Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
Номера от 730 грн.
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Номера от 490 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Номера от 450 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-2% онлайн заказ
Зачарованные Карпаты
Зачарованные Карпаты
Закарпатье, Воловец
Коттеджи от 400 грн.
Есть номера


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження)

 

ЄРМОЛАЄВ ВІКТОР МИКОЛАЙОВИЧ

ВИЩІ ПРЕДСТАВНИЦЬКІ ОРГАНИ ВЛАДИ В УКРАЇНІ (ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Харків-2006
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі історії держави і права України та зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України.

Офіційні опоненти:

– доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН України, Ярмиш Олександр Назарович, Міністерство внутрішніх справ України, Департамент роботи з персоналом, заступник начальника;

– доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН України, Святоцький Олександр Дмитрович, редакція журналу "Право України", головний редактор;

– доктор юридичних наук, доцент Лемак Василь Васильович, Ужгородський національний університет, завідувач кафедри теорії та історії держави і права.

Провідна установа – Інститут законодавства Верховної Ради України, відділ правової політики, м. Київ.

Захист відбудеться 30 травня 2006 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70.

Автореферат розісланий 22 квітня 2006 року

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Вищі представницькі органи є основою представницької системи, виражають представницьке народовладдя і є формою втілення та здійснення народного суверенітету. Новелізуючи нашу політичну систему в напрямі парламентсько-президентської республіки, удосконалення правового представництва народу, підвищення дієвості влади, слід враховувати не тільки позитивний зарубіжний досвід, а й багатий вітчизняний позитивний і негативний досвід виборного політичного представництва. Актуальність цього завдання і подиктувала вибір і напрямок даного дослідження.
Унікальність історії вищих представницьких органів влади в Україні полягає не лише в тім, що вона має глибокі корені та давні історичні традиції. Втрачаючи та знов виборюючи власну державність, український народ навіть в часи, коли був роздертий сусідами-державами, набував досвіду представництва у різних вищих представницьких установах цих держав – сеймах Литви і Польщі, парламентських установах Австрії та Австро-Угорщини, Державній думі царської Росії, досвіду "радянського парламентаризму" у складі СРСР. Цілком закономірно, що різні аспекти історичного досвіду політичного представництва привертають увагу дослідників, в т.ч. істориків держави і права. Від рівня наукового осмислення генези традицій та історичних джерел організації і функціонування представницької влади в Україні багато в чому теж залежать перспективи та наслідки переходу до нової ефективної політичної системи.
Історико-правові аспекти вищих представницьких органів державної влади в Україні мають безперечно велике пізнавальне, історико-теоретичне і практичне значення. Дослідження в історичному контексті дає змогу, крім того, заповнити прогалини в історико-юридичному знанні про державотворчі процеси в Україні і на цій основі досягти головної мети – створення неупередженої об'єктивної картини історичного розвитку української державності, поєднання історичного досвіду загальнонаціонального представництва з вирішенням його нагальних проблем.
Актуальність теми "Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження)" продиктовано і станом її розробки, недоліками й здобутками, які вимагають критичного й всебічного їх аналізу, глибокого осмислення проблеми.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах і відповідно до комплексної цільової програми "Актуальні проблеми історії українського національного державотворення" Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (№ 0186.0.070872).
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є вивчення й узагальнення досвіду формування, порядку функціонування, компетенції вищих представницьких органів влади, що діяли в Україні, їх передісторії протягом Х – початку ХХ ст., виявлення правової природи зазначених органів.
Поставлена мета досягається в ході вирішення таких загальних і конкретних задач:
– з’ясувати стан наукового дослідження проблеми, викласти своє бачення, інтерпретацію досліджуваних історико-правових явищ;
– визначити наукові передумови виборного політичного представництва в Україні: розробку концепцій народного представництва у світовій та вітчизняній політико-правовій думці;
– дослідити його передісторію – зародження народоправства і станового представництва на Русі, їх історичні засади, проаналізувати вічовий досвід і практику боярських рад, їх склад, компетенцію, порядок роботи цих інститутів влади Давньоруської держави;
- проаналізувати організацію і діяльність станово-представницьких органів влади в Україні доби Великого князівства Литовського, Королівства Польського і Речі Посполитої, висвітлити їх склад, компетенцію та особливості законодавчої процедури, участь українців в них, визначити складові сеймової реформи 1565-1566 рр. ;
– показати роль Генеральних козацьких рад і Ради старшини в процесі становлення української державності у другій половині XVII ст. – ХVІІІ ст.: дослідити їх склад, повноваження та порядок роботи;
– узагальнити вітчизняний досвід політичного представництва в добу бездержавності у другій половині XIX – на початку XX ст.: українське представництво в парламентських установах Австрії та Австро-Угорщини (виборче законодавство, наслідки його реформи, діяльність Галицького і Буковинського крайових сеймів); в Державній думі Росії (виборче законодавство та його наслідки, склад депутатів від українських губерній, діяльність Української думської громади, участь у законодавчій роботі, українське питання в Думі);
– розглянути становлення українського парламентаризму в добу національно-визвольних змагань 1917 – 1920 рр. – Української Центральної Ради: формування її складу, організаційних структур та компетенції, функцій та порядок роботи; ідеї та спроби відновлення представницьких органів часів Гетьманату і Директорії; розвиток вищих представницьких органів влади в Західно-Українській Народній Республіці, започаткування і діяльність радянських вищих представницьких установ як різновиду "радянського парламентаризму";
– узагальнити історичний досвід організації і функціонування вищих представницьких органів державної влади, що діяли в Україні.
Об'єктом дослідження виступає історичний процес виникнення, становлення та розвитку представницьких органів державної влади в Україні з Х до початку XX ст., правовідносини, пов’язані з їх формуванням і функціонуванням.
Предметом дослідження є історико-правовий аналіз організації і функціонування вищих представницьких органів влади в Україні в досліджуваний період, форми і способи реалізації їх представництва та повноважень.
Методи дослідження. Методологічну базу дисертаційного дослідження склали загальнонаукові та спеціально-наукові методи. На світоглядному методологічному рівні автор виходить із ключових положень Конституції України, яка проголошує народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні, що здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Концептуальне значення для дослідження мають також положення Основного закону про парламент – Верховну Раду України – єдиний орган законодавчої влади в Україні, про представницький мандат її народних депутатів (ст. 75, 76, ч. 1, 2 та ін.).
Серед основних методів, які використано під час проведення дисертаційного дослідження, є діалектичний метод – для з’ясування основних понять представництва (виборне і делеговане представництво, станово-представницькі й представницькі органи державної влади та місцевого самоврядування, вищі представницькі органи влади тощо). Специфіка роботи обумовила використання методологічних принципів історизму, об'єктивності для повноти і неупередженого відтворення історії, суперечливих процесів і традицій становлення парламентаризму, вищих представницьких органів влади в Україні. Саме принцип історизму диктує необхідність аналізу витоків народовладдя, народного представництва в установах державної влади, що діяли в Україні у зв'язку з складними конкретно-історичними умовами минулих століть. Додержання принципу історизму дозволяє запобігти модернізації інститутів представництва в історії українського державотворення. Принцип об'єктивності, як складова методології всього дослідження, набув особливого значення при аналізі сутності, особливостей "радянського парламентаризму" в Україні 1917-1920 рр. Неупереджене вивчення його досвіду дало можливість відобразити як декларативність "повновладдя Рад", так і позитивний досвід законотворення, деяких напрацьованих парламентських процедур.
З метою одержання найбільш повних результатів при здійсненні дослідження застосовувалися й спеціальні методи – ретроспективний, юридико-догматичний, історико-порівняльний, компаративний (нормативно-порівняльний) та ін. Ретроспективний метод використовувався насамперед для вивчення генези представництва, впливу на нього історичних умов. Структурно-функціональний – для виявлення ознак, структури вищих представницьких установ, їх функцій і компетенції. Нормативно-порівняльний – для вивчення нормативно-правової основи законодавчої діяльності, порівняння її результатів тощо. Юридико-догматичний – для формально-логічного тлумачення законодавчих актів, узагальнення юридичних принципів, використаних законодавцем, аналізу правового матеріалу, виявлення напрямку законодавчого процесу тощо. Історико-порівняльний метод – для порівняння класичного або сучасного парламентаризму з минулим досвідом представницьких органів влади, що діяли в Україні.
Методика дисертаційного дослідження включає в себе передусім комплексне вивчення проблеми у часі, історії становлення, організації роботи, складу, компетенції і функцій вищих представницьких органів державної влади, що діяли в Україні. Дисертант враховував багатофакторність історичних чинників та їх вплив на представницькі інститути влади. Розглядувані в дисертації проблеми визначили й використання наявних історичних та історіографічних джерел, ідей і концепцій своїх попередників. Автор прагнув не тільки віднайти нові, невикористані в історико-правовій науці джерела, а й осмислити їх по-новому, узагальнити набутий дослідниками досвід, особливо в дорадянські часи та істориками діаспори, вивчення історії української державності.
Теоретичне підґрунтя становлять концепції народного представництва – Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, І. Бентама, Дж. Мілля, Г. Еллінека та інших європейських мислителів, вітчизняних і російських вчених-правознавців Б.М. Чичерина, М.М. Ковалевського, С.А. Котляревського, В.М. Гесена, Б.О. Кістяківського. Важливого методологічного і теоретичного значення для вивчення досліджуваної теми дисертант надає працям з історії та практики українського державотворення – В.Б. Антоновича, М.І. Костомарова, М.С. Грушевського, С.С. Дністрянського та інших істориків і правознавців. В значній мірі не втратили теоретичної значущості положення і висновки з історико-правових досліджень В.О. Ключевського, В.І. Сергеєвича, М.Ф. Владимирського-Буданова, М.О. Максимейка, М.К. Любавського, Р.М. Лащенка, М.Д. Чубатого, С.В. Юшкова.
Теоретичним підґрунтям дисертаційної роботи стали також праці таких сучасних відомих вчених з історії і теорії держави і права як Ю.С. Шемшученко, В.М. Шаповал, І.Б. Усенко, О.Л. Копиленко, О.М. Мироненко, В.С. Кульчицький, Б.Й. Тищик, В.С. Журавський, О.Н. Ярмиш, О.Д. Святоцький, В.В. Лемак, В.Я. Тацій, А.Й. Рогожин. В.Д. Гончаренко, М.М. Страхов, В.О. Рум’янцев, Ю.М. Тодика, М.В. Цвік, О.В. Петришин, І.П. Сафронова та інших.
У межах проведеного автором дослідження одержано наступні результати, які мають наукову новизну:
– систематизовані й проаналізовані ідеї представницької форми демократії у європейській політико-правовій думці ХУІІ-ХІХ ст., – найважливіші умови функціонування цієї демократії, юридична природа народного представництва, конституційно-правовий статус законодавчих народних зборів; узагальнені ідеї вітчизняних і російських конституціоналістів про народне представництво як необхідну складову, політичну і правову базу правової держави;
– вперше у вітчизняній історико-правовій літературі здійснено цілісне, комплексне дослідження історії становлення і розвитку вищих представницьких органів державної влади в Україні до початку XX ст., принципів і конституційно-правових засад їх виборності, організації, діяльності, функцій і повноважень;
– сформульовано висновки про те, що першовитоками органів народоправства і станового представництва в Україні слід вважати віче і боярську раду часів Київської Русі як інституцій публічної влади, що діяли поряд з князівською владою. Вперше, на основі літописів найбільш повно проаналізовані їх склад, компетенцію, функції;
– положення про те, що входження земель Київської Русі у Литовську державу, Королівство Польське і Річ Посполиту супроводжувалось активною участю наших співвітчизників у становленні представницьких органів цих держав. Дістали подальший розвиток висновки про склад і повноваження Пани-ради, яка згодом зосередила законодавчі, контрольні, виконавчі та вищі судові функції; вперше проаналізовано причини і зміст сеймової реформи у Великім князівстві Литовському, склад і компетенцію вальних сеймів Речі Посполитої та їх нижчої ланки – повітових сеймиків воєводств; підтверджено історіографічну цінність праць вітчизняних і російських істориків держави і права другої половини ХІХ – початку XX ст.;
– положення про те, що підґрунтям українського парламентаризму є Генеральні (загальні) козацькі ради і Ради старшини часів Гетьманщини. Підтверджені висновки М.С.Грушевського та деяких інших вчених про появу представництва у цих Радах. Вперше найбільш повно проаналізовано склад і компетенцію цих інституцій у XVII – першій половині XVIII ст., визначено функції козацьких рад, названо причини гальмування їх представницьких і процедурних механізмів. З'ясована роль і місце Генеральних рад у системі розподілу влад за проектом Конституції гетьмана П.Орлика;
– у дисертаційному дослідженні розвинуті положення про вплив на долю українського виборного представництва досвіду участі західних українців в парламентських установах Австрії, Австро-Угорщини у другій половині XIX – на початку XX ст. Розвинуті положення й значно доповнені відомості про парламентський досвід українства в Державній думі Росії, передусім – у сфері законотворення, організації парламентської роботи, обговоренні найгостріших політичних та соціально-економічних проблем, національного, аграрного, робітничого питань тощо;
– здійснено комплексне дослідження формування складу, компетенції, функцій та порядку роботи Української Центральної Ради в 1917-1918 рр., доведена її роль як загальнонаціонального представницького і законодавчого органу УНР. Подальший розвиток дістало положення, що Гетьманат не став запереченням ідеї загальнонаціонального представництва. Розвинуті положення про український соборний передпарламент – Трудовий конгрес часів Директорії, про тимчасовий вітчизняний парламент – Українську Національну Раду ЗУНР. На основі опублікованих і архівних джерел дістали подальший розвиток положення про склад, компетенцію, функції та порядок організації роботи вищих представницьких органів влади УСРР – з'їздів Рад, ВУЦВК та його Президії у 1917-1920 рр.;
– внаслідок проведеного дослідження одержано досить цілісну картину історії становлення та розвитку представницьких органів державної влади в Україні до початку XX ст. Червоною ниткою в цій історичній картині виступає традиція народовладдя, визнання верховенства Рад – Генеральних козацьких рад у ХУІІ-ХУШ ст., Центральної Ради (1917- 1918 рр.), Національної Ради ЗУНР (1918-1920 рр.), Всеукраїнського з'їзду Рад (1917-1920 рр.), формально наділених необмеженою компетенцією;
Певної новизни дисертації додає критичний аналіз спеціальної літератури з теми, нове осмислення проблем становлення вищих представницьких органів влади парламентаризму в Україні як об'єктивний процес державотворення.
Практичне значення одержаних результатів полягає передусім у тому, що матеріали дисертації відтворюють важливу сферу історико-правових знань, саме – процес становлення і розвитку вищих представницьких органів влади в Україні. Вони дають можливість врахувати багаті традиції функціонування безпосередньої і представницької форм демократії в історії українського народу, його представництва в парламентах інших держав, особливості історичної практики виборного представництва.
Основні положення і висновки дисертації можуть бути використані у науково-дослідній роботі – для подальшої розробки історії виборчого законодавства, вітчизняної теорії народного представництва, окремих історичних етапів українського державотворення; удосконалення і збагачення змісту навчального процесу у вивченні історії держави і права України у навчальних закладах усіх рівнів, де викладається ця дисципліна, підручників і навчальних посібників.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійно виконаною науковою працею, результатом власних досліджень автора. Під час підготовки публікацій у співавторстві з А.І. Козаченком в учбовому посібнику „Органи влади і управління Української держави (друга-половина ХУІІ-ХУІІІ ст.)” автору дисертації належить передмова, § 1 „Загальновійськова рада” та Додаток 2 Українсько-російські угоди (друга половина ХУІІ ст.).
Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри історії держави і права України і зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, висвітлились у доповідях і наукових повідомленнях на міжнародних і науково-практичних конференціях: 1) “Проблеми удосконалення законодавства України та практики його застосування" (Харків, – 1991); 2) “Законодавство України: стан, проблеми, перспективи” (Харків, – 1994); 3) “Правова держава України: проблеми, перспективи розвитку” (Харків 1995); 4) “Ідеологія державотворення в Україні: Історія і сучасність” (Київ, – 1997); 5) “Актуальні проблеми формування правової держави в Україні” (Харків, – 2000); 6) “Актуальні проблеми історії держави і права України” (Харків, – 2000); “Конституція України – основа модернізації держави та суспільства” (Харків, – 2001); “Проблеми вдосконалення правового регулювання місцевого самоврядування” (Харків, – 2001); “Проблеми правового забезпечення економічної та соціальної політики в Україні" (Харків, – 2005) “Конституція П. Орлика 1710 р.: розвиток українського конституціоналізму" (Харків, – 2006).
Результати дослідження використовувались дисертантом при підготовці навчальних програм, планів семінарських занять з курсу “Історія держави і права України”, при читанні лекцій та проведенні семінарських занять з курсу в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого. Здобувач використовував результати свого дослідження у депутатській діяльності в складі Харківської обласної ради, її нормотворенні.
Публікації. За темою дисертації опубліковано 1 індивідуальна монографію, 24 наукові статті у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, тези доповідей за матеріалами конференцій та “круглих столів”.
Структура та обсяг дисертації. Відповідно до мети, задач дослідження дисертація складається із вступу, п’яти розділів, які поділені на 16 підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (458 найменувань). Загальний обсяг дисертації становить 430 сторінок, з яких основного змісту – 402 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У “Вступі” обґрунтовується актуальність і необхідність проведення дослідження теми дисертації, визначається його мета і задачі, об’єкт і предмет проведеного наукового пошуку, формулюється наукова новизна і викладаються основні положення, що виносяться на захист, висвітлюється наукове і практичне значення результатів, одержаних дисертантом, вказується на її апробацію та публікації автора з теми дисертаційного дослідження.
Розділ 1. “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження. Розвиток теорії представництва” присвячений аналізу історико-правової літератури із проблем, пов’язаних з історією представницьких органів влади, що діяли в Україні, визначенню методології дослідження, вивченню еволюції ідеї народного представництва.
У підрозділі 1.1 “Історіографія дослідження” виділяються передусім монографічні й дисертаційні роботи, присвячені провідному інституту представницької демократії – українському парламентаризму: “Український парламентаризм: минуле і сучасне” (1999 р.), монографічне видання, підготовлене Інститутом держави і права імені В.М. Корецького НАН України, монографії О.М. Бандурки і Ю.Д. Древаля (1999 та 2003 рр.). Історію становлення парламентаризму в Україні на тлі світового досвіду вперше подали у стислому викладі П. Кислий і Ч. Вайз (2000 р.). Автори цих видань головну увагу приділили нинішньому парламентові України. Передісторія українського парламентаризму тут подається досить стисло.
До історичних засад українського парламентаризму, його теоретичних та організаційно-правових проблем звертався у своїй докторській дисертації (2001 р.) і монографіях В.С. Журавський. Представницькі інститути влади в Україні, їх історичні традиції та сучасний розвиток досліджували Г.С. Журавльова (1998 р.), О.Ю. Мороз (2000 р.), В.А. Звірковська (2002 р.). Концептуальне значення для вивчення витоків представницької влади в Україні, вітчизняного парламентаризму мають публікації в правничій та історичній періодиці В.А. Смолія, О.М. Мироненка, М.В. Томенка, Г.О. Федоренко, О. Мільчакової. Загалом історія представницьких органів державної влади в Україні, її витоків в історико-правовій літературі висвітлена фрагментарно і потребує спеціального дослідження.
Цей висновок підтверджується і станом розробки окремих етапів їх історії. Так, ще з ХІХ ст. історики держави і права активно досліджували традиції народоправства на Русі, зародки станово-представницьких органів влади. М.М. Карамзін, В.І. Сергеєвич, В.О. Ключевський, М.Ф. Владимирський-Буданов, В.І. Алексєєв, М.В. Довнар-Запольський, М. Д’яконов, М.К. Любавський, І. Лінниченко, М.О. Максимейко та ін. – по-різному розглядали й оцінювали компетенцію та місце в державному механізмі князя, боярської ради і віча. Слідом за М.І. Костомаровим історики українського права Р.М. Лащенко, С.С. Дністрянський, М.Д. Чубатий, С. Федорів наголошували на вічовому суверенітеті в Київській Русі.
Поглиблене вивчення історії Київської Русі у фундаментальних дослідженнях радянських істориків С.В. Юшкова, Б.Д. Грекова, Б.О. Рибакова, М.М. Тихомирова, В.Т. Пашуто, Л.В. Черепніна, П.П. Толочка, І.Я. Фроянова все ж не призвело до завершення тривалих суперечок щодо співвідношення юрисдикцій князя, боярської ради і особливо віча.
Сучасні дослідники історії вітчизняного державотворення розійшлись у висновках: частина їх вважає віче органом народовладдя, феодальної демократії(В. Смолій, С. Грабовський, С. Ставрояні, Л.Шкляр, А. Панюк, М. Рожик, П. Кислий, Ч. Вайз, Г. Федоренко), інша – „таким інститутом, який не має системи представництва, компетенції, термінів скликання, процедури”, головною функцією якого було комплектування народних ополчень та обрання військових ватажків (С. Серьогін), віче – явище суто міського масштабу (В. Журавський). Автори тритомної „Давньої історії України” категоричні: цей інститут „ніколи не був органом народовладдя, широкої участі демократичних верств населення у державному управлінні”. Неоднозначно визначається роль боярської ради і віча у державному механізмі Київської Русі сучасною російською історико-правовою літературою. Отже, сучасна історико-правова наука потребує нового осмислення передісторії вищих представницьких установ в Україні, державотворчих традицій на основі вивчення літописних джерел, праць видатних істориків ХІХ – початку ХХ ст.
Історіографія станово-представницьких органів Литовсько-Руської держави була започаткована працями М. Максимейка, І. Малиновського, Р. Лащенка, М. Чубатого. Цю роботу останнього часу відновили О. Мироненко, Б.Тищик, О. Вівчаренко, О. Винниченко.
Досить активно і плідно сучасними дослідниками вивчається і висвітлюється історія Української козацької держави, її органів влади і управління. О. Мироненко, В. Щербак, Р. Шуст, А.. Козаченко та інші дослідники, продовжуючи традиції вивчення козацького демократизму, започатковані М.. Костомаровим, М. Грушевським, Л. Окіншевичем, М. Слабченком, Д. Яворницьким, визначили концептуальні підходи щодо ролі генеральних козацьких рад і рад старшини.
Державний лад і право на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., історія крайових сеймів досить ґрунтовно досліджена в працях В. Кульчицького, І. Бойко, І. Лісної, Б.Тищика, В. Лемака, М. Настюка, М. Никифорака, О. Шуби, О. Аркуші, В. Гончаренка та ін. Це – добрий доробок і до історії представництва західних українців в австро-угорському парламенті, Галицькому і Буковинському сеймах.
Значно менше історико-правових досліджень з історії українського представництва в Державній думі Російської імперії. Завдяки працям В. Попика, О. Коника, М. Киян, В. Доморослого та ін. було висвітлено виборчий процес, українське представництво в І і П Думі. Проте участь українських депутатів у Думі третього і четвертого скликань, у законотворенні потребують більш поглибленого вивчення.
Не дивлячись на значний історіографічний масив з національно-державного будівництва 1917-1920 рр. мабуть найбільше „білих плям” і суперечностей маємо щодо Української Центральної Ради, її ролі у становленні вітчизняного парламентаризму, в державотворенні. Ю. Павленко, Ю. Храмов, В. Рум’янцев, О.Л. і М.Л. Копиленки, О. Мироненко, Т. Подковенко, Н. Єфремова, А. Середа, А. Присяжнюк дослідили важливі напрямки діяльності УЦР, її законотворення, конституційне законодавство в УНР. Потребують поглибленого вивчення проблеми представництва, структури, функцій і повноважень Центральної Ради, процедури її роботи, спроб відродження виборних органів державної влади часів Гетьманату і Директорії.
Плідно розробляється історія Західно-Української Народної Республіки, в тому числі – її державного апарату і законодавства. В. Кульчицький, М. Настюк, М. Литвин, К. Науменко, Б Тищик, О. Вівчаренко, Н. Лесикович, С. Макарчук та ін. дослідили і окремі сторінки діяльності Української Національної Ради – вищого представницького органу влади ЗУНР. Особливості політико-правового розвитку Закарпаття у складі Австро-Угорщини (1867-1918 рр.) дослідив В. Лемак.
У радянській історіографії вищих представницьких органів влади УСРР 1917-1920 рр. завдяки ґрунтовним працям Д. Яковенка, С. Виноградської й А. Рогожина, Н. Онищенко, В. Гончаренка й В. Рум’янцева висвітлено початкові сторінки становлення української радянської державності
Таким чином, дослідження генези вищих представницьких органів влади в Україні потребує як подальшого вивчення її окремих етапів, так і комплексного, наскрізного і узагальнюючого аналізу становлення і розвитку вітчизняного досвіду політичного представництва.
У підрозділі 1.2 „Джерельна база дослідження” визначаються й аналізуються такі групи джерел: 1) нормативно-правові акти вищих представницьких органів влади і управління; 2) офіційні документи і матеріали про їх діяльність; 3) твори визначних діячів українського державотворення ті інших мислителів минулого; 4)документи і матеріали особистого походження; 5) матеріали періодичної преси; 6) літописи, хроніки історичних подій; 7) архівні матеріали.
Так, цінні відомості про станово-представницьку і правову систему Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, поширених на українське населення, містять Литовські статути, ухвали й ординації сеймів, королівські листи, Литовські метрики, літописи. Історію генеральних козацьких Рад та Рад козацької старшини у ХVП-ХVШ ст. відобразила головним чином нормотворча діяльність гетьманів та гетьманських урядів – угоди, універсали, договірні статті, царські закони. Значний масив актових і наративних (розповідальних) матеріалів часів Гетьманщини, використаних в дисертації, публікувались у ХІХ – на початку ХХ ст. у різних спеціальних збірниках – „Архив Юго-Западной России”, „Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов” та ін.
Досить різноманітні нормативно-правові матеріали доби австро-угорського Рейхсрату і особливо російської Державної думи – конституційні акти, стенографічні звіти думських засідань, проекти законів. Додатковими цінними джерелами, використаними в роботі, є публіцистика і спогади М.Грушевського, І. Франка, К. Левицького, О. Лотоцького, матеріали періодичної преси початку ХХ ст.
Двотомне видання документів і матеріалів Центральної Ради, серед яких чільне місце займають її правові акти, протоколи засідань з березня 1917 по 29 квітня 1918 р. дають можливість ретельного аналізу всіх найсуттєвіших аспектів її діяльності. У дисертації використані конституційні та інші нормативно-правові акти УНР і ЗУНР, Гетьманату, Директорії, закони, постанови, резолюції Всеукраїнських з’їздів Рад, ВУЦВК та його Президії. Історію вищих представницьких органів влади часів національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. допомагають висвітлити публіцистичні й мемуарні праці М. Грушевського, В. Винниченка, Д. Дорошенка, П. Христюка, П. Скоропадського, С. Петлюри та інших діячів українського державотворення, матеріали періодичної преси, архівні документи і матеріали. Автором опрацьовано 26 архівних справ з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України та Центрального Державного архіву громадських об’єднань України.
Отже, джерельна база дисертації є досить репрезентативною, що дозволяє вирішити основні завдання дослідження.
Підрозділ 1.3 “Методологія і методика дослідження” визначає концептуальні підходи до вивчення проблеми, вирішуваній у дисертації, теоретичну основу дослідження, методологічні принципи і методи наукового пошуку.
У підрозділі 1.4 “Формування і розвиток теорії народного представництва” аналізується розвиток цієї теорії у європейській, вітчизняній та російській політико-правовій думці.
Ідея народного представництва була започаткована і одержала розвиток на батьківщині парламентаризму. У дисертації виділяються і аналізуються ідеї Дж. Локка щодо організації державної влади, її поділу, як гарантії прав і свобод громадян від сваволі і беззаконня, первинність права народу на представництво, засобом реалізації якого є вибори народом своїх представників до законодавчого органу як “поєднаної влади усіх членів суспільства”, обмеженої загальним благом.
У підрозділі прослідковується розвиток і процес збагачення теорії народного представництва в творах Ш. Мотеск’є, І. Бентама, Дж. Мілля, Л. Гумпловича, Г. Елліника, Л. Дюгі. Зокрема, про поділ влади, як гарантію свободи в державі, верховенства представницького органу, що створює закони і наглядає за їх дотриманням, його двопалатну структуру тощо у Ш.Монтеск’є. У дисертації доводиться плідність ідей Ж.-Ж. Руссо про народний суверенітет, голосування в народних зборах, про закон як акт загальної волі. Новим у І. Бентама в розвиток теорії представництва, на думку дисертанта, є передусім обґрунтовані ідеї про переваги представницької демократії, заснованій на загальному виборчому праві, вигоди від поділу влади для законодавців і виконавців законів, міркування з регламенту законодавчих зборів. Для Дж. Мілля головною умовою нормального функціонування державного механізму є його підтримка народом. У дисертації аналізуються важливі і актуальні для сьогодення глибокі судження Дж. Мілля про недоліки і небезпеки представницького правління, проблему представництва меншості в парламенті, поступове і часткове оновлення його складу.
Далі автор визначає напрямки і результати розробки конституційно-правової доктрини права громадян на представництво у вітчизняній і російській політико-юридичній думці. Аналізуються праця Б.Чичеріна “Про народне представництво”(1866 р.), твори М. Ковалевського “Державне право європейських держав” (1884 р.) “Походження сучасної демократії” (1894-1899 рр.), В. Гессена “Теорія правової держави” (1905 р.), “Основи конституційного права” (1917 р.) та ін., С. Котляревського “Конституційна держава” (1907 р.), “Влада і право. Проблема правової держави” (1915 р.) та ін., Б. Кістяківського “Філософія і соціологія права. Державне право (загальне і руське)” (1909-1916 рр.). Зокрема, аналізуються думки Б.Чичеріна про переваги і недоліки вищого органу народного представництва, як вищої гарантії прав та інтересів народу, постійного органу громадської думки, найкращої політичної школи для самого народу, про представництво політичних партій в парламенті та ін.; М. Ковалевського – про переваги парламентських республік, перспективи гарантій публічних прав громадян у правовій державі народним представництвом і місцевим самоврядуванням; В. Гессена – про юридичну природу народного представництва, переваги відособлення влад за парламентського ладу; С. Котляревського, Б. Кістяківського – про установчу владу народу, значення народного представництва для здійснення панування права в державі. Відзначається, що за Б. Кістяківським правовий характер влади забезпечується передусім народним представництвом і гарантіями прав людини.
Вивчення теорії народного представництва дозволяє осмислити витоки й еволюцію представницьких установ державної влади в історії України.
Розділ 2 “Витоки народовладдя й представницької влади на Русі” присвячений аналізу історико-правового розвитку віче і боярської ради в Київській державі та Галицько-Волинському князівстві.
У підрозділі 2.1. „Віче в стародавній Русі” автор узагальнив відомості про народоправні традиції у східних слов’ян із письмових джерел VІ ст., літописів. Аналіз літописних джерел підтвердив висновок М.Володимирського-Буданова, М.Грушевського про те, що тільки з другої половини ХІ ст., з “упадком централізації держави починає знову прокидатися політична самоуправа”, роль віча в державному житті посилюється. Літописи засвідчують традицію: “Новгородци бо изначала, и смоляне, и кияне, и полочане, и все власти (волості) якоже на думу на вече сходятся…”.
У дисертації аналізуються причини скликання вічових зборів як за ініціативою князя (частіше), так і за ініціативою самого народу чи населення міста. За підрахунками дисертанта таких згадок в літописах близько двадцяти, хоч літописці здебільшого фіксували не моменти короткого мирного життя, а надзвичайні політичні події. За літописами визначається склад віча, викладено міркування щодо права участі у вічових зборах, представництва різних станів, територій тощо. Зокрема: 1) можна припустити на вічах (з найважливіших питань обговорення) представництво “пригородов”, волостей, яких за короткий час легше було зібрати; 2) як підтвердили археологічні дослідження, у Новгороді віче перетворилося в сословний представницький орган з 300, згодом 400-500 осіб.
Внаслідок ретельного опрацювання літописних джерел, узагальнення й перегляду висновків відомих істориків права ХІХ – початку ХХ ст., автор визначив компетенцію давньоруського віча: 1) покликання князів для зайняття “столів” або затвердження князя за династичним принципом. За літописами правління нелегітимного князя або ж було нетривалим, або набувало легітимності рішенням віча, яке було вирішальним; 2) “ряд” з князем віча про умови князювання, основні пункти князівської політики; 3) праву покликання князів відповідало право населення неприйняття або вигнання князя; 4) законодавство й управління в Київській державі належало юрисдикції князя. В Руській Правді нема слідів вічового законодавства, але згодом у Новгороді і Пскові законодавство стає функцією лише віче. Вивчення літописів переконує: віче не приймало систематичної участі в законодавстві й управлінні, проте в разі надзвичайних обставин віче і в інших землях Русі втручалась в те й друге; 5) в питаннях війни і миру, як вважав М.Володимирський-Буданов, “вічу належать найбільші права з найдавніших часів”. Саме за ним, як свідчать літописи, залишалось остаточне рішення про організацію народного ополчення, чи затвердження умов миру; 6) судочинство в Київській Русі не було відділено від адміністрації, але у виключних випадках віче втручалось у юрисдикцію князів і останні визнавали це повноваження віча; 7) важлива правова форма діяльності віча – контрольна. Віче пильнувало виконання князем і боярською радою укладеного “ряду”, управлінських рішень, діяльність посадових осіб тощо. Станово-представницьким і виконавчим органом віче була, очевидно, міська рада. За літописами “старейшины града”, “старцы градские” – міська знать, представники духовенства.
Автор спростовує усталену думку, що віче не мало постійного місця зборів, процедури. Аналіз літописних джерел дозволив встановити: місцем вічових зібрань правили площі біля головного храму міста, княжий двір, а стихійних – “торговища”, де могла розміститися значна кількість людей. Місце зборів визначалось предметом обговорення і кількістю учасників зборів. Найважливішими в процедурі вічових зборів були узвичаєвині правила їх відкриття, обговорення порядку денного. Складні питання всебічно обговорювались – “быша вече всю неделю”. Остаточне рішення приймалось при умові одностайності – “едиными усты”, можливо переважною більшістю. Найважливіші рішення скріплювались в головному храмі міста, де його учасники “крест целоваша”.
Щодо віча в Галицько-Волинській державі, то у ХІІ-ХІІІ ст. за визначенням М. Грушевського, політичне значення громади тут було незначним.
У підрозділі 2.2 “Боярська рада” аналізуються еволюція цього органу князівської влади, її складу.
Літописці акцентували увагу на участі в княжій раді дружини, “лучшей”, “передней”, “отней”. З часів Володимира Великого до ради залучались “старцы градские”, митрополити або епіскопи, члени княжої сім’ї. До складу ради у ХІІ-ХІІІ ст. входили великі феодали – землевласники. Її склад був досить визначеним і по-своєму представницьким, хоч і не регламентований жодним законом. Доводиться, що компетенція боярської ради, її роль, як і віча, в ХІ-ХІІ ст. у державному житті зростає. Вона приймає участь у покликанні князя і укладання “ряду” з ним, у розподілі “столів”, розвиває традицію спільної законодавчої діяльності з князем у вирішенні питань зовнішньої політики, війни і миру тощо. Наявність в її складі міських і земських представників – старійшин, духівництва, купецтва, місцевих феодалів або земських бояр з послабленням великокнязівської влади робили її більш самостійною. Порядок роботи боярської ради, хоч і не мав чіткої організаційної структури, регламентувався усталеним звичаєм, характером і колом питань, що підлягали обговоренню. Деякі літописні статті нагадують протоколи боярських засідань.
Зазначається, що у політичному житті Галицько-Волинського князівства боярська рада набула більшого значення і функцій. Як свідчать літописи, після загибелі великого князя Романа (1205 р.) боярська рада в Галичині почала складатись як постійний державний інститут. До складу ради за Іпатьєвським і Радзивілівським літописами входили знатні і великі бояри-землевласники, галицький єпископ, дворський, воєводи та намісники. Коло повноважень галицької боярської ради, встановлене у дисертації, було надзвичайно широким: 1) бояри присвоїли собі право запрошення і зміщення князів, ігнорувати династичний принцип наслідування князівської влади; 2) вплив бояр на політичне життя в Галицько-Волинській землі настільки посилився, що мали місце “вокняжіння” самих бояр; 3) у боротьбі за свій вплив на державне життя бояри використовували віча, міські ради, щоб “иного князя держахом”; 4) раді бояр фактично підлягали й органи управління князівством, адже до її складу входили найвищі посадовці; 5) галицькі бояри широко послуговувалися іноземною допомогою. Те, що боярство Галицько-Волинської землі боролось з князем і громадою і не прагнуло до консолідації ні з тим, ні з іншим, зазначав М. Грушевський, закривало шлях для створення сейму на зразок існуючого на той час угорського.
Розділ 3 “Сеймовий досвід українства польсько-литовського періоду. Ради часів Гетьманщини” присвячений вивченню цього державно-правового досвіду участі в станово-представницьких органах державної влади Великого князівства Литовського і Речі Посполитої та органах козацького самоврядування.
У підрозділі 3.1 “Сеймовий досвід українства” визначається вплив державно-правової системи Київської Русі на Литву і Польщу, реформ 1425-1435 рр., що урівнювали правовий статус руської шляхти з польською. Аналізуються повноваження і склад господарської ради (Пани-ради) великих князів литовських, спростовується думка, що в складі панів радних переважали литовські князі і магнати-католики. На думку дисертанта, це справедливе лише стосовно “таємної ради”, яка частіше за все працювала у Вільно на постійній основі. За підрахунками дисертанта у 1565 р. українські князі і бояри у складі Пани-ради становили близько половини її членів.
Автор доходить висновку, що у Великому князівстві Литовському сейми до 1448 р. не мали ще унормованого представництва і були з’їздом розширеного складу Пани-ради. Литовська і руська шляхта склала найчисельнішу частину вального сейму вперше на Віленському сеймі (1507 р.), коли “зволила” схвалити введення “серебщини з людей”. Отже, тепер і шляхта визнавалась приналежною до “станів, сейму належачим”. У дисертації аналізуються причини і сутність сеймової реформи 1565-1566 рр., закріпленої ІІ Литовським статутом. Сутність реформи бачиться в наступному: 1) унормовувалось делеговане представництво шляхти за зразком Польщі від повітових сеймиків (по два посла) на вальний сейм, терміни скликання перших (за чотири тижні перед сеймом); 2) Литовський статут чітко визначав склад і компетенцію повітових сеймиків; 3) важливою новелою у Статуті були положення про вироблення на сеймиках єдиних рішень з порядку денного сейму, що скликався, меж повноважень послів; 4) Артикулом 6 Статуту передбачалась законодавча ініціатива великого князя і повітових сеймиків, процедура їх скликання; 5) новий Статут встановлював “месца і воты” на вальний сейм, утворення двох палат: панів радних і послів земських (Посольська палата). Після утворення Речі Посполитої палата панів радних стала зватись Сенатом і обидві палати скликались одночасно, як у Польському Королівстві; 6) вирішальною новелою у Статуті 1566 р. був Артикул 12 “О держанье старых устав, а новых без вального сейму не встановляти”. Отже, законодавство відносилось до виключеної компетенції сейму.
У підрозділі дисертації аналізується компетенція вальних сеймів. За Хронікою Литовською елекційні сейми з обрання великого князя починаються з 1309 р. Встановлюється, що важливим і давнім повноваженням ординарних литовсько-руських сеймів були питання війни і миру, організація народного ополчення. Ухвалення законів, встановлення податків, контроль за фінансами держави, за зносинами з іноземними державами належали до виключної компетенції сейму з ХVІ ст. Саме в 60-ті рр. ХVІ ст. законодавча діяльність сейму набула найвищого розвитку. Автор ретельно аналізує процес розширення компетенції Сейму Речі Посполитої, удосконалення порядку роботи, окремих сеймових процедур за Литовськими статутами 1566 і 1588 рр., роль повітових сеймиків у парламентському механізмі, їх склад і порядок роботи. Вивчення діяльності станово-представницьких органів польсько-литовського періоду свідчить про збагачення вітчизняного досвіду представництва і шляхетської демократії.
У підрозділі 3.2 “Ради часів Гетьманщини” йдеться передусім про їх передісторію, козацьке самоврядування на Запорізькій Січі. На основі документів, праць М. Грушевського обґрунтовується висновок про спроби реєстрованого козацтва в обороні своїх прав домогтися участі своїх представників у сеймі Речі Посполитої. Як свідчать документи Б. Хмельницького навіть в ході Визвольної війни він неодноразово висував вимоги до польських комісарів і короля представництва козаків й духовенства в сеймі і Сенаті.
Автор дисертації спростує поширену думку серед істориків, що вже з 1649 р. Генеральна рада “майже не збирається, її роль зводиться нанівець”, а гетьман намагався “ліквідувати республіканську форму правління”. В дисертації обґрунтовуються міркування щодо трансформації загальної козацької ради у Генеральну, її місця в державному механізмі новоствореної Козацької держави. Вперше зроблена спроба відтворити хронологію генеральних рад за Хмельниччини, на які гетьман наказував “з’явитись на сейм і учинити раду”. У дисертації аналізується типовий склад Генеральної ради, змін чисельності учасників, розвиток елементів представництва. Відзначається, що з розбудовою козацької держави Б.Хмельницький намагався надати радам, які проводились за більш-менш сприятливих умов, представницького характеру, унормувати його. У джерелах знаходимо інформацію про те, що кожна сотня мала людей “виборних”, “чільніших”, “до ради спосібних”; про присутність на Радах “війтів і бурмістрів”, міщан, селян. Проте представницький принцип формування загальнодержавної Ради так і не був законодавчо врегульованим.
До компетенції Генеральної ради козацьке право відносило найважливіші державні справи – обрання гетьмана і генеральної старшини (генерального уряду), та контроль за їх діяльністю, прийняття (санкціонування) законів, постанов з питань війни і миру, зовнішньої і внутрішньої політики, судівництво. Вона зберігала за собою повноваження вищої військової ради. У підрозділі дисертації ці прерогативи Ради аналізуються, прослідковується їх поступове обмеження Московським урядом до 1750 р., коли відбулась остання Генеральна рада. Вивчається процедура роботи та прийняття рішень, відзначається вічовий характер багатьох рад, неврегульованість термінів їх скликання. Трансформація козацької загальної ради у загальнодержавний представницький орган із законодавчо врегульованим складом, компетенцією і процедурою, на думку автора, загальмувалася через складні умови Визвольної війни, польські та російські впливи, направлених на згортання державотворчих процесів в Україні, політику гетьманів щодо нової форми народоправства.
Значну увагу в дисертації приділено аналізу складу, повноваженням, функціям і порядку роботи виборного колегіального органу козацького самоврядування – Раді козацької старшини. На відміну від деяких сучасних дослідників, які ототожнюють Раду старшини з Радою генеральної старшини, автор поділяє висновки М. Грушевського і Л. Окіншевича про те, що остання була гетьманським урядом і складала “ядро” (М.Грушевський), “малий пленум ради старшин” (Л. Окіншевич), старшинських з’їздів. Вона попередньо вирішувала всі питання, які виносилися на розгляд Генеральної ради, розробляла проекти міжнародних угод, розглядала фінансові справи, діяла як апеляційна інстанція для полкових і сотенних судів. З обмеженням царським урядом з 1657 р. повноважень гетьмана і Генеральної ради, Рада старшини перебирає на себе повноваження обрання генеральної старшини, полковників і сотників, порушуючи, за виразом М.Грушевського “суверенну волю народу”.
Спробою подолати руйнування конституційних засад козацької держави і втілення національної ідеї в демократичній конституції стали “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького” (1710 р.) П.Орлика. На думку дисертанта, представницька система за цим конституційним актом має такі важливі риси, як загальне виборче право, суб’єктами якого були усі, хто належав до “народу козацького”; виборність усіх посадових осіб, нормування складу, компетенції Генеральної ради, Ради старшин, конституційне закріплення принципу народовладдя.
Розділ 4 “Українське представництво в парламентських установах Австро-Угорщини та Росії” присвячений аналізу цього представництва з середини ХІХ – на початку ХХ ст.
У підрозділі 4.1 “Українське представництво в парламентських установах Австро-Угорщини” досліджується українське представництво в австрійському парламенті – Рейхстазі, австро-угорській Державній раді – Рейхсраті, у Галицькому і Буковинському сеймах. Тут, зокрема, виділяється роль Головної руської ради з “весни народів” 1848 р. як громадської представницької установи у пробудженні українського населення до громадського і політичного життя. Визначається характер виборчого законодавства за австрійською конституційною реформою, виборів до Рейхстагу для українців з Галичини і Буковини, діяльність українських послів.
За конституцією 1867 р. австрійський парламент складався з двох палат – палати панів і палати депутатів. Палата депутатів формувалася шляхом обрання їх до 1873 р. крайовими сеймами. У дисертації аналізуються наслідки виборів до крайових сеймів за Лютневим патентом 1861 р., виборчої реформи 1873 р., яка узаконювала прямі вибори до парламенту (для сільських общин – двоступеневі), представництво земель за куріальною системою виборів. Обґрунтовано висновок про те, що прямі вибори ще не означали справжнього народного представництва, пропорційного представництва українців в парламенті.
У підрозділі аналізується розвиток парламентаризму на західноукраїнських землях, пов’язаний з розширенням виборчого права, виникненням багатопартійності та її ролі у розвитку вічового руху за загальне і рівне виборче право, проти репресій під час виборчих компаній 1897 і 1901 р. Внаслідок демократизації виборчого законодавства 1907 р. українці Галичини і Буковини досягли вагомих результатів у парламентських перегонах, втричі збільшивши своє представництво. По-друге, депутатами парламенту і крайових сеймів стали представники українських політичних партій. По-третє, змінився соціальний і професійний склад українського представництва, зокрема, серед обраних депутатів 1911 р. було 10 адвокатів, 3 судді, 3 професори, 1 війт, 2 поміщики і один селянин. Такого складу не мало жодне національне представництво в австро-угорському парламенті. У дисертації відзначається консолідуюча роль в парламенті Українського парламентського клубу (1907-1914 рр.), внесок С.Дністрянського, К.Левицького у плідну роботу парламентських комісій.
На основі аналізу конституційних актів Австро-Угорщини, матеріалів періодичної преси, текстів окремих промов українських депутатів у Державній раді, публіцистичних й історичних праць М.Павлика, І.Франка, М.Грушевського, ґрунтовних досліджень сучасних західноукраїнських істориків права – В.Кульчицького, М. Никифорака, Б. Тищика, М.Настюка, О.Аркуші, В.Лемака та ін. досліджено результати українського представництва в Галицькому і Буковинському крайових сеймах, розвитку парламентського життя на західноукраїнських землях. Особлива увага приділена їх оцінці в публіцистиці І.Франка і М.Грушевського.
У підрозділі 4.2 “Українське представництво в Державній думі Росії” проаналізовано антидемократичне виборче законодавство 1905-1906 рр. про обмежені повноваження новонароджуваного російського парламенту, особливості парламентських виборів в умовах першої російської революції. Таблиці національного та фракційного складу депутатів від українських губерній в Думі трьох скликань (п’ятої частини складу Думи), що наводяться у підрозділі, наочно показують гостроту національного питання, поляризацію політичних сил і блоків, зростання представництва правих промонархічних партій.
Вагомим здобутком українського представництва у І і ІІ Думі стало утворення і діяльність Української думської громади (44 і 47 депутатів). Її діяльність налізується на основі вивчення матеріалів часописів Думської громади “Украинский весник” (1906 р.), “Рідна справа. Вісти з Думи” (1907 р.), статей в них М. Грушевського, спогадів Є. Чикаленка, О. Лотоцького, Д. Дорошенка, досліджень М.Киян та ін. Звернено увагу на вимоги Думської громади, які зводилися до федеративного устрою Росії, національно-територіальної автономії України, скликання народного представництва (українського сейму) із законодавчими функціями та ін. Як свідчать часописи Думської громади її члени-правознавці – І.Шраг, М.Ковалевський, М.Гредескул, П.Новгородцев, С.Котляревський, Л.Петражицький, М.Рубіс приймали активну участь у підготовці й обговорені законопроектів, регламенту – “Порядку засідань Державної думи” та “Порядку провадження справ у Державній думі”.
Вивчення стенографічних звітів та інших матеріалів діяльності Думи третього та четвертого скликання дозволило дослідити участь українських депутатів у законопроектній роботі думських комісій, обговоренні питань, що стосувалися бюджетних, освітянських, соціальних справ, критики царського уряду з національного питання. Депутати від українських губерній і міст наполегливо відстоювали інтереси свого краю, вносили депутатські запити з приводу дій уряду, заборони святкування столітнього ювілею Т. Шевченка. Проте наростання революційної кризи, протистояння правих партій, російських націоналістів і лівої, радикальної опозиції в Думі звужували правове поле російського парламентаризму, можливість конституційних реформ.
Розділ 5 “Становлення вітчизняного парламентаризму в добу національно-визвольних змагань 1917-1920 рр.” присвячений дослідженню проблем відродження української державності, розбудови представницьких органів державної влади.
У підрозділі 5.1 “Українська Центральна Рада – перший український парламент” вивчається: у параграфі 5.1.1 “Формування складу та представництва УЦР” – процес формування її складу, найповніше відображеного у протоколах Ради, публікаціях і спогадах М.Грушевського, В.Вінниченка, Д.Дорошенка, І.Мазепи, П.Христюка. У параграфі проаналізовано поповнений склад УЦР у квітні 1917 р., партійне і громадське представництво внаслідок непрямих виборів її членів, формування партійних фракцій. Прослідковується подальший процес розширення складу Ради шляхом кооптації членів Всеукраїнських Рад селянських та військових депутатів, незначним представництвом національних меншин, губерній.
Остаточне формування складу Центральної Ради відбулось на п’ятих і шостих її загальних зборах у червні і серпні 1917 р. У параграфі проаналізовано розширення територіального, партійного та національного представництва, від професійних, освітніх, економічних та ін. організацій, що представляли “майже всю українську революційну демократію”, як констатувала Комісія Ради з реорганізації її національного складу. Таблиці поповнення складу ради дають чітке уявлення про характер представництва у Центральній Раді, його невирішені проблеми, остаточний обраний склад.
У параграфі 5.1.2 “Формування організаційних структур і компетенції УЦР” відзначається, що з перших загальних зборів розпочинається її перетворення у парламентську установу – формування організаційних структур, розробка й прийняття регламенту роботи, конституції – Статуту автономної України, інших законодавчих актів. Сесія розглянула і ухвалила “Наказ УЦР” (регламент), який визначав Раду як “представницький орган всієї організованої української людності”, повноваження, їх розмежування і порядок роботи її загальних зборів та Комітету. Аналіз протоколів зборів Ради та її Комітету засвідчує: створення економічної та інших комісій, І Універсал, організація Генерального Секретаріату, рішення п’ятих зборів “про розмежування функцій законодавчих і виконавчих”, перетворення Комітету в Малу раду, яка зосереджувала всю поточну роботу між сесіями УЦР – реальні кроки до її перетворення в “Тимчасовий крайовий парламент” (за ухвалою п’ятих загальних зборів).
Жовтнева революція 1917 р. під проводом більшовиків у Петрограді вирішила долю Тимчасового уряду, подальшу еволюцію Центральної Ради, як законодавчого органу, проголошення Української Народної Республіки. Сьома сесія Ради (29 жовтня – 2 листопада 1917 р.) намітила важливі напрямки законопроектної роботи, розширила компетенцію Малої ради і уряду. У параграфі прослідковується процес розширення її повноважень, визначається, що саме Мала рада створила комісію для розгляду законопроектів, почала розглядати й приймати законодавчі акти для їх затвердження сесією УЦР, остання, дев’ята сесія якої відбулась у січні 1918 р. У наступні місяці поневірянь й повернення до Києва Мала рада повністю перебрала на себе компетенцію Центральної Ради.
У параграфі 5.1.3 “Функції Української Центральної Ради” передусім аналізується її законодавча діяльність, перехід від її політико-декларативного характеру (відозви, Універсали, постанови) до законодавчого, конституційного процесу. Відзначається, що важливого значення для удосконалення й унормування законодавчого процесу мало прийняття регламенту роботи Малої ради. Падіння Тимчасового уряду і проголошення УНР докорінно змінили і розширили правове поле для законотворення.
Вивчення протоколів сесій УЦР та засідань Малої ради свідчить про енергійну роботу комісій по законодавчому забезпеченню скликання Українських Установчих зборів, розробці Статуту автономної України, Земельного закону та ін. Законодавча функція стає пріоритетною в діяльності Ради. Важливим кроком на шляху удосконалення законотворчого процесу було створення Комісії законодавчих внесень на засіданні Малої ради 12 листопада 1917 р. Слідуючим важливим кроком у законодавчій діяльності УЦР стало прийняття нею 25 листопада 1918 р. Закону про виключне право Ради видавати законодавчі акти УНР, що визначав її правове поле, порядок видання законів. Тим самим закладалися правові основи подальшого її законотворення, власної правової системи держави.
Важливими здобутками законодавчої діяльності Ради слід вважати виборчий Закон до Українських Установчих зборів (183 статті), закони про утворення Генерального суду, про склад і порядок обрання суддів Генерального та апеляційного судів, про організацію прокурорського нагляду; „5 законів у пакеті” – про державні кошти України, про Головну скарбницю УНР, про Державний банк УНР, про скасування Дворянського та Селянського банків, про цукрову монополію; Закон „Про українські гроші”, що мали виключне значення для державного будівництва. З великим запізненням було прийнято на останній сесії УЦР „Тимчасовий земельний закон”, Закон про національно-персональну автономію, декілька законів про соціальний захист окремих категорій населення.
Закладались правові основи військового будівництва. Теж із запізненням було прийнято закони про утворення комітету по демобілізації армії, про оголошення Чорноморського флоту флотом УНР, про створення народного війська.
Робота над іншими законопроектами продовжувалась Малою радою і після від’їзду з Києва. Її результати аналізуються у дисертації.
У дисертації окремо розглядається конституційне законодавство УЦР, його етапи і найважливіші здобутки – чотири її Універсали, опублікований проект Конституції УНР (10 грудня 1917 р.), Конституція УНР 29 квітня 1918 р. Вона визначала необмежене суверенне право народу, громадян УНР, здійснюване через Всенародні Збори України, які безпосередньо реалізують законодавчу владу і формують органи виконавчої і судової влади.
За підрахунками автора Центральною Радою було прийнято близько 130 законів та інших законодавчих актів. Вона досить успішно реалізувала функцію законодавчої влади, правове забезпечення, хай із спізненням і суттєвими прогалинами, державотворення.
Спираючись на повноваження, надані їй Всеукраїнським національним конгресом у квітні 1917 р., Рада почала втілювати й установчу (державотворчу) функцію: заснування губернських, повітових і міських українських рад, оновлення складу Київської міської думи, затвердження губернських і повітових комісарів тощо. В її Універсалах вирішувались головні питання установчого характеру щодо української держави, її ладу спочатку як автономного державного утворення, а потім – самостійної УНР. Дисертант аналізує практичні кроки Центральної Ради у здійсненні державотворчої функції: організація і обрання Генерального секретаріату, його голови, ухвала Статуту, який визначав правовий статус і функції уряду. Сьома сесія УЦР знов поповнила склад Генерального секретаріату, дев’ята – новий склад міністрів, програму дій якого було затверджено аж в березні 1918 р. Радою створювалися і спеціальні органи управління – крайовий комітет охорони революції в жовтні 1917 р., Головну економічну раду. Важливі кроки було здійснено щодо формування судової системи УНР – „упорядкування судівництва” прийнятими законами, обранням складу Генерального та апеляційного судів. Вагомими кроками, на думку дисертанта, були її заходи по скликанню Українських Установчих зборів відновленню єдності українських земель, у сфері її територіального устрою та місцевого самоврядування.
Військове будівництво традиційно вважається „ахіллесовою п’ятою” УЦР. У дисертації аналізуються її практичні кроки, об’єктивно оцінюються їх результати та причини невдач, адже побутує спрощене уявлення про військову політику діячів Ради. На думку дисертанта слід мати на увазі наступне. По-перше, у програмах всіх партій соціалістичного спрямування, представлених в УЦР, проголошувалася заміна (в мирний час) постійного війська народною міліцією. М. Грушевський вважав: „Нормальною формою охорони для держави демократичної являється народна міліція”, хоча і вважав потрібною „якийсь час” доброї, дисциплінарної армії. По-друге, до падіння Тимчасового уряду військові справи були вилучені ним з відання українського уряду. По-третє, з падінням самодержавства в Росії розпочався незворотній процес розпаду і стихійної демобілізації армії, що робило справу створення українського війська надзвичайно складною. По-четверте, УЦР розпочала його творення значно раніше, ніж в Росії. Піонерським був і план збереження військових кадрів, творення народного війська на професійній основі, служби за договором.
Важливою складовою діяльності УЦР була її фінансово-бюджетна діяльність. Вона аналізується у параграфі. Надзвичайно складні умови позбавили Раду можливості створити повноцінну фінансову систему.
У своїй державотворчій діяльності вона виконувала і парламентську контрольну функцію: заслуховування й обговорення звітів уряду, його Голови, окремих генеральних секретарів (після ІV Універсалу – міністрів), урядових програмних декларацій, інтерпеляцій депутатів, приймались рішення про довір’я. У дисертації відзначається, що не дивлячись на складні, деструктивні процеси в країні, УЦР здійснювала, хай в обмеженому обсязі, контроль за додержанням і захистом проголошених в Універсалах прав і свобод громадян, національних меншин.
Як орган законодавчої влади в республіці, УЦР приділяла значну увагу розробці внутрішньої і зовнішньої політики. Вони аналізуються і висвітлюються в дисертації. Зокрема, тут відзначаються здобутки і невирішені проблеми. До перших віднесено її чотири Універсали, важливі конституційні закони, ухвалені програми дій уряду. Далеко не все з проголошеного в Універсалах їй вдалось вирішити, особливо – земельне, економічні питання. Спроби вийти на міжнародну арену, утвердитися як суб’єкт міжнародного права, активна зовнішньополітична діяльність до кінця існування Центральної Ради теж не змогли забезпечити, з об’єктивних і суб’єктивних причин, успішного державотворення.
У параграфі 5.1.4 „Порядок роботи Української Центральної Ради” досліджуються основні процедури її діяльності.
Автор спростовує усталену думку, що процедура законотворення в Центральній Раді була практично відсутня. Порядок роботи, парламентські процедури вироблялися нею власним досвідом, менше – за зразками європейськими чи російської Думи.
У параграфі прослідковується порядок роботи практично з перших днів її існування. Організаційно-правовими формами роботи Ради стають її загальні збори („сесії”, „повна Рада”, „пленум”). Другі загальні збори розпочалися за пропозицією М. Грушевського „відчитанням протоколів” попередніх зборів та „оглядом” роботи Комітету УЦР. Цей порядок закріпився на наступних сесіях. Прийняття регламенту – „Наказу УЦР”, а потім „Розкладу роботи Малої ради і її комісій” унормувало терміни скликання загальних зборів, порядок їх роботи, склад Малої ради, комісій тощо. У параграфі досліджується подальший процес удосконалення порядку роботи загальних зборів, Малої ради, парламентських комісій, який тривав до кінця існування Ради.
Встановлено, що регламент роботи Малої ради передбачав і досить ретельно прописував законодавчий процес, місця в ньому комісій (законопроекти розглядалися лише після доповіді комісії). Необхідність удосконалення законодавчого процесу примусила УЦР створити комісію законодавчих внесень, розширити коло суб’єктів законодавчої ініціативи. Законодавча процедура мала кілька стадій. Законодавча ініціатива або законопроект надходив до відповідної комісії, яка або сама виробляла законопроект, або розглядала, вносила доповнення, поправки до законопроектів, представлених урядом, окремими фракціями, групою депутатів. Найважливіші й розлогі законопроекти розглядались постатейно, в трьох читаннях, іноді – в поіменному режимі (ІІІ і ІV Універсали, виборчий закон до Установчих зборів, Закон “Про національно-персональну автономію” та ін.). Процедура підготовки найважливіших законопроектів (Конституції УНР, земельного законопроекту та ін.) ускладнювалася – обиралась спеціальна комісія, розроблялися “основні принципи та головні ідеї”, складалася пояснювальна записка тощо. Короткі законопроекти розглядалися за спрощеною законодавчою процедурою.
Кожна з функцій УЦР – законодавча, установча, контрольна та інші здійснювалися за певною демократичною процедурою. За спеціальною процедурою відбувалась ратифікація Брестського договору, утворення і заслуховування тимчасових слідчих комісій, проведення закритих засідань УЦР та ін. Вони аналізуються в дисертації.
Таким чином, Центральна Рада вповні реалізовувала компетенцію і функції вищого представницького законодавчого органу УНР.
У підрозділі “Ідеї і спроби скликання народного представництва доби Гетьманату і Директорії” доводиться, що гетьманська модель організації влади передбачала відновлення представницької системи, скликання “Українського Сойму”. Визначаються правові основи і риси процесу законотворчості, досліджується спроба гетьмана відродження українського козацтва, Генеральної козацької ради і консервативний “Проект Основних законів Української держави”, який передбачав утворення двопалатного парламенту.
Модель державності з “диктатурою трудового люду”, проголошена Директорією, передбачала “революційне представництво організованих працюючих мас”, скликання тимчасового верховного представницького органу – Конгресу трудового народу. У дисертації аналізуються результати виборів (за куріальною системою) до нього, як першого соборного територіального представництва, його конституційні акти. Отже Конгрес почав виконувати функції передпарламенту, конституанти. Проте спроба відновити парламент, не полишена Директорією і надалі, через складні обставини громадської війни, виявилася неможливою. Далі досліджуються і узагальнюються намагання Директорії визначитися у стратегії державотворення – парламентаризм або влада “трудових Рад”, складний конституційний процес, його здобутки.
У підрозділі 5.3 “Розвиток парламентаризму в Західно-Українській Народній Республіці” на основі аналізу конституційних актів ЗУНР, матеріалів періодичної преси, спогадів, праць В. Кульчицького, Б. Тищика, М.Настюка, М.Литвина, К. Науменка, П. Стецюка досліджується історія виникнення і діяльності Української Національної Ради в національно-державному будівництві, її конституційне законодавство, практичні кроки по розбудові системи представницьких органів, розширенню власного представництва УН Ради та її компетенції. Плідним й величним кроком діячів УН Ради виявилися досягнення соборності українських земель, у порозумінні, яке виявилося недовгим, з діячами Директорії. Відзначається активна участь в об’єднавчому русі українців Закарпаття.
Особлива увага у підрозділі приділена законодавчим крокам УН Ради щодо скликання Сейму, створення повноцінної правової системи ЗУНР.
У підрозділі 5.4 “Започаткування радянських вищих представницьких установ” встановлюється передусім принципова відмінність поглядів теоретиків соціалізму на парламентаризм, визначається ленінська концепція республіки Рад як нового типу держави. Переваги “нової” системи представницьких органів як справжніх органів народовладдя В.Ленін бачив у поєднанні в них законодавчої і виконавчої влади, як зародку і форми пролетарської диктатури.
У дисертації показано, як більшовики в Україні утверджували “повновладдя Рад”, вибудовували, починаючи з І Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові, радянську систему вищих представницьких органів державної влади: Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, Всеукраїнського центрального виконавчого комітету та його Президії, яка спиралася на ієрархічну систему Рад нижчого рівня. Аналізується на основі джерел характер партійного, соціального і територіального представництва, закріплення у виборчому законодавстві багатоступінчастої виборчої системи, переваг в обранні червоноармійських і робітничих депутатів, позбавлення виборчих прав осіб, які жили на “нетрудові доходи”, приватних торговців, дезертирів та ін. Вивчаються склад, законодавчі, установчі, фінансово-бюджетні функції І-ІV Всеукраїнських з’їздів Рад у 1917-1920 рр., порядок підготовки роботи, порядок денний та тексти законопроектів, проекти постанов, резолюцій яких неодмінно узгоджувались в керівних органах КП(б) У. В архівному фонді ЦК КП(б)У за 1918-1920 рр., ВУЦВК та РНК УСРР зберігається безліч різних витягів з протоколів засідань Політбюро і Оргбюро ЦК КП(б) щодо рішень з цих питань.
У дисертації досліджується правовий статус ВУЦВК та його Президії, їх склад, структура апарату, порядок роботи. ВУЦВК між з’їздами Рад перебирав на себе й установчі повноваження – заслуховував звіти РНК, вводив зміни у його склад. Цей же орган, обраний ІІІ Всеукраїнським з’їздом Рад, остаточно затвердив з незначними поправками Конституцію УСРР. За Конституцією центральними органами радянської влади називалися Всеукраїнські з’їзди Рад, ВУЦВК та РНК. Тепер законодавчі акти приймали і з’їзд Рад, і ВУЦВК, і його Президія, і РНК, уособлюючи законодавчі, контрольні, розпорядчі і виконавчі функції.
Спотворення виборчого права громадян, виборчої системи у формуванні представницьких органів державної влади, ігнорування принципу народовладдя і поділу влади в умовах партійного диктату і насильницького згортання багатопартійності, реальної демократії – все це робило декоративними вищі представницькі установи УСРР.

ВИСНОВКИ
У дисертації наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення важливої наукової проблеми, що виявляється в ґрунтовному історико-правовому дослідженні формування, порядку функціонування, компетенції вищих представницьких органів влади України (Х – початок ХХ ст.), прийняття ними рішень, на базі чого були отримані висновки і положення, що дозволило обґрунтувати авторське концептуальне бачення головної тенденції розвитку цих органів, перш за все, у напрямку постійного набуття саме ними вирішальної ролі в системі державних органів влади і управління в Україні.
Головні наукові результати й висновки полягають у наступному:
1. Вітчизняна система представницької влади має давні, тисячолітні корені. Давньоруська держава успадкувала від своїх попередників інститути військової демократії, які розвивалися в умовах ранньофеодальної монархії. Влада князів Київської Русі спиралася на дорадчий орган – боярську раду і вічові народні збори. З другої половини ХІ ст., в умовах послаблення великокнязівської влади і розбудови міських центрів земель Русі, їх роль у державотворчих процесах посилюється. Віче набуває у суспільно-політичному житті функцій органу народоправства, феодальної демократії, своєрідним представницьким органом якого була міська рада, а боярська рада набуває окремих рис станово-представницького органу. Їх подальша еволюція призвела у Новгороді до утворення боярсько-вічової республіки. Золотоординське панування над роз’єднаними руськими землями з ХІІІ ст. перервало процес формування станових представницьких органів на Русі.
2. Перебування у правовому полі Великого князівства Литовського і Речі Посполитої збагатило привілейовані стани України досвідом участі у їх станово-представницьких органах державної влади – у Пани-раді, сеймових зібраннях, Сенаті, прилучило його до традицій і культури політичного представництва цих передових на той час європейських держав. Сеймова реформа 1565-1566 рр. визначила й унормувала шляхетське сеймове представництво з мажоритарною системою виборів, склад і повноваження повітових сеймиків, трансформувала Пани-раду і вальний сейм у двопалатний станово-представницький законодавчий орган. Шляхецький парламентаризм сприяв подальшому розвитку демократичних традицій українського народу, звичок до народоправних інститутів.
3. Окремий правовий статус Запорізької Січі в Речі Посполитої допоміг витвору тут козацько-старшинської організації суспільно-політичного життя, верховенству загальновійськової ради. Її трансформація у загальнодержавну Генеральну раду – непостійно діючий найвищий орган управління на Гетьманщині, що діяв на принципі прямого народовладдя – привела до розширення її компетенції, ускладнення процедурних механізмів роботи. Спроби надати зібранням Генеральної ради представницького характеру, унормувати представництво (полків, сотень, міст, поспольства, духовенства) та їх склад за часів реєстрованого козацтва, Б. Хмельницьким, І.Виговським наближували їх до сейму й іноді називались за словами учасників “сеймом”, “сеймовою радою”. Перетворенню Генеральної ради у вищий представницький орган Козацької держави завадила політика наступників Б.Хмельницького – посилення особистої гетьманської влади та все більше обмеження царським урядом повноважень гетьмана і Ради.
За часів Гетьманщини розширились склад і компетенція Ради старшин, на яку спирався гетьман та гетьманський уряд. На відміну від Генеральної ради вона діяла як виборний, колегіальний, підзвітний перед нею орган, що діяв на постійній і професійній основі. З послабленням гетьманської влади після смерті Б.Хмельницького Рада старшин, за сприяння царського уряду, перебрала на себе ряд важливих повноважень гетьмана та Генеральної ради, стала називати себе “Радою Війська Запорізького”, а іноді – “Сенатом”. Система козацьких рад – генеральних, старшинських, полкових, сотенних – феномен козацької демократії. Автор вважає: звичка до республіканських принципів свободи, виборності владних органів, самоврядування, колегіальності, до соборності і громадської солідарності – складові української ментальності. Ради стали історичною формою української державності.
4. Унікальним явищем історії вітчизняного державотворення і конституціоналізму були “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького” 1710 П.Орлика. Конституція передбачала розмежування влади законодавчої, урядової та судової, унормування представництва генеральних рад, їх скликання на засадах загального виборчого права, широкі права і вольності усіх станів у відновленій в майбутньому Козацькій республіці. Дисертант поділяє думку, що в Конституції П.Орлика закладалась модель парламентсько-гетьманської республіки.
5. Вплив на розвиток вітчизняного парламентаризму з середини ХІХ ст. мав досвід діяльності українських депутатів у парламентських установах Австрії і Австро-Угорщини. Українська парламентська репрезентація 1848-1850 рр. вагомо заявила про себе, ініціювавши законодавче вирішення селянського питання, скасування панщини, постановкою питань про утворення української провінції, відкриття українських шкіл та ін. Реальне відновлення парламентаризму в Австрії 1861 р. фактично звузило представництво українців в двопалатній Державній раді. Негативно позначилось на його представництві і виборче законодавство, двоступенева, а потім куріальна система виборів. На організацію і розвиток українського представництва значний вплив справила започаткована народовцями багатопартійність на західноукраїнських землях, яка очолила боротьбу українців за їх конституційні права, загальне виборче право. Демократизація виборчої системи у 1907 р. привела до збільшення української репрезентації в рейхсраті, Галицькому і Буковинському сеймах, кількості депутатів-правників, до утворення Українського парламентського клубу, “Руського клубу” в Галицькому сеймі.
Аналіз виборчого процесу, складу, компетенції та порядку роботи загальноімперського парламенту та крайових сеймів підтверджує активну участь українського представництва, позитивний досвід його боротьби за конституційну законність. Було закладено основи конституційних змін, боротьби за автономію та незалежність західноукраїнських земель.
6. Українське представництво в Державній думі Росії, хоча й складало близько п’ятої частини її складу, внаслідок куріальної багатоступінчастої виборчої системи, неоднорідного національного і фракційного складу, переваги правих, промонархічних партій в Думі неспроможне було відстояти конституційних і автономістських вимог українців.
Значний внесок у вітчизняний парламентський досвід внесла Українська думська громада в Думі першого і другого скликань, яка обстоювала і пропагувала ідею повернення самоврядування України. Вперше набували політичного досвіду нелегальні українські політичні партії – УДРП, УСДРП, “Спілка”. Але в умовах поглиблення кризи самодержавства Державна дума Росії виявилася безсилою виконати найважливіші функції парламенту: внесення змін у правову систему країни, дієвий контроль над урядом і державним бюджетом. І все ж досвід участі у виборах депутатів Думи, її роботі не був, на думку автора, безплідним для українців. Українська думська громада, депутати від українських губерній привернули увагу російської і міжнародної громадськості до української ідеї, набули реальної практики парламентаризму, сприяли вкоріненню у суспільну свідомість ідеї народного представництва.
7. Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр. – друга після Національної революції середини ХVІІ ст. – радикальна спроба реалізувати державно-соборницькі ідеали. Прагнення демократичних сил найкраще відобразив М.Грушевський: „Треба було забезпечити волю України, відновити її старе народовладдя, право народу самому правити всіма своїми справами”. Це прагнення логічно й усвідомлено привело до утворення Української Центральної Ради – „тимчасового революційного парламенту”, проголошення Української народної Республіки. УЦР стала першим в історії України вітчизняним вищим представницьким органом влади, що започаткував демократичне державо- і законотворення. Їх вершинами стали реальна представницька демократія, ІV Універсал, який проголосив самостійність УНР як парламентської республіки з унітарним устроєм та її Конституція.
8. Українська гетьманська держава 1918 р. – альтернатива “революційно-демократичному” шляху державотворення – не стала запереченням ідеї народного представництва. Перші ж законодавчі акти, підписані П.Скоропадським, проголошували тимчасовий державний устрій України “до обрання Сойму і відкриття його діяльності”. Це засвідчувало не лише наміри (справжні чи удавані) самого гетьмана та його уряду, але й визнання провідної ролі парламенту в організації державної влади, паростки якого вже почали зростати в Україні, укорінились у суспільній свідомості і генетично пов’язані з Гетьманщиною. Конституційний проект самого Гетьмана передбачав утворення Державної Ради.
9. В парламентську модель УНР Директорією закладався принцип трудової демократії. І все ж Конгрес трудового народу 1919 р. – перше соборне представництво українського народу, з територіальним представництвом, демократичним вибором державотворення. Діячі Директорії усвідомлювали необхідність і робили практичні кроки щодо створення на українських землях представницького органу законодавчої влади в УНР. Незаперечним є й їх здобутки у галузі конституційної нормотворчості.
10. Для творців Західно-Української Народної Республіки характерним було швидке створення ефективних і досить демократичних, з огляду на війну, органів влади, що стало наслідком парламентського досвіду, підготовчих кроків української репрезентації в австро-угорському парламенті і крайових сеймах. Українська Національна Рада відіграла роль своєрідної конституанти утворенням уряду, прийняттям назви держави та її “Тимчасового Основного закону”, розбудовою органів місцевого самоврядування та ін. –першим реальним втіленням суверенітету народу. На відміну від діячів Центральної Ради, діячі УН Ради сповідували ліберально-національні цінності, більше уваги приділяли і настійливіше упроваджували принцип прямих і загальних виборів, що дозволило приступити до формування повноцінного парламенту. Основною парадигмою Ради стали національно-державне будівництво з правовою системою, що забезпечувала демократичні права і свободи громадян, заходи щодо возз’єднання усіх українських земель в єдиній державі.
11. “Радянський парламентаризм”, започаткований 1917-1920 рр., засновувався на принциповому запереченні класичного парламентаризму, поділу влади, самоврядування. Вибудована система вищих представницьких органів – Всеукраїнських з’їздів Рад, ЦВК (ВУЦВК) та його Президії (з травня 1919 р.) за зразком російських – зосередила в своїх руках формально широкі повноваження, визначені Конституцією УСРР 1919 р. Проте багаторівневість у здійснені конституційно визначених повноважень, коли з’їзди делегували власні повноваження ВУЦВК, Президії і навіть уряду, зводили нанівець принципи народовладдя і парламентаризму. І все ж природа представницьких органів примусила радянських державотворців вдаватися до парламентських форм роботи. Та спроба організації роботи вищих представницьких інституцій на принципах пролетарської демократії, диктатури робітничого класу не витримали випробування життям.
Історико-правове дослідження вищих представницьких органів влади в Україні дозволяє сформулювати повчальні уроки з попереднього досвіду політичного представництва, його позитивних і негативних наслідків. Вони викладаються в дисертації, зокрема: 1) В історії українського державотворення історично стійкими виявилися форми безпосередньої демократії (давньоруські віча, козацькі ради на Запорізькій Січі, Гетьманщині) з прямими виборами (ради старійшин, міських рад з Х-ХІ ст., ради козацької старшини). Практику виборного політичного представництва українському народу довелось засвоювати в умовах формування і функціонування вищих представницьких органів влади Королівства Польського, Великого князівства Литовського (ХІV – середина ХVІІ ст.), Австро-Угорщини та Росії (середина ХІХ – початок ХХ ст.). Ця практика збагатила парламентський досвід українства, проте лише західним українцям припало жити в умовах конституційного ладу Австро-Угорської імперії. В умовах національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. відродження українського державотворення привело до створення вітчизняних представницьких законодавчих органів влади – „тимчасових парламентів” в УНР і ЗУНР, а з перемогою більшовиків – радянської представницької системи. Таким чином, давні традиції народ – оправних форм, колегіальності при прийнятті найважливіших рішень, багатовіковий досвід українського представництва в загальнодержавних представницьких установах сусідніх держав, боротьба за реальне народне представництво – складові спадщини української демократії.
2) Історія вищих представницьких установ, що діяли в Україні, переконує: саме парламент як загальнонаціональний представницький орган державної влади виступає ведучим чинником демократичного державотворення. І з огляду на історичний досвід і традиції нинішня конституційна реформа в Україні є логічним конституційним кроком до удосконалення державного механізму, розширення правового статусу і правового поля Верховної Ради України. 3) Історичний досвід українського державотворення в ХVІІ-ХVІІІ ст., 1917-1920 рр. доводить: недооцінка чи ігнорування інститутів і механізмів народного волевиявлення і представництва, політичної опозиції, компромісів або пошук зовнішньої „третьої сили” ведуть до втрати державності або до зміни політичного режиму. 4) Позитивний та негативний досвід молодої багатопартійності в Україні на початку та прикінці ХХ ст., її ролі в державотворчих процесах застерігає від вузькопартійних підходів до державотворення, парламентської роботи, демократичного виборчого процесу. Есерівські спрямування у державотворенні діячів УЦР і ліберально-демократичні заходи УН Ради ЗУНР дали зовсім різні результати. Кон’юнктурні помилки політичного проводу дорого коштували українському народу. 5) Історичний досвід українських парламентарів УНР і ЗУНР переконує: парламент лише тоді стане реальною провідною ланкою державотворення, коли він і суб'єкти, що його формують, будуть здатні акумулювати й агрегувати інтереси і волю народу, різних соціальних груп. Діяльність вищих представницьких органів влади 1917-1919 рр. свідчить, що навіть класичні парламентські форми роботи мало що важать, якщо відсутні реальні важелі управління, наявні неефективні або деструктивні дії щодо соціально-економічних перетворень, консолідації суспільства. Неспроможність вирішення гострих соціально-економічних питань, адекватної соціальним очікуванням відповіді на законодавчому рівні привели, з огляду на інші руйнівні чинники, до поразки лідерів УНР, Гетьманату. Менше року знадобилось, зокрема, щоб відбувся трагічний поворот у довірі і підтримці народом Центральної Ради.
Отже, правове вирішення проблем, пов’язаних із соціальними очікуваннями і потребами народу, його сьогодення і майбутнього, в першу чергу залежить від вищого органу народного представництва. Якщо засадничим принципом держави є реальне народовладдя, то й держава має бути спрямована на задоволення потреб кожного з своїх громадян. Саме цій ключовій меті держави мають слугувати чинні системи права і законодавства.
У дисертації висловлюються і обґрунтовуються думки щодо необхідності соціально-економічного виміру законодавства, підвищення системності і плановості законодавчого процесу, ролі правової експертизи законопроектів щодо їх відповідності Конституції України, основним положенням законодавства Європейського Союзу, вимогам законопроектної техніки. У процесі роботи над законопроектами слабо використовується потенціал громадських організацій – Спілки юристів України, Спілки адвокатів України та ін. Практично не застосовується такий засіб, як громадське обговорення законопроектів.
Так сучасним українським парламентом завершилася довга історична еволюція вищих представницьких органів державної влади, що діяли в Україні.

Список опублікованих праць за темою дисертації:
Єрмолаєв В.М. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження). – Х.: Право. 2005. – 272 с.
Рецензія. Тодика Ю. Актуальне й ґрунтовне наукове дослідження. – Вісник Академії правових наук України. – Х.: Право. № 1(44). – 2006. – С. 227-230.
1. Ермолаев В.Н. К вопросу об учреждении Государственной Думы в России // Юридическая наука и проблемы формирования демократического правового государства Украина: Темат. сб. науч. трудов УЮА. – К.: ИСИОУ, 1993.
2. Єрмолаєв В.М. Деякі проблеми злочину та покарання в Київській Русі // Вісник Академії правових наук України. № 5. – X.: Акад.. Правових наук України, – С. 135-143.
3. Єрмолаєв В.М. Про об'єкт державного злочину в "Правах, по которым судится малороссийский народ // Вісник Академії правових наук України. № 3 (10). – X.: Акад. правових наук України, 1997. – С. 101-106.
4. Єрмолаєв В.М. До питання кодифікації українського права у першій половині XVIII століття // Вісник Академії правових наук України. №3 (14). – X.; Право, 1998. – С. 78-85.
5. Єрмолаєв В.М. До питання про форму правління Української держави (1648-1654 рр.) // Вісник Академії правових наук України. – № 1 (16). – X.: Право, 1999. – С. 135-142.
6. Єрмолаєв В.М. До питання про створення незалежної Української держави (1648-1654 рр.) // Вісник Академії правових наук України. № 2(21). – X.: Право, 2000. – С. 62-69.
7. Єрмолаєв В.М. Віче в Київській Русі: питання компетенції (ІХ – середина XII ст.) // Вісник Академії правових наук України. №4(31). – X.: Право, 2002. – С. 45-55.
8. Єрмолаєв В.М. Козаченко А.І. Наказне гетьманство Української держави другої половини XVIII ст.. /Вісник Національного університету внутрішніх справ. Вип. 19. – Х.: Нац ун-т внутр. Справ. 2002. – С. 173-177.
9. Єрмолаєв В.М. Віче в Київській Русі – важлива складова державного механізму // Право України 2003 – №3. – С. 136-141.
10. Єрмолаєв В.М. Про компетенцію представницьких органів місцевого самоврядування доби Литовсько-Руської держави і Речі Посполитої // Вісник Академії правових наук України. № 1(32). – X.: Право, 2003. – С. 70-79.
11. Єрмолаєв В.М. Про склад і компетенцію боярської думи Київської Русі // Вісник Національного університету внутрішніх справ. Вип. 23. – X.: Нац. ун-т внутр. справ, 2003. – С. 210-217.
12 Єрмолаєв В.М. Представницькі органи в Україні доби Литовсько-Руської держави і Речі Посполитої // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2003. – № 1. – С. 110-117.
13.Єрмолаєв В.М. З парламентського досвіду українського представництва в Державній думі Росії // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2003. – № 2. – С. 26-35.
14. Єрмолаєв В.М. Про законодавчу діяльність Української Центральної Ради // Вісник Одеського інститути внутрішніх справ. 2004. № 1. – Одеса: Одеський юрид. ін-т НУВС, 2004. – С. 177-І 82.
15. Єрмолаєв В.М. З історії місцевого самоврядування у середньовічній Україні // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2004. – № 1. – С. 177-183.
16. Єрмолаєв В.М. Деякі питання юридичної природи Переяславського акта 1654 р. // Вісник Академії правових наук України. № 3(42). – X.: Право, 2005. – С. 84-90.
17. Єрмолаєв В.М. До питання про перший український парламент – Українську Центральну Раду // Державне будівництво та місцеве самоврядування. Вип.. 10. – X.: Право, 2005. – С. 60-66.
18 Єрмолаєв В.М. До питання про розвиток теорії народного представництва вітчизняною і російською політико-правовою думкою // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2005. – № 1. – С. 49-56.
19 Єрмолаєв В.М. До питання про формування і розвиток теорії народного представництва // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2005. – № 2. – С. 54-61.
20. Єрмолаєв В.М. Про Генеральну раду доби Гетьманщини: деякі питання їх зібрань та представництва // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Х.: Нац. юрид. акад.України, 2005. – Вип..78. – С. 3-12.
21. Єрмолаєв В.М. Про Генеральну раду доби Гетьманщини: компетенція та процедура роботи // Проблеми законності: Респ. міжвідом. нук. зб. – Х.: Нац. юрид. акад.України, 2005. – Вип..79. – С. 3-11
22. Єрмолаєв В.М. Представницькі органи державної влади та місцевого самоврядування за Конституцією Пилипа Орлика // Державне будівництво та місцеве самоврядування. Вип. 11. – Х.: Право, 2006. – С. 53-62.
23. Єрмолаєв В.М. Про українське представництво в Державній думі Російської імперії третього та четвертого скликання // Вісник Академії правових наук. 2006. № 1(44). – Х.: Право. – С. 54-60.
24. Єрмолаєв В.М.Українська Центральна рада: організація і порядок роботи // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. Вип. 32. – Х.: Хар. нац. ун-т внутр. справ. 2006. – С. 196-207.

АНОТАЦІЯ
Єрмолаєв В.М. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження). – Рукопис.
Дисертація представлена на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. – Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Харків., 2006.
Робота присвячена дослідженню історії вищих представницьких органів влади в Україні. З цією метою в дисертації подається коротко аналіз формування і розвитку теорії народного представництва, вивчаються зародки народовладдя й ставно-представницьких органів у Київській Русі; сеймовий досвід польсько-литовського періоду та Ради на Гетьманщини (склад, компетенція, порядок роботи); українське представництво в парламентських установах Австро-Угорщини і Державній думі Росії.
Особлива увага приділяється становленню вітчизняного парламентаризму в добу національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. – формуванню складу і представництва, організаційних структур, компетенції, функцій та порядку роботи Української Центральної Ради; ідеям і спробам скликання народного представництва доби Гетьманату і Директорії; розвитку парламентаризму в ЗУНР, започаткуванню радянських вищих представницьких органів.
Ключові слова: рада, віче, сейм, парламент, політичне представництво, Австрійський парламент, Державна дума, Центральна рада.

АННОТАЦИЯ
Ермолаев В.Н. Высшие представительные органы власти в Украине (историко-правовое исследование). – Рукопись.
Диссертация представлена на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.01 – теория и история государства и права; история политических и правовых учений. – Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого, Харьков, 2006.
Работа посвящена исследованию истории высших представительных органов власти в Украине. С этой целью в диссертации представлен краткий анализ формирования и развития теории народного представительства в европейской (ХVІІ-ХІХ вв.), отечественной и российской политико-правовой мысли. В исследовании раскрываются истоки народоправства, состав, компетенция и порядок работы вече и боярской думы в Киевской Руси, элементы сословного представительства в думе и городских советах.
Автор прослеживает эволюцию вече, его трансформацию в сеймы земские, волостные, общегосударственные (вальные), боярской думы – в Паны-раду, Сенат в Великом княжестве Литовском и Речи Посполитой. Изучается состав Паны-ради, представительство сеймов земских и волостных сеймиков, их компетенция, порядок работы, причины и содержание сеймовой реформы 1565-1566 гг., оценивается отечественный опыт представительства и шляхетской демократии.
В диссертации исследуются история возникновения, состав, компетенция и порядок работы генеральных казацких рад и рад старшины на Гетманщине до средины ХVІІІ в. Анализ источников о практике проведения генеральных рад, принятии решений и процедуре свидетельствует об усилении института выборности, устойчивой тенденции их превращения в Верховный представительный орган власти (при Б.Хмельницком, И. Выговском) с законодательными, учредительными и контрольными полномочиями. Делегированными полномочиями Генеральной радой наделялись гетман, генеральная старшина, Рада старшин. Последняя – “сословное представительное учреждение”, по мнению Л. Окиншевича соответствовало современным ему европейским органам согласованного представительства
Проанализировано украинское представительство в парламентских учреждениях Австро-Венгрии (рейхстаге, рейхсрате, краевых сеймах) с середины ХІХ в. На основе конституционных актов, законодательства о выборах Австро-Венгрии автор отразил процесс расширения избирательных прав украинцев, состав их парламентского представительства, развитие парламентской жизни на западно-украинских землях, появление многопартийности.
Изучено украинское представительство и в Государственной Думе России: его состав (партийный, социальный, национальный), роль Украинской думской группы в І и ІІ Думе, украинский вопрос в Думе третьего и четвертого созывов, парламентский опыт украинских политических партий.
Особое внимание в диссертации уделяется становлению отечественного парламентаризма в период национально-освободительного возрождения в 1917-1920 гг. Прежде всего – формированию состава и представительства, организационных структур, компетенции, функциям и порядку работы Украинской Центральной Рады. Рассматриваются идеи и попытки утверждения народного представительства в период Гетьманата и Директории. Показано развитие парламентаризма в Западно-Украинской Народной Республике. Определены особенности советских высших представительных органов государственной власти УССР, “советского парламентаризма”.
Ключевые слова: вече, сейм, рада, парламент, представительство политическое, выборы, Австрийский парламент, Государственная Дума, Центральная Рада.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

 

Пошукова анотація: розкриття бухгалтерських адвокатом науково доказів поліції мирової інформаційного комп'ютерних оперативної смартфонів спеціальних розслідуванні електричної Вимагання працівників Виникнення Канади Виправлення Виправні кооперативі експерта моральних навчальні представницькі засуджених провадження соціального церкви контроль масової батьків боржника управлінні військовослужбовців протиправні міжнародних лікувальну конкуренції торгівлю хабарництво Німеччини підвищеної податкової спеціального господарського обстановки заподіяної немайнової моральної службовими життю малолітніми незаконними незаконними внутрішніх екологічних НКВС Віктимологічна профілактика Влада автомобільної громади розслідування Внутрівідомчий Внутрішнє переконання прикордонні Європейському Внутрішньоуправлінська Європейського політики факторів християнства радянського трубчастих Геґеля жертву Гарантії землю слідчого проступки фінансових Гарантія забезпечення податкового паритетність Гендерна смислової правових Геокриміногенна Гідність прокуратури майном адміністрацій консультаційних Господарський підприємців інвестиційної підтримки корпоративних акціонерних лікарськими банкрутства податків Гродський контроль порядок громадянського Громадянин Громадянство Громадянське Громадянські Грошові Групова насильницька Гуманізація інтервенція Делегування Деліктний Деліктологія управління судової громадянське Держава влада допомога інформаційна кадрова транскордонного тероризму соціальної торгівлі житлово політика місцевих політика регуляторна служба політичне охорони аграрного туризму природні агропромислового безпеки зайнятості населення торгівлі промисловості промислового регіону підприємництва освітнього митної монополій освітніх праці транспортних залізничного аграрного ринку культури кооперації олійного охороні регіонів пенсійного телекомунікаційної туристичної фондового освіти регіону розвитку туризму давальницькою програмування транспортної техногенної гуманітарній партійної допомоги населення гетьманату Пенсійного мінерально вищою економікою судів життєдіяльності інноваційною місцевому пенітенціарною охорони пожежною приватизацією вищої здоров'я інтелектуальних культури європейської допомогою електроенергетики рекреаційного безпеки військовими середньої охорони переробних органів контроль фондового сільськогосподарського злочинністю нотаріальною цінних ліцензійної Буковині економічної інноваційних службовець фінансовий природокористування гілок етнічними Криму папери навчальними страхування неповнолітніхмитної громадянського Дністрянського Петрункевича західноукраїнських Державотворчий Дефектність управління унітарній адміністративного доказів канонічного конституційногоподаткового Джерела Європейського Союзу Джерела трудового Диспозитивність


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking