Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Есть номера
-2% онлайн заказ


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Внутрішні й прикордонні війська в Україні у 1917-1941рр. (Історико-правовий аспект)

 

Бородич Леонід Васильович

ВНУТРІШНІ Й ПРИКОРДОННІ ВІЙСЬКА В УКРАЇНІ У 1917 – 1941 рр. (ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Харків - 1999


Дисертація є рукописом

Робота виконана на кафедрі історії держави і права України і зарубіжних країн Національ-ної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти України

Науковий керів-ник – член-кореспондент Академії правових наук України, доктор юриди-чних наук, професор Гончаренко Володимир Дмитрович, завідувач кафедри історії держави і права України і зарубіжних країн Націона-льної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
Офіційні опонен-ти: доктор юридичних наук, професор Бабкін Володимир Дмитрович, провідний науковий співробітник Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України;

кандидат юридичних наук, доцент Чехович Валерій Анатолійович, доцент кафедри теорії та історії держави і права Київського націона-льного університету ім. Тараса Шевченка

Провідна устано-ва – Львівський державний університет ім. Івана Франка

Захист відбудеться " 27 " вересня 1999р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 310024, м. Харків, вул.Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (310024, м.Харків, вул.Пушкінська,77).

Автореферат розіслано " 26 " серпня 1999р.

 

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Важливою умовою існування держави, як свідчить істо-ричний досвід, є здійснення нею своїх функцій шляхом активного використання апарату (механіз-му), який, у свою чергу, складається з низки елементів. Одним із найбільш давніх із них є спеціальні загони озброєних людей (армія, поліція, жандармерія, інші аналогічні формування), ор-ганізованих на виконання волі властей. У світовій науковій історіографії щодо них панує одно-стайна думка: вони такі ж старі, як і держава. Порівняно давно з’явилися також органи адміністрації, суди, дещо пізніше – в’язниці, фіскальні установи, органи цензури тощо.
Домінуюче становище “загонів озброєних людей” у державному апараті країн світу, зокре-ма Російської імперії, до складу якої входила Україна, підтверджується перебігом їх розвитку. На-буваючи з часом більш витончених організаційних форм і досвіду роботи, адміністративно-каральні органи та їх збройні формування, спираючись у своїй діяльності на відповідним чином відрегульовану російським самодержавством правову базу, стали посідати в механізмі імперії де-далі важливіше місце. При цьому їх основна увага зосереджувалася в першу чергу на охороні сус-пільно-політичного устрою шляхом придушення опору невдоволених і лише потім на охороні громадського порядку (боротьба зі злочинністю, забезпечення пожежної, санітарної безпеки та ін.). Відповідно до цих напрямків формувались і розвивались особливі карально-правоохоронні установи – органи політичної й загальної поліції, жандармерія, охоронні підрозділи тощо.
Новий етап у створенні різновиду спеціальних формувань, зокрема військового зразку, роз-почався в першій чверті ХХ ст. Їх поява була викликана суспільно-політичними процесами, які ба-гато в чому стали визначальними в розвитку російського самодержавства, появою на теренах імперії, зокрема в Україні, нових державних утворень, кожне з яких, використовуючи і збагачуючи історичний досвід, разом з регулярною армією на шляху до успіху почало широко залучати спеціа-льні частини й підрозділи. Особливо характерним це стало в період діяльності більшовицької Ра-дянської влади.
Тому об’єктивне дослідження правових засад утворення та діяльності в розглядуваний пері-од в Україні численних спеціальних військових формувань, визначення їх значення у державотво-рчому процесі, у зміцненні в радянські часи основ командно-адміністративної системи державного управління, а згодом і режиму тоталітаризму є корисним і може застерегти від поми-лок у процесі сучасного українського державотворення, зокрема, на шляху розбудови Збройних сил, внутрішніх і прикордонних військ, Національної гвардії. Підтвердженням останнього є й той факт, що історико-правове вивчення функціонування в різні періоди історичного минулого спеціа-льних підрозділів не припиняється і в інших країнах світу, зокрема в Англії, Німеччині, Італії, Франції та ін.
Зв’язок роботи з науковими програмами. Тема дисертаційної роботи відповідає завдан-ням комплексної цільової програми № 0186.0.070872 “Актуальні проблеми історії Українського національного державотворення”.
Мета дослідження полягає: у висвітленні історико-правових аспектів зародження, розвитку та практичної діяльності внутрішніх і прикордонних військ, інших охоронно-каральних спеціаль-них підрозділів в умовах появи й зміцнення на теренах України різних форм національної й радян-ської державності; в напрацюванні певних пропозицій, спрямованих на подальше підвищення ролі й місця внутрішніх і прикордонних військ у справі стабілізуючого чинника держави, захисту кон-ституційних прав і свобод громадян.
Виходячи з мети дослідження, автор поставив завдання:
–дослідити нормативно-правову базу, функції, роль військово-охоронної системи російсь-кого самодержавства на території України наприкінці ХІХ- початку ХХ ст.;
–визначити правовий стан, місце й роль спеціальних органів та їх збройних формувань доби Української Центральної Ради, Гетьманату й Директорії;
–встановити в умовах революційних подій взаємозв’язок і вплив правового поля Російської імперії та Радянської Росії на появу в Україні охоронно-каральних органів і спеціальних військо-вих підрозділів, проаналізувати ступінь використання їх нормативно-правової бази;
–проаналізувати політичні та нормативно-правові засади створення в умовах перемоги Ра-дянської влади військових частин, які одержали згодом офіційну назву “внутрішні та прикордонні війська”, визначити їх функції, роль та основні тенденції розвитку в загальній охоронно-каральній системі країни;
–охарактеризувати головні напрямки, форми та методи діяльності прикордонних і внутрі-шніх військ у період зародження й зміцнення культу особи, посилення державного репре-сивно-карального механізму;
–дати історико-правову оцінку функціонування спеціальних військових формувань ДПУ (ОДПУ)–НКВС як складника охоронно-каральної системи тоталітарної держави;
–спираючись на світовий і вітчизняний історико-правовий досвід, зокрема на науково-критичне ставлення й аналіз законотворчої та нормотворчої роботи розглядуваного періоду стосо-вно генезису й еволюції військових частин спеціального призначення, визначити шляхи подальшо-го удосконалення правового регулювання їх діяльності й зміцнення в умовах існування незалежної Української держави.
Предметом дисертаційного дослідження є нормативно-правові основи генезису, еволюції та функціонування спеціальних збройних формувань. Особливим предметом дослідження виступає джерельна база й історико-правова література.
Об’єктом даного дослідження виступають внутрішні й прикордонні війська як складова частина охоронного й репресивно-карального механізму держави.
Хронологічні рамки роботи охоплюють період з березня 1917р. - до червня 1941р. Разом з тим у першому розділі дослідження розглянуто основні історико-правові питання функціонування в Україні охоронно-каральних органів і підрозділів російського царизму кінця ХІХ- початку ХХ ст., що дозволяє глибше зрозуміти правову природу військ спеціального призначення, які створю-валися й діяли в наступні часи.
Методологічною основою дисертації є загальнонауковий діалектичний метод пізнання державно-правових процесів і явищ. У процесі дослідження також застосовувались історичний, порівняльно-правовий, структурно-функціональний, формально-логічний, соціологічний, статис-тичний та інші загальнонаукові й спеціально-наукові методи пізнання наукової істини.
Теоретичною основою дисертації стали відповідні наукові положення, що містяться в ро-ботах сучасних учених у галузі теорії держави і права, а також ті, що знайшли втілення в працях українських учених-юристів, які досліджують проблеми історії держави і права: В.Д.Бабкіна, В.Д.Гончаренка, Л.О.Зайцева, О.Л.Копиленка, В.С.Кульчицького, Л.М.Маймескулова, О.М.Мироненка, Л.Л.Потарикіної, А.Й.Рогожина, В.О.Румянцева, І.П.Сафронової, О.Д.Святоцького, М.М.Страхова, Б.Й.Тищика, І.Б.Усенка, В.А.Чеховича, О.О.Шевченка, О.Н.Ярмиша. Дисертант використав також широкий спектр наукових праць з історії України, полі-тології.
Рівень і напрямки дослідження історії внутрішніх і прикордонних військ в Україні визнача-ється в дисертації передусім станом наукової літератури з цієї проблеми.
Історіографічний аналіз історико-правових пошуків у контексті досліджуваної теми надає можливості прослідкувати три основні етапи – дореволюційний, радянський і сучасний. Кожному з них притаманні відповідні характерні риси й особливості. Зокрема, для першого – це, власне, від-сутність історіографії, присвяченої безпосерердньо розглядуваним питанням. Виняток у цьому ви-падку становлять лише мемуари Є.Ф.Комаровського.
Радянська історіографія подана значним масивом праць різного жанру. На жаль, незрідка їм властиве ідеологічне, класове спрямування в баченні розглядуваних подій. Особливістю цього періоду є те, що значна частина досліджень, насамперед наукових, під грифом “таємно” або “ціл-ком таємно” мали закритий характер. Це пояснювалося небажанням влади виносити на широкий загал негативні факти, особливо ті, що пов’язані з зародженням та зміцненням тоталітаризму, з участю й ролі в цьому репресивно-каральних органів, їх озброєних частин та підрозділів. Серед них особливу увагу привертають три томи збірника документів і матеріалів під загальною назвою “Из истории советских пограничных войск” , низка колективних та індивідуальних праць, переду-сім дослідження І. А. Дорошенка і В. Ф. Некрасова.
Початок відкритих публікацій з розглядуваної проблеми було покладено у 20-30-х роках. Загальна їх вада полягає у відсутності глибокої джерельної бази, у їх політизованості. Характерно, що прикордонні й внутрішні війська розглядаються в них як невід’ємна структурна одиниця Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ). Кінець 30-х та 40-ві роки не принесли докорінного перелому у висвітленні історичних питань, не кажучи вже про історико-правові пи-тання функціонування частин і підрозділів військ спеціального призначення. Це пояснювалось як об’єктивними обставинами, перш за все воєнним лихоліттям, так і посиленням культу особи, об-становкою підозр і репресій. Досить нагадати, що в даний період, у періодичних виданнях ця тема не порушувалася (виняток складають пропагандистські матеріали).
Взагалі ж вивчення джерельної бази не лише з розглядуваної теми, а й у цілому щодо функціонування й діяльності охоронно-каральної системи, у першу чергу з точки зору державно-юридичних аспектів, при наявності величезної кількості архівних матеріалів, свідчить про надзви-чайно недостатню наукову розробку даної проблематики. Слід зауважити, що узагальнені праці з історії військ ВЧК–ОДПУ–НКВС були оприлюдненні лише наприкінці 50-60-х років. Через десят-ки років після їх появи були захищені й перші дисертаційні дослідження. З часом з’явилися моно-графічні й журнальні публікації І.І.Петрова, М.Є.Содового, В.Д. Терентьєва, В.Сушкова, Л. М.Маймескулова, А.Й.Рогожина, В.В.Сташиса, Ю.К.Стрижкова, М.І.Ципуренка та ін.
Центральною подією даного історіографічного етапу стала публікація відкритих збірників документів і матеріалів про виникнення та діяльність прикордонних і внутрішніх військ. Усього було опубліковано відповідно п’ять і три збірники. Безперечним позитивом цих праць є наявність у кожній із них допоміжного довідкового матеріалу, іменних вказівників, у цілому виважених пе-редмов та висновків. Разом з тим прослідковується їх ідеологічно–пропагандистське спрямування, відсутність критичних матеріалів, були “забуті” небажані імена тощо. У них майже відсутні доку-менти щодо державно-правової та нормативної бази появи й історичної еволюції військ, їх опера-тивно-службової діяльності та ін.
З’являються з часом і книги наукового та науково-популярного жанру. Головна їх вада – обмежене введення до наукового обігу нових архівних матеріалів, некритичне ставлення до наяв-них. Наукова література з розглядуваної проблеми 80-х років нічим не запам’яталася.
Аналізуючи в цілому стан розробки радянською історіографією досліджуваної проблеми, треба звернути увагу щонайменше на декілька характерних рис. Найголовнішою з них є те, що фу-нкціонування військово-охоронної системи, зокрема за участю спеціальних частин і підрозділів, у науковій літературі знайшло певне відбиття. Однак це стосувалося лише періоду Радянської влади. Що ж до процесів і подій доби Української революції, то вони взагалі не досліджувались. До того ж, при розгляді того чи іншого питання основна увага зосереджувалася лише на загальноісторич-них аспектах. Державно-правові аспекти не розглядалися або ж висвітлювалися лише через призму діяльності Комуністичної партії та її осередків на місцях. Іншою, не менш важливою особливістю є той факт, що функціонування й діяльність за радянських часів українських спеціальних військо-вих сил не вивчалися взагалі або в кращому випадку
фактичний матеріал подавався на загальносоюзному історичному фоні як приклад їх генезису й еволюції.
Якісно новий стан історіографії проблеми спостерігається на сучасному етапі історичних і правових досліджень. Побачила світ і низка публікацій, що фрагментарно стосуються теми дисер-тації. Це індивідуальні й колективні монографії, збірники документів і матеріалів, статті, дисерта-ції дослідників Ю. І. Шаповала, І.Г. Біласа, В.С. Сідака, Р.С.Мулукаєва, В. Ф. Некрасова, А.С.Чайковського, М.Г.Щербака, О.В.Тимощука, О.М.Бандурки та ін. Ці праці нерівнозначні. Як-що в окремих з них подається лише певний фактичний матеріал, то в інших, зокрема у досліджен-нях В.С.Сідака, В.Ф.Некрасова, О.В.Тимощука, розглядаються відповідні етапи будівництва й діяльності охоронних і репресивно-каральних органів та їх військових підрозділів, робиться спро-ба визначити правовий стан останніх, дати науковий аналіз нормативно-правової бази їх функціо-нування.
У цілому ж історіографія щодо досліджуваної проблеми свідчить про відсутність узагаль-нюючої праці, що стосується насамперед історико-правових аспектів функціонування в Україні у розглядуваний період як військово-охоронної системи взагалі, так і одного з її складників – під-розділів спеціального призначення.
Джерельну базу дослідження становлять матеріали документальних фондів, вітчизняних і зарубіжних архівів, зокрема Російського центру зберігання й вивчення документів новітньої істо-рії, Російського державного воєнного архіву, Державного архіву Російської Федерації, Централь-ного державного архіву вищих органів влади і управління України, архіву МВС України, архіву Внутрішніх військ МВС України, архівів Головних управлінь МВС України в Харківській та Дніп-ропетровській областях.
Значну групу використаних джерел складають збірники документів і матеріалів, а також першоджерела, оприлюдненні протягом останніх двох століть. Серед них – “Полное собрание за-конов Российской империи с 1649 года”, “Свод законов 1857 года”, законодавчі акти доби Україн-ської революції (“Вісті з Української Центральної Ради”, “Вісник Генерального Секретаріату УНР”, “Державний вісник”), загальнодержавні й відомчі законодавчі та нормативно-правові акти (положення, інструкції) радянського періоду (“Съезды Советов в документах 1917-1936гг.”, “Соб-рание узаконений и распоряжений Рабоче-Крестьянского правительства Украины”, “На защите революции. Из истории Всеукраинской чрезвычайной комиссии 1917-1922 гг.”) та ін.
Не менш важливим джерелом для даної роботи послужили згадані відкриті й особливо за-криті збірники документів, присвячені безпосередньо прикордонним і внутрішнім військам, мате-ріали, що містяться в журналах та періодиці. При підготовці праці певним чином використані й фактичні дані, що мають місце в дисертаційних дослідженнях по споріднених темах.
Наявність указаних та інших джерел надала змогу розглянути в історико-юридичному аспе-кті визначену тему, проаналізувати відповідну нормативно-правову базу, визначити основні на-прямки й засади створення й функціонування спеціальних військових формувань, дати їх діяльності історико-правову оцінку.
Наукова новизна роботи полягає перш за все в тому, що дисертація є першим в українській історико-правовій літературі комплексним монографічним дослідженням організації та діяльності внутрішніх і прикордонних військ, які функціонували в Україні тривалий час (кінець ХІХ ст. – 1941 р.), і передбачає два напрямки – загальнотеоретичний і конкретно-юридичний. Загальнотео-ретична наукова новизна дисертації – в тому, що в ній уперше в історико-правовій ретроспективі розглядаються не лише генезис та еволюція в Україні військових формувань спеціального призна-чення, але й визначаються роль і місце останніх в умовах відповідного суспільно-політичного ре-жиму, прослідковується механізм використання їх владою в зміцненні державних устоїв, аналізується небезпека перетворення на знаряддя репресій і насильства; конкретно-юридична (прикладна) – в намаганні здійснити критичний аналіз законодавства й відомчих нормативних ак-тів названого періоду щодо розглядуваної проблеми, виявити закономірну залежність появи, роз-витку й функціонування відповідних силових структур та їх військових сил, а також дати їм історико-правову оцінку. Всебічне використання архівного матеріалу, значна частина якого впер-ше вводиться в науковий обіг, також надає новизни даний науковій праці.
Новизна дисертаційного дослідження конкретизується у низці підсумкових положень і ви-сновків, які виносяться на захист:
1. Функціонування, еволюція та правове поле діяльності жандармсько-поліцейських сил Ро-сійської імперії в Україні розглядуваного періоду відбувалися в тісному зв’язку із змінами її дер-жавно-правового ладу, політичної й економічної ситуації в країні. Зміцнення самодержавства вбачалося у нарощуванні й посиленні карально-репресивної системи, основними елементами якої були вищі, центральні й місцеві державні установи та їх виконавчі апарати. Як на невід’ємну час-тину силових структур на спеціальні збройні формування покладалося виконання специфічних за-вдань, що передбачались охоронно-каральною політикою монархії. Військово-охоронна система Російської імперії та її функціонування на теренах України за участю спеціальних підрозділів та їх різновидів, була спрямована насамперед на зміцнення самодержавства, ліквідацію або ж при-душення національно-визвольного руху, забезпечення в державі "порядку й спокою". Юридично-правовою основою її функціонування були закони імперії, а також відомчі нормативно-правові до-кументи.
2. На початку революційних подій в Україні (1917-1920рр.), разом з іншими державотвор-чими заходами спостерігалося намагання створити й налагодити національну правоохоронну сис-тему. Відсутність власної законодавчої бази, непослідовність, а в окремих випадках ігнорування ролі й місця збройних сил, зокрема військових підрозділів спеціального призначення, стало однією з важливих причин втрати влади Українською Центральною Радою.
3.У період Гетьманату й Директорії ситуація дещо змінюється. Спираючись на досвід і пра-вове поле російського самодержавства, гетьман П. Скоропадський, а згодом і його політичні опо-ненти здійснюють кроки по реформуванню власних охоронно-каральних органів та їх військових формувань. Однак штучне перенесення на національний грунт репресивно-карального законодав-чого механізму імперії, ігнорування національних інтересів, збройне протистояння інтересів різних політичних сил у боротьбі за владу, їх намагання залучити на свій бік іноземні війська, посилення репресій, інші об’єктивні та суб’єктивні чинники призвели до падіння гетьманського режиму, а згодом і Директорії.
4.При формуванні спеціальних органів і військових сил Радянський уряд України широко використав не лише нормативно-правову базу й досвід Радянської Росії, але і її матеріальні та людські резерви. Протягом 1918-1922рр. в Україні крім охоронно-каральних частин та їх підрозді-лів функціонують й інші воєнізовані формування репресивного типу (ЧОН, продзагони та ін.). Їх діяльність незрідка була зосереджена не на "букві закону", а на "потребах пролетарської диктату-ри","законі необхідності", що призводило до безлічі порушень законності, насильства та репресій. У цей період спостерігається й певна автономія державних виконавчих органів України в здійс-ненні керівництва правоохоронною та каральною системою, зокрема частинами й підрозділами спеціального призначення, що одержали назву "війська ДПУ". На них згідно з чинним законодав-ством були покладені як внутрішні так і зовнішні функції, зокрема охорона державних кордонів. Останнє надало змогу закріпити за ними офіційну назву "внутрішні, прикордонні війська".
5. Після утворення СРСР і до червня 1941р. внутрішні й прикордонні війська, зокрема в Україні, пройшли складний еволюційний шлях. У законодавчому порядку вони стали складовою частиною Збройних сил СРСР. Цей, а також інші чинники (за участю НКВС СРСР) обумовили їх повне підпорядкування центру. Відповідно до характеру службової діяльності закріплюються й види внутрішніх військ – конвойні, оперативні й охоронні.
6. У 30-ті роки підрозділи державної безпеки фактично вийшли з-під контролю вищих ор-ганів державної влади й управління, перетворилися на закриту систему, були наділені функціями позасудового карального органу, що послугувало однією з передумов для проведення, насамперед в Україні, широкомасштабних репресій. В основі діяльності військ НКВС лежало виконання ними внутрішньо-поліцейських завдань. Головні напрямки їх службово-оперативної діяльності – це участь у репресивних заходах; конвоювання арештованих, засуджених; охорона місць відбуття по-карань, найбільш важливих промислових та оборонних об’єктів тощо.
7. Здійснюючи охорону державних кордонів, прикордонні війська, разом з внутрішніми та-кож незрідка залучалися до виконання репресивно-каральних заходів, особливо у прикордонній смузі. У дисертації обгрунтовано узагальнюючий висновок про те, що зазначені та інші факти сві-дчать про недопустимість будувати органи державної безпеки та їх військові формування на ідео-логічних чи політичних засадах. З урахуванням реальних потреб забезпечення державної безпеки вони мають діяти лише на правових засадах.
Теоретичне й практичне значення проведеного дослідження вбачаються в тому, що сфо-рмульовані в ньому висновки та рекомендації можуть бути враховані в роботі з подальшого вдос-коналення нормативно-правової бази діяльності військ спеціального призначення, що функціонують у системі державного механізму сучасної України. Одержані результати, фактичний матеріал дисертації можна використати також у підготовці узагальнюючих праць із теорії та істо-рії держави та права, історії правоохоронних і каральних органів, у навчальному процесі при ви-кладанні курсів “Історія держави і права України”, “Судові і правоохоронні органи”, “Історія органів внутрішніх справ”.
Апробація результатів дисертації. Результати роботи дисертації знайшли відображення в доповідях на засіданнях кафедри історії держави і права України і зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, у виступах на науково-практичних конфере-нціях (Київ (1998р.), Сімферополь (1999р.)). Основні положення й висновки дисертації викладені у шести наукових публікаціях.
Структура дисертації. Робота складається з вступу, двох розділів (шести підрозділів), ви-сновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації –155 сторінок. Список викорис-таних джерел нараховує біля 137 найменувань, з них 50% архівних матеріалів.
Основний зміст
У вступі розкриваються актуальність і ступінь дослідження проблематики дисертації, ви-значено об’єкт і предмет дослідження, сформульовані його мета й основні завдання, висвітлюють-ся методологічні й науково-теоретичні основи дисертації, її наукова новизна, найбільш суттєві й нові наукові положення та висновки, а також теоретичне й практичне значення, характеризуються апробація, реалізація й публікація результатів дослідження, зв’язок роботи з науковими програма-ми й навчальними планами.
У першому розділі – “Генезис та еволюція частин і підрозділів спеціального призначення (кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст.)” розкриваються нормативно-правове забезпечення, динаміка й основні етапи розвитку й діяльності спеціальних військових формувань у зазначений період, зок-рема, функціонування військово-охоронної системи царизму в Україні до березня 1917 р., право-вий стан і діяльність спеціальних та охоронних підрозділів доби Центральної Ради, Гетьманської держави й Директорії, визначаються роль і місце внутрішніх, прикордонних частин, інших спеціа-льних воєнізованих формувань Радянської України до утворення СРСР (грудень 1922р.).
У дисертації підкреслюється, що, незважаючи на реформи 60-70-х років ХІХ ст. (введення в державний устрій Російської імперії деяких елементів демократії – створення земських та міських органів самоврядування, встановлення основ буржуазного судоустрою та судочинства, запрова-дження принципу всестановості в комплектуванні армії тощо), країна залишалася самодержавною монархією, яка спирається на величезну армію, поліцію та бюрократичний апарат.
Основна внутрішня функція царату полягала в захисті підвалин існуючого авторитарного політичного режиму та придушенні визвольного руху, особливо в Україні. Це зумовило посилення репресивної політики самодержавства за участю насамперед адміністративно-поліцейського апа-рату. Не менш важливою була й інша функція – захоплення чужих територій, охорона державних кордонів.
Центральна роль у виконанні цих завдань відводилася загальній поліції, Окремому корпусу жандармів, Корпусу внутрішньої варти, Окремому прикордонному корпусу, конвойним командам, іншим спеціальним частинам і підрозділам. Збереження в країні феодальних пережитків зумовлю-вало не лише суперечності у внутрішній політиці царизму, але й створювало можливість переходу до реакції, що відчулося наприкінці ХІХ ст., коли уряд здійснив низку заходів, які значною мірою повернули в Росії дореформені порядки. В наслідок цього видозмінювалося й організаційне упоря-дкування центральних установ, насамперед МВС, його виконавчих органів і спеціальних військо-вих формувань на місцях. У них була встановлена надзвичайно жорстка централізація розпорядчої й виконавської діяльності. Особливо яскравий прояв це знайшло в Україні.
Відмітною рисою функціонування військово-охоронної системи царизму в Україні на поча-тку ХХ ст. було значно ширше ніж будь-де залучення регулярних військ для придушення виступів народних мас. У цей період у законодавчому порядку здійснюються заходи, спрямовані на зміц-нення органів поліції, спеціальних військових сил швидкого реагування. Особливо широко це проявилося після 19 серпня 1906 р., коли згідно з ст. 87 “Основного закону Російської імперії” з’явився указ Миколи ІІ про військово-польові суди. Репресивно-каральний державний механізм імперії лише за 1903-1912рр. лишив життя 135 тис. людей, що втричі більше, ніж було знищено за часів царювання чотирьох попередників останнього самодержавця протягом майже століття (1810-1894рр.). У тюрмах, на каторзі до 1917р. томилися понад 1,2 млн. чол.,1 більшу частину яких складали політичні в’язні.
У добу Української революції разом із намаганням заснувати регулярну армію вживаються певні кроки щодо створення органів державної безпеки й внутрішніх справ, їх військових підроз-ділів. Поява останніх диктувалася потребою розбудови нового національного державного утворен-ня, необхідністю захисту його військово-політичних та економічних інтересів, охорони громадського порядку й спокою.
До квітня 1918р. за участю Центральної Ради (ЦР) й уряду з цією метою було вжито низку заходів, які однак, були непослідовними й малоефективними. Аналіз законотворчої й нормотвор-чої діяльності законодавчого й виконавчого органів свідчить, що разом з іншими недоліками у них було відсутнє чітке уявлення про статус, функції, компетенцію, стратегію й тактику дій силових структур, які багато в чому мали визначати міцність держави, надійне функціонування її основних елементів. Головна увага була зосереджена на створенні Збройних Сил, а щодо питання спеціаль-них органів і військових підрозділів залишилося невирішеним. Це стало однією з причин втрати ЦР серед народних мас спочатку популярності й впливу, а згодом і влади. Ситуація ускладнювала-ся грубим втручанням у внутрішні справи УНР окупаційних військ та їх органів, появою в Україні різних за політичним спрямуванням сил і їх збройних формувань, кримінальних угруповань тощо.
Недосконалість, а в багатьох випадках і відсутність національної нормативно-правової бази в бо-ротьбі з цими явищами породжували вседозволеність, хаос і анархію.
29 квітня 1918 р. внаслідок військового перевороту щойно створену Українську державу очолив П. Скоропадський. Гетьман взяв на себе всю повноту влади, перетворившись тим самим на верховну державно-правову інстанцію. Порівняно з періодом ЦР гетьманському правлінню в пи-танні створення правоохоронних і каральних органів були притаманні такі відмітні риси:
–широке використання нормативно-правової бази Російської імперії з одночасним напра-цюванням власних нормативних актів;
–цілеспрямований процес кадрового й матеріально-технічного забезпечення спеціальних формувань, всебічне навчання їх особового складу;
–залучення до участі в роботі спецорганів і їх підрозділів фахівців царського репресивно-карального апарату.
Позитивну роль у вирішенні цієї проблеми відіграли й особисті якості гетьмана, зокрема військовий досвід, розуміння важливості ролі й місця охоронно-карального механізму в державі. Свій внесок у справу зміцнення спеціальних органів і підрозділів гетьманського режиму зробили німецько-австрійські війська, зокрема, у забезпеченні зброєю, одягом, спорядженням тощо. Осно-вними силами військово-охоронної структури Української держави П. Скоропадського були Дер-жавна варта, Особливий відділ, особиста охорона, варта гетьмана, Особливий корпус, повітові охоронні комендантські сотні та ін.
Широке використання спеціальних збройних сил при підтримці окупаційних військ геть-манський режим знайшов насамперед у придушенні виступів народних мас. У створенні власної спецслужби – Особливого відділу, якому були підпорядковані всі інші силові структури, яскраво проявився авторитарний характер П.Скоропадського, його бажання за будь-яку ціну втриматися при владі.
Антигетьманські повстання протягом літа - осені 1918р. завершилися 14 грудня 1918р. зре-ченням П.Скоропадського й взяттям влади Директорією. Державний механізм гетьманщини, зок-рема її репресивно-каральну й правоохоронну систему, було зруйновано. Поряд з іншими заходами, що здійснювалися Директорією та її урядом (Радою Міністрів) з метою зміцнення влади, проблема розбудови силових відомств була однією з нагальних. Однак, хоча за час існування укра-їнської державності 1918-1920 рр. період знаходження в руках влади Директорії був найтрива-лішим, нею були допущені аналогічні помилки. В умовах нестабільності основні надії в боротьбі з політичним екстремізмом і карною злочинністю Директорія покладала на МВС, зокрема, на Полі-тичний департамент та політичні відділи при губернських та повітових комісарах, а також на Кор-пус охорони, який згодом одержав назву “Кіш охорони республіканського ладу”. У законодавчому порядку Політичний департамент і його структурні підрозділи не були оформлені, а діяли на під-ставі підзаконних актів, відомчих циркулярів та інструкцій. Крім охоронних, на них покладалися слідчі й репресивно-каральні функції, зокрема, під час придушення збройних виступів. Іншою осо-бливістю військово-охоронної системи доби Директорії стало залучення спецпідрозділів регуляр-них військових частин, які мали широкі повноваження. Нормативно-правовою основою їх діяльності стали “Муштровий статут для піхоти”, “Статут внутрішньої служби” та “Статут залого-вої служби”. До збройних формувань Директорії належали й підрозділи польової розвідки корпусу Січових стрільців, Інформаційного бюро при корпусі військової жандармерії, загони польової та запільної жандармерії. Разом з військовими на них незрідка покладалися й охоронні та жандармсь-ко-поліцейські завдання. У цей період значно активніше проходить напрацювання нормативно-правової бази для створення військово-охоронної системи й державної безпеки оновленої УНР.
Однак у більшості виступів уживані заходи здійснювалися без координації роботи на рівні вищих державних органів. Це призводило до дублювання й паралелізму діяльності щойно створе-них органів і підрозділів, втручання у функції й обов’язки один одного. Спостерігається посилення ролі й місця МВС. Якщо за доби ЦР і Гетьманату ця державно-виконавча структура, здійснюючи другорядні функції, була номінальною, то тепер ситуація помітно змінюється насамперед шляхом юридичного підпорядкування їй карально-репресивних і правоохоронних органів, а серед них і спеціальних збройних частин.
Законодавчу базу створення в Радянській Україні спеціальних органів і військових форму-вань було покладено 27 грудня 1918р., коли, опираючись на правове поле РРФСР, у складі НКВС згідно з постановою уряду було створено Всеукраїнську Надзвичайну комісію (ВУНК), до функцій якої входила боротьба з контрреволюцією, спекуляцією, бандитизмом, службовими злочинами тощо. НК запроваджувалися також у губерніях, повітах.
Нормативно-правовим підгрунтям появи військ ВУНК, які пізніше одержали назву внутрі-шніх, послужив досвід Всеросійської НК (ВНК). 5 січня 1919 р. Президія ВУНК ухвалила рішен-ня про формування власного Особливого корпусу військ (ОКВ) ВУНК. До його складу ввійшли три полки і 14 зведених стрілецьких батальйонів, які знаходились у розпорядженні губернських і повітових НК. Протягом 1918-1920рр. формувалися окремі спеціальні підрозділи по охороні заліз-ниць, водного й залізничного транспорту, шляхів сполучення, сховищ, складів тощо. У цей же час формувався різновид охоронної служби – конвойна варта, яка у вересні 1922р. стала складовою частиною військ ДПУ. Згадані й інші спеціальні військові (напіввійськові) формування знаходи-лись у підпорядкуванні різних державних відомств, що викликало безліч проблем і непорозумінь, суттєво погіршувало ефективність їх використання, призводило до дублювання діяльності, змен-шувало військову виучку й готовність. У більшості випадків правовою підставлю їх появи й функ-ціонування були лише підзаконні акти.
28 травня 1919р. Рада Праці й Оборони (РПО) РРФСР ухвалила постанову про об’єднання спеціальних військових формувань у війська внутрішньої охорони республіки (ВВОР) НКВС. По-станова набула чинності й на території України. У розпорядженні Наркомату військових справ (НВС) залишилися лише частини й підрозділи по охороні залізниць, прикордонної та охоронної варти.
На території УСРР, як і РРФСР, яка співпадала з кордонами військових округів, створюва-лися сектори ВВОР. Їх кількість не була постійною й змінювалася залежно від військово-політичної обстановки. Зокрема, в районах України, підконтрольних Радянській владі, протягом 1919-1920рр. було створено Київський і Харківський сектори військ внутрішньої охорони1. Основ-ним завданням ВВОР (згідно з постановою РПО “Про війська внутрішньої охорони республіки” від 21.04.1920р.) була: охорона: а) державного ладу (шляхом збройної боротьби з контрреволюцій-ними виступами); б) важливих державних органів та установ, промислових, транспортних і водних шляхів сполучення та їх споруд; в)народно-господарських вантажів; г) промислових і сільськогос-подарських підприємств тощо. До середини 1920р. у складі ВВОР Українського сектора (штаб йо-го знаходився у Харкові) нараховувалося 10 бригад. Наприкінці року чисельність військ становила 50 тис. чол. Окрім піхоти, в структурі ВВОР були кавалерійські підрозділи, бронеавтомобілі й на-віть літаки.
Для придушення повстань і заколотів широко використовувалися польові війська. Ли-ше протягом 1921-1922 рр. органами ВУНК-ДПУ України за їх участю було ліквідовано 89 ве-ликих політичних і бандитський угруповань загальним числом 56 тис.чол. Чисельність військ внутрішньої охорони до середини 1921р. зросла до 80 тис. особового складу.
Першого вересня 1920р. згідно з постановою РПО ВВОР одержали нову назву – війська внутрішньої служби Республіки (ВВНУС). Крім війська ВВОР до їх складу ввійшли спеціальні ча-стини й підрозділи інших відомств. Формування ВВНУС здійснювалося за типовими штатами Че-рвоної Армії: дивізія, окрема бригада, полк. Однак їх правовий стан залишався остаточно не вирішеним: в оперативному відношенні вони підпорядковувались НКВС, з усіх інших питань – НВС. Особливий правовий стан лишився за частинами (підрозділами) Всеукраїнської (губернсь-ких) НК. Вони формувалися за спеціальними штатами й діяли в інтересах і за завданнями останніх. Перевагою нововведення була організація та здійснення охорони важливих об’єктів країни в стру-ктурі окремого виконавчого органу.
19 січня 1921р. РПО ухвалила: “...Війська внутрішньої служби республіки, за виключенням військ ВНК, а також залізничної й водної міліції, передати у військове відомство”. У підпорядку-ванні ВУНК залишалися лише ті підрозділи, що обслуговували її НК. Від цього часу ВВНУС при-пинили самостійне існування. Одночасно зміцнили правовий стан війська Всеукраїнської НК, які у своїй діяльності спиралися на підзаконний акт ВНК від 28.01.1921р. “Основні положення органі-зації діяльності військ ВНК”.
11.05.1921р. з’явилося нове “Положення про організацію військ ВНК”, яке розвивало й уто-чнювало порядок їх регулювання, службову діяльність, правовий статус, а також функції. Протя-гом 1921-1922рр. правовий стан військ ВНК (ВУНК), їх організаційна структура, чисельність, система управління й підпорядкування неодноразово змінювалися, що було викликано як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами.
Формування й діяльність у Радянській Україні прикордонної охорони були подібною ево-люції внутрішніх військ. Відмітність полягала в тому, що протягом 1918-1920рр. організаційні за-ходи в цьому напрямку практично не здійснювались. Про це, зокрема, свідчать постанова ВУЦВК про Всеукраїнську й місцеві НК, декрет РНК УСРР про їх
структурні зміни й компетенцію (травень 1919р.), інші нормативно-правові документи. Пояснюва-лося це декількома обставинами: відсутністю кордону між РРФСР й УСРР, присутністю в Україні окупаційних військ, військовою інтервенцією, бойовими діями в умовах громадянської війни.
19 січня 1921р. РПО ухвалила постанову про формування нового виду спеціальних військ – прикордонних. Керівництво ними, зокрема в Україні, покладалося на ВУНК. 15 лютого було за-тверджено “Інструкцію частинам військ ВНК, що охороняють кордони РРФСР”. Її дія поширюва-лася на прикордонні частини України, і визначала їх правовий стан у системі військ ВНК (ВУНК), оперативно-службову діяльність, обов’язки посадових осіб тощо. Це був перший нормативно-правовий документ щодо функціонування прикордонних військ радянського періоду. Основні її положення зберегли своє значення певний час і знайшли розширене відбиття в наступних докуме-нтах, зокрема в “Положенні про охорону кордонів”, затвердженому ВЦВК у липні 1921р. У жовт-ні 1922р. РПО ухвалила “Положення про окремий прикордонний корпус військ ДПУ”.
1922 рік багато в чому став визначальним у подальшій еволюції сил спеціального призна-чення радянських республік, зокрема України. Передачею конвойної варти з Наркомюста, а згодом і прикордонних частин з НВС до НКВС практично завершився процес реформування військ ДПУ напередодні утворення СРСР. Структурно це виглядало таким чином: а) внутрішні війська (части-ни й підрозділи, закріплені безпосередньо за органами ДПУ); б) конвойна варта; в) прикордонна охорона. Загальна їх чисельність сягала за 100 тис. чол. Біля 30% з них дислокувалися в Україні. Від цього часу війська стали невід’ємною складовою частиною правоохоронного й репресивно-карального державного механізму.
Розділ другий – “Організаційно-правові засади функціонування прикордонних та внутрі-шніх військ в Україні (1923р.-червень1941)” присвячено дослідженню нормативно-правових основ діяльності та функціям військ ДПУ-НКВС. У листопаді 1923р. було створено Об’єднане державне політичне управління СРСР. Згідно з положенням про ОДПУ у його розпорядженні знаходились особливі війська чисельністю, встановленою Радою Праці й Оборони Союзу РСР. У дисертації підкреслюється, що від цього часу розпочалися принципова реорганізація органів державної без-пеки та внутрішніх справ, процес створення загальносоюзної охоронно-каральної системи з жорс-тким централізованим управлінням, важлива роль у якій відводилася внутрішнім і прикордонним військам. Першим нормативно-правовим документом, що оприлюднив їх функції та завдання, став “Статут спеціальної служби військ ОДПУ” (1924р.).
Протягом 1923-1925рр. здійснюються кроки по подальшій реорганізації військ, зокрема прикордонних. Вводиться нумерація й формуються прикордонні округи (серед них Український), встановлюється їх дислокація. 7 вересня 1923р. ЦВК затверджує "Положення про охорону кордо-нів СРСР", згідно з яким на погранохорону1 покладались обов’язки боротьби з політичною й еко-номічною контрабандою, забезпечення непорушності кордонів, захист населення прикордонних районів тощо. Це був перший нормативно-правовий документ, який детально визначив функції й завдання військових формувань по охороні кордонів. У червні 1927р. ЦВК і РНК СРСР затвердили нову редакцію "Положення...", в якому знайшли відбиття такі нормативно-правові поняття, як по-літична й санітарна охорона державних кордонів, визначався порядок їх перетинання тощо. Однак у ньому, як і в попередньому, не було правового визначення власне поняття "державний кордон". А знайшло воно відбиття лише в "Положенні про державний кордон СРСР" 1960р.
Іншим напрямком організаційно-правового реформування прикордонної охорони стало по-єднання в одному органі (апараті) агентурно-оперативної й військової служби. У забезпеченні на-дійності охорони державних кордонів головну роль стали відігравати агентурно-інформаційні (негласні) методи роботи за участю широкої мережі таємних резидентів, агентів, вивідувачів та ін. Наприкінці 20-х років пошук найбільш оптимальної форми організації охорони державних кордо-нів у цілому було завершено. Прикордонна охорона одержала досить виважену й дієву структуру, нормативно-правове забезпечення, а особовий склад – досвід оперативно-службової й бойової дія-льності.
Правове становище військових формувань ОДПУ зміцніло після ухвали 18 вересня 1925р. ЦВК і РНК СРСР Закону "Про обов’язкову військову службу". Ст.2 цього Закону, зокрема, визна-чила, що до складу Червоної Армії входять також війська спеціального призначення - Об’єднаного державного політичного управління й конвойна варти СРСР2.
Таким чином, не лише визначилося правове поле діяльності військ, а законодавчо закріп-лювалося право ОДПУ СРСР на їх структурну перебудову, територіальне розміщення й централі-зоване управління. Республіканським органам, зокрема ДПУ-НКВС України, залишилися повноваження комплектування (за відповідними рознарядками), оперативне керівництво й викори-стання дислокованих тут частин.
10 липня 1934р. створюється загальносоюзний НКВС. У союзних республіках, зокрема в Україні, розпочали роботу республіканські наркомати, що діяли на підставі "Положення про НКВС СРСР". Загальне керівництво військами союзний наркомат залишив за собою. З цією метою було сформоване Головне управління прикордонної та внутрішньої охорони (ГУПВО НКВС СРСР). В Україні функції останніх виконувало Управління прикордонної та внутрішньої охорони (УПВО) НКВС Українського округу1.
Як свідчать документи, посилення в 30-ті роки ролі й значення НКВС у політичному житті країни, збільшення на цій основі його військових формувань підштовхували до пошуків нових ор-ганізаційних форм загального підпорядкування й керівництва прикордонними й внутрішніми вій-ськами, які з 1934р. під офіційною назвою "війська НКВС" стали паралельною складовою частиною союзного Наркомату внутрішніх справ. В останні три передвоєнні роки їх загальна чисе-льність складала п’яту частину РСЧА (понад 300 тис. чол. особового складу). 2 лютого 1939р. РНК СРСР ухвалила постанову стосовно військових формувань НКВС. ГУПВВ поділялося на 6 управ-лінь: прикордонних, конвойних військ, військ по охороні залізничних споруд, по охороні особливо важливих підприємств промисловості, управління військового забезпечення, військово-будівельне управління військ НКВС СРСР.
У результаті цих заходів змінюється правовий стан дислокованих в Україні прикордонних частин, особливо після приєднання західноукраїнських земель (1939р.). Крім Українського прико-рдонного округу утворюється Західний, збільшується їх загальна чисельність, матеріально-технічне забезпечення, озброєння тощо. Принципово видозмінюється й система організації служ-би. У той же час керівництво внутрішніми військами ( по охороні залізничних споруд, підпри-ємств, промисловості, конвойних та ін.) набуло невизначеності, що викликало серйозні нарікання. Поділ НКВС на два наркомати – внутрішніх справ і державної безпеки (лютий 1941р.) ситуацію на краще не змінив.
Будучи складовою частиною Збройних Сил СРСР, війська НКВС напередодні війни являли собою досить чисельний, складний за організаційною та управлінською структурою військовий організм. Їх підпорядкованість силовим структурам і головна спрямованість протягом понад 2-х десятиліть на здійснення охоронно-каральних заходів визначали не лише їх специфіку, функції й завдання, але й природу, характер, а головне – форми й методи службово-оперативної роботи. Власне специфіка діяльності військ, особливо внутрішніх, незрідка викликала серед осо-бового складу стресові ситуації з тяжкими морально-психологічними наслідками. На життя й фун-кціонування військ значний вплив справляла суспільно-політична обстановка в країні, особливо в період масових репресій і переслідувань, які породжували у військовослужбовців невпевненість, зниження в частинах і підрозділах дисципліни, організованості й порядку, а в результаті – погір-шення їх боєготовності.
Головною характерною рисою з’єднань, частин, що дислокувалися в Україні, продовжувала залишатися їх повна залежність від центру. Разом з тим центральні республіканські й місцеві ви-конавчі органи влади, насамперед НКВС й його обласні управління, особливо в останні передво-єнні роки зуміли дещо поширити свій вплив не лише на оперативне керівництво частинами і підрозділами військ, а й організаційно-структурну перебудову та загальне управління. Норматив-но-правовою ж основою функціонування й здійснення ними службово-бойової діяльності залиша-лися документи, підготовлені НКВС СРСР, його головними управліннями. Наркомат внутрішніх справ України мав лише право здійснювати оперативні заходи, спрямовані на посилення надійнос-ті охорони західних кордонів та результативність охоронно-каральних функцій, що стояли перед військами.
У висновках дисертант узагальнює результати проведеного дослідження. У цілому воно свідчить, що галузь державної політики, спрямованої на забезпечення безумовного й повсякденно-го виконання велінь держави, є необхідним компонентом регулювання суспільних відносин і ста-новить загальний інтерес. З іншого боку, все пов’язане із застосуванням сили й зброї, з розпорядженням ними (в тому числі й узаконеними) незрідка здатне виходити за межі норматив-ного регулювання, перетворюватися на надзаконний інструмент підтримки застарілого проти но-вонароджуваного, деспотичного – проти загальнолюдського, чужинського – проти вітчизняного. Це засвідчили події та факти досліджуваної проблеми. Іншим, не менш важливим висновком є те, що охоронна й карально-примусова політика держави повинна розглядатися й оцінюватися не са-ма по собі, а передусім із позиції її спрямованості на досягнення мети, зумовленої потребами роз-витку країни та суспільства, відповідно прагненням переважної більшості населення. При її наявності використання сили та інших державних механізмів, забезпечення порядку й послуху, а також дії уповноважених на те органів, зокрема й за участю спеціальних військових підрозділів, є виправданим. Нема її – і ті ж самі спроби здійснення влади, ті ж самі каральні дії набувають про-тилежного змісту й значення (саме так і трапилось у більшості випадків розглядуваного періоду). Тому застосування державою адміністративних та охоронно-примусових заходів в інтересах суспі-льного поступу й власного народу є першою запорукою її сили й дієздатності, а інакше вона при-речена на загибель, що переконливо свідчить наше історичне минуле.
Виходячи з потреб розбудови України як незалежної держави, дисертант вважає за доцільне висловити низку пропозицій. Так, в умовах розбудови України як демократичної правової держави необхідність існування військ спеціального призначення не зникає. Будучи цілісними й боєздатни-ми одиницями силових структур, вони повинні розглядатися як вагомий стабілізуючий чинник у масштабах держави, виступати надійним гарантом захисту конституційних прав і свобод громадян. Це переконливо підтверджується досвідом інших демократичних держав світу.
Основою й одним з головних шляхів якісного поліпшення діяльності правоохоронних орга-нів України, зокрема внутрішніх і прикордонних військ, повинна стати професіоналізація їх особо-вого складу, кваліфікована підготовка офіцерських кадрів, гарантія захисту воїнів правопорядку.
У сучасних умовах, зважаючи на історичний, світовий і вітчизняний досвід, спільні харак-терні риси діяльності внутрішніх, прикордонних військ і Національної гвардії у вирішенні ними внутрішніх функцій держави, доцільно розглядати питання про організацію їх діяльності в межах Міністерства внутрішніх справ України.

За темою дисертації опубліковані такі роботи:
1.Бородич Л.В.Організаційно-правові засади військово-охоронної системи царизму на тери-торії України //Наук.вісн.Нац.акад.внутр.справ України .-1999.-№1.-С.199-205.
2.Бородич Л.В. Правовий стан спеціальних військових підрозділів у структурі правовоохо-ронних органів Української держави (квітень - грудень 1918р.) //Вісн. Ун-ту внутр.справ.-1999.-№7.-Ч. ІІ.-С.35-42.
3.Бородич Л.В. До питання про організацію та правове становище спеціальних військових та охоронних підрозділів у період Української революції (1917-1920 рр.) // Вісн.Одес.ін-ту внутр.справ. – 1999. - № 3. – С. 3-11.
4.Бородич Л.В. Організаційно-правові основи діяльності військ ОДПУ-НКВД на Україні. // Вісн. Київськ. ун-ту. Юридичні науки. – 1999. - № 39. – С. 56-58.
5.Бородич Л.В. Військово-охоронна система Російської імперії на території України у ХІХ – на початку ХХ ст. //Історія України.-1999.-№6.-С.1-3; №7.-С. 3,4.
6.Бородич Л.В. Спеціальні військові й охоронні підрозділи Центральної Ради, Гетьманату і Директорії// Історія України.-1999.-№17.-С.6-8.

Бородич Л.В. Внутрішні й прикордонні війська в Україні у 1917-1941рр. (Історико-правовий аспект). Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень .- Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. - Харків, 1999.
Дисертація присвячена дослідженню проблеми зародження, розвитку та практичної діяль-ності внутрішніх, прикордонних військ, інших охоронно-каральних підрозділів в умовах появи й зміцнення на території України різних форм національної (1917-1920 рр.) та радянської (1917-1941рр.) державності.
Ключові слова: історія держави і права; охоронно-каральна система (механізм), ВНК, ВУНК, ДПУ (ОДПУ), НКВС, прикордонні війська, внутрішні війська, спеціальні формування.

Бородич Л.В. Внутренние и пограничные войска в Украине в 1917-1941 гг. (Историко-правовой аспект). Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 – теория и история государства и права; история политических и правовых учений. - На-циональная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого. – Харьков, 1999.
Диссертация посвящена исследованию проблем зарождения, развития и практической дея-тельности внутренних, пограничных войск, иных охранительно-карательных подразделений в ус-ловиях появления и укрепления на территории Украины различных форм национальной (1917-1920 гг.) и советской (1917-1941гг.) государственности.
Ключевые слова: история государства и права, охранительно-карательная система (меха-низм), ВЧК, ВУЧК, ГПУ (ОГПУ), НКВД, пограничные войска, внутренние войска, специальные формирования.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

 

Пошукова анотація: розкриття бухгалтерських адвокатом науково доказів поліції мирової інформаційного комп'ютерних оперативної смартфонів спеціальних розслідуванні електричної Вимагання працівників Виникнення Канади Виправлення Виправні кооперативі експерта моральних навчальні представницькі засуджених провадження соціального церкви контроль масової батьків боржника управлінні військовослужбовців протиправні міжнародних лікувальну конкуренції торгівлю хабарництво Німеччини підвищеної податкової спеціального господарського обстановки заподіяної немайнової моральної службовими життю малолітніми незаконними незаконними внутрішніх екологічних НКВС Віктимологічна профілактика Влада автомобільної громади розслідування Внутрівідомчий Внутрішнє переконання прикордонні Європейському Внутрішньоуправлінська Європейського політики факторів християнства радянського трубчастих Геґеля жертву Гарантії землю слідчого проступки фінансових Гарантія забезпечення податкового паритетність Гендерна смислової правових Геокриміногенна Гідність прокуратури майном адміністрацій консультаційних Господарський підприємців інвестиційної підтримки корпоративних акціонерних лікарськими банкрутства податків Гродський контроль порядок громадянського Громадянин Громадянство Громадянське Громадянські Грошові Групова насильницька Гуманізація інтервенція Делегування Деліктний Деліктологія управління судової громадянське Держава влада допомога інформаційна кадрова транскордонного тероризму соціальної торгівлі житлово політика місцевих політика регуляторна служба політичне охорони аграрного туризму природні агропромислового безпеки зайнятості населення торгівлі промисловості промислового регіону підприємництва освітнього митної монополій освітніх праці транспортних залізничного аграрного ринку культури кооперації олійного охороні регіонів пенсійного телекомунікаційної туристичної фондового освіти регіону розвитку туризму давальницькою програмування транспортної техногенної гуманітарній партійної допомоги населення гетьманату Пенсійного мінерально вищою економікою судів життєдіяльності інноваційною місцевому пенітенціарною охорони пожежною приватизацією вищої здоров'я інтелектуальних культури європейської допомогою електроенергетики рекреаційного безпеки військовими середньої охорони переробних органів контроль фондового сільськогосподарського злочинністю нотаріальною цінних ліцензійної Буковині економічної інноваційних службовець фінансовий природокористування гілок етнічними Криму папери навчальними страхування неповнолітніхмитної громадянського Дністрянського Петрункевича західноукраїнських Державотворчий Дефектність управління унітарній адміністративного доказів канонічного конституційногоподаткового Джерела Європейського Союзу Джерела трудового Диспозитивність


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking