Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Есть номера
-2% онлайн заказ


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Гуманітарна інтервенція в міжнародному праві

 

Мотиль володимир Ігорович

Гуманітарна інтервенція в міжнародному праві

Спеціальність 12.00.11 – міжнародне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Київ-2006

 

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародного права
Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник:

кандидат юридичних наук, професор
РЕПЕЦЬКИЙ Василь Миколайович,
завідувач кафедри міжнародного права,
Львівський національний університет імені Івана Франка

Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, доцент
МЕРЕЖКО Олександр Олександрович
професор кафедри цивільного права
Університету економіки і права “Крок”

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник
САВЧУК Костянтин Олександрович
відділ міжнародного права
Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України

Провідна установа: Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого МОН України, кафедра міжнародного права та державного права зарубіжних країн (м. Харків)

Захист відбудеться “10” квітня 2006 р. о _12_ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради
Д 26.001.10 в Інституті міжнародних відносин Київського
національного університету імені Тараса Шевченка
за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

 

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
за адресою: 04117, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10.

 

 

Автореферат розіслано “6” березня 2006 р.

 

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради М.М. Гнатовський

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Після набрання чинності Статутом ООН, який поклав початок універсальному закріпленню принципу поваги прав людини та основних свобод, міжнародне право прав людини зазнало стрімкого розвитку. Було здійснено широкомасштабну кодифікацію, як на універсальному, так і на регіональному рівні, створено цілу низку механізмів захисту прав людини. Незважаючи на це, міжнародне співтовариство неодноразово ставало свідком масових грубих порушень прав людини. Проведення переговорів, офіційні звернення та інші заходи несилового характеру досить часто не давали бажаного результату, а Рада Безпеки ООН (надалі – РБ ООН) залишалась бездіяльною.
Після закінчення холодної війни РБ ООН активізує свою діяльність у сфері колективної безпеки та у відповідь на масові грубі порушення прав людини, які виникають внаслідок неміжнародних збройних конфліктів (Сомалі, Руанда) чи державної політики (Ірак), приймає рішення про здійснення примусових збройних заходів. Проте, сподівання, які покладались на РБ ООН у сфері силового захисту прав людини, не виправдались. Підтвердженням цього стала її бездіяльність у ситуації в Косово у 1998-1999 рр. Інтервенція НАТО у цю провінцію поставила на порядок денний необхідність критичного аналізу концепції гуманітарної інтервенції без уповноваження РБ ООН (надалі – “неавторизована гуманітарна інтервенція”) та її аналізу на предмет відповідності сучасному міжнародному праву. Постало питання про існування правових підстав для запобігання чи усунення масових грубих порушень прав людини шляхом збройного втручання у випадку, якщо РБ ООН залишається бездіяльною.
Кількість збройних конфліктів, особливо неміжнародного характеру, та пов’язаних з ними серйозних порушень прав людини на сучасному етапі не зменшується. Досить поширеними є повідомлення правозахисних груп та органів міжнародних організацій про грубі, масові та систематичні порушення прав людини у різних регіонах світу. Тому однією з найбільш актуальних проблем сучасного міжнародного права є розробка механізмів запобігання таким порушенням прав людини та адекватного реагування на ситуації, пов’язані з ними. Для України, яка на сучасному етапі активно інтегрується в євроатлантичну та світову системи колективної безпеки, беручи активну участь, зокрема, в операціях з підтримання миру, вивчення цієї проблематики є також важливим, оскільки наша країна може розглядатись як потенційний учасник операцій із здійснення гуманітарної інтервенції.
У вітчизняній науці міжнародного права проблематика гуманітарної інтервенції тривалий час залишалось поза увагою вчених. В радянський період гуманітарна інтервенція згадувалась лише в контексті тлумачення принципу заборони застосування сили чи погрози силою, та характеризувалась як одна з грубих форм його порушення. Основна заслуга серед вчених цього періоду у дослідженні проблеми правомірного застосування сили в міжнародних відносинах належить Г.М. Данілєнку, В.Н. Денисову, Б.М. Кліменку, Д.Б. Лєвіну, В.І. Кузнєцову, В.І. Менжинському, Є.І. Скакунову, Г.І. Тункіну, М.О. Ушакову та В.М. Федорову. Після закінчення “холодної війни” проблематика гуманітарної інтервенції починає розглядатись також в контексті міжнародно-правового захисту прав людини. Це чітко прослідковується, зокрема, у працях В.А. Гусейнова, І.І. Карташкіна, А.П. Мовчана та Р.А. Мюллерсона.
Першим дослідженням гуманітарної інтервенції на пострадянському просторі стала монографія М.І. Неліпа та О.О. Мережка. Проблема привернула увагу також інших українських та російських вчених, серед яких слід виділити В.С. Бруза, О.А. Жірнова, Я.С. Кургузової, І.І. Лукашука, В.А. Романова, М.О. Ушакова, С.В. Черніченка, Р.Т. Шамсона.
Дещо більшу увагу вивченню проблеми гуманітарної інтервенції приділено в західній літературі. Було опубліковано цілу низку статей, а також фундаментальні праці, присв’ячені як проблематиці гуманітарної інтервенції в цілому, так і окремим випадкам її здійснення. Передусім слід виділити американських та німецьких вчених (М. Паппе, М. Вельгаузен, К. Генке, К. Ебок). Не слід забувати також монографії швейцарця А. Пауера, канадця А. Абієва, британця С. Честермана, сомалійки Н. Рецваніан-Амірі. Важливим науковим доробком можна вважати результат роботи Міжнародної комісії з питань інтервенції та державного суверенітету, який оформився у доповіді “Обов’язок із захисту”, представленій у грудні 2001 р. на засіданні Генеральної Асамблеї ООН (надалі – ГА ООН). Проблематика регулярно обговорювалась на різноманітних форумах та конференціях.
Особливої актуальності проблема гуманітарної інтервенції набула після інтервенції НАТО в Косово у 1999 р. Саме після операції Північноатлантичного альянсу наукова дискусія набула особливої гостроти. Кількість публікацій, яка з’явилась за цей час з цього питання, є мабуть більшою, ніж за увесь попередній період. На жаль, в українській юридичній науці не з’явилось комплексного монографічного дослідження, у якому б містився аналіз новітніх випадків здійснення гуманітарної інтервенції, зокрема НАТО у Косово у 1999 р. та ООН у Східний Тимор в 1999 р., а також сучасних аргументів прихильників неавторизованої гуманітарної інтервенції.
Ці обставини зумовили необхідність міжнародно-правового аналізу проблем, пов’язаних зі здійсненням гуманітарної інтервенції. Їх вирішення, як видається, сприятиме розвитку в Україні міжнародного права прав людини (зокрема уточненню та розширенню його поняттєво-термінологічного апарату), а також сприятиме її успішній інтеграції у європейське та міжнародне співтовариство.
Все це у сукупності визначило актуальність дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планового наукового дослідження кафедри міжнародного права Львівського національного університету імені Івана Франка “Міжнародно-правові проблеми входження України до світового та європейського співтовариства” (реєстраційний номер 0102U0035723).
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є аналіз процесу становлення та змісту концепції гуманітарної інтервенції, а також з’ясування питання її правомірності у сучасному міжнародному праві.
Зазначена мета визначила необхідність виконання наступних завдань:
обґрунтувати новий концептуальний підхід до поняття гуманітарної інтервенції, з’ясувати її зміст та визначити основні ознаки;
визначити співвідношення гуманітарної інтервенції з гуманітарною інтерцесією, операцією з підтримання миру, операцією з надання гуманітарної допомоги та операцією з порятунку власних громадян за кордоном;
визначити сутність та зміст мінімального гуманітарного стандарту;
проаналізувати практику односторонніх гуманітарних інтервенцій та інтервенцій під егідою регіональних міжнародних організацій у період після прийняття Статуту ООН;
дослідити питання наявності у сучасному міжнародному праві правових підстав для здійснення односторонньої гуманітарної інтервенції;
проаналізувати та узагальнити практику колективних гуманітарних інтервенцій у сучасний період;
проаналізувати статути основних регіональних міжнародних організацій щодо їх відповідності ознакам системи колективної безпеки та наявності правових підстав для здійснення гуманітарної інтервенції;
сформулювати наукові висновки щодо підвищення дієвості ООН у сфері силового захисту прав людини.
Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є міжнародно-правові відносини у сфері силового захисту прав людини. Предметом дослідження є закономірності функціонування та розвитку міжнародно-правового інституту гуманітарної інтервенції.
Методи дослідження. Методологічна основа дисертації визначалась предметом і об’єктом дослідження, а також характером поставлених завдань. З метою отримання найбільш достовірних наукових результатів, в дисертаційному дослідженні використано ряд загальнонаукових та спеціальних юридичних теоретичних та емпіричних методів пізнання, які доповнювались принципами діалектики. Використання цих методів здебільшого мало комплексний характер. Формально-юридичний метод використовувався для того, щоб зосередити увагу на юридичних аспектах проблематики гуманітарної інтервенції. Водночас застосування принципів діалектики дало змогу розглядати юридичні питання у їх взаємозв’язку з політичними та моральними чинниками. Серед загальнонаукових методів пізнання важливе значення мало використання методу аналізу, індукції, аналогії, абстрагування, сходження від конкретного до абстрактного. Їх використання в ході теоретичного аналізу положень науки міжнародного права та практики держав дало змогу сформулювати поняття гуманітарної інтервенції, визначити її суб’єктний склад тощо. Для розмежування гуманітарної інтервенції від суміжних інститутів та визначення складових мінімального гуманітарного стандарту важливе значення мало використання прийомів методу порівняння. Використання методу тлумачення права дало змогу з’ясувати зміст актів та установчих документів міжнародних організацій, визначити компетенцію ООН, регіональних міжнародних організацій та окремих держав у сфері силового захисту прав людини. Значною мірою цей метод доповнювався порівняльно-правовим методом, який дав змогу порівняти нормативний зміст міжнародно-правових актів та практику держав і міжнародних організацій у сфері силового захисту прав людини.
З’ясування факторів, які визначають ефективність здійснення гуманітарної інтервенції в рамках ООН та регіональних міжнародних організацій, а також формулювання пропозицій щодо можливостей підвищення дієвості цих інструментів значною мірою було можливим завдяки застосуванню методів наукового пояснення та прийомів методу прогнозування. Важливе значення при аналізі аргументів прихильників правомірності неавторизованої гуманітарної інтервенції мало застосування методу дедукції в контексті загальновизнаних положень міжнародного права. Метод індукції мав особливо важливе значення при аналізі окремих випадків здійснення гуманітарної інтервенції і з’ясуванні можливості утворення opinio iuris, яке є визначальним для формування звичаєвих норм міжнародного права. Крім цього, при аналізі практики здійснення гуманітарних інтервенцій окремими державами, регіональними організаціями та ООН застосовувались прийоми узагальнення практики.
Наукова новизна дисертаційного дослідження. За результатами проведеного дослідження сформульовано наступні положення та висновки, які містять елементи наукової новизни та виносяться на захист:
сформульоване нове наукове поняття гуманітарної інтервенції, під якою слід розуміти збройне втручання однієї держави, групи держав або міжнародної організації на територію іншої держави, без її згоди або всупереч її волі, з метою забезпечення дотримання мінімального гуманітарного стандарту по відношенню до осіб, які знаходяться на її території;
здійснено науково обґрунтоване розмежування гуманітарної інтервенції та гуманітарних інтерцесій, гуманітарних операцій з порятунку власних громадян за кордоном, операцій з підтримання миру та надання гуманітарної допомоги і зроблено висновок, що ці інститути за своєю юридичною природою відрізняються від гуманітарної інтервенції;
вперше у вітчизняній юридичній науці сформульовано наукове поняття мінімального гуманітарного стандарту, під яким пропонується розуміти сукупність імперативних норм міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини, які мають характер erga omnes, спрямовані на забезпечення основоположних невідчужуваних прав людини, та є обов’язковими для всіх держав;
обґрунтовано положення про те, що суверенітет держави обмежений обов’язком дотримуватись основних прав та свобод людини, які входять до мінімального гуманітарного стандарту;
сформульовано висновок про те, що практика здійснення односторонньої гуманітарної інтервенції без уповноваження Ради Безпеки не свідчить про утворення opinio iuris, яке є невід’ємним елементом формування відповідної звичаєвої норми щодо права на неавторизовану гуманітарну інтервенцію;
обґрунтовано висновок про те, що одностороння гуманітарна інтервенція без уповноваження РБ ООН не може бути виправдана в рамках інституту крайньої необхідності;
обґрунтовано тезу про те, що неавторизована гуманітарна інтервенція не суперечить принципу заборони втручання у внутрішні справи, оскільки забезпечення дотримання імперативних норм міжнародного права прав людини не належить до виключної внутрішньої компетенції держави і у випадку порушення таких норм окремі держави зобов’язані здійснювати заходи з метою усунення таких порушень;
наведено нові аргументи на користь необхідності кваліфікації масових грубих порушень прав людини, що відбуваються в межах однієї держави, як загрози міжнародному миру в сенсі ст. 39 Статуту ООН, навіть за відсутності транскордонних наслідків;
сформульовано висновок про те, що суттєвим чинником підвищення дієвості ООН у сфері силового захисту прав людини могло б стати запровадження процедури конструктивного утримання від голосування постійних членів РБ ООН;
обґрунтовано положення про те, що звичаєва норма щодо права на неавторизовану гуманітарну інтервенцію в рамках регіональних міжнародних організацій перебуває на стадії формування.
Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Теоретичне значення дисертації полягає у тому, що її положення та висновки можуть використовуватись для подальших наукових досліджень у сфері міжнародно-правового захисту прав людини, міжнародно-правового регулювання застосування збройної сили та, зокрема, концепції гуманітарної інтервенції.
Практична значимість отриманих результатів може проявитись у наступних аспектах:
науково-освітній (у навчальному процесі в ході підготовки та викладання дисциплін “Міжнародне право”, “Міжнародне право прав людини”, “Міжнародне гуманітарне право”, “Право міжнародної безпеки” тощо);
правотворчий (під час розробки міжнародно-правових документів у сфері міжнародного права прав людини та міжнародного гуманітарного права);
інформаційно-аналітичний (в ході поширення міжнародно-правових знань);
практичний (в роботі органів зовнішніх зносин України при формуванні зовнішньополітичної позиції нашої держави щодо гуманітарних питань в міжнародних відносинах, діяльності ООН і регіональних міжнародних організацій).
Наукова достовірність результатів дисертації підтверджується здійсненим комплексним аналізом великої кількості міжнародно-правових документів, серед яких: Статут ООН, резолюції Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН, рішення Міжнародного Суду ООН, доповіді Генерального Секретаря ООН, установчі документи та акти регіональних міжнародних організацій, універсальні та регіональні конвенції у сфері міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини, а також матеріали міжнародних конференцій.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Положення і висновки дослідження доповідалися на міжнародній науково-методичній конференції “Міжнародне право після 11 вересня 2001 року” (23-24 квітня 2004 року, Одеса, Одеська національна юридична академія, тези опубліковано), звітній науковій конференції факультету міжнародних відносин Львівського національного університету імені Івана Франка (24 лютого 2004 р., тези опубліковано) та міжнародній конференції Федерального центру політичної освіти “Німеччина та нові незалежні держави в міжнародних відносинах” (16-23 березня 2003 р., Брюль, Німеччина). Результати дисертаційного дослідження знайшли відображення у 5 наукових публікаціях у фахових виданнях з юридичних наук.
Структура та обсяг дисертації. Структура роботи підпорядкована меті та завданням дослідження. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел.
Загальний обсяг роботи становить 196 сторінок. Перелік використаної літератури становить 371 джерело.

 

Зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, висвітлено ступінь її наукової розробленості у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі, визначено мету та завдання дисертації, вказується на її зв’язок з науковими напрямами дослідження кафедри міжнародного права Львівського національного університету імені Івана Франка, визначено об’єкт та предмет дослідження, охарактеризовано ступінь наукової новизни отриманих результатів, їх теоретичне та практичне значення, наведено дані щодо апробації результатів дослідження, структури і обсягу дисертації.

Перший розділ “Поняття гуманітарної інтервенції в міжнародному праві” складається з трьох підрозділів. У підрозділі 1.1 “Суть та ознаки гуманітарної інтервенції” прослідковується етимологія терміну “гуманітарна інтервенція”, а також, на основі узагальнення основних теоретичних позицій щодо його тлумачення виділяються три основні підходи: 1) класичний підхід, прихильники якого під інтервенцією розуміють застосування збройної сили проти іншої держави; 2) сучасний підхід, представники якого використовують термін “інтервенція” для позначення не лише погрози чи застосування збройної сили, але й інших форм міждержавного впливу, зокрема силові заходи економічного та політичного характеру; 3) підхід, за яким терміном “гуманітарна інтервенція” охоплюється будь-яка форма міждержавного впливу, незалежно від правомірності. Зазначається також, що у сучасній міжнародно-правовій літературі термін “гуманітарна інтервенція” використовується як у нормативному розумінні, тобто для позначення лише протиправного застосування збройної сили, так і в дескриптивному значенні, за яким цим терміном охоплюються як правомірні, так і протиправні дії держав, груп держав та міжнародних організацій.
При цьому звертається увага на те, що класичний підхід є найбільш поширеним у сучасній міжнародно-правовій літературі, а питання застосування збройної сили з метою захисту прав людини залишається одним з найбільш проблемних. Тому саме він береться за основу у даному дисертаційному дослідженні. Виходячи з цього, виділяються наступні ознаки гуманітарної інтервенції: а) міждержавне застосування саме збройної сили; б) яке здійснюється без згоди уряду держави-об’єкта інтервенції або всупереч його волі; в) з метою захисту всього населення або значної його частини; г) така інтервенція може проводитись як в мирний, так і воєнний час.
У підрозділі 1.2 “Структура гуманітарної інтервенції” визначається коло суб’єктів та об’єктів гуманітарної інтервенції. Вказується на те, що гуманітарна інтервенція може здійснюватись не лише окремою державою, але й групою держав, в тому числі й під егідою міжнародних організацій як регіонального, так і універсального характеру. Вказується також на допустимість використання терміну “гуманітарна інтервенція” для позначення примусових заходів колективного характеру ООН з метою захисту прав людини. В залежності від наявності чи відсутності уповноваження Ради Безпеки гуманітарна інтервенція може бути авторизованою або неавторизованою.
Наголошується на тому, що об’єктом гуманітарної інтервенції може бути лише держава, в якій мають місце серйозні порушення прав людини. Вказується також на те, що такі порушення можуть бути не лише наслідком цілеспрямованої державної політики, але й результатом опосередкованої її участі або бездіяльності. Вказується також на можливість виникнення таких ситуацій і в “державах, які зазнали невдачі” (failed states), тобто державах, які не спроможні виконувати свої функції.
Вводиться також авторське поняття мінімального гуманітарного стандарту як сукупності імперативних норм міжнародного права прав людини, що мають характер erga omnes. Вказується на те, що лише масові, грубі та систематичні порушення норм, які входять до мінімального гуманітарного стандарту, можуть слугувати підставою для здійснення гуманітарної інтервенції.
У підрозділі 1.3 “Розмежування гуманітарної інтервенції від суміжних інститутів” проводиться порівняння гуманітарної інтервенції із суміжними міжнародно-правовими інститутами: гуманітарними інтерцесіями, операціями з надання гуманітарної допомоги, гуманітарними операціями з порятунку власних громадян за кордоном, а також операціями з підтримання миру. Визначаються їх спільні та відмінні риси та вказується на наявність достатніх підстав для їх розмежування, а також наголошується на тому, що останні мають іншу юридичну природу.

Другий розділ “Одностороння гуманітарна інтервенція в сучасному міжнародному праві та практиці держав” складається з двох підрозділів. Підрозділ 2.1 “Одностороння гуманітарна інтервенція у сучасній практиці держав” має більш практичну спрямованість. У ньому аналізуються основні випадки застосування сили окремими державами чи групами держав без відповідного уповноваження РБ ООН: інтервенція США у Домініканську Республіку 1965 р., інтервенція Індії у Східний Пакистан (Бангладеш) 1971 р., інтервенція В’єтнаму у Камбоджу 1979 р., інтервенція Танзанії в Уганду 1979 р., заходи з метою захисту курдів в північному Іраку у 1991 р. Аналізується перебіг здійснення інтервенцій, реакція міжнародного співтовариства, відповідність міжнародному праву, а також визначеним в першому розділі ознакам гуманітарної інтервенції. Особливо важливе значення аналіз практики держав має при з’ясуванні питання про існування звичаєвої норми щодо права на односторонню гуманітарну інтервенцію. Підрозділ 2.2 “Одностороння гуманітарна інтервенція та сучасне міжнародне право” має більш теоретичний характер і присвячений аналізу основних доктринальних підходів щодо обґрунтування правомірності односторонньої гуманітарної інтервенції. Особлива увага приділяється аналізу найбільш тісно пов’язаних із здійсненням гуманітарної інтервенції принципів міжнародного права: принципу заборони втручання у внутрішні справи, принципу заборони застосування сили чи загрози силою, а також принципу поваги прав людини.
У дисертації акцентується увага на тому, що одностороння гуманітарна інтервенція не суперечить принципу заборони вручання у внутрішні справи, оскільки забезпечення дотримання основоположних норм міжнародного права прав людини, які входять до мінімального гуманітарного стандарту, не належать до виключної внутрішньої компетенції держав, а є міжнародною справою. Також шляхом аналізу основних міжнародно-правових документів у галузі міжнародно-правового застосування сили прослідковується розвиток та визначається нормативний зміст принципу незастосування сили чи погрози силою. Дисертант доходить висновку, що тлумачення принципу застосування сили чи погрози силою не допускає виправдання одностороннього застосування збройної сили без відповідного уповноваження РБ ООН з метою усунення серйозних порушень прав людини, а тому одностороння гуманітарна інтервенція суперечить цьому принципу. Також і аналіз основних міжнародно-правових актів у галузі прав людини не дає підстав стверджувати про утворення у сучасному договірному міжнародному праві норми, яка б дозволяла здійснення односторонньої гуманітарної інтервенції..
Розглядаються також інші, особливо поширені в західній доктрині міжнародного права підходи до обґрунтування правомірності односторонньої гуманітарної інтервенції. Особливо поширеною є теза про утворення відповідної норми звичаєвого міжнародного права. Водночас аналіз необхідних для утворення звичаєвої норми міжнародного права елементів: загальної практики держав (яка аналізується в попередньому підрозділі) та відповідного opinio iuris однозначно свідчить про відсутність другої складової. Автор наголошує також на неприпустимості легітимізації односторонньої гуманітарної інтервенції в рамках інституту крайньої необхідності, оскільки держава, яка здійснює збройне втручання з метою усунення порушень прав людини, водночас порушує суттєвий інтерес інших держав у дотриманні принципу заборони застосування сили чи погрози силою. До того ж порушення імперативних норм міжнародного права, якою є заборона застосування збройної сили, тягне за собою міжнародно-правову відповідальність. Критично оцінюється також спроба “морального виправдання” гуманітарної інтервенції, оскільки норми моралі та норми права, хоча й тісно пов’язані, є різними за своєю природою, а тому відповідність нормам моралі не може слугувати критерієм законності.

Третій розділ “Колективна гуманітарна інтервенція під егідою ООН” складається з двох підрозділів. Підрозділ 3.1 “Порушення мінімального гуманітарного стандарту як загроза міжнародному миру” присвячений аналізу правових підстав застосування збройної сили під егідою ООН та з’ясуванню питання їх достатності для здійснення гуманітарної інтервенції. Дисертант вказує на те, що такою підставою є ст. 42 Статуту ООН, на підставі якої Рада Безпеки може прийняти рішення про застосування збройної сили у випадку встановлення факту загрози міжнародному миру відповідно до ст. 39 Статуту ООН. Зважаючи на це, автор намагається з’ясувати зміст терміну “мир” у сучасному міжнародному праві, а також дати відповідь на питання про те, чи можуть масові грубі та систематичні порушення прав людини кваліфікуватись РБ ООН як загроза міжнародному миру в сенсі ст. 39 Статуту ООН.
Аналізуються основні підходи щодо тлумачення терміну “мир” та робиться висновок про те, що в міжнародному праві цей термін використовується у вузькому (відсутність застосування сили в міжнародних відносинах або негативний мир) та широкому розумінні (наявність дружніх відносин між державами та реалізація ними певних цінностей або позитивний мир). На основі буквального, системного та телеологічного тлумачення робиться висновок про те, що у ст. 39 термін “мир” використовується у широкому позитивному значенні. Наголошується також на визначальній ролі вільного розсуду РБ ООН, яка в окремих випадках навіть порушення заборони застосування сили чи погрози силою може і не кваліфікувати як загрозу міжнародному миру, якщо вони не набули необхідного рівня інтенсивності. З іншого боку, навіть внутрідержавну конфліктну ситуацію може бути розцінено як загрозу міжнародному миру. Робиться також акцент на тісному системному взаємозв’язку між миром та рівнем забезпечення прав людини.
У підрозділі 3.2 “Гуманітарні інтервенції під егідою ООН” здійснюється міжнародно-правовий аналіз основних випадків здійснення ООН примусових заходів воєнного характеру у відповідь на масові та грубі порушення прав людини: в Югославії у 1992-1993 рр., у Сомалі 1992-1994 рр., в Руанді 1994 р., у Гаїті 1994 р., а також у Східному Тиморі у 1999 р.
Аналіз новітньої практики РБ ООН засвідчив зміну концепції міжнародного миру, який сьогодні пов’язують з мирним співіснуванням держав та дотриманням певних соціальних цінностей. Загрозу миру можуть становити серйозна напруга чи кризова ситуація, в тому числі всередині держави, які досягли суттєвого рівня інтенсивності та кваліфікуються РБ ООН як такі. Остання розширила нормативний зміст поняття міжнародного миру та підтвердила свою готовність кваліфікувати масові грубі порушення прав людини як загрозу міжнародному миру, незалежно від їх міжнародних наслідків, а також реагувати на них шляхом здійснення збройних примусових заходів, тобто здійснення гуманітарної інтервенції.
Така позиція РБ пройшла окремі етапи еволюції. Спочатку РБ кваліфікувала лише транскордонні наслідки масових грубих порушень прав людини – здебільшого потоки біженців – як загрозу міжнародному миру та безпеці (резолюція 688 від 5 квітня 1991 р.). Пізніше РБ ООН ще більше розширила нормативний зміст поняття загрози міжнародному миру, охопивши ним не лише транскордонні наслідки масових, грубих та систематичних порушень прав людини, але й безпосередньо самі порушення.
Аналіз практики засвідчив також, що підставою для прийняття рішення РБ ООН про здійснення збройного втручання ставало в основному здійснення геноциду, масові порушення права на життя та порушення міжнародного гуманітарного права. У всіх випадках, крім Гаїті (1994 р.), такі порушення мали місце під час збройного конфлікту. З метою усунення таких порушень РБ ООН, посилаючись на Главу VII Статуту ООН, вдавалась спочатку до порівняно м’якших форм збройної інтервенції – створення так званих “зон безпеки”, як наприклад, у Югославії та Руанді, а пізніше здійснювала й власне збройну інтервенцію.
Водночас слід зауважити, що гуманітарна інтервенція рідко здійснювалась у “чистому вигляді” і здебільшого була лише одним з широкого комплексу заходів із врегулювання криз.

Четвертий розділ “Гуманітарна інтервенція під егідою регіональних міжнародних організацій” складається з двох підрозділів. У підрозділі 4.1 “Практика гуманітарних інтервенцій під егідою регіональних міжнародних організацій” здійснюється міжнародно-правовий аналіз збройних втручань, здійснюваних під егідою регіональних міжнародних організацій: інтервенції Економічного Співтовариства Західноафриканських Держав (ЕСЗД) у Ліберію 1990-1991 рр. та Північноатлантичного альянсу у Косово 1999 р. Аналіз практики свідчить, що РБ ООН відхиляється від своєї попередньої практики та починає надавати регіональним організаціям більшу свободу дій при вирішенні криз, в тому числі гуманітарних. Яскравим підтвердженням цього стала інтервенція ЕСЗД під час громадянської війни Ліберії, яка була здійснена за мовчазної згоди РБ ООН й у наступному схвалена нею ex post facto.
Особливу увагу приділено аналізу передісторії, перебігу та наслідків збройного втручання НАТО у Косово в 1999 р. Дисертант підкреслює, що цілі операції, на відміну від її мотивів, незважаючи на значні обсяги супутньої шкоди та значне руйнування мирної інфраструктури, мали переважно гуманітарний характер. На основі аналізу резолюцій РБ ООН робиться висновок про те, що вони не містили ні уповноваження на здійснення, ні наступного схвалення ex post facto збройної інтервенції НАТО. Водночас вказується на те, що значна кількість держав позитивно оцінили дії організацій, або ж утримались від їх негативної оцінки, що однозначно свідчить про зміну позиції міжнародного співтовариства, порівняно з періодом “холодної війни”, щодо неавторизованого Радою Безпеки застосування збройної сили у відповідь на масові грубі порушення прав людини. Така тенденція, на думку автора, однозначно свідчить про початок формування opinio iuris, необхідного для утворення звичаєвої норми щодо права на гуманітарну інтервенцію під егідою регіональних міжнародних організацій.
У підрозділі 4.2 “Правові підстави гуманітарної інтервенції в рамках регіональних міжнародних організацій” аналізуються статути та установчі документи основних регіональних міжнародних організацій на предмет відповідності критеріям системи колективної безпеки та потенційної здатності виступати суб’єктами гуманітарної інтервенції: Організації Американських Держав, Африканського Союзу, Економічного Союзу Західноафриканських Держав, Ліги Арабських Держав, Західноєвропейського Союзу, Європейського Союзу, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Співдружності Незалежних Держав. Не залишається поза увагою і новостворена Організація Договору колективної безпеки. Особлива увага приділена також дискусійній правовій природі Організації Північноатлантичного Договору. У цьому ж контексті проводиться розмежування між регіональними організаціями колективної самооборони та регіональними організаціями колективної безпеки. Вказується на те, що вони відрізняються не лише за правовими підставами створення, але й мають ряд технічних та функціональних відмінностей. Водночас ці поняття не є взаємовиключними, оскільки більшість систем колективної безпеки містять положення щодо колективної самооборони, а оборонні блоки можуть трансформуватись у організації колективної безпеки.
На основі аналізу згаданих статутів робиться висновок про те, що більшість регіональних міжнародних організацій володіють рисами системи колективної безпеки та можуть розглядатись як потенційні суб’єкти її здійснення, в той час як установчі документи Африканського Союзу та Економічного Союзу Західноафриканських Держав навіть безпосередньо передбачають таку можливість.

За результатами проведеного дослідження зроблено наступні висновки:
Проаналізовані ознаки та особливості гуманітарної інтервенції вказують на необхідність розширення змісту поняття гуманітарної інтервенції, під якою пропонуємо розуміти збройне втручання однієї держави, групи держав або міжнародної організації на територію іншої держави, без її згоди або всупереч її волі, з метою забезпечення дотримання мінімального гуманітарного стандарту по відношенню до осіб, які знаходяться на її території.
Питання про здійснення гуманітарної інтервенції може поставати у випадку масового, грубого та систематичного порушення основоположних прав людини, які належать до мінімального гуманітарного стандарту. Грубим може вважатись порушення лише певної категорії прав людини, зокрема тих, що є основоположними для забезпечення її існування. Масовий характер передбачає наявність значної кількості порушень, а систематичність – їх повторюваність або тривалість протягом певного періоду часу. Такі порушення можуть бути результатом дій, бездіяльності держави або ж наслідком краху державних структур, а також здійснюватись як в мирний час, так і під час збройного конфлікту.
Під мінімальним гуманітарним стандартом слід розуміти сукупність імперативних норм міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини, які мають характер erga omnes, спрямовані на забезпечення основоположних невідчужуваних прав людини, та є обов’язковими для всіх держав. Аналіз основних міжнародно-правових актів у галузі міжнародного права прав людини, міжнародного гуманітарного права та основних доктринальних підходів дає підстави зарахувати до мінімального гуманітарного стандарту щонайменше наступні елементи: 1) право на життя; 2) право на фізичну недоторканність, в тому числі заборону тортур; 3) заборону геноциду; 4) заборону рабства; 5) заборону дискримінації та переслідувань за ознакою раси (в тому числі апартеїд як злочин проти людяності), релігії, мови, культури, національності, статі, політичних переконань чи з інших загальновизнаних міжнародним правом мотивів; 6) заборону депортацій.
Дотримання норм, які належать до мінімального гуманітарного стандарту, є обов’язковим для усіх членів міжнародного співтовариства незалежно від договірних зобов’язань. До того ж усі держави є зацікавленими та мають правовий інтерес у їх забезпеченні. Потенційними суб’єктами гуманітарної інтервенції можуть виступати окремі держави, групи держав, регіональні міжнародні організації та ООН.
Гуманітарну інтервенцію слід відмежовувати від гуманітарних інтерцесій, операцій з надання гуманітарної допомоги, гуманітарних рятувальних операцій та операцій з підтримання миру, оскільки останні мають іншу юридичну природу. Основною відмінністю гуманітарної інтервенції від гуманітарних інтерцесій та операцій із надання гуманітарної допомоги є наявність силового елементу. Останні, також, на відміну від гуманітарних інтервенцій, здійснюються здебільшого при наявності згоди держави перебування. Операціям з підтримання миру також властивий ряд відмінностей від гуманітарної інтервенції: правові підстави, принципи, функції та масштаби здійснення операцій. Інтенсивністю порушення державного суверенітету, масштабами операції та громадянством осіб на користь яких здійснюється збройне втручання гуманітарна інтервенція відрізняється також і від операцій з порятунку власних громадян за кордоном.
Обсяг внутрішньої компетенції, тобто сукупність зовнішніх та внутрішніх справ, які входять до неї, не є статичним, оскільки він може визначатись як міжнародно-правовими зобов’язаннями держави договірного чи звичаєвого характеру, так і змінюватись в ході розвитку міжнародних відносин. До того ж, зміст внутрішньої компетенції конкретної держави слід визначати в кожному випадку окремо. Забезпечення дотримання норм міжнародного права прав людини, які за своїм характером відносяться до імперативних норм загального міжнародного права (ius cogens), не належать до виключної внутрішньої компетенції держав, а отже не перебувають виключно у “сфері захисту” державного суверенітету. Таким чином, суверенітет держави обмежується обов’язком дотримання мінімального гуманітарного стандарту. Саме тому гуманітарна інтервенція, яка здійснюється у випадку масових, грубих та систематичних порушень основних прав людини, не суперечить принципу заборони втручання у внутрішні справи. Гуманітарна інтервенція, яка здійснюється у випадку масових, грубих та систематичних порушень основних прав людини, не суперечить принципу заборони втручання у внутрішні справи, оскільки порушення імперативних норм, що створюють зобов’язання erga omnes, не належить до виключної внутрішньої компетенції окремих держав, а є справою усього міжнародного співтовариства.
Гуманітарна інтервенція без мандату РБ ООН суперечить принципу заборони застосування сили чи погрози силою, закріпленому у п. 4 ст. 2 Статуту ООН, оскільки останній має загальний характер та охоплює будь-яке застосування сили, незалежно від тривалості, інтенсивності та намірів. Це підтверджується буквальним, системним та телеологічним тлумаченням цього положення. Неавторизована гуманітарна інтервенція не може бути виправдана також в рамках винятків із заборони застосування сили, передбачених Статутом ООН. Наступні документи та договори, які були прийняті під егідою ООН та стосувались тлумачення принципу незастосування сили, не лише підтвердили принцип заборони застосування сили чи погрози силою, закріплений у п. 4 ст. 2 Статуту ООН, але й розширили сферу його дії. Їх аналіз свідчить, що вони не містять норми, яка б уповноважувала на здійснення збройного втручання з метою захисту прав людини при відсутності відповідного уповноваження РБ ООН. Стрімкий розвиток міжнародного права прав людини та міжнародного гуманітарного права значною мірою зумовили звуження сфери виключної внутрішньої компетенції держав у сфері основних прав та свобод людини, однак, як свідчить аналіз документів у цій сфері, не призвів до утворення правових основ для захисту прав людини шляхом збройного втручання. У сучасному міжнародному праві не сформувалось також і звичаєвої норми щодо права на односторонню гуманітарну інтервенцію без уповноваження Радою Безпеки ООН оскільки незважаючи на наявність певного обсягу практики, наразі не сформувалось необхідне для утворення міжнародного звичаю opinio iuris.
Гуманітарна інтервенція без мандату РБ ООН не може бути виправдана в рамках інституту крайньої необхідності, оскільки порушення імперативних норм міжнародного права неминуче тягне за собою міжнародно-правову відповідальність.
Моральне виправдання гуманітарної інтервенції не означає її правомірності з точки зору міжнародного права. До того ж категорія морального вибачення не належить до сфери міжнародного права.
Правовою підставою для здійснення гуманітарної інтервенції в рамках ООН є ст. 42 Статуту, яка передбачає можливість застосування примусових заходів збройного характеру у випадку встановлення РБ ООН факту загрози міжнародного миру в сенсі ст. 39, якщо передбачені ст. 41 невоєнні заходи виявились або можуть виявитись неефективними. Збройному втручанню можуть також передувати тимчасові заходи, передбачені ст. 40 Статуту ООН.
В основу Розділу VII Статуту ООН було покладене вузьке розуміння миру, яке пов’язувалось з відсутністю організованого застосування сили. Такої позиції Рада Безпеки дотримувалась у своїй практиці практично протягом усього періоду “холодної війни”. Згодом РБ ООН поступово розширювала нормативний зміст поняття загрози міжнародному миру, охопивши ним не лише транскордонні наслідки масових, грубих та систематичних порушень прав людини, але й безпосередньо самі порушення. Аналіз практики ООН свідчить про те, що підставою для прийняття рішення РБ ООН про здійснення збройного втручання ставало в основному здійснення геноциду, масові порушення права на життя та порушення міжнародного гуманітарного права. У всіх випадках, крім Гаїті, такі порушення мали місце під час збройного конфлікту. З метою усунення таких порушень РБ ООН, посилаючись на Главу VII Статуту ООН, вдавалась спочатку до м’яких форм воєнної інтервенції – створення так званих зон безпеки, як наприклад, у Югославії та Руанді, а пізніше здійснювала і власне збройну інтервенцію шляхом застосування збройних сил.
Створення РБ ООН спеціалізованих міжнародних трибуналів по колишній Югославії та Руанді засвідчило готовність міжнародного співтовариства не лише усувати та запобігати масовим грубим порушенням прав людини, але й притягти до відповідальності винних у їх здійсненні. Підтвердженням цього стало створення постійного Міжнародного кримінального суду.
Суттєвим чинником підвищення ефективності гуманітарної інтервенції в рамках ООН могло б стати створення власних збройних сил в результаті підписання угод з державами-членами ООН відповідно до ст. 43. Зважаючи на те, що прийняття змін до Статуту ООН найближчим часом очікувати не слід, дієздатність міжнародної організації значною мірою вдалося б посилити шляхом запровадження процедури конструктивного утримання від голосування постійних членів РБ ООН у випадку гуманітарних криз, якщо життєво важливі інтереси таких держав не порушені. Слід було б також приділити більше уваги превентивним заходам, спрямованим на запобігання збройних конфліктів та масових грубих порушень прав людини. До таких заходів можна зарахувати систему раннього попередження, превентивне розгортання сил, створення регіональних інформаційних центрів ООН та посилення співробітництва з неурядовими правозахисними міжнародними організаціями та регіональними міждержавними організаціями.
Аналіз статутів регіональних міжнародних організацій свідчить, що більшість з них володіють рисами систем колективної безпеки та можуть розглядатись як потенційні суб’єкти гуманітарної інтервенції. Право на гуманітарну інтервенцію чітко закріплено в Установчому акті Африканського Союзу та у Протоколі щодо запобігання, менеджменту і вирішення конфліктів, підтримання миру та безпеки від 10 грудня 1999 р., укладеному державами-членами ЕСЗД. Організація Американських Держав, Ліга Арабських Держав, Європейський Союз та НАТО можуть розглядатись як потенційні суб’єкти гуманітарної інтервенції, оскільки вони є регіональними системами колективної безпеки. Підтримка значною частиною міжнародного співтовариства збройних втручань з гуманітарних міркувань таких регіональних організацій, як ЕСЗД (гуманітарна інтервенція в Ліберію 1991 р., підтримана РБ ООН ex post facto) та НАТО в Косово 1999 р. дає підстави вести мову про початок формування нової звичаєвої норми щодо права на неавторизовану гуманітарну інтервенцію в рамках регіональних міжнародних організацій.

Основні положення дисертаційного дослідження відображені в таких публікаціях автора:

Мотиль В.І. Поняття гуманітарної інтервенції // Науковий Вісник Львівського національного університету ім. Івана Франка. Серія міжнародні відносини. – 2003. – № 12. – С. 29-37.
Мотиль В.І. Гуманітарна інтервенція та суверенітет держави // Науковий Вісник Львівського національного університету ім. Івана Франка. Серія міжнародні відносини. – 2004. – № 13. – С. 140-147.
Мотиль В.І. Порушення прав людини як загроза міжнародному миру // Международное право после 11 сентября 2001 года: Сб. науч. статей / Под ред. М.Ф. Орзіха, М.Е. Черкеса. – Библиотека журнала “Юридический вестник”. – Одеса: Фенікс, 2004. – С. 167-174.
Мотиль В.І. До питання утворення звичаєвої норми щодо права на неавторизовану гуманітарну інтервенцію // Держава і право. – 2005. – № 27. – С.87-95.
Мотиль В.І. Нова стратегічна концепція НАТО і міжнародне право // Науковий вісник Львівського інституту внутрішніх справ. – 2005. – № 1– С. 242-247.

 

Анотації:

Мотиль В.І. Гуманітарна інтервенція в міжнародному праві. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.11. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2006.
Дисертація присвячена аналізу питання правомірності гуманітарної інтервенції у сучасному міжнародному праві. В роботі формулюється поняття гуманітарної інтервенції, виявляються її юридичні ознаки, визначається структура, а також проводиться розмежування від суміжних інститутів: гуманітарної інтерцесії, гуманітарних операцій з порятунку власних громадян за кордоном, операцій з надання гуманітарної допомоги та операцій з підтримання миру. Вводиться авторське поняття мінімального гуманітарного стандарту. Розглядається практика здійснення односторонніх гуманітарних інтервенцій, а також аналізується питання їх правомірності. Особлива увага приділяється інтервенції НАТО в Косово 1999 р. В дисертаційній роботі уточнюється поняття та визначається нормативний зміст терміну міжнародний мир. Аналізується практика здійснення під егідою ООН примусових заходів збройного характеру у відповідь на масові грубі порушення прав людини. Також аналізуються статути регіональних міжнародних організацій на предмет відповідності ознакам системи колективної безпеки та їх потенційної здатності виступати суб’єктами гуманітарної інтервенції.
Ключові слова: міжнародне право, гуманітарна інтервенція, права людини, мінімальний гуманітарний стандарт, застосування збройної сили, регіональна міжнародна організація, система колективної безпеки, оборонний блок.

Мотыль В.И. Гуманитарная интервенция в международном праве. – Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.11 – международное право. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2006.
Диссертация посвящена анализу вопроса правомерности гуманитарной интервенции в современном международном праве. В работе формулируется понятие гуманитарной интервенции, определяются ее юридические свойства и структура, а также осуществляется разграничение от смежных институтов: гуманитарной интерцессии, гуманитарных операций по спасению собственных граждан за границей, операций по предоставлению гуманитарной помощи и операций по поддержанию мира. Вводится также авторское понятие минимального гуманитарного стандарта. Рассматривается практика осуществления односторонних гуманитарных интервенций: интервенции США в Доминиканскую Республику 1965 г., интервенция Индии в Восточный Пакистан (Бангладеш) 1971 г., интервенция Въетнама в Камбоджу 1979 г., интервенция Танзании в Уганду 1979 г., меры в целях защиты курдов в Южном Ираке в 1991 г.. В ходе рассмотрения вопроса соответствия односторонней гуманитарной интервенции современному международному праву, осуществляется анализ основных аргументов сторонников правомерности этого инструмента: существование или образование новой нормы обычного международного права, возможность ее легитимизации в рамках института крайней необходимости или “морального оправдания” гуманитарной интервенции.
В диссертационной работе уточняется понятие и определяется нормативное содержание термина международный мир. Анализируются правовые основы и практика осуществления под эгидой ООН принудительных мер военного характера в ответ на массовые, грубые нарушения прав человека: в Югославии в 1992-1993 гг., в Сомали 1992-1994 гг., в Руанде 1994 г., в Гаити 1994 г., а также в Восточном Тиморе в 1999 р.
В диссертации также анализируются уставы региональных международных организаций относительно их соответствия чертам системы коллективной безопасности и их потенциальной способности выступать потенциальными субъектами гуманитарной интервенции: Организации Американских Государств, Африканского Союза, Экономического Союза Западноафриканских Государств, Лиги Арабских Государств, Западноевропейского Союза, Европейского Союза, Организации по вопросам безопасности и сотрудничества в Европе, Содружества Независимых Государств. Не остается вне внимания и новообразованная Организация Договора коллективной безопасности. Особое внимание уделено также дискуссионной правовой природе Организации Североатлантического Договора. В том же контексте осуществляется разграничение между региональными организациями коллективной самообороны и региональными организациями коллективной безопасности. Рассматривается вопрос легитимизации гуманитарных интервенций ex post facto, а также формирования соответствующей нормы обычного международного права. Проводится международно-правовой анализ вооруженных вторжений, осуществляемых под эгидой региональных международных организаций: интервенции Экономического Сообщества Западноафриканских Государств в Либерию и Североатлантического Альянса в Югославию. Особое внимание уделено интервенции НАТО в Косово в 1999 г.
Ключевые слова: международное право, гуманитарная интервенция, права человека, минимальный гуманитарный стандарт, применение вооруженной силы, региональная международная организация, система коллективной безопасности.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

 

Пошукова анотація: розкриття бухгалтерських адвокатом науково доказів поліції мирової інформаційного комп'ютерних оперативної смартфонів спеціальних розслідуванні електричної Вимагання працівників Виникнення Канади Виправлення Виправні кооперативі експерта моральних навчальні представницькі засуджених провадження соціального церкви контроль масової батьків боржника управлінні військовослужбовців протиправні міжнародних лікувальну конкуренції торгівлю хабарництво Німеччини підвищеної податкової спеціального господарського обстановки заподіяної немайнової моральної службовими життю малолітніми незаконними незаконними внутрішніх екологічних НКВС Віктимологічна профілактика Влада автомобільної громади розслідування Внутрівідомчий Внутрішнє переконання прикордонні Європейському Внутрішньоуправлінська Європейського політики факторів християнства радянського трубчастих Геґеля жертву Гарантії землю слідчого проступки фінансових Гарантія забезпечення податкового паритетність Гендерна смислової правових Геокриміногенна Гідність прокуратури майном адміністрацій консультаційних Господарський підприємців інвестиційної підтримки корпоративних акціонерних лікарськими банкрутства податків Гродський контроль порядок громадянського Громадянин Громадянство Громадянське Громадянські Грошові Групова насильницька Гуманізація інтервенція Делегування Деліктний Деліктологія управління судової громадянське Держава влада допомога інформаційна кадрова транскордонного тероризму соціальної торгівлі житлово політика місцевих політика регуляторна служба політичне охорони аграрного туризму природні агропромислового безпеки зайнятості населення торгівлі промисловості промислового регіону підприємництва освітнього митної монополій освітніх праці транспортних залізничного аграрного ринку культури кооперації олійного охороні регіонів пенсійного телекомунікаційної туристичної фондового освіти регіону розвитку туризму давальницькою програмування транспортної техногенної гуманітарній партійної допомоги населення гетьманату Пенсійного мінерально вищою економікою судів життєдіяльності інноваційною місцевому пенітенціарною охорони пожежною приватизацією вищої здоров'я інтелектуальних культури європейської допомогою електроенергетики рекреаційного безпеки військовими середньої охорони переробних органів контроль фондового сільськогосподарського злочинністю нотаріальною цінних ліцензійної Буковині економічної інноваційних службовець фінансовий природокористування гілок етнічними Криму папери навчальними страхування неповнолітніхмитної громадянського Дністрянського Петрункевича західноукраїнських Державотворчий Дефектність управління унітарній адміністративного доказів канонічного конституційногоподаткового Джерела Європейського Союзу Джерела трудового Диспозитивність


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking