Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
Номера от 730 грн.
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Номера от 490 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Номера от 450 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-2% онлайн заказ
Зачарованные Карпаты
Зачарованные Карпаты
Закарпатье, Воловец
Коттеджи от 400 грн.
Есть номера


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Державне регулювання розвитку регіонів в Україні: теорія і практика

 

КЕРЕЦМАН Василь Юрійович

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ В УКРАЇНІ: ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА

25.00.02 – механізми державного управління

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора наук з державного управління

КИЇВ - 2005


Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Національній академії державного управління при Президентові України.
Науковий консультант – доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент АПрН України
НИЖНИК Ніна Романівна,
Національна академія державного управління
при Президентові України,
перший проректор.

Офіційні опоненти: доктор наук з державного управління, доцент
ТОКОВЕНКО Валерія Володимирівна,
Київський міжнародний університет,
завідувач кафедри соціології;

доктор наук з державного управління, професор
МОРДВІНОВ Олександр Григорович,
Гуманітарний університет “Запорізький інститут державного та муніципального управління”, завідувач кафедри адміністративного менеджменту;

доктор економічних наук, професор,
член-кореспондент НАН України
МІКЛОВДА Василь Петрович,
Ужгородський національний університет,
завідувач кафедри економіки, менеджменту
та маркетингу.

Провідна установа – Хмельницький університет управління та права, кафедра регіонального та муніципального управління, м. Хмельницький.

Захист відбудеться 8 грудня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 у Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, к. 212.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 4 листопада 2005 р.

Учений секретар
спеціалізованої вченої ради В.К. Майборода

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Оновлення усіх сфер суспільного життя в Україні, яке триває після проголошення незалежності, практично не торкнулося проблем взаємовідносин держави з регіонами. Адміністративна реформа та реформа адміністративно-територіального устрою в Україні здійснюються непослідовно, без належного науково-методичного та аналітичного забезпечення, що спричинює їх недостатню ефективність. Це призвело до виникнення загальної проблеми у сфері відносин держави з регіонами та міжрегіональних взаємин, свідченням чого є нерівність економічного розвитку регіонів, наявність серйозних міжрегіональних диспропорцій у якості та рівні життя населення, перманентних сепаратистських устремлінь.
Це висуває на перший план необхідність попередження та подолання дезінтеграційних тенденцій з використанням усього можливого інструментарію, створення нової правової та інституційної структури впливу держави на розвиток регіонів. Набутий у роки незалежності досвід розвитку України переконливо свідчить про неможливість реформування будь-яких суспільних відносин без належного наукового обґрунтування, прогностичних передбачень, розробки новітніх суспільних методологій та теорій. Тому будь-яким практичним крокам щодо реформування сфери регіонального розвитку повинні передувати серйозні комплексні наукові дослідження, виконані саме в межах науки державного управління із застосуванням міждисциплінарних підходів. Відсутність таких досліджень стримує розвиток правової та інституційної бази регулювання розвитку регіонів, не дозволяє визначити й реалізувати пріоритетні напрями впливу держави на ситуацію в регіонах, що веде до зростання аномальних міжрегіональних диспропорцій та дезінтеграції єдиного державного простору.
Чинником, який підтверджує актуальність досліджуваної теми, є також наявність значного й корисного досвіду державного регулювання розвитку регіонів у зарубіжних країнах, спроба систематизації та адаптації якого зроблена в даній роботі.
Проблема державного регулювання розвитку регіонів є комплексною і потребує для свого розв’язання серйозних теоретичних напрацювань, формування правової та інституційної бази, визначення першочергових напрямів її розв’язання, що дасть змогу реалізувати системний принцип ефективного державного впливу на розвиток регіонів.
В останні роки спостерігався певний інтерес науковців до проблеми даного дослідження, свідченням чого є опублікована спеціальна література, проведені конференції тощо, які детально проаналізовані у першому розділі дисертаційного дослідження. Але результатом зазначених зусиль, на жаль, не стало розроблення чіткої несуперечливої концепції, придатної для подальшого наукового розвитку й практичного застосування у процесі здійснення та наступного вдосконалення державного впливу на регіональний розвиток. Дослідження, в яких з позицій системного підходу розглядаються теоретичні та практичні аспекти проблеми державного регулювання розвитку регіонів, відсутні. Як правило, дослідники віддають перевагу тільки окремим аспектам зазначеної проблеми.
Існування проблеми наукового обґрунтування здійснення державного регулювання розвитку регіонів обумовлює актуальність розробки теоретико-методологічних засад, правових та інституційних аспектів, напрямів удосконалення такого регулювання.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дана робота виконана на кафедрі державного управління та менеджменту Національної академії державного управління при Президентові України у межах комплексного наукового плану й відповідно до наукового проекту “Державне управління та місцеве самоврядування” (номер державної реєстрації РК 0199 U002827) і наукової теми “Розроблення теоретичних засад деконцентрації та децентралізації в системі виконавчої влади та механізмів забезпечення збалансованості повноважень і відповідальності” (номер державної реєстрації 0103 U006819); в Інституті державного управління та регіонального розвитку Ужгородського національного університету в межах теми “Розробка перспективних моделей регіональної політики і управління та стимулювання місцевого розвитку в Україні (на прикладі Закарпатської області)” (номер державної реєстрації 0101 U004544), одним із виконавців яких є дисертант.
Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі сучасного розвитку науки та практики державного управління розробити цілісну концепцію, яка включала б науково-теоретичне обґрунтування, правові й інституційні засади державного регулювання розвитку регіонів, а також пріоритетні напрями його вдосконалення в сучасній Україні.
Для досягнення мети дослідження поставлені такі завдання:
– здійснити аналіз чинної нормативно-правової бази, вітчизняної та зарубіжної літератури за темою дослідження;
– конкретизувати дефініції “регіон”, “розвиток регіону”, “державне регулювання розвитку регіону”, “ефективність державного регулювання розвитку регіону”;
– удосконалити способи класифікації регіонів, у тому числі проблемних;
– визначити суть та зміст державного регулювання розвитку регіонів як впливу держави на регіональні ситуації та проблеми;
– охарактеризувати теоретичні аспекти та систему індикаторів, які дозволять визначати ефективність державного регулювання розвитку регіонів;
– розробити пропозиції щодо вдосконалення чинних правових та інституційних механізмів державного регулювання розвитку регіонів;
– визначити актуальні напрями вдосконалення регулюючого впливу держави на розвиток регіонів в Україні;
– розкрити поняття регіоналізації та способи її здійснення;
– обґрунтувати доцільність упровадження програмно-цільових методів у державне регулювання розвитку регіонів;
– запропонувати шляхи вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення розвитку регіонів.
Об’єкт дослідження - суспільні відносини у сфері взаємозв’язків держави з регіонами та її впливу на регіональний розвиток.
Предмет дослідження - теоретичні й практичні аспекти державного регулювання розвитку регіонів як складний феномен, властивий більшості сучасних країн.
Гіпотеза дослідження. Головна ідея й основні положення концепції дослідження відображені в загальній гіпотезі, що ґрунтується на припущенні, згідно з яким науково обґрунтована і впорядкована система державного регулювання розвитку регіонів є важливою запорукою територіальної цілісності держави, подолання аномальних диспропорцій у рівнях соціально-економічного розвитку регіонів, забезпечення єдиних соціальних стандартів життя населення, незалежно від місця проживання, та наближення України до європейських стандартів соціальної, демократичної, правової держави.
Методи дослідження. Методологічною основою даної роботи є комплексне використання сукупності загальнонаукових та спеціальних методів дослідження.
На світоглядному методологічному рівні автор виходить із загальнолюдських та конституційних цінностей, зокрема визнання людини вищою соціальною цінністю, та необхідності реалізації конституційної норми щодо побудови в Україні правової, соціальної, демократичної держави.
При визначенні методології дисертаційної роботи автор виходив також із складності й міждисциплінарності предмета дослідження. Тому основу методології становить системний підхід, якого вимагає комплексний характер дисертаційного дослідження і завдяки якому дисертант розглядає проблему як рух від цілого до частин, від цілісної системи до її елементів. Крім того, системний підхід дозволив виробити теоретичну модель розвитку регіонів та межі регулюючого впливу держави на нього.
Дослідження проблеми державного регулювання розвитку регіонів стало можливим завдяки використанню низки інших наукових методів. Зокрема, широко використовується ретроспективний метод, у межах якого предмет дослідження аналізується в його послідовно-часовому розвитку, в контексті конкретної історичної ситуації та факторів, що впливають на нього на кожному етапі. Це дозволило виявити взаємозв’язок минулого, сьогодення і майбутнього: механізми та інструменти державного впливу на регіони, які використовувалися у минулому, не втратили своєї актуальності й можуть застосовуватися в сучасних умовах.
Тема дослідження обумовила широке використання порівняльного методу, ефективність якого залежить, зокрема, від вдалого вибору об’єктів порівняння. Так, на думку автора, найбільш прийнятним для сучасної України є досвід державного регулювання розвитку регіонів у країнах Центральної Європи останнього десятиліття, а не західноєвропейських чи північноамериканських держав.
Для розкриття практичних аспектів теми застосовувався також формально-юридичний метод, зокрема для аналізу правового статусу та повноважень органів державної влади й управління, покликаних здійснювати регулювання розвитку регіонів.
Виконуючи дисертаційне дослідження, автор намагався поєднувати науково-теоретичний та емпіричний рівні пізнання. Тому, віддаючи належне теоретичному аналізу проблеми, дисертант доповнював його емпіричними даними.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в розробці наукових положень та отриманні наукових висновків, які в сукупності розв’язують важливу наукову проблему обґрунтування теоретико-методологічних засад, практичних аспектів, пріоритетних напрямів удосконалення державного регулювання розвитку регіонів та підвищення його ефективності в сучасних умовах.

У результаті проведених наукових досліджень у дисертації вперше:
– обґрунтовано необхідність наукового аналізу державного регулювання розвитку регіонів як об’єкта постійних теоретичних досліджень;
– зроблено комплексний аналіз чинної нормативно-правової бази, вітчизняних та зарубіжних наукових джерел за темою дослідження;
– конкретизовано дефініції категорійно-понятійного апарату сфери розвитку регіонів та її державного регулювання і введено в науковий обіг удосконалені поняття “регіон”, “розвиток регіону”, “державне регулювання розвитку регіону”, “ефективність державного регулювання розвитку регіону”;
– визначено суть та зміст державного регулювання розвитку регіону як цілеспрямований систематичний вплив держави, спрямований на підтримання соціально орієнтованого, сталого й збалансованого розвитку регіонів з метою забезпечення максимально високих і рівних соціальних стандартів життя населення, незалежно від місця проживання;
– розроблено теоретичні аспекти проблеми ефективності державного регулювання розвитку регіонів та обґрунтовано пріоритетне значення соціальної ефективності;
– визначені пріоритетні напрями вдосконалення державного регулювання розвитку регіонів в Україні.
Удосконалено:
– способи класифікації регіонів;
– тлумачення поняття “проблемний регіон”, яке на відміну від існуючих не ототожнюється з депресивним регіоном, а є родовим поняттям щодо низки понять, які характеризують різні типи проблемних регіонів;
– сукупність індикаторів ефективності державного регулювання розвитку регіонів, які побудовані на методиці визначення індексу людського розвитку;
– систему інформаційно-аналітичного забезпечення розвитку регіонів;
– поняття регіонального моніторингу.
Набули подальшого розвитку:
– пропозиції щодо вдосконалення правових засад та інституційного механізму державного регулювання розвитку регіонів;
– поняття регіоналізації та способи її здійснення;
– можливості впровадження програмно-цільових методів у державне регулювання розвитку регіонів;
– концептуальні засади державної регіональної політики.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що в роботі зроблені теоретичні узагальнення, конкретні висновки, внесені пропозиції, які в комплексі дозволяють розв’язати проблему державного регулювання розвитку регіонів. Це робить їх придатними для застосування у практиці державного будівництва та місцевого самоврядування сучасної України, зокрема для подолання міжрегіональних диспропорцій, дезінтеграційних проявів, забезпечення рівних соціальних стандартів життя населення, незалежно від місця проживання.
Основні результати дисертаційного дослідження застосовувалися Управлінням з питань взаємодії з місцевими органами влади Секретаріату Кабінету Міністрів України при підготовці пропозицій щодо вдосконалення адміністративно-територіального устрою, Закарпатською обласною державною адміністрацією (довідка про впровадження № 06-20/371 від 22.02.2005 р.), у науково-дослідній сфері Інститутом державного управління та регіонального розвитку Ужгородського національного університету для реалізації науково-прикладної теми “Розробка перспективних моделей регіональної політики і управління та стимулювання місцевого розвитку в Україні (на прикладі Закарпатської області)” (довідка про впровадження № 139 від 17.12.2004 р.), у навчальному процесі – при розробці у співавторстві навчальних посібників “Органи державної влади в Україні: структура, функції та перспективи розвитку” (2003), “Виконавча влада в Україні” (2002).
Запропоновані в дисертації теоретичні положення, висновки й рекомендації можуть бути використані для подальшого наукового дослідження окремих аспектів проблеми державного впливу на регіональний розвиток, для вдосконалення нормативно-правової бази в Україні щодо законодавчого забезпечення регіонального розвитку й державної підтримки проблемних регіонів, для вдосконалення структури органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування на регіональному рівні, а також у процесі підготовки фахівців з державного й регіонального управління.
Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійною науковою працею і містить особисто отримані автором нові результати в галузі науки державного управління, що в сукупності розв’язують важливу наукову проблему обґрунтування теоретико-методологічних та практичних засад державного регулювання розвитку регіонів і пріоритетних напрямів його вдосконалення в сучасних умовах. У дисертації не використовувалися ідеї або розробки, що належать співавторам, разом з якими були опубліковані окремі наукові статті.
Апробація результатів дослідження. Основні положення й результати дисертації доповідалися на міжнародних, національних та регіональних науково-практичних конференціях, семінарах та круглих столах, зокрема: міжнародній науковій конференції “На порозі тисячоліть: сучасні підходи до розвитку громад та регіонів” (Ужгород, 2000); міжнародній науково-практичній конференції “Державне управління та місцеве самоврядування в Україні: шляхи реформування” (Ужгород, 2000); конференції “Агентства регіонального розвитку в Україні: становлення та перспективи” (Київ, 2000); міжнародному науково-практичному семінарі “Науково-методичні засади проведення досліджень в галузі регіонального управління та місцевого самоврядування” (Львів, 2001); науково-практичній конференції “Пріоритетні напрямки ефективного використання ресурсного потенціалу регіонів: управлінський аспект” (Одеса, 2001); науково-практичній конференції за міжнародною участю “Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні”, секція “Державна регіональна політика та місцеве самоврядування в Україні” (Київ, 2001); семінарі “Інститути та інструменти розвитку територій. На шляху до європейських принципів” (Київ, 2001); у міжнародній конференції “Через розвиток самоврядних територіальних громад до громадянського суспільства” (Львів, 2001); науково-практичній конференції “Правові проблеми реформування регіональної влади” (Харків, 2002); навчальному семінарі “Методи і форми підвищення інноваційного потенціалу території: роль ААРРУ і АРР” (Полтава, 2003); науково-практичній конференції за міжнародною участю “Ефективність державного управління в контексті глобалізації та євроінтеграції” (Київ, 2003).
Результати апробації були схвалені, а тексти наукових доповідей, оприлюднених на конференціях, рекомендовані до опублікування.
Публікації. Основні наукові результати дисертаційної роботи висвітлені в монографії “Державне регулювання регіонального розвитку: теоретичні аспекти” (2002) та 23 статтях у фахових наукових журналах і збірниках наукових праць, визначених ВАК України. Наукові результати дисертації також висвітлені в 9 публікаціях в інших виданнях та матеріалах науково-практичних конференцій, 4 – у навчальних посібниках, матеріалах до лекцій, інших методичних виданнях.
Структура дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (562 джерела). Повний обсяг дисертації - 403 с., з них – 349 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі сформульовано наукову проблему, обґрунтовано вибір теми дослідження та її актуальність; визначено мету й завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження; вказано на зв’язок роботи з науковими напрямами досліджень; розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів та особистий внесок здобувача; ступінь апробації і перелік публікацій за темою дисертаційного дослідження.
У першому розділі – “Ступінь наукової розробки проблеми” – зроблено аналіз наукових праць та основних підходів до проблеми державного впливу на регіони із застосуванням ретроспективного та порівняльного методів.
Усебічний історико-логічний аналіз джерел з досліджуваної теми показав, що у країнах Західної Європи та Північної Америки ті чи інші питання регіоналістики досліджуються майже століття, в процесі чого склалося поняття “регіональні науки” (regional science) як самостійний напрям наукових знань та змінювали одна одну низка теорій регіонального розвитку. Особливе значення мають так звані динамічні теорії, що стали популярними у 50-х роках минулого століття. Зазначені теорії досліджували не лише структуру просторових систем, але й рушійні сили їх еволюції та характер функціонування. Вони базувалися на еволюційному підході до аналізу причин виникнення і відтворення територіальної нерівності, що давало змогу оцінити роль об’єктивних закономірностей розвитку регіонів і впливів на нього певних політичних систем, виявити взаємодію між регіональним розвитком та регіональною політикою держави, що є актуальним для даного дисертаційного дослідження.
У сучасній зарубіжній регіоналістиці також склалися різні підходи до поняття регіонального розвитку, які випливають, насамперед, з того чи іншого розуміння дослідниками суті регіону й тісно пов’язані з проблемами державного впливу на розвиток регіонів. Так, суспільні теорії регіонального розвитку базуються на зіткненні політичних за формою та економічних за суттю загальнонаціональних і регіональних інтересів. Регіональний аспект має і теорія життєвого циклу товару, яка поєднує стадії розвитку товару від його початку до занепаду й розміщення товарів різної зрілості по регіонах. Відповідно до цієї теорії регіональна політика покликана сприяти появі нових товарів і звільняти економічну структуру регіону від застарілих товарів.
В Україні, як і в інших пострадянських країнах, існує переплетіння кількох методологічних підходів до проблем регіонального розвитку – посткейнсіанського, теорії незбалансованого розвитку, створення технополісів та полюсів зростання, – що пояснюється необхідністю подолати за короткий відтинок часу період еволюції регіонального розвитку, який на Заході тривав упродовж десятиліть.
У колишньому СРСР питання взаємовідносин держави з регіонами вивчали переважно географи та економісти, перебуваючи під значним впливом державної ідеології. Звичайно, терміни “регіоналістика”, “регіональна наука” в той період у радянській науці не застосовувалися, але їх зміст практично вичерпувався економіко-географічними науковими термінами: “розміщення продуктивних сил”, “соціально-економічна географія”, “регіональна економіка” тощо. Характерною рисою радянської регіоналістики були порівняно із західною регіональною наукою недостатня питома вага соціальних, демографічних, екологічних, етнічних проблем, питання розвитку інфраструктури і сфери послуг тощо, але така тенденція успішно долається в останні роки на пострадянському просторі.
У 90-х роках в Росії та Україні з’являються окремі праці з проблем регіонального (територіального) розвитку, які фрагментарно досліджують питання його державного регулювання. Згодом, наприкінці 90-х років видані перші міждисциплінарні підручники з регіоналістики (регіонознавства) на стику економіки, права й державного управління, на які часто спираються вітчизняні дослідники даної проблеми.
У сучасній Україні все ще домінує вивчення економічних та екологічних проблем регіонального розвитку і значно менше – юридичних та управлінських. Правда, в останній період дещо активізувалося вивчення питань регіональної політики, здебільшого в контексті порівняльного аналізу з європейськими державами. Побачили світ і монографії, в яких проблема державної регіональної політики розглядається переважно з позицій економічної науки.
Зазначена тематика перебуває на периферії наукових інтересів фахівців з державного управління. Визнаючи важливість та наукову цінність окремих робіт у дослідженні теми державного регулювання розвитку регіонів, усе ж варто зробити висновок про відсутність у вітчизняній науці державного управління комплексного дослідження даної теми, зокрема:
– відсутні системні дослідження, присвячені теоретико-методологічним аспектам проблеми;
– недостатньо активно дискутується питання про зміст понять регіону та їх класифікацію, розвитку регіону, його державного регулювання;
– вітчизняні фахівці практично залишають поза увагою проблеми інституційно-правового регулювання розвитку регіонів в Україні, що гальмує розвиток законодавства в даній сфері;
– недослідженою залишається проблема першочергових напрямів удосконалення державного впливу на розвиток регіонів.
У другому розділі – “Теоретико-методологічні засади державного регулювання розвитку регіонів” – на основі аналізу вітчизняних та зарубіжних джерел проведено комплексне теоретичне дослідження основних понять, що мають безпосереднє відношення до теми дисертаційного дослідження. Запропоновано визначення основних понять, які в логічній послідовності складають теоретико-методологічну основу вивчення даної проблеми: регіон – розвиток регіонів – державне регулювання розвитку регіонів – ефективність державного регулювання розвитку регіонів. Чітке й однозначне розуміння цих понять має теоретичне і прикладне значення, тому що дозволить вивчати суміжні проблеми, що залишилися поза увагою автора, а в самій дисертації – з’ясувати інституційно-правові засади державного регулювання розвитку регіонів та пріоритетні напрями його вдосконалення.
При визначенні поняття “регіон” слід виходити з того, що він є сукупністю частин соціального, природно-ресурсного та інших потенціалів держави, що збігаються просторово, й по відношенню до цієї сукупності можуть і повинні здійснюватися певні регулятивні дії з боку держави, місцевих органів влади та самоврядування, інших суб’єктів. Регіонами в державному управлінні слід вважати субнаціональні адміністративно-територіальні одиниці, тобто області та Автономну Республіку Крим, щодо яких держава зобов’язана здійснювати тотальний регіональний моніторинг, постійні регулятивні дії та прогнозувати виникнення регіональних проблем з тим, щоб дотримуватися конституційної норми про необхідність збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів та забезпечення рівних соціальних стандартів для всіх громадян, незалежно від місця їх проживання. Такі регіони є регіонами первинного територіального поділу. Виникнення тих чи інших проблем на територіях, межі яких можуть не збігатися з межами адміністративно-територіальних одиниць, вимагає від держави їх селективної підтримки, обмеженої певними часовими рамками. Такі території вважаються проблемними регіонами, тобто регіонами вторинного територіального поділу.
Розвиток регіону означає такий режим функціонування регіональної системи, який забезпечує позитивну динаміку параметрів рівня та якості життя населення, що проживає на даній території. Такий розвиток не повинен і не може вичерпуватися виключно механічним зростанням елементів його структури, в тому числі економічних. Сучасна парадигма розвитку регіону полягає в тому, що він повинен базуватися переважно на внутрішньому потенціалі регіону – регіональній економіці та перевагах міжсекторного співробітництва з делегуванням частини владних повноважень від загальнодержавних до регіональних органів. Водночас напрями й темпи розвитку регіонів безпосередньо залежать від урахування значної кількості факторів, які поділяють на ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні).
Для розвитку регіонів важливе значення має правильна постановка та ранжирування цілей розвитку. Узгодження цілей регіонального розвитку й ресурсів, необхідних для їх досягнення, дозволяє визначити альтернативні варіанти регіонального розвитку, а прив’язка на кожному наступному етапі певного варіанта розвитку регіону до часових параметрів досягнення мети дозволяє розробити той чи інший сценарій розвитку регіону.
В основі сучасного розвитку регіонів лежать ідеї сталості, збалансованості й соціальної орієнтації, які є не теоретичними конструкціями, а реальними характеристиками того чи іншого регіону. Під сталістю регіональних соціально-економічних систем розуміють здатність такої системи залишатися відносно незмінною (тобто зберігати свою структуру й функціональні особливості) впродовж певного часового інтервалу всупереч будь-яким зовнішнім і внутрішнім впливам. Збалансованість розвитку регіону передбачає дотримання особливої для кожної регіональної системи пропорції її потенціалів (економічного, екологічного, демографічного і т.д.), що забезпечує сталість і соціальну орієнтацію розвитку. Відповідно до цієї ідеї, функціонування повноцінних регіонів неможливе без перетворень, спрямованих на внутрішню збалансованість: утворення елементів, яких не вистачає у структурі регіону та подолання деструктивності інших складових, стимулювання внутрішньо- і міжрегіональних зв’язків. Соціальна орієнтація регіонального розвитку передбачає спрямованість функціонування всіх підсистем на підвищення рівня та якості життя населення.
Розуміння регіонального розвитку як функціонування регіональної системи, покликаної забезпечувати позитивну динаміку якості життя населення, потребує для досягнення її цілей постійного державного впливу. Відмінності у рівнях розвитку окремих регіонів у будь-якій країні – об’єктивне явище, при цьому завданням держави є, насамперед, недопущення аномально високої територіальної диференціації, якої не уникла й Україна. Проблема подолання аномально високих міжрегіональних диспропорцій має два аспекти – соціальний та економічний, причому пріоритетним слід вважати припинення зростання соціальних міжрегіональних диспропорцій. Зарубіжний досвід та аналіз внутрішніх можливостей в Україні дає підстави стверджувати, що тільки постійний системний державний вплив на регіональну ситуацію дає можливість забезпечувати сталий, збалансований, соціально орієнтований розвиток регіонів.
Державним регулюванням розвитку регіонів слід вважати цілеспрямований систематичний вплив з боку держави, направлений на підтримання соціально орієнтованого, сталого і збалансованого розвитку регіонів з метою забезпечення максимально високих і рівних соціальних стандартів життя населення, незалежно від місця проживання, який полягає у створенні необхідної нормативно-правової бази, інституційного, інформаційного та кадрового забезпечення з використанням програмно-цільових методів і відповідного фінансово-економічного інструментарію.
Державне регулювання регіонального розвитку передбачає множинність суб’єктів та об’єктів даного процесу. Суб’єктом державного регулювання розвитку регіонів у широкому розумінні є держава як головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує та організовує спільну діяльність людей і соціальних груп. Суб’єктами державного регулювання розвитку регіонів у вузькому розумінні доцільно визнати окремі елементи системи державних органів, до яких належать як центральні та регіональні органи виконавчої влади, так й інші суб’єкти. Об’єктами такого регулювання в широкому розумінні повинні бути суспільні відносини, які виникають у процесі впливу держави на регіональні ситуації та проблеми. У вузькому розумінні об’єктами державного регулювання розвитку регіонів є окремі регіональні ситуації чи проблеми, які не можуть бути розв’язані без державного втручання.
Вихідним моментом державного регулювання регіонального розвитку є аналіз стану регіону, який дозволяє виявити позитивні та негативні сторони розвитку регіону і на підставі якого будуть визначені основні шляхи його подальшого розвитку та вибрані адекватні методи державного регулювання. Важливим критерієм при визначенні цілей державного регулювання розвитку регіону є забезпечення сталого зростання рівня життя населення і державний контроль за процесами соціальної диференціації. В умовах відмови від директивного планування і переходу до ринкової економіки особливо зростає значення регіонального прогнозування. Прогноз розвитку регіону – це науково обґрунтоване судження про можливий стан регіону в майбутньому, альтернативні шляхи, строки та способи досягнення цілей його розвитку.
Необхідною умовою соціально орієнтованого, сталого, збалансованого розвитку регіонів є зростання ефективності його державного регулювання. У найбільш загальному вигляді ефективність розуміють як результат, зіставлений із витратами на його досягнення або з цілями. В державному управлінні слушно пропонується розрізняти три основні поняття ефективності державного управління: загальну соціальну ефективність, ефективність організації і функціонування суб’єктів та ефективність діяльності управлінських органів і посадових осіб. Стосовно проблеми державного впливу на регіони слід, на нашу думку, враховувати саме соціальну ефективність.
Важливою методологічною проблемою є проблема критеріїв соціальної ефективності. Загалом критерій ефективності державного управління – це певна ознака чи сукупність ознак, на основі яких оцінюється ефективність системи управління в цілому, а також ефективність окремих управлінських рішень. Критеріями соціальної ефективності, які можуть бути застосовані в контексті державного регулювання розвитку регіонів, є показники, які дають можливість бачити і, бажано, вимірювати досягнутий через державне управління рівень задоволення назрілих потреб, інтересів і цілей суспільства, окремої соціальної групи, конкретної особи.
Сучасні тенденції оцінки та порівняння рівнів розвитку регіонів як показник ефективності його державного регулювання полягають у застосуванні понять “рівень життя”, “якість життя” та “рівень людського розвитку”. Вітчизняна методика визначення індексу людського розвитку, на відміну від методики Програми розвитку ООН, базується не на трьох, а на дев’яти складових – демографічний розвиток, розвиток ринку праці, матеріальний добробут населення, умови життя населення, рівень освіти населення, стан охорони здоров’я, соціальне середовище, екологічна ситуація, фінансування людського розвитку, кожна з яких відображає один з аспектів досягнутого рівня і тенденцій розвитку людського потенціалу регіону та враховується в інтегральному індексі. Саме він на сьогодні є найбільш адекватним при оцінці ефективності державного регулювання розвитку того чи іншого регіону та виявленні міжрегіональних диспропорцій.
Звичайно, використання регіонального індексу людського розвитку як основного показника соціальної ефективності державного регулювання розвитку регіонів не заперечує інших підходів, зокрема визначення рівня економічного чи соціально-економічного розвитку.
Отже, аналіз наукових джерел та дослідження окремих дефініцій категорійно-понятійного апарату у сфері державного регулювання розвитку регіонів дозволило сформулювати і ввести в науковий обіг їх узгоджені тлумачення.
У третьому розділі – “Правові та інституційні засади державного регулювання розвитку регіонів” – застосовані ретроспективний та порівняльний принципи вивчення і розміщення матеріалу. Розглядаються правові засади розвитку регіонів у ряді сучасних країн, включаючи східних та західних сусідів України, а також вітчизняні нормативно-правові акти, при цьому досліджується їх розвиток упродовж певних історичних періодів і до сьогодні. Аналогічно аналізується інституційний механізм регіонального розвитку. У третьому параграфі розділу наведено класифікацію проблемних регіонів та особливості їх правового й інституційного забезпечення з урахуванням того, що це регіони вторинного рівня поділу і межі їх, як правило, не збігаються з межами субнаціональних адміністративно-територіальних одиниць.
Державне регулювання розвитку регіонів, як і будь-яка інша діяльність держави, потребує належного нормативно-правового забезпечення. Давно назріла потреба у прийнятті низки законів та підзаконних актів, які б нормативно закріпили довгострокову концепцію регіонального розвитку, базові засади державного регулювання розвитку регіонів, визначили його предмет, коло суб’єктів, форми й методи регулювання. Такими правовими документами повинні, на нашу думку, стати закони “Про основні засади державного регулювання розвитку регіонів в Україні”, “Про основні положення державної регіональної політики в Україні”, “Про загальні принципи розробки і реалізації цільових регіональних програм”, “Про регіональний моніторинг”, “Про проблемні регіони” (або краще два самостійні закони – “Про державну підтримку депресивних регіонів” та “Про регіони пріоритетного розвитку”).
Заслуговує на увагу й необхідність прийняття низки підзаконних актів, насамперед Державної стратегії регіонального розвитку як підзаконного методологічного документа для запровадження сучасних механізмів розвитку регіонів. Актами глави держави та уряду доцільно визначити порядок складання й аналізу прогнозів, стратегій та концепцій розвитку регіонів, розробляти індивідуальні програми санації регіонів, законодавчо зарахованих до депресивних.
Існують значні відмінності між різними державами в питанні інституційного забезпечення розвитку регіонів, але більшість сучасних країн мають органи, до компетенції яких входить забезпечення державного регулювання розвитку регіонів. Ці функції можуть виконувати спеціально уповноважені центральні органи виконавчої влади або органи більш широкої компетенції, у складі яких діють відповідні структурні підрозділи. Практично у всіх державах функціонують міжвідомчі, міжміністерські органи.
В Україні державне регулювання розвитку регіонів поки що не набуло належного інституційного оформлення. Стосовно центральних органів влади актуальним є створення профільного комітету парламенту, дорадчого органу при Президентові та спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади.
Проблема регіонального розвитку сьогодні тісно пов’язана з необхідністю оптимізації взаємодії між центральними органами влади, місцевими (на рівні регіонів) органами управління та органами регіонального (обласного) самоврядування. Недостатньо використовується і потенціал міжсекторного співробітництва як потужного чинника розвитку регіону та агентств регіонального розвитку, зокрема через надмірне одержавлення останніх.
Особливих підходів вимагає інституційне та правове забезпечення розвитку проблемних регіонів, тобто такої території, яка не в змозі самостійно вирішити свої соціально-економічні проблеми чи реалізувати свій потенціал і тому вимагає певної селективної підтримки з боку держави. При цьому регіональною проблемою є системний прояв дисбалансу, протиріччя у функціонуванні одного чи кількох взаємозв’язаних потенціалів даної території. Регіональну проблему слід відрізняти від регіональної ситуації, яка характеризує загальний стан різноманітних потенціалів території регіону первинного поділу, межі якого збігаються з межами субнаціональної адміністративно-територіальної одиниці.
Звичайно, проблемними регіонами слід визнавати лише ті, проблеми в яких мають загальнодержавний характер, або за жодних умов не можуть бути вирішені за рахунок власних ресурсів і тому здатні набути незворотного характеру. До проблемних регіонів, на нашу думку, доцільно зараховувати кризові, відсталі, депресивні, прикордонні та авангардні регіони. Відкритим залишається питання про доцільність зарахування до проблемних регіонів тих територій, на яких встановлюються тимчасові особливі адміністративно-правові режими, наприклад режим надзвичайної екологічної ситуації. Депресивні регіони, у свою чергу, можна поділити на старопромислові, аграрно-промислові та видобувні. Санація депресивних регіонів повинна здійснюватися у вигляді системних регулятивних дій, що стосуються одночасно економіки, соціальної сфери, екології з використанням політичних, правових, організаційних та інших інструментів. Серед варіантів санації слід відрізняти консервацію депресивного стану, яка припиняє подальшу деструкцію, але не усуває причин депресії, реструктуризацію й тотальну санацію, тобто повне виведення із зони депресії промислових об’єктів та населення.
Поняття “прикордонний регіон” передбачає, що на особливості його розвитку суттєво впливає близькість державного кордону.
Проблемні регіони авангардного типу – це території з особливими режимами здійснення господарської та зовнішньоекономічної діяльності: вільні (спеціальні) економічні зони, національні частини єврорегіонів, технополіси, технопарки та інші “точки зростання”.
Кожен із названих видів проблемних регіонів або навіть кожен окремий проблемний регіон потребують особливих методів державної підтримки й санації, а також їх правового та інституційного оформлення.
У четвертому розділі – “Пріоритетні напрями вдосконалення державного регулювання розвитку регіонів в Україні”, – який має переважно прикладний характер, визначені ті напрями діяльності Української держави, які в найближчій перспективі здатні позитивно вплинути на ефективність державного регулювання розвитку регіонів та наблизити міжрегіональні відносини до стандартів сучасних демократичних країн. Звичайно, для їх реалізації необхідні значні інтелектуальні зусилля, нормативно-правові та інституційні реформи. До таких напрямів зараховано здійснення регіоналізації, розробку та реалізацію державної регіональної політики, впровадження програмно-цільових методів, а також удосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення розвитку регіонів.
Насамперед мова йде про необхідність здійснення регіоналізації через децентралізацію, деконцентрацію та впровадження субсидіарності. Такий процес є досить тривалим у часі, він повинен супроводжуватися делегуванням не лише повноважень, але й ресурсів, кадрового та інформаційного забезпечення. У найбільш загальному вигляді регіоналізацію трактують як певне зростання ролі та повноважень регіонів у країні при збереженні вертикалі влади й управління. Прийнятною та доцільною для України є регіоналізація в рамках унітарно-децентралізованої держави без зміни наявного обласного поділу. Сучасний поділ України на субнаціональні адміністративно-територіальні одиниці здійснювався за принципом пропорційності території і населення. Сильною стороною є також принцип юридичної рівності більшості адміністративно-територіальних одиниць субнаціонального рівня, що знайшло свій вияв у чинній Конституції.
У розділі наголошується, що під регіоналізацією на сьогоднішньому етапі розвитку України слід мати на увазі не зміну адміністративно-територіального устрою, а перерозподіл владних повноважень між центральними та регіональними органами, тобто через механізм децентралізації влади й деконцентрації повноважень на регіональний, тобто субнаціональний, рівень та зміну підходів до правосуб’єктності регіонів. Основою регіоналізації в Україні повинна стати децентралізація, яка, на відміну від деконцентрації, полягає в наданні права на прийняття рішень не представникам центральної влади на місцях, а органам, які не перебувають в ієрархічному підпорядкуванні центральних органів влади та обираються, як правило, зацікавленими громадянами. Межа децентралізації має бути зумовлена загальнодержавними інтересами та потребами забезпечення керованості країни як єдиного політичного, соціально-економічного, екологічного та правового простору.
Саме регіональна, унітарно-децентралізована держава дає змогу враховувати інтереси регіонів, розширюючи їх економічну самостійність, відповідальність регіональних та місцевих органів влади й самоврядування у вирішенні питань розвитку територій з огляду на місцеву специфіку й культурно-історичні традиції. Процес регіоналізації через децентралізацію є досить тривалим у часі, він повинен супроводжуватися не лише делегуванням повноважень, але й наданням ресурсів, посиленням кадрового та інформаційного забезпечення. Ефективне вирішення питань децентралізації вимагає наявності кількох принципових умов: політичної стабільності в державі, досить високого рівня соціально-економічного розвитку, стабільного законодавства та інституційного забезпечення, довіри суб’єктів до контрактних та договірних відносин.
Найбільш небезпечною, але найменш усвідомленою передумовою територіальної дезінтеграції держави є відсутність державної регіональної політики. Державна регіональна політика в Україні тривалий час перебуває в стані розробки, не має достатнього правового та інституційного забезпечення і спрямована більше не на розвиток регіонів, а на їх епізодичну підтримку, причому ця підтримка з об’єктивних економічних причин, як правило, є реакцією на певні надзвичайні обставини, що мали місце в регіоні. Такий стан справ тимчасовий і покращення макроекономічної ситуації в державі неминуче вимагатиме переходу від політики селективної підтримки регіонів до політики їх розвитку з урахуванням політичних, організаційних, матеріальних і фінансових можливостей держави та самих регіонів.
Концепція державної регіональної політики України визначає, що необхідність прискорення поступу України на шляху сталого розвитку, економічного зростання потребує формування якісно нової державної регіональної політики, але в науці та чинних нормативно-правових актах немає навіть чіткого формулювання дефініції “регіональна політика”. Концепція проголосила головною метою державної регіональної політики створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення рівня життя населення, забезпечення додержання гарантованих державою соціальних стандартів для кожного її громадянина, незалежно від місця проживання, а також поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дієвості управлінських рішень, удосконалення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Питання об’єктів та суб’єктів державної регіональної політики нормативно не закріплене, але на практиці об’єктами державної регіональної політики в Україні є, переважно, адміністративно-територіальні одиниці субнаціонального рівня, хоча в перспективі увага повинна концентруватися також на проблемних регіонах, межі яких можуть не збігатися з межами адміністративно-територіальних одиниць, а суб’єктами – президент, парламент та уряд України, центральні й місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування. Для вдосконалення і подальшого розвитку регіональної політики в Україні значну практичну цінність має аналіз наднаціональної регіональної політики Європейського Союзу, західно- та центральноєвропейських держав, а також вивчення досвіду колишнього Радянського Союзу та країн, що виникли на його території. Проблема адаптації конкретного зарубіжного досвіду до умов України є досить складною, але деякі загальні підходи та окремі прийоми можуть мати певну цінність для практики державного регулювання регіонального розвитку в нашій країні.
На сьогодні базовим правовим документом, в якому найбільш структуровано й системно сформульовані мета, принципи та завдання державної регіональної політики, є “Концепція державної регіональної політики”, мова про яку йшла вище. Однак робота щодо нормативного забезпечення державної регіональної політики має бути продовжена, на часі прийняття низки законів та підзаконних актів, перелік та короткий зміст яких наведений у дисертації. Дійова регіональна політика потребує відповідного інституційного забезпечення та дотримання інших важливих умов, зокрема ефективного й прозорого використання всіх видів ресурсів та узгодження з довгостроковою стратегією регіонального розвитку держави.
Вітчизняні економісти, управлінці та фахівці інших галузей підтверджують доцільність і необхідність широкого застосування в державному регулюванні розвитку регіонів програмно-цільових методів як таких, що здатні оптимально пов’язати в єдине ціле велику кількість цілей і завдань регіонального розвитку, часові рамки їх досягнення, оптимальне використання ресурсів із значною кількістю виконавців. Запровадження у практику програмно-цільових методів державного регулювання розвитку регіонів у державах, де економіка перестала бути плановою, але ще не повною мірою відповідає стандартам ринкової економіки, значно ускладнене. Враховуючи те, що зміст цільових програм формують заходи, які здійснюються державою, у перехідних умовах роль держави повинна бути максимальною. Але незадовільний стан бюджету змушує на даному етапі перекладати на приватних інвесторів властиві державі функції з розвитку інфраструктури. Крім того, відсутність практики державного регулювання розвитку регіонів у ринкових умовах і наявність такого досвіду, здобутого в плановій економіці, спричинює до того, що цільова програма спрямовується не стільки на створення передумов для соціально орієнтованого, сталого, збалансованого розвитку регіону, скільки на оперативне управління функціонуванням регіону чи навіть окремими його потенціалами. Для подолання такого стану й покращення ефективності застосування програмно-цільових методів державного регулювання розвитку регіонів необхідно, насамперед, активізувати міждисциплінарні наукові дослідження ролі програмно-цільового методу в країнах з перехідною та ринковою економікою, впорядкувати нормативно-правову базу з даної проблеми та вирішити проблему підготовки кваліфікованих управлінських кадрів, здатних розробляти цільові програми та управляти ними.
З огляду на дефіцит бюджетних коштів кількість загальнодержавних програм регіонального розвитку повинна бути обмеженою і стосуватися лише тих регіонів, які мають особливе, наприклад геополітичне, значення, а програми повинні вирішувати такі загальнодержавні проблеми, які не під силу вирішити самому регіонові. Типова структура цільової програми розвитку регіону включає характеристику регіону, основні цілі й завдання, ресурсне та інституційне забезпечення, механізм реалізації, порядок управління та здійснення контролю, а також оцінку очікуваних соціально-економічних наслідків від реалізації програми.
Регіональний розвиток, який трактується в категоріях соціальної орієнтації, сталості та збалансованості, потребує належного інформаційного й аналітичного забезпечення, джерелом якого повинні стати альтернативні інформаційні системи, що взаємодіють і доповнюють одна одну. Сучасна офіційна державна статистика є досить інертною і не може надати всієї необхідної для прийняття рішень інформації через специфічність проблем розвитку в різних регіонах. Недоліком офіційної статистики є також те, що не врахованою залишається статистична інформація за регіонами, межі яких не збігаються з кордонами адміністративно-територіальних одиниць субнаціонального рівня, а коло її користувачів обмежене здебільшого місцевими органами влади. З поля зору офіційної регіональної статистики випадають такі пласти соціально-економічної дійсності, як тіньова економіка, нелегальна міграція і нелегальна праця за кордоном, самозайнятість населення, реальний рівень доходів і витрат населення. Для сучасних потреб державного регулювання регіонального розвитку суто облікова функція статистики є недостатньою, вона повинна задовольняти потреби аналізу, моніторингу та прогнозування регіонального розвитку.
Водночас очевидно, що надійність результатів аналізу може бути забезпечена на базі повної і точної інформації, зокрема статистичної. “Методичні рекомендації щодо розробки регіональних стратегій розвитку” пропонують для потреб регіонального аналізу, крім офіційних даних Держкомстату України, обласних та районних управлінь статистики, використовувати інформаційні матеріали анкетувань та соціологічних опитувань, картографічні, ілюстраційні, історичні та інші матеріали.
Важливе значення для здійснення державного регулювання регіонального розвитку та розробки регіональної політики держави має наукове обґрунтування перспектив розвитку регіону, яке передбачає, насамперед, здійснення об’єктивного аналізу його стану. Регіональним аналізом вважається комплексне дослідження економічного, соціального та екологічного розвитку регіону за певний період. Зміст і методи аналізу стану регіону безпосередньо пов’язані із завданнями й методами регулювання регіонального розвитку. В процесі здійснення аналізу слід оцінити позитивні й негативні сторони розвитку регіону, що дасть можливість намітити основні шляхи його подальшого розвитку та вибрати адекватні методи регулювання.
Поряд з аналізом інформаційно-аналітична діяльність передбачає діагностику стану регіону, тобто виявлення регіональних диспропорцій, структурних деформацій і недоліків у соціально-економічному розвитку даного регіону, що може знадобитися для вироблення державної політики регіонального розвитку та виявлення депресивних територій.
Розвиток регіону передбачає наявність концепції регулювання та прогнозу його розвитку. Під концепцією регулювання регіонального розвитку розуміють обґрунтування способу досягнення поставлених цілей розвитку регіону в довгостроковій перспективі та засобів реалізації цілей і завдань державної регіональної політики. Прогноз регіонального розвитку є науково обґрунтованим судженням про можливий стан регіону в майбутньому, альтернативні шляхи, строки та способи досягнення цілей його розвитку.
Державне регулювання регіонального розвитку повинно спиратися на регіональний моніторинг, або моніторинг регіональних ситуацій і регіональних проблем, під яким розуміють спеціально організовану й постійно діючу систему необхідної статистичної звітності, збирання та аналізу статистичної інформації, здійснення додаткових інформаційно-аналітичних обстежень (опитування населення тощо) й діагностики стану, тенденцій розвитку та гостроти загальнорегіональних ситуацій і регіональних проблем. Щодо регіонів первинного територіального поділу, межі яких збігаються із субнаціональними адміністративно-територіальними одиницями, необхідно здійснювати тотальний моніторинг, а щодо регіонів вторинного поділу – проблемно-орієнтований моніторинг.
Іншою стороною інформаційного забезпечення регіонального розвитку є ознайомлення населення з ходом реалізації регіональної політики держави. Ця проблема мала б стати темою окремого щорічного послання Президента чи уряду, в якому аналізувалися б не окремі аспекти регіональної ситуації, а максимально повний зв’язок явищ та проблем, які визначають міжрегіональний та внутрірегіональний розвиток.

ВИСНОВКИ

У дисертації розроблені наукові положення та отримані результати, які в сукупності дозволяють розв’язати важливу проблему державного регулювання розвитку регіонів в Україні, зробити низку важливих теоретичних висновків і сформулювати практичні пропозиції щодо вдосконалення теоретичних засад, нормативно-правової бази та інституційного механізму державного регулювання розвитку регіонів, виявити першо-чергові напрями їх удосконалення.
1. Встановлено, що в сучасній Україні все ще домінує вивчення економічних та, частково, екологічних проблем регіонального розвитку і значно менше – теоретичних, правових, управлінських та інституційних. Практично відсутні дослідження, присвячені теоретико-методологічним аспектам проблеми, недостатньо активно дискутуються питання про зміст понять регіону та їх класифікацію, розвитку регіону, його державного регулювання. Фрагментарно вивчаючи зарубіжний досвід державного регулювання розвитку регіонів, вітчизняні фахівці практично залишають поза увагою проблеми організаційно-правового регулювання розвитку регіонів в Україні, що гальмує розвиток законодавства у даній сфері та вдосконалення відповідного інституційного механізму.
2. Рекомендується при визначенні поняття “регіон” виходити з того, що він є сукупністю частин соціального, природно-ресурсного та інших потенціалів держави, які збігаються просторово і по відношенню до яких можуть і повинні здійснюватися певні регулятивні дії з боку держави, місцевих органів влади чи самоврядування та інших суб’єктів. Регіонами в державному управлінні пропонується вважати субнаціональні адміністративно-територіальні одиниці, щодо яких держава зобов’язана здійснювати тотальний регіональний моніторинг, постійні регулятивні дії та прогнозувати виникнення регіональних проблем з тим, щоб дотримуватися конституційної норми про необхідність збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів та забезпечення рівних соціальних стандартів для всіх громадян, незалежно від місця їх проживання. Такі регіони є регіонами первинного територіального поділу. Виникнення тих чи інших проблем на територіях, межі яких можуть не збігатися з межами адміністративно-територіальних одиниць, вимагає від держави їх селективної підтримки, обмеженої певними часовими рамками. Такі території пропонується вважати проблемними регіонами, тобто регіонами вторинного територіального поділу.
3. Принципово важливим є розуміння розвитку регіону як режиму функціонування регіональної системи, який забезпечує позитивну динаміку параметрів якості та рівня життя населення, що проживає на даній території. Такий розвиток не повинен і не може вичерпуватися виключно механічним зростанням елементів його структури, в тому числі економічних. Доведено, що сучасна парадигма розвитку регіону полягає в тому, що він повинен базуватися переважно на внутрішньому потенціалі регіону – регіональній економіці та перевагах міжсекторного співробітництва з делегуванням частини владних повноважень від загальнодержавних до регіональних органів.
4. Державним регулюванням розвитку регіонів слід вважати цілеспрямований систематичний вплив з боку держави, спрямований на підтримання соціально орієнтованого, сталого й збалансованого розвитку регіонів з метою забезпечення максимально високих і рівних соціальних стандартів життя населення, незалежно від місця проживання, який полягає у створенні необхідної нормативно-правової бази, інституційного, інформаційного та кадрового забезпечення з використанням програмно-цільових методів та відповідного фінансово-економічного інструментарію.
5. Запропоноване розуміння державного регулювання регіонального розвитку передбачає множинність суб’єктів та об’єктів даного процесу. Суб’єктом державного регулювання розвитку регіонів у широкому розумінні є держава як головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує та організовує спільну діяльність людей і соціальних груп. Суб’єктами державного регулювання розвитку регіонів у вузькому розумінні доцільно визнати окремі елементи системи державних органів, до яких належать як центральні та регіональні органи виконавчої влади, так й інші суб’єкти.
Об’єктами такого регулювання в широкому розумінні повинні бути суспільні відносини, які виникають у процесі впливу держави на регіональні ситуації і проблеми. У вузькому розумінні об’єктами державного регулювання розвитку регіонів є окремі регіональні ситуації чи проблеми, які не можуть бути розв’язані без того чи іншого державного впливу.
6. Стосовно проблеми державного впливу на регіони принципово важливо враховувати саме соціальну ефективність, що випливає із соціального характеру Української держави. Критеріями соціальної ефективності, які можуть бути застосовані в контексті державного регулювання розвитку регіонів, потрібно вважати показники, що дають можливість бачити і, бажано, вимірювати досягнутий через державне управління рівень задоволення назрілих потреб, інтересів і цілей суспільства, окремої соціальної групи, конкретної особи. Доведено, що найбільш адекватним при оцінці ефективності державного регулювання розвитку того чи іншого регіону є критерій якості людського розвитку. Як допоміжні можуть застосовуватися інші підходи, зокрема рівень економічного чи соціально-економічного розвитку.
7. Визначено й розкрито принципово нове розуміння проблемного регіону як території, котра не в змозі самостійно вирішити свої соціально-економічні проблеми чи реалізувати свій потенціал, а тому вимагає певної селективної підтримки з боку держави. Регіональними проблемами при цьому слід вважати системний прояв дисбалансу, протиріччя у функціонуванні одного чи кількох взаємозв’язаних потенціалів даної території. До проблемних регіонів доцільно зараховувати кризові, відсталі, депресивні, прикордонні та авангардні регіони. При цьому ототожнення проблемних та депресивних регіонів, як пропонують більшість авторів, є некоректним. Серед депресивних регіонів, у свою чергу, слід розрізняти старопромислові, аграрно-промислові та видобувні.
Пріоритетними напрямами вдосконалення державного регулювання розвитку регіонів є регіоналізація, розробка та реалізація державної регіональної політики, впровадження програмно-цільових методів та вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення.
8. Обґрунтовано, що в сучасній Україні ще не склалися умови для зміни наявного обласного устрою. Більш прийнятною і доцільною для України є регіоналізація в межах унітарно-децентралізованої держави, без зміни наявного обласного поділу. Змістом регіоналізації в Україні повинна стати децентралізація, деконцентрація та субсидіарність. Саме регіональна, унітарно-децентралізована держава дає можливість враховувати інтереси регіонів завдяки розширенню їх економічної самостійності, відповідальності регіональних та місцевих органів влади і самоврядування, у вирішенні питань розвитку територій з урахуванням місцевої специфіки й культурно-історичних традицій.
9. Відсутність довгострокової стратегії регіонального розвитку та державної регіональної політики є найбільш небезпечною, але найменш усвідомленою передумовою територіальної дезінтеграції держави. Показано, що державна регіональна політика в Україні на нинішньому етапі перебуває в стані розробки, не має достатнього інституційного забезпечення і спрямована більше не на розвиток регіонів, а на їх епізодичну підтримку, причому ця підтримка з об’єктивних економічних причин не може бути орієнтована на розвиток та є, як правило, реакцією на певні надзвичайні обставини, що мали місце в регіоні.
10. Урахування основних наукових результатів дисертаційного дослідження, вітчизняного й світового досвіду, потреб сучасного розвитку регіонів в Україні дає підстави запропонувати такі практичні рекомендації з метою їх подальшого впровадження в практичну діяльність:
– розробити й прийняти закони, які б нормативно закріпили довгострокову концепцію регіонального розвитку, базові засади державного регулювання розвитку регіонів, визначили його предмет, коло суб’єктів, форми й методи такого регулювання, а саме: “Про основні засади державного регулювання розвитку регіонів в Україні”, “Про основні положення державної регіональної політики в Україні”, “Про загальні принципи розробки і реалізації цільових регіональних програм”, “Про регіональний моніторинг”, “Про проблемні регіони” (або краще два самостійні закони – “Про державну підтримку депресивних регіонів” та “Про регіони пріоритетного розвитку”);
– сформувати належний інституційний механізм забезпечення регіонального розвитку, який повинен включати профільний комітет парламенту, дорадчий орган при Президентові, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади, здійснити перерозподіл повноважень між органами державного управління та місцевого самоврядування на регіональному рівні;
– упроваджувати в процесі державного регулювання регіонального розвитку програмно-цільовий метод як такий, що найбільше відповідає вимогам концентрації сил і засобів для досягнення пріоритетних цілей розвитку регіонів;
– для об’єктивного аналізу стану регіонів, прогнозного, інформаційного та аналітичного забезпечення використовувати альтернативні інформаційні системи, що взаємодіють і доповнюють одна одну та дають можливість здійснювати регіональний моніторинг. Регіональним моніторингом слід вважати спеціально організовану й постійно діючу систему необхідної статистичної звітності, збирання та аналізу статистичної інформації, здійснення додаткових інформаційно-аналітичних обстежень (опитування населення тощо) і діагностики стану, тенденцій розвитку й гостроти загальнорегіональних ситуацій і регіональних проблем. Щодо регіонів первинного територіального поділу, межі яких збігаються з субнаціональними адміністративно-територіальними одиницями, необхідно здійснювати тотальний моніторинг, а щодо регіонів вторинного поділу – проблемно-орієнтований моніторинг.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМАТИКОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографія
1. Керецман В.Ю. Державне регулювання регіонального розвитку: теоретичні аспекти: Монографія. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 188 с.

Статті в наукових фахових виданнях

2. Керецман В.Ю. Проблеми формування та інституціалізації регіональної політики в Україні // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – О.: ОРІДУ УАДУ, 2001. – Вип. 6. – С. 131-141.
3. Керецман В. Регіон як науковий та правовий термін: Зб. наук. пр. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – Вип. І. – С. 20-27.
4. Керецман В.Ю. До питання про створення і функціонування регіональних агентств розвитку в Україні // Вісн. УАДУ. – 2001. – № 2. – Ч. 1. – С. 77-82.
5. Керецман В.Ю. Правовое регулирование взаимодействия местных государственных администраций и органов местного самоуправления на Украине // Современные проблемы государственного управления / Под общ. ред. В.Егорова, А.Быстрякова, В.Герасимова. - М.: Изд-во РАГС, 2002. – С. 78-84.
6. Керецман В.Ю. Теоретико-методологічні засади поняття регіону // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – О.: ОРІДУ НАДУ, 2003. – Вип. 4 (16). – С. 165-176.
7. Керецман В.Ю. Регіональний розвиток як предмет державного регулювання // Вісн. НАДУ. – 2003. – № 4. – С. 397-401.
8. Керецман В.Ю. Поняття та зміст державного регулювання регіонального розвитку: Зб. наук. пр. / За заг. ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. – К.: Вид-во НАДУ, 2004. – Вип. 1. – С. 54-60.
9. Керецман В.Ю. Наднаціональне регулювання регіонального розвитку в ЄС: виклики для України // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2004. – Вип. 1 (15). – С. 21-27.
10. Керецман В.Ю. До проблеми інформаційного забезпечення регіонального розвитку // Статистика України. – 2004. – № 2. – С. 34-37.
11. Керецман В.Ю. Становлення регіоналістики: окремі етапи // Упр. сучас. містом. – 2004. – № 2/4-6(14). – С. 23-28.
12. Олуйко В.М., Керецман В.Ю. До питання правового забезпечення державного регулювання розвитку регіонів в Україні // Вісн. Хмельниц. ін-ту регіон. упр. та права. – 2004. – № 1-2 (9-10). – С. 282-288. – Авторські – с. 282-285.
13. Керецман В.Ю. До проблеми правового регулювання регіонального розвитку в країнах Європи // Вісн. держ. служби. – 2004. – № 2. – С. 22-26.
14. Керецман В.Ю. Співвідношення понять державного регулювання регіонального розвитку та регіонального управління // Упр. сучас. містом. – 2004. – № 3/7-9(15). – С. 79-84.
15. Керецман В.Ю., Панов А.В. Правові та інституційні засади діяльності Карпатського єврорегіону // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – О.: ОРІДУ НАДУ, 2004. – Вип. 3 (19). – С. 347-357. – Авторські – с. 352-357.
16. Керецман В.Ю. Проблемні регіони: поняття та класифікація // Вісн. Хмельниц. ін-ту регіон. упр. та права. – 2004. – № 3 (11). – С. 261-267.
17. Керецман В.Ю., Петрище П.А. Регіоналізація: досвід Словацької Республіки та перспективи України // Вісн. НАДУ. – 2004. – № 4. – С. 332-337. – Авторські – с. 332-335.
18. Керецман В.Ю. Ідея регіоналізації в Україні: основні підходи // Вісн. Хмельниц. ін-ту регіон. упр. та права. – 2004. – № 4 (12). – С. 299-306.
19. Керецман В.Ю., Лендьєл М.О. Досвід діяльності агентств регіонального розвитку у країнах Центральної Європи // Зб. наук. пр. – К.: Вид-во НАДУ, 2004. – Вип. 2. – С. 306-311. – Авторські – с. 307-310.
20. Керецман В.Ю. Регіональний моніторинг як інформаційно-аналітична база державного регулювання розвитку регіонів // Статистика України. – 2004. – № 4 (27). – С. 23-26.
21. Керецман В.Ю. До проблеми законодавчого забезпечення розвитку регіонів в Україні // Вісн. держ. служби. – 2004. – № 4. – С. 51-55.
22. Керецман В.Ю., Лендьєл М.О. Пошук парадигми регіонального розвитку у країнах Центральної Європи на етапі вступу до ЄС // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – О.: ОРІДУ НАДУ, 2004. – Вип. 4 (20). – С. 288-295. – Авторські – с. 290-295.
23. Керецман В.Ю. Вдосконалення організаційного механізму державного регулювання розвитку регіонів в Україні // Упр. сучас. містом. – 2004. – № 4/10-12(16). – С. 132-137.
24. Керецман В.Ю., Лендьєл М.О. Інституційний механізм регіонального розвитку в країнах Європи // Вісн. НАДУ. – 2005. – № 1. – С. 278-282. – Авторські – с. 280-282.

Статті в інших виданнях, матеріали конференцій, тези доповідей

25. Керецман В.Ю. Еволюція місцевого самоврядування в Україні // Актуальні проблеми формування органів місцевого самоврядування / Голов. ред. І.М.Різак. – Ужгород, 1997. – 290 с. – Авторські – с. 180-188.
26. Керецман В.Ю. До питання про реформування місцевого самоврядування в Україні // Право. Соціальна робота: теорія і практика. - Ужгород, 2000. – С. 40-46.
27. Керецман В.Ю. Місцеве самоврядування в Україні в контексті адміністративної реформи // На порозі тисячоліть: сучасні підходи до розвитку громад та регіонів // Наук. вісн. Ужгород. держ. ун-ту. – Ужгород, 2000. – Вип. 3. – С. 9-15. – (Сер. “Економіка”).
28. Керецман В.Ю. Місцеве самоврядування: сучасні моделі та проблеми їх реалізації в Україні // Конституційне будівництво в Україні: теорія та практика. – Ужгород, 2000. – С. 163-169.
29. Керецман В.Ю. Проблеми формування регіональної політики та регіонального управління в Україні // Регіональні студії. – 2001. – № 1. – С. 9-16.
30. Спеціальна (вільна) економічна зона “Закарпаття” і Міжрегіональна асоціація “Карпатський Єврорегіон” як механізми місцевого економічного та регіонального розвитку // Місцевий та регіональний розвиток в Україні: досвід Закарпаття / За ред. М.Лендьєл. – К.: Міленіум, 2001. – С. 91-104.
31. Керецман В. Правове регулювання взаємодії місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на регіональному рівні // Регіональні студії. – 2001. – Вип. 3. – С. 50-55.
32. Деякі проблеми правового забезпечення виконавчої влади в Україні // Наук. вісн. Ужгород. нац. ун-ту. – Ужгород, 2002. – Вип. 1. – С. 67-72. – (Сер. “Право”).
33. Керецман В.Ю. До питання про правове забезпечення державної регіональної політики в Україні // Наук. вісн. Ужгород. нац. ун-ту. – Ужгород, 2003. – С. 18-20. – (Сер. “Право”).
34. Керецман В.Ю. Державне регулювання регіонального розвитку та проблема європейського вибору України // Регіональні студії. – 2003. – С. 162-17.
35. Місцеве самоврядування: поняття, історичний розвиток та основні моделі: Матеріали до курсу лекцій. – Ужгород, 1998.
36. Регіональна політика та управління у країнах Європи: Матеріали до навч. курсу / Упоряд. В.Керецман, М.Лендьєл. – Ужгород, 2001.
37. Органи державної влади в Україні: структура, функції і тенденції розвитку: Навч. посіб. / За заг. ред. Н.Р.Нижник. – К.-Івано-Франківськ, 2003. – 288 с. – Авторські – с. 62-70.
38. Виконавча влада в Україні: Навч. посіб. / За заг. ред. Н.Р.Нижник. - К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 128 с. – Авторські – с. 54-64.

 

АНОТАЦІЇ

Керецман В.Ю. Державне регулювання розвитку регіонів в Україні: теорія і практика. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.02 – механізми державного управління. – Національна академія державного управління при Президентові України. – Київ, 2005.

У дисертаційній роботі здійснено науково-теоретичне обґрунтування та запропоновано практичні рекомендації у сфері державного регулювання розвитку регіонів в Україні.
З позицій системного підходу, спираючись на вітчизняні та зарубіжні нормативно-правові акти й наукові джерела, досліджено наявний стан та основні проблеми державного регулювання розвитку регіонів. Розкрито й уточнено сутність і зміст понять “регіон”, “розвиток регіону”, “державне регулювання розвитку регіону”, “ефективність державного регулювання розвитку регіону”. Запропоновано способи класифікації регіонів та критерії ефективності їх державного регулювання. Досліджено правові засади та інституційний механізм державного впливу на розвиток регіонів первинного і вторинного територіального поділу.
Визначено пріоритетні напрями вдосконалення державного регулювання розвитку регіонів та запропоновано шляхи його вдосконалення.
Результати дослідження можуть бути використані в практичній діяльності органів державної влади, у викладацькій і лекторській роботі та покладені в основу подальших наукових досліджень у сфері державного управління.
Ключові слова: регіон, державне регулювання, розвиток регіону, регіоналізація, моніторинг, критерій ефективності.

 

Керецман В.Ю. Государственное регулирование развития регионов в Украине: теория и практика. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора наук государственного управления по специальности 25.00.02 – механизмы государственного управления. – Национальная академия государственного управления при Президенте Украины. – Киев, 2005.

В диссертации осуществлено научное обоснование и предложены практические рекомендации в области государственного регулирования развития регионов в Украине, что позволяет усовершенствовать теоретические положения, нормативно-правовую базу и институционный механизм государственного регулирования развития регионов, а также определить первоочередные направления их усовершенствования.
Отсутствие целостной научной концепции региона, отношений государства с регионами и межрегиональных отношений, механизма государственного регулирования регионального развития приводит к сохранению неравенства в развитии регионов, межрегиональных диспропорций в качестве и уровне жизни населения, а иногда и к возникновению центробежных устремлений. Не обеспечивают должных результатов попытки решения проблем депрессивных территорий.
Опыт периода становления украинской государственности, а также государств – соседей Украины подтверждает тезис о невозможности реформирования общественных отношений в области государственного влияния на регионы без надлежащего научного обоснования, разработки новейших общественных методологий и теорий. Отсутствие таких исследований тормозит развитие правовой и институционной базы регулирования развития регионов, не позволяет определить приоритетные направления влияния государства на ситуации и проблемы в регионах.
С позиций системного подхода, опираясь на отечественные и иностранные нормативно-правовые акты и научные источники, опыт Украины и ряда зарубежных стран, сформулирована общая проблема взаимосвязей государства и регионов, из которой выделена проблема научного обоснования государственного регулирования развития регионов в Украине.
Научная концепция государственного влияния на развитие регионов должна базироваться на четких дефинициях, которые бы адекватно отображали сущность того или иного явления или процесса. Исходя из того, что сегодня отсутствуют четкие и приемлемые подходы к пониманию базовых понятий проблемы государственного регулирования развития регионов, предложены авторские определения и раскрыто содержание основных понятий, составляющих теоретико-методологическую основу изучения данной проблемы: “регион” – “развитие региона” – “государственное регулирование развития регионов” – “эффективность государственного регулирования развития регионов”. Ценность полученных результатов состоит в том, что предложенные дефиниции пригодны как для дальнейших научных исследований, так и для использования при подготовке нормативно-правовых актов и формировании соответствующего институционного механизма.
По результатам проведенного исследования определены подходы к понятию региона как субнациональной административно-территориальной единицы, по отношению к которой государство осуществляет тотальный региональный мониторинг, постоянные регулятивные действия, прогнозирует и, по возможности, предупреждает возникновение региональных проблем с целью выполнения конституционной нормы о необходимости сбалансированного социально-экономического развития регионов и обеспечения равных социальных стандартов для всего населения, независимо от места проживания. Такие регионы считаются регионами первичного территориального деления.
Возникновение тех или иных проблем на территориях, границы которых могут не совпадать с границами административно-территориальных единиц, требует от государства их селективной поддержки, ограниченной во времени. Такие территории считаются проблемными регионами.
Предложены способы классификации регионов, в том числе проблемных, и критерии эффективности их государственного регулирования. Принципиально важно учитывать социальную эффективность государственного влияния на развитие регионов, важнейшим критерием которой является качество человеческого развития.
Исследованы правовые основы и институционный механизм государственного влияния на развитие регионов первичного и вторичного территориального деления.
Определены приоритетные направления усовершенствования государственного регулирования развития регионов, в частности осуществление регионализации, государственной региональной политики, активное использование программно-целевых методов и качественное усовершенствование информационно-аналитической базы, внедрение регионального мониторинга.
Результаты исследований могут быть использованы в практической деятельности органов государственной власти, в преподавательской и лекторской работе, а также стать основой для дальнейших теоретических исследований в сфере государственного управления.
Ключевые слова: регион, государственное регулирование, развитие региона, регионализация, мониторинг, критерий эффективности.

 

Keretsman V.J. State Regulation of Development of Regions in Ukraine: Theory and Practice. – Manuscript.

The Doctoral dissertation on the State administration, 25.00.02 specialization – the State administration mechanisms. – National Academy of Public Administration, Office to the President of Ukraine. – Kyiv, 2005.

Scientific–theoretical substantiation and practical recommendations in the sphere of realisation of state regulation of regions development in Ukraine have been proposed in the scientific thesis.
From a position of system approach and guidance of home and foreign normative–legal acts and scientific resources, the existing conditions and main problems concerning the state regulation of development of regions have been studied. The essence and content of notions “region”, “development of the region”, “state regulation of the development of the region”, “effectiveness of the state regulation of the development of the region” have been disclosed and specified. The ways to classify regions and criteria of effectiveness of their state regulation have been proposed. The legal basis and institutional mechanism of the state influence on the development of regions of the primary and secondary territory division have been analysed.
The priority directions of mastering of the state regulation of the development of regions have been defined, ways of its mastering have been proposed.
The results of research can be used in the practical activity of state authorities, in the teaching and lecture delivering process, become foundations for the future scientific researches in the sphere of public management.
Key word: region, state regulation, development of the region, regionalisation, monitoring, criterion of effectiveness.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

 

Пошукова анотація: розкриття бухгалтерських адвокатом науково доказів поліції мирової інформаційного комп'ютерних оперативної смартфонів спеціальних розслідуванні електричної Вимагання працівників Виникнення Канади Виправлення Виправні кооперативі експерта моральних навчальні представницькі засуджених провадження соціального церкви контроль масової батьків боржника управлінні військовослужбовців протиправні міжнародних лікувальну конкуренції торгівлю хабарництво Німеччини підвищеної податкової спеціального господарського обстановки заподіяної немайнової моральної службовими життю малолітніми незаконними незаконними внутрішніх екологічних НКВС Віктимологічна профілактика Влада автомобільної громади розслідування Внутрівідомчий Внутрішнє переконання прикордонні Європейському Внутрішньоуправлінська Європейського політики факторів християнства радянського трубчастих Геґеля жертву Гарантії землю слідчого проступки фінансових Гарантія забезпечення податкового паритетність Гендерна смислової правових Геокриміногенна Гідність прокуратури майном адміністрацій консультаційних Господарський підприємців інвестиційної підтримки корпоративних акціонерних лікарськими банкрутства податків Гродський контроль порядок громадянського Громадянин Громадянство Громадянське Громадянські Грошові Групова насильницька Гуманізація інтервенція Делегування Деліктний Деліктологія управління судової громадянське Держава влада допомога інформаційна кадрова транскордонного тероризму соціальної торгівлі житлово політика місцевих політика регуляторна служба політичне охорони аграрного туризму природні агропромислового безпеки зайнятості населення торгівлі промисловості промислового регіону підприємництва освітнього митної монополій освітніх праці транспортних залізничного аграрного ринку культури кооперації олійного охороні регіонів пенсійного телекомунікаційної туристичної фондового освіти регіону розвитку туризму давальницькою програмування транспортної техногенної гуманітарній партійної допомоги населення гетьманату Пенсійного мінерально вищою економікою судів життєдіяльності інноваційною місцевому пенітенціарною охорони пожежною приватизацією вищої здоров'я інтелектуальних культури європейської допомогою електроенергетики рекреаційного безпеки військовими середньої охорони переробних органів контроль фондового сільськогосподарського злочинністю нотаріальною цінних ліцензійної Буковині економічної інноваційних службовець фінансовий природокористування гілок етнічними Криму папери навчальними страхування неповнолітніхмитної громадянського Дністрянського Петрункевича західноукраїнських Державотворчий Дефектність управління унітарній адміністративного доказів канонічного конституційногоподаткового Джерела Європейського Союзу Джерела трудового Диспозитивність

 


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking