминализации и декриминализации являются сердцевиной уголовно-правовой политики. Через них в первую очередь проявляются основные цели, принципы и направления уголовно-правовой политики Украины.
Действующий Уголовный кодекс Украины, является высшим по сравнению с ему предшествовавшими. Он создан на сформированной в период 1991-2001 гг. концепции национальной уголовно-правовой политики и разработан в соответствии с новыми задачами стоящими перед Украиной в сфере борьбы с преступностью.
Вместе с тем, несмотря на его общую высокую оценку УК 2001 г. не лишен недостатков, что определяет необходимость дальнейшего совершенствования Уголовного закона в соответствии с национальной уголовной политикой Украины.
Ключевые слова: политика в сфере борьбы с преступностью, уголовно-правовая политика, криминализация, декриминализация, пенализация, депенализация.

Fris P. L. Criminal-legal policy of the Ukrain. - Manuscript.
Dissertation for gaining the scientific degree of doctor of juridical sciences on the specialty 12.00.08 - criminal law and criminology; criminal execution law. National academy of internal affairs of Ukraine. Kiev. - 2005.
The scientific bases of criminal-legal policy are laid out in dissertation, as component part and system element of general policy of the Ukrainian state in the field of fight against criminality.
Concepts, maintenance, sources, types and principles of criminal-legal policy, its place among other constituents of policy in the field of fight against criminality are analysed. It is also analysed history of forming of criminal-legal policy on different stages of national creation of the state. It is lighted intercommunication and influence of criminal-legal policy to other elements of policy in the field of fight against criminality - criminal-procedure, criminally-executive and criminology (prophylactic) policy. Some questions of realization of criminal-legal policy through application of criminal right are laid out, also the author analyses problems of its efficiency. The basic directions of criminalization and decriminalization of acts and problem questions which are related to development of norms and institutes of General part of Criminal code of Ukraine are considered.
Keywords: policy in the field of fight against criminality, criminal-legal policy, criminalization, decriminalization, penalty.

 

 

 


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking