Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
Номера от 730 грн.
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Номера от 490 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Номера от 450 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-2% онлайн заказ
Зачарованные Карпаты
Зачарованные Карпаты
Закарпатье, Воловец
Коттеджи от 400 грн.
Есть номера


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ЗАСОБИ ДОКАЗУВАННЯ

 

СТАХІВСЬКИЙ СЕРГІЙ МИКОЛАЙОВИЧ
КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНІ ЗАСОБИ ДОКАЗУВАННЯ
   

12.00.09 – кримінальний процес і криміналістика;
судова експертиза

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національній академії внутрішніх справ України

Науковий консультант доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент Академії правових наук України
Михеєнко Михайло Макарович,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
завідувач кафедри правосуддя та прокурорського нагляду

Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор, академік Академії правових наук України Грошевий Юрій Михайлович,
Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України,
завідувач кафедри кримінального процесу

доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент Академії правових наук України
Нор Василь Тимофійович,
Львівський національний університет імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України, завідувач кафедри кримінального процесу та криміналістики

доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України
Іщенко Андрій Володимирович,
Національна академія внутрішніх справ України,
професор кафедри криміналістики

Провідна установа: Одеська Національна юридична академія Міністерства освіти і науки України, кафедра кримінального процесу (м. Одеса)

Захист відбудеться “23” грудня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.01 в Національній академії внутрішніх справ України за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1)

Автореферат розісланий “14” листопада 2005 р.

 

Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Л.І.Казміренко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю. На забезпечення реалізації цього положення Основного Закону України спрямована діяльність правоохоронних органів та органів судової влади в державі. Охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб є одним із завдань кримінального судочинства виконання якого досягається через реалізацію інших – шляхом швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винуватих та забезпечення правильного застосування Закону.
Розкриття і розслідування злочинів, розгляд і вирішення кримінальних справ – це сфера кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. Основний зміст кримінально-процесуальної діяльності складає робота з доказами: їх формування (збирання), перевірка, оцінка, прийняття рішення і його обґрунтування.
Саме на основі використання сукупності зібраних у кримінальній справі доказів та керуючись при цьому законом і професійною правосвідомістю, особи, які ведуть кримінальний процес, роблять висновок про наявність чи відсутність події злочину, винуватість чи невинуватість обвинуваченого у вчиненні злочину, встановлення обставин, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи.
У зв’язку з цим наукова розробка проблем теорії доказів була і залишається досить актуальною. Про це свідчить активна цілеспрямована робота по дослідженню як самої теорії в цілому, так і окремих її інститутів. Однак це не означає, що всі наявні проблеми повністю вже вирішені.
Україна стоїть на шляху розбудови правової держави. Остання повинна забезпечити такий порядок регламентації процесуальних відносин, який міг би захистити людину, суспільство, державу від злочинів шляхом створення умов для їх розкриття, викриття і засудження винуватих та встановлював би гарантії втілення в життя правових приписів. Становлення України як правової держави передбачає укріплення законності у всіх сферах державної і громадської діяльності. Однією з таких сфер є кримінальне судочинство. Воно повинне здійснюватись на основі точного і неухильного дотримання процесуальних норм. Велику роль при цьому покликана відіграти наука кримінального процесу, яка на підставі детального вивчення і узагальнення практики застосування кримінально-процесуального закону, повинна виробити науково обґрунтовані рекомендації по подальшому вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства і правильній його реалізації.
Проблеми доказування досліджувались багатьма вченими, оскільки доказування має місце на всіх стадіях кримінального судочинства, воно так чи інакше пов’язано з усіма його інститутами. Значний вклад у вирішення цих проблем внесли дореволюційні вчені Л.Є. Владіміров, П.В. Макалінський, С.В. Пахман, В.Д. Спасович, А.В. Скопінський та І.Я. Фойницький.
В радянський період питанням доказування були присвячені роботи В.Д. Арсеньєва, Д.І. Бєднякова, Р.С. Бєлкіна, Р.Г. Домбровського, В.Я. Дорохова, Ц.М. Каз, Л.М. Карнєєвої, С.В. Курильова, О.М. Ларіна, В.З. Лукашевича, П.А. Лупінської, Г.М. Різника, М.С. Строговича, Ф.Н. Фаткулліна, А.А. Хмирова, С.А. Шейфера, М.Л. Якуба та багатьох інших вчених.
Розробку проблем доказування здійснювали ряд українських науковців, зокрема Ю.П. Аленін, В.П. Бахін, І.М. Бацько, В.І. Галаган, В.В. Гевко, В.П. Гмирко, Ю.М. Грошевий, А.М. Денисюк, А.Я. Дубинський, В.С. Зеленецький, А.В. Іщенко, М.В.Костицький, В.С. Кузьмичов, В.К. Лисиченко, А.О. Ляш, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, Д.П. Письменний, Д.О. Савицький, М.В. Салтєвський, М.І. Сірий, В.М. Тертишник, В.В.Тищенко, Г.І. Чангулі, В.П. Шибіко, М.Є. Шумило та інші дослідники.
Завдяки зусиллям науковців теорія кримінально-процесуальних доказів збагатилась дослідженнями, які сприяли покращенню практики кримінального судочинства та вдосконаленню діючого законодавства. В той же час слід констатувати, що на сьогоднішній день ряд проблем, які стосуються теорії судових доказів у кримінальному процесі, є недостатньо розробленими, а частина питань так і залишились дискусійними. До числа спірних відносяться питання доказів і доказування, предмета і суб’єктів доказування тощо. Крім того, реалізація Концепції судово-правової реформи в Україні, орієнтація на європейські стандарти в судочинстві, розробка і прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України вимагають переосмислення суті і завдань окремих кримінально-процесуальних інститутів, в тому числі й положень доказового права.
Все це зумовлює необхідність продовження подальших розробок у цій сфері, визначило вибір теми дисертаційного дослідження і свідчить про її актуальність.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до напрямків, визначених Комплексною цільовою програмою боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки, яка затверджена Указом Президента України від 17 вересня 1996 року, Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженою Указом Президента України від 25 грудня 2000 року № 1376; п. 9 Національної програми правової освіти населення, затвердженої Указом Президента України від 18 жовтня 2001 року № 992; тематикою пріоритетних напрямків фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та наукових установ МВС України на період 2002-2005, 2004-2009 роки, яка затверджена наказами МВС України “Про заходи щодо організації проведення науково-дослідних робіт та впровадження їх результатів в практичну діяльність органів внутрішніх справ України” № 635 від 30 червня 2002 року та “Про затвердження пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 років” № 755 від 05 липня 2004 року; планом науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт НАВСУ на 1998-2005 роки. Основні положення дисертації входять складовими частинами до програм і тематичних планів курсу “Кримінальний процес України”, спецкурсів “Теорія судових доказів”, “Доказування на досудовому слідстві”, “Організація діяльності підрозділів слідства”, “Складання процесуальних документів”, які викладаються в Національній академії внутрішніх справ України та інших вузах України юридичного спрямування.
Мета та завдання дослідження. Метою даного дослідження є розробка проблем вчення про докази в кримінальному судочинстві, розкриття на цій основі гносеологічної та юридичної суті і змісту кримінально-процесуального доказування, формулювання визначень окремих найбільш важливих понять теорії доказів, внесення пропозицій по подальшому вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства України та практики його застосування.
Для досягнення вказаної мети дисертант поставив перед собою такі завдання: 1) виявлення спірних питань щодо поняття і мети кримінально-процесуального доказування; 2) встановлення характеру істини в кримінальному судочинстві; 3) виділення переліку та змісту обставин, що входять до предмета доказування; 4) розкриття змісту кримінально-процесуального доказування; 5) визначення ролі презумпцій та преюдицій, а також моральних засад в доказуванні; 6) висвітлення співвідношення оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної діяльності, а також ролі ОРД в процесі доказування; 7) окреслення спірних питань щодо поняття та змісту доказів, їх класифікації; 8) виявлення шляхів захисту доказів у кримінальній справі; 9) визначення поняття та розкриття змісту процесуальних джерел доказів; 10) обґрунтування поняття слідчих дій як основних засобів збирання доказів; 11) аргументація авторського розуміння змісту та процесуального порядку проведення вербальних, нонвербальних та змішаних слідчих дій; 12) розробка пропозицій по вдосконаленню кримінально-процесуального законодавства України та практики його застосування.
Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у сфері кримінально-процесуального доказування як одного з видів пізнавальної діяльності.
Предметом дослідження є кримінально-процесуальні засоби доказування, норми доказового права та інше законодавство України, система наукових поглядів та розробок з досліджуваних проблем, слідча та судова практика застосування кримінально-процесуального законодавства України в ході доказування у кримінальних справах.
Методи дослідження обрані з урахуванням поставленої мети і завдань дослідження, його об’єкта та предмета. Методологічною основою дослідження є діалектико-матеріалістичний метод пізнання соціальних явищ та процесів. Під час дослідження використовувавсь історико-правовий метод. Він дав можливість простежити хід розвитку процесу доказування, еволюцію окремих інститутів кримінального судочинства. За допомогою порівняльно-правового методу проаналізовано погляди вчених стосовно окремих інститутів кримінального процесу, а також норми чинного кримінально-процесуального законодавства України і законодавства інших держав, які регулюють процес доказування. Соціологічний метод використовувавсь при вивченні практики застосування кримінально-процесуальних норм, зокрема норм доказового права при провадженні у кримінальних справах. Метод системно-структурного аналізу дозволив вивчити побудову процесу доказування, який складається з окремих елементів: збирання доказів та їх процесуальних джерел, перевірки та оцінки доказів і їх процесуальних джерел, прийняття процесуальних рішень та їх мотивації. До того ж, даний метод допоміг виявити взаємозв’язок і взаємозумовленість цих елементів. Завдяки формально-юридичному методу опрацьовано норми діючого КПК України та проекту нового КПК, підготовлено ряд пропозицій щодо удосконалення чинного Кодексу та можливостей реалізації вказаних пропозицій в новому КПК.
Науково-теоретичним підґрунтям для підготовки дисертації стали праці з кримінального процесу, криміналістики, судової експертизи, філософії, логіки, як вітчизняних, так і зарубіжних науковців.
Емпіричну базу дослідження становлять дані офіційної статистики, а також дані, отримані при опитуванні 487 працівників органів розслідування України, які представляють усі регіони держави. Крім того, за спеціальною анкетою було вивчено і проаналізовано 567 кримінальних справ. Це сприяло формуванню емпіричної бази дослідження, яка забезпечує репрезентативність зроблених висновків у межах всієї України.
Висновки і рекомендації ґрунтуються на нормах Конституції України, чинного кримінально-процесуального законодавства, нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, МВС України, Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, законопроектах з питань правоохоронної діяльності.
Наукова новизна дисертаційного дослідження та одержаних результатів полягає в тому, що воно є першим в Україні комплексним монографічним дослідженням проблем теорії судових доказів, яке проведене в умовах реалізації Концепції судово-правової реформи України та розробки нового Кримінально-процесуального кодексу України. В роботі пропонується вирішення низки проблем і дискусійних питань законодавчого, методичного та організаційного характеру, які залишаються неврегульованими і суперечливими на сьогоднішній день. В результаті дослідження сформульовано ряд положень і висновків, нових в концептуальному плані та важливих для юридичної практики, а саме:
Вперше:
- запропоновано зміну концептуального підходу до засобів доказування у кримінальному судочинстві згідно якого кримінально-процесуальними засобами доказування є лише докази, тобто відомості про факти;
- обґрунтовано положення, що суд вирішуючи кримінальну справу є суб’єктом доказування, оскільки реалізує ряд елементів кримінально-процесуального доказування;
- запропоновано вилучити з переліку процесуальних джерел доказів протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, тому, що оперативна інформація не може виступати як процесуальні докази, а отже, вказаний протокол не вправі виступати як процесуальне джерело доказів;
- проведено розмежування між критеріями і загальними правилами оцінки доказів та їх процесуальних джерел;
- комплексно внесені пропозиції щодо захисту доказів у кримінальній справі;
- запропоновано диференційований підхід до вирішення проблеми інституту понятих у кримінальному судочинстві України;
- доведено, що процес доказування складається не з трьох, як традиційно прийнято вважати, елементів, а з чотирьох. Четвертим самостійним елементом процесу доказування є прийняття процесуального рішення і його обґрунтування;
- обґрунтовано, що при оцінці доказів та їх процесуальних джерел орган дізнання, слідчий, прокурор та суд керуються не тільки законом, а й професійною правосвідомістю. Остання здійснює суттєвий вплив на результат їх оцінки;
Дістало подальший розвиток:
- положення про класифікацію доказів;
- визначення поняття процесуальних джерел доказів;
- положення про необхідність розширення переліку процесуальних джерел доказів за рахунок показань підсудного, засудженого, цивільного позивача, цивільного відповідача та експерта;
- теза про різновидність правової природи документів як процесуальних джерел доказів;
- висновок про необхідність виключення пункту другого статті 213 КПК України як такого, що не відповідає принципу презумпції невинуватості;
- визначення правової природи акта щодо добровільної передачі об'єктів матеріального світу, що мають значення для справи, органу розслідування чи суду суб'єктами кримінального процесу;
- положення про те, що істина, яка встановлюється в ході кримінально-процесуального доказування, може бути одночасно і абсолютною, і відносною;
- визначення структури родового предмета доказування у кримінальних справах;
- поняття слідчих дій як основних засобів збирання доказів;
- класифікація слідчих дій;
- визначення правової природи та процесуального порядку проведення вербальних, нонвербальних та змішаних слідчих дій;
Уточнено:
- поняття кримінально-процесуального доказування;
- поняття доказів у кримінальному судочинстві;
- роль презумпцій та преюдицій в процесі доказування;
- положення про можливість набуття оперативною інформацією статусу доказів після її перевірки слідчим;
- значення моральних засад в доказуванні;
- роль оперативно-розшукової діяльності в ході кримінально-процесуального доказування;
- поняття суб'єктів доказування.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані у різних сферах діяльності, зокрема:
- в науково-дослідній сфері – сформульовані та викладені положення, узагальнення, висновки і рекомендації мають як загально-теоретичне, так і прикладне значення для науки кримінального процесу та практики застосування процесуальних норм. Крім того, вони можуть стати основою для подальших наукових розробок в теорії судових доказів і збагатити її новими дослідженнями;
- у сфері правотворчості – висновки та пропозиції сформульовані у дисертації використовуються при розробці нового КПК України, можуть бути використані також в процесі підготовки інших законопроектів, нормативних актів, які регулюють діяльність органів розслідування, прокуратури та суду у кримінальному судочинстві;
- в навчально-методичній роботі – узагальнені і викладені в дисертації положення використовуються при підготовці навчальних та навчально-методичних посібників з кримінального процесу, при викладанні в навчальних закладах МВС України та інших вузах Міністерства освіти і науки України. Це підтверджується тим, що ряд теоретичних положень, висновків і конкретних пропозицій реалізуються в навчальному процесі. Зокрема, при викладанні Загальної і Особливої частини кримінального процесу, а також спецкурсів в Національній академії внутрішніх справ України, в Національному технічному університеті України “КПІ” (Факультет права) та Університеті “ Україна “.
Особистий внесок здобувача. Викладені в дисертації положення, які виносяться на захист, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих праць, у дисертації не використовувались. Власні теоретичні розробки дисертанта в наукових працях, опублікованих у співавторстві, становлять 50 %.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювались на засіданнях кафедри теорії кримінального процесу та судоустрою Національної академії внутрішніх справ України, а також оприлюднені на: міжнародному семінарі “Розслідування вбивств” (м. Київ, 17-21 квітня 2000 року), міжнародній конференції “Головні напрямки гармонізації кримінального законодавства в Європі” (м. Київ, 18 жовтня 2001 року), “Актуальні питання правового забезпечення політичної реформи суспільства” (м. Київ, 8 квітня 2003 року), міжнародній науково-практичній конференції “Актуальні проблеми юридичної науки та практики” (м. Орел, РФ, 26 лютого 2004 року), науково-практичному семінарі “Взаємодія слідчого з працівниками оперативних підрозділів ОВС у складі слідчо-оперативних груп” (м. Київ, 24 березня 2004 року), науково-практичній конференції “Забезпечення прав людини та громадянина в умовах реформування політичної та правової системи України” (м. Київ, 12-13 травня 2004 року), науково-практичній конференції “Актуальні проблеми взаємодії судових та правоохоронних органів в процесі реалізації завдань кримінального судочинства” (м. Запоріжжя, 28-29 травня 2004 року); міжнародному семінарі “Правові засади ведення слідства” (м. Київ, 12-13 квітня 2005 року), науково-практичній конференції “Проблеми захисту прав людини і громадянина в умовах розбудови громадянського суспільства в Україні” (м. Київ, 22-23 квітня 2005 року).
Результати дисертаційного дослідження використовувалися дисертантом при проведенні занять в системі службової підготовки органів досудового слідства України, на Вищих академічних курсах НАВСУ – з керівниками слідчих підрозділів УМВС України в областях. Автор двічі направляв свої пропозиції до проекту нового КПК України до Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності (див. акти впровадження).
Публікації. Основні положення і висновки дисертації опубліковані в монографії “Теорія і практика кримінально-процесуального доказування”, 2005 рік (15,81 д.а.), двох навчальних посібниках, двадцяти трьох наукових статтях, надрукованих у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, окремі положення оприлюднені на 9 наукових, науково-практичних конференціях та семінарах.
Структура дисертації відповідає меті, завданням і предмету дослідження, логіці наукового пошуку й вимогам ВАК України та складається із вступу, 4 розділів, які містять 19 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 414 сторінок, з них основний текст дисертації 367 сторінок, список використаних джерел на 28 сторінках, додатки на 19 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження; вказується на його зв’язок з науковими програмами та планами; визначаються об’єкт, предмет, мета та завдання, наукова новизна; показано практичне значення отриманих результатів дослідження; особистий внесок здобувача в їх одержання; апробація результатів дисертації та її структура; формулюються положення та висновки, що виносяться на захист.
Розділ перший – “Кримінально-процесуальне доказування” містить шість підрозділів.
У підрозділі 1.1. “Поняття і мета кримінально-процесуального доказування” розкривається сутність цієї діяльності. Аналіз процесуальної літератури свідчить про різне бачення науковців щодо визначення поняття кримінально-процесуального доказування: від видалення оцінки доказів за межі цього процесу до включення до нього криміналістичних категорій (слідчих версій). Такий підхід є не зовсім правильним. Тому автор розвиваючи позицію М.М.Михеєнка з цього питання вважає, що кримінально-процесуальне доказування – це передбачена законом діяльність суб’єктів кримінального процесу по збиранню (формуванню), перевірці й оцінці доказів та їх процесуальних джерел, прийнятті на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації).
У підрозділі вказується, що доказування є різновидністю процесу пізнання оточуючої дійсності. Одним із спірних питань серед процесуалістів є з’ясування характеру пізнання у кримінальному процесі: яким воно є, безпосереднім чи опосередкованим?
Уявляється, що пізнання завжди є єдністю безпосереднього і опосередкованого. Однак, якщо ці дві форми пізнання розрізняться навіть у філософському смислі (безпосереднє, чуттєве пізнання як інтуїтивне та пізнання опосередковане як дискурсивне), то тим більше таке розмежування має право на існування в процесуальній теорії, де воно має суттєве практичне значення в силу самого характеру пізнання.
Без будь-якого сумніву можна сказати, що безпосереднє пізнання є властивим процесу доказування і тому не зовсім правильною є позиція тих науковців, які відзначають, що воно негативно може відбитись на об’єктивності дослідження. Звичайно, для безпосереднього пізнання є доступними факти, які мають місце в теперішньому часі і знаходяться на такій відстані, і в таких умовах, коли є можливими їх сприйняття. Об’єктом безпосереднього сприйняття у кримінальному процесі є сліди злочину, предмети злочинного посягання тощо. І можливість такого пізнання навпаки, позитивно позначається на встановленні істини, об’єктивності висновків.
Проте опосередковане пізнання дійсно є більш поширеним в судочинстві, оскільки органи досудового розслідування і суди мають справу з більшістю явищ і подій, котрі відбулися в минулому і тому сприйняти їх безпосередньо вони не в змозі, а пізнають іншим шляхом – через сприйняття обставин і об’єктів, які є доступними і містять інформацію про ті явища і події, що мали місце в минулому. Через це таке пізнання називається опосередкованим.
Розмежування цих двох форм пізнання має суттєве значення для перевірки істинності пізнання, усунення можливих помилок.
Метою доказування є встановлення істини в кожній кримінальній справі. Вона може вважатись досягнутою тільки в тому випадку, коли всі висновки, що відображають об’єктивну реальність, є істинними. Об’єктивна істина у кримінальному судочинстві – це точна і повна відповідність оточуючої дійсності висновкам органів розслідування, прокуратури та суду про фактичні обставини справи, правову кваліфікацію діяння та юридичну відповідальність винуватих осіб. Об’єктивна істина за характером може бути абсолютною і відносною. Істина, яка встановлюється в процесі доказування є одночасно і абсолютною, і відносною. Органи досудового розслідування і суду з вичерпною повнотою мають встановити обставини, що входять до предмета доказування, правильно кваліфікувати діяння, визначити вид юридичної відповідальності винуватої особи. Тут істина, що встановлюється, має бути абсолютною.
Але, з’ясовуючи ряд інших обставин вони не встановлюють їх з такою ж повнотою, оскільки ті не мають правового значення для правильного вирішення справи. По відношенню до цих обставин істина буде носити відносний характер.
Знання характеру об’єктивної істини відіграє важливе значення, адже саме це допомагає правильно визначити предмет і межі доказування у кримінальній справі, сприяє недопущенню слідчих і судових помилок.
У підрозділі 1.2. “Предмет, межі та суб’єкти доказування” аналізується стан наукових розробок щодо предмета доказування. Дисертант піддає критиці спроби окремих процесуалістів ототожнювати поняття “предмет доказування” та “межі доказування” (Г.М. Миньковський), а також поділ предмета доказування на декілька видів: загальний предмет доказування (ст. 64 КПК України), родовий (щодо окремих видів злочинів), спеціальний (у справах про суспільно-небезпечні діяння неосудних і злочини неповнолітніх) та індивідуальний, по кожній конкретній справі (В.С. Зеленецький, О.М. Ларін). В роботі підкреслюється, що законодавець формулює лише родові властивості даного процесуального інституту і надає можливість органам досудового розслідування та суду конкретизувати їх з урахуванням обставин кримінальної справи. Дається характеристика структурних елементів предмету доказування діючого кримінально-процесуального кодексу України в порівнянні з проектом нового КПК. Розглядаються питання, пов’язані з відшкодуванням моральної шкоди. Як свідчить аналіз судової практики за останні роки зросли і кількість позовів, і грошові суми стягнуті на користь потерпілих, котрим злочином було завдано й моральної шкоди.
В дослідженні робиться висновок, що предмет доказування – це передбачена законом сукупність обставин, які підлягають обов’язковому встановленню у кожній кримінальній справі з метою її правильного вирішення. З поняттям предмета доказування пов’язане поняття меж доказування. Як вже наголошувалось ці поняття близькі одне до одного, але не є рівнозначними. Більшість процесуалістів пов’язує межі доказування з певним обсягом, сукупністю доказів у кримінальній справі, які дозволяють з достатньою повнотою встановити усі обставини, що входять до предмета доказування. В дисертації узагальнені наявні наукові розробки з цього питання і відзначено, що під межами доказування слід розуміти таку сукупність доказів і їх процесуальних джерел, зібрання і дослідження яких забезпечить повне та якісне встановлення усіх обставин предмета доказування і прийняття обґрунтованого рішення у кримінальній справі. Правильне визначення меж доказування має велике практичне значення, оскільки виступає необхідною умовою забезпечення достатньої глибини пізнання відповідних обставин, а також необхідної надійності та переконливості результатів такого пізнання.
В процесі доказування беруть участь різні особи, які мають різні повноваження і статус. В залежності від цього для одних така діяльність є обов’язком, для інших - правом. Таким чином, суб’єкти доказування – це державні органи і посадові особи, на яких законом покладено обов’язок щодо збирання, перевірки, оцінки доказів та їх процесуальних джерел, обґрунтування рішень прийнятих в процесі кримінально-процесуального доказування, а також інші особи, які вправі брати участь в цій діяльності.
Відповідно до цього визначення суб’єктів доказування можна поділити на дві групи: а) державні органи і посадові особи, на яких покладено обов’язок здійснювати доказування (орган дізнання, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя або суд); б) особи, які вправі брати участь в процесі доказування (підозрюваний, обвинувачений, захисник, цивільний відповідач, цивільний позивач, потерпілий тощо).
У підрозділі 1.3. “Процес доказування” розглядаються елементи кримінально-процесуального доказування. Пропонується розглядати процес доказування через призму не трьох, як це традиційно відзначається в літературних джерелах, а чотирьох елементів: збирання, перевірка, оцінка доказів та їх процесуальних джерел, а також прийняття процесуального рішення та його обґрунтування.
Дисертант не погоджується з думкою тих науковців, які вважають, що термін “збирання доказів” є умовним, а слід вести мову лише за “формування доказів”. Уявляється, що ці два терміни є тотожними і тому протиставляти їх один одному не варто. Основним способом збирання доказів є проведення слідчих, судових та інших процесуальних дій. Однак суб’єкти кримінального процесу чи окремі громадяни теж можуть подати відповідну інформацію, певні предмети чи документи до органу розслідування чи суду. В той же час необхідно пам’ятати, що тільки особи, які ведуть процес вправі вирішувати питання про можливість використання поданих доказів у кримінально-процесуальній діяльності. Одним з елементів процесу доказування є перевірка доказів та їх процесуальних джерел. Здобувач констатує, що законодавець, на жаль, не закріпив вимогу про перевірку доказів та їх процесуальних джерел в КПК України, як це зроблено в багатьох зарубіжних країнах. В проекті нового КПК України ця прогалина усунута, але автори законопроекту ототожнюють мету перевірки доказів і їх оцінки, а це теж не зовсім правильно.
Метою перевірки є визначення придатності зібраних доказів та їх процесуальних джерел для встановлення обставин, що мають значення у справі. Уявляється не зовсім правильною позиція тих процесуалістів, які включають до змісту перевірки встановлення достовірності і допустимості одержаних в ході розслідування даних (Д.О. Савицький) чи навіть оцінку доказів (А.І. Трусов). Перевірка є самостійним елементом доказування і полягає у виявленні доброякісності зібраних доказів для встановлення обставин вчиненого злочину. Вона відрізняється від оцінки доказів тим, що оцінка є винятково розумовою діяльністю, а перевірка є сукупністю практичних дій і розумових операцій. Розумовим шляхом перевірка доказів та їх процесуальних джерел здійснюється за допомогою аналізу і дослідження кожного з них окремо, а також зіставлення з іншими доказами в кримінальній справі. Практичний шлях означає проведення додаткових чи нових слідчих або ж судових дій. Перевірка доказів та їх процесуальних джерел є можливою також за допомогою оперативно-розшукової діяльності. Не дивлячись на те, що це непроцесуальний шлях в роботі підкреслюється, що він відіграє важливу роль в боротьбі зі злочинністю, оскільки сприяє процесу доказування, переконуючи слідчого у правильності своїх рішень та дій, допомагає усунути ряд прогалин щодо перевірки доказів, виявити нових носіїв доказової інформації. Ще одним з елементів доказування є оцінка доказів та їх процесуальних джерел. Під нею слід розуміти діяльність суб’єктів доказування по визначенню допустимості і повноти процесуальних джерел, а також належності до справи наявних відомостей про факти, їх допустимості, достовірності та достатності для прийняття відповідного рішення. Це можна означити двома формулами: для процесуальних джерел доказів – (Д + П) – Д – допустимість; П – повнота; для самих доказів (3 Д + Н) – перше Д – допустимість, друге Д – достовірність; третє Д – достатність; Н – належність.
Окрім критеріїв оцінки доказів та їх процесуальних джерел законодавець окреслює основні правила такої оцінки (ст. 67 КПК України). Дисертант пропонує внести зміни до цієї статті і вказати, що при оцінці доказів та їх процесуальних джерел, необхідно керуватись не тільки законом, а й професійною правосвідомістю. Остання відіграє суттєву роль при оцінці доказів і впливає на прийняття рішень.
Отже, четвертим елементом процесу доказування є прийняття процесуального рішення та його обґрунтування. Це є самостійний елемент в даній діяльності. Процесуальне рішення слідчого зумовлюється тією сукупністю доказів, якою він володіє на певному етапі розслідування. Вказана сукупність доказів перетворює право слідчого вибрати варіант процесуального рішення в обов’язок в певній ситуації обрати конкретне рішення. Більшість процесуальних рішень слідчого одержують письмове відображення в матеріалах кримінальної справи. Форма письмового відображення залежить насамперед від змісту рішення, також того чи передує складання відповідного документа реалізації рішення. Кожне рішення має бути обґрунтоване, тобто висновки слідчого повинні бути зумовлені достатніми та достовірними доказами, наявними на момент прийняття рішення.
У зв’язку з цим доцільно вказати на умови законності кожного рішення: а) рішення приймається компетентною особою і своєчасно; б) прийняттю рішення повинні передувати проведені відповідно до закону процесуальні дії, завдяки яким встановлені обставини, що визначають винесення рішення; в) рішення має бути прийняте в установленій законом процесуальній формі; г) рішення повинне містити реквізити правового акту.
У підрозділі 1.4. “Роль презумпцій та преюдицій в процесі доказування” висвітлюється поняття презумпцій та преюдицій, їх значення для кримінально-процесуальної діяльності. Стверджується, що презумпції, які використовуються у ході доказування поділяються на фактичні і правові. Дисертант не підтримує науковців, які взагалі заперечують поділ функцій на правові і фактичні, через нібито однакову їх правову природу.
Адже правові презумпції закріплені в законі або випливають з нього і тому їх врахування носить обов’язковий характер. Вони мають морально-правове значення і тому досить активно впливають на процес доказування. Фактичні презумпції не закріплені в законі, а тому є необов’язковими для органів розслідування та судової влади. Вже тільки ці відмінності дають підстави для їх класифікації. Зміст фактичних презумпцій визначають елементи життєвого досвіду, в основі яких лежать достовірні знання. Аналізуючи ту чи іншу подію слідчий оцінює з позиції власного життєвого досвіду: чи могло взагалі таке відбутися чи ні, і тому викликає сумнів. Так формується внутрішнє переконання, яке цілком реально впливає на прийняття рішення під час доказування у кримінальній справі. Правильне розуміння поняття і суті фактичних презумпцій має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Аналіз ролі фактичних презумпцій дозволив дисертантові зробити висновок, що узагальнення прийомів і способів вчинення злочинів, методики їх розслідування дає змогу розробити конкретні рекомендації щодо швидкого і повного розкриття злочину, сприяє прийняттю правильних рішень у справі, а отже, і виконанню завдань кримінального судочинства.
В роботі звертається увага, що правові презумпції мають свої специфічні ознаки. Зокрема, вони можуть бути як спростовними, так і неспростовними. Спростовні правові презумпції – це такі презумпції щодо яких закон допускає можливість спростування, і які вважаються істинними поки не встановлено інше.
Трохи іншою виглядає ситуація з неспростовними презумпціями. Оскільки всі презумпції мають вірогідний характер, то на перший погляд, ніби всі вони піддаються спростуванню. Однак, законодавець в окремих випадках робити це забороняє через те, що спростування не має ніякого юридичного смислу. Наприклад, презумпція нерозуміння суспільної небезпеки свого діяння особою, яка не досягла віку з якого можлива кримінальна відповідальність (ст. 22 КК України). Поза всяким сумнівом, що дана презумпція є неспростовною з точки зору її юридичної значимості. Це означає, що якщо навіть в силу якихось причин (раннього психічного розвитку і т.д.) малолітній правопорушник і усвідомлював суспільну небезпечність свого діяння, він все рівно не буде притягнутий до кримінальної відповідальності, оскільки закон не дає такої можливості. Презумпція в даному випадку спростовуватися не буде, тому що її спростування немає ніякого смислу і значення.
Особливу увагу приділено презумпції невинуватості, яка проголошена в багатьох міжнародних правових актах. Дана презумпція виступає як принцип кримінального процесу України. Вона закріплена в Конституції України та продубльована в КПК України. Аналіз вивчених кримінальних справ і чинного законодавства свідчить про те, що презумпція невинуватості в Україні діє тільки частково. Для її реалізації в повному обсязі в кримінальному судочинстві України автор пропонує заборонити закриття кримінальних справ за нереабілітуючими підставами органами досудового розслідування. Таке право повинен мати тільки суд. Одне із правил, що характеризують юридичний зміст цього принципу гласить: недоведена винуватість особи означає її повну невинуватість. У зв’язку з цим пропонується з статті 213 КПК України виключити пункт 2, який вказує на можливість закриття кримінальної справи за недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину.
У підрозділі розглядається поняття преюдицій як загальних положень в силу яких особа, що здійснює оцінку доказів, і суд при постановленні вироку, вправі вважати встановленими обставини, які мають значення для вирішення кримінальної справи і були встановлені іншими рішеннями органу розслідування чи суду. Преюдиції відіграють значну роль в кримінальному судочинстві, оскільки підвищують правову значимість судових рішень, певною мірою полегшують процес доказування. А отже виступають одним з чинників, що впливає на процесуальну економію.
Здобувач наголошує, що застосування преюдицій це право, але не обов’язок органів досудового розслідування та суду, і пропонує записати цю новелу до чинного кримінально-процесуального закону.
У підрозділі 1.5. “Моральні засади доказування” розглядається вплив норм моралі на кримінально-процесуальну діяльність, зокрема в процесі доказування у кримінальних справах. Дисертант підкреслює, що провадження у кримінальній справі є саме тією сферою людської діяльності, де найбільш гармонічно поєднуються норми права і моралі. Недаремно відомий російський юрист А.Ф. Коні, відзначаючи важливість етичних засад судочинства, закликав щоб майбутнім юристам ще з студентської лави прищеплювалися високі моральні ідеали з котрими “як з міцним озброєнням і вірним компасом потрібно входити в життя”.
Таким чином, мораль виконує забезпечуючу функцію і виступає як додаткова гарантія чіткого, точного і неухильного дотримання правових норм. Фактично всі принципи, що діють у кримінальному судочинстві, ґрунтуються на нормах моралі, оскільки історично виникнули на основі моральних уявлень і правил.
В процесі збирання і перевірки доказів слідчому приходиться втручатись в досить делікатну сферу суспільних відносин, а саме – конституційно охоронюваних прав громадян. При проведенні слідчих дій важливу роль в дотриманні норм права і моралі відіграють правила поведінки слідчого. Стриманість, доброзичливість, поважне ставлення до учасників слідчих дій є обов’язковими елементами професійної етики слідчих. Здобувач пропонує главу 14 КПК України з якої починається розгляд слідчих дій доповнити окремою статтею під назвою “Моральні засади провадження слідчих дій”, де викласти основні положення, які зорієнтують правосвідомість посадових осіб, що здійснюють доказування, на систему моральних цінностей та ідеалів.
У підрозділі 1.6. “Роль оперативно-розшукової діяльності в процесі доказування” досліджується співвідношення кримінально-процесуальної та оперативно-розшукової діяльності. В роботі відзначається, що інформація одержана в результаті проведення оперативно-розшукових заходів має велике значення для кримінального судочинства, оскільки допомагає слідчому встановити можливих носіїв доказової інформації, одержати відомості про осіб, котрі прагнуть протидіяти встановленню істини. Результати ОРД можуть бути використані для визначення напрямку розслідування та висунення версій, черговості чи виду слідчих дій, обґрунтованості рішень про провадження окремих слідчих дій та тактики їх проведення, обрання чи зміни запобіжного заходу. В той же час автор констатує, що це два різних види діяльності і одержана оперативним шляхом інформація не може виступати як процесуальні докази. Не зовсім правильною є позиція науковців, які вважають, що дані одержані в результаті оперативно-розшукової діяльності можуть бути визнані доказами у кримінальній справі, якщо вони зібрані, перевірені та оцінені у відповідності з вимогами кримінально-процесуального законодавства. Виникає запитання: з яких це пір оперативно-розшукова діяльність регламентується кримінально-процесуальним законодавством? Необхідно підкреслити, що в кримінальному процесі України збираються, перевіряються і оцінюються не результати оперативно-розшукової діяльності, а кримінально-процесуальні докази. Здобувач пропонує виключити з числа процесуальних джерел доказів протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, оскільки це не відповідає принципу законності і негативно відбивається на об’єктивності прийнятих процесуальних рішень.
Розділ другий – “Докази у кримінальному судочинстві” містить три підрозділи.
Підрозділ 2.1. “Поняття доказів та їх зміст” присвячений історичному розвитку поняття доказів, їх значенню в процесі доказування. Дисертант зазначає, що поняття доказів відноситься до числа фундаментальних категорій у кримінальному процесі. Адже від правильного розуміння цього поняття залежить і напрям пошуку доказів, і вміння їх використовувати в процесі встановлення істини. Аналізуючи наукові розробки з цього питання в роботі досліджуються концепції єдиного та подвійного розуміння доказів. Піддаються критиці спроби розглядати поняття доказів з позицій інформатики та науки семіотики (наука про знаки і знакові системи). Підтримуються погляди процесуалістів, які розглядають докази як відомості про факти (А.Я. Дубинський, Л.М. Карнєєва, М.М. Михеєнко).
Вказується на неточність позицій тих науковців, які даючи визначення поняття доказів у кримінальному процесі включають до нього лише “будь-яку інформацію” або “будь-які відомості”, але випускають при цьому термін “факти” (М.В.Салтєвський, О.С.Степанов). Дисертант наголошує, що саме термін “відомості про факти” є таким, що найбільш повно тлумачить зміст доказів.
Автор дає власне визначення поняття процесуальної форми доказів, приділяє значну увагу системі доказів, її функції. В роботі підкреслюється, що саме докази, а не їх процесуальні джерела, виступають як засоби доказування у кримінальному судочинстві України.
У підрозділі 2.2. “Класифікація доказів” розглядається ряд питань, пов’язаних з поділом доказів на певні групи та значенням такого поділу. Як відомо значення наукової класифікації в теорії доказів полягає в тому, що вона сприяє систематизації нагромаджених знань, забезпечує правильне використання понять та термінів, повне і всебічне дослідження об’єкта, а також усуває двозначність чи неоднозначність наукової мови.
Потреба в класифікації доказів у кримінальній справі диктується самою складністю процесу доказування, формуванням доказів та їх процесуальних джерел. Сукупність доказів допомагає всебічно, повно і об’єктивно встановити усі обставини справи лише в тому випадку, коли вона утворює систему доказів, яка здатна встановити усі елементи предмету доказування. Класифікація доказів – це і є їх поділ з метою дослідження складових частин цієї системи.
Крім теоретичного класифікація доказів має і практичне значення. Завдяки їй з’ясовуються особливості збирання, перевірки і оцінки доказів, їх значимість для доведення тих чи інших обставин, що входять до предмета доказування. Таке багатопланове значення класифікації доказів свідчить, що провести поділ доказів за однією ознакою чи властивістю неможливо.
На думку дисертанта найбільш раціональною є класифікація доказів з їх поділом на чотири групи: 1.За джерелом одержання відомостей: а) первинні; б) похідні. 2. По відношенню до предмета обвинувачення: а) обвинувальні; б) виправдувальні. 3. По відношенню до обставин, що підлягають доказуванню: а) прямі; б) побічні. 4. За механізмом формування і носієм доказової інформації: а) докази, що одержуються від людей; б) докази, що містяться в предметах і документах.
У підрозділі 2.3. “Захист доказів у кримінальній справі” аналізується зміст протидії з боку зацікавлених осіб встановленню істини у кримінальних справах. Дається авторське визначення протиправного впливу на досудове розслідування. Досліджуються форми протиправного впливу на органи розслідування та судової влади починаючи від епохи Рамсеса (12-11 вік до н.е.) і по теперішній час.
Дисертант відзначає, що останнім часом спостерігається тенденція зростання протиправного впливу та протидії досудовому розслідуванню. Цілком зрозуміло, що саме на досудових стадіях формується доказова база у кримінальній справі і тому на цих етапах кримінально-процесуальної діяльності відчувається найбільша протидія з боку зацікавлених осіб. Останні намагаються будь-якою ціною нейтралізувати дії слідчого по збиранню та процесуальному закріпленню доказів.
Однією з причин такої тенденції є активізація діяльності злочинних угрупувань, які володіють значними матеріальними ресурсами для підкупу суб’єктів кримінального процесу. До таких причин можна віднести також наявність в злочинних угрупуваннях колишніх працівників правоохоронних органів, які знають прийоми і методи розкриття та розслідування злочинів, зокрема знайомі з можливостями оперативних підрозділів. І таким чином здатні більш кваліфіковано організувати протидію органам розслідування та суду.
В роботі пропонуються конкретні форми захисту доказів у кримінальній справі: обмеження доступу до доказової інформації, технічний захист поширення такої інформації, запобігання знищенню процесуальних документів під час ознайомлення з матеріалами кримінальної справи, більш ефективний захист суб’єктів кримінального процесу тощо. Автор вважає неприйнятними пропозиції окремих науковців щодо наведення в постанові про притягнення особи як обвинуваченого доказів, якими підтверджується інкриміноване їй обвинувачення.
Необхідно пам’ятати, що захист доказової інформації у кримінальному судочинстві може бути ефективним лише в тому випадку, коли всі заходи захисту такої інформації застосовуються в комплексі.
Розділ третій – “Процесуальні джерела доказів” містить шість підрозділів.
У підрозділі 3.1. “Поняття і система процесуальних джерел доказів” дається авторське визначення процесуальних джерел доказів. Робиться висновок про те, що докази та їх джерела взаємопов’язані між собою, але то є об’єктивно існуючий зв’язок як між всяким змістом і формою. Однак він не дає підстав судити про процесуальні джерела як про доказ чи його складову частину. Отже, процесуальні джерела доказів є певною процесуальною формою, за допомогою якої відомості про факти залучаються до сфери кримінально-процесуального доказування.
В роботі розглядається система процесуальних джерел доказів. Кожному з цих джерел є притаманними риси, які відрізняють їх одне від одного. Звичайно, ці специфічні риси не позбавляють їх загальних для усіх джерел доказів властивостей, а навпаки, надають кожному з них характер особливого, самостійного джерела доказів. Всі ці процесуальні джерела, як і докази, що містяться в них, є рівними і не мають наперед установленої сили. Крім того, названий перелік процесуальних джерел доказів є вичерпним і може бути змінений лише законодавцем. Пропонується з метою усунення прогалин в законодавстві та опираючись на потреби практики кримінального процесу доповнити існуючу систему процесуальних джерел доказів показаннями підсудного, засудженого, цивільного позивача, цивільного відповідача та експерта.
У підрозділі 3.2. “Показання свідка та потерпілого” дається власне визначення понять цих процесуальних джерел. Показання свідка і потерпілого трактуються як усне повідомлення цих осіб. Піддаються критиці положення проекту нового КПК України в якому показання свідка і потерпілого визначається як відомості. Адже це ототожнення показань і доказів, тобто повернення до єдиного розуміння доказів.
Розглядається предмет показань свідка і потерпілого. Аргументується позиція, що до предмета їх показань можуть відноситись пояснення окремих фактів, припущення, доводи тощо. При цьому підкреслюється, що між припущеннями і доводами свідка та потерпілого існують певні відмінності. Так припущення свідка слідчий може використати, наприклад при побудові версій, а може, якщо вони не мають під собою підґрунтя, залишити без реагування. Припущення і доводи потерпілого зобов’язують слідчого і суд перевірити їх, тобто вони служать правовою підставою для провадження тих чи інших процесуальних дій, реально впливають на межі дослідження обставин справи. Відмова в перевірці припущень і доводів потерпілого має бути мотивованою в матеріалах слідства, інакше це може бути розцінено як його неповнота або порушення прав учасників процесу.
Показання свідка є повідомлення незацікавленої особи. Потерпілий є особою зацікавленою у вирішенні справи. І таку зацікавленість слід розглядати в двох аспектах: а) як стимул до активної участі потерпілого в розкритті злочину і встановлення істини у справі; б) як причину можливої необ’єктивності потерпілого. В роботі розглядаються гарантії достовірності показань свідка і потерпілого.
Підрозділ 3.3. “Показання підозрюваного та обвинуваченого” присвячений розгляду показань осіб, які найбільш зацікавлені у вирішенні справи. Тому їх показання аналізуються з двох позицій: а) як процесуальне джерело доказів; б) як засіб захисту своїх прав і законних інтересів.
Не дивлячись на спільність окремих рис у цих процесуальних джерелах необхідно констатувати, що вони мають ряд відмінностей, які пов’язані з їх процесуальним статусом, предметом показань, метою їх одержання. Дисертант не підтримує теоретичної концепції “конфліктне слідство”, згідно якої досудове слідство виглядає, як боротьба, поєдинок слідчого з одного боку, та підозрюваного і обвинуваченого – з іншого. Ця концепція – одне з джерел порушення законності в ході досудового слідства та суду. Мова може йти лише про конкретну конфліктну ситуацію в кримінальній справі і не більше.
Використання в процесі доказування показань обвинуваченого є одним із способів виконання вимоги закону щодо всебічності, повноти і об’єктивності дослідження усіх обставин справи. Встановлення обставин, які не тільки обтяжують, але й пом’якшують покарання. В роботі досліджується класифікація показань обвинуваченого, зокрема їх поділ на зізнання, самообмову та обмову. Розглядаються можливі мотиви дачі цих показань, їх вплив на оцінку наявних в них відомостей та прийняття процесуальних рішень.
У підрозділі 3.4. “Висновок експерта” вивчаються шляхи використання спеціальних знань у кримінальному судочинстві. Визначаються суб’єкти, які вправі використовувати спеціальні знання під час доказування в кримінальній справі.
Дисертант наголошує, що висновок експерта досить поширене процесуальне джерело доказів у кримінальному судочинстві. Необхідність використання спеціальних знань для з’ясування обставин у кримінальних справах зумовлена різноманітністю злочинів, обстановкою їх вчинення. Зокрема, коли у сферу розслідування попадають обставини, правильне з’ясування яких неможливе без звертання за допомогою до осіб, що володіють спеціальними знаннями і методами дослідження. З розвитком науки можливості застосування її досягнень в інтересах встановлення істини зростають.
В роботі аналізуються можливості використання в ході доказування висновку експерта в залежності від категоричності самого висновку, ступеня його вірогідності. Підкреслюється, що висновок експерта є самостійним процесуальним джерелом, яке немає ніяких переваг в доказовому значенні перед іншими процесуальними джерелами.
Автор підтримує тих науковців, що пропонують дозволити призначення експертизи до порушення кримінальної справи. Однак, на його думку в стадії порушення кримінальної справи можуть бути призначені і проведені тільки ті експертизи, за допомогою висновків яких встановлюються підстави до початку розслідування (судово-медична, автотехнічна за обставинами дорожньо-транспортної пригоди, експертиза речовини, що може бути наркотиком тощо).
У підрозділі 3.5. “Речові докази” досліджуються об’єкти матеріального світу, які використовуються як самостійне процесуальне джерело під час доказування. Як відомо, злочинна подія завжди залишає ті чи інші зміни (сліди) в оточуючій дійсності. Значне місце тут займають матеріальні, або як їх ще називають – речові сліди. Виявлені та досліджені в установленому законом порядку, вони можуть надати в розпорядження органу розслідування інформацію, яка буде сприяти розкриттю злочину. Інформація одержана від об’єктів матеріального світу має свою форму. Дана інформація може виступати в кримінальному судочинстві як докази, і міститись в такому процесуальному джерелі, котре має назву речові докази.
Дається визначення речових доказів, характеристика їх класифікацій. Пропонується усунути прогалину в діючому законодавстві і внести до КПК України доповнення у вигляді статті 66-1 КПК “Подання предметів і документів органам розслідування та суду”. Введення даної новели допоможе усунути розбіжності в оформленні цієї процесуальної дії на практиці. Дисертант відзначає, що науково-технічний прогрес розширює можливості органів розслідування та суду в процесі доказування. Темпи проникнення досягнень високих технологій в повсякденне життя є настільки високими, що юридичні науки не встигають своєчасно реагувати на зміни суспільних відносин. Здобувач розглядає проблеми “електронних“ речових доказів. Під ними пропонується розуміти будь-які носії комп’ютерної інформації чи програмні об’єкти, які містять специфічні сліди злочину чи інформацію, що буде сприяти встановленню злочину. Акцентується увага на складності виявлення таких слідів та необхідності володіння спеціальними знаннями при цьому.
Підрозділ 3.6. “Протоколи слідчих і судових дій та інші документи” присвячений протоколам слідчих і судових дій, які виступають як самостійні джерела доказів. В даних протоколах міститься доказова інформація безпосередньо сприйнята слідчим чи суддею і описана ними у протоколі відповідної слідчої чи судової дії. Тому доцільно дати визначення цих протоколів у статті 82 КПК України в такій редакції: “Протоколи слідчих і судових дій – це письмові акти, в яких слідчий, особа, яка проводить дізнання, прокурор та суд в установленому законом порядку на підставі безпосереднього сприйняття і спостереження зафіксували відомості про факти, що мають значення для справи”.
Необхідно підкреслити, що протоколи слідчих і судових дій виступають як джерела доказів за двох умов: а) якщо вони складені й оформлені в порядку передбаченому КПК; б) якщо в них підтверджуються обставини, що мають значення для справи.
В підрозділі розглядається таке процесуальне джерело як інші документи. Законодавець вказує, що документи тоді виступають як процесуальне джерело, коли в них викладені або засвідчені обставини, що мають значення для справи (ст. 83 КПК). Здобувач спростовує існуючу серед процесуалістів думку, що документи – це лише письмові акти. В роботі констатується, що письмові документи складають лише одну із груп документів. Обґрунтовується власне визначення поняття документа під чим слід розуміти матеріального носія інформації на якому викладені або засвідчені відомості, що мають відношення до розслідуваного злочину і можуть допомогти встановленню обставин, котрі входять до предмета доказування. Для викладення в документах таких відомостей можуть бути використані різні способи передачі інформації і різні матеріальні об’єкти придатні для цього. До них можуть відноситись матеріали фото- і кінозйомки, аудіо- і відеозапису, засобів факсимільного, електронного чи іншого зв’язку тощо. Стрімкий розвиток комп’ютерних технологій дозволив створити ще один вид документа – електронний документ. В більшості випадків, коли мова йде за електронні документи як джерела доказів мається на увазі комп’ютерна інформація в цілому, яка має доказове значення у кримінальній справі. Автор розглядає можливості використання комп’ютерної мережі в процесі доказування. Аналізуються існуючі класифікації документів, дається власне бачення можливих шляхів їх використання.
Розділ четвертий – “Слідчі дії як основні засоби збирання доказів” містить чотири підрозділи.
У підрозділі 4.1. “Поняття і система слідчих дій” розглядаються поняття “процесуальні дії” і “слідчі дії”. Висловлюється критичне ставлення до позиції тих науковців, які ототожнюють ці два поняття. Аргументується точка зору, що поняття процесуальні дії значно ширше ніж поняття слідчі дії. Заперечується спроба трактувати поняття слідчих дій в широкому та вузькому смислі, оскільки це теж не має під собою підґрунтя.
Аналізується стан наукових розробок щодо поняття слідчих дій, дається авторське визначення цього поняття. Отже, слідчі дії – це та частина процесуальних дій, які спрямовані на збирання і перевірку доказів у кримінальній справі та відрізняються від решти дій слідчого силою процесуального примусу.
В роботі висвітлюються питання класифікації слідчих дій, її значення для практики кримінального процесу. Важливе практичне значення має класифікація слідчих дій на вербальні, нонвербальні та змішані. Завдяки такому поділу розмежовуються принципово різні шляхи одержання інформації, а це запобігає необґрунтованій підміні однієї слідчої дії іншою (наприклад, підміні огляду матеріальних слідів злочину усним повідомленням про них свідка чи потерпілого під час допиту). Саме тому дисертант розглядає слідчі дії як основні засоби збирання доказів через призму даної класифікації.
Автор обґрунтовує віднесення ексгумації трупа до слідчих дій. Одночасно виключає з переліку слідчих дій накладення арешту на майно та його опис, відзначаючи, що за своєю природою це не пізнавальна, а організаційно-розпорядча дія і сам опис майна здійснюється в рамках накладення арешту на майно з метою забезпечення відшкодування матеріальних збитків, заподіяних злочином, або для забезпечення можливої конфіскації майна обвинуваченого. Це ж стосується і такої процесуальної дії, як одержання зразків для експертного дослідження, яка виступає як інструмент для об’єктивного і раціонального проведення слідчої дії, зокрема експертизи.
У підрозділі 4.2. “Вербальні слідчі дії” досліджуються ті слідчі дії, в результаті проведення яких одержується словесна інформація. До них належать: допит свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, експерта та очна ставка.
Дисертант аналізує проблеми допиту з позицій науки криміналістики, кримінального процесу та судової психології. Дає власне визначення допиту як слідчої дії, котра полягає в одержанні в установленому законом порядку слідчим від особи, що допитується, відомостей про факти, які мають значення у кримінальній справі. Розглядає питання пов’язані з підготовкою до допиту, використанням при цьому результатів ОРД, методику і тактику проведення даної слідчої дії. Вивчаючи проблеми пов’язані з проведенням очної ставки, здобувач заперечує проти закріплення в законі можливості проведення очної ставки за допомогою відеоконференцзв’язку (М.І. Смирнов). Адже при використанні відеоконференцзв’язку психологічний вплив на учасників послаблюється, а це один з чинників, що сприяє встановленню істини при проведенні цієї слідчої дії.
У підрозділі 4.3. “Нонвербальні (невербальні) слідчі дії” характеризуються слідчі дії, в результаті яких одержується інформація, що міститься в об’єктах матеріального світу. Дана інформація виражається в предметно-просторових ознаках (форма, обсяг, колір тощо). До таких слідчих дій відносяться: огляд, освідування, обшук, виїмка, накладення арешту на кореспонденцію, зняття інформації з каналів зв’язку та ексгумація трупа.
Дисертант досліджує проблеми примусового освідування особи, зокрема свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених. В роботі наголошується, що постанова слідчого про освідування винесена відповідно до вимог кримінально-процесуального закону і є обов’язковою для виконання усіма особами, в тому числі свідками і потерпілими. До того ж завданням слідчого є встановлення істини, а свідки чи потерпілі не завжди хочуть цього, тому їх відмову добровільно пройти освідування можна розуміти як приховану протидію.
В той же час заслуговує на увагу пропозиція науковців щодо обов’язкової присутності лікаря при примусовому освідуванні.
В роботі відзначається, що особливістю нонвербальних слідчих дій є те, що в ході їх проведення слідчий одержує інформацію шляхом власного сприйняття та спостереження і в установленому законом порядку фіксує її в процесуальному акті.
Розглядаючи проблеми пов’язані з обшуком і виїмкою пропонується доповнити КПК України статтею 188-1 під назвою “Протокол добровільної видачі”. В роботі відзначаються особливості проведення дослідження інформації знятої з каналів зв’язку, вносяться пропозиції щодо вдосконалення законодавства, яке регулює дану слідчу дію.
У підрозділі 4.4. “Змішані слідчі дії” розглядаються слідчі дії, в результаті проведення яких одержується словесна інформація, а також інформація, що міститься в об’єктах матеріального світу і виражається в предметно-просторових ознаках (форма, обсяг, колір тощо). До таких слідчих дій відносяться: пред’явлення для впізнання, відтворення обстановки і обставин подій та призначення і проведення експертизи. Здобувач досліджує особливості проведення цих слідчих дій. Звертається увага на види пред’явлення для впізнання, вимоги, які ставляться до проведення цієї слідчої дії, використання результатів пред’явлення для впізнання за слуховим і зоровим аналізатором. Розглядається специфіка пред’явлення для впізнання з метою забезпечення безпеки осіб, що впізнають підозрюваного чи обвинуваченого. Це стосується тих випадків, коли на свідків і потерпілих здійснюється цілеспрямований вплив у формі погроз чи фізичного насилля. В такому випадку здійснюється пред’явлення для впізнання поза візуальним спостереження того, кого впізнають.
Автор досліджує зарубіжний досвід з цього питання і констатує, що поліція країн Європи і Америки давно вже використовує дзеркала з односторонньою прозорістю і не тільки з метою пред’явлення для впізнання, але й для спостереження за правопорушниками в громадських місцях, а також за ув’язненими і затриманими за підозрою у вчиненні злочину в місцях їх тримання.
В роботі наголошується на важливість підготовки до проведення відтворення обстановки і обставин події, спростовується думка, що названа слідча дія проводиться для “закріплення” показань. Аналізуються сучасні можливості проведення експертиз, використання спеціальних знань, значення присутності слідчого при проведенні експертиз.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення сучасного стану наукових розробок теорії судових доказів у кримінальному процесі, розглянуто наявні проблеми пов’язані з колізією в законодавстві, неправильним тлумаченням норм доказового права, а отже і їх реалізацією.
Результати дослідження дали можливість зробити ряд висновків та сформувати низку пропозицій для теорії і практики кримінального судочинства, а також для законодавця:
1. Кримінально-процесуальне доказування є різновидністю соціального пізнання. Йому притаманні обидві форми пізнання: безпосереднє і опосередковане.
Якщо мова йде про гносеологічну сутність кримінально-процесуального доказування як особливої різновидності пізнання оточуючої дійсності, необхідно ставити знак ідентичності між доказуванням і кримінально-процесуальним пізнанням.
Отже, кримінально-процесуальне доказування – це передбачена законом діяльність суб’єктів кримінального процесу по збиранню (формуванню), перевірці і оцінці доказів та їх процесуальних джерел, прийнятті на цій основі певних процесуальних рішень і наведення аргументів для їх обґрунтування (мотивації).
2. Метою кримінально-процесуального доказування є встановлення об’єктивної істини. У кримінальному процесі об’єктивна істина носить характер абсолютної і відносної. Необхідно констатувати, що в процесі доказування одна і та ж істина може одночасно виступати і абсолютною, і відносною.
3. Розглядаючи предмет доказування не слід оперувати термінами “головний факт” і “доказові факти”, оскільки розмаїття їх трактування у процесуальній літературі негативно відбивається на практиці кримінального судочинства, вносить плутанину у визначення структури предмета доказування.
Предмет доказування – це передбачена законом сукупність обставин, які підлягають обов’язковому встановленню у кожній кримінальній справі з метою її правильного вирішення. Межі доказування – це глибина пізнання обставин, що входять до предмета доказування. Суб’єктами доказування є державні органи і посадові особи, на яких законом покладено обов’язок щодо збирання, перевірки, оцінки доказів та їх процесуальних джерел, обґрунтування рішень прийнятих в ході доказування, а також інші особи, які вправі брати участь в цій діяльності.
4. Як свідчить аналіз процесуальної літератури процес доказування традиційно складається з трьох елементів: збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел. Уявляється, що це не зовсім так. Існує четвертий самостійний елемент процесу доказування – прийняття процесуального рішення та його обґрунтування наявними у справі доказами.
В той же час критерії оцінки доказів потрібно відрізняти від правил їх оцінки. Критерії оцінки процесуальних джерел доказів – це визначення їх допустимості та повноти. Критерії оцінки самих доказів – встановлення належності, допустимості, достовірності та достатності відомостей про факти. Правила оцінки доказів чітко визначені в ст. 67 КПК України.
5. Важливу роль в процесі доказування відіграють презумпції та преюдиції. Під час доказування використовуються фактичні та правові презумпції. Правильне розуміння поняття і суті фактичних презумпцій, шляхом їх використання в слідчій і судовій діяльності має не тільки теоретичне, але й практичне значення. Узагальнення прийомів і способів вчинення злочинів, методики їх розслідування дозволяє розробити конкретні рекомендації щодо швидкого і повного розкриття злочину, сприяє прийняттю правильних рішень у кримінальних справах.
Правові презумпції теж відіграють важливу роль в процесі доказування, оскільки впливають на належність доказів, окреслюють предмет доказування, його межі, визначають окремі обставини, які не підлягають встановленню.
Практичне значення мають преюдиції, вони дозволяють при наявності встановлених обставин в рішенні суду не вдаватись повторно до їх встановлення іншим судом при розгляді іншої кримінальної справи. Однак це має бути не обов’язком, а правом суду інакше цим може бути порушено принцип всебічності, повноти і об’єктивності дослідження обставин справи.
6. Необхідно констатувати, що кримінально-процесуальне доказування має здійснюватись з дотриманням не тільки правових норм, але й норм моралі. Останні дозволяють зорієнтувати правосвідомість посадових осіб, які здійснюють доказування, на систему моральних цінностей та ідеалів, сприяють визначенню моральних пріоритетів в цій діяльності.
Уявляється доцільним КПК України доповнити загальною статтею “Моральні засади провадження слідчих дій”.
7. В процесі доказування велику роль відіграє оперативно-розшукова діяльність. За її допомогою встановлюються можливі носії доказової інформації, вона сприяє перевірці доказів. В окремих випадках оперативна інформація є підставами для проведення слідчих дій, підґрунтям для розробки слідчих версій. Однак інформація одержана в ході ОРД не може виступати як процесуальні докази у кримінальній справі. А відповідно – не можуть виступати як процесуальні джерела доказів протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів.
8. Поняття доказів відноситься до числа фундаментальних категорій у кримінальному процесі. Докази слід розглядати як будь-які відомості про факти, що одержані в установленому законом порядку та за допомогою яких орган розслідування, прокурор і суд встановлюють наявність чи відсутність суспільно-небезпечного діяння, винуватість або невинуватість особи, яка його вчинила та решту обставин, що мають значення для встановлення істини і правильного вирішення справи.
Саме докази, а не їх процесуальні джерела, є засобами доказування у кримінальному судочинстві. На підставі притаманних їм властивостей докази поділяються на декілька груп. Класифікація доказів вироблена практикою і має важливе значення для їх оцінки та прийняття процесуальних рішень.
9. Процесуальні джерела доказів – це певна процесуальна форма за допомогою якої відомості про факти залучаються до сфери кримінально-процесуального доказування.
Докази та їх процесуальні джерела органічно поєднані між собою, взаємопов’язані, але то є об’єктивно існуючий зв’язок як між всяким змістом і формою. Однак він не дає підстав судити про процесуальні джерела доказів і самі докази як про єдине ціле.
10. Необхідно підкреслити, що поняття “процесуальні дії” та “слідчі дії” не є тотожними. Слідчі дії – це та частина процесуальних дій, які спрямовані на збирання і перевірку доказів у кримінальній справі та відрізняється від решти дій слідчого силою процесуального примусу.
11. Класифікація слідчих дій на вербальні, нонвербальні та змішані розмежовує принципово різні шляхи одержання інформації і запобігає необґрунтованій підміні однієї слідчої дії іншою (наприклад, огляд матеріальних слідів злочину і усне повідомлення свідка про ці ж сліди під час допиту).

У дисертації висловлені й інші положення, висновки і пропозиції спрямовані на поліпшення практики доказування, вдосконалення норм кримінально-процесуального законодавства та розвиток теорії судових доказів.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Монографія
1. Стахівський С.М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказування. – К., 2005. – 272 с.
2. Посібники:
1. Стахівський С.М. Показання свідка як джерело доказів у кримінальному процесі України. Навчальний посібник. – К., 2002. – 95 с.
2. Стахівський С.М. Провадження дізнання в Україні. Навчально-практичний посібник. – К., 1999.– 156 с. / у співавторстві /.

3. Статті у наукових фахових виданнях:
1. Стахівський С.М. Відповідальність свідка у кримінальному процесі // Право України. № 2. 1997. – С.39-42.
2. Стахівський С.М. Проблеми “знаючих свідків” у кримінальному процесі // Науковий вісник НАВСУ. №1. 1997. – С.120-121.
3. Стахівський С.М. Допит як спосіб одержання показань свідка // Право України. № 7. 1997. – С.30-34.
4. Стахівський С.М. Перевірка і оцінка показань свідка // Право України. № 12. 1997. – С.78-81.
5. Стахівський С.М. Поняття показань свідка та їх місце серед інших джерел доказів // Вісник Запорізького юридичного інституту. Випуск 2. Запоріжжя. 1997. – С.124-129.
6. Стахівський С.М. Формування свідоцьких показань // Науковий вісник НАВСУ. № 1. 1998. – С.217-223.
7. Стахівський С.М. Особливості формування окремих процесуальних джерел // Право України. № 7. 1998. – С.57-59.
8. Стахівський С.М. Щодо поняття і суті доказування у кримінальному судочинстві // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. №4. 2003. – С. 107-109.
9. Стахівський С.М. Допит свідка та експерта // Український юрист. №6. 2003. –С. 26-28.
10. Стахівський С.М. Об’єктивна істина та її характер у кримінальному судочинстві // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях вчених. Науково-практичний збірник. № 31. Київ. 2004. – С. 26-28.
11. Стаховский С.Н. Проблемы абсолютной и относительной истины в уголовном судопроизводстве // Закон и жизнь. Международный научно-практический правовой журнал.№2. Кишинев. 2005. – С. 48-49.
12. Стахівський С.М. Предмет доказування у кримінальному судочинстві // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. №4. 2004. – С.61-68.
13. Стахівський С.М. Преюдиційність та її значення у кримінальному судочинстві // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях вчених. Науково-практичний збірник. № 40. Київ, 2005. – С. 25-27.
14. Стахівський С.М. Класифікація доказів у кримінальному судочинстві // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях вчених. Науково-практичний збірник. № 41. – Київ, 2005. – С. 20-23.
15. Стахівський С.М. Перевірка доказів та їх процесуальних джерел //Підприємництво, господарство і право. Науково-практичний господарсько-правовий журнал. № 5. Київ, 2005. - С.144 – 146.
16. Стахівський С.М. Оцінка доказів та їх процесуальних джерел у кримінальному процесі // Підприємництво, господарство і право. Науково-практичний господарсько-правовий журнал. № 6. Київ, 2005. – С. 135-138.
17. Стахівський С.М. Внутрішнє переконання та оцінка доказів і їх процесуальних джерел //Підприємництво, господарство і право. Науково-практичний господарсько-правовий журнал. № 7. Київ, 2005. – С.127-128.
18. Стахівський С.М. Прийняття процесуального рішення та його мотивація як самостійний елемент процесу доказування // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях вчених. Науково-практичний збірник. № 42. – Київ. 2005. – С.21-22.
19. Стахівський С.М. Збирання доказів як елемент процесу доказування // Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. №3 (15). 2005. – С.203-208.
20. Стахівський С.М. Поняття і система процесуальних джерел доказів // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях вчених. Науково-практичний збірник № 44. Київ, 2005. – С. 20-23.
21. Свідоцтво про реєстрацію авторського права на твір № 12068. Програмний продукт “Інформаційно-довідкова програма “Робоче місце слідчого”. Київ. 2005.
22. Стахівський С.М. Моральні засади доказування у кримінальному судочинстві // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. № 2. 2005. – С. 38 – 43.
23. Стахівський С.М. Суб’єкти та межі доказування у кримінальному процесі // Науковий вісник Національної академії ДПС України. – Ірпінь. 2005. № 1. (28). – С. 228-233.

4. Посібники, статті, виступи, тези доповідей, які додатково відображають наукові результати дисертації
1. Стахівський С.М. Судові експертизи. Навчально-практичний посібник. – К., 1997. / у співавторстві /.
2. Стахівський С.М. Оперативно-розшукова діяльність і процес доказування у кримінальному судочинстві // Актуальні проблеми взаємодії судових та правоохоронних органів у процесі реалізації завдань кримінального судочинства . Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції. – Запоріжжя, 2004. – С. 40-41.
3. Стаховский С.Н. Проблемы реформирования досудебного следствия // Актуальные проблемы юридической науки и практики. Материалы международной научно-практической конференции.– Орел, 2004. – С. 96-101. / у співавторстві /.
4. Стаховский С.Н. Предмет доказывания в уголовном судопроизводстве // Закон и жизнь. Международный научно-практический правовой журнал.№3. Кишинев. 2005. – С. 42-43. / у співавторстві /.

 

АНОТАЦІЯ

Стахівський С.М. Кримінально-процесуальні засоби доказування. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес і криміналістика; судова експертиза. Національна академія внутрішніх справ України. – Київ, 2005.
Дисертація присвячена аналізу методологічних і правових проблем вчення про докази у кримінальному судочинстві. В роботі розглядаються питання щодо суті і мети доказування, предмета, меж і суб’єктів кримінально-процесуального доказування. Досліджуються елементи процесу доказування, роль презумпцій, преюдицій та моральних засад в цій діяльності. Аналізується співвідношення кримінально-процесуальної і оперативно-розшукової діяльності, значення останньої для вирішення завдань кримінального судочинства. Узагальнюється законодавче врегулювання доказування у кримінальних справах, вказуються можливі шляхи покращення слідчої і судової практики та вдосконалення чинного законодавства.
Ключові слова: доказування, докази, предмет доказування, межі доказування, суб’єкти доказування, процесуальні джерела доказів.

АННОТАЦИЯ

Стаховский С.Н. Уголовно-процессуальные средства доказывания. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.09 – уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза. Национальная академия внутренних дел Украины. – Киев, 2005.
Диссертация посвящена анализу методологических и правовых проблем учения о доказательствах в уголовном судопроизводстве. В работе рассматривается понятие и цель доказывания, характер устанавливаемой при этом истины. Предлагается принятие процессуального решения и его обоснование признать самостоятельным элементом процесса доказывания.
Исследуются проблемы связанные с предметом доказывания, его пределами. В работе подчеркивается, что законодатель формулирует только родовые свойства данного процессуального института и дает возможность органам досудебного расследования, а также судам конкретизировать их с учетом обстоятельств уголовного дела. В диссертации характеризуются структурные элементы предмета доказывания по действующему уголовно-процессуальному кодексу Украины в сравнении с проектом нового УПК. Рассматриваются вопросы связанные с возмещением морального ущерба участников уголовного процесса.
Анализируется роль презумпций и преюдиций в ходе доказывания. Делается вывод, что применение преюдиций это право, а не обязанность органов досудебного расследования и судов. Предлагается внести эту новеллу в действующий уголовно-процессуальный закон.
В работе раскрывается значение судебной этики в ходе доказывания. Указывается, что производство по уголовным делам является той сферой человеческой деятельности, где наиболее гармонично объединяются нормы права и морали. Ведь именно мораль исполняет обеспечивающую функцию и выступает как дополнительная гарантия четкого, точного и неуклонного соблюдения правовых норм.
Уделяется внимание соотношению уголовно-процессуальной и оперативно-розыскной деятельности. Раскрывается значение ОРД для уголовно-процессуальной деятельности, и в частности для процесса доказывания. Констатируется, что результаты ОРД могут быть использованы для определения направления расследования, выдвижения следственных версий, мотивирования решений о производстве следственных действий, применения, а также изменения мер пресечений. В то же время обосновывается вывод о том, что оперативно-розыскная информация не может иметь статус доказательств в уголовном деле.
Анализируется место доказательств в системе доказывания. Делается вывод о том, что именно доказательства являются средствами доказывания в уголовном деле, и они не составляют единого целого вместе со своими процессуальными источниками.
Поддаются критике попытки рассматривать понятия доказательств с позиций семиотики и информатики. Рассмотрены существующие классификации доказательств, раскрыто их значение для оценки доказательств и принятия процессуальных решений. Предложены пути нейтрализации незаконного противодействия расследованию, защиты доказательственной базы в уголовном деле. Исследуется понятие и система процессуальных источников. Предлагается исключить из перечня процессуальных источников протоколы с соответствующими приложениями, составленные уполномоченными органами за результатами оперативно-розыскных мероприятий.
Одновременно вносится предложение дополнить этот перечень показаниями эксперта, подсудимого, осужденного, гражданского истца и гражданского ответчика. Исследуются особенности получения, проверки и оценки предусмотренных законом процессуальных источников.
В работе рассматривается соотношение понятий “процессуальные” и “следственные” действия. Высказывается критическое отношение к позициям тех ученых, которые сравнивают эти два понятия. Анализируется состояние научных разработок по отношению к следственным действиям. Уделяется внимание вопросам классификации следственных действий, ее значению для практики уголовного процесса. Разделение следственных действий на вербальные, нонвербальные и смешанные имеет большое практическое значение. Благодаря такой классификации разграничиваются принципиально разные пути получения доказательств, а это способствует предотвращению необоснованной подмены одного следственного действия другим.
Сформулировано ряд конкретных предложений и рекомендаций, новых в концептуальном плане, направленных на усовершенствование ряда положений теории судебных доказательств и действующего законодательства.
Ключевые слова: доказательства, доказывание, предмет и пределы доказывания, субъекты доказывания, процессуальные источники доказательств.

SUMMARY

S.M. Stakhivskiy. Criminal-Procedural Means of Proof. – Manuskript.
Thesis of getting degree of Doctor of Law by speciality 12.00.09 – Criminal Procedure and Criminalistics; Legal Expertise. – National Academy of Internal Affairs of Ukraine. – Kyiv, 2005.
The thesis contains analysis of methodological and legal problems of study about evidence in criminal proceeding. Questions regarding essence and goal of proof, object, limits and subjects of criminal-procedural proof are considered in the paper. There are elements of proof procedure, role of presumptions, prejuditions and moral fundamentals in this activity which are researched. Correlation between criminal-procedural and operative-search activity, the meaning of the latter in criminal proceeding task solving are analysed. Legislative regulation of proof in criminal cases is summarized. Possible ways of investigative and judicial practice improvement and acting legislation perfection are pointed.
Key words: proof, evidence, object of proof, proof limits, subjects of proof, procedural sources of evidence.

 

 

 


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking