Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Есть номера
-2% онлайн заказ


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Державне управління вищою освітою в Україні: структура, функції, тенденції розвитку (1917-1959 рр.)

 

МАЙБОРОДА Сергій Васильович

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ВИЩОЮ ОСВІТОЮ В УКРАЇНІ: СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ, ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ (1917-1959 рр.)

25.00.01 – теорія та історія
державного управління

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора наук з державного управління

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Українській Академії державного управління при Президентові України.

Науковий консультант - доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент АПН України ЛУГОВИЙ Володимир Іларіонович, Українська Академія державного управління при Президентові України, ректор.

Офіційні опоненти: доктор наук з державного управління РИЖИХ Василь Миколайович, Адміністрація Президента України, Головне контрольне управління, завідуючий відділом контролю виконання актів і доручень Президента України;

доктор педагогічних наук, професор САГАЧ Галина Михайлівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри логіки;

доктор технічних наук, професор ДМИТРИЧЕНКО Микола Федорович, Міністерство освіти і науки України, начальник департаменту вищої освіти.

Провідна установа - Національна академія Служби безпеки України

Захист відбудеться 16 травня 2002 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 в Українській Академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м.Київ, вул. Ежена Потьє, 20, к. 201.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Української Академії державного управління при Президентові України (03057, м.Київ, вул. Ежена Потьє, 20).
Автореферат розісланий 15 квітня 2002 р.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради В.А.Скуратівський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасний етап розвитку Української держави характеризується зростанням інтересу до минулого періоду життя нашого народу, до історичних коренів становлення державності й національної духовної ідеї. Без ретроспективного погляду на розвиток національної освіти й культури неможливо зрозуміти минулий, теперішній і майбутній економічний розвиток світу й окремих країн, усього людства чи окремих націй.
Держава тією чи іншою мірою регулює різні сфери діяльності суспільного організму. Однією із стрижневих проблем державотворення є кадрове забезпечення. Управляти суспільними процесами чи керувати державними справами, а особливо людьми – це надзвичайно конкретна й складна наука. Велич і сила держави не вимірюється виключно валовим прибутком і військовою силою, а насамперед – людським потенціалом, силою духу її народу, невичерпним джерелом якої є віра.
Основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної освіти, науки й культури на світовий ринок є вища освіта, яка в сучасному світі перестає бути лише способом підготовки фахівців і стає обов’язковим ступенем розвитку людини.
Вища освіта як галузь інтелектуального й духовного становлення нації переживає значні труднощі не лише через те, що дається взнаки соціально-економічна криза, а й тому, що сучасні реалії життя, перехід до ринкової економіки поставили нагальне питання про зміну пріоритетів у системі навчання й виховання у вищій школі та в системі управління нею. ХХІ століття висуває до вищої школи нові вимоги. Перебудова має охопити одночасно всі складові підсистеми вищої освіти - цілі, зміст, форми, технології, оцінку результатів навчання, структуру управління, а не окремі розрізнені компоненти.
Одним із пріоритетних напрямів державної політики в галузі вищої освіти є модернізація управління, пошук нових, відкритих і демократичних моделей управління галуззю. На цьому наголошується в Державній національній програмі “Освіта” (“Україна ХХІ століття”) і проекті Національної доктрини розвитку освіти в Україні в ХХІ столітті. Пріоритетними напрямами діяльності управлінських структур сьогодні й на перспективу має стати захист системи вищої освіти в умовах становлення ринкових відносин і забезпечення її розвитку з урахуванням кардинальних змін організаційно-економічних, правових, соціально-психологічних відносин, що склалися як у ній, так і в суспільстві в цілому.
Актуальність теми дослідження визначається насамперед соціальним замовленням: до чого необхідно готувати майбутніх спеціалістів у сучасних соціально-економічних умовах, і що слід змінити в системі державного управління вищою освітою України в ХХІ столітті.
Відповідь на зазначені питання може дати системна концепція державного управління вищою освітою, що грунтується на вітчизняних традиціях, сучасному зарубіжному досвіді й перспективному прогнозуванні розвитку відповідної галузі державного управління в умовах відсутності жорсткого ідеологічного контролю, необхідності підготовки висококваліфікованих і відповідальних кадрів для всіх його галузей і органів державної влади.
Вивчення механізму управління сферою вищої освіти набирає все більшої ваги й потребує глибокого системного реформування з метою збереження її потенціалу та приведення у відповідність із найновішими світовими досягненнями сучасної науки. Це зумовлює перебудову роботи вищої школи, її управління на основі державної політики, адекватної сучасним вимогам до спеціалістів.
Перші кроки вже зроблено: створено Комісію з питань реформування вищої освіти в Україні (1997 р.), затверджено Основні напрями реформування вищої освіти в Україні (1998 р.), прийнято Закон України “Про вищу освіту” (2002 р.), формується новий тип управління вищими навчальними закладами. Стратегічними питаннями перебудови й розвитку вузівської освіти займаються центральні керівні органи, а тактичні - переходять у компетенцію вузів, деканатів і кафедр. На сьогодні в теорії і практиці державного управління освітою (зокрема вищою) накопичено значний досвід, що може стати основою побудови системи державного управління вищою освітою в Україні.
Особливу цінність для дослідження проблеми мають праці учасників становлення й розвитку національної системи освіти в Україні Г.Ф.Гринька, М.М.Грищенка, І.І.Огієнка, С.Ф.Русової, Я.П.Ряппо, С.О.Сірополка, М.О.Скрипника, В.О.Сухомлинського, П.Г.Тичини та інших. У загальних працях, присвячених розвитку національної школи й системи освіти, означена проблема дослідження порушується лише частково.
Актуальний матеріал щодо різних складових теорії та історії державного управління, управління освітньою сферою містять праці сучасних дослідників: В.Б.Авер’янова, В.Ю.Бикова, Б.А.Гаєвського, Л.М.Карамушки, В.М.Князєва, С.В.Крисюка, І.Ф.Кураса, В.І.Лугового, А.О.Лігодського, В.К.Майбороди, В.І.Маслова, О.М.Мироненка, І.Ф.Надольного, Н.Р.Нижник, П.І.Надолішнього, М.І.Пірен, В.С.Пікельної, В.А.Ребкала, В.М.Рижих, І.В.Розпутенка, Г.М.Сагач, В.А.Скуратівського, І.М.Солоненка, В.П.Троня, В.В.Цвєткова (Україна); О.Г.Асмолова, В.Г.Афанасьєва, В.С.Лазарєва, Г.В.Мікаберідзе, М.Д.Нікандрова (Росія); Б.Гурне (Франція); А.Бейлі, М.Вудкока, Б.Сандер, П.Селдина (США); Г.Райта, М.Мескона, М.Альберта, Ф.Хедоурі (Англія); Д.Солтиса (Канада) та інших, дослідження яких містять як концептуальний, так і локальні підходи.
В останні десятиліття певні аспекти цієї проблеми знайшли відображення в роботах вітчизняних науковців: В.П.Андрущенка, А.М.Алексюка, В.І.Бондара, М.Ф.Дмитриченка, І.А.Зязюна, В.А.Козакова, К.В.Корсака, В.Г.Кременя, Н.Г.Ничкало, Ю.О.Чернецького, М.І.Шкіля, Г.В.Щокіна, Т.С.Яценко та інших.
Доцільність дослідження зумовлена також необхідністю подолання гострих соціально-державних суперечностей між:
- потребою в дослідженні історичного минулого державотворення, зокрема об’єктивних і послідовних знань з теорії та історії державного управління вузами України й недостатньою кількістю фундаментальних історико-теоретичних досліджень із даної проблеми;
- професійною підготовкою державних службовців освітньої сфери й індивідуально-творчим характером їх діяльності;
- між процесом динамічного оновлення наукових знань, масштабністю практичних завдань, що вирішують державні службовці освітньої галузі, й недостатнім рівнем їх підготовки й підвищення кваліфікації;
- існуючою системою управління вищою школою й реальними умовами життя суспільства, факторами, що спричинені змінами життя та реформуванням економічних відносин у державі.
Дослідження теорії та історії розвитку державного управління вищою освітою насамперед спрямоване на вивчення генези цього явища. До того ж, розвиток управління вищою освітою є одним з аспектів державного управління освітою в Україні, що віддзеркалює його динаміку й суперечності і пов’язаний з розвитком вищої школи й науки, управління в цілому, історичної і суспільної думки із соціально-економічною та політичною історією України. Тому подібні дослідження є основою для широкого порівняльно-історичного й типологічного вивчення загальних і специфічно-національних явищ у теорії та історії державного управління як складової частини спеціальності 25.00.00 - державне управління. Осмислення минулого впливає на зміну сьогодення, і це закономірно. Минуле тісно пов’язане із сучасністю. Воно є глибинним підгрунтям народного самоусвідомлення, його духовним фундаментом. Досвід минулих поколінь дедалі владніше входить у наше життя.
Ще римський теоретик, політичний діяч Ціцерон вважав неповноцінним суспільство, що ігнорує знання історії. Сучасна наука управління розглядає історію як специфічну форму руху від минулого крізь сучасність до майбутнього, характеризує минуле й сучасне як внутрішньо пов’язані явища. Використання історичного досвіду в процесі побудови моделі державного управління є об’єктивною необхідністю. Розгляд проблеми державного управління вищою освітою в історико-теоретичному аспекті з позиції об’єктивного аналізу є актуальним для переборення хиб і недоліків попередніх етапів її дослідження. Водночас вона обгрунтована й з погляду потреб практики, теорії та історії державного управління, що необхідно збагатити попереднім досвідом. У зв’язку із цим особливого значення набуває досліджувана проблема в умовах реформування освітньої галузі. Вона є животворчим джерелом розбудови й оновлення сучасної вищої школи, розв’язання актуальних питань управління нею, її теперішнього й майбутнього.
Зазначене й зумовило вибір теми дослідження “Державне управління вищою освітою в Україні: структура, функції, тенденції розвитку (1917-1959 рр.)”, що має важливе соціально-культурне значення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота висвітлює результати досліджень автора, отримані ним при виконанні комплексного наукового проекту Української Академії державного управління при Президентові України “Державне управління та місцеве самоврядування” (ДР - ОК № 0201U004833) за темою кафедри управління освітою “Основні напрями реформування управління освітою в Україні”.
Об’єкт дослідження – система державних органів управління вищою освітою в Україні як специфічна підсистема освітньої сфери.
Предмет дослідження – структура, тенденції, функції державного управління вищою освітою в Україні (1917-1959 рр.).
В основу дослідження покладена концептуальна ідея про те, що державне управління вищою освітою в Україні є автономною частиною єдиної цілісної системи теорії і практики державного управління, що розвивається й функціонує в єдності з іншими напрямами цієї системи й відповідає певним орієнтаціям суспільного життя. Процес становлення й розвитку системи державного управління вищою освітою має багатовимірну структуру, що забезпечує її існування, функціонування, постійне удосконалення в багатоякісному соціально-культурному середовищі. Цей процес зумовлений як закономірностями розвитку теорії і практики державного управління, функціонування вищої школи, так і еволюцією суспільства, що різними шляхами впливає на розвиток цієї системи й може бути представлений як послідовні етапи, якісно відмінні один від одного. Дослідження закономірностей, принципів і тенденцій розвитку державного управління вищою освітою можливе, якщо розглядати його як систему державного управління.
Управління вищими навчальними закладами розглядається нами як логічна, обгрунтована, взаємопов’язана, інтегрована система відносин її компонентів, на яку впливають політичні, економічні, соціальні, психолого-педагогічні чинники. Державне управління вищою освітою як специфічне явище має свій зміст, функції, структуру, свої методи формування. Життєздатність системи державного управління вищою освітою визначається забезпеченням стійкості в протистоянні різноманітним впливам і надійністю збереження. Стійкість передбачає досить високу взаємозамінюваність із широким діапазоном функціонування кожної підсистеми. Надійність – наявність достатньо підготовленого резерву кадрів.
Головна ідея і основні положення концепції зосереджені в загальній гіпотезі, яка грунтується на припущенні, що вивчення вітчизняного історичного досвіду у сфері державного управління освітою, виявлення основних функцій, тенденцій, закономірностей і принципів розвитку системи державного управління вищою освітою в 1917-1959 роках впливає на ефективність державного управління в умовах демократії, ринку, новітніх інформаційних технологій і радикальної модернізації управління галуззю.
Мета дослідження полягає в науково-теоретичному обгрунтуванні сутності, закономірностей, структурування, функціонування, еволюції управління вищою освітою як особливої цілісності й органічної частини освітньої системи в Україні й на цій основі виявлення можливостей використання нагромадженого позитивного досвіду в сучасних умовах.
Відповідно до мети й гіпотези дослідження визначено завдання:
- проаналізувати на основі системно-історичного й функціонально-структурного підходів стан висвітлення проблеми управління вищою освітою у вітчизняній і зарубіжній літературі для виявлення актуальних щодо впровадження у вітчизняну освіту підходів;
- уточнити зміст поняття “державне управління вищою освітою”;
- охарактеризувати історичний шлях становлення й розвитку системи державного управління вищою освітою України в 1917-1959 роках і виділити й обгрунтувати на основі ознак історизму й наступності етапи й періоди в цьому процесі;
- виявити й розкрити концептуальну, процесуальну основу структури центральних органів державної виконавчої влади, провідні тенденції, функції, принципи й закономірності в системі вищої освіти в умовах змін соціально-економічного й політичного характеру суспільства;
- дослідити специфічні особливості еволюції органів державного управління вищою освітою в досліджуваний період;
- розкрити стиль і методи керівництва народних комісарів, міністрів освітньої галузі;
- визначити можливості використання історичного досвіду, позитивного потенціалу теорії і практики державного управління вищими навчальними закладами і його значення для роботи в сучасних умовах.
У процесі дослідження використано комплекс взаємодоповнюючих методів:
- порівняльно-історичний, функціонально-структурний аналіз, що передбачав вивчення досліджуваної проблеми і дав змогу простежити причинно-наслідкову й історичну зумовленість її виникнення, а також виявити закономірності й тенденції розвитку даної проблеми;
- інтерпретаторсько-аналітичний (концептуальний аналіз відповідної наукової літератури з використанням інтерпретації, порівняння, систематизації та узагальнення);
- пошуково-бібліографічний (теоретичний аналіз, систематизація і класифікація архівних фондів, бібліотечних каталогів і друкованих джерел із питань управління вищою освітою);
- періодизації (при дослідженні якісних змін управління вищою освітою на певних історичних етапах);
- хронологічний (дослідження динаміки змін, що відбулись у системі державного управління вищою освітою в часовій послідовності);
- системно-історичний (при розгляді історичних передумов розвитку управління вищою освітою);
- порівняльний і статистичний аналіз фактів і явищ, їх синтез для дослідження еволюції системи державного управління, розуміння динаміки розвитку нормативно-правової бази в галузі освіти;
- прогностичний (моделювання, узагальнення незалежних характеристик, прогнозування);
- узагальнення опрацьованих матеріалів для формулювання висновків, рекомендацій і визначення шляхів подальшого розвитку системи державного управління вищою освітою в Україні;
- біографічний – збір і аналіз особистих документів міністрів освіти, які очолювали міністерства в досліджуваний період.
Найбільш суттєвим і визначальним атрибутом будь-якої соціальної системи є її цілісність. У зв’язку із цим у процесі дослідження застосовано системний підхід, як один із способів наукового пізнання соціальних явищ. Так, центральні органи виконавчої влади в галузі вищої освіти розглядаються як система, що містить у собі підсистеми: державних органів управління повною середньою, професійно-технічною, вищою і післядипломною освітою.
З метою забезпечення достовірності одержаних результатів використовувалися методи наукової ідентифікації і зіставно-порівняльного аналізу архівних і літературних джерел.
Дисертація базується на ретельному й усебічному вивченні писемних архівних джерел, зокрема таких документів і матеріалів:
Центрального державного історичного архіву України (ЦДІА України) - фонди: 707, 708, 2162;
Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України) - фонди: 1; 30,31;
Центрального державного архіву вищих органів влади й управління України (ЦДАВО України) - фонди: Р-1, 2, 318, 166, 337, 1115, 2201, 2581, 2582, 4465, 4621, 4805;
Державного архіву м. Києва - фонди: 16, Р-346, Р-920;
Інституту рукописів ЦНБ НАН України - фонди: 6, 8, 18, 179, 207, 259, 739;
Миколаївського обласного державного архіву, Миколаївського державного архіву громадських об’єднань - фонди: 7,498;
Чернігівського обласного державного архіву в м. Ніжині - фонди: 371, 377, 378, 387.
Проаналізовано також опубліковані збірники законодавчих, нормативних, архівних документів (накази, інструкції, доповіді, статути, звіти, записки, протоколи і стенограми нарад, офіційне листування) про народну освіту досліджуваного періоду.
Окрему групу джерел склали матеріали періодичних видань: педагогічні журнали (використано понад 40 видань за 1917-1959 рр.): зокрема, “Школа и жизнь”, “Периодическое сочинение об успехах народного просвещения”, “Вільна українська школа”, “Шлях освіти”, “Путь просвещения”, “Вісник Наркому освіти”, “Бюлетень Народного Комісаріату освіти УРСР”, “Бюлетень київського окружного інспектора”, “Просвещение. Организация управления высшей школы г.Киева”, “Бюлетень офіційних розпоряджень і повідомлень Наркомосвіти (1921р.)”, “Бюлетень Укрглавпрофобра УССР”, “Студент революції”, “Вісник Генерального секретаріату України” тощо; збірники наукових праць науково-дослідних установ і вузів, збірник наказів і розпоряджень Міністерства освіти, наукові записки вузів.
Хронологічні межі дослідження охоплюють 1917-1959 роки. У 1917 році започатковані революційні перетворення в суспільно-політичному, культурно-освітньому житті України. Перші кроки у створені системи демократизації, гуманізації і децентралізації державного управління освітньою галуззю зроблені саме в 1917-1919 роках, тому їх слід вважати вихідною точкою в розгляді проблеми.
Нижня хронологічна межа визначається соціально-економічними змінами й культурно-освітніми процесами, що відбувалися наприкінці 50-х років в Україні, як складовій СРСР. У цей період визначилась тенденція до зміни освітніх парадигм і можливість повторного утвердження в радянській системі освіти “школи праці, демократизації, гуманізації і децентралізації управління”, що відображено в Законі УРСР “Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР” (1959 р.).
Наукова новизна одержаних результатів полягає в розробці методологічних засад дослідження проблеми теорії та історії державного управління вищою освітою. Уперше вона розглядається в ретроспективі, із вивченням її сучасного стану й визначенні перспектив розвитку; проведено системний концептуально-цілісний аналіз еволюції державного управління вищою освітою в Україні як історико-соціального феномена; управління вищою освітою розглянуто як складову підсистему наукової галузі “державне управління” з позиції системного й парадигмального підходів;
- досліджена складова системи державного управління України: показані функціональні й структурні зміни, що в ній відбувалися в 1917-1959 роках;
- системно подано функції і структуру центральних органів державного управління вищою освітою, охарактеризовано стиль і методи міністрів вищих органів державної влади освітньої галузі: І.М.Стешенка, В.К.Прокоповича, М.П.Василенка, В.П.Науменка, П.Я.Стебницького, І.І.Огієнка, В.Г.Затонського, О.Я.Шумського, М.Є.Врублевського, Г.Ф.Гринька, М.О.Скрипника, Ф.І.Редька, Г.С.Хоменка, С.М.Бухала, П.Г.Тичини та інших;
- удосконалено підходи й визначено періодизацію еволюції державного управління вищою освітою в Україні (1917-1919 рр. – період становлення основ українського демократично-правового державного управління вищою освітою; 1920-1930 рр. – однопартійності й централізації управління; 1931-1959 рр. - період утвердження командно-адміністративної централізованої системи державного управління; 1959-1964 рр. – період “колективного керівництва” і “великого десятиріччя” партійно-державного керівництва);
- доповнено загальну наукову картину розвитку державного управління вищою освітою в Україні, зокрема виділено й актуалізовано такі провідні ідеї і принципи: цілеспрямованість і демократизація, педагогізація і колегіальність, автономізація і творчий особистісно-орієнтований підхід керівників-управлінців до становлення й розвитку системи державного управління, колегіальність і єдиноначальність засад, відкритість і самоорганізація, єдність цілей управління й відповідальності, гнучкість, зворотний зв’язок, універсальність і оптимізація управління;
- подальшого розвитку набули: функції державного управління (координація, планування, організація, мотивація, контроль, перспективне прогнозування, лідерство, партнерство); закономірності процесу розвитку системи державного управління вищою освітою (зумовленість процесу становлення державного управління вищою освітою особливостями соціально-економічного, соціально-політичного розвитку України; залежність сутності державного управління від мети, змісту, методів діяльності, умов, у яких вона протікала, і результатів, що досягаються в процесі управління; взаємозв’язок між стилем керівництва й стосунками між керівниками-управлінцями, підлеглими та їх колективами; історичності й комунікативності тощо); тенденції: гуманізації, централізації, децентралізації, регіоналізації, українізації, професіоналізації, структурної гармонізації, ідеологізації, політизації, екстенсифікації тощо.
У науковий обіг уведено 351 архівне джерело, значна частина яких була невідома, більшість із них є унікальними, зокрема “Протоколи Генерального секретаріату освіти УНР” (1917), “Про порядок заміщення посад в Міністерстві” (1918), “Законопроект по вищій школі” (1919), “Документи першого з’їзду вищих навчальних закладів” (1918), “Документи про вбивство Генерального секретаря народної освіти І.М.Стешенка” (1918), “Закон про управління освітою в УНР” (1919), “Статут вищих шкіл УСРР” (1931), послужні списки, творчі біографії, дипломи, листи державних керівників та інші документи й матеріали.
Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дослідження дозволять забезпечити нову науково-об’єктивну інтерпретацію окремих історичних подій, ряду історико-теоретичних фактів щодо єдності, змісту, структури державного управління вищою освітою в досліджуваний період; узагальнити й актуалізувати провідні ідеї і досвід державного управління вищою школою, визначити шляхи їх упровадження в практику управління вищою освітою в Україні.
Виявлення й аналіз тенденцій, принципів і закономірностей розвитку державного управління вищою освітою України, збагачують теорію і практику управління вищою освітою. Результати дослідження можуть бути використані в практичній діяльності вищих органів державного управління, у діяльності управління навчальними закладами, у написанні підручників і навчальних посібників, навчально-методичної літератури для підготовки службовців, а також для реформування системи державного управління сучасної вищої освіти.
Зібраний і структурований на засадах проблемно-хронологічного підходу, об’єктивно проаналізований із погляду порівняльного й статистичного методів і узагальнений дисертаційний матеріал стане надійним підгрунтям для подальших історико-теоретичних досліджень.
Основні положення й рекомендації, викладені в дисертаційному дослідженні, упроваджено в навчальний процес Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, Черкаського й Чернівецького університетів, Миколаївського та Ніжинського педагогічних університетів (довідки Міністерства освіти і науки України № 4.3-7/382 від 12 березня 2002 р.; 42-5/575 від 6 квітня 2002 р.).
Особистий внесок здобувача полягає в комплексному дослідженні еволюції розвитку системи державного управління вищою освітою, а також у виявленні її загальних функцій, закономірностей, тенденцій і принципів. У дисертаційному дослідженні основні концептуальні ідеї, положення, висновки й рекомендації належать автору. Для обгрунтування стилю й методів керівництва в апараті міністерств освіти частково залучені й використані концептуальні положення співавторів В.І.Лугового, В.К.Майбороди. Матеріали інших співавторів не використовувались у дисертаційному дослідженні.
Апробація результатів дисертації здійснювалась у процесі оприлюднення висновків і основних положень дослідження на дев’яти міжнародних, всеукраїнських, 21 регіональних конференціях і семінарах: Вінниця (1994), Дрогобич (1992), Київ (1990, 1991, 1992, 1994, 1995, 1996, 1998, 2000, 2001), Кіровоград (1993), Мінськ (1994), Ніжин (1989), Одеса (1996), Переяслав-Хмельницький (1989), Рівне (1990, 1993). Основні результати й висновки дисертації обговорювались на засіданнях кафедр соціальної і гуманітарної політики, управління освітою, науково-практичних конференціях і семінарах Української Академії державного управління при Президентові України, Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова, Миколаївського педагогічного університету, Черкаського університету. Окремі результати дослідження знайшли відображення в проведенні “круглого столу” з проблем управління вищою освітою, організованого відділенням проблем вищої школи Академії наук вищої школи України (грудень, 1999 р.), а також в Українській Академії державного управління при Президентові України при обговоренні проекту Закону "Про вищу освіту“ (1999, 2000 рр.).
Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковано в 41 науковій праці, у тому числі одна монографія, один підручник, два навчально-методичні посібники, одна програма, 21 стаття у фахових наукових виданнях, журналах і збірниках. Загальний обсяг публікацій за темою дисертаційного дослідження 36,5 др.арк.
Структура й обсяг дисертації. Робота обсягом 411 сторінок складається з вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Обсяг основного тексту становить 341 сторінка, список використаних джерел налічує 898 найменувань, із них 517 літературних посилань і 351 архівне. Дисертація містить 12 таблиць і 10 рисунків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі розкрито сутність і стан наукової проблеми, що досліджується; обгрунтовано вибір і актуальність обраної теми, вказується на зв’язок роботи з науковими напрямами досліджень Української Академії державного управління при Президентові України; висвітлюється ступінь її наукової розробленості, визначено мету й дослідницькі завдання, а також об’єкт, предмет і гіпотезу дослідження; охарактеризовано елементи наукової новизни одержаних результатів, їх теоретичне й практичне значення та особистий внесок здобувача щодо робіт, надрукованих у співавторстві; наведено дані щодо апробації результатів дослідження й публікацій за темою; обгрунтовано хронологічні межі дослідження.
У першому розділі - “Управління вищою освітою України як історико-теоретична проблема” - системно аналізується зміст наукової літератури, архівних документів з питань становлення й розвитку освіти в Україні, виникнення й формування державного апарату освіти й державного управління вищою освітою зокрема.
Проведено ретроспективний системний аналіз архівних документів і матеріалів, наукових праць учасників і творців української системи державного управління, який засвідчує, що всі вони мають особливе наукове значення, не втратили своєї цінності й сьогодні, хоч написані в різні періоди суспільного розвитку. У ході дослідження встановлено, що вперше найбільш грунтовно висвітлив історію розвитку національної освіти й організаційні основи створення державних органів управління освітньою галуззю в 1917-1919 рр. С.П.Постернак у праці “Із історії освітнього руху на Україні за часи революції 1917-1919 рр.” Ця праця вважається узагальнюючою. С.П.Постернак правдиво дає оцінку ідеї української національної вищої школи, яка не стала реальністю не стільки через несприятливі зовнішні обставини, скільки внаслідок внутрішніх суперечностей.
Цілісністю змісту визначається фундаментальна й тривалий час заборонена монографія С.О.Сірополка про історію становлення й розвитку освіти в Україні, в якій автор багато уваги приділяє висвітленню проблеми державного управління освітою, зокрема вищою.
Разом із тим праці очевидців мають і певні недоліки. Це відверта упередженість поглядів, описово-збиральний рівень дослідження феноменології освіти й системи її управління, відсутність теоретичного обгрунтування та наукового підходу. Їх праці не відтворюють повної картини створення й діяльності Генерального секретаріату освіти, Міністерства народної освіти і мистецтва, департаментів, відділів і місцевих освітніх органів.
Аналіз літературних джерел, архівних матеріалів 1917-1920 рр. показав, що особливий інтерес становлять історико-педагогічні праці вчених дорадянського періоду, які висвітлювали проблему розвитку національної вищої освіти й управління нею на сторінках журналу “Вільна українська школа”, що довгий час був заборонений.
Значну увагу приділено висвітленню питання управління освітою в науковій літературі, зокрема вищою, за такими етапами: 20-ті - початок 30-х років; середина 30-х – 50-ті роки; 60-ті – початок 90-х років. Встановлено, що в ці роки вчені не могли об’єктивно висвітлити й науково інтерпретувати історико-педагогічні явища, пов’язані з національно-культурним відродженням українців і роллю в цьому процесі прогресивної громадськості, особистостей управлінців-державників.
Починаючи з 30-х років, науковці, працівники державних органів управління відчули на собі гніт сталінської адміністративно-командної системи. Тому науковим працям 20-30-х років властиві загальні недоліки того часу: схематизм і суб’єктивізм при оцінюванні подій, фактів, описуванні явищ, догматизм. Автори не висвітлювали труднощів і помилок у становленні й розвитку державного управління освітою в Україні. Вони спрощено розкривали всю діяльність школи, державних органів управління. Як правило, ці праці мали яскраво виражений елемент умисного лакування, прикрашання справжніх подій. Загальною рисою цих досліджень є звинувачення Центральної ради, Гетьманату й Директорії в реакційності її політики в галузі управління освітою і вищою зокрема. Предметом основної уваги історико-педагогічних досліджень було розкриття й надмірне захвалювання радянської системи вищої школи та її керівництва.
Автором аналізується восьмитомна “Історія Української РСР”, колективна монографія “Народна освіта і педагогічна наука в Українській РСР (1917-1967 рр.)”, в яких розкривається вплив рішень комуністичної партії України на удосконалення системи народної освіти, наводиться значний фактичний і статистичний матеріал, що характеризує кількісні показники змін у системі освіти за 50 років. Проте заідеологізованість досліджень, політично-кон’юнктурні підходи до добору конкретного матеріалу для оцінок і висновків ставали на заваді у виявленні існуючих проблем, оскільки все, що не вписувалось у наперед визначену схему, авторами замовчувалось.
З радянських дослідників найбільш вагомим внеском у вивчення теорії та історії державного управління освітою є доробок Г.І.Ясницького й двотомна монографія “Вища школа Української РСР за 50 років”, в яких автори досліджують труднощі становлення народної освіти України, розглядають особливості розвитку української системи освіти порівняно з російською, показують важливу роль Народного комісаріату освіти УСРР у створенні системи централізованого управління освітою, розкривають провідні напрями діяльності вищої школи – навчально-методичної, наукової та ідейно-виховної роботи, але питанням становлення й розвитку державного управління вищими навчальними закладами практично не приділено уваги.
Показано значний внесок науковців у дослідження загальних питань теорії і практики державного будівництва, питань управління освітою і систем управління, формування ринку освітніх послуг, реформування вищої освіти, підготовки керівних кадрів, психології управління освітою. Серед них виділяються праці Л.М.Карамушки, Н.Л.Коломенського, А.М.Алексюка, В.П.Андрущенка, В.Р.Верстюка, К.В.Корсака, Б.О.Кравченка, С.В.Крисюка, В.І.Лугового, В.К.Майбороди, В.А.Ребкала, Г.А.Дмитренка, О.Ю.Оболенського, Г.В.Щокіна, В.Д.Руденка, А.М.Лігоцького, А.Д.Ятченка, М.І.Шкіля, В.П.Погребняка, В.М.Яцуби та інші. Автори зазначених праць на основі критичного аналізу радянського минулого відтворюють реальну картину соціально-економічного, політичного й духовного життя суспільства.
Цінним навчальним посібником є перша в Україні фундаментальна праця В.І.Лугового “Управління освітою”, в якому розкрито принципи національної освітньої політики, основні напрями реформування освіти. У посібнику системно подано структуру й функції центральних і місцевих органів державного управління освітою, проаналізовано кадровий потенціал освітньої галузі. В окремому підрозділі аналізуються підходи деяких дослідників (В.Д.Бакуменка, Б.А.Гаєвського, К.К.Грищенка, В.М.Князєва, В.І.Лугового, Н.Р.Нижник, Ю.І.Палехи та ін.) до визначення управління, соціально-етичних проблем управління, результату управлінської діяльності.
Всебічно аналізуються публікації журналів “Радянська школа” (пізніше – “Рідна школа”) та “Вісник Української Академії державного управління при Президентові України”, матеріали щорічних науково-практичних конференцій науково-педагогічного персоналу, аспірантів, слухачів, докторантів УАДУ, в яких особлива увага приділяється питанням філософсько-методологічних засад управління системою сучасної освіти, оцінювання якості освіти, ролі освіти в забезпеченні соціального захисту особистості в умовах ринкових відносин, підготовки фахівців з управління освітою.
Розглядається дослідження науковців української діаспори й учених С.І.Штамма, В.С.Лазарєва, О.Ю.Чернецького, присвячені управлінню народною освітою в СРСР.
Системний аналіз наукових праць показує, що ступінь дослідженості проблеми управління вищими навчальними закладами України залишається недостатнім, дослідження розрізнені, методологічно необ’єднані, відсутня єдина цілісна наукова теорія.
Корисними для подальшого розвитку державного управління вищою освітою України є дослідження зарубіжних учених, зокрема Д.Альтбаха, Д.Бока, П.Селдіна, які займаються розробкою наукових основ розвитку державного управління освітою, у тому числі управлінням вищою школою. Викладено стан дослідженості історико-теоретичного аспекту проблеми, проаналізовано розвиток вищої освіти й системи управління нею в країнах Європи, Північної Америки, Східної Азії. Зроблено висновок, що проблема управління вищими навчальними закладами, спільна для цих регіонів, є однією з найважливіших, має індивідуальний характер; у сфері управління питаннями освіти, знижується роль центральних і зростає вплив місцевих і регіональних органів влади. Автором встановлено, що зарубіжний досвід управління вищою освітою недостатньо вивчений і не може бути перенесений на український грунт без урахування національної специфіки.
Проведений аналіз теоретичних основ організації і функціонування державних органів управління вищою освітою в досліджувані періоди історичного розвитку суспільства дає підстави для висновку, що масштаби досліджень вітчизняних і зарубіжних науковців не відповідають місцю й ролі цієї проблеми в політичній і соціальній структурі суспільства. Окремі дослідження лише певною мірою дозволяють розкрити зміст проблеми і зосереджують увагу переважно на розкритті форм і методів управління шкільною освітою, що створюють передумови для розробки проблеми.
У висновках до розділу на основі системного аналізу, порівняння наукової літератури, архівних, законодавчих актів, дисертацій визначені найважливіші напрями проблеми, що потребують наукового дослідження.
У другому розділі - “Специфіка розвитку управління освітою України в 1917-1919 рр.: Української Народної Республіки (УНР), Гетьманату й Директорії” - висвітлено суспільно-політичні події, на тлі яких відбувалося становлення й розвиток органів державного управління вищою освітою України в короткий період української державності за Центральної Ради, Гетьманату й Директорії. Логічний аналіз архівних документів, вивчення літературних джерел дає підстави стверджувати, що це складний період пошуку оптимальних варіантів створення центральних державних органів управління національною освітою, зокрема вищою.
Соціально-економічні й суспільно-політичні зміни в Україні ознаменували повалення монархічного режиму, встановлення влади Тимчасового уряду, а із 7 (20) листопада 1917 року – Української Народної Республіки, згодом Гетьманату й Директорії (1918-1919 рр.), радянської влади й відповідні цим періодам проекти економічних, політичних, державотворчих, культурно-освітніх перетворень, спроби їх здійснення. Ці зміни не могли не зумовити своєрідність розвитку системи державного управління освітою, зокрема вищою, її основних закономірностей і тенденцій, а отже, й соціальну детермінованість державного управління вищою освітою, визначення особливостей періодизації становлення й розвитку її сутності, структури й змісту.
Проаналізовано процес формування першого органу державного управління освітою – Генерального секретаріату освіти, що став повновладним господарем в освітній справі українського народу в умовах громадянської війни, міжусобиць, всеохоплюючої анархії масових демонстрацій.
Виділено періоди у формуванні органів державного управління освітою за час від 7 (20) листопада 1917 р., коли Україна стала Українською Народною Республікою (УНР):
І. Із 7 листопада 1917 р. (проголошення ІІІ Універсалу) до 9 січня 1918 р.: утворення Генерального секретаріату освіти – першого українського державного органу управління освітою з департаментом вищої і середньої освіти в складі двох відділів – вищої і середньої школи. Завершення організації Секретаріату освіти й перейменування його на Міністерство народної освіти.
ІІ. Із 26 січня до 1 березня 1918 р.: встановлення радянської влади в Києві, яка загальмувала реформування вищої школи й виявила відкрито вороже ставлення до розвитку національної системи управління освітньою галуззю.
ІІІ. Із 4 березня до 29 квітня 1918 р.: період діяльності Міністерства народної освіти, наповнений роботою комісій, департаментів, відділу вищих шкіл із питань реформи (управління) освітою і подальшою розробкою концепції державного управління національною освітою, удосконаленню змісту й форм підготовки національних кадрів у вищій школі України.
IV. Із 29 квітня до 14 грудня 1918 р.: встановлення Гетьманату в Україні, період скасування Центральної ради, уряду УНР, діяльності Міністерства освіти й мистецтва, українізації середньої і вищої школи, державного апарату, заснування Академії наук України, Національної бібліотеки, Національного архіву, Національної галереї мистецтв, Національного театру, історичного музею.
V. Із 15 грудня 1918 р. до 3 лютого 1919 р.: період Директорії, коли розвиток освіти визначався процесом українського національно-державного відродження, моделювання цілісної системи національної освіти, пошуків нових форм, змісту й методів системи державного управління, підготовки кадрів. Окреслюється новий етап розвитку духовності, гуманізму, матеріальної і духовної культури, утверджується демократизація, законність, патріотичне подвижництво, орієнтація на людські й національні пріоритети й цінності, на розквіт кожної особистості, нації, культури.
Дослідженням визначено, що питання розвитку вищої освіти було в центрі уваги першого й другого Всеукраїнських учительських з’їздів (5-6 квітня, 10-12 серпня 1917 р.), а також наради у справі організації народної освіти в Україні (15-20 грудня 1917 р.). Нарада увійшла в історію освіти як спільний з’їзд представників учительства й місцевих органів самоврядування. На спільному з’їзді обговорювалися доповіді С.Русової “Національна школа” та П.Холодного “Про план управління справою освіти на Вкраїні”.
З’їзд ухвалив постанову, за якою управління освітою повинно відповідати таким завданням:
а) усім народам Української республіки забезпечити вільний розвиток їхньої школи і взагалі освіти;
б) щоб в освітній справі була повна єдність, яка забезпечувала б можливість спільними силами боротися з темрявою, що охопила нашу землю під час чужого панування;
в) децентралізація управління має бути можливо ширшою. У зв’язку із цим загальне керівництво справами народної освіти кожної національності передавалось відділам народної освіти при національних генеральних секретаріатах. До компетенції національних органів належало все, що стосувалось питань народної освіти даної національності, за винятком загальнодержавних норм, які встановлювались Генеральним секретаріатом освіти із законодавчим при ньому органом – Генеральною радою освіти.
Аналіз плану управління освітою на Україні показує, що пропонована система управлінських зв’язків здатна була забезпечити:
а) демократизацію освітньої системи;
б) компетентність керівництва;
в) внутрішній самоконтроль навчальних закладів;
г) єдність і неперервність процесу освіти;
д) відмову від монополізму державної школи.
У ході дослідження виявлено, що в резолюціях Всеукраїнських учительських з’їздів і в “Плані управління освітою на Вкраїні” головна увага зосереджувалась на тому, що система управління освітою в Україні має бути громадсько-державною, відкритою, колегіальною і демократичною, але не централізованою і бюрократичною, громіздкою і незграбною. Передусім, надавалась максимальна автономність і самостійність губерніям, повітам, містам, селам, навчальним закладам, спрямовувалися зусилля на розв’язання стратегічних завдань народної освіти. Управлінська система не була відчуженою від учителів, батьків, громадськості, безпосередньо навчально-виховного процесу. Генеральний секретаріат, а потім Міністерство народної освіти мали виконувати загально - координуючу роль. На державні органи покладалися обов’язки підготовки до реформування освіти, стимулювання діяльності вчителів та учнів, педагогів-науковців, забезпечення їм умов для нормальної діяльності, раціональне планування мережі навчальних закладів, регулювання витрат на освіту й стимулювання пріоритетних напрямів у розвитку освіти, науки й культури; спонсорства та інших форм допомоги установам освіти приватними підприємствами, товариствами, різними комерційними структурами, партнерський, рівноправний стиль відносин.
Зазначається важливість ініціативи виборів керівників навчальних закладів і викладачів, відмова від монополізму державної школи, організація приватних навчальних закладів, постійна турбота про освітян.
Період Української Держави гетьмана П.Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.) багатьма українськими вченими висвітлюється негативно, але важко заперечити те, що він заслуговує на увагу з погляду історії вітчизняного державотворення в цілому й освітньої галузі зокрема.
На основі аналізу архівних матеріалів зазначено, що влада гетьмана П.Скоропадського мала позитивний вплив на розвиток органів державного управління освітою. За майже вісім місяців реальної влади Скоропадським і його урядом було проведено значну роботу на ниві освіти й культури, особливо у справі поліпшення управління вищою освітою в Україні. Дослідження на основі аналізу архівних документів дало змогу константувати, що стиль і методи керівництва першого Генерального секретаря й міністра народної освіти І.М.Стешенка, міністрів освіти П.О.Христюка, В.К.Прокоповича, М.П.Василенка, П.Я.Стебницького, В.П.Науменка, І.І.Огієнка були демократичними, партнерськими, орієнтованими на нові, прогресивні підходи щодо організації керівництва. Керівництво освітою в Україні, зокрема вищою, поступово ставало державною справою. Система рад та інститут комісарів освіти поклали початок громадсько-державному характеру керівництва справами освіти.
Специфіка розвитку системи державного управління вищою освітою в 1917-1919 рр. полягала в професіоналізації її змісту, на який мала значний вплив ідея національного відродження й політики українізації, прагнення до творчості у створенні самобутньої системи державного управління освітньою галуззю. Проведений історико-системний аналіз дозволив виокремити такі основні тенденції розвитку системи державного управління вищою освітою: громадсько-державний характер управління; відкритість системи; пріоритетний статус української мови; рівні права всіх громадян на здобуття вищої освіти, незалежно від національності, раси, соціального походження, статі, віросповідання; різнотипність і диференціація навчальних закладів; демократизація і гуманізація; партнерський, рівноправний стиль керівництва, пріоритетний характер фінансування й матеріального забезпечення вищої школи за рахунок фондів освіти, що формувалися з різних джерел доходів; повна фінансово-господарська самостійність; прагнення до творчості у створенні самобутньої системи управління вищою освітою; поєднання й збалансованість централізації і децентралізації.
На основі теоретичного аналізу й зіставлення архівних документів підтверджено, що в цей період реформування вищої освіти в Україні розпочалось не з реформування змісту, форм, методів організації навчального процесу, а з реформування функцій, структури і стилю центрального й регіонального управління освітою. Однак, широко накреслені плани й проекти розвитку системи державних органів управління вищою освітою не здійснилися. З поразкою молодої Української республіки поступово, без належного наукового обгрунтування законодавчо закріплюється і впроваджується в практику галузевий принцип управління з подальшою його уніфікацією, утверджується командно-адміністративна система державного управління.
У третьому розділі - “Творчі пошуки системи, моделей управління вищою освітою в період становлення й розвитку радянської влади в Україні (1917-1930 рр.)” - визначені провідні тенденції розвитку керівних органів освітою в зазначений період, функції, структура, зміст управління, напрями діяльності. У ході дослідження виявлено, що в січні 1919 р. відділ освіти при Тимчасовому робітничо-селянському уряді було реорганізовано в Народний комісаріат освіти (НКО). Для вирішення термінових питань організовувалась президія в складі Наркома, заступників і секретаря комісії, колегія, відділи.
Аналіз пошуків системи, моделей управління вищою освітою показує, що НКО України розпочав реформи вищої освіти в УСРР (Українській Соціалістичній Радянській Республіці) із видання декрету не про удосконалення системи управління вищою освітою, а з декрету “Про вступ до вищої школи”, в якому говорилося, що двері вищої школи відчинені для всіх бажаючих дістати вищу освіту. Аналізується діяльність колегіального органу Наркомосу - колегії та ради при Народному комісаріаті освіти. Особлива увага зосереджується на змісті постанови Наркомосу від 11 березня 1919 р. “Про реорганізацію управління вищими навчальними закладами”, за якою керівництво науковою, науково-навчальною та освітньою діяльністю вищого навчального закладу покладалося на відповідні ради. Управління вузом у цілому зосереджувалось у руках комісара, який стежив за проведенням у життя декретів і розпоряджень, розглядав і затверджував постанови рад вищого навчального закладу, розв’язував усі питання, що стосувались організації роботи навчального закладу. 6 червня 1919 р. Раднарком України прийняв декрет “Про народний комісаріат освіти”, в якому зазначалося, що загальне керівництво справою освіти й соціального виховання на території республіки належить Народному комісаріату освіти. Безпосередньо НКО здійснював керівництво діяльністю відділів народної освіти, контролював та інспектував усі культурно-освітні заклади інших комісаріатів, через їхні відповідні органи, а також професійні організації.
Наголошується, що становлення системи державного управління вищою освітою в Україні в ці роки відбувалось в умовах активної політизації освітньої сфери. У 1920-1922 рр. Наркомос освіти України очолював Г.Ф.Гринько – відомий радянський діяч, який цілеспрямовано й наполегливо відстоював ідею професіоналізації всієї системи освіти в Україні. Він виступив із пропозицією про схвалення схеми розвитку народної освіти України, що докорінно відрізнялась від схеми, запропонованої Наркомосом Росії, не тільки за формою, а й за змістом. Відстоював цю ідею, вимагав враховувати національні особливості розвитку освіти України. Наркомос України не об’єднувався з Наркомосом РФСР, як це було з усіма іншими наркоматами. Г.Ф.Гринько багато зробив не тільки для розвитку освіти, але й для поліпшення архівної справи, розвитку науки, кіно, театру, літератури, організаційних основ державного управління освітою зокрема, вищою.
У дисертації особливу увагу приділено аналізу першої “Схеми освіти УСРР”, розробленої і затвердженої керівництвом Наркомосу в серпні 1920 р., а також діяльності створеного у складі Наркомосу Головного комітету науково-спеціальної і професійно-технічної освіти (Укрголовпрофос), який здійснював керівництво робітничою, професійною і вищою спеціальною освітою. На основі архівних джерел і наукових праць уперше в Україні проаналізовано діяльність створеного у квітні 1922 р. у складі Укрголовпрофосу Навчально-методичного комітету (Методкому) для поліпшення навчально-методичної роботи вищих навчальних закладів. З метою організації навчально-методичної роботи у вузах створювались предметні комісії.
Проаналізовано “Тимчасове положення про вузи України”, затвердженого в жовтні 1922 р. урядом – основний документ для кожного навчального закладу. У Положенні знайшли відображення питання з організації набору студентів, забезпечення вузів кадрами викладачів тощо. Вищим органом вузу й факультету були збори студентського й професорсько-викладацького складу. Підсумком законотворчих процесів у галузі народної освіти було введення в дію “Кодекса законів про народну освіту УСРР”. У постанові уряду визначались структура, мета й завдання радянської системи загальної, професійної і вищої освіти, що встановились в Україні на початку 20-х років. Прийняття Кодексу мало велике значення для культурного будівництва в Україні. Це був перший документ, в якому законотворчо закріплені завдання, що стояли не тільки перед освітою, але й наукою, мистецтвом, літературою.
У дослідженні наголошено, що в 1924-1928 рр. простежується тенденція українізації вузів і управлінського апарату, яку здійснював Наркомос України. Передбачалось запровадити викладання українською мовою в педагогічних, сільськогосподарських, соціально-економічних навчальних закладах тощо. Окремі педагоги заохочувались до викладання українською мовою. Для кожного вищого навчального закладу було встановлено термін "цілковитої українізації“. Методком Укрголовпрофосу здійснював суворий контроль за складанням планів українізації та їх виконанням. Українізація управлінського апарату була під особливим контролем державних органів.
Для піднесення авторитету керівництва вузів і запровадження єдиноначальності велике значення мало затвердження “Положення про інститути УСРР”. Згідно з “Положенням” кожним інститутом керувало управління, обране колективом закладу. У складі правління були ректор інституту, його помічники, декани, представник від виконавчого бюро студентства.
Аналізується діяльність Народних комісарів освіти України – В.П.Затонського, О.Я.Шумського, М.О.Скрипника, звертається увага на стиль їх керівництва, зазначається, що, незважаючи на реформаторську діяльність керівництва НКО, органи державного управління освітою впроваджували ідеологізацію, політизацію і пролетаризацію в діяльність вищих навчальних закладів. Аналіз документальних матеріалів свідчить, що з 1928/29 навчального року простежується тенденція універсалізації систем освіти в Радянському Союзі. Встановлення єдиної системи вищої освіти в СРСР створило умови для проведення реорганізації всієї системи вищої школи, а також управління нею. У постанові ЦВК і РНКСРСР від 23 липня 1930 р. “Про реорганізацію вузів і втузів і передачу їх у відання відповідних наркоматів” йшлося про реорганізацію мережі вузів та управління ними за галузевою ознакою. Вузи й технікуми з багатьма факультетами реорганізовувались у галузеві вузи й технікуми.
Уніфікація системи вищої освіти й реорганізація мережі навчальних закладів за галузевою ознакою призвели до значного збільшення не лише кількості інститутів, а й контингенту студентів у них, уніфікації управління вузами й системи державного управління вищою освітою. Про це свідчить реорганізація Наркомосу України в 1930 р. На центральний апарат покладалося здійснення загально-ідеологічного, наукового й методичного керівництва всією системою народної освіти, у тому числі навчальними закладами, що були у віданні інших наркоматів, централізованого планування всієї культурно-освітньої системи УСРР, керівництво науково-дослідною роботою, контроль за всією видавничою діяльністю.
Відповідно до зазначених функцій схвалено структуру Народного комісаріату освіти УСРР. Основною структурною одиницею НКО замість управлінь стали сектори. За кожним працівником комісаріату визначалась відповідна ділянка роботи, виконання якої він мав забезпечувати. Виходячи із цього, можна стверджувати, що структура центрального апарату НКО була побудована за системою відповідних виконавців. Загалом процес становлення і розвитку системи державного управління вищою освітою в досліджуваний період характеризується в дисертаційному дослідженні як період постійних творчих пошуків, певних здобутків.
Ретроспективний логіко-системний аналіз архівних документів і наукової літератури дав змогу в цей період виявити основні тенденції розвитку державного управління вищою освітою в Україні:
- автономна модель Народного комісаріату освіти, пошуки в розробці теоретичних моделей, проектів, визначенні цілей, функцій та нової структури державного управління вищою освітою (відділи; управління, відділи, бюро і головний комітет, сектори, комісії; головний комітет, управління, відділи; головний комітет, відділи; управління, методичний комітет; сектори); створення різних типів вищих навчальних закладів; відмова від університетів як форми підготовки спеціалістів; національне спрямування змісту підготовки управлінських кадрів із представників робітничого класу й селянства (прийом за рознарядкою, куріями; перереєстрація, пріоритетний статус державної мови);
- започаткування основ нових форм, принципів і методів державного управління вищою освітою; підготовки відповідних кадрів; створення у вузах правлінь, рад; розширення й поглиблення демократичних засад у розвитку системи державного управління вищою школою, що виявилося в певній децентралізації і дерегламентації в характері змісту, форм і методів, стилю керівництва; цілісність і безперервність процесу підготовки й підвищення кваліфікації висококваліфікованих спеціалістів, що забезпечувались взаємозв’язком теоретичної, практичної, фахової підготовки й розширенням їх загальної культури.
Проаналізовано недоліки й прорахунки, негативні тенденції у становленні й розвитку системи державного управління вищою освітою: дрібна опіка над вищими навчальними закладами, професорсько-викладацьким складом, єдиний підхід до організації методичної роботи, відсутність належного кадрового, науково-методичного й фінансового забезпечення та професійної підготовки управлінців-освітян.
У четвертому розділі – “Проблеми удосконалення системи вищої освіти України в умовах централізації управління (1931-1959 рр.)” - розглядається розвиток системи державного управління вищою школою в період сталінських репресій і прискореної колективізації сільського господарства, героїчної боротьби українського народу проти фашистських загарбників та відбудови зруйнованого війною і окупацією народного господарства, розвитку культури й освіти, зокрема вищої.
Висвітлено діяльність органів державного управління вищою освітою в один з найскладніших історичних періодів розвитку України, 1931-1944 рр. – період сталінського режиму, що був диктаторським, антигуманним, антидемократичним. Це період форсованої примусової колективізації, ліквідації так званих “національних ухилів”, “прихованих троцькістів”, голодомору й репресій.
Дослідженням визначено, що особливої уваги заслуговують питання підготовки спеціалістів за радянської доби, стилю й методів керівництва вищою освітою в даний період.
На основі системного аналізу архівних джерел і наукових праць зазначено, що в 1931-1944 рр. значно посилилось адміністрування в організації управління вищою освітою. Вищі навчальні заклади й управління ними були організовані за галузевою ознакою. Відповідно до їх фаху, вузами керували народні комісаріати, установи, галузеві господарські об’єднання, організації.
Стосовно всіх інститутів на території УСРР, якими відали як загальносоюзні, так і республіканські наркомати, установи й організації, на НКО України покладалось: загальноідеологічне, наукове й програмно-методичне керівництво, здійснення керівництва українізацією, управління військовим навчанням тощо.
Директорів вищих навчальних закладів і їх помічників після узгодження з Наркомосом призначали й звільняли відповідні наркомати. Директор на засадах єдиноначальності керував вищою школою і одноосібно відповідав за стан її роботи.
Для посилення зв’язку вищих навчальних закладів із відповідними галузями народного господарства, здійснення громадського контролю за роботою вузів і сприяння розвиткові цієї роботи при кожному вищому навчальному закладі організовувалась Рада вищої школи як дорадчий орган. До складу ради входили директор, представники профспілок, громадських організацій, господарських органів і установ, професорсько-викладацького складу, студентства.
З метою об’єднання й спрямування загального керівництва вищою школою Радянського Союзу в 1936 р. створено Всесоюзний комітет у справах вищої школи. У 30-х роках система вищої освіти в СРСР була повністю уніфікована.
Зазначається, що, незважаючи на проведену організаційно-методичну роботу з підготовки висококваліфікованих спеціалістів для народного господарства, розробки поліпшених навчальних планів і програм, система вищої освіти потребувала значного поліпшення. Зокрема, навчальні плани вузів були багатопредметними й зазнавали, як і програми, щорічних змін; значна кількість профілів і паралелізм у підготовці кадрів однієї і тієї ж спеціальності призводили до розпорошення науково-педагогічних сил, матеріальних засобів, до зниження якості навчання; вступні іспити проводились не достатньо організовано, за відсутності безпосередньої участі й контролю директорів вищих шкіл і управлінь вищих навчальних закладів, наркоматів тощо.
Архівні матеріали свідчать, що в роки Великої Вітчизняної війни відбувалась подальша централізація управління вищими навчальними закладами. Із початком війни з фашистами Наркомосу довелось розв’язувати складне завдання евакуації вузів України в глибокий тил. Основними районами евакуації були Казахстан, Західний Сибір, Поволжя, Середня Азія, Урал. Перебування вищих навчальних закладів проводилось у надзвичайно складних умовах. Деяким вузам довелось евакуюватись 2-3 рази. Однак, незважаючи на великі труднощі, було евакуйовано понад 70 вузів, серед яких 3 університети, 28 індустріально-технічних, 18 сільськогосподарських, 12 медичних інститутів.
Народний комісаріат освіти в роки окупації німецько-фашистськими загарбниками українських земель працював у м.Москві. Він здійснював загальне керівництво евакуацією і розміщенням вузів, організував їх роботу на місцях. При Наркомосі УСРР була створена спеціальна оперативна група, яка збирала відомості про працівників органів народної освіти, організовувала їх роботу в школах і вузах інших республік Радянського Союзу.
Автор зазначає, що поряд з поновленням повоєнної мережі вузів в Україні, протягом 1943-1945 рр. Наркомосом проводилась велика робота з її розширення, а також з питань відкриття нових факультетів, що здійснювалось з урахуванням потреб відбудови й дальшого розвитку народного господарства в повоєнний час. Так, у Києві було створено автодорожний інститут; у Харкові – гірничий інститут; в Одесі – вище морехідне училище; в Ужгороді – університет. Водночас, незважаючи на значне збільшення кількості вищих навчальних закладів у галузях будівництва, промисловості, охорони здоров’я тощо, відновлення педагогічних інститутів і контингентів у них відбувалось повільно.
Детально проаналізовано зміни в організації управління вищими навчальними закладами України, виділені основні тенденції розвитку державного управління цього періоду.
1944-1959 рр. характеризуються певним розширенням прав республіканських міністерств і посиленням їх ролі в державному управлінні вищою освітою. Так, у 1944 р. було утворено управління в справах вищої школи при РНК УСРР з відділами: університетів і педвузів, індустріальних вузів, медичних, сільськогосподарських, економічних і юридичних вузів, технікумів та іншими. Управління безпосередньо керувало роботою вищих і середніх спеціальних закладів республіки.
У 1946 р. Народний комісаріат освіти Української РСР було перейменовано на Міністерство освіти УРСР. Міністерство здійснювало керівництво розвитком народної освіти в Україні. Йому були підпорядковані всі педагогічні й учительські інститути, педучилища й загальноосвітні школи.
Указом Президії Верховної Ради РСР в 1955 р. створено Міністерство вищої освіти України, що було певним кроком у розширенні прав союзної республіки й підвищенні її ролі в господарському й культурному будівництві. На міністерство покладалось безпосереднє керівництво переданими із союзного підпорядкування 58 вищими навчальними закладами, а також за навчально-методичною і науковою роботою всіх вузів і технікумів, що розміщувались на території України. Така перебудова дала змогу організувати найбільш успішну підготовку кадрів, зменшити децентралізацію в керівництві вищою школою, упорядкувати витрачання капітальних коштів, розподіл науково-педагогічних кадрів і навчально-методичних посібників.
Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в УРСР (МВССО) як союзно-республіканський орган державного управління було утворено на базі Міністерства вищої освіти в липні 1959 р. На нього покладалось керівництво безпосередньо підпорядкованими вузами, закладами, підприємствами й організаціями. Міністерство також здійснювало загальне керівництво й контроль за навчально-виховною і науково-дослідною роботою всіх вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, що знаходились у віданні інших міністерств і раднаргоспів в УРСР.
Аналіз літературних джерел і архівних матеріалів засвідчує, що в період Великої вітчизняної війни та перші повоєнні роки система вищої освіти України й органи її управління, що склались у повоєнні роки, розвивались, незважаючи на недоліки й проблеми. Проте, слід зазначити, що управління освітою (у тому числі й вищою) у цей період було надзвичайно централізованим, що мало позитивний ефект, оскільки таким чином забезпечувалось швидке реагування керівних органів освіти на зміни в житті країни, у науці, техніці, виробництві. Як і в усіх галузях народного господарства значно посилювався контроль у системі народної освіти.
У 50-ті роки проведена відповідна реорганізація органів управління вищою освітою під постійним і безпосереднім керівництвом партійних і державних органів. Система вищої освіти розвивалась, посилювалась централізація управлінських структур.
Логіко-системний аналіз дав змогу виявити основні тенденції розвитку державного управління в 1944-1959 рр.:
- втрата автономності в управлінні вищою освітою, міністерствами й відомствами УРСР; пошуки у визначенні змісту, цілей, завдань, функцій та удосконаленої структури управління вищою школою; відступ від національного спрямування змісту підготовки управлінських кадрів освітою України;
- створення у вузах рад вищої школи й науково-технічних рад; поступовий перехід до повної централізації та регламентації державного управління.

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження проблеми управління вищою освітою в Україні (1917-1959 рр.) й узагальнення його результатів, підтверджують, що вихідна методологія правильна, поставлені завдання реалізовані, мета досягнута, покладена в основу дослідження наукова позиція автора себе виправдала й гіпотеза підтвердилась. На основі здійсненого дослідження зроблені такі основні висновки й пропозиції.
1. У період адміністративної реформи в Україні особливе значення має розвиток системи державного управління освітою, зокрема вищою, що склалася. Об’єктивно-конструктивне, системне вивчення вітчизняного й зарубіжного досвіду, нагромадженого наукою, стало найважливішим джерелом для визначення стратегії сучасної наукової галузі - державного управління. Саме системний підхід сприяє глибшому розумінню закономірності поступового розвитку органів державного управління вищою освітою, зумовленості їх від суспільно-економічних, соціально-культурних та інших чинників; виявленню зв’язків, оцінок сучасного стану державного управління в освітній галузі й розкритті напрямів його подальшої еволюції.
Вивчення й узагальнення досвіду функціонування й історії розвитку органів державного управління вищою освітою в Україні дає змогу з’ясувати не тільки характерні особливості розвитку української теорії та історії державного управління, а й загальні тенденції, можливості й перспективи становлення й розвитку національного галузевого управління, зокрема, управління вищою освітою на засадах гуманізму й демократизації.
Аналіз свідчить, що державна влада в усіх країнах втручається в справи навчання й виховання кадрів, але всюди по-різному.
У лідерів державного централізму відбувається виражена “ерозія” державницького монополізму, верховенство влади. У них відсутній дієвий громадський вплив на формування освітньої політики, формування й реалізацію системи, стилю, цілей і методів управління.
2. Дослідження історичного досвіду розвитку органів державного управління вищою освітою, особливостей сучасного стану й тенденцій розвитку, а також категоріональний аналіз проблеми у філософській, правовій, соціологічній і психолого-педагогічній літературі дали змогу визначити поняття “державне управління вищою освітою”. Державне управління вищою освітою – це діяльність органів державної влади з вироблення організуючих, координуючих, регулюючих впливів на систему вищої освіти з метою забезпечення потреб суспільства й держави у кваліфікованих фахівцях і створення умов для самоорганізації особистості. Воно відбиває сутність, характер і ціннісно-функціональний аспект професійної підготовки й підвищення кваліфікації управлінських кадрів вищої освіти.
Доведено положення про багатоаспектне використання поняття “державне управління вищою освітою” як складової частини загальнонаціональної системи державного управління освітою, а також конкретного вищого навчального закладу; як системи підготовки фахівців із наукової галузі державного управління, що принципово відрізняється за цілями, змістом, функціями й структурою від підготовки фахівців з інших галузей.
Управління вищою освітою є однією з важливих проблем державного управління, ефективне розв’язання якої в сучасних соціально-економічних умовах вимагає наукового обгрунтування нових підходів до визначення змісту реформування управління вищою освітою й організації підготовки кваліфікованих державних службовців освітньої галузі, а також урахування світових і вітчизняних тенденцій, перспектив розвитку державного управління вищою освітою в умовах трансформації сучасного українського суспільства.
3. На засадах об’єктивного, етико-гуманістичного підходу й провідних положень теорії та історії державного управління, сучасної філософії вищої освіти, людинознавчих цінностей розроблено концептуальні теоретичні основи державного управління вищою освітою в сучасних соціально-економічних умовах. Вони грунтуються на підході до державного управління вищою освітою як цілісної системи управління, що будується на основі органічної єдності загального, особливого й індивідуального й має власний зміст, мету, функції, структуру, закономірності й протиріччя, поєднує в собі дві тенденції - керівну й керовану, що цілеспрямовано розвиваються.
Загальне - це складова частина наукової галузі державного управління - галузевого управління, пов’язаного з накопиченням суспільством відповідного досвіду управління вищою освітою на різних етапах його розвитку.
Особливе - має свою специфіку, зумовлену особливостями наукового обгрунтування системи державного управління вищою освітою нового типу.
Індивідуальне - відображає залежність підготовки висококваліфікованих державних службовців не тільки від поєднання загального й професійного розвитку особистості, але й від принципів системи освіти: демократизації і гуманізації, колегіальності й автономізації, єдиноначальності й інтеграції, педагогізації і диференціації, національного й регіонального підходів.
Діалектика загального, особливого й індивідуального вимагає, щоб залишаючись відкритими, вбираючи загально-людське, культура й освіта не втрачали своєї національної самобутності.
У системі розвитку державного управління в освітній галузі досліджуваного періоду існував феномен фетишизації загальновизнаних необхідних і основоположних принципів гуманізації, єдиноначальності, колегіальності.
Гуманізація суспільних відносин і передусім управління, є в наш час не просто привабливим з етичного погляду гаслом, а нагальною потребою, справою, від здійснення якої залежить виживання людства.
Кардинальний шлях гуманізації управління освітою передбачає, що орієнтація на розгортання індивідуальних можливостей особистості поєднується з її залученням до національної і світової культури й не просто до її готових, нехай найцінніших результатів, а й до діалогічного за своїми механізмами процесу її творення.
Колегіальність як принцип, що набув поширення в 1917-1919 рр., пропагується й діє сьогодні, але кримінальна відповідальність за прийняте колегіальне рішення в нас відсутня. Колегіальний орган, як і посадова особа, за нашим законодавством не несуть відповідальність за прийняття таких рішень. Достатньо ввести систему чіткого розподілу персональних повноважень, прав і повної відповідальності, і ніхто з керівників не підпише колегіальних рішень, що викликають сумнів, оскільки за них треба нести персональну відповідальність.
Відповідальність - не нав’язаний ззовні обов’язок, а відповідь на звернення до суб’єкта, прохання, що сприймається як власна турбота.
Відповідальність у прямому розумінні - це повністю добровільний акт, відповідь на потреби іншого, виражені або невиражені. Бути відповідальним – означає бути вільним, правдивим і готовим відповісти за свої дії і вчинки.
Вивчення досвіду управління вищою школою в досліджуваний період свідчить, – коли відсутня відповідальність, не може йти мова про будь-які навіть найпростіші демократичні форми управління. Демократія вважається з давніх давен умовно-зразковою, привабливою, прийнятною формою суспільного буття, оскільки не відмовляється від “кратоса” - організаційно-владного фактора. Демократія уособлює процес налагодження суспільних стосунків співробітництва, який кладе край поділу на керівників і позбавлених права на власну думку виконавців, але грунтується на організації, найсуворішій дисципліні й підпорядкованості; означає багатоступеневу систему відповідальності всіх без винятку від підлеглого до керівника, кожного зокрема.
Головним у демократичному процесі управління вищою освітою має бути формування правового, відповідального типу взаємодії між керівництвом і підлеглими, подолання безправ’я останніх.
Саме демократія в освітній галузі спроможна стати дійовим засобом, необхідним чинником, що не дає змоги єдиноначальності вироджуватись у режим всевладдя, який поєднує стан сваволі й безправ’я, безапеляційний стиль керівництва й понівечену гідність підлеглих кріпаків, що не мають жодного засобу впливу на свого керівника.
Принцип єдиноначальності став одним із найважливіших організаційних принципів, основою системи централізованого керівництва освітою, зокрема вищою, за якою на чолі освітніх структур стоїть начальник, наділений одноосібною розпорядчою владою і відповідними правами стосовно підлеглих.
4. Як соціальний феномен процес розвитку державного управління вищою освітою включає три умовно визначені й обгрунтовані нами взаємопов’язані періоди розвитку системи державного управління вищою освітою в 1917-1959 рр. Кожен період визначається: соціально-економічними умовами, рівнем розвитку теорії і практики державного управління, суб’єктами реалізації мети й завдань розвитку системи державних керівних органів вищої освіти в Україні.
1917-1919 рр. - це період становлення основ українського демократичного правового державного управління освітньою галуззю, заснованого на принципах гуманізації й демократизації, колегіальності й єдиноначальності, інтеграції і диференціації управління.
У період УНР ставилось завдання побудови демократичного правового державного управління, заснованого на поєднанні розумної централізації і децентралізації.
1920-1930 рр. - період пошуків нової оптимальної системи, моделі радянського державного управління вищою освітою, посилення загальнодержавного курсу на побудову комуністичного суспільства, однопартійності й централізації управління, збільшення адміністративного апарату, бюрократизація його діяльності.
1931-1959 рр. - період утвердження командно-адміністративної системи управління вищою освітою як організаційної основи тоталітарного режиму, посилення бюрократичного централізму і втрата децентралізації.
Здійснене дослідження дає можливість виділити й актуалізувати той факт, що в короткий період демократизації після Лютневої революції 1917-1919 рр. відбулась демократизація і гуманізація єдиноначальності. У цей час поширюється система партиципації (співучасті) і виборності державних і громадських органів, заміщення керівників, науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів. Вони обиралися закритим (таємним) балотуванням, періодично звітувалися перед своїми підлеглими, перспективні висувалися на вищі посади. Розвиток виборних засад у вищій освіті - суто демократичний імператив, що означає подолання фактичної ізоляції, усунення колективів від управлінської діяльності, саме демократично проведені вибори, - середовище управлінців, освітян, перешкоджали добору кадрів на грунті протекції, родинних зв’язків, підлабузництва, обмежували поле управлінської діяльності єдиноначальника. Це сприяло відродженню такої невід’ємної сторони єдиноначальності, як неодмінність неподільної відповідальності за управлінську діяльність.
Із середини 30-х років принцип єдиноначальності перестає існувати в чистому вигляді. Єдиноначальність починає контролюватись, кожен крок керівника-єдиноначальника в системі вищої освіти підпадає під жорсткий партійно-політичний контроль від фази призначення на посаду до звільнення з неї.
Репресії, гоніння на вільнодумців, стримування демократизації, розгул бюрократизму, комчванство, корупція були породжені деформаціями й відхиленнями в системі державного управління. Командно-адміністративна система набирає сили. Від керівників вимагалося тільки активно пропагувати серед мас і втілювати в життя нові постанови й директиви. Перехід до жорсткого планування обернувся згортанням творчості, ініціативи й самобутності в керівників-управлінців, зниженням їх матеріальної заінтересованості в результатах своєї діяльності. Єдиноначальність і колегіальність шануються лише на словах.
Запропонована періодизація дала можливість виявити принципові зміни розвитку державного управління вищою освітою в кожному з досліджуваних періодів; розкрити взаємозв’язок між попереднім і наступним періодами розвитку, визначивши специфічні риси кожного з них; сформувати цілісне уявлення про розвиток системи державного управління вищою освітою як соціально-історичне явище, розглянувши його найважливіші тенденції і суперечності.
5. Проведене дослідження дає змогу:
- відтворити цілісну картину пошуків шляхів становлення й розвитку державного управління вищою освітою в Україні;
- теоретично обгрунтувати й оцінити реальний доробок складових системи вищих органів державного управління (Генерального секретаріату освіти, Міністерства народної освіти, Міністерства освіти та мистецтв, Народного комісаріату освіти, Комітету у справах вищої школи, Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти, Міністерства освіти);
- виявити особистий внесок і стиль керівництва вищим органом державного управління освітою: І.М. Стешенка - “батька рідної вищої школи”, першого міністра народної освіти України; В.К. Прокоповича - “акуратного, ділового, точного в думках, виразах і праці керівника”; М.П. Василенка - міністра освіти та мистецтва, що прийшов розвивати, а не руйнувати вищу освіту; В.П. Науменка - лідера-просвітителя за покликанням; І.І. Огієнка - “державотворця, духовного велетня”, організатора вищої школи з високим рівнем сформованої національної свідомості; Г.Ф.Гринька - який заперечував політехнічну освіту, але відстоював свої погляди, що виражалися в щирій любові до радянської Вітчизни, партії та її керівників-вождів; В.П.Затонського - “вірного сина партії”, лідера-організатора-енциклопедиста; О.Я.Шумського - борця за українізацію вищої школи; М.О.Скрипника - “твердокам’яного більшовика”; П.Г.Тичини - керівника великого організаторського таланту.
Головним у їх управлінській діяльності переважно був демократично-авторитарний стиль, що забезпечував ефективну спільну діяльність керівництва й колективу в результаті використання досвіду, знань працівників, поваги, шанобливого ставлення до них, налагодження міжособистісних стосунків, розвитку ініціативи, самостійності, творчої співпраці з колективом; колегіальності в прийнятті управлінських рішень, постійного підвищення свого професійного творчого потенціалу.
7. Зростає потреба в більш повному й оперативному використанні результатів історико-теоретичних досліджень із державного управління вищою освітою особливо на практиці, а саме: при розробленні теоретичних засад і концепцій подальшого розвитку системи державного управління вищою освітою; утілення в практику конструктивних ідей та історичного досвіду (громадсько-державний характер управління: опікунські, спонсорські ради, фонди, товариства) з метою демократизації, гуманізації і автоматизації державного управління вищою освітою; для створення сучасної нормативної бази й розроблення комплексу науково-методичних матеріалів із забезпечення підготовки, підвищення кваліфікації, освітньо-кваліфікаційних стандартів і професіограм, підвищення професійного статусу й конкурентоспроможності державних службовців освітньої галузі.
Назріла необхідність утілення в життя - Закону “Про вищу освіту”, розробки директивних і нормативних актів, що забезпечують умови діяльності державно-громадських органів управління вищою освітою.
Міністерству освіти і науки України необхідно передати всі вищі навчальні заклади, як це було зроблено в 1917-1919 роках, щоб не було дублювання підготовки спеціалістів різногалузевого підпорядкування. Необхідно позбутися в суспільно-чиновницькій свідомості традиційно зневажливого сприйняття підлеглих як громадян “нижчого гатунку”. Певні правообмеження управлінців-освітян є необхідними й неминучими в специфічних умовах державної служби, але це не має призводити до загальної зміни громадського статусу особи. Універсальною вимогою до визначення демократично-правового статусу управлінця мусить бути законодавче забезпечення таких організаційних і комунікативних форм, за якими кожна людина залишається відповідальною, ціннісною, самостійною і величною.
Зміст демократизації управління вищою освітою повинен містити заходи щодо створення відповідного законодавчого середовища, управлінських традицій, які б перешкоджали дріб’язковій опікунській діяльності старших керівників, заохочували до самостійності підлеглих, давали їм можливість виявити розумну ініціативу, творчість у виконанні поставлених завдань.
Для налагодження необхідної сьогодні системи правозахисту управлінців, викладачів, науковців є необхідність у створенні громадсько-парламентських структур контролю за дотриманням усіма інституціями й урядовцями держави, управлінським складом точної дії і сили Закону про освіту, неприпустимості неконституційного обмеження їх загальногромадських прав; створенні на базі Української Академії державного управління при Президентові України кафедри теорії та історії державного управління.
Міністерству освіти і науки необхідно переглянути й уточнити спеціальності й спеціалізацію фахової структури підготовки спеціалістів для освітньої сфери, активізацію переходу до підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації державних службовців, керівників навчальних закладів як спеціалістів нової формації.
Доведено, що важливим етапом у дослідженні проблеми є прогнозування шляхів розвитку системи державного управління вищою освітою в сучасних умовах. Аналіз історичної еволюції, закономірностей і особливостей сучасного становлення, структурування, функціонування системи державного управління освітою дає змогу стверджувати, що напрями розвитку залежать від умов соціально-культурного становища в Україні, а також тенденцій загальноєвропейських освітніх систем.
Програмувати, моделювати й створювати інтелектуальний і духовний потенціал нації ми зможемо, тільки прийнявши загальнодержавну комплексну й перспективну програму розвитку вищої освіти в Україні й управління нею.
Успішне здійснення гуманізації і демократизації управління вищою освітою в Україні можливе лише за умови одночасної докорінної демократизації державного устрою, що супроводжуватиметься зростанням громадянської активності людей, усвідомлення ними переваг самоврядування в усіх сферах суспільного життя, у тому числі й освіті.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Монографія
1. Майборода С.В. Державне управління вищою освітою в Україні: структура, функції, тенденції розвитку (1917-1959 рр.): Моногр. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – 308 с.

Статті в наукових фахових виданнях
2. Майборода С.В. Управління вищою школою України в 1917-1920 рр. // Вісн. УАДУ. – 1996. - № 2. – С. 31-35.
3. Майборода С.В. Управління вищою освітою в Україні (20-ті роки ХХ ст.) // Вісн. УАДУ. – 1998. - № 2. – С. 142-150.
4. Майборода С.В. Управління вищими навчальними закладами України у 30-ті роки ХХ ст. // Вісн. УАДУ. – 1998. - № 4. – С. 135-140.
5. Майборода С.В. Управління вищою освітою України в 1941-1945 рр. // Вісн. УАДУ. – 1999. - № 1. – С. 202-207.
6. Майборода С.В., Майборода О.В. Управління вищими навчальними закладами України (50-ті роки ХХ ст.) // Вісн. УАДУ. – 1999. - № 3. – С. 248-253.
7. Майборода С.В. Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти – центральний орган державної влади управління вищою освітою в УРСР (1959-1969 рр.) // Вісн. УАДУ. – 1999. - № 4. – С. 313-319.
8. Майборода С.В. Особливості реформування управління вищою освітою України в 1969-1975 рр. // Вісн. УАДУ. – 2000. - № 2. – С. 300-307.
9. Майборода С.В. М.П. Василенко – міністр народної освіти та мистецтв України // Вісн. УАДУ. – 2000. - № 3. – С. 315-321.
10. Майборода С.В. Система державного управління вищою освітою України (1950-1960 рр.) // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. УАДУ. – Л.: НЛРІДУ УАДУ, 2001. – Вип. 6. – С. 134-139.
11. Майборода С.В. Управління вищою педагогічною освітою України (40-50-ті роки ХХ ст.): Зб. наук. пр. УАДУ: В 4 ч. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – Вип. 2. – Ч. ІІ. – С. 380-386.
12. Майборода В.К., Майборода С.В. М.М.Грищенко – керівник-організатор народної освіти України: Зб. наук. пр. УАДУ. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – Вип. 2. – Ч. ІV. – С. 391-395.
13. Майборода С.В. Уніфікація державного управління вищою освітою в Україні у 20-30-х рр. ХХ ст. // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. УАДУ. - Одеса, 2000. – Вип. 4. – С. 6-13.
14. Майборода С.В. П.Г.Тичина – поет, політичний діяч, Народний комісар освіти України // Вісн. УАДУ. – 2001. - № 1. – С. 171-175.
15. Майборода С.В. Г.Ф. Гринько – керівник-організатор державного управління освітою в Україні (1920-1922 рр.) // Вісн. УАДУ. – 2001. - № 2. – С. 159-164.
16. Майборода С.В. Історико-теоретичні дослідження вітчизняних авторів із питань становлення й розвитку державного управління вищою освітою в Україні // Вісн. УАДУ. - 2001. - № 3. – С. 190-195.
17. Майборода С.В., Жабенко О.В. Державна освітня політика України у повоєнні роки (1945-1950 рр.) // Вісн. УАДУ. – 2001. - № 4. – С. 187-195.
18. Майборода В.К., Майборода С.В. Державна стратегія розвитку вищої освіти в Україні: Зб. наук. пр. УАДУ. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – Вип. 1. – С. 264-268.
19. Майборода С.В., Жабенко О.В. Тенденції державної політики у розвитку освітньої галузі України (1950-1960 рр.): Зб. наук. пр. УАДУ. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – Вип. 2. – С. 334-342.
20. Майборода С.В. І.І. Огієнко – Міністр народної освіти та мистецтв української республіки // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. УАДУ. - Одеса, 2001. – Вип. 5. – С. 6-12.
21. Майборода В., Майборода С. Державна політика у сфері освіти періоду національно-визвольної війни українського народу 1917-1919 рр. // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – Дніпропетр. філ.: УАДУ, 2001. – Вип. 2 (5). – С. 36-44.
22. Майборода С. Іван Стешенко видатний організатор управління вищою освітою в Україні // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. УАДУ. – Х., 2001. - № 3. – С. 211-216.

Програми, навчальні посібники, статті в інших виданнях, тези доповідей
23. Типова програма кандидатського іспиту: 25.00.05 – галузеве управління. - К.: Вид-во УАДУ, 1998. – 14 с. – Авторських 2 с.
24. Майборода С.В. Тенденції розвитку державного управління вищою освітою України в 1917-1930 рр. // Суспільні реформи та становлення громадянського суспільства в Україні: Матеріали наук.-практ. конф. / За ред. В.І.Лугового, В.М.Князєва. – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – С. 215-218.
25. Долинська Л.В., Кононова З.М., Майборода С.В. та ін. Світ сучасної людини: Навч. експерим. пос. – К., 1996. – 404 с. – Авторських 118-129 с.
26. Майборода В., Луговий В., Крисюк С., Протасова Н., Майборода С. Всебічний розвиток освіти – примноження наукового та інтелектуального потенціалу суспільства // Україна: поступ у ХХІ століття. – К.: Вид-во УАДУ, 2000. – С. 187-200.
27. Майборода В.К., Майборода С.В. Про періодизацію розвитку професійної освіти України в ХХ столітті: Наук. вісн. Чернів. ун-ту: Зб. наук. пр. - Вип. 99: Педагогіка та психологія. – Чернівці: Рута, 2000. – С.105 –110.
28. Майборода С.В. Реформування управління вищою освітою України в 20-ті роки ХХ ст.: Зб. наук. пр. – К.: Хрещатик, 1997. – С. 306-309.
29. Майборода С.В. Мирная миссия советских учителей // “Воспитание учащейся молодежи в духе мира и новое политическое мышление”: Материалы науч. конф. – Ровно, 1990. – С. 245-247.
30. Майборода С.В. Вчися працювати самостійно // “Науково-педагогічні проблеми підготовки вчителя у вузі”: Матеріали наук.-практ. конф. – К.: Вид-во КДПІ, 1991. – С. 51-52.
31. Майборода С.В. Тенденції розвитку народної освіти в країнах Африки // “Сучасні тенденції розвитку педагогічної теорії і практики в зарубіжних країнах”: Зб. наук.-практ. конф. – К., 1991. – С. 62-65.
32. Майборода В.К., Майборода С.В. Національні школи України: історія, досвід, проблеми (стаття перша) // Рідна шк. – 1992. - № 5-6. – С. 5-10. – Авторських 2 с.
33. Майборода В.К., Майборода С.В. Національні школи України: історія, досвід, проблеми (стаття друга) // Рідна шк. – 1992. - № 11-12. – С.14-21. – Авторських 4 с.
34. Майборода В.К., Майборода С.В. Національні школи України: історія, досвід, уроки (стаття третя) // Рідна шк. – 1993. - № 7. – С. 65-70. – Авторських 3 с.
35. Майборода С.В. Розвиток вищої школи України в 1917-1918 рр. // “Науково-методичне забезпечення діяльності сучасної професійної школи”: Матеріали наук.-практ. конф. – К., 1994. – С. 98-99.
36. Майборода С.В. До початків вищої освіти в Україні // “Психолого-педагогічні проблеми професійної освіти”: Наук.-метод. зб. – К., 1994. – Ч. 1. – С. 75-77.
37. Майборода С.В. Науково-педагогічні кадри вищої школи України в роки Другої світової війни // “50-річчя перемоги над фашизмом: наслідки та уроки”: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – К., 1995. – С.86-89.
38. Майборода С.В. Особливості підготовки вчительських кадрів у країнах Західної Європи // “Вища освіта в Україні: реалії, тенденції, перспективи розвитку”: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. – К., 1996. – С. 83-84.
39. Майборода С.В. УНР і питання управління вищою освітою: Зб. наук. пр. – Житомир, 1997. – С. 81-84.
40. Майборода С.В. Організація управління вищою освітою в Українській Народній Республіці (1917-1918 рр.) // Суспільствознавчі науки та відродження нації: Зб. наук. пр. – Луцьк, 1997. – С. 114-117.
41. Майборода С.В. Реформування управління вищою школою України в 1917-1920 рр. // “Система неперервної освіти: здобутки, пошуки проблеми”: Зб. міжнар. наук. прак. конф. В 6 кн. – Чернівці: Митець, 1996. – Кн. 2. - С. 64-66.

АНОТАЦІЇ
Майборода С.В. Державне управління вищою освітою в Україні: структура, функції, тенденції розвитку (1917-1959 рр.). – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.01 – теорія та історія державного управління. – Українська Академія державного управління при Президентові України. – Київ, 2002.
У дослідженні проведено системний концептуально-цілісний аналіз еволюції розвитку державного управління вищою освітою в Україні як історико-соціального феномена в 1917-1959 роках. Дослідження базується на широкому колі джерел, значна частина яких була невідома або вперше введена в науковий обіг. У роботі системно подано структуру й функції центральних органів державного управління вищою освітою, охарактеризовані стиль і методи керівництва міністрів освіти. Удосконалено підходи до визначення періодизації та етапів еволюції державного управління вищою освітою в Україні. Охарактеризовано закономірності й суперечності відповідно до кожного з виявлених періодів розвитку державного управління вищою освітою. Проведено комплексний аналіз змісту й форм управління, виявлені основні принципи, тенденції розвитку державного управління вищою освітою України.
Результати дослідження можуть бути використані в практичній діяльності органів управління навчальних закладів різного рівня акредитації, у викладацькій і лекторській роботі.
Ключові слова: управління, державне управління, система органів управління, державне управління вищою освітою, форма, структура, функції, тенденції.

Майборода С.В. Государственное управление высшим образованием в Украине: структура, функции, тенденции развития (1917-1959 гг.). – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора наук государственного управления по специальности 25.00.01- теория и история государственного управления. – Украинская Академия государственного управления при Президенте Украины. – Киев, 2002.
Диссертация посвящена вопросам становления и развития системы государственного управления высшим образованием Украины в 1917-1959 годах. В исследовании проведен концептуально-целостный анализ эволюции развития государственного управления высшим образованием в Украине как историко-социального феномена. Исследование базируется на широком и разнообразном круге источников, значительная часть которых была неизвестна или впервые введена в научный оборот. В монографии проанализированы историко-теоретические исследования участников образовательного движения в Украине в 1917-2000 годах и научно-теоретические работы зарубежных авторов по теме данного исследования.
Рассмотрены структура и функции центральных органов государственного управления высшим образованием, теоретически обоснован и оценен их вклад в развитие высшего образования Украины.
Охарактеризованы стиль и методы руководства высших органов государственного управления образованием, в частности министров: И.Стешенко, В.Прокоповича, Н.Василенко, В.Науменко, И.Огиенко, Г.Гринько, В.Затонского, А.Шумского, Н.Скрипника, П.Тычины и других.
Усовершенствованы подходы в определении периодизации и этапов государственного управления высшим образованием в Украине. Предложенная периодизация дала возможность показать принципиальные изменения развития государственного управления высшим образованием в каждом из исследуемых периодов; расскрыть взаимосвязь между предыдущим и последующим периодами развития, определив специфические черты каждого из них; сформировать целостное представление о развитии системы государственного управления высшим образованием как социально-исторического явления.
Выявлены закономерности процесса развития системы государственного управления образованием (в частности высшим) исследуемого периода: обусловленность процесса становления государственного управления высшим образованием, особенностями социально-экономического, социально-политического развития Украины; зависимость сущности государственного управления от цели, содержания, методов деятельности, условий, в которых она протекала, и результатов, которые достигаются в процессе управления (в результате количественных изменений и разрешения внутренних противоречий); взаимосвязь между стилем руководства и отношениями между руководителями-управленцами, подчиненными и их коллективами и др.
Проведен комплексный анализ содержания и форм государственного управления высшим образованием в Украине. Показана значительная трансформация тенденций на различных этапах развития системы государственного управления высшим образованием. Осуществлен критический анализ практической деятельности государственных органов управления высшим образованием в период национально-освободительной борьбы украинского народа 1917-1919 годов: Украинской Народной Республики (УНР), Гетьманата и Директории, в 20-30-х годах – в период становления и развития советской власти, в 40-50-х годах – во время Второй мировой войны и послевоенного восстановления народного хазяйства.
Показано резкое отличие государственного управления образовательной отраслью 1917-1919 годов – периода становления основ украинского демократического правового государственного управления высшим образованием, основанного на принципах гуманизации и демократизации, колегиальности и единоначалия, интеграции и диференциации управления от командно-административной системы государственного управления советского периода. Основой для объективной характеристики деятельности государственных органов управления высшим образованием послужили материалы архивов Украины.
Результаты исследования могут быть использованы в практической деятельности органов управления учебными заведениями различного уровня аккредитации, в преподавательской и лекторской работе. Фактические данные будут способствовать теоретической подготовленности преподавателей, соответствующих специалистов, усовершенствованию работы с управленческими кадрами образовательной отрасли.
Ключевые слова: управление, государственное управление, система органов управления, государственное управление высшим образованием, форма, структура, функции, тенденции.

Mayboroda S.V. Public Management of higher education in Ukraine: structure, functions, trends of development (1917-1959). – Manuscript.
The thesis for a Doctor degree in Public Administration; speciality 25.00.01 – Theory and History of Public Administration. – Ukrainian Academy of Public Administration, Office of the President of Ukraine. – Kyiv, 2002.
The Thesis presents a refined, system and comprehensive analysis of higher education public management evolution as the historical and social phenomenon in 1917-1959. The research is based on various sources of information, the majority of which has been refered to and put into circulation for the first time. The author provides, in a system way, the structure and functions of central bodies of higher education public management, characterizes the style and methods of higher education authorities work. The research focuses on and improves the ways of defining periods and stages of higher education public management development in Ukraine. The author examines regularities and contradictions of each revealed stage of higher education public management development. Based on the all-round analysis of the essence and forms of management, the author reveals the main principles and trends in higher education public management in Ukraine.
The research results may be applied in practical activities of management bodies of various educational institutions, as well as in training.
Key words: management, public administration, management bodies system, higher education public management, form, structure, functions and trends.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

 

Пошукова анотація: розкриття бухгалтерських адвокатом науково доказів поліції мирової інформаційного комп'ютерних оперативної смартфонів спеціальних розслідуванні електричної Вимагання працівників Виникнення Канади Виправлення Виправні кооперативі експерта моральних навчальні представницькі засуджених провадження соціального церкви контроль масової батьків боржника управлінні військовослужбовців протиправні міжнародних лікувальну конкуренції торгівлю хабарництво Німеччини підвищеної податкової спеціального господарського обстановки заподіяної немайнової моральної службовими життю малолітніми незаконними незаконними внутрішніх екологічних НКВС Віктимологічна профілактика Влада автомобільної громади розслідування Внутрівідомчий Внутрішнє переконання прикордонні Європейському Внутрішньоуправлінська Європейського політики факторів християнства радянського трубчастих Геґеля жертву Гарантії землю слідчого проступки фінансових Гарантія забезпечення податкового паритетність Гендерна смислової правових Геокриміногенна Гідність прокуратури майном адміністрацій консультаційних Господарський підприємців інвестиційної підтримки корпоративних акціонерних лікарськими банкрутства податків Гродський контроль порядок громадянського Громадянин Громадянство Громадянське Громадянські Грошові Групова насильницька Гуманізація інтервенція Делегування Деліктний Деліктологія управління судової громадянське Держава влада допомога інформаційна кадрова транскордонного тероризму соціальної торгівлі житлово політика місцевих політика регуляторна служба політичне охорони аграрного туризму природні агропромислового безпеки зайнятості населення торгівлі промисловості промислового регіону підприємництва освітнього митної монополій освітніх праці транспортних залізничного аграрного ринку культури кооперації олійного охороні регіонів пенсійного телекомунікаційної туристичної фондового освіти регіону розвитку туризму давальницькою програмування транспортної техногенної гуманітарній партійної допомоги населення гетьманату Пенсійного мінерально вищою економікою судів життєдіяльності інноваційною місцевому пенітенціарною охорони пожежною приватизацією вищої здоров'я інтелектуальних культури європейської допомогою електроенергетики рекреаційного безпеки військовими середньої охорони переробних органів контроль фондового сільськогосподарського злочинністю нотаріальною цінних ліцензійної Буковині економічної інноваційних службовець фінансовий природокористування гілок етнічними Криму папери навчальними страхування неповнолітніхмитної громадянського Дністрянського Петрункевича західноукраїнських Державотворчий Дефектність управління унітарній адміністративного доказів канонічного конституційногоподаткового Джерела Європейського Союзу Джерела трудового Диспозитивність

 


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking