Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
Номера от 730 грн.
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Номера от 490 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Номера от 450 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-2% онлайн заказ
Зачарованные Карпаты
Зачарованные Карпаты
Закарпатье, Воловец
Коттеджи от 400 грн.
Есть номера


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Видача осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права

 

Вихрист Сергій Михайлович

ВИДАЧА ОСІБ В АСПЕКТІ СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖНАРОДНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРАВА

Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

Автореферат дисертації
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Харків-2003

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі конституційного і міжнародного права
Національного університету внутрішніх справ

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, професор
Семенов Володимир Сергійович, Національна
юридична академія України імені Ярослава Мудрого,
професор кафедри міжнародного права

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор
Денисов Володимир Наумович, Інститут держави і права
імені В.М. Корецького Національної академії наук України,
завідувач відділу міжнародного права

кандидат юридичних наук, доцент
Репецький Василь Миколайович, Львівський національний
університет імені І. Франка, факультет міжнародних відносин,
завідувач кафедри міжнародного права

Провідна установа: Інститут міжнародних відносин Київського
національного університету імені Т.Г. Шевченка,
кафедра міжнародного права, м. Київ

 

Захист відбудеться “27” березня 2003 р. о 14.00 год. на засіданні спеціалізованої
вченої ради Д 64.086.03 в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого
(61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77)

 

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України
імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77)

 

Автореферат розісланий “22” лютого 2003 р.

 

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Спасибо-Фатєєва І.В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Криміногенна ситуація, яка сьогодні склалася у світі, перетворилася на соціальне лихо, що створює загрозу розвитку рівноправних суверенних держав. Заходи, здійснювані лише на національному рівні, недостатньо ефективні для поліпшення ситуації. Обмеженість юрисдикційних повноважень правоохоронних та судових органів окремих держав є об’єктивним чинником їх неспроможності подолати феномен злочинності власними зусиллями. Найстарішим правовим інститутом, із застосуванням якого держави здійснюють взаємну правову допомогу, є видача осіб, але традиційні підходи до застосування екстрадиційних норм на сьогоднішній день потребують перегляду.
Різні аспекти екстрадиції досліджувалися провідними правознавцями Росії, СРСР, ряду іноземних держав. Певну увагу даній проблемі приділено українськими вченими. Раніше міждержавне співробітництво розглядалося крізь призму ідеології, але сьогодення вимагає об’єктивного висвітлення цієї проблематики.
Незважаючи на необхідність розв’язання теоретичних і практичних проблем, пов’язаних з екстрадицією, ця тема в науці міжнародного права розроблена недостатньо. Не приділялося належної уваги розмежуванню понять видачі і передачі осіб, не визначеним залишається ставлення до викрадення осіб, відсутня єдина правова процедура екстрадиції, правоохоронні органи відчувають крайню потребу в систематизації норм у даній сфері правового регулювання.
Врахування висновків даної дисертації надасть змогу наблизити законодавство України до міжнародних стандартів. Остаточне визначення і розмежування ключових понять, уніфікація процесуальних вимог, висунення пропозицій щодо удосконалення законодавства допоможуть сформулювати норми та уникнути помилок при їх імплементації.
Актуальність теми також зумовлюється необхідністю виконання міжнародних зобов’язань України відносно забезпечення гармонізації національного законодавства із законодавством ЄС.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано у відповідності з планами пріоритетної проблематики фундаментальних і прикладних досліджень Національного університету внутрішніх справ, а також з планами наукових досліджень кафедри конституційного та міжнародного права. Напрямки дисертаційної роботи також відповідають основним положенням Державної програми боротьби із злочинністю, затвердженої Постановою Верховної Ради України № 3325-XII від 25.06.1993 р., Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996 – 2000 роки, затвердженої Указом Президента України № 837/96 від 17.09.1996 р., та Міждержавної програми спільних заходів боротьби із злочинністю на період з 2000 до 2003 року, затвердженої Рішенням Ради голів держав СНД від 25.01.2000 р., загальним напрямам реформування правоохоронних органів України.
Об’єктом дослідження є міжнародно-правові відносини, які виникають у процесі видачі осіб, співвідношення між їх регулюванням міжнародним та національним правом.
Предмет дослідження – теоретичні і практичні питання міжнародно-правового та національного регулювання видачі осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права.
Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі теоретичних здобутків у галузі теорії та історії права, міжнародного, конституційного, кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного та інших галузей права, існуючих міжнародного-правових норм та чинного національного законодавства, узагальнень практики їх реалізації запропонувати шляхи розв’язання актуальних проблем міжнародно-правового та національного регулювання видачі осіб, сформулювати теоретичні положення і практичні рекомендації, спрямовані на розвиток теорії міжнародного права, вдосконалення норм міжнародного права і національного законодавства, практики їх застосування та підвищення ефективності роботи правоохоронних органів України.
З урахуванням поставленої мети основними задачами дисертаційного дослідження було сформульовано:
визначити складові частини поняття видачі осіб, проаналізувати їх в аспекті співвідношення міжнародного та національного права;
проаналізувати існуючі тлумачення поняття видачі осіб та запропонувати обґрунтоване власне визначення даного поняття;
виходячи з аналізу міжнародних та національних правових норм, визначити правові підстави екстрадиції, дати їх загальну характеристику;
визначити суб’єктний склад екстрадиційних правовідносин і дослідити можливість віднесення до нього суб’єктів національного права;
дослідити джерела правового регулювання правовідносин видачі і проаналізувати зв’язок між джерелами та суб’єктним складом цих правовідносин;
порівняти правові інститути видачі та передачі осіб і остаточно розмежувати їх;
охарактеризувати процедуру видачі осіб, її ключові етапи та виокремити ознаки, які свідчать про примат міжнародного або національного права в процесуальному регулюванні екстрадиційних правовідносин;
охарактеризувати правові підстави невидачі осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права;
дослідити правовий інститут юрисдикції як прояв співвідношення міжнародного та національного права в питаннях видачі осіб;
визначитися із ставленням доктрини міжнародного права до викрадення осіб та дослідити правомірність застосування викрадення осіб як способу забезпечення реалізації принципу невідворотності покарання за скоєний злочин.
Методологічну основу дисертації складають використані автором загальнонаукові і спеціальні методи дослідження, а саме: діалектичний, системного аналізу, індукції, дедукції, логічний, структурно-функціональний, історико-правовий, формально-юридичний, порівняльно-правовий та ін. Застосування цих методів допомогло автору розв’язати поставлені завдання і підготувати пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання екстрадиційних правовідносин у міжнародному та національному праві. Зокрема, за допомогою історико-правового аналізу охарактеризовано процеси становлення і розвитку договірно-правових підстав видачі осіб; метод системного аналізу застосовувався при визначенні процесуально-правових підстав невидачі; метод моделювання дозволив виділити окремі етапи процесу екстрадиції; функціональний метод надав змогу з’ясувати роль та місце суб’єктів екстрадиційних правовідносин у процедурі видачі осіб; статистичний метод допоміг дослідити динаміку застосування екстрадиції при наданні міждержавної правової допомоги у кримінальних справах; а з використанням порівняльно-правового методу в дисертаційному дослідженні проаналізовано національні норми країн світу, які мають віковий досвід правового регулювання відносин видачі осіб.
Теоретичну основу дослідження склали праці вітчизняних та іноземних фахівців. Серед них: І.П. Бліщенко, В.Г. Буткевич, Р.М. Валєєв, Л.Н. Галенська, В.Е. Грабар, Г.В. Ігнатенко, Р.А. Каламкарян, І.І. Карпець, І.І. Лукашук, Є.Г. Ляхов, Л.А. Моджорян, Р.А. Мюлерсон, Д.П. Нікольський, В.П. Панов, С.В. Черниченко, В.П. Шупилов, М.Д. Шаргородський, M. Akehurst, M.C. Bassiouni, W.E. Beckett, C.L. Blakesley, I. Brownlie, I.A. Cameron, P.W. Ferguson, L.C. Green, A.P. Higgins, R.Y. Jennings, K.T. Landis, A.V. Lowe, B.F. MacPherson, J.A. McCredie, M.S. McDougal, S.Y. Otera, W.M. Reisman, A.P. Rubin, T. Vogler, A.W. Wegner та інші.
У процесі дослідження було залучено тексти значної кількості міжнародно-правових угод, а також законодавства Австрії, Білорусі, Великобританії, Данії, Ірландії, Італії, Нідерландів, Німеччини, Норвегії, Росії, США, України, Швеції та інших країн.
Інформаційну базу дослідження склали: Конституція України, Типовий договір ООН про видачу, Європейська Конвенція про видачу правопорушників, Статут Міжнародного кримінального суду, інші міжнародно-правові акти, законодавчі акти іноземних держав, нормативні акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств, матеріали довідкових і періодичних видань.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першим в Україні комплексним дослідженням видачі осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права. Усі дисертаційні положення, які виносяться на захист, сформульовані самостійно, є результатом критичного аналізу та перегляду положень теорії і практики екстрадиційних правовідносин.
Наукова новизна роботи полягає в розробці і формулюванні низки концептуально нових у теоретичному і практичному плані положень, а саме:
вироблено нове поняття видачі осіб і проаналізовано його складові;
дістала подальшого розвитку класифікація правових підстав видачі, з їх характеристикою та обґрунтуванням, в тому числі виокремлено нові правові підстави видачі;
розширено суб’єктний склад екстрадиційних правовідносин і досліджено зв’язок між суб’єктним складом правовідносин видачі, правовими підставами видачі та відмови у видачі і джерелами правового регулювання екстрадиції;
уперше проведено остаточне розмежування між правовими інститутами видачі осіб, передачі осіб, вислання осіб, повернення осіб; доведено протиправність викрадення осіб як способу забезпечення реалізації принципу невідворотності покарання за скоєний злочин;
проведено аналіз правових підстав невидачі з точки зору співвідношення міжнародного та національного права;
вперше досліджено правовий інститут юрисдикції як прояв співвідношення міжнародного та національного права в питаннях видачі осіб;
дістала подальшого розвитку класифікація принципів кримінально-правової юрисдикції в міжнародному праві;
запропоновано нову систему розгляду і прийняття рішень у запитах про видачу.
Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в ході дисертаційного дослідження висновки, положення та пропозиції є певним внеском у теорію і практику міжнародного права, вони можуть бути використані в подальшій нормотворчій діяльності як у сфері міжнародно-правового, так і національно-правового регулювання відносин видачі.
Окремі положення та висновки дисертації мають дискусійний характер і можуть слугувати основою для подальших наукових досліджень.
Результати дисертаційної роботи використані при розробці програми та методичних рекомендацій спецкурсу “Міжнародне кримінальне право”, що викладається на факультеті кримінальної міліції Національного університету внутрішніх справ, а також спецкурсу “Правова допомога у кримінальних справах”, що викладається на спеціальному факультеті Національного університету внутрішніх справ.
Положення дисертаційного дослідження можуть бути використані студентами і викладачами юридичних вищих навчальних закладів при вивченні курсу “Міжнародне право”, а також практичними працівниками.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації висвітлені у восьми публікаціях автора. Теоретичні висновки, сформульовані в дисертації, обговорювались під час доповідей автора на багатьох конференціях і семінарах, зокрема: Міжнародній конференції “Правова реформа в Польщі та Україні. Процес трансформації” (м. Варшава, 7 – 9 березня 1997 року); IV Міжнародній студентській науковій конференції “Актуальні проблеми гуманітарних наук та їх інформаційне забезпечення” (м. Харків, 27 квітня 1997 року); 1-й Конференції Всесвітньої асоціації міжнародного права в Росії (м. Москва, 17 – 20 вересня 1997 року); Міжнародному семінарі “Застава та досудове утримування під вартою” (м. Харків, 18 грудня 1998 року); Міжнародній правничій конференції “Юридичний захист ромів – закон і практика їх захисту в міжнародних і судових установах України” (м. Ужгород, 19 – 20 лютого 1999 року); конференції “Україна і міжнародне право на межі тисячоліть (до завершення 10-ліття міжнародного права ООН 1989 – 1999)” (м. Київ, 26 – 27 листопада 1999 року); науково-практичній конференції ад’юнктів і магістрантів (м. Харків, 14 квітня 2000 року); VIII Міжнародній науково-практичній конференції “Транснаціональна злочинність: заходи протидії, проблеми підготовки кадрів правоохоронних органів” (м. Харків, 10 червня 2000 року); науково-практичній конференції “Становлення правової держави: проблеми та шляхи вдосконалення правового регулювання” (м. Запоріжжя, 8 грудня 2000 року); науково-практичній конференції ад’юнктів і слухачів магістратури (м. Харків, 13 квітня 2001 року).
Положення роботи неодноразово обговорювались на засіданнях кафедри конституційного та міжнародного права Національного університету внутрішніх справ і використовуються в процесі проведення лекційних та практичних занять з курсу “Міжнародне право” та спеціального курсу “Міжнародне кримінальне право” при підготовці юристів – спеціалістів та магістрів.
Публікації. За темою дисертації опубліковано вісім статей і тез конференцій, з яких чотири вміщено у фахових виданнях, загальний обсяг публікацій становить 2,64 обліково-видавничого аркуша, весь обсяг належить особисто автору.
Структура та обсяг роботи. Структура роботи обумовлена її предметом, цілями та завданнями дослідження, а також логікою і послідовністю розкриття теми дослідження, викладення його результатів. Вона складається із вступу, двох розділів, які містять у собі десять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 185 сторінок, з яких 22 сторінки займає список використаних джерел, в якому 250 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, ступінь її наукової розробки, мета і завдання роботи, визначаються методологічна основа і науково-пізнавальна база, а також основні положення, які виносяться на захист, розкривається наукова новизна і практична значущість результатів дослідження.
У першому розділі “Загальна характеристика видачі осіб”, який складається з п’яти підрозділів, виокремлюються основні складові поняття “видача осіб”, проводиться порівняльний аналіз найбільш поширених підходів до визначення даного правового інституту, характеризується суб’єктний склад екстрадиційних правовідносин, виокремлюються правові підстави видачі осіб, джерела правового регулювання екстрадиції та розмежовуються поняття видачі, передачі, надання у розпорядження, вислання та повернення осіб.
У підрозділі 1.1. “Визначення видачі осіб” зазначається, що екстрадиція, як вид міждержавної правової допомоги, являє собою не одночасний акт, а процес, котрий складається з декількох процесуальних дій, тому її не можна ототожнювати лише з фактом фізичної передачі особи. Стверджується, що метою видачі є притягнення особи до кримінальної відповідальності або виконання винесеного щодо неї вироку суду. З цієї точки зору піддається критиці позиція, відповідно до якої метою видачі вважається суд над особою або застосування до неї покарання, та обґрунтовується думка про спрямованість даного акту на забезпечення невідворотності кримінальної відповідальності.
В ході аналізу видачі як міжгалузевого інституту, що безпосередньо стосується реалізації та забезпечення прав людини при здійсненні кримінального судочинства, підкреслюється необхідність у тому, щоб нормативно закріпити дотримання загальновизнаних принципів міжнародного права при здійсненні екстрадиції та відобразити у понятті видачі особливості суб’єктного складу та джерел правового регулювання екстрадиційних правовідносин.
На основі аналізу різних теоретичних підходів щодо назви даного правового інституту обґрунтовується недоцільність застосування терміну “видача злочинців”, оскільки його хибне використання безпідставно звужує предмет правового регулювання інституту екстрадиції та обмежує сферу застосування його норм. На думку дисертанта, найбільш виваженим терміном, що відображає всі особливості даного інституту, є термін “видача осіб”.
На підставі проведеного дослідження видача осіб визначається як процес, який ґрунтується на міжнародних угодах, нормах національного законодавства з дотриманням загальновизнаних принципів міжнародного права, і полягає у наданні державами правової допомоги у вигляді передачі особи державою, на території якої вона перебуває, іншому уповноваженому суб’єкту міжнародного права для притягнення її до кримінальної відповідальності або виконання винесеного вироку суду.
У підрозділі 1.2. “Суб’єкти екстрадиційних правовідносин” обґрунтовується місце і значення суб’єктного складу екстрадиційних правовідносин у загальній характеристиці інституту видачі осіб. З огляду на те, що частиною норм міжнародного кримінального права передбачена відповідальність за скоєння міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру, першу групу суб’єктів правовідносин видачі, на думку дисертанта, утворюють суб’єкти міжнародних злочинів і злочинів міжнародного характеру – держави та фізичні особи (в особистій якості чи як “агенти” або “представники” держави). Іншу групу суб’єктів правовідносин видачі складають суб’єкти міжнародних кримінально-процесуальних відносин, до яких, крім держав, відносять національні та міжнародні судові органи і установи. Від імені держави в екстрадиційні відносини можуть вступати її законодавчі, виконавчі (в тому числі правоохоронні) та судові органи.
Із наведеного переліку суб’єктів екстрадиційних правовідносин безпосередньо видачі підлягають виключно фізичні особи, що, однак, не створює підстав вважати фізичну особу об’єктом цих правовідносин. Об’єктом екстрадиційних правовідносин є надання правової допомоги у вигляді передачі особи для притягнення її до кримінальної відповідальності або виконання винесеного вироку суду. Фізична особа є суб’єктом правовідносин видачі.
До кола суб’єктів правовідносин видачі не належать міжнародні організації, зокрема Інтерпол. Міжнародні організації та установи беруть участь переважно у нормотворчому процесі і до реалізації норм, у тому числі й ними створених, не переходять.
Таким чином, суб’єктами екстрадиційних правовідносин є держави, міжнародні судові установи та фізичні особи.
У підрозділі 1.3. “Правові підстави видачі осіб” до правової основи екстрадиції дисертант відносить: міжнародні угоди; норми національного законодавства; статутні документи міжнародних судових установ; принцип взаємності.
Акцентується увага на тому, що на сьогоднішній день переважну більшість угод про екстрадицію складають двосторонні договори. Водночас ряд чинників зумовлюють необхідність прийняття нових (чи доповнення вже існуючих) єдиних міжнародних стандартів та процедур боротьби зі злочинністю, потребу в гармонізації відповідних національних норм.
Аналізуючи міжнародні угоди про надання правової допомоги, автор зазначає, що вони, на відміну від договорів про видачу, забезпечують більш широке поле правової допомоги, в якому видача є лише одним із видів співпраці у боротьбі зі злочинністю. Укладення подібних угод дає підстави говорити про певну регіональну уніфікацію принципів і процедур надання правової допомоги у кримінальних справах, що свідчить про можливість укладення в майбутньому єдиного міжнародно-правового акту, який врегулює питання співробітництва правоохоронних і судових органів більшості країн світу.
Висвітлюючи питання міжнародних угод про боротьбу з окремими видами злочинів як підстав співпраці у боротьбі із міжнародною злочинністю, автор наголошує на їх процесуальному характері. Підкреслюючи потребу у таких угодах, дисертант вважає, що вона зумовлена декількома причинами: а) світова спільнота стикнулася з безпрецедентними темпами зростання і поширення міжнародної злочинності; б) стала зрозумілою об’єктивна неспроможність держав самотужки вирішити проблему боротьби з міжнародними і транснаціональними злочинами; в) під загрозою опинилася безпека не тільки окремих людей, а й світової спільноти в цілому; г) конче необхідна координація дій правоохоронних та інших уповноважених органів у боротьбі із міжнародною злочинністю; д) відповідні уповноважені органи держав світу не можуть ефективно співпрацювати без належної правової бази.
Проаналізувавши правову природу угоди ad hoc, дисертант зазначає, що вона суттєво відрізняється від інших видів міжнародно-правових угод. Відчутною перевагою такої угоди в правовідносинах видачі є відносна короткочасність зобов’язань, які з неї випливають, та необхідність розв’язання конкретно визначеної проблеми чи врегулювання обмеженого кола правовідносин, що помітно спрощує завдання, яке стоїть перед розробниками такої угоди і значною мірою скорочує час, необхідний для укладення домовленості. Однак, оскільки цей вид угод менше пристосований до довгострокового використання і не є гнучким, дисертант робить висновок, що він має застосовуватися як виняток.
Розглядаючи норми національного законодавства як вид правових підстав видачі, автор пропонує умовно розділити їх на шість категорій. До першої належать конституційні норми. Другу категорію складають закони (загальні і спеціальні). До третьої категорії відносяться акти суб’єктів федерацій. Четверта категорія об’єднує релігійні норми. П’ята категорія норм – правові прецеденти. Шосту категорію становлять підзаконні нормативні акти.
У роботі звернуто увагу на окрему роль статутних документів міжнародних судових установ як правових підстав видачі, а також детально проаналізовано міжнародно-правовий принцип взаємності, який дозволяє видати особу керуючись принципом паритетності співпраці або в обмін на гарантію, що за порівнянних обставин (у випадку, коли особа переховується від правосуддя у державі, з якою угод про видачу не укладено, а застосування правових підстав, розглянутих вище, неможливе) запитуюча сторона діятиме відповідно.
У підрозділі 1.4. “Джерела правового регулювання правовідносин видачі” на основі дослідження зв’язку між суб’єктним складом екстрадиційних правовідносин та джерелами їх правового регулювання виділяються такі види останніх: міжнародні конвенції (договори), міжнародний звичай, загальновизнані принципи міжнародного права та загальні принципи права, судові рішення міжнародних судових установ та внутрішньодержавних судів, норми національного законодавства та рішення міжнародних організацій.
Зазначається, що міжнародний договір є найбільш поширеним джерелом правового регулювання видачі. При цьому виокремлюються: угоди про видачу, угоди про надання правової допомоги, угоди про боротьбу з окремими видами злочинів, статутні документи міжнародних судових установ, угоди ad hoc.
Автор погоджується з дослідниками, котрі визнають звичаєві екстрадиційні принципи та норми (наприклад, принцип “aut dedere aut judicare”), але наголошує на порівняно незначній ролі звичаю як джерела правового регулювання видачі.
Дисертант вважає, що до джерел правового регулювання екстрадиції також відносяться загальновизнані принципи міжнародного права та загальні принципи права (наприклад, принцип “non bis in idem”).
Дисертант підтримує наукову позицію авторів, які відносять судові рішення до непрямих або допоміжних джерел правового регулювання видачі, а також вважає рішення міжнародних організацій непрямими джерелами правового регулювання екстрадиції.
Норми національного законодавства дисертант розцінює як безпосередні джерела правового регулювання екстрадиції. До них відносяться: конституційні норми, закони, законодавчі акти суб’єктів федерацій, релігійні норми країн мусульманського права, правові прецеденти та підзаконні нормативні акти.
У підрозділі 1.5. “Розмежування понять видачі, передачі, надання у розпорядження, вислання та повернення осіб” дисертант досліджує ознаки, що лежать в основі виокремлення зазначених правових інститутів.
Відзначається, що інститут видачі осіб відрізняється від інституту передачі осіб за предметом правового регулювання, суб’єктним складом та процесуальним порядком реалізації.
Дисертант вбачає можливим застосування терміна “надання у розпорядження” для позначення екстрадиційних відносин між державами і Міжнародним кримінальним судом, що дало б змогу внести остаточну ясність у розмежування та використання понять “видача осіб” та “передача осіб”.
Інститут екстрадиції пропонується відокремлювати від інституту вислання або видворення осіб. Різниця між ними, на думку дисертанта, полягає не тільки в тому, що в акті видачі беруть участь два уповноважених суб’єкти міжнародного права, а вислання є одностороннім актом. Звертається увага також на різну правову природу цих інститутів, суб’єктний склад правовідносин, що виникають, процедуру та правові наслідки їх застосування.
Отже, чітке відокремлення інституту екстрадиції від інших інститутів міжнародного та національного права виступає однією з важливих передумов його належного використання у кримінально-правових відносинах, врегульованих міжнародним правом, а також сприяє визначенню пріоритетних напрямків розвитку та вдосконалення цього інституту.
Другий розділ “Юрисдикція як прояв співвідношення міжнародного та національного права в питаннях видачі осіб” складається з п’яти підрозділів, в яких дисертант доводить, що співвідношення міжнародного та національного права в регулюванні та функціонуванні інституту екстрадиції має розглядатися нерозривно з питаннями встановлення та реалізації юрисдикції. Відзначається, що без аналізу інституту юрисдикції та особливостей реалізації її видів та принципів у видачі осіб, а також застосування імунітетів від юрисдикції в даній процедурі, неможливо досконало дослідити питання співвідношення міжнародного та національного права в рамках екстрадиційних правовідносин.
У підрозділі 2.1. “Процедура видачі осіб” розкривається процедура екстрадиції, робиться спроба розділити її на процесуальні етапи, наводиться класифікація підстав відмови у видачі осіб та характеризується кожна з них.
У роботі виокремлюється декілька етапів процесу екстрадиції.
Першим етапом автор вважає встановлення достатніх правових підстав видачі. На цьому етапі запитуюча сторона вивчає чинну договірно-правову базу та норми національного законодавства, що стосуються питань видачі, для того, щоб визначити чи є реальна можливість вимагати видачу особи, яка перебуває на території іншої держави. Щойно така можливість встановлена, запитуюча сторона готує запит (вимогу, клопотання) про видачу.
Наступним етапом процесу екстрадиції автор виділяє розгляд запитуваною стороною запиту про видачу та вирішення питання по суті. Ухваливши рішення задовольнити запит про видачу, запитувана сторона повідомляє запитуючу про місце і час передачі особи.
Третій етап – приймання осіб, що видаються в порядку екстрадиції. Воно здійснюється, як правило, через контрольно-пропускні пункти прикордонних військ запитуючої сторони і оформлюється спеціальним протоколом.
Дисертант докладно зупиняється на обов’язках запитуючої сторони після здійснення видачі особи (четвертий етап екстрадиції). Він наголошує на обов’язку запитуючої сторони повідомити запитувану сторону про результати кримінального переслідування виданої особи або забезпечити представникам запитуваної сторони можливість бути присутніми при розгляді справи судовими або іншими уповноваженими органами запитуючої сторони.
Автор також детально аналізує Конвенцію про спрощену процедуру видачі між державами – членами Європейського Союзу від 10.03.1995 р., приділяє окрему увагу процесуальним підставам та порядку екстрадиції згідно зі Статутом Міжнародного кримінального суду, висвітлює особливості застосування понятійного апарату та співвідношення положень Статуту з чинними конституційними нормами.
На підставі аналізу норм Типового договору ООН про видачу дисертант пропонує розрізняти імперативні та факультативні підстави невидачі.
До імперативних підстав відмови у видачі пропонується віднести: скоєння особою, щодо якої надходить запит про видачу, злочину політичного характеру; обґрунтування запиту про видачу дискримінаційними мотивами; скоєння особою, щодо якої надходить запит про видачу, злочину, передбаченого військовим правом; наявність остаточного вироку суду за злочин, щодо якого надходить запит про видачу; закінчення строку давності; амністію; ймовірність застосування до особи, видача якої вимагається, тортур, жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження або покарання; незабезпечення мінімальних процесуальних прав особи, яка постає перед судом; заочне засудження особи.
Серед факультативних підстав невидачі дисертант виокремлює: належність особи, видача якої вимагається, до громадянства/підданства запитуваної держави; винесення остаточного процесуального рішення про відмову у порушенні справи або про припинення порушеної справи щодо особи, видача якої вимагається; порушення справи проти особи, видача якої вимагається, в запитуваній державі; наявність смертної кари як однієї із санкцій за скоєний злочин та ймовірність її застосування; відсутність юрисдикції запитуваної сторони; скоєння злочину на території запитуваної сторони; винесення вироку надзвичайним або спеціальним судом чи трибуналом; несумісність екстрадиції з міркуваннями гуманності; направлення запиту про видачу у справі приватного обвинувачення; ймовірність викликання порушень громадського порядку або загальних принципів права; направлення запиту про видачу особи, яка отримала притулок у запитуваній державі.
Поряд із загальною характеристикою кожної із наведених підстав відмови у видачі дисертант висвітлив особливості застосування деяких з них на практиці. Він відобразив співвідношення гарантій незастосування смертної кари із загальновизнаними принципами правосуддя, зокрема з принципом незалежності суду (суддів) і підпорядкування їх виключно закону.
У підрозділі 2.2. “Інститут юрисдикції в міжнародному праві” юрисдикція визначається автором як влада суверена впливати на права осіб законодавчим чи виконавчим актом або через рішення суду. Наводиться декілька підходів до класифікації юрисдикції. Зокрема виділяється законодавча, виконавча та судова юрисдикція; приписуюча юрисдикція, юрисдикція примусового виконання та правозастосовча юрисдикція; повна і обмежена; територіальна та екстратериторіальна юрисдикція.
Оскільки інститут юрисдикції безпосередньо пов’язаний з питанням території в міжнародному праві, значна увага приділяється проблемам імунітету від юрисдикції. Цій проблематиці присвячено підрозділ 2.3. “Імунітет від юрисдикції”, в якому відслідковується розвиток імунітету суверена до сучасного розуміння даного інституту. Дисертант проводить порівняльно-правовий аналіз абсолютного та обмеженого імунітету, характеризує особливості застосування імунітету в основних правових системах сучасності. Окрема увага приділяється питанню поширення імунітету держави. Пропонується застосовувати диференційований підхід до наділення імунітетом осіб, які в національному праві користуються недоторканністю. Недоторканність посадової особи та/або спеціальний порядок притягнення її до відповідальності як у національному, так і в міжнародному праві мають застосовуватися однаково: діючи від імені держави, особа користується імунітетом; діючи індивідуально, вона права на такий імунітет не має. Особа також повинна втрачати право на імунітет у випадку зловживання своїм службовим становищем чи перевищення своїх службових повноважень.
На декількох прикладах розглядається можливість збереження імунітету вищих посадових осіб після закінчення строку їх повноважень.
Розкриваючи зміст підрозділу 2.4. “Принципи кримінально-правової юрисдикції в міжнародному праві”, дисертант зазначає, що тенденцією останніх років стає зростаюче бажання держав поширити дію національного законодавства якомога далі, надати правоохоронним, а найголовніше судовим органам найширші юрисдикційні повноваження.
Характеризуючи принципи кримінально-правової юрисдикції в міжнародному праві, автор підкреслює, що саме вони створюють належне підґрунтя для екстратериторіального застосування норм національного права. Погоджуючись з рядом фахівців, до принципів кримінально-правової юрисдикції дисертант відносить: територіальний принцип, принцип прапора, активний персональний принцип, пасивний персональний принцип, захисний принцип, універсальний принцип, принцип представництва і принцип розподілу повноважень.
Територіальний принцип є основним і найчастіше вживаним. Його можна висловити правилом: “Кожна держава має право здійснювати юрисдикцію над своєю територією і всіма особами й речами, що знаходяться в її межах, із дотриманням визнаних міжнародним правом імунітетів”.
Принцип прапора дозволяє державі встановлювати юрисдикцію над правопорушеннями, скоєними на борту кораблів та повітряних суден, зареєстрованих у цій державі. На думку автора, принцип може застосовуватися обмежено і розширено.
Активний персональний принцип застосовують до особи, що скоїла порушення за кордоном. У залежності від тлумачення принципу юрисдикція може поширюватися на громадянина/підданого держави, що заявляє юрисдикційні вимоги, а також, на апатрида і на резидента-іноземця. Пропонується поділити принцип на загальний і спеціальний, всеосяжний і видовий, конкретно/абстрактно умовний і безумовний, обмежений і розширений.
Пасивний персональний принцип поширює юрисдикцію національних органів на іноземців та апатридів у разі посягань з їх боку на права та законні інтереси громадян держави за кордоном. Принцип можна поділити на загальний і спеціальний, умовний і безумовний.
Захисний принцип, як правило, охоплює суспільно небезпечні діяння, що посягають на національну безпеку та інші життєво важливі інтереси держави. Принцип майже не має обмежень за колом осіб, щодо яких може вживатися, хоча це є порушенням норм міжнародного права. На практиці принцип зустрічається у обмеженому і розширеному, абстрактно- і конкретно- умовному і безумовному варіантах.
Універсальний принцип зустрічається у двох основних тлумаченнях. Для обох характерним є поширення національної юрисдикції на порушення, скоєні на території інших держав, з огляду на вид порушення або групу цінностей, які є об’єктом посягання. Згідно з першим тлумаченням, екстратериторіальна юрисдикція застосовується до правопорушників, незалежно від їх громадянства чи підданства, які скоїли такі діяння, котрі кожне цивілізоване суспільство вважає злочинними. За іншим тлумаченням, принцип діє щодо злочинів, безпосередньо визначених звичайним міжнародним правом або багатосторонніми угодами. Міжнародні злочини та переважна більшість злочинів міжнародного характеру за традиційною класифікацією відносяться до групи “універсальних”. Як правило, разом з універсальним принципом діє правило “aut dedere aut judicare”, але у національному законодавстві воно знаходить відображення у межах різних принципів: універсального, захисного чи принципу представництва.
Принцип представництва, який ще називають принципом “заміщаючого відправлення правосуддя”, полягає у тому, що держава діє від імені іншої держави і переслідує правопорушника, який знаходиться на її території. При цьому, держава-контрагент або відмовляється прийняти справу до провадження, або надсилає відповідне прохання до країни місцезнаходження порушника. Практично у всіх випадках застосування принципу він діє в умовному вигляді.
Принцип розподілу повноважень також пов’язаний з передачею права на переслідування правопорушника. Він має місце у випадку, коли держава, де порушення було скоєне, вирішує не розглядати матеріали, а передати справу державі, громадянином/підданим якої є порушник. Принцип може також застосовуватися до норм, які не мають екстратериторіальної дії. Невід’ємною частиною принципу є конкретно-умовний принцип.
Окрему увагу в рамках дисертації – підрозділ 2.5. “Викрадення осіб як інститут міжнародного кримінального права?” – приділено викраденню осіб як одному з альтернативних засобів реалізації юрисдикції примусового виконання та правозастосовчої юрисдикції, який досить часто використовується.
Автор вважає, що широке використання цього засобу викликано наявністю в межах інституту екстрадиції умовностей, які суттєво уповільнюють, а іноді унеможливлюють його реалізацію. Такі особливості екстрадиції змушують держави звертатися до альтернативних засобів реалізації правозастосовчої юрисдикції, основним серед яких є викрадення осіб. Проаналізувавши найбільш резонансні випадки викрадення осіб на прикладах справ Ейхмана, Кера, Фрісбоя, Дем’янюка, Юніса, Мачейна та Норьєги, дисертант робить висновок про те, що викрадення осіб: а) є грубим порушенням основних принципів міжнародного права; б) ставить під загрозу забезпечення принципу загальної поваги прав людини; в) не сумісне з основним завданням суду – здійсненням правосуддя, забезпеченням реалізації принципу верховенства права, і тому не повинно визнаватися судами як правовий спосіб затримання особи; г) суперечить нормам міжнародного та національного права, які гарантують, що особа не може піддаватися безпідставному арешту, затриманню або вигнанню; д) не сумісне також з принципом невідворотності покарання. Наприкінці автор критично аналізує спроби держав обґрунтувати викрадення особи надмірною тривалістю процесу видачі, що може надати час і змогу особі уникнути правосуддя, відсутністю окремої угоди, чи ймовірністю відмови у екстрадиції, і зазначає, що практика викрадення осіб є хибною і повинна бути засудженою.
У висновках викладено наукові і практичні результати дослідження, сформульовані пропозиції та рекомендації щодо наукового і практичного використання здобутих результатів. Серед основних висновків дисертантом виділяються такі:
Видача осіб – це процес, який ґрунтується на міжнародних угодах, нормах національного законодавства з дотриманням загальновизнаних принципів міжнародного права, і полягає у наданні державами правової допомоги у вигляді передачі особи державою, на території якої вона перебуває, іншому уповноваженому суб’єкту міжнародного права для притягнення її до кримінальної відповідальності або виконання винесеного вироку суду.
Суб’єктний склад правовідносин видачі має обмежений характер, зумовлений особливостями правового регулювання та правовою природою інституту видачі осіб. Суб’єктами екстрадиційних правовідносин є держави, міжнародні судові установи та фізичні особи. Держава виступає суб’єктом правовідносин видачі в особі своїх законодавчого, виконавчих або судових органів.
Правові підстави видачі осіб складаються з міжнародних угод про екстрадицію, міжнародних угод про надання правової допомоги, міжнародних угод про боротьбу з окремими видами злочинів, угод ad hoc про видачу, норм національного законодавства, статутних документів міжнародних судових установ, принципу взаємності. При цьому, пріоритетне значення мають міжнародно-правові норми.
Виходячи з міжгалузевого характеру інституту видачі осіб, джерелами правового регулювання екстрадиційних правовідносин є міжнародні конвенції (договори), міжнародний звичай, загальновизнані принципи міжнародного права та загальні принципи права, судові рішення міжнародних судових установ та внутрішньодержавних судів, норми внутрішньодержавного законодавства та рішення міжнародних організацій.
Римський Статут Міжнародного кримінального суду слід визнати таким, що відповідає законодавству України.
У зв’язку з відсутністю належного нормативно-правового регулювання екстрадиційних правовідносин та неузгодженістю чинних підзаконних нормативних актів, існує нагальна потреба в розробці та прийнятті Закону України “Про екстрадицію” чи доповненні чинного Кримінально-процесуального кодексу України відповідним розділом.
Міжнародно-правовий інститут видачі слід відокремлювати від інститутів передачі, надання у розпорядження, вислання та повернення осіб.
З метою більш чіткої регламентації процесу екстрадиції слід запровадити розподіл його на етапи (стадії).
До принципів кримінально-правової юрисдикції в міжнародному праві належать: територіальний принцип, принцип прапора, активний персональний принцип, пасивний персональний принцип, захисний принцип, універсальний принцип, принцип представництва та принцип розподілу повноважень.
Загальновизнаним принципом є непоширення імунітету держави на діяльність осіб, які користуються недоторканністю, якщо ця діяльність не пов’язана з виконанням ними службових обов’язків. Чинне законодавство України, в тому числі ч. 3 ст. 80, ч. 1 ст. 105, ч. 2 ст. 126 Конституції України, необхідно привести у відповідність з даним принципом.
Практика викрадення осіб як спосіб реалізації юрисдикції примусового виконання та правозастосовчої юрисдикції є негативною і повинна бути засудженою.
Сформульовані в дисертаційному дослідженні висновки, положення та пропозиції можуть бути використані в подальшій нормотворчій діяльності як у сфері міжнародно-правового, так і національно-правового регулювання відносин видачі.

ПЕРЕЛІК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:
1. Вихрист С.М. Імунітет та застосування юрисдикції в міжнародному кримінальному праві // Держава і право: Зб. наук. пр. Юридичні і політичні науки. Вип. 11. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. – С. 500 – 503.
2. Вихрист С.М. Принципи кримінально-правової юрисдикції у міжнародному праві // Вісн. Ун-ту внутр. справ. – 1999. – № 9. – С. 175 – 181.
3. Вихрист С.М. Процесуальне регулювання міждержавної співпраці у боротьбі з транснаціональними злочинами // Вісн. Ун-ту внутр. справ. – 2000. – № 12 (частина ІІ). – С. 45 – 50.
4. Вихрист С.М. Чи видає Україна своїх громадян? // Вісн. Ун-ту внутр. справ. – 2000. – Спецвипуск. – С. 83 – 86.
5. Вихрист С.М. Визначення екстрадиції // Укр. часопис міжнар. права. – 2001. – № 1. –
С. 57 – 60.
6. Вихрист С.М. Регламентація надання правової допомоги // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. – 1999. – Вип. 5. – С. 62 – 73.
7. Выхрист С.М. К вопросу об экстрадиции // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених. – 1997. – Вип. 3 і 4. – С. 102 – 113.
8. Vikhrist S. Tackling crimes together. Acute problems of international co-operation // Материалы IV Междунар. студ. научн. конф. “Актуальные проблемы гуманитарных наук и их информационное обеспечение”. – Х., 1997. – С. 109.

АНОТАЦІЇ
Вихрист Сергій Михайлович. Видача осіб в аспекті співвідношення міжнародного та національного права. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11 – міжнародне право. – Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Харків, 2002.
У дисертації на основі теоретичних здобутків у галузі теорії та історії права, міжнародного, конституційного, кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного та інших галузей права, існуючих міжнародного-правових норм та чинного національного законодавства, узагальнення практики їх реалізації здійснено комплексний аналіз проблем міжнародно-правового та національного регулювання видачі осіб, сформульовано теоретичні положення і практичні рекомендації, спрямовані на розвиток теорії міжнародного права, вдосконалення норм міжнародного права і національного законодавства, практики їх застосування та підвищення ефективності роботи правоохоронних органів України.
Ключові слова: видача осіб, екстрадиція, передача осіб, викрадення осіб, міжнародні злочини, злочини міжнародного характеру, Інтерпол, юрисдикція, імунітет від юрисдикції, принципи кримінально-правової юрисдикції.

Выхрист Сергей Михайлович. Выдача лиц в аспекте соотношения международного и национального права. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.11 – международное право. – Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого, Харьков, 2002.
В диссертации на основе теоретических достижений в области теории и истории права, международного, конституционного, уголовного, уголовно-процессуального, административного и других отраслей права, существующих международно-правовых норм и действующего национального законодательства, обобщения практики их реализации проведен комплексный анализ проблем международно-правового и национального регулирования выдачи лиц, сформулированы теоретические положения и практические рекомендации, направленные на развитие теории международного права, совершенствование норм международного права и национального законодательства, практики их применения и повышение эффективности работы правоохранительных органов Украины.
Ключевые слова: выдача лиц, экстрадиция, передача лиц, похищение лиц, международные преступления, преступления международного характера, Интерпол, юрисдикция, иммунитет от юрисдикции, принципы уголовно-правовой юрисдикции.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

 

Пошукова анотація: інформаційно психофізіологічного інтелектуальної сторін суміжні архітектури мистецтва Інтернет правовідносини розвитку договір царської Аграрні правовідносини охорони господарського службі Європейського таємниця покарання юридичної військовослужбовців екологічні алкогольних наркотичних авторських таємницю суміжних державну рекламу лісового митних торговельної моралі волевиявлення свободи оподаткування керівника неповнолітніх посадових юридичних осіб засобів юридичних митних осіб процедура юстиція реформування судочинство засіб управління внутрішніх податкової міліції примус торговельного права послуги сільському митній проступки суди міліції монопольним автотранспортних експлуатації комунальної тваринного міграції проституції місцевих податкової інформаційної безпеки неповнолітніх освіту імміграційного внутрішніх біженців управлінської видворення провадження виконавчої грального кредитування безпеки місцевої суднових екологічної пожежної надзвичайних дозвільної благоустрою комунального кредитно міграційного нормотворчої залізничному нотаріальної масових автомобілебудування техногенної посадової міліцією детінізації податкового надзвичайного громадських громадянина інспекцій виконавця автомобільної іноземців керівників місцевого посадової міліції виконавчої працівника цінними громадських підприємницької прокуратури громадського відносини гарантії працівників корупцією арешту екологічної міського залізничному міліції підрозділів підприємництва звернень корупції контролю екологічну державного внутрішньої інтелектуальної автомобільної кадрів громадської дорожнього податкових митної земельних корупцією митних платників неповнолітніми дільничних охоронних служби місцевої відповідальності справи ліцензування підприємницької свобод вантажів статус гарантії строки координація територіальний дільничного митних пожежного податкової епідеміологічної суду примусу Кабінету президента народовладдя латентної правозастосовчої покарань людини земельних внутрішніх Акція Аліментні запозичення Антикризові Антимонопольні Антитерористична Запорізької Західною Апеляційне оскарження провадження Апеляційні Апроксимація суден Арешт Архівно Атестаційне Атестація Аудит Аутоагресивна Бандитизм податкових таємниця незаконним пожежами розповсюдженням зброї власність російських моніторингу адміністрацій механізму Вексель біхевіоризм Верховна Вестфальський відповідальність самоврядування представницької адміністративних партійної громадських жіночих місцевих представницької правоохоронної громадськістю дізнання МВС інформації корупцією внутрішніх розслідування соціальної вищою Юркевича Вибори СНД законодавство процес комісії співвідношення виконання Виконавча вексельних заповіту громадських


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking