Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
Номера от 730 грн.
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Номера от 490 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Номера от 450 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-2% онлайн заказ
Зачарованные Карпаты
Зачарованные Карпаты
Закарпатье, Воловец
Коттеджи от 400 грн.
Есть номера


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Адміністративно-правові засади державного управління у сфері реалізації екологічної політики в Україні

 

ЛАЗОР Олег Ярославович

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ РЕАЛІЗАЦІЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

25.00.02 – механізми державного управління

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора наук з державного управління

Київ-2004

Дисертацією є рукопис.
Робота виконана у Львівському регіональному інституті державного управління Національної Академії державного управління при Президентові України.

Науковий консультант – доктор економічних наук, професор
ЛЕСЕЧКО Мирон Дмитрович,
Львівський регіональний інститут державного управління
Національної Академії державного управління
при Президентові України,
декан факультету державного управління та місцевого самоврядування,
завідувач кафедри державного управління та місцевого самоврядування.

Офіційні опоненти: доктор наук з державного управління, доцент
МОРДВІНОВ Олександр Григорович,
Гуманітарний університет “Запорізький інститут державного та
муніципального управління”, завідувач кафедри державного управління
і адміністративного менеджменту;

доктор технічних наук
КАЧИНСЬКИЙ Анатолій Броніславович,
Інститут проблем національної безпеки
Ради національної безпеки і оборони України,
завідувач відділу стратегії національної безпеки;

доктор економічних наук, професор
КОВАЛЬ Ярослав Васильович,
Рада по вивченню продуктивних сил України НАН України,
завідувач відділу проблем використання і охорони лісових ресурсів.

Провідна установа – Національна академія Служби безпеки України, кафедра філософії,
м. Київ.

Захист відбудеться 13 січня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 у Національній Академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20, к. 201.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної Академії державного управління при Президентові України за адресою (03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 10 грудня 2004 р.

 

Учений секретар
спеціалізованої вченої ради В. К. Майборода


ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Становлення України як індустріально розвиненої держави з ринковою економікою збіглося у часі з глобальним процесом переходу до сталого розвитку і зміною екологічної парадигми. Виокремлення екологічного напряму державної політики сприяло формуванню суперечливого характеру інституційних компетенцій, що зумовлює необхідність визначення чітких механізмів державного управління у сфері реалізації екологічної політики на сучасному етапі. У реалізації екологічної політики України пріоритетні тенденції сталого розвитку ще невиразні, що потребує також вивчення і зарубіжного досвіду.
Державному управлінню у сфері природокористування та охорони навколишнього природного середовища вчені, зокрема юристи, економісти, географи, завжди надавали великої уваги. Дослідженню екологічних аспектів у державному управлінні, адміністративно-правовій охороні навколишнього природного середовища присвячено праці В.Ф.Погорілка, В.Л.Мунтяна, М.М.Брінчука, В.Д.Бакуменка, В.А.Красілова, М.І. Хилька, М.М.Єрофєєва, С.М.Кравченко, В.В.Костицького, Н.М.Красіліча, О.Г.Мордвінова, Б.Г.Розовського, Ю.С.Шемшученка та інших. Досить грунтовно досліджували взаємозв’язки між соціально-економічним розвитком та екологічним правом такі відомі екологи-правники, як: В.І.Андрейцев, Г.І.Балюк, С.Б.Гавриш, А.П.Гетьман, М.М.Кисельов, М.О.Краснова, М.І.Малишко, В.К.Попов, Г.П.Сєров та інші. Багато дослідників займалися питаннями правового забезпечення раціонального використання природних ресурсів. До них належать такі вчені, як: Г.А.Аксеньонок, В.В.Гречко, Л.А.Заславська, Я.В.Коваль, О.С.Колбасов, М.І.Краснов, Є.М.Кутін, В.Л.Мунтян, Г.Н.Полянська, Н.І.Титова, В.А.Чичварін та інші. Структуру природокористування, розміщення продуктивних сил досліджували В.А.Анучін, С.Д.Валентей, С.А.Генсірук, М.А.Голубець, Б.М.Данилишин, С.І.Дорогунцов, А.Б.Качинський, Ю.П.Лебединський, О.М.Маринич, Ю.П.Михайлов, В.С.Преображенський, І.М.Потравний, М.Ф.Реймерс, І.М.Синякевич, Ю.І.Стаднацький, С.М.Стойко, Ю.Ю.Туниця та інші. Необхідно зауважити, що загалом, ці дослідження були проведені в умовах стабільного економічного розвитку. Дослідження проблем державного управління у галузі екології та природних ресурсів у перехідний період перебувають на початковому етапі розвитку.
Основою запропонованої роботи є комплексний підхід до вирішення проблем державного управління у сфері реалізації екологічної політики. Дослідження структуровані за суб’єктом управління (органами влади), технологією управління (механізмами регулювання) та об’єктом управління (процесами природокористування та охорони навколишнього природного середовища).
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконувалась відповідно до тематики дослідження Національної академії державного управління при Президентові України, зокрема у межах комплексного наукового проекту “Державне управління та місцеве самоврядування” (ДР–ОК № 0201U004833), а також науково-дослідними темами кафедри екології та ландшафтної архітектури Українського державного лісотехнічного університету, в розробці яких здобувач брав безпосередню участь.
Мета і завдання дослідження полягають в науково-теоретичному обґрунтуванні адміністративно-правових засад державного управління у сфері реалізації екологічної політики та визначенні напрямів їх розвитку на сучасному етапі з використанням отриманих наукових результатів.
Для досягнення вказаної мети необхідне вирішення таких наукових завдань:
• розкрити сутність основних складових понятійно-категоріального апарату екологічної політики та управлінського процесу;
• провести аналіз трансформаційних змін в українській практиці еколого-правового регулювання;
• обґрунтувати основні засади адміністративно-правового регулювання основних ресурсів довкілля;
• дослідити компетенції вітчизняних інституцій державного управління та місцевого самоврядування в досліджуваній сфері та механізми їх впливу на процеси використання, охорону і відтворення природних ресурсів;
• удосконалити застосування адміністративно-контрольних методів державного управління у сфері реалізації екологічної політики;
• узагальнити досвід реалізації екологічної політики у промислово розвинутих країнах і визначити можливості його застосування в Україні;
• запропонувати ефективні заходи і важелі впливу держави на реалізацію визначених напрямів екологічної політики відповідно до вимог стратегічної мети – забезпечення екологічної безпеки України.
Об’єкт дослідження – процес формування екологічної політики та її реалізації на сучасному етапі.
Предмет дослідження – адміністративно-правові засади державного управління у сфері реалізації екологічної політики.
Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що визначення теоретико-методологічної основи державного управління у сфері реалізації екологічної політики, виокремлення й подальше розроблення адміністративно-правових засад її формування на основі сучасних наукових положень дасть змогу вдосконалити існуючі та створити нові підходи, методи і механізми для прийняття управлінських рішень з метою покращання стану довкілля та соціально-економічного розвитку суспільства.
Методи дослідження. Під час дослідження використовувались загальнонаукові та спеціальні методи, основними з яких є: абстрактно-логічний, дедуктивний, індуктивний, історичний, моделювання і прогнозування, методи системно-структурного, системного та функціонального аналізу, економіко-статистичні (групування, порівняння тощо).
Дослідження адміністративно-правових засад державного управління у сфері реалізації екологічної політики проведено методом системного аналізу. Для класифікації методів державного управління використано абстрактно-логічний метод. Дедуктивний метод застосовано для визначення мети державного управління у сфері реалізації екологічної політики, визначення цілей і підцілей. Визначення засобів та інструментів державного управління у досліджуваній галузі, об’єднання цілей проводились із застосуванням індуктивного методу. Зародження та особливості правового регулювання природокористування та охорони довкілля у світі та в Україні, генезис певних механізмів державного управління в екологічній сфері розглянуто в історичному аспекті. Дослідження організації та технології управління у галузі екології та природних ресурсів проведено методом системно-структурного аналізу. Визначення компетенції органів влади та їх функцій у досліджуваній галузі проведено за допомогою функціонального методу. Економіко-статистичні методи застосовані при групуванні даних проведеного державного інспекційного контролю, а також під час статистичних та динамічних порівнянь показників заповідності та лісового фонду.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у вирішенні актуальної наукової проблеми теорії державного управління – дослідженні теоретико-методологічних та вдосконаленні адміністративно-правових засад функціонування системи державного управління у сфері реалізації екологічної політики в умовах ринкової трансформації. Внаслідок наукових досліджень були досягнуті результати, серед яких уперше:
• сформовано комплекс базових науково-теоретичних і концептуальних положень екологічної політики, основою якого є запропонований перехід у науково-практичній діяльності від концепції абсолютної безпеки (нульового ризику) до концепції прийнятного (допустимого) ризику; визначено цілі, завдання, методи, принципи реалізації екологічної політики на сучасному етапі;
• досліджено сутність понятійно-категоріального апарату окремих складових екологічної політики (“оточуюче середовище”, “зовнішнє середовище”, “навколишнє природне середовище”, “навколишнє середовище”, “довкілля”; державне управління та державне регулювання у досліджуваній сфері; оцінка впливу на навколишнє середовище (далі – ОВНС) та оцінка впливу на довкілля (далі – ОВД), а також співвідношення між цими поняттями; доведено неідентичність понять “природне середовище” та “довкілля”;
• обґрунтовано основні засади нормативно-правового забезпечення державного управління у сфері реалізації екологічної політики загалом та зокрема щодо охорони та використання лісів, як одного із головних ресурсів довкілля; розвитку природно-заповідної справи як пріоритетного напряму екологічної політики та поводження з відходами як однієї з основних екологічних проблем урбанізованих територій;
• доведено невідповідність окремих програмних, нормативно-правових документів реальному стану природних ресурсів, що підтверджує недостатній управлінський вплив на екологічну ситуацію в державі;
• розкрито трансформаційні зміни механізму адміністративно-правового регулювання управлінського процесу у сфері реалізації екологічної політики;
• систематизовано за функціями управління повноваження інституцій виконавчої влади спеціальної компетенції у сфері реалізації екологічної політики, зокрема Міністерства екології та природних ресурсів України, його територіальних підрозділів, Державної екологічної інспекції;
• запропоновано нову модель механізму взаємодії інституцій виконавчої влади спеціальної компетенції з метою підвищення ефективності державного управління у сфері реалізації екологічної політики;
• доведено необхідність створення системи адміністративного управління екологічним ризиком, яка реалізувала б відповідну політику;
• розроблено модель вирішення екологічних конфліктів, де значна роль належить проведенню незалежної екологічної експертизи та екологічного аудиту;
набули подальшого розвитку:
• концептуальні засади стратегії розвитку державного управління у сфері реалізації екологічної політики в умовах ринкових перетворень, зокрема основні адміністративно-контрольні методи – екологічна експертиза та інспекційний екологічний контроль. Внаслідок цього для вдосконалення еколого-експертного процесу розроблені та запропоновані для використання алгоритми здійснення кожного етапу екологічної експертизи;
• теоретико-методологічні засади процесу провадження у справах про адміністративні правопорушення природоохоронного законодавства як найпоширенішого виду порушення у досліджуваній сфері та підстави притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення екологічних злочинів, кількість та небезпека поширення яких дедалі зростає;
удосконалено методичні підходи щодо модернізації адміністративно-контрольних, еколого-економічних і фінансових важелів реалізації екологічної політики та оцінки впливів на довкілля для підвищення ефективності реалізації прийнятих рішень органами влади.
Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що розроблені теоретичні положення логічно доведені до рівня конкретних пропозицій, доцільних для впровадження в управлінську практику. Цінними є також науково обґрунтовані методичні підходи та рекомендації щодо вдосконалення вітчизняної системи державного управління у сфері реалізації екологічної політики і механізми їх застосування на сучасному етапі.
На сьогодні частину одержаних у роботі наукових результатів впроваджено у науково-практичних розробках центральних органів влади України та органів місцевого самоврядування, у підготовці довідкових видань, в аналітичній і навчальній роботі. Зокрема вони використані у частині вдосконалення нормативно-правового регулювання екологічної політики, процедури проведення державної екологічної експертизи, організації управлінського процесу у галузі екології та природних ресурсів під час підготовки проектів Закону України “Про відходи”, “Про екологічний аудит”, “Про внесення змін до Закону України “Про екологічну експертизу”, “Про місцеве самоврядування в Україні”, проектів постанов Кабінету Міністрів України, зокрема проекту постанови “Про програму використання відходів виробництва і споживання на період до 2005 року”. Використання цих та інших положень наукової роботи засвідчують відповідні довідки про впровадження, видані:
• Комітетом з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Верховної Ради України від 5 червня 2003 р. № 06-15/12-4935;
• Секретаріатом Кабінету Міністрів України від 3 квітня 2003 р.;
• Міністерством України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 3 квітня 2003 р. № 02-3719/08;
• Міністерством екології та природних ресурсів України від 4 квітня 2003 р. № 2913/02-6;
• Українським державним лісотехнічним університетом від 3 червня 2003 р. № 08-11-383;
• Львівським регіональним інститутом державного управління Української Академії державного управління при Президентові України від 14 травня 2003 р. № 380/01.
Запропоновані в роботі теоретичні положення, висновки і рекомендації також можуть бути використані у діяльності інших центральних органів виконавчої влади та їх територіальних представництв, органів місцевого і регіонального самоврядування в частині, що стосується:
• вдосконалення підготовки й прийняття управлінських рішень у галузі екології та природних ресурсів;
• формування програмно-цільових управлінських рішень, планування розвитку територій, проведення державної та громадської екологічних експертиз проектів;
• систематизації екологічного законодавства, обґрунтування розроблення та прийняття нових нормативно-правових актів, необхідність яких підтверджується практикою здійснення природоохоронної діяльності;
• вдосконалення навчального процесу в інших вузах за програмами підготовки спеціалістів і магістрів державного управління, юристів, екологів, економістів-екологів, зокрема для оптимізації навчальних курсів з екологічної політики, проблем валеології в державному управлінні, екологічного права, екологічної експертизи, екологічного інспектування тощо.
Особистий внесок здобувача. Усі наукові результати, викладені в дисертації, отримані автором особисто. З наукових праць, опублікованих у співавторстві, у роботі використані лише ті ідеї та положення, що є результатом особистої роботи здобувача.
Апробація результатів досліджень. Основні положення й результати дисертації доповідались і обговорювалися на багатьох міжнародних і національних науково-практичних конференціях, зокрема: “Ефективність державного управління (регіональний аспект)” (Львів, 2001); “Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні” (Київ, 2001); “Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи” (Львів, 2001); “Ефективність державного управління в контексті становлення громадянського суспільства” (Львів, 2002); “Громадянське суспільство і політика органів місцевого самоврядування (проблеми теорії і практики)” (Львів, 2002); “Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз” (Київ, 2002); “Бюджет та фінансовий контроль у державному управлінні” (Харків, 2002); “Соціально-економічна ефективність державного управління: теорія, методологія та практика” (Львів, 2003); “Актуальні проблеми викладання муніципального менеджменту в вищих навчальних закладах України” (Київ, 2003), “Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції (Київ, 2003); “Управління великим містом: адміністрування і безпосередня демократія” (Львів, 2003); “Ефективність державного управління в контексті європейської інтеграції” (Львів, 2004), а також на наукових семінарах з основними доповідями: “Конвенційний тип міжнародного співробітництва у галузі екології та природних ресурсів”, який проводився в Інституті регіональних досліджень НАНУ (Львів, 2001), “Екологічна політика України: концептуальні засади”, який проводився у Львівському регіональному інституті державного управління Української Академії державного управління при Президентові України (Львів, 2002), “Адміністративно-правові засади державного управління у сфері реалізації екологічної політики в Україні” (Львів, 2003) та міжнародних наукових конгресах “Державне управління та місцеве самоврядування” (Харків, 2001; Харків, 2002).
Публікації. За темою дисертації опубліковано 70 наукових праць загальним обсягом понад 145 друк. арк., зокрема 2 монографії (50,8 друк. арк.), 2 навчально-наукові видання (43,9 друк. арк.), 4 брошури (13,4 друк. арк.), 42 статті у наукових журналах і збірниках наукових праць, 6 навчально-методичних видань, 12 матеріалів і тез конференцій. Загалом за проблемами досліджень опубліковано понад 70 наукових праць, із них фахових із державного управління – 27 публікацій.
Структура дисертації. Дисертаційна робота складається із переліку умовних позначень, вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків.
Обсяг дисертаційної роботи. Дисертація викладена на 530 сторінках комп’ютерного тексту і містить: 447 сторінок основного тексту; 39 рисунків, зокрема 25 на окремих сторінках; 13 таблиць, зокрема 2 на окремих сторінках; 10 додатків (А–Л), що займають 59 сторінок; список використаних джерел із 256 найменувань на 24 сторінках.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У дослідженні зроблено спробу узагальнення та систематизації досвіду щодо управлінських впливів у сфері реалізації екологічної політики. Захист довкілля – це процес, що вимагає координації й узгодження дій усіх членів спільноти: представників влади, політиків, громадськості, підприємців тощо. В іншому випадку, здійснити безкризовий перехід від біосфери до ноосфери – сфери Розуму, на необхідність якого вказував наш співвітчизник В.І.Вернадський, нам не вдасться.
У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета і завдання роботи, наукова і практична цінність результатів, які здобуто в процесі дослідження, описано форми їх апробації та використання.
Перший розділ – “Теоретико-методологічні аспекти державної екологічної політики” – розкриває зміст визначень основних складових понятійно-категоріального апарату екологічної політики, узагальнює та виокремлює основні принципи екополітики, визначає напрями, мету, цілі, завдання та засоби її реалізації, розробляє нові методологічні підходи щодо особливостей державного управління та державного регулювання у досліджуваній сфері.
Аналіз праць з питань державного управління у сфері реалізації екологічної політики вказує на те, що ця проблема дотепер комплексно не досліджувалась. Однак на їх підставі визначені основні аспекти і тенденції дослідження, що стосуються формування адміністративно-правових засад державного управління у сфері реалізації екологічної політики. Проаналізовано такі напрями та аспекти екологічної політики: державно-управлінський, правовий, заповідний, фінансово-економічний тощо.
Суспільство є невід’ємною частиною природи. Тому важливо визначити місце людини у природному середовищі. Саме неоднозначне розуміння зв’язків у системі “людина – суспільство – природа”, яка на сьогодні функціонує з надмірним перевантаженням, призвело до дисгармонії та зумовило глобальні екологічні проблеми.
Поняття “середовище” охоплює сукупність усіх чинників, що діють на організм, популяцію, біоценоз. У науковій літературі розрізняють “оточуюче середовище”, “зовнішнє середовище”, “навколишнє природне середовище”, “навколишнє середовище”, “довкілля”. Вважаємо, що “оточуюче середовище” це не зовсім вдалий переклад російськомовного поняття “окружающая среда”, а тому пропонуємо використовувати термін “середовище оточення”, яке має два значення: середовище оточення людини та середовище природного оточення. Середовище оточення людини – це природне середовище, яке перетворене у процесі господарської діяльності і поєднує в собі природні об’єкти та продукти, створені людиною. Природне середовище оточення – це природне середовище існування, тобто незмінена людиною або малозмінена, перетворена природа. Зовнішнє середовище – це все, що перебуває поза об’єктом. Синонімом до нього є “навколишнє середовище”, складниками якого є взаємопов’язані природне, соціальне та антропогенне середовища, тобто “навколишнє природне середовище” є головним елементом цього поняття. У сучасній науковій літературі та у нормативно-правових документах дедалі частіше використовується термін “довкілля”, що містить абіотичні та біотичні складники оточення людини. За суттю цей термін є синонімом до “навколишнього середовища”.
Важливе значення для нашого дослідження мають такі поняття, як “охорона природи”, “охорона навколишнього природного середовища”, “охорона навколишнього середовища (довкілля)”. Охорона природи – це певна форма відносин суспільства та природи. Охорона навколишнього природного середовища на сьогодні – нова форма охорони природи – комплекс заходів, спрямованих на її збереження. У ст. 5 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” визначено об’єкти правової охорони навколишнього природного середовища, окремі з яких виходять за його межі та є об’єктами охорони довкілля.
Зміст поняття “раціональне використання природних ресурсів” полягає у такому їх використанні, за якого підтримується оптимальний рівень процесу обміну речовин між суспільством і природою. Однак цей термін потребує подальшого вдосконалення і чіткішої конкретизації.
Великий спектр значень має поняття “екологія”: від біологічної науки – до взаємодії людини з природним середовищем. На сьогодні є понад 60 таких визначень. Найприйнятнішим, на нашу думку, є визначення сучасної екології, як:
• науки про узагальнені закономірності взаємодії природи та суспільства;
• сфери діяльності людини, спрямованої на формування такого середовища, яке б забезпечило прогресивне функціонування суспільства.
Сучасна екологія – це міждисциплінарний комплекс знань. Відомі та пропонуються різні поняття, що є відповідниками назви сучасної екології: велика екологія, натурсоціологія, ноологія, соціоекологія, созологія тощо. Остаточного поняття ще немає, а тому пропонуємо термін “системна екологія”, який поєднує всі екологічні дисципліни та напрями їх розвитку.
Досвід економічно розвинутих країн підтверджує, що здійснювати екологічну політику в державі досить важко навіть за умов ефективної економіки, тому складнішою є вирішення цієї проблеми в Україні – державі, що перебуває в трансформаційному періоді та вимушена вирішувати одночасно безліч завдань, а екологічна криза як потенційно можлива екологічна небезпека стала дійсністю. Існують певні співвідношення між комфортністю життя людей та споживанням природних ресурсів. В економічно розвинутих країнах на сьогодні поєднуються висока комфортність життя і раціональне споживання ресурсів. У країнах третього світу ці показники надзвичайно низькі. В Україні поєднується невисока комфортність життя і значне споживання природних ресурсів.
Екологічна політика як комплекс засобів і заходів, спрямованих суспільством і державою на охорону та оздоровлення довкілля, ефективне поєднання природокористування і природоохорони та забезпечення нормальної життєдіяльності громадян, має два виміри – нормативний і регуляційний. Перший – це система правил і норм, другий – це конкретні дії для охорони навколишнього середовища. Зміст і структура природоохоронних заходів потребують уточнення суті, мети, цілей, принципів, завдань, способів та основних напрямів екологічної політики. Методологічною основою державної екологічної політики владних структур усіх рівнів є відповідні норми Конституції України. Метою екологічної політики в Україні на сучасному етапі має стати збалансування запитів людини, можливостей природи та технологій виробництва шляхом планомірного формування навколишнього середовища, якість якого забезпечила б можливість сталого розвитку суспільства. Основною ціллю екологічної політики є покращання якості життя за умови оптимального використання та відтворення природних ресурсів. Екологічна політика покликана узгодити соціальні та екологічні завдання суспільства як основу вирішення проблеми глобальної екологічної кризи. Основні принципи екологічної політики України викладені у ст. 3 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища”. На основі узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду формування механізмів вирішення соціальних і екологічних проблем виокремлені основоположні принципи екологічної політики України в перехідний період:
• пріоритет екології над економікою, поступовий та поетапний перехід до нових механізмів державного управління у сфері реалізації екологічної політики;
• відповідність механізму державного управління у сфері реалізації екологічної політики фактичному стану розвитку суспільства;
• узагальнення позитивного вітчизняного та зарубіжного досвіду з метою вирішення екологічних проблем;
• участь держави у фінансуванні екологічних програм;
• забезпечення сталого і невиснажливого природокористування;
• неперервне екологічне виховання, екологічна освіта й отримання екологічної інформації.
З метою забезпечення реалізації ефективної екологічної політики в Україні необхідно в основу професійної підготовки фахівців у всіх сферах діяльності (господарської, правової та екологічної) закласти основні системні принципи сталого розвитку. Основним суб’єктом екологічної політики повинна бути держава, оскільки реалізація екологічної, як і будь-якої іншої політики, неможлива без підкорення волі окремих осіб спільним інтересам. Основна роль у прийнятті рішень на національному рівні належить галузевим міністерствам, державним комітетам та іншим центральним органам державної виконавчої влади. Вони регулюють використання, відновлення і розміщення природних ресурсів, забезпечують екологічне обґрунтування доцільності господарських проектів, організацію постійного моніторингу довкілля, екологічної експертизи, екологічного контролю, екологічного виховання, екологічної освіти тощо. Основні методи реалізації екологічної політики: економічні (податки, санкції, пільги), адміністративно-правові (закони, укази Президента, постанови уряду, накази міністерств тощо), освітньо-інформаційні (преса, радіо, телебачення). Формуючи екологічну політику важливо знати і дотримуватись головних екологічних законів. Засоби, які використовуються для реалізації екологічної політики: заходи природоохоронного спрямування, економічне регулювання і стимулювання природоохоронної діяльності, примусові та спонукальні заходи.
У реалізації екологічної політики сучасні вчені виділяють три основні рівні: глобальний, національний і локальний. Вважаємо за необхідне виокремити такі рівні здійснення екологічної політики:
• локальний – рівень підприємства, організації;
• місцевий – рівень адміністративного району, міста;
• регіональний – рівень області;
• субнаціональний – рівень кількох областей;
• національний – рівень держави;
• міждержавний – рівень кількох держав;
• планетарний (глобальний) – рівень планети.
Упродовж останнього десятиліття реалізація управлінського процесу у сфері екологічної політики певною мірою спрямовується на перебудову відношень у системі “людина – суспільство – довкілля”. Це зумовлено значущістю екологічної проблеми, її глобальністю, масштабністю та значними фінансовими витратами на вирішення екологічних проблем. Екологічна політика є окремим напрямом діяльності держави і державного управління. Державне управління – діяльність, спрямована на виконання законів та інших нормативно-правових актів шляхом використання різних форм організуючого впливу на суспільні явища та процеси. Об’єктами управлінських відносин є майже всі сфери життя людини, а визначальним принципом цього виду діяльності є підпорядкованість. Тому методом адміністративно-правового регулювання є владні приписи. Якщо розглядати державне управління у сфері екологічної політики з позицій системного аналізу, то суб’єкти управління (державні органи та органи місцевого самоврядування) та об’єкти управління (підвідомчі сфери управління) повинні ефективно взаємодіяти через управлінську діяльність (суспільні відносини, які складаються між елементами системи). За своєю суттю державне регулювання ширше, ніж поняття “державне управління”, оскільки останнє для досягнення своєї мети використовує адміністративні впливи, тобто методи прямого зв’язку. Державне регулювання передбачає здійснення комплексних заходів у сфері екологічної політики з метою їх упорядкування, встановлення загальних норм і правил суспільної поведінки для охорони живої і неживої природи навколишнього середовища, захисту здоров’я та життя населення, організації та підтримування раціонального використання і відтворення природних ресурсів. За умови ефективного функціонування державного регулювання виключається потреба прямого втручання держави та її інституцій у діяльність екологічних структур. Розвинута мережа прямих і зворотних інформаційно-управлінських зв’язків у системі державного регулювання, а також наявність головного зворотного зв’язку, що дає можливість постійно порівнювати досягнуті показники ефективності з параметрами стратегічного завдання і мети, визначає основну суть і відмінність поняття регулювання від управління (рис. 1). Державне управління і державне регулювання відрізняються способом організації досягнення мети в тій чи іншій системі управління.

Прямий Показники
зв’язок ефективності

 

 

Рис. 1. Система регулювання з головним зворотним зв’язком

На сьогодні державне управління визначилось як самостійна наука і як сфера діяльності. Внаслідок розвитку державного управління у сфері екології, вважаємо за доцільне внести відповідне доповнення у “Класифікатор видів економічної діяльності”.
У другому розділі – “Адміністративно-правовий механізм розробки та реалізації державної екологічної політики” – розглянуто еколого-правовий статус людини і громадянина в Україні, розроблено нові підходи до формування системи нормативно-правового забезпечення державної екологічної політики в Україні, проведено класифікацію джерел екологічного права, узагальнено засади нормативно-правового регулювання: охорони та використання лісів як одного з головних ресурсів довкілля, розвитку природно-заповідної справи як пріоритетного напряму екологічної політики України, управління у сфері поводження з відходами як однієї з основних проблем суспільства. Досліджено процес провадження у справах про адміністративні правопорушення у сфері охорони довкілля та умови настання кримінальної відповідальності.
В українському законодавстві найповніше вираження екологічних прав і обов’язків громадян відображено в Конституції та Законі України “Про охорону навколишнього природного середовища”, в яких громадяни держави отримали право на безпечні умови проживання відповідно до міжнародного права. Вперше право на життя у сприятливому довкіллі було закріплено в Конвенції ООН про навколишнє середовище (Стокгольм, 1972 р.). Своє продовження це право отримало у міжнародних актах, зокрема прийнятих на конференції ООН (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) та на Саміті зі стійкого розвитку (Йоганнесбург, 2002 р.). За прийнятою теорією класифікації прав людини екологічні права належать до соціальних. Природоохоронні правовідносини регулюються нормами цивільного, кримінального, адміністративного, земельного, лісового, водного та інших галузей законодавства.
Україна за роки своєї незалежності сформувала, загалом, головні засади державної екологічної політики та визначила довготермінову стратегію вирішення екологічних проблем. Прийнятий комплекс основних нормативно-правових актів регулює відносини у сфері реалізації екологічної політики. Екологічне законодавство України містить такі основні блоки нормативно-правового регулювання: конституційне, еколого-правове і міжнародне (рис. 2).
Правове регулювання охорони і використання лісів в Україні має майже тисячолітню історію. Проте більшу частину цього часу територія теперішньої України була під гнітом різних завойовників, а тому і природні ресурси використовувалися по-грабіжницьки. Особливо масовим було винищення лісів у радянський період, наслідком яких стали катастрофічні повені. Сьогоднішня біда лісів, особливо карпатських – самовільні вирубування, які призвели вже до майже повного знищення колишнього колгоспного лісового фонду. Причин цього ганебного явища кілька: бідність сільського населення, безробіття і корупція.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2. Система нормативно-правового забезпечення
у сфері екологічної політики в Україні

Ліси України, крім промислового використання, мають надзвичайно велике екологічне значення, зокрема захисні властивості лісів проявляються найбільше у захисті ґрунтів від водної та вітрової ерозії. Сучасний лісовий покрив упродовж останніх років значно змінений в сторону його збіднення як у світі, так і в Європі та Україні. Проведений аналіз динаміки стану лісового фонду України та Львівської області за останні десятиріччя засвідчує, що основні показники лісового фонду значно погіршились. Це вказує на те, що багато проблем ведення лісового господарства потребує негайного вирішення. Упродовж тривалого періоду лісистість держави змінюється, у регіональному розрізі цей показник також відмінний. Середнє значення лісистості України постійно зростає і збільшилося за останні півстоліття з 10,3 до 15,6%, тобто майже на 1% за кожні 10 років (рис. 3).


Рис. 3. Динаміка лісистості України (фактичні і прогнозовані показники)

Використовуючи методи наукового прогнозування, пропонуємо розраховувати лісистість L за такою формулою:
L = 10,10 + 0,09 T, (1)
де Т – розрахунковий період.
За збереження наявних темпів зростання середня лісистість могла б досягнути в 2015 р. 17-18% і наблизитись до визначених фахівцями оптимальних показників 19-20%, хоча і це буде набагато нижчий результат від фактичного на сьогодні середньоєвропейського (25,8%). Однак у затвердженій Кабінетом Міністрів України державній Програмі “Ліси України на 2002-2015 рр.” визначено досягнути показника 16,1%, що засвідчує нормативно закріплене різке зниження темпів зростання лісистості.
Збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду має стати пріоритетним напрямом екологічної політики в Україні. Такий вектор інтеграції повинен забезпечуватись практичними діями, що сприятимуть наближенню нас до загальноєвропейських стандартів життя. Особливо велика робота в цьому напрямку повинна проводитись на сучасному етапі для збільшення показника “відсотку заповідності”, який на 2015 рік повинен досягнути 10,4. Станом на 1 січня 2002 р. у природно-заповідному фонді України нараховується 7010 територій і об’єктів загальною площею 2557,8 тис. га, що становить 4,2% від площі держави. Кількість природно-заповідних об’єктів України, що мають особливу цінність, зростає (рис. 4). За останніх десять років така кількість об’єктів зросла в 1,5, площа – в 2,4 раза. Західні області репрезентовані в природно-заповідному фонді країни набагато краще, аніж решта територій (від 5,2% у Львівській області до 13,1% в Івано-Франківській області).


Рис. 4. Динаміка кількості природно-заповідних об’єктів,
що мають особливу цінність

Серед усіх проблем, що є на сьогодні у керівників природно-заповідних об’єктів, найгострішою є фінансова. Частка національних витрат на екологічні потреби становить майже 0,5% ВВП за мінімально необхідних 3-7%. Із цих невеликих коштів на утримання природно-заповідного фонду припадає менше від 3%. Тому для того, щоб державні екологічні програми стосовно формування природно-заповідного фонду та національної екологічної мережі не набули лише декларативного спрямування, необхідно розробити та впровадити нові механізми фінансового забезпечення запроектованих заходів.
Дослідження суті понять, які визначають управлінські процеси щодо відходів, дали можливість створити нове, точніше поняття “управління у сфері поводження з відходами”, яке охоплює весь діапазон дій щодо відходів. Проблема управління у сфері поводження з відходами є однією з найактуальніших еколого-економічних проблем суспільства. У житловому секторі щороку нагромаджується майже 40 млн м3 сміття. Його складують на 700 міських сміттєзвалищах, 80% яких не відповідають санітарним вимогам, та спалюють на чотрьох сміттєспалювальних заводах, які теж працюють за застарілими технологіями. Найбільше площ під звалища зайнято у Донецькій області – 330 га, Одеській – 195 га, Запорізькій – 153 га. Ці цифри підтверджують вкрай неефективне використання потенціалу вторинних ресурсів у країні. Львівщина є однією з чотирьох областей України, які характеризуються найвищими показниками нагромадження відходів. У більшості областей України немає полігонів для централізованого зберігання та утилізації відходів. Вирішення вказаної проблеми потребує формування ефективної системи управління у сфері поводження з відходами як на загальнодержавному рівні, так і на місцях, що є важливим чинником екологічної політики. Ця проблема потребує комплексного підходу і, насамперед, формування стратегії управління у сфері поводження з відходами.
Сучасний Кодекс України про адміністративні правопорушення, який залишився нам у спадок від часів Радянського Союзу (прийнятий у 1982 р. Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення), можна охарактеризувати як недосконалий. Насамперед, це стосується правопорушень у галузі екології та природних ресурсів. В адміністративному кодексі містяться тільки санкції за екологічні правопорушення, а правові норми, що регулюють порядок використання природних ресурсів, дотримання вимог екологічної безпеки тощо – знаходяться в поресурсних кодексах (лісовому, водному, земельному, Кодексі України про надра), законах (“Про тваринний світ”, “Про рослинний світ”, “Про охорону атмосферного повітря”, “Про природно-заповідний фонд”), постановах Кабінету Міністрів України
Перехід економіки на ринковий шлях розвитку потребує трансформації механізму штрафних санкцій у природокористуванні. У лютому 1997 р. був прийнятий Закон України “Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо посилення адміністративної відповідальності у вигляді штрафу”, який набув чинності з 18 березня 1997 р., оскільки до прийняття закону базою для обчислення сум штрафів за вчинення екологічних правопорушень, крім неоподаткованого мінімуму доходів громадян, була і мінімальна заробітна плата, то після прийняття згаданого Закону такою основою став неоподаткований мінімум доходів громадян. У зв’язку з цим розроблений механізм нарахування штрафних санкцій за адміністративні правопорушення у сфері реалізації екологічної політики, де кількісні розміри штрафів розраховані в абсолютних одиницях.
На сьогодні ще не готова база, умови до розроблення комплексного законодавчого акту, що охопив би всі напрями адміністративно-правого регулювання суспільних відносин, а тому можна використати тут здобутки інших галузей юридичної науки. Як приклад, це може бути формування складу адміністративних еколого-правових порушень, які потім будуть включені в Адміністративний кодекс. Тому, на сьогодні правовою підставою притягнення до адміністративною відповідальності фізичних осіб є норми екологічного та спеціального адміністративного законодавства. Суттєвим недоліком чинного адміністративно-деліктного законодавства є те, що воно не передбачає порядку виклику свідка та його опитування, як і не передбачає наслідків неприбуття свідка за викликом. Не мають важелів впливу і допиту свідків службові особи Державної екологічної інспекції. Тому, на нашу думку, в новому Кодексі про адміністративні проступки необхідно передбачити порядок здійснення згаданих вище процесуальних дій. Окремо потрібно також визначити наслідки неприбуття свідка до особи, уповноваженої складати протокол про адміністративне правопорушення, а також передбачити порядок його опитування.
Багато науковців і практиків наголошують на тому, що і надалі потрібно залишити спеціалізованим міжвідомчим інспекціям, до яких належить і Державна екологічна інспекція, право самостійного розгляду справ про адміністративні правопорушення для оперативності розгляду справ та вчасного застосування заходів примусу. Разом з тим посадові особи Державної екологічної інспекції здебільшого не мають юридичної підготовки, через що не можуть дати належної правової оцінки виявленому порушенню або правильно скласти важливі процесуальні документи. Самостійне встановлення державним інспектором з охорони навколишнього природного середовища складу правопорушення в діях підконтрольного об’єкта і притягнення винного до адміністративної відповідальності порушує основний принцип поділу влади в демократичній державі на законодавчу, виконавчу і судову. Тому в умовах формування в Україні правової, демократичної держави Державна екологічна інспекція повинна передати юрисдикційні повноваження для розгляду адміністративних справ до компетенції спеціалізованих адміністративних судів, створення яких вже розпочалось із прийняттям нової редакції Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 р., де в ч. 3 ст. 19 передбачено спеціалізацію судів.
Кримінальним кодексом України за природоохоронні правопорушення, що зафіксовані в розділі VІІІ (ст. 237-253), передбачена кримінальна відповідальність фізичних осіб. Екологічний злочин – це таке суспільно-небезпечне діяння, яке посягає на право громадян і суспільства на екологічну безпеку, безпечне для життя і здоров’я довкілля, встановлений порядок використання природних ресурсів. Суб’єкт такого злочину здебільшого спеціальний. Цією редакцією Кримінального кодексу передбачено кримінальне покарання за такий вид злочину, як екоцид. Притягнення до адміністративної чи кримінальної відповідальності не звільняє винних від відшкодування завданої своїми діями (чи бездіяльністю) шкоди.
Третій розділ –“Формування інституційної системи та механізм її функціонування у сфері реалізації державної екологічної політики” – присвячено дослідженню суті та розкриттю трансформаційних змін механізмів адміністративно-правового регулювання державного управління у сфері реалізації екологічної політики, а також обґрунтуванню практичних пропозицій щодо створення в Україні ефективної інституційної системи охорони довкілля та управління природокористуванням.
Сучасна екологічна політика України розробляється і впроваджується у життя в напружених політичних умовах, що часто призводить до конфліктних ситуацій. На досить слабкі екологічні організації чиниться тиск, лобіювання відомчих інтересів певними владними та приватними структурами, особливо якщо це стосується використання природних ресурсів, підпорядкування новостворених об’єктів (наприклад, національних природних парків, заповідників) тощо.
Загалом система управління охоплює такі інституції: загального та спеціального державного управління, місцевого самоврядування, громадського управління. Визначення основних напрямів екологічної політики держави є виключною компетенцією Верховної Ради України як законодавчого органу. Центральне місце у здійсненні загального керівництва державою у галузі екології та природних ресурсів належить Президентові України як главі держави. Кабінет Міністрів України як найвищий орган виконавчої влади спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів центральної виконавчої влади, зокрема Міністерства екології та природних ресурсів України. Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій і Рада національної безпеки й оборони України також належать до системи органів загального державного управління у галузі екології та природних ресурсів.
Організація системи управління у сфері реалізації екологічної політики має два основні зрізи: адміністративно-територіальний і галузевий. Перший сформований відповідно до адміністративно-територіального устрою, де суб’єктами управління є інституції різного рівня: державного, обласного, районного та окремих населених пунктів – місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. Інституціями галузевого (спеціального) державного управління є Міністерство екології та природних ресурсів України і його територіальні управління.
Міністерство екології та природних ресурсів України – головний орган у системі центральних інституцій виконавчої влади, створений для забезпечення державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністерство організовує виконання актів чинного законодавства України, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією, узагальнює практику застосування законодавства, розробляє і вносить на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України пропозиції щодо вдосконалення нормотворчої діяльності. Від активності позиції Міністерства залежать формування та реалізація екологічної політики держави загалом.
Державні управління екології та природних ресурсів, які створені у 24 областях, містах Києві і Севастополі, є важливими спеціалізованими органами виконавчої влади найнижчої ланки. Вони здійснюють керівництво у сфері реалізації екологічної політики та у своїй діяльності підзвітні і підконтрольні головам відповідних місцевих державних адміністрацій, міністрові Мінекоресурсів і, крім того, підпорядковані йому.
Державна екологічна інспекція, яка створена з метою вдосконалення системи державного контролю в галузі екології та природних ресурсів, належить до організаційної структури Мінекоресурсів. Керівництво Державною екологічною інспекцією здійснює начальник, який одночасно має звання Головного державного інспектора з охорони навколишнього природного середовища України. Державні екологічні інспекції відповідних областей, міст Київ та Севастополь здійснюють свою діяльність у складі відповідних державних управлінь екології та природних ресурсів. Державні інспектори з охорони навколишнього природного середовища у районних центрах одночасно представляють державну екологічну інспекцію області та відповідне державне управління екології та природних ресурсів. Інспекційні підрозділи субнаціонального рівня мають подвійну, навіть потрійну підконтрольність і підзвітність: державному управлінню екології та природних ресурсів області, Державній екологічній інспекції України та місцевим державним адміністраціям. Це значною мірою перешкоджає здійсненню ефективного управління і призводить їх до стану “кишенькової інспекції”. Пропонуємо роз’єднати організаційно та концептуально завдання, функції та діяльність органів: інспекційного (державної екологічної інспекції області) й управлінського (державного управління екології та природних ресурсів області), що сприяло б ефективнішому управлінню у цій галузі. Об’єднання цих двох ланок можна провести тільки на рівні міністерства, а на нижчих рівнях інспекційні підрозділи не повинні мати іншого підпорядкування, підконтрольності та підзвітності.
Основним завданням органів місцевого самоврядування у галузі екології та природних ресурсів є вирішення ними публічних справ у межах чинного законодавства України та в інтересах територіальних громад. Ці органи можуть вживати таких соціально-економічних заходів щодо захисту довкілля: політику цін, кредити, штрафи, створення програм, адміністративні санкції тощо. Особливе місце у прийнятті рішень з екологічних питань належить: сільському, селищному та міському головам, які повинні гарантувати здійснення наданих їм повноважень в межах чинного законодавства. Ці посадові особи територіальної громади виконують координуючі, організаційно-розпорядчі та контролюючі функції у досліджуваній сфері. Метою екологічної політики органів місцевого самоврядування має бути вироблення стратегічних напрямів сталого розвитку територіальних громад за оптимального використання природних ресурсів в умовах здорового довкілля, тобто напрацювання концепцій екологічної політики відповідними радами. Саме від діяльності органів місцевого самоврядування, переходу від планів і програм соціально-економічного змісту до програм сталого соціально-економічно-екологічного розвитку залежить: чи перетвориться природокористування з другорядної сфери на основний компонент розвитку територій. Згідно з вимогами чинного законодавства органи місцевого самоврядування повинні координувати діяльність відповідних спеціально уповноважених державних органів управління у сфері реалізації екологічної політики на території ради. Проведені дослідження вказують на неузгодженість дій органів влади різного рівня компетенцій у цій сфері, однак захист довкілля – комплексна проблема, і вона потребує координації зусиль всіх суб’єктів територіальної громади, їх активної участі у цій важливій справі.
Упродовж останніх років виникло поняття “екологічні конфлікти”. На сьогодні кількість цих конфліктів збільшується. Боротьба різних громадських структур, органів влади, індивідуумів відбувається не тільки за якість довкілля загалом, а й за сфери впливу в економіці, політиці тощо, оскільки конфлікти “інтересів” мають, крім екологічного, ще й політичне, економічне, соціальне та ідеологічне підґрунтя. Одним із ефективних механізмів вирішення екологічних конфліктів може бути ведення переговорів або ж посередництво. Такими посередниками можуть бути спеціалісти державних управлінь екології та природних ресурсів як суб’єкти екологічної експертизи. Саме вони як державні службовці не повинні бути зацікавленими у вирішенні того чи іншого питання на користь однієї зі сторін. Це фахівці, які добре поінформовані щодо екологічної ситуації на місцях, із діяльністю об’єктів, що криють у собі ту чи іншу небезпеку. На підставі використання сучасних методів оцінки впливу на довкілля вони зобов’язані надати обґрунтовану інформацію, розробити пропозиції стосовно порушених проблем конфліктантами. Розроблений алгоритм управління екологічним конфліктом допоможе екологічним експертам за дотримання певної процедури прийняти оптимальне рішення. Запропоновано внести відповідні зміни у Закон України “Про екологічну експертизу”, передбачивши такий об’єкт екологічної експертизи, як екологічний конфлікт та посередницьку роль суб’єктів екологічної експертизи, що загалом сприяло б врегулюванню існуючих та уникненню нових конфліктів.
Значне місце у сфері захисту довкілля відведене діяльності громадськості через громадські організації, громадських інспекторів тощо. У чинному законодавстві існує низка положень, які надають їм право брати участь у прийнятті рішень органами влади щодо екологічних питань. Утім, дотепер механізми реалізації цих прав чітко не визначені, що підтверджує декларативність окремих положень нормативно-правових документів. Участь громадськості у проведенні екологічної експертизи дає змогу справляти більший вплив на процес прийняття рішень, пов’язаних із навантаженням на довкілля, а також можливість дізнаватись про екологічний ризик, якому вони піддаються, і діяти відповідно до цього.
У четвертому розділі – “Адміністративно-контрольні методи державного управління у сфері реалізації екологічної політики” – охарактеризовано екологічну експертизу та інспекційний екологічний контроль, обґрунтовано необхідність прийняття концепції допустимого екологічного ризику як основи проведення екологічної експертизи, розроблено алгоритми проведення державної екологічної експертизи, досліджено правові форми та види екологічної експертизи й екологічного контролю.
Проведені дослідження дають змогу стверджувати, що проблемні екологічні ситуації, зростання кількості екологічних катастроф, різних конфліктів є наслідком негармонійних взаємовідносин між суспільством і природою. Актуальним є питання оптимізації матеріальних витрат і гарантування безпеки суспільства, що потребує реформування діяльності еколого-експертних органів і залучення громадськості до процесу прийняття рішень у досліджуваній сфері.
Державна екологічна експертиза та державний екологічний контроль – основні адміністративно-контрольні методи державного управління у сфері реалізації екологічної політики. Державна екологічна експертиза – важливий елемент у системі національної екологічної безпеки України. Перехід у науково-практичній діяльності від концепції абсолютної безпеки (нульового ризику) до концепції прийнятного ризику означає якісне зрушення у сфері реалізації екологічної політики, зародження нового напряму в здійсненні екологічної експертизи. Відставання у цій сфері є загрозливим як для існування державної системи екологічної безпеки зокрема, так і для існування національної безпеки загалом. Розуміння екологічної експертизи як процесу прийняття рішень зумовило виокремлення її нових функцій та цілей. Екологічна експертиза – це не тільки вид експертної діяльності уповноважених органів, а й реальний та перспективний метод управління державних органів та важливий засіб впливу громадськості на процес прийняття рішень щодо питань захисту природного середовища. Однак у законодавстві про громадську та державну екологічні експертизи не визначений порядок такої участі громадськості; сфера громадської екологічної експертизи, процедура її здійснення; не визначена чітка процедура здійснення державної екологічної експертизи. Розроблені та запропоновані алгоритми кожного етапу здійснення екологічної експертизи дають можливість детальніше провести апробацію проектів, а також здійснювати нагляд за діяльністю апробованих об’єктів; сприятимуть оперативному управлінню еколого-експертним процесом і спрямовані на реформування діяльності еколого-експертних органів у системі Міністерства екології та природних ресурсів України. У здійсненні державної екологічної експертизи для зменшення екологічного ризику, соціально-психологічного напруження та уникнення в майбутньому екологічних конфліктів необхідно обов’язково зважати на думку громадськості. Необхідно також залучати фахівців, аналітиків суміжних галузей, оскільки ця робота вимагає консультацій як з тими, хто приймає остаточне рішення, так і з тими, хто збирає значний обсяг інформації, застосовує низку аналітичних методів. Важливим є те, щоб під час роботи експерт постійно інформував того, хто буде приймати остаточне рішення стосовно методів, результатів аналізу, припущень, пропозицій. Таким чином, можна мінімізувати непродуктивні витрати капіталовкладень для досягнення бажаної мети.
Державний екологічний контроль – діяльність державних органів влади, зміст якої полягає у контролі за дотриманням чинного екологічного законодавства, екологічних норм і стандартів всіма суб’єктами, незалежно від форм власності та підпорядкування; виконанням вимог з охорони природного середовища та природокористування, за станом відтворення та оздоровлення природного середовища і ресурсів. Суб’єкти державного екологічного контролю здійснюють свою діяльність на всіх рівнях. На загальнодержавному рівні це Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, інші центральні органи виконавчої влади. Діяльність цих органів забезпечується за допомогою нормативно-правових приписів, тобто шляхом адміністративного впливу. Контроль за дотриманням нормативно-правових актів здійснюють також територіальні органи загального і спеціального державного управління регіонального та місцевого рівнів: державні екологічні інспекції областей, міст Київ та Севастополь, АРК, державні інспекції Чорного та Азовського морів, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування. Результати досліджень показали, що такі відомі методи державного екологічного контролю, як перевірка, обстеження, нагляд, моніторинг, інспектування, аудит, звітність, проводяться неефективно або відсутні взагалі.
У п’ятому розділі – “Шляхи оптимізації державного управління у сфері розробки та реалізації екологічної політики в умовах адміністративної реформи” – визначено основи державної екологічної політики та її стратегії реформування, встановлено особливості фінансово-економічних важелів, розроблено методичні підходи та практичні пропозиції щодо підвищення ефективності реалізації екологічної політики шляхом використання еколого-економічних підходів, методів і стандартів.
Державна екологічна політика – це регулятивна сфера суспільства, в межах якого держава через систему інститутів здійснює діяльність, спрямовану на формування навколишнього середовища, якість якого забезпечила б можливість сталого розвитку. Забезпечення сталого екологічного розвитку є завданням екологічної політики, яке під силу державі як головному її суб’єкту. Однією з основних причин сучасного кризового стану в галузі екології та природних ресурсів України є відсутність чіткої стратегії реформування суспільних відносин, і, як наслідок, непослідовність реформ у досліджуваній сфері. Стратегія державної екологічної політики має бути спрямована на перехід від моделі, орієнтованої на ліквідацію наслідків екологічних порушень (до якої належить зараз Україна), до моделі, що базується на прогнозуванні та попередженні забруднень довкілля і покращанні його стану, характерної для більшості розвинених країн світу. Однак без синхронізації напрямів соціально-економіко-екологічних перетворень екологічна політика залишатиметься неефективною. Проведення адміністративної реформи в Україні повинно завершитись створенням ефективної системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів громадян. Виконання завдань Концепції адміністративної реформи – основна умова інтеграції України до Європейського Союзу.
Фінансово-економічне регулювання – це один із елементів механізму реалізації екологічної політики, до якого, крім того, належать адміністративно-правове та інформаційне регулювання. Із здобуттям незалежності в Україні попередні джерела фінансування екологічних заходів були втрачені, а нові, що будуються на платному природокористуванні, впроваджуються надто повільно. Для дотримання норм екологічної безпеки необхідно щорічно витрачати на ці заходи 3-7% ВНП, Україна ж витрачає 0,5%. За таких умов реальні механізми фінансового забезпечення екологічної політики потребують кардинальних змін, а також пошуку додаткових, зокрема альтернативних джерел фінансування, що забезпечило б збільшення обсягів екологічних заходів.
Серед великої кількості проблем фінансування екологічної політики основні полягають у домінуванні в різних владних органах політичних та економічних пріоритетів над екологічними, а також у відсутності ефективного контролю за надходженнями та видатками екологічних коштів. Тому впровадження та зміцнення нових фінансово-економічних важелів реалізації державної екологічної політики – необхідна умова для сталого екологічного розвитку держави. До них належать: створення Національного екологічного фонду; впорядкування та концентрація екологічних фондів з метою їх укрупнення та ефективного використання коштів; державна підтримка у створенні екологічних банків; реалізація державних екологічних програм у рахунок заборгованості перед різними фондами, країнами-інвесторами; запровадження, дієвий контроль і продаж квот за забруднення довкілля; впровадження екологічного лізингу, екологічного страхування, екологічного акцизного збору, податкових пільг, субсидій тощо.
Екологічна безпека господарських рішень в Україні обґрунтовується постфактум шляхом ОВНС, яка виконується як складова частина проекту. У розвинутих країнах ОВД проводиться до початку проектування господарських об’єктів і базується на колективній думці широкого кола громадськості та фахівців. В Україні думка громадськості лише фіксується в матеріалах ОВНС і не завжди враховується. Для заміни методологічного підходу ОВНС на ОВД необхідно застосовувати сучасні еколого-економічні інструменти (аналіз вигід-витрат, порівняння ефективностей витрат, екологічну оцінку вартості, матриці, переліки, стандарти ISO 14 000 тощо), необхідність використання яких та процедура викладені у роботі.
Екологічне законодавство ЄС – це чітко регламентована за структурою та змістом система, що має значний вплив на загальний розвиток усіх європейських держав. На сучасному етапі сфера захисту довкілля регулюється у ЄС більш як 300 законодавчими актами, які стосуються управління водними, атмосферними, земельними ресурсами, шумовими забрудненнями, відходами тощо. Політика формування сталого розвитку, ефективна робота з інтеграції українського екологічного законодавства до європейського має відповідати стратегічній меті – європейському вибору. Співробітництво конвенційного типу є важливою формою міжнародної співпраці, що пропонує єдиний підхід до вирішення екологічних проблем на визначених територіях та об’єктах. Україна є активним учасником конвенційного типу співробітництва низки напрямів, започаткованих іншими країнами у сфері екологічної політики. Вдосконалення національного екологічного законодавства, прискорення процесу його гармонізації щодо законодавства Європейського Союзу дозволить збалансувати правову систему України з огляду на екологізацію всіх сфер економіки держави і забезпечити їй сталий розвиток. Ратифікація міжнародних конвенцій у цій галузі – важливий крок до входження у світове співтовариство.

ВИСНОВКИ

У дисертації досліджено та розвинуто теоретико-методологічні й адміністративно-правові засади державного управління у сфері реалізації екологічної політики, а також визначено напрями її подальшого розвитку в сучасній вітчизняній практиці з метою вдосконалення діючих та створення нових підходів і методів для прийняття оптимальних управлінських рішень, які сприяли б покращанню екологічної ситуації в країні.
Узагальнення результатів у цілому підтверджують, що вихідна методологія правильна, поставлені завдання реалізовані, мета досягнута, покладена в основу дослідження наукова позиція автора себе виправдала й гіпотеза підтвердилася. На основі здійсненого дослідження зроблені такі висновки і вжито пропозиції, що мають теоретичне і практичне значення.
1. Проведений аналіз наукових праць засвідчує, що екологічні аспекти в державному управлінні раніше спеціально не досліджувались, хоча окремі функції, проблеми й завдання держави у сфері природокористування та охорони навколишнього середовища були предметом уваги багатьох учених. Однак наявні роботи методологічно розрізнені, не об’єднані єдиною концепцією екологічної політики держави. Усе це дало підстави для висновку, що стан наукового опрацювання вказаного напряму не можна вважати задовільним, а сама проблема потребує дослідження.
За основу дисертаційної роботи взято системний підхід щодо вирішення проблем державного управління у сфері реалізації екологічної політики. Дослідження структуровані таким чином, що вони представлені суб’єктом управління (органами влади), технологією управління (механізмами регулювання) та об’єктом управління (процесами природокористування й охорони довкілля). Основними в роботі є питання адміністративно-правового регулювання основних ресурсів навколишнього природного середовища, пріоритетні напрями екологічної політики й проблемні питання державного управління в галузі екології та природних ресурсів.
2. Дослідження мети, цілей і завдань державного управління у сфері реалізації екологічної політики та їх систематизація виконані з використанням методів системного аналізу, дедуктивної та індуктивної логіки.
Мета екологічної політики полягає в узгодженості екологічних і соціальних цілей суспільства, у раціональному використанні природних ресурсів, виходячи із загальних завдань розвитку життя. Такою метою повинно бути покращання життя. Проведення екологічної, як і будь-якої іншої, політики неможливе без підкорення волі окремих осіб спільним інтересам, тому основним суб’єктом екологічної політики має бути держава. Екологічна політика – окремий напрям діяльності держави та державного управління. Це зумовлено актуальністю екологічної проблеми, глобальністю, масштабністю та значними фінансовими витратами.
Із урахуванням суб’єктно-територіального критерію України деталізовано основні рівні екологічної політики: планетарний (глобальний), мета якого збереження ресурсів планети; міждержавний – зосереджені інтереси кількох держав; національний – державний; субнаціональний – зосереджена політика кількох областей; регіональний – рівень області; місцевий – аналог регіональної політики, але на значно меншій території, у межах сільського району, міста; локальний рівень включає екологічну політику підприємства, організації тощо.
Стратегічні рішення приймаються на державному, міждержавному й глобальному рівнях. Основна роль у прийнятті рішень на національному рівні належить Верховній Раді України, Президентові України, Кабінету Міністрів України, галузевим міністерствам, державним комітетам та іншим центральним органам державної виконавчої влади. Саме діяльність вказаних інституцій повинна формувати використання, відновлення й розміщення природних ресурсів, забезпечити всебічне екологічне обґрунтування кожного господарського проекту, організацію постійного моніторингу довкілля, екологічної експертизи та контролю, екологічного виховання, освіти тощо.
Державне управління – це особлива діяльність, яка спрямована на виконання законів та інших нормативно-правових актів шляхом використання різних форм організуючого впливу на суспільні явища та процеси. Сутність державного управління в галузі екології та природних ресурсів визначається, насамперед, екологічною політикою. Об’єктами управлінських відносин є всі сфери життя людини, визначальним принципом цього виду діяльності є підпорядкованість. Тому методом адміністративно-правового регулювання є владні приписи.
3. Установлено, що за роки незалежності Україна, загалом, сформувала головні засади державної екологічної політики та визначила стратегію вирішення екологічних проблем. Екологічне законодавство України охоплює такі основні блоки нормативно-правового регулювання: конституційне, еколого-правове, міжнародне.
Складним питанням подальшого розвитку лісових відносин залишається правове регулювання охорони лісів, збільшення лісистості та приватизації лісових площ. Чинна законодавча база в багатьох випадках характеризується недостатньою розробленістю, неузгодженістю та нечіткістю в регламентації цього напряму лісової реформи.
Упродовж тривалого періоду лісистість території держави загалом та окремих регіонів змінюється. Її середнє значення постійно зростає і збільшилося за останні півстоліття з 10,3% до 15,6%, тобто майже на 1% за кожні 10 років. Використання методів наукового прогнозування підтверджує, що за збереження існуючих темпів зростання можна досягнути оптимальних показників. Однак затверджена Кабінетом Міністрів України державна Програма “Ліси України на 2002-2015 рр.” ставить за мету – 16,1%, тобто узаконює різке зниження темпів зростання лісистості.
Пріоритетним напрямом розвитку екологічної політики України має стати збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду. Такий вектор інтеграції повинен наблизити нас до загальноєвропейських стандартів життя. Відсоток заповідності до кінця 2015 р. має досягнути 10,4. Нагальною проблемою для збільшення природно-заповідного фонду є значне недофінансування прийнятих програм і проектів.
4. Доведено, що сучасний Кодекс України про адміністративні правопорушення недосконалий, у ньому передбачаються тільки санкції за екологічні проступки, а правові норми, що регулюють порядок використання природних ресурсів, дотримання вимог екологічної безпеки тощо, містяться в поресурсних кодексах, постановах уряду, наказах міністерств, державних комітетів та інших центральних органів виконавчої влади. Розміри шкоди та майнові стягнення за екологічні правопорушення, вчинені підприємствами, організаціями, установами та громадянами, затверджуються окремими постановами Кабінету Міністрів України. Потрібно форсувати розроблення комплексного законодавчого акту, що охопив би цей важливий напрям адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.
Службові особи Державної екологічної інспекції мають право самостійного розгляду справ про адміністративні правопорушення та застосування відповідних заходів примусу. Разом з тим державні інспектори з охорони навколишнього природного середовища, як правило, не мають юридичної підготовки, через що не можуть дати належної правової оцінки виявленому порушенню. Тому в умовах формування України як правової демократичної держави юрисдикційні повноваження для розгляду адміністративних справ Державна екологічна інспекція повинна передати в компетенцію спеціалізованих адміністративних судів, формування яких вже почалося з прийняттям нової редакції Закону України “Про судоустрій України”.
5. Визначено, що сучасна екологічна політика України має два основні зрізи: адміністративно-територіальний і галузевий. Перший формується відповідно до адміністративно-територіального поділу, і як суб’єкти управління до неї належать інституції різних рівнів: державного, обласного, районного та окремих населених пунктів. Система галузей державного управління охоплює інституції загальнодержавного управління, спеціального державного управління, місцевого самоврядування та громадського управління.
Реалізація цілей і управлінських завдань забезпечується шляхом виконання державою властивих їй функцій управління. З метою їх визначення використано метод функціонального аналізу компетенцій інституцій державного управління в галузі екології та природних ресурсів. Встановлено, що в умовах адміністративної реформи функції державного управління суттєво змінюються та ускладнюються. Обґрунтовано основні напрями подальшого розвитку функцій держави у сфері реалізації екологічної політики.
Сформульовано концептуальні положення й обґрунтовано принципи формування управлінських механізмів у перехідний період. Визначення основних напрямів екологічної політики держави є виключною компетенцією Верховної Ради України. Центральне місце здійснення загального керівництва державою у сфері реалізації екологічної політики належить Президентові України. Кабінет Міністрів України як найвищий орган виконавчої влади спрямовує й координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, зокрема Міністерства екології та природних ресурсів України. Завдання територіального управління в досліджуваній галузі вирішують місцеві державні адміністрації та відповідні обласні державні управління екології та природних ресурсів.
Проведений у роботі аналіз переконує, що є необхідність посилити роль Міністерства екології та природних ресурсів України – головного органу в системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністерство має забезпечити організацію виконання актів чинного законодавства, здійснення систематичного контролю за їх реалізацією, узагальнення практики застосування законодавства, розроблення й винесення на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України пропозицій щодо вдосконалення діяльності.
Вдосконаленню системи державного контролю у галузі екології та природних ресурсів значною мірою перешкоджає подвійна, а то й потрійна підконтрольність, а фактично підпорядкування територіальних державних екологічних інспекцій: державним управлінням, у складі яких вони працюють, Державній екологічній інспекції України та місцевим державним адміністраціям. Це призводить до того, що в багатьох випадках їхня діяльність характеризується як “кишенькова інспекція”.
Запропоновано організаційно та концептуально роз’єднати завдання, функції та діяльність інспекційного органу (державної екологічної інспекції області) та управлінського (державного управління екології та природних ресурсів області), що приведе до здійснення ефективнішого контролю у цій галузі на регіональному та місцевому рівнях. Поєднання двох цих ланок доцільне тільки на центральному рівні.
6. Розроблено модель управління екологічним конфліктом. Запропоновано внести відповідні зміни в Закон України “Про екологічну експертизу” та прийняти Закон “Про екологічний аудит”, а екологічний конфлікт розглядати в цих законодавчих актах як об’єкт екологічної експертизи.
Розроблено алгоритми проведення екологічної експертизи кожного етапу її реалізації, що дасть можливість детальніше проводити апробацію проектів. Потрібно створити систему адміністративного управління екологічним ризиком, а для цього вирішити такі завдання: сформувати політику управління екологічним ризиком та виробити відповідну стратегію, конкретизувати мету, завдання, пріоритети та методи управління ним.
Запропоновано обов’язкове врахування екологічного чинника під час створення програм соціально-економічного розвитку територій. Ці програми повинні обов’язково підлягати державній екологічній експертизі. Для цього необхідно внести відповідні зміни у п. 1 ст. 14 Закону України “Про екологічну експертизу”.
Систематизовано повноваження Державної екологічної інспекції відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2001 р. № 1520, де розподілено їх на групи за напрямами управління: інспекційні, розпорядчі, організаційні, аналітично-інформаційні, правозахисні та юрисдикційні. Екологічний контроль повинен виконувати владну функцію та спрямовувати державне управління в напрямі суспільного прогресу. Саме тому необхідно звільнити державну екологічну інспекцію на регіональних рівнях від зайвих ланок підпорядкування.
7. Трансформація екологічних відносин в Україні повинна здійснюватися в межах виконання завдань Концепції адміністративної реформи, де пропонується вдосконалити систему державного управління шляхом радикальної зміни ідеології державної діяльності, в якій пріоритетне місце має зайняти Людина. Це має відбутися завдяки проведенню комплексу політико-правових заходів, які полягають у структурних, функціональних та державно-службових перетвореннях, насамперед у сфері виконавчої влади, з метою перетворення її з владно-репресивного механізму на організацію, що надає послуги своїм громадянам. Адміністративна реформа досягне своєї мети тільки у випадку серйозних перетворень системи органів виконавчої влади, організації державної служби, територіального устрою та системи місцевого самоврядування. Саме проведення таких реформ і забезпечить сталий екологічний розвиток держави.
8. Обґрунтовано можливість запровадження нових фінансово-економічних важелів реалізації екологічної політики як необхідної умови сталого екологічного розвитку держави. Запропоновано реформувати фінансування органів державного управління в галузі екології та природних ресурсів через створення Національного екологічного фонду, екологічних банків, реалізовувати державні екологічні програми в рахунок заборгованості перед різними фондами та країнами-інвесторами, домогтись ратифікації Кіотського протоколу й отримати таким чином право на продаж квот за забруднення атмосферного повітря, впроваджувати екологічний лізинг, екологічне страхування, екологічний акцизний збір, податкові пільги, субсидії та систему оцінки впливів на довкілля, проектів, програм чи законодавчих актів через застосування сучасних еколого-економічних методів (аналіз вигід і витрат, аналіз ефективності витрат, альтернативна вартість, мультиплікатор, умовне оцінювання, метод дорожніх витрат, гедонічне визначення вартості, екологічна оцінка, матриці, переліки тощо).
Необхідна модернізація існуючої оцінки впливу на навколишнє середовище та доповнення її новими економічними методами, особливо це стосується післяпроектного етапу. Така діяльність отримала назву екологічний аудит, і з прийняттям відповідного закону є надія на поширення цього виду аудиту в Україні. Досвід розвинених зарубіжних країн засвідчує, що система державного регулювання ґрунтується на економічних механізмах, засобах адміністративного контролю та суворих штрафних санкціях за порушення природоохоронного законодавства. Тому розбудова державного управління у сфері реалізації екологічної політики в перехідних умовах повинна відбуватись шляхом зрівноваження адміністративних та економічних важелів, всебічного запровадження передових прогресивних технологій та міжнародних стандартів з метою гарантування екологічної безпеки та зростання добробуту громадян України.
9. Одержані в дисертації наукові результати можуть і в майбутньому бути використані інститутами державної влади при вдосконаленні організаційної структури управління у сфері реалізації екологічної політики, розробці та вдосконаленні нормативно-правової бази переходу до нової моделі сталого екологічного й економічного розвитку. Результати дисертаційного дослідження можуть бути впроваджені для обґрунтування, розроблення природоохоронних програм і проектів, для оцінювання впливу на довкілля на перед- і післяпроектних етапах, а також можуть отримати подальше використання у навчальному процесі на спеціальностях екологічного та управлінського фаху.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії та наукові видання
1. Лазор О.Я. Державне управління у сфері реалізації екологічної політики: організаційно-правові засади: Монографія. – Л.: Ліга-Прес, 2003. – 542 с.
2. Лазор О.Я. Екологічна експертиза: теорія, методологія, практика: Монографія. – Л.: Ліга-Прес, 2002. – 364 с.
3. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Місцеве самоврядування: вітчизняний та зарубіжний досвід. – Л.: Ліга-Прес, 2002. – 464 с. – Авторських – с. 232-464.
4. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Місцеве управління: поняття, терміни, визначення: Словник-довідник. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2003. – 366 с. – Авторських – с. 183-366.

Статті у наукових фахових виданнях з державного управління
5. Лазор О.Я. Партнерство “Україна – НАТО” як елемент реалізації зовнішньої екологічної політики України // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – Д.: ДРІДУ УАДУ, 2001. – Вип. 1 (4). – С. 91-94.
6. Лазор О.Я. Органи державного управління в галузі екології та природних ресурсів // Вісн. УАДУ. – 2001. – № 4. – С. 195-202.
7. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Організаційно-правові засади діяльності міських рад у галузі екології та природних ресурсів // Упр. сучас. містом. – 2001. – № 4-6(2). – С. 119-123. – Авторських – с. 119-121.
8. Лазор О.Я., Лазор О.Д., Бліщук К.М. Стан та перспективи розвитку малих міст Львівщини // Упр. сучас. містом. – 2001. – № 7-9 (3). – С. 132-135. – Авторських – с. 132-133.
9. Лазор О.Я. Правове забезпечення державного управління у сфері охорони рослинного світу // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – О.: ОРІДУ УАДУ, 2001. – Вип. 6. – С. 223-227.
10. Лазор О.Я. Сучасна екологічна політика України та її міжнародний аспект // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – О.: ОРІДУ УАДУ, 2001. – Вип. 8. – С. 6-18.
11. Лазор О. Я. Лісовий фонд Львівського регіону // Економіка України. – 2002. – № 1. – С. 84-86.
12. Лазор О.Я. Правове забезпечення здійснення державної екологічної політики: Зб. наук. пр. – Х.: ХарРІ УАДУ “Магістр”. – 2002. – № 1(12). – С. 118-124.
13. Лазор О.Я. Екологічна експертиза як один із адміністративно-контрольних методів державного управління // Вісн. УАДУ. – 2002. – № 1. – С. 125-129.
14. Лазор О.Я. Адміністративно-правові основи організації та діяльності Міністерства екології та природних ресурсів України // Вісн. УАДУ. – 2002. – № 2. – С. 382-386.
15. Лазор О.Я. Державне управління областей, міст Києва та Севастополя: адміністративно-правовий аналіз: Зб. наук. пр. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – Вип. 1. – С. 104-112.
16. Лазор О.Я. Правове забезпечення функціонування моделі екологічно сталого розвитку міст.: Зб. наук. пр.: У 2 ч. – Х.: ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2002. – № 2 (13). – Ч. 2. – С. 183-187.
17. Лазор О.Я. Державна екологічна інспекція: організаційно-правовий аналіз та шляхи підвищення ефективності контролю // Вісн. УАДУ. – 2002. – № 3. – С. 165-174.
18. Лазор О.Я. Фінансово-економічні важелі реалізації екологічної політики: Зб. наук. пр. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – Вип. 2. – С. 188-195.
19. Лазор О.Я. Екологічні конфлікти як об’єкти досліджень еколого-експертних органів // Вісн. УАДУ. – 2002. – № 4. – С. 248-253.
20. Лазор О.Я., Загвойська Л.Д. Еколого-економічні підходи до реалізації екологічної політики // Економіка України. – 2002. – № 12. – С. 76-79. – Авторських – с. 78-79.
21. Лазор О.Я. Використання аналізу вигід-витрат для прийняття рішень у сфері реалізації екологічної політики // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – Д.: ДФ УАДУ, 2002. – Вип. 2 (8). – С. 156-167.
22. Лазор О.Я. Фінансове забезпечення екологічної політики: проблеми та шляхи їх вирішення // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – Д.: ДФ УАДУ, 2002. – Вип. 4(10). – С. 101-109.
23. Лазор О.Я. Використання економічних методів для прийняття рішень у сфері реалізації екологічної політики // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – О.: ОРІДУ УАДУ, 2002. – Вип. 11. – С. 70-81.
24. Лазор О.Я. Вдосконалення системи фінансування та контролю у галузі екології та природних ресурсів // Теорія та практика державного управління. Бюджет та фінансовий контроль у державному управлінні: Зб. наук. пр. – Х.: Хар РІДУ УАДУ, 2003. – Вип. 1. – С. 44-46.
25. Лазор О.Я. Місцева екологічна політика: проблеми і перспективи // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр.: У 2 ч. – Х.: ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2003. – № 2 (16). – Ч.2. – С. 48-54.
26. Лазор О.Я. Екологічний контроль – один із методів державного управління у сфері реалізації екологічної політики // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – О.: ОРІДУ УАДУ, 2003. – Вип. 2 (14). – С. 139-151.
27. Лазор О.Я. Екологічна політика України: європейський вибір // Вісн. НАДУ. – 2003. – № 3. – С. 443-449.

Брошури
28. Лазор О.Я. Екологічна експертиза: зміст та її значення в сучасних умовах // Екологічна експертиза – адміністративно-контрольний метод державного управління у сфері реалізації екологічної політики: У 4 ч. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2002. – Ч. 1. – 28 с.
29. Лазор О.Я. Процедура здійснення екологічної експертизи // Екологічна експертиза – адміністративно-контрольний метод державного управління у сфері реалізації екологічної політики: У 4 ч. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2002. – Ч. 2. – 32 с.
30. Лазор О.Я. Екологічна експертиза – дієвий метод управління // Екологічна експертиза – адміністративно-контрольний метод державного управління у сфері реалізації екологічної політики: У 4 ч. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2002. – Ч. 3. – 38 с.
31. Лазор О.Я. Екологічна експертиза: нормативно-правове регулювання // Екологічна експертиза – адміністративно-контрольний метод державного управління у сфері реалізації екологічної політики: У 4 ч. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2002. – Ч. 4. – 116 с.

Статті в інших наукових журналах та збірниках
32. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Формування запасів деревостанів у Сколівських Бескидах // Нове в технології лісової та деревообробної промисловості: Зб. наук. пр. Ін-ту технологічної кібернетики. – Л.; Х., 1993. – Т. 6. – С. 277 – 280. – Авторських – с. 277-278.
33. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Оцінка запасів деревостанів у Сколівських Бескидах // Науковий вісник: Зб. наук. пр. УкрДЛТУ. – Л., 1995. – Вип. 3. 1. – С. 59-60. – Авторських – с. 59.
34. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Державне управління екологічною безпекою: сучасний стан і перспективи // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. ЛФ УАДУ. – Л., 1999. – Вип. 1. – С. 80-86. – Авторських – с. 80-83.
35. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Екологічна експертиза: виклик часу та вибір // Науковий вісник: Зб. наук.-техн. пр. – Л.: УкрДЛТУ, 1999. – Вип. 9.13. – С. 284-289. – Авторських – с. 284-26.
36. Лазор О.Я., Лазор О.Д., Синицький О.С. Реформування діяльності державних еколого-експертних органів // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. ЛФ УАДУ. – Л.: ЛФ УАДУ, 2000. – Вип. 3. – С. 45-56. – Авторських – с. 45-51.
37. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Здійснення контролю у галузі охорони навколишнього природного середовища // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. ЛФ УАДУ. – Л.: ЛФ УАДУ, 2000. – Вип. 4. – С. 58-68. – Авторських – с. 58-64.
38. Лазор О.Я. Державне управління лісовим господарством регіону: стан, проблеми та шляхи їх вирішення // Науковий вісник: Зб. наук.-техн. пр. – Л.: УкрДЛТУ, 2000. – Вип. 10.2. – С. 43-47.
39. Лазор О.Я. До питання юридичної відповідальності за порушення законодавства про рослинний світ // Науковий вісник: Зб. наук.-техн. пр. – Л.: УкрДЛТУ, 2001 – Вип. 11.1. – С. 200-203.
40. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Громадська екологічна експертиза – реальний правовий засіб контролю за реалізацією екологічної політики // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – Л.: ЛФ УАДУ, 2001. – Вип. 5. – С. 326-334. – Авторських – с. 326-331.
41. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Участь громадськості у процесі прийняття владних рішень еколого-експертними органами // Науковий вісник: Зб. наук.-техн. пр. – Л.: УкрДЛТУ, 2001. – Вип. 11.4. – С. 252-257. – Авторських – с. 252-255.
42. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Міське самоврядування й охорона навколишнього природного середовища // Науковий вісник: Еколого-економічне вчення: витоки, проблеми, перспективи: Зб. наук.-техн. пр. – Л.: УкрДЛТУ, 2002. – Вип. 12.1. – С. 216-221. – Авторських – с. 217-219.
43. Лазор О.Я. Правові основи організації та діяльності державних управлінь екології та природних ресурсів // Науковий вісник: Еколого-економічне вчення: витоки, проблеми, перспективи: Зб. наук.-техн. пр. – Л.: УкрДЛТУ, 2002. – Вип. 12.1. – С. 216-221.
44. Лазор О.Я. Екологічні конфлікти та управління ними. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2001. – Вип. 6. – С. 61-70.
45. Лазор О.Я. Конвенційний тип міжнародного співробітництва у сфері екологічної політики // Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Транскордонне співробітництво, ринкова інфраструктура та фінансово-інвестиційна діяльність: Зб. наук. пр. НАН України. – Л.: Ін-т регіональних досліджень, 2002. – Вип. 6 (ХХХVІІ). – С. 102-114.
46. Лазор О.Я. Адміністративна відповідальність за порушення природоохоронного законодавства // Ефективність державного управління. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2002. – Вип. 1/2. – С. 71-76.
47. Лазор О.Я. Екологічна політика міст в контексті сталого розвитку населених пунктів // Науковий вісник: Лісівницькі дослідження в Україні: Зб. наук.-техн. пр. – Л.: УкрДЛТУ, 2002. – Вип. 12.4. – С. 207-213.
48. Лазор О.Я. Конфлікти між економікою та екологією: пошук рішень // Наук. вісник: Лісівницькі дослідження в Україні: Зб. наук.-техн. пр. – Л.: УкрДЛТУ, 2002. – Вип. 12.4. – С. 308-317.
49. Лазор О.Я. Екологічні проблеми сучасного розвитку міст та шляхи їх вирішення // Ефективність державного управління: Зб. наук. пр. ЛРІДУ УАДУ. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2003. – Вип. 3. – С. 245-250.
50. Лазор О.Я., Лазор О.Д. До питання формування та запровадження навчальної дисципліни “Муніципальний менеджмент”: Вчені записки // Ін-т економіки та права “Крок”. – К., 2003. – Вип. 9. – С. 34-38. – Авторських – с. 34-36.

Тези доповідей, матеріали наукових конференцій
51. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Лісовий фонд як об’єкт вивчення соціоекології // Питання соціоекології: Матеріали першої Всеукр. конф.: У 2 т. – Л.: ВНТЛ, 1996. – Т. 2. – С. 135, 136. – Авторських – с. 135.
52. Лазор О.Я. Правові аспекти державного управління рослинним світом // Ефективність державного управління (Регіональний аспект): Матеріали щорічної наук.-практ. конф. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2001. – С. 80-82.
53. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Екологічна політика України: історичний аспект // Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи: Матеріали наук.-практ. конф. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2001. – С. 204-207. – Авторських – с. 204-205.
54. Лазор О.Я. Формування інституційної системи державного управління у галузі екології та природних ресурсів // Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – Т. 1. – С. 334-341.
55. Лазор О.Я., Клід В.І. Шляхи фінансово-економічного забезпечення реалізації природоохоронних заходів // Ефективність державного управління у контексті становлення громадянського суспільства: Матеріали міжнар. щорічної наук.-практ. конф. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2002. – С. 258-262. – Авторських – с. 258-261.
56. Лазор О.Я., Шпильовий О.С. Екологічні проблеми Вінниччини та основні шляхи їх вирішення // Ефективність державного управління у контексті становлення громадянського суспільства: Матеріали міжнар. щорічної наук.-практ. конф. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2002. – С. 383-387. – Авторських – с. 383-386.
57. Лазор О.Я., Лазор І.Я. Реалізація екологічної політики на місцевому рівні // Ефективність державного управління у контексті становлення громадянського суспільства: Матеріали міжнар. щорічної наук.-практ. конф. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2002. – С. 347-352. – Авторських – с. 347-351.
58. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Взаємодія суб’єктів територіальної громади у вирішенні екологічних конфліктів // Громадянське суспільство і політика органів місцевого самоврядування (пробл. теорії і практики): Матеріали наук.-практ. українсько-польської конф. – Л.: Доброчинний громад. фонд ім. Князя Осмомисла – Наук. т-во ім. Шевченка, 2003. – С. 386-395. – Авторських – с. 386-390.
59. Лазор О.Я. Екологічна політика органів місцевого самоврядування (на прикладі Львівської міської ради) // Громадянське суспільство і політика органів місцевого самоврядування (пробл. теорії і практики): Матеріали наук.-практ. українсько-польської конф. – Л.: Доброчинний громад. фонд ім. Князя Осмомисла – Наукове т-во ім. Шевченка, 2003. – С. 395-401.
60. Лазор О.Я. Підвищення ефективності реалізації екологічної політики шляхом використання еколого-економічних методів // Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – С. 304-306.
61. Лазор О.Я., Луньо А.М. Проблеми збереження біорізноманіття у контексті сталого розвитку // Соціально-економічна ефективність державного управління: теорія, методологія та практика: Матеріали щорічної наук.-практ. конф. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2003. – Ч. 1. – С. 248-250. – Авторських – с. 248-249.
62. Лазор О.Я., Ледида І.С. Необхідність формування природно-заповідного фонду як пріоритетного напрямку державної екологічної політики // Соціально-економічна ефективність державного управління: теорія, методологія та практика: Матеріали щорічної наук.-практ. конф.: У 2 ч. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2003 – Ч. 2. – С. 16669. – Авторських – с. 166-168.
63. Лазор О.Я. Використання європейського досвіду для вдосконалення екологічної політики в Україні // Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції: Матеріали наук.-практ. конф. – К.: Вид-во НАДУ, 2003. – С. 596-599.

Підручники, навчальні посібники, методичні рекомендації, конспекти
лекцій
64. Лазор О.Я., Кульчицький-Жигайло І.Є. Методичні рекомендації до практичних занять із дисципліни “Екологічне інспектування”. – Л.: УкрДЛТУ, 1999. – 49 с. – Авторських – с. 10-49.
65. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Місцеве самоврядування в Україні: У 3 ч. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2001. – Ч. 1.: Конспект лекцій. – 60 с. – Авторських – с. 1-30.
66. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Місцеве самоврядування в Україні: У 3 ч. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2001. – Ч. 2.: Практичні заняття. – 24 с. – Авторських – с. 12-24.
67. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Місцеве самоврядування в Україні: У 3 ч. – Л.: ЛРІДУ УАДУ, 2001. – Ч. 3.: Тести. Задачі. – 20 с. – Авторських – с. 10-20.
68. Лазор О.Я., Лазор О.Д. Практикум із місцевого самоврядування: Навч. посіб. – Л.: ЛФ УАДУ, 2001. – 176 с. – Авторських – с. 88-176.
69. Англерид Т., Андерсен А., Лазор О.Я. та інші. Оцінювання державних політик та програм: Посіб. для виклад. з осв.-проф. прогр. підгот. магістрів держ. упр. – К.: Всеувито, 2003. – 151 с. – Авторських – с. 41-48, 78-87.

АНОТАЦІЇ

Лазор О.Я. Адміністративно-правові засади державного управління у сфері реалізації екологічної політики в Україні. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.02 – механізми державного управління. – Національна академія державного управління при Президентові України. – Київ, 2004.

Досліджено теоретико-методологічні та адміністративно-правові засади розвитку державного управління у сфері реалізації екологічної політики в сучасних умовах. Розкрито механізм функціонування інституцій державного управління та місцевого самоврядування в галузі екології та природних ресурсів. Обґрунтовано концептуальні положення й принципи основних адміністративно-контрольних методів державного управління у цій сфері на основі теорії допустимого ризику. Поглиблено наукові знання з проблем державного управління у сфері реалізації екологічної політики, обґрунтовано методологічні підходи щодо еколого-економічної оцінки їх стану. Розроблено та запропоновано напрями подальшого розвитку екологічної політики з метою забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини як невід’ємної умови сталого екологічного, економічного та соціального розвитку України.
Ключові слова: державне управління, екологічна політика, природокористування, еколого-економічна оцінка, екологічна експертиза, екологічний контроль, адміністративно-правові засади, еколого-економічні інструменти.

Лазор О.Я. Административно-правовые основы государственного управления в сфере реализации экологической политики в Украине. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора наук государственного управления по специальности 25.00.02 – механизмы государственного управления. – Национальная академия государственного управления при Президенте Украины. – Киев, 2004.

Исследовано теоретико-методологические и административно-правовые основы развития государственного управления в сфере реализации экологической политики на современном этапе. Раскрыто механизм функционирования органов государственного управления, местного самоуправления в отрасли экологии и природных ресурсов. Обосновано концептуальные положения и принципы основных административно-контрольных методов государственного управления в этой сфере. Углублено научные знания по проблемам государственного управления в сфере реализации экологической политики, обоснованы методологические подходы к его эколого-экономической оценке. Разработано и предложено направления развития экологической политики с целью обеспечения экологической безопасности жизнедеятельности человека как основного условия устойчивого экологического, экономического и социального развития Украины.
В основу диссертационной работы заложен системный подход к решению проблем государственного управления. Исследования структурированы таким образом, что главными элементами системы представлены: субъекты управления – органы власти, технология управления (механизмы регулирования) и объекты управления (процессы природопользования и охраны природной среды). Центральное место отведено вопросам административно-правового регулирования главных ресурсов окружающей природной среды, приоритетным направлениям экологической политики и проблемным вопросам государственного управления в отрасли экологии и природных ресурсов.
Сложным вопросом последующего развития лесных отношений остается правовое регулирование охраны лесов, увеличение лесистости и приватизация лесных площадей. Действующая правовая база в большинстве случаев характеризуется недостаточной разработкой, несогласованностью и нечеткостью в регламентации этого направления лесной реформы. Делается вывод, что лесистость государства за последние полстолетия увеличилась с 10,3 до 15,6%, то есть почти на 1% за каждое десятилетие. Использование методов научного прогнозирования подтверждает, что сохраняя существующие темпы роста возможно достижение оптимальных показателей лесистости за последующие 15 лет. Однако утвержденная Кабинетом Министров Украины государственная Программа “Леса Украины на 2002-2015 гг.” ставит цель – 16,1%, тем самым фиксируя на правовом уровне резкое снижение темпов увеличения лесистости.
Приоритетным направлением развития экологической политики Украины должно стать сбережение территории и объектов природно-заповедного фонда. Такой вектор интеграции должен приблизить нас к общеевропейским стандартам жизни. В частности, к концу 2015 г. Украина должна достичь 10,4% заповедности. Существующие темпы увеличения заповедности ставят под сомнение достижения этого показателя в установленный срок. Наиболее острой проблемой увеличения природно-заповедного фонда есть недостаточное финансирование принятых программ и проектов.
Проведенные исследования свидетельствуют, что необходимо усилить роль Министерства охраны окружающей природной среды Украины (не так давно Министерство экологии и природных ресурсов Украины) – главного органа в системе центральных органов исполнительной власти, что обеспечило бы реализацию государственной политики в этой сфере деятельности.
Совершенствованию системы государственного экологического контроля очень мешает двойная или даже тройная подконтрольность, а фактически подчиненность территориальных государственных экологических инспекций: государственным управлениям экологии и природных ресурсов, в составе которых они работают, Государственной экологической инспекции Украины и местным государственным администрациям. Это приводит к тому, что во многих случаях их деятельность характеризуется как “карманная инспекция”.
Предложено организационно и концептуально разъединить задания, функции и деятельность инспекционного органа (государственной экологической инспекции области) и управленческого (государственного управления экологии и природных ресурсов области), что приведет к осуществлению наиболее эффективного контроля в этой сфере. Соединение этих элементов возможно только на уровне министерства или же Кабинета Министров Украины.
Анализ экологических конфликтов показал, что чаще всего это соревнование “интересов”, которые содержат в себе не только экологические, но и политические, экономические, социальные и даже идеологические основания. Очень часто эти конфликты возникают между органами местного самоуправления и местными органами государственной исполнительной власти; между местным населением, предпринимателями и органами власти. При решении экологических конфликтов особое внимание должно уделяться проведению независимой экологической экспертизы и экологического аудита с использованием современных эколого-экономических инструментов. Для принятия экологических управленческих решений большое значение имеет взаимодействие негосударственных экологических организаций и органов, которые осуществляют государственную экологическую экспертизу. Это значительно снизило бы количество экологических конфликтов и помогло решить ряд проблем.
Разработана модель управления экологическим конфликтом. В связи с этим предложены соответственные изменения в Закон Украины “Об экологической экспертизе”, а также принять Закон Украины “Об экологическом аудите”, где экологический конфликт рассматривать как объект экологической экспертизы.
В связи с отсутствием механизма проведения экологической экспертизы разработаны алгоритмы проведения каждого этапа ее реализации, что дает возможность более результативно проводить апробацию проектов, а также контролировать деятельность существующих объектов. При разработке программ социально-экономического развития территорий необходимо учитывать экологический фактор. Эти программы должны в обязательном порядке пройти государственную экологическую экспертизу. Для этого нужно внести соответствующие изменения в п.1 ст. 14 Закона Украины “Об экологической экспертизе”.
В работе систематизированы полномочия Государственной экологической инспекции Украины в соответствии с постановлением Кабинета Министров Украины от 17 ноября 2001 г. № 1520, а также других органов специальной компетенции, в частности Министерства экологии и природных ресурсов, государственных управлений экологии и природных ресурсов за функциями управления. Систематизация функций предопределяет компетенцию того или иного органа управления в определенной сфере, а также позволяет обнаружить дублирующие функции.
Исследовано возможность введения финансово-экономических рычагов реализации экологической политики как обязательного условия устойчивого эколого-экономического развития страны. Предложено реформировать финансирование органов государственного управления в отрасли экологии и природных ресурсов через создание Национального экологического фонда, экологических банков, реализацию государственных экологических программ в счет внешней задолженности перед различными фондами и государствами-инвесторами, ратификацию Киотского протокола и возможности продажи квот за загрязнение атмосферного воздуха, внедрения экологического лизинга, экологического страхования, экологического акцизного сбора, налоговых льгот и систему оценки воздействия на окружающую среду, проекты, программы или законодательные акты вследствие применения современных эколого-экономических методов (анализ выгод и затрат, метод дорожных затрат, гедонического определения стоимости, экологической оценки, матрицы и т.д.).
Проведенное исследование свидетельствует, что нужно обязательно модернизировать существующую оценку воздействия на окружающую природную среду и дополнить ее новыми эколого-экономическими методами, особенно это относится к послепроектному этапу. Такая деятельность получила название “экологический аудит”, и с принятием соответствующего закона в Украине есть надежда на распространение этого вида аудита в нашей стране.
Ключевые слова: государственное управление, экологическая политика, природопользование, эколого-экономическая оценка, экологическая экспертиза, экологический контроль, административно-правовые основы, эколого-экономические инструменты.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

 

Пошукова анотація: інформаційно психофізіологічного інтелектуальної сторін суміжні архітектури мистецтва Інтернет правовідносини розвитку договір царської Аграрні правовідносини охорони господарського службі Європейського таємниця покарання юридичної військовослужбовців екологічні алкогольних наркотичних авторських таємницю суміжних державну рекламу лісового митних торговельної моралі волевиявлення свободи оподаткування керівника неповнолітніх посадових юридичних осіб засобів юридичних митних осіб процедура юстиція реформування судочинство засіб управління внутрішніх податкової міліції примус торговельного права послуги сільському митній проступки суди міліції монопольним автотранспортних експлуатації комунальної тваринного міграції проституції місцевих податкової інформаційної безпеки неповнолітніх освіту імміграційного внутрішніх біженців управлінської видворення провадження виконавчої грального кредитування безпеки місцевої суднових екологічної пожежної надзвичайних дозвільної благоустрою комунального кредитно міграційного нормотворчої залізничному нотаріальної масових автомобілебудування техногенної посадової міліцією детінізації податкового надзвичайного громадських громадянина інспекцій виконавця автомобільної іноземців керівників місцевого посадової міліції виконавчої працівника цінними громадських підприємницької прокуратури громадського відносини гарантії працівників корупцією арешту екологічної міського залізничному міліції підрозділів підприємництва звернень корупції контролю екологічну державного внутрішньої інтелектуальної автомобільної кадрів громадської дорожнього податкових митної земельних корупцією митних платників неповнолітніми дільничних охоронних служби місцевої відповідальності справи ліцензування підприємницької свобод вантажів статус гарантії строки координація територіальний дільничного митних пожежного податкової епідеміологічної суду примусу Кабінету президента народовладдя латентної правозастосовчої покарань людини земельних внутрішніх Акція Аліментні запозичення Антикризові Антимонопольні Антитерористична Запорізької Західною Апеляційне оскарження провадження Апеляційні Апроксимація суден Арешт Архівно Атестаційне Атестація Аудит Аутоагресивна Бандитизм податкових таємниця незаконним пожежами розповсюдженням зброї власність російських моніторингу адміністрацій механізму Вексель біхевіоризм Верховна Вестфальський відповідальність самоврядування представницької адміністративних партійної громадських жіночих місцевих представницької правоохоронної громадськістю дізнання МВС інформації корупцією внутрішніх розслідування соціальної вищою Юркевича Вибори СНД законодавство процес комісії співвідношення виконання Виконавча вексельних заповіту громадських


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking