Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
Номера от 730 грн.
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Номера от 490 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Номера от 450 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-2% онлайн заказ
Зачарованные Карпаты
Зачарованные Карпаты
Закарпатье, Воловец
Коттеджи от 400 грн.
Есть номера


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Демократизація механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій

 

Мартиненко Василь Миколайович

ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ МЕХАНІЗМІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСАМИ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

Спеціальність 25.00.02 – механізми державного управління

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора наук з державного управління

Донецьк – 2005


Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Харківському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України (м. Харків)

Науковий консультант – доктор економічних наук, професор АМОСОВ Олег Юрійович,
Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, перший заступник директора з навчальної роботи, професор кафедри економічної теорії і фінансів
Офіційні опоненти:
доктор наук з державного управління, доцент СЕРЬОГІН Сергій Михайлович, Дніпропетровський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України (м. Дніпропетровськ), директор

доктор наук з державного управління, доцент ТЕРТИЧКА Валерій Володимирович, Національна академія державного управління при Президентові України (м. Київ), доцент кафедри політології

доктор філософських наук, доцент ЗАБЛОЦЬКИЙ Віталій Петрович, Донецький національний університет (м. Донецьк), професор кафедри державно-правових дисциплін

Провідна установа – Гуманітарний університет “Запорізький інститут державного та муніципального управління”, кафедра державного управління і менеджменту (м. Запоріжжя)

Захист відбудеться 19 квітня 2005 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.107.01 у Донецькому державному університеті управління Міністерства освіти і науки України за адресою: 83015, м. Донецьк, вул. Челюскінців, 163 а.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Донецького державного університету управління Міністерства освіти і науки України за адресою: 83015, м. Донецьк, вул. Челюскінців, 163а.

Автореферат розісланий “___” ____________ 2005 р.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Я.С. Клейнер

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Багатотисячолітня світова практика державного будівництва, що ґрунтувалася на захисті прав і свобод одних людей і на попиранні прав і свобод інших, сформувала відповідну парадигму механізмів державного управління, згідно з якою творилася й розвивалася людська цивілізація, і яка використовується і розвивається в сучасних державотворчих процесах. Суть цієї парадигми полягає у формуванні та розвитку на основі насильницької суб’єкт-об’єктної людської взаємодії такої системи державного управління і механізмів її реалізації, які за будь-яких соціальних умов носять суб’єкт-об’єктний характер: держава – суб’єкт, суспільство – об’єкт. Але таку суб’єкт-об’єктну взаємодію між державою і суспільством важко назвати взаємодією. Це, скоріше, односторонній прямолінійний вплив суб’єкта на об’єкт. Зворотний зв’язок у такій системі фактично відсутній, а якщо і має місце, то носить такий же насильницький протидіючий характер, як і прямий вплив суб’єкта (держави) на об’єкт (суспільство). Такий характер зворотних зв’язків між державою і суспільством робить їхню взаємодію однобокою і суперечливою, а систему державного управління соціально малоефективною.
Нині в Україні активізувалася робота як з боку держави, так і з боку суспільства щодо пошуку шляхів розширення механізмів взаємодії між владою і громадськістю. Але, переслідуючи одну й ту ж мету – підвищення соціальної ефективності державного управління, і влада, і громадськість підходять до цієї проблеми з різних сторін та інтересів: влада виходить з інтересів держави як суб’єкта управління суспільством, громадськість – з інтересів суспільства як суб’єкта формування держави, що не лише не знімає суперечливого характеру їхньої взаємодії, а ще більше його загострює в силу парадоксальності такої взаємодії. Цей парадокс полягає в тому, що суспільство як об’єкт державного управління створює свого суб’єкта (що вже є мало зрозумілим) – державу, для того, щоб вона через механізми державного управління впливала на суспільство (об’єкт) в його ж (об’єкта) інтересах (що зовсім робить ситуацію алогічною): об’єкт створює суб’єкта, який має впливати на об’єкт в інтересах об’єкта. Суперечлива взаємодія між державою і суспільством, що виникає за таких умов, є ключовою проблемою теорії і практики державного управління, на вирішення якої спрямоване дане дисертаційне дослідження.
У змістовному плані сучасна зарубіжна і вітчизняна науки державного управління, розвиваючись паралельно до практики і в межах наявної парадигми державного управління, проводить досить глибокий теоретико-методологічний аналіз усіх напрямків державно-управлінської діяльності. Такий розвиток державного управління як науки повністю спирається на емпіричні дослідження, завжди йде вслід за практикою розвитку систем і механізмів державного управління, теоретично обґрунтовуючи сутність тих суспільних явищ, які вже фактично сформовані й набули певного розвитку і практичного значення. За таких умов, як і тисячі років тому, суспільство залишається об’єктом управління, а держава – його суб’єктом. Демократизація суспільних процесів людської взаємодії вимагає теоретико-методологічного осмислення (переосмислення) сутності інституційних засад суб’єктивно зумовленої парадигми державного управління і пошуку нових засад для формування об’єктивно зумовленої процесами демократизації нової парадигми державного управління.
На основі емпіричного аналізу державно-управлінської діяльності значний внесок у розуміння необхідності формування методологічних засад нової парадигми державного управління зробили родоначальники цього процесу В. Вільсон і М. Вебер та їх послідовники Ф. Гуднау і А. Шардон. Вони поклали початок розмежуванню державних функцій на політичні (публічні, суспільні) та адміністративні (професійні, локально обмежені), концептуально започаткувавши, тим самим, нову систему взаємодії між державою і суспільством, посередником в якій виступали політичні сили як представники різних верств суспільства. Суттєвий внесок у розвиток політико-адміністративних систем сучасних держав, які хоч і поступилися певними функціями суспільству, все ж залишаються суб’єктами щодо нього, зробили такі зарубіжні вчені, як Р. Акофф, Г. Аліссон, М. Альберт, Р. Арон, Г. Атаманчук, В. Афанасьєв, Ч. Барнард, В. Баранчеєв, Б. Бекер, Б. Бозман, Т. Борзел, К. Боумен, В. Бурков, Е. Вайнінг і Т. Веймер, Д. Валдо, М. Вебер, В. Вільсон, Н. Вінер, А. Воронков, В. Воропаєв, Р. Гауза, Д. Гвішіані, Ф. Герцберг, С. Глазьєв, Е. Голднер, В. Гончаров, Д. Гордон, Ю. Горський, Ф. Гуднау, Б. Гурне, С. Даніель, О. Денісов, П. Друкер, Л. Зіглер, Ж. Зіллер, В. Єфремов, У. Ешбі, Н. Карданська, Р. Керрі, У. Кінг, Д. Колесников, М. Комков, Б. Лазарев, А. Лескін, В. Мальцев, А. Маслоу, В. Меркулов, Л. Мізес, Б. Мільнер, В. Остром, Л. Пал, Т. Пітерс, О. Пригожин, Г. Саймон, Е. Смирнов, О. Страхова, Ю. Тихомиров, Д. Форрестер, Б. Фрай, С. Хантінгтон, А. Шардон та ін.
Різні аспекти сформованої зарубіжними вченими теорії державного управління в контексті її суб’єкт-об’єктної парадигми досліджуються вітчизняними вченими В. Авер’яновим, О. Амосовим, В. Бакуменком, О. Богдановим, Г. Губерною, В. Дорофієнком, В. Заблоцьким, В. Князєвим, І. Коліушком, М. Корецьким, О. Кордуном, Л. Крищенко, В. Лобасом, В. Луговим, Г. Мостовим, І. Надольним, П. Надолішнім, Н. Нижник, Г. Одінцовою, С. Поважним, І. Пригожиним, В. Ребкалом, В. Рижих, І. Розпутенком, С. Серьогіним, В. Скуратівським, О. Сушинським, В. Тертичкою, В. Тронем, В. Цвєтковим, Ю. Шаровим, Г. Щокіним і багатьма іншими ученими різних галузей гуманітарних наук. Безумовно, вітчизняна наука державного управління за досить короткий термін свого існування напрацювала значний теоретико-методологічний, методичний та довідниковий матеріал, який розвиває теорію і практику державного управління в межах існуючої парадигми, де держава розглядається як суб’єкт, а суспільство – як об’єкт управління.
Проте формування та розвиток громадянського суспільства на демократичних засадах вимагає від науки і практики державного управління розгляду суспільства все більше не як об’єкта державного управління, а як його суб’єкта, що веде до принципової зміни наукової парадигми державного управління. В ідеальному образі держави з авторитарною і демократичною формами правління – це дві принципово різні форми державного устрою, де в однієї суспільство є об’єктом управління, а в іншої – суб’єктом. Цілком очевидно, що побудова демократичної держави вимагає від науки пошуку нових теоретико-методологічних підходів до обґрунтування логіки, принципів, закономірностей, структури, форм, методів демократизації процесів державного будівництва і формування адекватних їм механізмів державного управління. Відсутність таких наукових обґрунтувань фактично позбавляє сьогодні народи країн колишнього Радянського Союзу, які отримали державну незалежність і взяли курс на побудову демократичних держав, досягти у процесі державного будівництва поставленої мети.
Очевидно, для суттєвого прориву в теорії і практиці державного управління в Україні вітчизняним науковцям слід, перш за все, визнати, що в результаті державного будівництва, характерного для новітньої історії України, її громадяни отримали не зовсім суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу, як це записано в статті 1 Конституції України, і саме виходячи з цього, проводити свої наукові дослідження. Пошук причин, що привели Україну до такого державотворчого результату, і можливостей спрямування розвитку суспільно-політичних процесів у русло конституційно визначених цілей вимагає від науковців застосування нових пізнавальних моделей, які дозволять дослідити сучасні проблеми державного управління і обґрунтувати теоретико-методологічні принципи формування нової дослідницької парадигми державного управління в умовах демократії та розробити на її основі концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку українського суспільства і системної моделі її послідовної реалізації.
Наука державного управління в нових умовах суспільного розвитку, що супроводжується всебічною демократизацією, інформатизацією, глибинними суспільними трансформаціями і глобалізацією, має спиратися на нові методологічні концепти міждисциплінарних нелінійних наук, які почали формуватися на межі другого і третього тисячоліть (синархія, синергетика, семіотика, коеволюція, концепція потенційної і актуалізованої реальності та ін.). Під таким системним ракурсом дослідження проблем теорії і практики державного управління вітчизняними науковцями досі не проводилися. Дана дисертація є першим системним науковим дослідженням, яке фактично започатковує формування та розвиток теоретико-методологічних засад нової дослідницької парадигми державного управління, основаної на суб’єкт-суб’єктній взаємодії держави і суспільства – наукової парадигми переходу від авторитарних до демократичних форм, методів і механізмів державного управління.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація висвітлює окремі наукові результати, отримані автором при співвиконанні в Харківському регіональному інституті державного управління комплексного наукового проекту Національної академії державного управління при Президентові України “Державне управління та місцеве самоврядування” (ДР № 0201U004833) за темами: “Механізми удосконалення процесу управління економічним і соціальним розвитком регіону (на прикладі Луганської, Полтавської, Сумської та Харківської областей)” (ДР № 0100U001205, автор – виконавець), “Поточна оцінка соціальної ефективності діяльності органів державної влади” (ДР № 0102U001590, автор – виконавець), “Основні напрями підвищення ефективності діяльності органів державної влади щодо соціально-економічного розвитку регіону” (ДР № 0104U000088, автор – виконавець) та договірної науково-дослідної роботи “Управління економічним розвитком міста в умовах особливого статусу території пріоритетного розвитку” (ДР-РК № 0100U001603, автор – відповідальний виконавець). У цих дослідженнях автором обґрунтовано методи та розроблено моделі демократизації механізмів державного управління на місцевому, регіональному і загальнодержавному рівнях.
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є системне обґрунтування в контексті розвитку процесів глобалізації, інформатизації та суспільних трансформацій теоретико-методологічних засад формування нової дослідницької парадигми демократизації механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій у транзитивному суспільстві та розробка на її основі концептуальних засад інноваційної стратегії демократичного розвитку українського суспільства і системної моделі її послідовної реалізації.
Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити такі задачі:
– вивести до розгляду гіпотезу дослідження через узагальнення результатів емпіричного аналізу розвитку сучасних процесів глобалізації для обґрунтування соціально руйнівного характеру розвитку людської цивілізації;
– розкрити трансформаційну сутність історично сформованої парадигми державного управління і роль держави у формуванні та розвитку відповідних механізмів державного управління на основі взаємодії офіційних і неофіційних інституцій;
– застосувати в науці державного управління інноваційні методологічні підходи до дослідження соціально-управлінських систем і механізмів державного управління, що еволюціонують в умовах розвитку демократії;
– обґрунтувати парадигмальну природу формування та розвитку соціально-управлінських систем та їх парадоксальний характер в умовах переходу від авторитарних систем і механізмів державного управління до демократичних; теоретико-методологічні підходи до здійснення об’єктивізації механізмів державного управління в умовах формування та розвитку громадянського суспільства; необхідність здійснення демократизації механізмів державного управління в контексті їх об’єктивізації;
– визначити об’єкт демократизації механізмів державного управління і алгоритми формування та розвитку прямих і зворотних зв’язків між людиною, суспільством і державою для розробки інституційних заходів, спрямованих на демократизацію знизу вгору механізмів державного управління на всіх рівнях його структуризації;
– проаналізувати в контексті даного дослідження сучасний стан демократизації механізмів державного управління в Україні для визначення стратегії її розвитку;
– розробити громадсько-політичну модель демократизації механізмів державного управління, концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку та системний механізм реалізації цієї стратегії для забезпечення умов формування і розвитку громадянського суспільства в Україні.
Об’єктом дослідження є загальноцивілізаційний процес переходу від розвитку авторитарних систем державної влади й управління та механізмів їх реалізації до демократичних.
Предметом дослідження є теоретико-методологічні підходи до здійснення демократизації механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій в умовах формування та розвитку громадянського суспільства.
Дисертаційне дослідження проведене на основі комплексного міждисциплінарного підходу з широким використанням теоретичного аналізу нормативно-правових актів і теоретико-методологічних напрацювань з теорії державного управління, філософії, системології, соціології.
У процесі наукового дослідження широко використовувалися такі методи:
– аксіоматичний – для побудови системи аксіом (постулатів) і виведення гіпотези дослідження та отримання її наукового підтвердження;
– наукової абстракції і нелінійного (індетермінованого) мислення – з метою виявлення взаємодії прямих і зворотних зв’язків у лінійних (суб’єкт-об’єктних) і нелінійних (суб’єкт-суб’єктних) системах;
– історичний і логічний – для дослідження і обґрунтування парадигмальних шляхів історичного розвитку соціально-управлінських систем;
– структурно-функціональний – для розкриття основних характеристик авторитарно і демократично організованих систем і механізмів державного управління;
– структурно-логічного моделювання – для словесного опису концептуальних підходів до формування та розвитку соціально-управлінських систем;
–компаративістський – для порівняння концептуально відмінних соціально-управлінських систем, сформованих на принципово різних теоретико-методологічних засадах;
– аналогії, аналізу і синтезу, індукції і дедукції – для розробки структурно-логічних моделей формування та розвитку парадигмально відмінних систем і механізмів державного управління.
У процесі дослідження використовувалися синергетичні, семіотичні та коеволюційні підходи до теоретико-пізнавального аналізу й синтезу мікро- та макробіосоціодуховних систем і їх моделювання.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є першим системним дослідженням концептуальних теоретико-методологічних засад формування нової дослідницької парадигми демократизації механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій у транзитивному суспільстві, що дозволило розробити системну модель послідовного переходу від авторитарно організованих (суб’єкт-об’єктних) до демократично самоорганізовних (суб’єкт-суб’єктних) систем державного управління і механізмів їх реалізації на різних рівнях діючих в Україні систем державного управління та місцевого самоврядування.
У дисертаційній роботі уперше:
– обґрунтовано соціально руйнівний характер розвитку людської цивілізації з точки зору загострення глобальних біосоціодуховних проблем, що дозволяє розглядати цивілізаційні соціальні досягнення не стільки як результат об’єктивного процесу суспільного розвитку, скільки як результат формування та розвитку процесів суспільних трансформацій, суб’єктивно зумовлених історично сформованими в межах існуючої парадигми механізмами державного управління;
– доведено, що суспільні трансформації є результатом розвитку історично сформованих інституційних обмежень, офіційний характер яких набув державно-управлінських форм інституційної структуризації суспільства і отримав пріоритетність над неофіційними інституціями, котрі здійснюють соціальну структуризацію суспільства через його самоорганізацію. Це дозволило стверджувати, що природно зумовленими, отже, первинними, а тому пріоритетними є не офіційні (суб’єктивно зумовлені діючими механізмами державного управління), як це прийнято вважати в управлінській теорії і практиці, а саме неофіційні інституції як такі, що відображають об’єктивність та еволюційність процесів суспільної самоорганізації громадян як рівноправних суб’єктів людської взаємодії;
– розкрито на основі методології індивідуалізму об’єктивний характер механізму формування та розвитку прямих і зворотних зв’язків між людиною, суспільством і державою, суть якого полягає у виникненні на основі неофіційних інституцій, що сформувалися в процесі самоорганізації суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії прямих і зворотних зв’язків між людиною і суспільством, і закріпленні їх та розвитку на основі офіційних інституцій, що формуюся в процесі суб’єкт-об’єктного владно-правового впливу держави на суспільство;
– застосовано в науці державного управління новий метод дослідження процесів формування та розвитку соціально-управлінських систем, що ґрунтується на коеволюції, синархії, нелінійному мисленні і дуалізмі потенційної та актуалізованої реальності і дозволяє аналізувати складні нелінійні системи на міждисциплінарному рівні, розвиваючи, поряд із загальновизнаними структурно-організаційним і структурно-функціональним, принципово новий інноваційно-функціональний підхід до визначення механізмів державного управління, суть якого зводиться до теоретичного осмислення механізмів державного управління, що формуються на основі суб’єкт-суб’єктної взаємодії між державою (владою) і суспільством (громадськістю) і пошуку демократичних форм і методів впливу на них через забезпечення інституційних умов для розвитку систем прямих і зворотних зв’язків між людиною, суспільством і державою;
– встановлено, що формування системи державного управління на теоретико-методологічних засадах його об’єктивізації вимагає розробки системних інституційних заходів, спрямованих на створення умов для здійснення знизу вгору демократизації механізмів державного управління на всіх рівнях його структуризації;
– виокремлено “державну політику” (програмну мету владно впливової політичної сили і узагальнюючий потенційно існуючий механізм її реалізації), “державне управління” (дієвий системний інструмент в руках владно впливової політичної сили, що приводить в дію механізм реалізації державної політики) і “аналіз державної політики” (осмислення владно впливовою політичною силою процесу реалізації державної політики в діючій системі механізмів державного управління) в систему логічно поєднаних блоків державно-управлінської діяльності як об’єкт демократизації механізмів державного управління;
– запропоновано альтернативний природно зумовлений алгоритм формування та розвитку глобалізованого суспільства на засадах загальнолюдських цінностей, основу яких де-юре і де-факто складає суб’єкт-суб’єктна взаємодія рівноправних громадян, незалежно від їхнього майнового стану, расової, політичної, національної, релігійної тощо належності. На цій основі розроблена загальноцивілізаційна абстрактно-логічна модель формування та розвитку відкритого глобалізованого суспільства, визначені концептуальні засади розробки Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні в перехідний період від авторитарно-демократичної форми правління до демократичної та громадсько-політичної моделі демократизації механізмів державного управління в процесі системної реалізації даної стратегії.
Удосконалено існуючу методику здійснення аналізу державної політики, яка в умовах демократизації механізмів державного управління відрізняється від традиційної тим, що не лише передбачає аналіз соціально-економічних процесів нинішнього і минулих періодів суспільного розвитку, який фактично зводиться до виконання контрольних функцій, що здійснюються згори донизу центральними органами державного управління, а й спрямована в майбутнє, що знайшло своє теоретичне втілення у впровадженні в систему державної адміністрації контролінгу як інформаційної концепції демократизації механізмів державного управління, системна управлінська модель якої формується, діє і розвивається знизу вгору.
Набули подальшого розвитку базові поняття теорії державного управління, а саме:
– “державна політика”, яка в умовах демократії має бути не лише спрямована і діяти в інтересах суспільства, а й формуватися ним;
– “державне управління”, для якого в умовах демократії суспільство є не лише об’єктом прямого впливу, а й суб’єктом зворотного впливу на процеси державно-управлінської діяльності;
– “аналіз державної політики”, для якого в умовах демократизації механізмів державного управління характерним є те, що суспільство виступає не лише пасивним індикатором соціальної ефективності процесу реалізації державної політики, а й набуває ознак активного клієнта такої політики – її замовника, а отже, суб’єкта.
Уточнено, що активним джерелом інституційного розвитку державності й держави в умовах демократизації механізмів державного управління є не розширення правового простору держави, а його обмеження, рушійною же силою демократизації механізмів державного управління виступає не апарат державних службовців, що шукають механізми розширення зв’язків з громадськістю і залучення її до управління державою, а інститути громадянського суспільства, які шукають механізми суб’єкт-суб’єктної партнерської взаємодії з органами державної влади й управління.
Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження по-новому розкривають механізм виникнення і розвитку суспільних трансформацій, що дає можливість краще зрозуміти суть і роль процесів демократизації у формуванні та розвитку сучасних механізмів державного управління. Наукові узагальнення результатів дослідження доведено до належного рівня конкретних пропозицій, які можуть бути враховані суб’єктами законодавчої ініціативи при внесенні змін та доповнень до законопроектів “Про органи самоорганізації населення”, “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про адміністративно-територіальний устрій в Україні” (нова редакція) (Довідка № 06-2/11-2160 від 25.06.2004 р.). Результати дослідження можуть бути використані в широкому спектрі діяльності Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України в питаннях розвитку взаємодії уряду і громадськості, реалізації ним Концепції адміністративної реформи в Україні та соціально-економічних програм, а також в управлінській діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади при формуванні й реалізації державної політики та регіональних соціально-економічних програм і проектів (Довідки № 01-50/5403 від 29.03.2004 р., № 373/02 від 27.05.2004 р., № 11-18-18121 від 10.06.2004 р.), органів місцевого самоврядування при формуванні й реалізації місцевих ініціатив та їх впливу на процеси демократизації механізмів державного управління (Довідка № 933/08-11, від 21.06.2004 р.). Теоретико-методологічні напрацювання, отримані в результаті наукового дослідження, можуть бути використані аспірантами, докторантами та викладачами в науковій і навчальній діяльності системи вищих навчальних закладів Національної академії державного управління при Президентові України за програмами підготовки магістрів державного управління (Акт про впровадження від 17.06.2004р.), а також викладачами інших навчальних закладів при підготовці навчальних курсів і програм з гуманітарних дисциплін (Довідка від 24.06.2004р.). Результати дисертаційного дослідження використовуються в діяльності недержавних громадських організацій, спрямованій на розвиток місцевої демократії та демократизацію механізмів державного управління на місцевому і регіональному рівнях (Довідка № 16/06 від 24.06.2004 р.).
Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійним системним дослідженням автора в галузі науки державного управління, результати якого формують теоретико-методологічні засади нової дослідницької парадигми державного управління в умовах демократії і розв’язують важливу наукову проблему суперечливої суб’єкт-об’єктної взаємодії між державою і суспільством в умовах переходу від авторитарних до демократичних форм і відповідних їм систем і механізмів державного управління. Ідеї і положення, що представлені в окремих наукових працях, написаних у співавторстві з М. Шевердіним, Ю. Куцом і М. Синявіною, були розроблені здобувачем самостійно і не належать співавторам.
Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження були апробовані на щорічному Міжнародному науковому конгресі “Державне управління та місцеве самоврядування” (Харків, 2001, 2003, 2004), міжнародних науково-практичних конференціях “Сучасні проблеми гуманізації та гармонізації управління” (Харків, 2000), “Регіональна політика в Україні: стан та перспективи розвитку” (Харків, 2000), “Проблеми економіки агропромислового комплексу і формування його кадрового потенціалу” (Харків, 2000), “Проблеми ефективного функціонування АПК в умовах нових форм власності та господарювання” (Харків, 2001), “Вплив глобалізації на формування та розвиток зовнішньоекономічних зв’язків України” (Київ, 2002), науково-практичній конференції за міжнародною участю “Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні” (Київ, 2001), науково-практичних конференціях “Стратегія економічного розвитку регіонів в умовах адміністративної реформи в Україні” (Харків, 2000), “Удосконалення механізму державного управління зайнятістю населення та особливості його застосування в депресивних регіонах” (Харків, 2000), “Теорія і практика державотворення в Україні: історія та сучасність” (Львів, 2000), “Адміністративне реформування на рівні територіальних органів влади” (Харків, 2001), “Бюджет та фінансовий контроль у державному будівництві” (Харків, 2002), “Політична реформа як засіб демократизації українського суспільства” (Харків, 2003), “Теорія і практика державно-управлінських перетворень на територіальному рівні” (Харків, 2003), “Бюджет та фінансовий контроль у державному будівництві” (Харків, 2003), “Інституційні перетворення як передумова ефективного використання ресурсного потенціалу регіону” (Одеса, 2003), засіданні “круглого столу” “Шляхи формування громадянського суспільства в Україні. Забезпечення права людини на свободу слова та інформацію” (Харків, 2001).
Публікації. Основні наукові результати дисертаційного дослідження опубліковано у 38 роботах, з яких 2 монографії, 6 статей у наукових журналах, 20 у збірниках наукових праць, 10 публікацій в матеріалах науково-практичних конференцій. Загальний обсяг публікацій за темою дослідження – 41,2 друк. аркушів, з яких особисто авторові належить 40 друк. аркушів.
Структура та обсяг дисертації. Дисертаційна робота обсягом 487 сторінок складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків. Обсяг основного тексту становить 394 сторінки, вміщує 3 таблиці та 47 рисунків, список використаних джерел налічує 290 найменувань на 24 сторінках, 10 додатків на 68 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі – “Емпіричні та теоретико-методологічні підходи до дослідження сутності суспільних трансформацій в умовах глобалізації” – виводиться (а не висловлюється) до розгляду гіпотеза дослідження, яка вимагає суттєвого переосмислення існуючої парадигми державного управління і ставить доцільність переходу до формування і розвитку його принципово нової дослідницької парадигми. На основі досліджень вітчизняних і зарубіжних учених-глобалістів аналізується розвиток процесів глобалізації не з точки зору науково-технічних досягнень – здобутків людської цивілізації, а з позицій загострення глобальних демографічних, продовольчих, енергетичних, екологічних, економічних і соціальних проблем. Результати аналізу показують, що розвиток суспільної життєдіяльності людей не лише не привів до гармонізації суспільних відносин між людьми, а спричинив розбалансування як соціальних, так і природних систем, яке з року в рік поглиблюється. Неминучість подальшого загострення глобальних проблем вказує на безперспективність розвитку людської цивілізації за заданим історією алгоритмом. За таких умов соціально-економічні процеси розвитку людської цивілізації в цілому, які ми, зазвичай, розглядаємо як об’єктивні, за своєю глибинною сутністю не є такими. Їх внутрішня природа надмірно суб’єктивізована і доведена до системного кризового стану діяльністю держав як владно впливових інститутів організації суспільної життєдіяльності людей, основних суб’єктів цивілізаційного розвитку, а тому сучасні локальні і глобальні соціо-економічні процеси виступають як результат суб’єктивно зумовлених державно-управлінською діяльністю механізмів формування і розвитку суспільних трансформацій. Держави впродовж усієї історії людської цивілізації відігравали вирішальну роль у деформації природно зумовленої індетермінованої сутності соціально-самоорганізовних систем і трансформації їх у детерміновані соціально-управлінські системи. Через це причини і глобальних, і локальних проблем слід шукати в самій суті держави як владно-правового інституту та тих інституційних механізмів державного управління, на яких вона ґрунтується, діє й розвивається.
Глобальні біосоціодуховні проблеми можна вирішувати, щонайменше, двома шляхами: 1) продовжувати рухатись історично зумовленим шляхом централізації (суб’єктивізації, авторитаризації) влади й управління на глобальному рівні і створювати для вирішення глобальних проблем світовий уряд і парламент на зразок внутрішньодержавних, що діятимуть на засадах авторитаризму, але вже на міждержавному (міжнародному) рівні; 2) рухатись шляхом реформування авторитарної сутності державної влади й управління через наповнення їх демократичним змістом, а вже потім сформовані на рівні окремо взятої країни демократичні механізми державного управління поширювати на рівень міжнародних відносин.
Перший шлях опрацьовується ученими-глобалістами, які сходяться на тому, що в умовах глобалізації роль держави має кардинально змінитися, але як – одностайної думки немає. Як не парадоксально, цей шлях веде до подальшого загострення міжнародних відносин, у першу чергу, між багатими і бідними країнами, і в другу – між самими багатими країнами за вплив на бідні як джерело дешевих і ще невикористаних ресурсів. Оскільки цей шлях не забезпечує людській цивілізації умов для її поступального розвитку як цілісної глобалізованої соціальної системи, люди мають шукати інші альтернативи й алгоритми суспільного розвитку.
Одна із очевидних альтернатив розвитку людської взаємодії і цивілізації в цілому розвивається в даному дисертаційному дослідженні – це суб’єкт-суб’єктні відносини між людьми і організаційними структурами, що формуються на цій основі на усіх рівнях соціальної самоструктуризації суспільства як нелінійної самоорганізовної системи. Даний підхід є нетрадиційним для управлінської науки і в такому контексті системна структуризація суспільних відносин і формування соціально-управлінських систем вітчизняними науковцями від державного управління досі не розглядалися.
Держава як суб’єкт управління, управляючи суспільством, завжди вступає з ним як об’єктом у протидію, проте, рано чи пізно, сама змушена підкорятися тим об’єктивним силам суспільної самоорганізації, які формуються у процесі розвитку суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії та діють за законами синархії знизу вгору в ієрархічній структурі соціально-управлінської системи. Суперечності, що виникають між державою і суспільством, свідчать про те, що ці поняття аж ніяк не можна ототожнювати. І держава, і суспільство мають різне смислове навантаження, яке набуває парадоксального характеру за першої ж спроби їхнього ототожнення. З одного боку, держава має сприяти розвитку соціальних самоорганізовних систем і слугувати їхнім інтересам, з іншого – вона своєю суб’єктивно зумовленою управлінською діяльністю обмежує, а отже, дезорганізує саморозвиток цих систем. У зв’язку з цим, в дисертації виділяється три відносно самостійних системних блоки координації людської взаємодії: 1) соціально-самоорганізовний – система організації людської взаємодії юридично і фактично рівноправних громадян; 2) державно-управлінський – система організації людської взаємодії де-юре рівноправних, а де-факто нерівноправних громадян, яка управляється суб’єктивними силами законодавчих і владно-розпорядчих функцій органів державної влади й управління і людей, що їх уособлюють; 3) соціально-управлінський – система організації людської взаємодії, яка виникає в результаті синтезу соціально-самоорганізовної і державно-управлінської систем.
Логічно доведено, що сучасне суспільство як соціально-управлінська система розвивається під впливом двох взаємовиключних соціальних систем, одна з яких (державно-управлінська) історично сформувалася і діє на основі розвитку суб’єкт-об’єктної людської взаємодії і має переважно суб’єктивний характер, друга (соціально-самоорганізовна) – формується й розвивається на основі розвитку суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії і має переважно об’єктивний характер. Протидіючи одна одній, вони утворюють суб’єктивно-об’єктивну соціально-управлінську систему, розвиток якої весь час перебуває у суперечливому процесі балансування соціально-самоорганізовної і державно-управлінської систем, тобто суспільства і держави. Держава у даному контексті розглядається як система-суб’єкт соціально-економічного розвитку, суспільство – як система-об’єкт. І якщо перша – система державного управління (система-суб’єкт) – має чітку й легко зрозумілу лінійну чи матричну структуру і такий же зрозумілий характер суб’єкт-об’єктного впливу вищестоячих організаційно-функціональних структур владної піраміди на нижчестоячих, то друга – суспільство (система-об’єкт) – є надскладною лінійно не структурованою соціально-самоорганізовною системою, яка формується і розвивається відповідно до нелінійних закономірностей, що виникають і діють у процесі суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії, і через це важко піддаються не лише управлінню, а й дослідженню.
Держава, виступаючи суб’єктом управлінської діяльності, постійно впливає на суспільство (об’єкт) як самоорганізовну систему, трансформуючи її. На цьому й ґрунтується історично сформована парадигма лінійно організованих (суб’єкт-об’єктних) державно-управлінських систем. За своїм змістом дана парадигма носить парадоксальний характер і трансформуюче впливає на суспільство. Її парадоксальність дається взнаки при відповіді на запитання: що для чого існує – держава для суспільства, чи суспільство для держави? Якщо суспільство існує для держави (а історично склалося саме так), то воно, безумовно, є її об’єктом, а потреби й інтереси держави, що витікають із необхідності її самозбереження і самовідновлення як суб’єкта стають безпосередньою метою її управлінської діяльності. А це можливе за умов постійної наявності в суспільстві проблем, які викликають у держави як суб’єкта “невдоволення” станом суспільства (об’єкта) і вона вдається до їх вирішення через систему органів державного управління. Отже, головною передумовою самозбереження і саморозвитку держави як суб’єкта соціально-управлінської системи є постійна наявність у суспільстві соціальних проблем. І чим їх більше, тим більша потреба суспільства в такому владно-правовому інституті як держава. Як не парадоксально, але держава для самовідтворення і саморозвитку себе як суб’єкта державно-управлінської діяльності має постійно піклуватися про підтримання (або створення) життєво необхідних умов свого існування та розвитку – соціальних проблем. Виходить, що держава об’єктивно зацікавлена у наявності в суспільстві соціальних проблем і це є основною рушійною силою її самовідтворення і саморозвитку. Держава постійно вирішує ті соціальні проблеми, які сама ж раніше створила або, щонайменше, сприяла своєю управлінською діяльністю їх виникненню. Вирішуючи їх таким чином, держава сприяє розвитку проблемного суспільства, яке тому й проблемне, що воно трансформоване під впливом державно-управлінської діяльності.
Таким чином, за умов, коли суспільство існує для держави, кінцевою метою державного управління є відтворення державою самої себе як суб’єкта управління суспільством. Але державне управління суспільством як самоорганізовною системою, як не парадоксально, є не що інше, як процес, спрямований на дезорганізацію даної системи. Суб’єктивно впливаючи на суспільство, держава тим самим трансформує його як соціально-самоорганізовну систему в соціально-управлінську. Виходячи з цього, в дисертації обґрунтовується висновок, що держава як відносно відокремлений від суспільства інститут, – це основний суб’єкт формування й розвитку процесів суспільних трансформацій, а державне управління – це політико-правовий інструмент їхньої реалізації в руках певної і досить незначної частини суспільства, яка перетворює його (суспільство) на всіх соціально-управлінських рівнях розвитку в трансформований об’єкт управлінської діяльності. Отже, держава як владно-правовий інститут впродовж свого існування та розвитку і створює, і управляє трансформованим суспільством. Через це суспільні трансформації водночас є об’єктом і результатом постійного впливу державно-управлінської діяльності на розвиток суспільних процесів.
Перехід від історично сформованої парадигми державно-управлінських систем до їх нової парадигми є характерною ознакою розвитку державності і держави кінця ХІХ – початку ХХІ ст. Цей історичний період характеризується парадоксальністю розвитку соціально-управлінських систем, через те, що і теорія, і практика державного управління декларують постулати, які логічно випливають із нової його парадигми (парадигми соціально-управлінських систем демократичного майбутнього, де суспільство є суб’єктом, а держава – об’єктом), а фактично спираються на інституції, що виникли і розвинулися на засадах історично сформованої парадигми (парадигми державно-управлінських систем авторитарного минулого, де держава є суб’єктом, а суспільство – об’єктом).
У другому розділі – “Концептуальні методологічні засади теорії державного управління в контексті розвитку суспільних трансформацій” – розкривається сутність держави як владно-правового інструменту управління процесами суспільних трансформацій і специфіка його використання з боку правлячих політичних сил і суспільства в цілому в межах існуючої парадигми державного управління.
Глибинні причини виникнення та розвитку суспільних трансформацій криються в механізмі вирішення суспільних проблем. Держава, як правило, ліквідовує не причини виникнення суспільних проблем, а їх негативні наслідки, що, врешті-решт, не вирішує проблему, а лише тимчасово її знімає. Не вирішена проблема згодом породжує цілу низку нових проблем, з негативними наслідками яких держава продовжує боротися, все далі й далі віддаляючись від необхідності і можливості знаходження і ліквідації першопричини виникнення вже цілої системи проблем. Діючи таким чином, держава свої сьогоднішні суспільні здобутки трансформує в нові, ще складніші суспільні проблеми, які виникнуть завтра (у майбутньому). Фактично такий хід вирішення суспільних проблем означає не що інше, як перманентний процес формування та розвитку все нових і нових суспільних трансформацій, джерелом виникнення яких вже є сама держава, а отже, й позбутися цих трансформацій можна лише за її допомогою. Коло замкнулося, і чим далі таким чином розвивається суспільство, тим складнішими, масштабнішими і незворотніми стають процеси його трансформації.
Якщо виходити з того, що держава існує для суспільства, то суб’єктом управлінського впливу слід розглядати суспільство, а об’єктом – державу як правовий інструмент, за допомогою якого суспільство самообмежується (самоорганізується) у своєму розвитку. Якщо суспільство незадоволене державою, воно впливає на неї таким чином, щоб змінити її стан. Якщо держава задовольняє потреби суспільства – воно не вимагає від неї змін і розвивається як соціально-управлінська система в межах правового простору, що існує. Цілком очевидно, що такий підхід є і логічним, і виправданим з точки зору соціальної справедливості для рівноправних (і де-юре, і де-факто) громадян. За таких умов кінцевою метою державного управління є сприяння розвитку суспільства як самоорганізовної системи, а отже, як суб’єкта державного управління (останнє є інституційним інструментом в руках суспільства). Це принципово інший парадигмальний шлях розвитку державно-управлінських систем. Сутність даної парадигми полягає в тому, що суб’єктом формування та розвитку соціально-економічних процесів виступає суспільство як самоорганізовно структурована система, а державне управління є громадсько-правовим (інституційним) інструментом його самоорганізації (самоуправління), що перетворює державу в об’єкт управління з боку суспільства.
Сутність держави як владно-правового інституту досі до кінця не з’ясована. Держава розглядається і як машина примусу, і як власність тих осіб чи політичних сил, що володіють реальною владою, і як структура, яка забезпечує усім громадянам їх добробут і т. ін. За певних умов усі ці ознаки держави мають свою аргументацію і відповідне право на визнання. Але безумовною ознакою держави є влада, яка проходить наскрізним потоком через усі інші ознаки. Влада є найсуттєвішою, найстійкішою й найдієвішою характерною ознакою держави, що дозволяє останній відігравати вирішальну роль у процесі реалізації як внутрішніх, так і зовнішніх суспільних функцій від імені своїх громадян. Вочевидь, саме влада лежить в основі формування й розвитку держави. Без влади немає держави. Питання в тому – в чиїх руках знаходиться влада?
Цілком очевидно, що джерелом сучасної інституційно формалізованої влади виступає не суспільство як найчисельніший суб’єкт її формування (народ, як це записано у конституціях цілої низки держав), а малочисельні класово чи політично структуровані верстви населення, які, власне, й формують владу.
Реальну владу нині виражає інституціалізована система державного управління – система владних повноважень посадових осіб, яка діє згори донизу на засадах самозбереження і розвивається шляхом внутрішньої самоорганізації. Якщо і політична, і економічна влада сконцентрована в одних руках – це означає, що в державі сформована сильна влада, здатна створити могутню авторитарну державу. У такій державі і державна політика, і державне управління процесами її реалізації є прерогативою значної меншості населення країни, яка іменує себе елітою. За умов, коли ця меншість сама здійснює й аналіз державної політики, останній перетворюється в інструмент маніпуляції суспільною свідомістю в руках панівної політичної сили.
Якщо і політична, і економічна влада розпорошена і належить широким колам структурованої за соціальними проблемами громадськості – це означає, що в державі сформовані дієві інститути громадянського суспільства, здатні на основі суб’єкт-суб’єктної взаємодії з органами влади побудувати демократичну державу. У такій державі і державна політика, і її аналіз, і державне управління процесами її реалізації є прерогативою переважної більшості населення країни, яка складає середній клас, структурований в чисельні інститути громадянського суспільства. За умов, коли середній клас безпосередньо здійснює аналіз державної політики, останній перетворюється в демократичний (суспільний) інструмент державного управління в руках широкої громадськості.
Історично сформована парадигма державно-управлінських систем виходить із побудови вертикальної владної піраміди системи державного управління та вертикальних суб’єкт-об’єктних зв’язків між її органами різних структурно-функціональних рівнів. За таких умов державно-управлінська система організаційно і функціонально діє згори донизу, і меншість при цьому завжди управляла (і управляє) більшістю. Демократія ж передбачає концентрацію влади в руках більшості народу (суспільства). Упровадження демократичних (протилежних авторитарним) форм правління потребує принципових парадигмальних змін у підходах до механізмів організації державної влади й управління. Якщо авторитарна система державної влади формує механізми державного управління згори донизу, то демократична потребує протилежного – формування механізмів державного управління знизу вгору, що є нетрадиційним для управлінської науки. У зв’язку з цим у роботі, поряд з традиційними підходами до визначення механізмів державного управління – структурно-організаційним і структурно-функціональним, виділяється інноваційно-функціональний, суть якого зводиться до теоретичного осмислення механізмів суб’єкт-суб’єктної взаємодії між державою (владою) і суспільством (громадськістю) і пошуку демократичних форм і методів впливу на них через забезпечення інституційних умов для розвитку систем прямих і зворотних зв’язків між людиною, суспільством і державою.
Для перехідного періоду від авторитарної до демократичної держави характерним є те, що організаційно система державної влади формується знизу вгору, а структурно і функціонально створюється і діє згори донизу через систему державного управління, що робить її напівдемократичною і досить суперечливою. За таких умов реальний суб’єкт влади продовжує знаходитись на верхівці владної піраміди системи державного управління і виконавча гілка влади залишається найвпливовішою на суспільство. Поки так буде – держава завжди буде схильна до реставрації одноосібних (диктаторських, авторитарних) форм і методів правління.
Характерною ознакою перехідного періоду від авторитарної системи державної влади й управління до демократичної є те, що в цей час відбуваються суб’єкт-об’єктні ретрансформації у сформованій соціально-управлінській системі: об’єкт управління – суспільство, все більше й більше набуває ознак суб’єкта, а суб’єкт – держава – ознак об’єкта. Суб’єкт-об’єктні відносини між державою (владою) і суспільством (народом) поступаються суб’єкт-суб’єктній взаємодії між ними. Такою ретрансформаційною особливістю й відрізняється сучасна форма напівдемократичної держави від авторитарної і ідеальної форми демократичної держави, коли суспільство як суб’єкт управляє державою у своїх інтересах.
Зрозуміти принцип дії нелінійних суб’єкт-суб’єктних систем можна лише на основі застосування в процесі їх дослідження принципово нових пізнавальних методів, які дають можливість вийти за межі існуючих змістовно-теоретичних стандартів суб’єкт-об’єктної управлінської науки. Для аналізу нелінійних самоорганізовних соціальних систем у дисертації розроблений і використаний в процесі дослідження прямих і зворотних системних зв’язків між людиною, суспільством і державою метод нелінійного мислення. Суть даного методу полягає в тому, що спочатку складна нелінійна система прямих і зворотних зв’язків графічно розкладається окремо на лінійну систему прямих і лінійну систему зворотних зв’язків між суб’єктом і об’єктом, потім ці графіки систем накладаються один на одного, і який варіант такого поєднання дає логічно замкнуту систему прямих і зворотних зв’язків – ту альтернативу й слід обирати. Використання методу нелінійного мислення фактично формує нову пізнавальну модель дослідження нелінійних соціальних систем і потенційних альтернатив їхнього розвитку.
Структурно-логічне моделювання прямих і зворотних зв’язків між державою, людиною і суспільством у різних соціально-управлінських системах методом нелінійного мислення приводить до висновку, що виникнення соціальних конфліктів завжди є результатом неадекватності прямих і зворотних зв’язків між суб’єктами людської взаємодії. Суть конфлікту криється в мотивації сторін, що конфліктують. Якщо мотивацією є нав’язування своєї точки зору одним суб’єктом іншому – це неминуче призведе до загострення соціального конфлікту, який рано чи пізно визріє до силового протистояння. Якщо мотивацією є пошук істини – це неминуче передбачає діалог конфліктуючих сторін, взаємні поступки, компроміси, що рано чи пізно призведе до прийняття ними узгоджених рішень і дій, які повною мірою можна вважати найбільш об’єктивними. Суб’єкт-суб’єктна людська взаємодія рівноправних громадян є тією демократичною інституцією, на основі якої починається формування і розвиток нової парадигми демократичної системи державного управління.
Абстрактно-логічний аналіз системи прямих і зворотних зв’язків між державою і суспільством в межах історично сформованої парадигми державно-управлінських систем показує, що ці зв’язки здійснюються через конкретних людей, які уособлюють державу і приводять у дію як суб’єктивно зумовлені механізми державного управління, так і об’єктивно зумовлені механізми соціальної самоорганізації людей. Дія цих механізмів є вкрай суперечливою – такою, що постійно знаходиться в стані конфліктності між суспільством і державою, між людиною і владою. Загострення цих суперечностей та їхнє вирішення насильницьким шляхом, як правило, на користь держави, призводить до подальшої трансформації прямих і зворотних зв’язків між державою, людиною і суспільством, тобто трансформації соціально-управлінської системи в цілому.
Розв’язати суперечливий характер суб’єкт-об’єктної взаємодії між державою і суспільством вбачається можливим через формування і розвиток суб’єкт-суб’єктної взаємодія між ними, що потребує впровадження і розвитку різних форм діалогу між владою і громадськістю, пошуку компромісу і механізмів узгодженого прийняття суспільно важливих управлінських рішень. Цей процес ми називаємо демократизацією механізмів державного управління і розглядаємо як дієвий засіб його об’єктивізації в процесі переходу до формування та розвитку нової парадигми демократично сформованих соціально-управлінських систем. Об’єктом демократизації механізмів державного управління виступають державна політика, власне, державне управління і аналіз державної політики.
У третьому розділі – “Об’єктивізація інституційних засад формування та розвитку механізмів державного управління” – розглядається методологія обґрунтування еволюції соціально-управлінських систем і механізмів їх реалізації як потенційної й актуалізованої реальності та організаційні чинники, що впливають на їхній розвиток. Наявність, щонайменше, двох діаметрально протилежних шляхів суспільного розвитку (авторитарного і демократичного) свідчить про те, що потенційно вони існували й існують завжди, але, обираючи один шлях, люди відмовляються (добровільно чи під натиском) від іншого (про його існування вони взагалі можуть не знати). Той шлях, який обрали люди, стає для них актуальним, той, від якого відмовилися (не знали про його існування), не втрачає своєї реальності, але він існує потенційно, а, отже, завжди залишається можливість повернутися до нього (дізнатися про нього).
Обравши шлях авторитарного суспільного розвитку, люди на основі ними ж створеної інституційної практики розробляли відповідні їй теорії, еволюція яких формувала наукову парадигму розвитку авторитарних державно-управлінських систем. Демократія не є результат розвитку авторитаризму як актуалізованої реальності – це, радше, реакція людей на актуалізовану реальність з точки зору потенційної реальності, тобто шляху демократичного розвитку суспільства. Цю реакцію збурює виникнення парадоксальних (не зрозумілих для переважної більшості громадян) суспільних явищ і процесів. Наявність парадоксів свідчить про невідповідність теорії і практики, що показує на недосконалість першої, або на порочність другої. В умовах історично сформованої парадигми державно-управлінських систем і визнання де-юре рівноправними усіх громадян, очевидно, слід одночасно говорити і про недосконалість теорії державного управління, і про порочність державно-управлінської практики. І теорія, і практика державного управління не відповідають вимогам фундаментальної ознаки демократії – суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії рівноправних громадян як об’єктивного процесу самоорганізації суспільства в соціальну систему. Через це в теорії державного управління необхідно здійснити об’єктивізацію механізмів державного управління, а на практиці – їх демократизацію.
Досі і теорія, і практика державного управління спираються на авторитарні по своїй суті механізми державного управління, які створюються згори донизу (від правителя до народу), детермінуючи самоорганізовні можливості суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії. Об’єктивізація механізмів державного управління передбачає, з одного боку, розробку теорії державного будівництва й управління в авторитарній державі (державі історичного минулого) як актуалізованої реальності, з іншого – розробку такої теорії стосовно демократичної держави (держави майбутнього) як потенційної реальності. Актуалізовану реальність сьогодення складає теорія перехідного періоду від авторитарної держави до демократичної. Ця теорія по суті є теорією реформаторською і в основному зводиться до демократизації державної влади й управління. Демократизація як суспільне явище, для якого характерним є можливість вибору варіантів суспільного розвитку об’єктивно вимагає від держави створення необхідних інституційних умов для формування і розвитку нелінійних соціально-самоорганізовних систем.
При цьому необхідно чітко визначитися з цільовою орієнтацією демократичних реформ: демократичний процес формування системи державної влади й управління має бути прямим і логічним розвитком системи самоорганізації громадян і місцевого самоврядування. Інтереси держави мають виростати з інтересів конкретного громадянина, його сім’ї, територіальної громади та регіону і спиратися на них.
Процес реформування державного управління успішно може бути здійснений за умов його належної організації. Існуюча практика удосконалення механізмів державного управління спирається на аналітичну діяльність трьох основних суб’єктів: персоналу відповідного органу або системи органів (за власною ініціативою і за рахунок внутрішніх резервів); залучених спеціалізованих (проектних, експертних і т. ін.) організацій, зовнішніх відносно даної структури управління; об’єднання зусиль представників як відповідного органу системи державного управління, так і зовнішніх спеціалізованих організацій. Найрезультативнішим і більш об’єктивним завжди є той спосіб, який об’єднує зусилля всіх суб’єктів даного процесу. В умовах демократизації механізмів державного управління кількість суб’єктів його реформування значно зростає за рахунок залучення до даного процесу широких кіл громадськості в найрізноманітніших легалізованих формах об’єднання громадян – інститутів громадянського суспільства. У зв’язку з цим виникає об’єктивна необхідність впровадження універсального способу демократизації механізмів державного управління – соціального партнерства між владою, бізнесом і громадськістю – основними суб’єктами суспільної життєдіяльності, з їх розгалуженою мережею наукових та інформаційно-аналітичних центрів. Пошук механізмів плідної співпраці між агентами соціального партнерства розглядається в дисертації як магістральний напрям здійснення демократизації механізмів державного управління і формування громадянського суспільства в Україні.
Об’єктивізація і демократизація механізмів державного управління забезпечує повільний перехід від використання суб’єктивно зумовлених методів управління людською взаємодією до наукових (об’єктивно зумовлених) методів. Такий перехід передбачає проведення інституційних змін, тобто змін “правил гри” в державі і суспільстві в цілому.
Інституційне поле складається із взаємодіючих офіційних і неофіційних інституцій. Офіційні інституції визначаються як письмово оформлені та відповідним чином закріплені (законодавчо чи контрактово) зобов’язально-правові норми людської взаємодії, що існують і розвиваються на рівні тріадного суспільства: громадяни, соціально-економічні інститути, органи влади. Неофіційні інституції – це неписані, добровільно визнані та загальносприйнятні норми людської взаємодії як на різних рівнях тріадного суспільства, так і в середині кожної із його складових. Виходячи з таких визначень, у дисертації робиться висновок, що невідповідність історично сформованих на засадах людської нерівноправності офіційних інституцій імперативам сучасного суспільства, які виходять із юридичної рівноправності всіх громадян, виступає одним із головних джерел виникнення й загострення соціальних системних конфліктів між державою (владою) і суспільством (народом). Подібно до того, як колись правителеві авторитарної держави доводилося створювати ієрархічну структуру виконавців для відстежування багатства і (або) доходів його підлеглих, кожній сучасній державі доводиться створювати власну виконавчу структуру влади для бюрократичного відстежування багатства і (або) доходів її громадян. Нині бюрократичний управлінський апарат державних службовців фактично виконує ті функції, які у спрощеній моделі держави (правитель – піддані) виконував правитель та створена ним згори донизу ієрархічна структура виконавців для відстежування багатства і (або) доходів його підлеглих, діючи при цьому виключно примусовими методами.
Своєю появою бюрократичний апарат державних службовців зобов’язаний дії офіційних інституцій, що виступають тим владно-правовим середовищем, в якому державний службовець (бюрократ) діє (живе) і розвивається. І чим більші масштаби держави і складніша її управлінська структура, тим сприятливіше інституційне середовище складається для розвитку бюрократичного апарату, тим більше необхідно державних службовців для обслуговування управлінських потреб держави. На певному етапі (і при певних умовах) розвитку держави бюрократичний апарат може стати настільки самодостатнім, що починає сам відтворювати і розвивати інституційне середовище свого функціонування та розвитку, усе більше й більше ускладнюючи правила суспільної життєдіяльності громадян даної держави. Він поступово перетворюється із функціонально-технічного апарату (інструменту) з обслуговування політико-економічної гри гравців у максимізацію матеріального багатства на активного і досить впливового суб’єкта суспільно-політичних процесів як носія адміністративного ресурсу. На цьому поприщі, з одного боку, проростають корупція, хабарництво, свавілля, зловживання службовим становищем державними службовцями тощо, з іншого – в середині самих команд політико-економічних гравців створюються і діють такі неофіційні правила (інституції), які дозволяють державним службовцям втручатися у процес політико-економічної гри, порушуючи офіційно встановлені правила (офіційні інституції).
Протистояти бюрократизації механізмів державного управління може лише його демократизація, що означає активний вплив громадськості на перебіг не лише суспільно-політичних, а й соціально-економічних процесів через формування та розвиток неофіційних інституцій, які покликані протистояти офіційним інституціям держави і, тим самим, захищати інтереси громадян – суспільства. На основі цього, попри поширеній у науковій літературі думці про пріоритетність офіційних інституцій, в дисертації обґрунтовано, що основну роль у суспільному розвитку відіграють саме неофіційні інституції як результат добровільно визнаних людьми правил гри, що сформувалися на засадах самоорганізації людської взаємодії. Тільки та держава, що враховує неофіційні інституції свого народу (культуру, традиції, обряди, звичаї тощо), які формувалися століттями, і через кров матерів передавалися із покоління в покоління, може розробити такі офіційні інституції, які будуть доповнювати неофіційні інституції, що існують, і вести суспільство шляхом поступального розвиток. Тільки-но офіційні інституції починають суперечити неофіційним – у державі починається суспільно-політична, а за нею й соціально-економічна кризи. Оскільки в умовах демократизації механізмів державного управління наряду з політико-економічними гравцями в максимізацію матеріального багатства суттєво зростає роль громадськості, виникає нагальна необхідність створення такої політико-економічної моделі суспільного розвитку, яка збалансувала б інтереси і громадян, і влади, і капіталу. Таку модель і механізми її реалізації пропонується створювати саме на засадах соціального партнерства між владою, бізнесом і громадськістю.
Кожен агент соціального партнерства формує в інституційному просторі державності своє інституційне поле: влада створює офіційні обмеження (інституції) діяльності бізнесових структур і громадян, і з їх допомогою управляє суспільством в цілому; громадськість і бізнес формують неофіційні обмеження (інституції), які забезпечують суспільству можливість самоорганізовуватися і на цих засадах розвиватися. При цьому влада формує, відтворює і розвиває державу як суб’єкта управління суспільством, громадськість і бізнес формують, відтворюють і розвивають громадянське суспільство як самоорганізовного суб’єкта.
Загалом інституційне поле державності має заборонно-дозвільний характер. Співвідношення забороненого і дозволеного в інституційному просторі діяльності державних органів влади й управління, з одного боку, і громадськості – з іншого, формує закономірності розвитку державності і держави. Чим більше людська взаємодія зарегламентована державою (офіційними інституціями), тим менш демократичним є характер державності. І навпаки, чим менше держава втручається у сфери людської взаємодії, тим демократичнішим є характер державності, тим ефективніше реалізуються через механізми самоорганізації суспільства потенційні синергетичні можливості його розвитку. Отже, з точки зору централізації і концентрації влади в одних руках – авторитаризму, офіційні інституції є організуючою силою суспільного розвитку, а неофіційні – розглядаються як такі, що дезорганізують його; з точки зору децентралізації і деконцентрації влади – демократизації – неофіційні інституції є організуючою силою суспільного розвитку, а офіційні, відповідно, дезорганізують його.
У четвертому розділі – “Напрями демократизації механізмів державного управління в Україні” – системно аналізується державне управління в Україні в контексті теорії демократичного розвитку державності. Оцінюючи роль демократії в державотворчому процесі в Україні, робиться висновок, що бюрократія як рушійна сила даного процесу в умовах транзитивного суспільства досить успішно, як для самої себе, впоралася з поставленим перед нею завданням державного будівництва і починає далі не менш успішно працювати сама на себе. Це свідчить про те, що в процесі державотворення за відсутності дієвих інститутів громадянського суспільства починають прогресувати бюрократичні негативні тенденції. Ліквідувати їх можна лише за умов розвитку процесів демократизації механізмів державного управління. Саме демократизація цих механізмів є тим невичерпним джерелом і дієвим фактором його раціональності й ефективності, на основі якого ґрунтується подальший процес ретрансформації держави як інструменту авторитарного управління у громадянське суспільство як демократичну форму добровільної самоорганізації людської взаємодії. Зусилля влади сьогодні необхідно спрямувати не стільки на подальший розвиток держави та її інституцій, скільки на створення умов для формування інститутів громадянського суспільства. Дієво сприяти цьому може демократизація механізмів державного управління, підґрунтя якої закладається на рівні органів самоорганізації населення територіальних громад і системного формування та розвитку на їхній основі органів місцевого самоврядування, регіонального і державного управління.
На основі системного аналізу парадигмальних моделей і алгоритмів структуризації суспільного розвитку на основі об’єкт-суб’єктної залежності суспільства від держави і суб’єкт-суб’єктної їх взаємодії розроблені структурно-логічні моделі формування та реалізації загальнонаціональних органів державної влади й управління в авторитарних, авторитарно-демократичних і демократичних державах. Співставляючи ці моделі з діючою моделлю формування й реалізації системи державної адміністрації в Україні, робиться висновок, що в Україні за роки її незалежності здійснено державне будівництво за перехідною від авторитаризму до демократії моделлю авторитарно-демократичної держави. На основі співставлення діючої в Україні моделі авторитарно-демократичного державного будівництва і моделі демократичного формування та розвитку громадянського суспільства (демократичної державності) розроблена модель формування й реалізації системи державної влади й управління в Україні в перехідний період від фактично авторитарної форми правління до демократичної.
У контексті розробки перехідної моделі державного будівництва в Україні були сформовані концептуальні засади Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні і визначені етапи її реалізації. Початок реалізації даної стратегії передбачає активізацію формування процесів демократизації механізмів державного управління. Базовими методами демократизації цих механізмів визначені метод соціального партнерства між владою, бізнесом і громадськістю, та контролінг як інформаційна концепція управління. Практично реалізувати соціальний потенціал цих методів в державно-управлінській діяльності пропонується шляхом впровадження їх в систему державної адміністрації через створення Регіональних, а на їх основі Національного агентства соціального партнерства та державно-громадського контролінгу при Прем’єр-міністрові України. Це дозволить зробити водночас підзвітними і підконтрольними місцеві та регіональні органи влади, з одного боку, громадськості регіону, з іншого – Прем’єр-міністрові України – державі.
Можливе впровадження цих методів демократизації державного управління в систему державної адміністрації дозволяє задіяти розроблену і представлену у даному розділі політичну модель демократизації механізмів державного управління в процесі реалізації Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні.

ВИСНОВКИ

Узагальнення одержаних результатів дисертаційного дослідження по-новому вирішує важливу науково-практичну проблему суперечливої суб’єкт-об’єктної взаємодії між державою (владою) і суспільством (народом) в процесі демократичного державотворення. Здійснені на основі нових методологічних підходів до вирішення даної проблеми обґрунтування теоретико-методологічних засад формування нової дослідницької парадигми державного управління процесами суспільних трансформацій у транзитивному суспільстві в контексті його демократизації та розроблені на її основі концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку українського суспільства і системної моделі її послідовної реалізації дозволило сформулювати ряд значимих для розвитку теорії і практики державного управління наукових висновків та пропозицій.
1. Обґрунтування у контексті імперативів, що формують сучасні тенденції розвитку глобалізованого, інформатизованого і трансформованого світу соціально руйнівного характеру розвитку людської цивілізації з точки зору загострення глобальних біосоціодуховних проблем дозволило розглядати цивілізаційні соціальні досягнення не стільки як результат об’єктивного процесу суспільного розвитку, скільки як результат формування та розвитку процесів суспільних трансформацій, суб’єктивно зумовлених історично сформованими механізмами державного управління в межах існуючої його парадигми. Перспектива подальшого розвитку країн світу за заданим історією алгоритмом формування та розвитку процесів суспільних трансформацій така, що вони ведуть здебільшого до зростання соціального розриву між державою і суспільством і, врешті-решт, починають відігравати у взаємодії між ними не соціально цементуючу, а соціально руйнівну роль. Змінити даний алгоритм суспільного розвитку вбачається можливим за умов зближення держави з суспільством через створення інституційних умов для мотивованої активізації діяльності широких кіл громадськості, спрямованої на участь її в процесах як формування та реалізації державної політики, так і підготовки та прийняття управлінських рішень щодо її реалізації, а також здійснення громадського контролю за їх виконанням та аналізу державної політики в цілому, що в сукупності фактично й означає демократизацію механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій.
2. Розкриття трансформаційної сутності історично сформованої парадигми державного управління і ролі держави у формування та розвитку відповідних механізмів державного управління з об’єктивною необхідністю вимагає чіткого розмежування держави і суспільства, відповідно, як суб’єкта і об’єкта суспільних трансформацій. За своєю глибинною сутністю держава і суспільство ніколи не співпадали (хоч довгий час і ототожнювалися) і не співпадають. І якщо сутність держави як суб’єкта впродовж історії розвитку людської цивілізації мало в чому змінилася – вона як формувалася на засадах людського нерівноправ’я, так і продовжує на цих засадах розвиватися, захищаючи інтереси одних людей і попираючи інтереси інших, як знаходилася над суспільством, так і знаходиться над ним, як несла в собі умови інституційного розмежування людей на правителів і підлеглих, так і продовжує їх нести, як розвивала правову базу історично сформованих соціально-управлінських систем на основі суб’єкт-об’єктної людської взаємодії, так і продовжує розвивати, то глибинна сутність сучасного суспільства зазнала значних змін. Якщо в умовах формування першої форми держави – рабовласницької – переважна частина людей в ній була позбавлена будь-яких прав суб’єкта суспільної життєдіяльності, в сучасній державі усі її громадяни є де-юре рівноправними, отже, повноправними суб’єктами людської взаємодії. Розвиток суб’єкт-суб’єктних взаємовідносин між людьми як рівноправними громадянами значно ускладнює об’єкт державного управління – суспільство, оскільки воно набуває форм соціальної самоорганізації (сім’я, територіальна громада, громадська організація, асоціація, політична партія тощо). Розвиток цих форм як інститутів громадянського суспільства вступає у протидію з державою як владно-правовою (суб’єктивно зумовленою) формою організації суспільної життєдіяльності людей. Ця протидія є свідченням формування нової системи суб’єкт-суб’єктних взаємовідносин між державою (владою) і суспільством (громадськістю), а отже, нової парадигми державного управління.
За умов активної діяльності інститутів громадянського суспільства суб’єктами формування і розвитку механізмів державного управління рівною мірою виступають і держава, і суспільство: держава як владно структурована згори донизу система управління, що утворюється, діє й розвивається на основі нею ж розроблених, офіційних інституцій, які надають людській взаємодії в межах даної системи лінійного суб’єкт-об’єктного характеру, а сама система в силу цього стає, з одного боку, самоорганізовною і набуває ознак об’єктивності, а з іншого – такою, що суб’єктивно управляє суспільством у цілому; суспільство як структурована знизу вгору за ознаками соціальних потреб і інтересів соціально-управлінська система, що формується, діє і розвивається на основі як нелінійної суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії і сформованих нею неофіційних інституцій, так і лінійної суб’єкт-об’єктної залежності суспільства від держави, в силу чого воно (суспільство), з одного боку, стає об’єктивно зумовленою самоорганізовною системою, а з іншого – такою, що суб’єктивно управляється державою.
3. Застосування в науці державного управління інноваційних методологічних підходів до дослідження соціально-управлінських систем і механізмів державного управління, що еволюціонують в умовах розвитку демократії, дозволило обґрунтувати об’єктивно зумовлену необхідність зміни конфігурації трансформованої системи прямих і зворотних зв’язків між державою і суспільством: держава все більше втрачає властивості абсолютного суб’єкта прямого впливу на суспільство і, відповідно до цієї втрати, набуває властивостей об’єкта; суспільство, навпаки, – все більше втрачає властивості абсолютного об’єкта впливу з боку держави і, відповідно до цієї втрати, набуває властивостей активного суб’єкта зворотного впливу на державу. Такі зміни характеризують входження держави і суспільства у біфуркаційний період їх суб’єкт-суб’єктної взаємодії. Урівноваження держави і суспільства з точки зору їх функціональних властивостей як суб’єктів взаємного впливу свідчить про досягнення точки біфуркацій, за якою або настає період демократичного розвитку громадянського суспільства, або держава повертається до авторитарних форм і методів правління. Усе залежить від того, яким інституціям буде віддаватись перевага в організації суспільної життєдіяльності громадян – офіційним (державним) чи неофіційним (громадським, суспільним). Пріоритетність офіційних інституцій консервує суб’єкт-об’єктні відносини між державою і суспільством, неофіційних – надає їм суб’єкт-суб’єктного характеру і стимулює до розвитку процеси соціальної самоорганізації громадян.
Отже, перехід від авторитарної форми державного правління до демократичної може здійснюватися за двома алгоритмами: 1) консервативний (стримуючий) – базується на авторитарних принципах суб’єкт-об’єктної людської взаємодії (залежності) і характеризується повільними поступками держави перед суспільством; 2) інноваційний (випереджаючий) – базується на демократичних принципах суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії і характеризується різким натиском створеної на цій основі системи місцевого самоврядування на державу, яка в силу цього втрачає свою авторитарну силу, а згодом і взагалі перетворюється в правовий інструмент управління в руках суспільства. Перший шлях довший, супроводжується поглибленням суспільних трансформацій і не дає гарантій переходу до демократичної держави. Другий – історично коротший, якісно відмінний, супроводжується принципово іншим підходом до державного будівництва, характеризується розвитком місцевої демократії, яка виступає гарантією формування та розвитку демократичної держави і громадянського суспільства в цілому. Цей шлях дозволяє країні спрацювати “на випередження” і набути ні з чим незрівнянної синергетичної сили – соціального капіталу як рушійного потенціалу громадянського суспільства.
4. Обґрунтування парадигмальної природи формування та розвитку соціально-управлінських систем та їх парадоксального характеру показало, що сучасні механізми державного управління, розроблені в межах і на теоретико-методологічних засадах історично сформованої його парадигми, не здатні зняти суперечливий характер суб’єкт-об’єктної взаємодії між державою і суспільством. Джерелом суперечливості такої взаємодії є те, що суб’єктивно зумовлена (отже, штучно створена) державно-управлінська система управляє (а отже, насильно підкорює собі) об’єктивно зумовленою (природною) соціально-самоорганізовною системою – суспільством. З точки зору теорії державного управління прямий вплив держави на суспільство виступає як вплив суб’єктивного фактора суспільного розвитку на об’єктивний, хоч в реальному житті впродовж тривалих історичних періодів все відбувається з точністю до навпаки: об’єктивні фактори саморозвитку суспільства завжди впливали на суб’єктивні фактори державного управління і змушували їх іти на поступки. Це дає нам підстави розглядати розвиток суб’єктивно зумовлених механізмів державного управління як реакцію суб’єктивних факторів суспільного розвитку на об’єктивні суспільні процеси, що відбуваються в суспільстві. Отже, ця реакція характеризує зворотний (а не прямий) зв’язок між суб’єктивним і об’єктивним – державою і суспільством. Те, що теорія державного управління розглядає вплив держави на суспільство як прямий зв’язок, а суспільства на державу – зворотний, надає цій взаємодії не лише суперечливого, а й парадоксального характеру.
Парадоксальність суб’єкт-об’єктної взаємодії між державою і суспільством свідчить про парадигмальну невідповідність сформованої на основі історичної практики теорії державного управління імперативам сучасного суспільного розвитку. Якщо суспільство як об’єкт слугує державі – своєму суб’єкту, то не виникає ніяких парадоксів і на цьому ґрунтується історична практика формування і розвитку людської цивілізації. Але коли суспільство почало самоорганізовуватися на основі суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії вільних громадян держави (ці процеси бурхливо активізувалися після відміни рабства і кріпосного права) – вони (громадяни) починають слугувати самі собі і сформованому ними суспільству. Історично сформовані і діючі за таких умов механізми державного управління перетворюються в суб’єктивно зумовлений гальмуючий фактор суспільного розвитку вільних і рівноправних громадян, що веде до загострення суперечностей між державою (владою) і суспільством (народом). Сутність цих суперечностей полягає в тому, що держава, з одного боку, має сприяти розвитку процесів соціальної самоорганізації її громадян як вільних і рівноправних суб’єктів людської взаємодії і, тим самим, слугувати їхнім інтересам, з іншого, – вона своєю суб’єктивно зумовленою управлінською діяльністю, що базується на офіційних інституціях історичного минулого обмежує розвиток самоорганізовних соціальних процесів і систем, руйнуючи, тим самим, їхню самоорганізовну сутність і трансформуючи їх у соціально-управлінські системи, де держава продовжує відігравати провідну роль в організації суспільної життєдіяльності людей.
5. Вирішити суперечності суб’єкт-об’єктної взаємодії між державою (владою) і суспільством (народом) і позбавити їх парадоксальності означає поміняти місцями суб’єкт і об’єкт: суспільство як об’єктивно зумовлена розвитком суб’єкт-суб’єктної людської взаємодії соціально-самоорганізовна система управляє (отже, підкорює собі) суб’єктивно зумовленою державно-управлінською системою, змушуючи її діяти в суспільних інтересах. Суспільство стає суб’єктом процесів власної самоорганізації, використовуючи для цього державу як інструмент, що забезпечує розвиток цих процесів необхідними інституційними умовами. Так має бути в ідеалі, і прагнучи цього, практика суспільного розвитку потребує розробки принципово іншої парадигми державного управління на принципово інших теоретико-методологічних засадах формування алгоритму розвитку альтернативних, відносно системи державного управління, соціально-управлінських систем у формі суб’єктів громадянського суспільства, які активно будуть впливати на формування і розвиток механізмів державного управління.
Розробка алгоритму абстрактно-логічних моделей розвитку альтернативних соціально-управлінських систем і порівняльний аналіз їхніх прямих і зворотних зв’язків дозволили довести, що між ідеальними формами авторитарної і демократичної системи державної влади й управління існує багато перехідних авторитарно-демократичних форм і механізмів їх реалізації. Одні перехідні форми, які інституційно міцно прив’язані до авторитарних систем минулого, базуються на історично сформованій парадигмі державного управління і спрямовують його теорію і практику шляхом розвитку демократії згори донизу за ознаками соціальної стратифікації. Інші перехідні форми від авторитарної до демократичної системи державної влади й управління і механізмів їх реалізації, які спрямовані в демократичне майбутнє, потребують формування нової наукової парадигми державного управління, яка сприятиме розвитку демократії шляхом соціальної самоорганізації населення знизу вгору за ознаками соціальної ідентифікації самоврядних соціально-управлінських систем як суб’єктів формування і розвитку громадянського суспільства.
Еволюційність перехідного етапу, що характеризується неминучістю парадигмальних змін в теорії державного управління, забезпечуються формуванням і розвитком процесів демократизації механізмів державного управління. Ці процеси сьогодні мають бути об’єктом пильної уваги як з точки зору науки, так і практики державного управління.
6. Пошук алгоритмів формування та розвитку прямих і зворотних зв’язків між людиною, суспільством та державою для розробки інституційних заходів, спрямованих на демократизацію механізмів державного управління спричинив виокремлення державної політики, державного управління і аналізу державної політики в систему логічно поєднаних блоків державно-управлінської діяльності як цілісний об’єкт демократизації механізмів державного управління.
7. Обґрунтування нетрадиційних теоретико-методологічних підходів до формування нової дослідницької парадигми державного управління в умовах демократії дозволило в контексті загальноцивілізаційного розвитку розробити концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку державності і держави та системну модель послідовного переходу від авторитарно організованих (суб’єкт-об’єктних) до демократично самоорганізовних (суб’єкт-суб’єктних) соціально-управлінських систем. Ця модель базується на системній демократизації механізмів державного управління, тобто дієвій участі громадськості в процесах вироблення державної політики, здійснення аналізу її практичної реалізації та формування демократичних форм і методів державного управління суспільною життєдіяльністю людей.
8. Зроблений у контексті даного дослідження аналіз сучасного стану демократизації механізмів державного управління в Україні дозволив розробити концептуальні засади інноваційної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства (демократичної держави) в Україні. Ці засади задають розвитку теорії і практики державного будівництва й управління в Україні принципово новий алгоритм: демократична держава формується й розвивається на основі розвитку об’єктивно зумовлених (природних) соціально-самоорганізовних (сімей) і соціально-самоврядних (територіальних громад) систем. Перехід від авторитарних форм правління до демократичних – це перехід від не природних (деформованих, а отже, трансформованих, штучно створених) до природних форм суспільного розвитку (по суті, повернення до них), який характеризується системним здійсненням процесів суспільних ретрансформацій в усіх сферах суспільної життєдіяльності людей.
9. Проведення системних ретрансформаційних змін, пов’язаних з переходом від авторитарно організованих (суб’єкт-об’єктних) до демократично самоорганізовних (суб’єкт-суб’єктних) соціально-управлінських систем і механізмів їх реалізації на різних рівнях діючих в Україні систем державного управління та місцевого самоврядування потребує відповідної політичної волі у вищого керівництва держави до здійснення таких ретрансформацій. За умов наявності такої політичної волі і фахового наукового та громадського супроводу її реалізації механізм здійснення суспільних ретрансформацій знайшов своє втілення у запропонованій громадсько-політичній моделі демократизації механізмів державного управління процесами суспільних ретрансформацій. Основною вимогою такої моделі є політично узгоджена між вищими державними органами (посадовими особами держави) і легітимізована Всенародним референдумом Національна стратегія формування та розвитку громадянського суспільства в Україні, яка після затвердження Верховною Радою України набуває сили закону і є обов’язковою до виконання усіма органами державної влади й управління, включаючи місцеве самоврядування.
10. Розроблення громадсько-політичної моделі демократизації механізмів державного управління, концептуальних засад інноваційної стратегії демократичного розвитку та системного механізму її реалізації зумовлена необхідністю виконання водночас і суспільством (громадськістю), і державою (владою) своїх контролюючих функцій щодо реалізації всенародно схваленої і законодавчо закріпленої Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні. Очевидно, такий контроль має здійснюватись відповідним (державно-громадським) інститутом, який би при цьому не лише контролював даний процес, а й приймав активну дієву участь в управлінні ним. Такий інститут пропонується створити в системі державної адміністрації у формі Національного агентства соціального партнерства та державно-громадського контролінгу, організаційно-функціональна структура якого утворюється і діє знизу вгору – територіальна громада, регіон (район, область, край), держава, і є водночас підзвітною громадськості на місцевому та регіональному рівнях і Прем’єр-міністрові України на рівні держави. Даний інститут дає можливість контролювати діяльність чиновників на всіх рівнях системи державного управління як з боку держави (згори), так і з боку громадськості (знизу), що відповідає внутрішній природі суб’єкт-суб’єктної взаємодії між державою і суспільством в умовах демократизації механізмів державного управління.
11. Розроблення і реалізація Національної стратегії формування та розвитку громадянського суспільства в Україні шляхом впровадження громадсько-політичної моделі демократизації механізмів державного управління дозволить Україні здійснити якісний прорив у розвитку демократичних інститутів, що дасть значно більший соціальний ефект і поштовх для подальшого соціально-економічного зростання, аніж суто технічний чи економічний розвиток країни. Це той інноваційний напрям розвитку України, який дозволить не лише наблизитися до соціальних стандартів передових країн світу так званої “розвинутої демократії”, а й спрацювати “на якісне випередження”, обійти їх і задати світовому співтовариству новий алгоритм демократичного розвитку. Це той інноваційний соціотехнологічний проект, який має замінити західний і східний проекти, що переживають нині глибоку системну ідеологічну кризу і потребують зміни ціннісних орієнтацій. Реалізувати цей проект – історична місія України – держави ХХІ демократично спрямованого століття суспільних ретрансформацій.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії
1. Мартиненко В.М. Державне управління: шлях до нової парадигми (теорія та методологія): [Моногр.]. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2003. – 220 с.
2. Мартиненко В.М. Інноваційна стратегія демократичного розвитку України: від місцевої демократії до демократичної держави: [Моногр.]. – Х.: Константа, 2004. – 231 с.
Статті в наукових фахових виданнях
3. Мартиненко В.М. Трансформація суспільства як природно-історичний процес і результат державного управління // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: УАДУ (ХФ), 2000. – № 1 (6). – С. 50 – 57.
4. Мартиненко В.М. До питання про концептуальну визначеність сучасних трансформаційних процесів у системі державного управління // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: УАДУ (ХФ), 2000. – № 3(8). – С. 39 – 46.
5. Мартиненко В.М. Про деякі моделі державного управління процесами економічних трансформацій // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Одеса: УАДУ (ОФ), 2000. – Вип. 4. – С. 245 – 252.
6. Мартиненко В.М. Контролінг як концепція інформації управління в системі державної адміністрації // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: УАДУ (ХФ), 2001. – № 1 (9). – С. 144 – 150.
7. Мартиненко В.М. Суспільний контролінг соціально-економічних трансформацій як інструмент формування громадянського суспільства // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України: Державне управління та місцеве самоврядування / За заг. ред. Г.І. Мостового. – Х.: УАДУ (ХФ), 2001. – В 6 ч. – Ч. 1. – С. 22-23.
8. Мартиненко В.М. Соціальні наслідки загострення глобальних проблем // Вісник УАДУ. – 2001. – № 4. – С. 134 –1 39.
9. Мартиненко В.М. Роль інформації в управлінні процесами соціально-економічних трансформацій: методологічній аспект // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Одеса: УАДУ (ОФ), Оптімум, 2001.– Вип.7.– С. 199 – 208.
10. Мартиненко В.М. Політична модель управління процесами соціально-економічних трансформацій у транзитивному суспільстві // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: УАДУ (ХФ), 2001. – № 2 (10). – С. 52 – 62.
11. Мартиненко В.М. Процес реформування державного управління: цілі, предмет та способи організації // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: Вид-во ХарРІ УАДУ, 2001. – № 3 (11). – С. 37 – 42.
12. Мартиненко В.М. Інституційні зміни як рушійна сила розвитку наукової парадигми соціального управління // Вісник УАДУ.– К.: Вид-во УАДУ, 2002.– №1.– С. 298 – 302.
13. Мартиненко В.М. Соціальні системи: формування, розвиток, управління // Вісник УАДУ. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – № 2. – С. 29 – 33.
14. Мартиненко В.М. Аналіз політики як демократичний інструмент державного управління соціально-економічними процесами // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: Вид-во ХарРІ УАДУ, 2002. – №1 (12). – С. 12 – 17.
15. Мартиненко В.М. Теоретико-методологічні засади формування системи прямих і зворотних зв’язків між суспільством і державою // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: Вид-во ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2002. – № 3 (14). – С. 59 – 66.
16. Мартиненко В.М. Державне управління в контексті системної парадигми // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць: – Х.: Вид-во ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2003. – № 2 (16). – Ч. І. – С. 54 – 57.
17. Мартиненко В.М. Еволюція демократії: формальний і реалістичний підходи // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2003. – №3 (18). – С. 31 – 37.
18. Мартиненко В.М. Про суперечності моделі формування та реалізації системи державної влади і управління в Україні // Вісник НАДУ.– К.: Вид-во НАДУ, 2003.– №4. – С. 43 – 48.
19. Мартиненко В.М. Структурно-логічна модель формування та реалізації системи державної влади і управління // Вісник НАДУ. – К.: Вид-во НАДУ, 2004. – № 1. – С. 42 – 47.
20. Мартиненко В.М. Державно-громадський контролінг як метод демократизації державного управління // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. праць. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2004. – № 2 (21). – С. 124 – 129.
21. Мартиненко В.М. Перехід від ієрархії до синархії – шлях до природно обумовленої парадигми соціально-управлінських систем // Збірник наукових праць Національної академії державного управління при Президентові України. – Вип. 2. – К.: Вид-во НАДУ, 2004. – № 2. – С. 577 – 585.
22. Мартиненко В.М., Синявіна М.В. Внутрішньосистемні суперечності розробки стратегії розвитку регіонів в Україні // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України: Державне управління та місцеве самоврядування / За заг. ред. Г.І. Мостового, Г.С. Одінцової. – Х.: ХарРІ УАДУ, 2001. – Вип. 2: У 6 ч. – Ч. 2. – С. 44 – 47. – Особистий внесок автора: обґрунтовано суперечливий характер взаємодії систем державного управління і місцевого самоврядування.
23. Мартиненко В.М., Шевердін М.А. Закономірності інституційного розвитку демократичного характеру державності // Вісн. Нац. ун-ту внутрішніх справ. – Вип. 14. – Х., 2001. – С. 184–189. – Особистий внесок автора: виявлені закономірності інституційного розвитку демократичного характеру державності.
Статті в інших виданнях та тези доповідей
24. Мартиненко В.М. Оптимізація інституціональних трансформацій відносин власності як системоутворюючого алгоритму // Технічний прогрес та ефективність виробництва: Зб. наук. праць. – Х., 2000. – Вип. 122. – У 4 ч. – Ч. 2. – С. 47 – 50.
25. Мартиненко В.М. Проблеми державного управління соціально-економічними процесами в депресивних регіонах // Удосконалення механізму державного управління зайнятістю населення та особливості його застосування в депресивних регіонах: Матеріали наук.-практ. конф., 27 грудня 2000 р. – Х.: УАДУ (ХФ), 2000. – С. 106 – 109.
26. Мартиненко В.М. Про необхідність державного управління процесами трансформації відносин власності на селі // Проблеми економіки агропромислового комплексу і формування його кадрового потенціалу: [Кол. моногр.]: У 2 т. / За ред. П.Т. Саблука, В.Я. Амбросова, Г.Є. Мазнєва.– К.: ІАЕ, 2000. – Т.1. – С. 79 – 85.
27. Мартиненко В.М. Гносеологічні проблеми трансформації системи державного управління // Стратегія економічного розвитку регіонів в умовах адміністративної реформи в Україні: Зб. наук. праць. – Х.: УАДУ (ХФ), 2000. – С. 71 – 73.
28. Мартиненко В.М. Організація Служби контролінгу в системі державної адміністрації як необхідна передумова формування громадянського суспільства в Україні // Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні: Матеріали наук.-практ. конф. / За заг. ред. В.І. Лугового, В.М. Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – С. 124 – 128.
29. Мартиненко В.М. Транзитивне суспільство і специфіка інституційних трансформацій у ньому // Шляхи формування громадянського суспільства в Україні. Забезпечення прав людини на свободу слова та інформацію (за матеріалами засідання “круглого столу”, проведеного 11 квітня 2001 р. в м. Харкові). – Х.: УАДУ (ХФ), 2001. – С. 129 – 134.
30. Мартиненко В.М. Глобальні проблеми трансформації суспільства і їх вплив на формування нової парадигми управлінських систем // Сучасні проблеми гуманізації та гармонізації управління: Матеріали Міжнар. наук.-практ. конференції / Харк. нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна, Укр.інж.-пед. академія. – Х., 2000. – С. 47.
31. Мартиненко В.М. Місцеве самоврядування як рушійна сила трансформацій // Регіональна політика в Україні: Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 24-25 травня 2000 р. – Х.: УАДУ (ХФ), 2000. – С. 90 – 93.
32. Мартиненко В.М. Соціальне партнерство як метод управління процесами соціально-економічних трансформацій на селі // Проблеми ефективного функціонування АПК в умовах нових форм власності та господарювання: [Кол. моногр.]: У 2 т. / За ред. П.Т. Саблука, В.Я. Амбросова, Г.Є. Мазнєва. – К.: ІАЕ, 2001. – Т. 1. – С. 146-147.
33. Мартиненко В.М. Формалізація бюджетного процесу в контексті адміністративної реформи в Україні // Теорія та практика державного управління. – Вип. 1: Бюджет та фінансовий контроль у державному будівництві: Матеріали наук.-практ. конф., 27 листопада 2002 р. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2004. – С. 163 – 165.
34. Мартиненко В.М. Демократизація суспільства для влади: засіб чи мета подальшого розвитку країни // Політична реформа як засіб демократизації українського суспільства: Матеріали наук.-практ. конф., 18 квітня 2003 р. – Х.: Вид-во ХарРІ УАДУ “Магістр”, 2003. – С. 84 – 87.
35. Мартиненко В.М. Демокоратизація державного управління як необхідна передумова реалізації інноваційної моделі інституційного розвитку українського суспільства // Інституційні перетворення як передумова ефективного використання ресурсного потенціалу регіону: Матеріали щорічної загальноінститутської наук.-практ. конф., 24 квітня 2003 р. – Одеса: ОРІДУ УАДУ, 2003. – С. 380 – 388.
36. Мартиненко В.М. Державно-громадський контроль – прояв зрілості громадянського суспільства // Теорія та практика державного управління. – Вип. 7: Бюджет та фінансовий контроль у державному управлінні: Матеріали наук.-практ. конф., 27 листопада 2003 р. – Х.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр2, 2004. – С. 40 – 42.
37. Мартиненко В.М., Куц Ю.О. Можливості Європейського Союзу в підтримці реформ в Україні // Вплив глобалізації на формування та розвиток зовнішньоекономічних зв’язків України: Зб. матеріалів V Міжнар. наук.-практ. конф., 30 травня 2002 р. – К.: УАЗТ, 2002. – С. 170 – 172. – Особистий внесок автора: проаналізовано тенденції розвитку зовнішньоекономічних зв’язків України в контексті глобалізації.
38. Мартиненко В.М., Синявіна М.В. Інституційні зміни в регіональному управлінні як джерело і фактор його раціональності й ефективності // Інституційні перетворення як передумова ефективного використання ресурсного потенціалу регіону: Матеріали щорічної загальноінститутської наук.-практ. конф., 24 квітня 2003 р. – Одеса: ОРІДУ УАДУ, 2003. – С. 388 –392. – Особистий внесок автора: обґрунтовано необхідність проведення інституційних змін на регіональному рівні державного управління.

АНОТАЦІЇ

Мартиненко В.М. Демократизація механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.02 – механізми державного управління. – Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. – Харків, 2004.
У дисертації на основі емпіричних та теоретико-методологічних підходів до дослідження сутності суспільних трансформацій в умовах глобалізації проаналізовано концептуальні методологічні засади теорії державного управління, розкрито сутність і заборонно-дозвільний характер діяльності державної влади як джерела і рушійної сили формування й реалізації механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій. Доведено доцільність розробки нової дослідницької парадигми державного управління на основі демократизації його механізмів і об’єктивізації інституційних засад їх формування та розвитку як перспективного напряму наукового дослідження проблем теорії і практики державного управління в умовах розвитку демократії. Демократизація механізмів державного управління процесами суспільних трансформацій на основі розвитку форм і методів суб’єкт-суб’єктної взаємодії між державою і суспільством розглядається як об’єктивна закономірність перехідного періоду від авторитарних форм і методів державного управління до демократичних, як запорука формування нової парадигми державного управління.
У контексті одержаних результатів теоретико-методологічного дослідження проаналізовано стан демократизації державної влади й управління в Україні, визначено напрями і методи демократизації механізмів державного управління, розроблено громадсько-політичну модель їх реалізації та визначено концептуальні засади інноваційної стратегії демократичного розвитку українського суспільства.
Ключові слова: суспільні трансформації, державне управління, механізми державного управління, демократизація механізмів державного управління, об’єктивізація механізмів державного управління, державно-управлінська система, соціально-управлінська система, соціально-самоорганізовна система.

Мартыненко В.Н. Демократизация механизмов государственного управления процессами общественных трансформаций. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора наук по государственному управлению по специальности 25.00.02 – механизмы государственного управления. – Харьковский региональный институт государственного управления Национальной академии государственного управления при Президенте Украины. – Харьков, 2004.
В диссертации на основе эмпирических и теоретико-методологических подходов к исследованию сущности общественных трансформаций в условиях глобализации сделан анализ концептуальных методологических принципов теории государственного управления, раскрыта сущность и запретно-разрешительный характер деятельности государственной власти как источника и движущей силы формирования и реализации механизмов государственного управления процессами общественных трансформаций.
В работе использован принципиально новый подход к рассмотрению сущности общественных трансформаций в контексте глобализации, что дало возможность трактовать их как объект и результат государственного управления. Опираясь на это, автор впервые в отечественной науке государственного управления обосновывает субъект-объектное влияние государства на общество как не естественный (не объективный, а значит, субъективный) процесс, а отсюда выводит и трансформационную природу происхождения и развития как общественных явлений и процессов, так и исторически сформировавшейся парадигмы государственного управления. Проведенное сравнительное абстрактно-логическое моделирование систем формирования и развития прямых и обратных связей между государством и обществом в условиях действия авторитарных и демократических механизмов государственного управления доказывает целесообразность разработки новой исследовательской парадигмы на основе демократизации механизмов государственного управления и объективизации институциональных принципов их формирования и развития. В контексте демократизации механизмов государственного управления объективизация рассматривается как залог успеха в формировании и развитии новой парадигмы государственного управления, а институции как инструмент объективизации его механизмов.
Демократизация механизмов государственного управления процессами общественных трансформаций на основе развития форм, методов и механизмов субъект-субъектного взаимодействия между государством и обществом рассматривается как объективная закономерность переходного периода от авторитарных форм, методов и механизмов государственного управления до демократических.
Формирование и развитие социально-управленческих систем на основе субъект-субъектного взаимодействия между государством и обществом, воздействуя на исторически сформировавшиеся трансформированные общественные явления и процессы, ретрансформирует их и, как бы, возвращает детерминированные линейные государственно-управленческие системы к естественному их состоянию – индетерминированным нелинейным социально-самоорганизующимся системам. На основе использования новых познавательных моделей исследования этих систем определены методологические подходы к формированию инновационных механизмов государственного управления, разработаны алгоритмы структурно-логического их моделирования, определен объект демократизации механизмов государственного управления.
Наряду с рассмотрением демократизации общества как средства формирования государственной власти, демократизация механизмов государственного управления в контексте их объективизации рассматривается как средство реализации государственной власти в гражданском обществе.
В контексте полученых результатов теоретико-методологического исследования проделан анализ состояния демократизации государственной власти и управления в Украине, определены направления и методы демократизации механизмов государственного управления, разработана общественно-политическая модель их реализации и определены концептуальные принципы инновационной стратегии демократического развития украинского общества. В рамках разработанной общественно-политической модели демократизации механизмов государственного управления разработана технология внедрения в систему государственной администрации службы государственно-общественного контролинга как информационной концепции демократизации механизмов государственного управления.
На основе анализа алгоритмов общецивилизационных абстрактно-логических моделей общественного развития определены алгоритмы и концептуальные принципы разработки Национальной стратегии формирования и развития гражданского общества в Украине и системной модели ее последовательной и поэтапной реализации.
Работа значительно расширяет круг инновационных направлений развития теории и практики государственного управления.
Ключевые слова: общественные трансформации, государственное управление, механизмы государственного управления, демократизация механизмов государственного управления, объективизация механизмов государственного управления, государственно-управленческая система, социально-управленческая система, социально-самоорганизующаяся система.

Martunenko V.M. Democratization of the mechanisms of public administration by the processes of public Transformations. – Manuscript.
The thesis for Doctor’s Degree in State management on speciality 25.00.02 – Mechanisms of state management. – Kharkiv Regional Institute of Public Administration of the National Academy of Public Administration attached to the office of the President of Ukraine. – Kharkiv, 2004.
In the thesis conceptual methodology basis of the theory of public administration was analysed on the basis of imperical and theoretical and methodological approaches to the study of the essence of public transformation in conditions of globalisation, the essence and prohibition and permissive character of activity of state authority as source and motive power of forming and realization of the mechanisms of public administration by the processes of public transformation was revealed. The expedience of the elaboration of new research paradigm of public administration on the basis of democratization of its mechanisms and objectivisation of institutional basis formation and development of democracy was led. Democratization of the mechanisms of public administration in the processes of public transformation on the basis of development of forms and methods subject-subject relation between state and society considers as objective regularity of transition period from authoritarian forms and methods of public administration to democratic methods as pledge of forming of new paradigm of public administration.
In context of obtained results of theoretic and methodologic research the situation of democratization of state authority and management in Ukraine was analysed, the directions and methods of democratization of the mechanisms of public administration were determined, public political model of their realization was worked out and conceptual basis of innovative strategy of democratic development of Ukrainian sociality were determined.
Key words: public transformations, public administration, mechanisms of public administration, democratization of the mechanisms of public administration, objectivisation of the mechanisms of public administration, state regulatory system, social regulatory system, social self-organised system.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

 

Пошукова анотація: розкриття бухгалтерських адвокатом науково доказів поліції мирової інформаційного комп'ютерних оперативної смартфонів спеціальних розслідуванні електричної Вимагання працівників Виникнення Канади Виправлення Виправні кооперативі експерта моральних навчальні представницькі засуджених провадження соціального церкви контроль масової батьків боржника управлінні військовослужбовців протиправні міжнародних лікувальну конкуренції торгівлю хабарництво Німеччини підвищеної податкової спеціального господарського обстановки заподіяної немайнової моральної службовими життю малолітніми незаконними незаконними внутрішніх екологічних НКВС Віктимологічна профілактика Влада автомобільної громади розслідування Внутрівідомчий Внутрішнє переконання прикордонні Європейському Внутрішньоуправлінська Європейського політики факторів християнства радянського трубчастих Геґеля жертву Гарантії землю слідчого проступки фінансових Гарантія забезпечення податкового паритетність Гендерна смислової правових Геокриміногенна Гідність прокуратури майном адміністрацій консультаційних Господарський підприємців інвестиційної підтримки корпоративних акціонерних лікарськими банкрутства податків Гродський контроль порядок громадянського Громадянин Громадянство Громадянське Громадянські Грошові Групова насильницька Гуманізація інтервенція Делегування Деліктний Деліктологія управління судової громадянське Держава влада допомога інформаційна кадрова транскордонного тероризму соціальної торгівлі житлово політика місцевих політика регуляторна служба політичне охорони аграрного туризму природні агропромислового безпеки зайнятості населення торгівлі промисловості промислового регіону підприємництва освітнього митної монополій освітніх праці транспортних залізничного аграрного ринку культури кооперації олійного охороні регіонів пенсійного телекомунікаційної туристичної фондового освіти регіону розвитку туризму давальницькою програмування транспортної техногенної гуманітарній партійної допомоги населення гетьманату Пенсійного мінерально вищою економікою судів життєдіяльності інноваційною місцевому пенітенціарною охорони пожежною приватизацією вищої здоров'я інтелектуальних культури європейської допомогою електроенергетики рекреаційного безпеки військовими середньої охорони переробних органів контроль фондового сільськогосподарського злочинністю нотаріальною цінних ліцензійної Буковині економічної інноваційних службовець фінансовий природокористування гілок етнічними Криму папери навчальними страхування неповнолітніхмитної громадянського Дністрянського Петрункевича західноукраїнських Державотворчий Дефектність управління унітарній адміністративного доказів канонічного конституційногоподаткового Джерела Європейського Союзу Джерела трудового Диспозитивність


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking