Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
Номера от 730 грн.
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Номера от 490 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Номера от 450 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-2% онлайн заказ
Зачарованные Карпаты
Зачарованные Карпаты
Закарпатье, Воловец
Коттеджи от 400 грн.
Есть номера


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Державний контроль за злочинністю

 

ЛИТВАК ОЛЕГ МИХАЙЛОВИЧ

ДЕРЖАВНИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ЗЛОЧИННІСТЮ (кримінологічний аспект)

Спеціальність 12.00.08
кримінальне право та кримінологія;
кримінально-виконавче право

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Харків-2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі кримінального права та кримінології в Національному університеті внутрішніх справ МВС України, м. Харків

Науковий консультант – доктор юридичних наук, професор Бандурка Олександр Маркович, ректор Національного університету внутрішніх справ України

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Голіна Володимир Васильович, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри кримінології і кримінально-виконавчого права;

доктор юридичних наук, професор Навроцький В’ячеслав Олександрович, Львівський національний університет імені І.Франка, професор кафедри кримінального права і кримінології юридичного факультету;

доктор юридичних наук, професор Туркевич Інна Костянтинівна, Київський національний університет імені Т.Шевченка, професор кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету.

Провідна установа – Інститут держави і права ім. В.М.Корецького Національної академії наук України, відділ проблем кримінального права, кримінології та судоустрою, м. Київ

Захист відбудеться “9” лютого 2002 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.01 в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77)

Автореферат розісланий “8 січня 2002 року

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Битяк Ю.П.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Історичним призначенням держави згідно з Конституцією України є всебічне забезпечення прав і свобод людини, захист її життя і здоров’я, честі, гідності й недоторканності як найвищих соціальних цінностей (ст. 3). Звідси випливає одна з найважливіших функцій держави у сфері боротьби зі злочинністю - правоохоронна функція. Вона багатогранна і досліджується суспільними та юридичними науками, зокрема кримінологією. Серед важливих і недостатньо досліджених напрямків у кримінології є державний контроль за злочинністю як складова частина соціального контролю в загальній теорії боротьби зі злочинністю. Цю проблему порушували різні дослідники –фахівці різних галузей знань. Однак її різнопланове освітлення в кожній конкретній галузі науки не дало можливості створити загальну теорію протистояння злочинності. Держава у своїй діяльності в боротьбі зі злочинністю не тільки здійснює заходи по боротьбі з нею, а й у деяких випадках може створювати негативні криміногенні чинники і тим чи іншим шляхом сприяти виникненню окремих (нових) видів злочинів. Тому для раціонального й ефективного контролю за злочинністю потрібна загальна теорія (теоретична модель) впливу державної влади на злочинність.
За радянських часів такою теорією вважали кримінальну політику, яку в різні історичні періоди визначала правляча комуністична партія. Існує велика кількість літератури на тему радянської кримінальної, кримінально-процесуальної, виправно-трудової, нарешті, кримінологічної політики. У 20-30-ті роки в СРСР працювали науково-дослідні інститути кримінальної політики. Але об'єктивний науковий пошук замінювали виправдовуванням вкрай ідеологізованої теорії і практики репресивної політики авторитарного режиму. Власне, наукової теорії боротьби зі злочинністю в СРСР, по суті, не було, бо відверте проголошення партійності як основного принципу юриспруденції та політики виключало їхню науковість.
У наш час вивчення досліджень періоду радянської кримінальної політики мають головним чином історичну цінність. Однак варто назвати деякі спеціальні дослідження в Україні, у яких були спроби вийти за межі тієї політики. Це монографії А.Е.Жалінського, В.С.Зеленецького, В.І. Шакуна.
Серед російських авторів досліджень теми слід назвати роботи В.М. Когана, С.В.Бородіна, В.В. Лунєєва, А.І.Харитонова, які широко використовувалися дисертантом і неодноразово згадуються в тексті, хоча вони й мають дещо іншу наукову спрямованість і не спираються на сучасну криміногенну ситуацію в незалежній Україні.
Мета і завдання дослідження полягають у визначенні ролі державної влади в протистоянні кримінальному злу, формуванні стратегічних напрямів і засобів державного контролю за злочинністю в період проведення економічних, соціальних та правових реформ у незалежній Україні.
Головними завданнями дослідження є:
- розглянути і сформулювати теоретичну концепцію криміногенного і антикриміногенного впливу держави на злочинність;
- сформулювати поняття та головні напрямки ( форми) державного контролю за злочинністю;
- провести кримінологічний аналіз злочинності в Україні протягом 15 років (1986-2000), з яких – шість років – до проголошення незалежності України, та дев’ять – після проголошення;
- вивчити шляхи і методи підвищення ефективності попереджувального та морально-виховного впливу кримінального законодавства;
- визначити шляхи вдосконалення теорії та практики правозастосувальної діяльності органів кримінальної юстиції;
- узагальнити практику спеціально-кримінологічного попередження злочинності в Україні і розглянути заходи підвищення її ефективності.
Об’єктом дослідження є система знань і політико-правових явищ у сфері боротьби зі злочинністю, зокрема, заходи державного контролю за злочинністю.
Предметом дослідження є головні напрями діяльності держави в сфері контролю за злочинністю: політичні, правові, організаційні, статистичні та ін.
У процесі дисертаційного дослідження застосовувалися наступні наукові методи:
- діалектичний як загальний науковий метод пізнанання соціально-правових явищ у сфері боротьби зі злочинністю в їх розвитку, зміні та протиріччях;
- системно-структурний і функціональний при дослідженні злочинності та державних заходів контролю за нею, що дозволило виявити закономірності розвитку злочинності, а також заходів протидії їй, сформулювати пропозиції щодо нових напрямків діяльності держави в боротьбі зі злочинністю;
- конкретно-соціологічні: історично-правовий, статистичний, порівняльно-правовий при вивченні стану злочинності в Україні протягом 1986-2000 рр. та державних заходів контролю і протидії злочинності.
Емпіричною базою дисертації є статистична звітність Міністерства внутрішніх справ, Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури України, значний масив архівних кримінальних справ та інша службова документація правоохоронних, державних органів за 1992-2000 р., зокрема, узагальнення практики досудового слідства, прокурорського нагляду тощо.
Важливими джерелами у дисертаційному дослідженні державного контролю за злочинністю стали конституційні норми, закони, постанови Верховної Ради, рішення Конституційного Суду, укази Президента, постанови Пленуму Верховного Суду України, чинне кримінальне, кримінально-процесуальне, адміністративне законодавство станом на 1 січня 2001 р., а також проекти нового Кримінального кодексу України та матеріали Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президенті України.
Сформульовані в дисертаційному дослідженні теоретичні висновки і практичні рекомендації ґрунтуються на працях українських і російських учених-юристів дореволюційного, радянського й сучасного періодів та видатних мислителів XVIII-XIX століть.
Джерельною базою дисертаційного дослідження є роботи з філософії природного права Г.Гроція, Т.Гоббса, Ж.-Ж.Руссо, М.О.Бердяєва, праці з кримінальної політики українського правника М.П.Чубинського, російських учених Л.Є.Владимирова, А.І.Долгової, М.М.Коркунова, В.М.Кудрявцева, Н.Ф.Кузнєцової, В.В.Лунєєва, Л.І.Петражицького, С.Л.Франка, Г.Ф.Шершеневича, наукових доробок сучасних українських науковців з питань теорії та історії держави і права, кримінального права і кримінології Л.В.Багрія-Шахматова, М.І.Бажанова, В.І.Борисова, Ф.Г.Бурчака, Ю.В.Бауліна, В.О.Глушкова, В.В.Голіни, Ю.М.Грошового, В.К.Грищука, Л.М.Давиденка, І.М.Даньшина, О.М.Джужи, А.П.Закалюка, В.С.Зеленецького, А.Ф.Зелінського, В.О.Коновалової, М.Й.Коржанського, О.М.Костенка, М.В. Костицького, І.П.Лановенка, М.І.Мельника, П.П.Михайленка, А.А.Музики, В.О.Навроцького, П.Е.Недбайла, М.Ф.Орзіха, М.І.Панова, А.О.Пінаєва, О.Ф.Скакун, В.В.Сташиса, Є.Л.Стрєльцова, В.Я.Тація, В.М.Трубнікова, А.П.Тузова, І.К.Туркевич, В.П.Тихого, М.В.Цвіка, В.Л.Чубарєва, В.І.Шакуна, О.Н.Ярмиша та багатьох інших. Слід відзначити наукові дослідження вчених-адміністративістів О.М.Бандурки, Ю.П. Битяка, С.В. Ківалова, Е.В.Додіна, А.О. Селіванова та інших, аналіз праць яких доповнив і поглибив вивчення проблеми. Багатопрофільний характер роботи обумовив використання багатьох інших літературних джерел з права, соціології, психології, економіки, філософії.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що робота є першим в Україні комплексним науковим дослідженням основних напрямів державного контролю і впливу на злочинність. У дисертації вперше сформульовано наукові положення, які в теоретичному плані можна розглядати як новий підхід до соціально-правових і кримінологічних досліджень, що дасть на практиці можливість державі підвищити ефективність контролю за злочинністю. Показані три основні напрями здійснення державного контролю за злочинністю: створення і вдосконалення кримінального законодавства, застосування кримінально-правових норм, спеціально-кримінологічне попередження. На відміну від інших дослідників державного контролю за злочинністю, дисертант не обмежується теоретичними викладками, а, спираючись на достатній фактичний матеріал та особистий практичний досвід, по-новому обґрунтовує низку пропозицій науково-реформаторського характеру. Такими пропозиціями є:
- реорганізація системи кримінальної статистики;
- шляхи підвищення ефективності кримінального законодавства, а також критичні зауваження щодо нового Кримінального кодексу України;
- шляхи підвищення ефективності дії і застосування кримінально-правових норм, зокрема, введення системи компромісів при застосуванні кримінально-правових норм, яка могла б набагато підвищити ефективність роботи оперативно-розшукових служб, досудового слідства та судів і набагато знизити рівень латентної злочинності;
- обґрунтування нагальної потреби у створенні в Україні єдиного слідчого апарату;
- скасування занадто громіздких спеціалізованих структур по боротьбі з організованою злочинністю;
- перетворення Координаційного комітету по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президенті України на Державний координаційний комітет по контролю за злочинністю і протидії їй при Президенті України або Кабінеті Міністрів України;
- реформування системи юридичної освіти, її спеціалізації залежно від професійної орієнтації;
- забезпечення реального захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів, а також свідків та інших учасників процесу;
- реформування колоній по виконанню покарання у видгляді позбавлення волі на зразок західноєвропейських країн.
Елементи новизни роботи проявляються також в наступних положеннях:
1.Вплив держави на стан злочинності завжди реалізується двома полярно-протилежними напрямами: а) протидія злочинності (контроль за злочинністю) та б) криміногенний вплив. Історія свідчить про небезпеку переродження державної влади і перетворення її на злочинну організацію. Однак це історична аномалія, яка розпочинається тоді, коли державна влада обмежує демократичні права громадян і стає авторитарною.
2.Зростання рівня злочинності в Україні за роки її незалежності (1992-2000) не перевищувало темпів, що мали місце протягом останніх шести років перебування України у складі СРСР. Отже численні заяви про “обвальне” зростання злочинності в Україні після здобуття нею державної незалежності є безпідставними.
3.Державну кримінальну статистику повинні вести державні установи, які не відповідають за стан злочинності і не заінтересована у фальсифікації статистичних звітів.
4.Цілеспрямований соціальний контроль за злочинністю держава здійснює в трьох формах: а) дією кримінального законодавства; б) застосуванням норм Кримінального кодексу і; в) засобами спеціально-кримінологічного попередження. Усі форми між собою взаємопов'язані.
5.Кримінальне законодавство є відносно самостійним попереджувальним і виховним чинником. Стримуючий вплив закону – основна форма його реалізації. Однак ефективність його значною мірою залежить від справедливості та наукової обґрунтованості кримінально-правових санкцій. На жаль, і в попередньому, і в новому Кримінальному кодексі України санкції традиційно визначаються без будь-яких соціологічних і психологічних досліджень.
6.Застосування кримінально-правових норм має завжди бути законним, справедливим, динамічним. Пропонуються заходи щодо реформування системи кримінальної юстиції: відмова від повернення кримінальних справ на додаткове досудове слідство, запровадження в законних межах судових компромісів, створення єдиного незалежного від виконавчої влади слідчого апарату під назвою “Національне бюро розслідувань” або будь-якою іншою.
7. Попередження злочинності повинно стати не лише декларативним, а й реальним засобом державного впливу на злочинність. Пріоритетними повинні стати: а) попередження агресивної (деструктивної) злочинності; б) скорочення економічної злочинності; в) протидія організованій злочинності. Координаційний комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президенті України пропонується реорганізувати в Державний координаційний центр контролю за злочинністю.
8.Підготовка фахівців для органів кримінальної юстиції, інших державних установ та адвокатури повинна здійснюватися на двох рівнях – загальному та спеціальному. Останню будуть здійснювати у відповідних відомчих вищих навчальних закладах.
Практичне значення одержаних результатів. Матеріали та висновки дисертації можуть бути використані як у практичній діяльності правоохоронних органів, так і в процесі подальшого дослідження проблеми державної протидії злочинності в Україні на сучасному етапі. Крім того, їх доцільно застосовувати в навчальному процесі при викладанні курсу кримінології та спецкурсів із профілактики злочинності в юридичних навчальних закладах та вузах системи МВС, СБ, податкової адміністрації, митної служби України. Одержані результати дослідження розраховані також на працівників правоохоронних органів.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації оприлюднені в доповідях дисертанта на Міжнародній науково-практичній конференції “Серийные убийства и их предупреждение: юридические и психологические аспекты” (Росія, Ростовський юридичний інститут, вересень 1998 р.), Всеукраїнській конференції “Актуальні питання державного будівництва і подолання кризових явищ у суспільстві” (Київ, Міжнародний інститут лінгвістики і права, квітень 1999 р.), Науково-практичній конференції “Політико-правові аспекти захисту прав людини в контексті діяльності правоохоронних органів” (Харків, Національний університет внутрішніх справ, травень 2000 р.), Науково-практичній конференції “Боротьба з тероризмом у міжнародному й українському національному праві: соціальні та правові проблеми” (Одеса, Одеська Національна юридична академія, травень 2000 р.), VIII Міжнародній науково-практичній конференції “Транснаціональна злочинність: заходи протидії, проблеми підготовки кадрів правоохоронних органів” (Харків, Національний університет внутрішніх справ, червень 2000 р.), Науково-практичній конференції “Концепція розвитку законодавства України” (Запоріжжя, Запорізький державний університет, лютий 2001 р.), Науковій конференції професорсько-викладацького складу Київського університету внутрішніх справ “Україна незалежна: актуальні проблеми розвитку” (Київ, квітень 2001 р.).
Дисертант використав матеріали та висновки дисертаційного дослідження при підготовці до розгляду Верховною Радою таких законопроектів: “Про правовий режим воєнного стану”, “Про правовий режим надзвичайного стану”, “Про Національне бюро розслідувань”, Кримінального кодексу України.
Публікації. Зміст дисертації викладено у 2-х монографіях загальним обсягом 25 обліково-видавничих аркушів, 21 статті у фахових виданнях України, 7-ми статтях у наукових журналах, збірнику, юридичній енциклопедії, виданнях законодавчої і виконавчої гілок влади за темою дисертації.
Структура та обсяг дисертації. Робота складається із вступу, п'яти розділів, які включають 34 підрозділи, висновків, списку використаної літератури та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 370 сторінок рукописного тексту, список джерел та літератури – 37 сторінок, 404 найменування, додатки – на 7-ми сторінках ( 7 таблиць).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, наукова новизна роботи, визначаються її методологія дослідження, викладені основні положення, які виносяться на захист.
Розділ І. Головні напрями державного контролю за злочинністю.
Підрозділ 1.1. “Характеристика державного контролю за злочинністю”. Злочинність, як самокерована система, чинить сильний опір правоохоронним органам, а інколи йде в атаку на соціальний порядок і правові підвалини суспільства. Недооцінка криміногенної ролі самої злочинності, властивості її до самодетермінації і зворотного впливу на суспільство призвела до ослаблення державного контролю за криміногенними процесами в суспільстві і розширеного відтворення злочинності. Виникла необхідність в осмисленні дійсності і формуванні більш реальних концепцій боротьби зі злочинністю.
Аналізуючи літературні джерела з обраної дисертаційної теми, автор доходить висновку, що суб’єктами соціального механізму боротьби зі злочинністю називають державу в особі законодавця, її органів влади й управління, правоохоронних органів; адміністрації підприємств і установ; громадських організацій і трудових колективів, а також окремих громадян. Не викликає сумнівів те, що завдання стримування злочинності вирішується тільки взаємопов’язаними діями всіх ланок державної системи протидії злочинності, при цьому роль різних суб’єктів повинна бути диференційована за рівнем, масштабами, функціями, засобами стримування.
Підрозділ 1.2. “Держава і злочинність (концептуальні положення)”. Між державною владою та злочинністю складаються неоднозначні співвідносини. Влада історично приречена дбати про правопорядок, тобто стримувати зростання злочинності, яка їй загрожує. З іншого боку, державу презентують можновладці та підлеглі службовці. Їхні особисті інтереси часто не відповідають державним. Є і помилкові рішення службовців. Сума цих складників обумовлює негативний вплив держави на криміногенну ситуацію. Історія України, у тому числі й новітня, створила достатньо чинників криміналізації населення. Пригадаймо колективізацію, голодомори, ГУЛАГ, депортацію, свавілля партноменклатури, численні помилки під час реформування економіки та ін. Нарешті, кримінальне законодавство і практика його виконання одночасно з правозахисною функцією має і криміногенні наслідки. Завдання полягає в тому, щоб ці шкідливі наслідки стали мінімальними.
Підрозділ 1.3. “Проблема контролю за злочинністю (питання теорії)”. Існують дві перепони зростанню злочинності: а) соціальний прогрес, тобто економічний, науково-технічний та духовний розвиток суспільства і б)цілеспрямована протидія злочинності, яка традиційно зветься боротьбою зі злочинністю (в дисертації автор використовує назву “контроль за злочинністю”).
Розвиток цивілізації, безперечно, сприяє гуманізації міжособистісних та міжнародних відносин. Однак це проблема не кримінологічна, бо соціальний прогрес і розвиток культури не мають на меті подолання злочинності. Крім того, як і все в цьому світі, наслідки прогресу теж неоднозначні. У всякому разі злочинність у світі зростає. Соціальний контроль за злочинністю здійснюється державою, а також недержавними утвореннями. Відповідно до цього відрізняються дві форми соціального контролю: державний і недержавний. Державний ( у подальшому - соціальний) контроль за злочинністю здійснюється у трьох напрямах: а) створення кримінального законодавства; б) спеціально-кримінологічного попередження злочинності й окремих злочинів; в) застосування кримінально-правових норм. Ці головні засоби тісно взаємопов`язані між собою і ефективність кожного залежить від інших.
Підрозділ 1.4. "Криміногенний вплив держави" присвячується більш детальному розгляду криміногенного впливу державної влади. Загальновизнаним, хоча й зовнішньо парадоксальним, є положення про те, що кримінальне законодавство є не лише перепоною, а й чинником злочинності. Злочинність складається із двох частин: природної (загальнокримінальної), яка обіймає правопорушення, відомі у всі часи всім народам, і штучної, що є продуктом правової творчості і іноді не має морального підгрунтя. Застосування кримінального покарання у вигляді позбавлення волі там, де достатньо було б адміністративного стягнення чи цивільного позову, збільшує число зареєстрованих злочинів і головне - криміналізує суспільство. На жаль, вітчизняна кримінально-правова теорія зробила свій вагомий внесок у створення штучної злочинності, пропонуючи час від часу більш жорстокі санкції "для посилення боротьби" зі злочинністю. Корупція урядовців безпосередньо створює криміногенну ситуацію в країні. Яскравим прикладом є проведення в Україні сертифікатної приватизації, яку в народі охрестили "прихватизацією".
В Україні створено класичний комплекс криміногенних чинників: разюче майнове розшарування населення, безробіття, корупція, послаблення всіх форм соціального контролю, “прозорі” кордони, нелегальна міграція, затримки з виплатою заробітної плати та соціальних виплат, стрімке погіршення психічного здоров`я населення - далеко не останні чинники злочинності, за які загалом несе відповідальність державна влада, але ніхто персонально.
Разом із тим означені негаразди не є наслідками цілеспрямованого геноциду або інших злочинів, передбачених міжнародними правовими актами, а тому про злочинну державну владу України мови не може бути.
Підрозділ 1.5. “Кримінологічні аспекти попередження переродження держави правової в неправову”. Історія з повчальною метою нагадує, що "держава не володіє безгрішною та чистою природою, у неї може виявитися лихе і навіть диявольське начало, вона може переродитися і служити меті, протилежній своєму призначенню" (М.О.Бердяєв). Таке переродження траплялось нерідко й за різними сценаріям. Їх можна поділити на дві категорії: а)захоплення абсолютної влади в авторитарній державі психічно хворим диктатором-садистом і б) надмірна ідеологізація державної влади політичною партією екстремістського спрямування з харизматичним лідером. Як історичні приклади - римські імператори Калігула, Нерон, російський цар Іван Грозний, Гітлер, Сталін. Переродженню держави у свою протилежність, перетворенню права на "неправо", можуть сприяти відсутність розвинутого громадянського суспільства, слабкий соціальний контроль, відсутність вільної преси та інших атрибутів демократії.
Розділ ІІ. Злочинність як об’єкт державного контролю.
Підрозділ 2.1. “Методологічні засади державного впливу на злочинність”. Науковий підхід в організації боротьби зі злочинністю обумовлений не тільки розумінням громадської небезпеки, а й чітким уявленням про її місце, роль і функції в суспільстві.
Кримінологічна доктрина боротьби зі злочинністю колишнього СРСР була спрямована на обґрунтування можливості ліквідації причин і умов злочинності. Тому протягом багатьох десятиліть основним об’єктом попередження злочинності виступали криміногенні чинники – причини злочинності та сприяючі їй умови.
Злочинність, як специфічне соціальне явище, а також особи, які вчинили або схильні вчинити злочин, повинна стати об’єктом соціального контролю.
Традиційно злочинність розглядається як збірне поняття і характеризується як сукупність суспільно небезпечних діянь, заборонених кримінальним законом. Вона включає в себе різні види корисливих, насильницьких, необережних, рецидивних, інших одиночних суспільно-небезпечних діянь та їх групи, які знаходяться між собою в тісному зв’язку і взаємодії.
Як і кожна соціальна система, кожне масове явище, злочинність має досить сталі параметри, які діляться на кількісні та якісні показники. Аналіз названих показників складає кримінологічну характеристику злочинності.
Підрозділ 2.2. “Кримінологічна характеристика злочинності в Україні (1986-2000 рр.)”.
Підрозділ 2.2.1.”Кількісні параметри” присвячено кількісному аналізу кримінальної статистики України протягом 15 років, з яких перших шість (1986-1991) – роки до розпаду СРСР і дев’ять (1992-2000) – роки державної незалежності України. Визначаються коефіцієнти інтенсивності злочинності (кількість зареєстрованих злочинів на 100 тис. населення). Максимальний рівень злочинності – 1202 на 100 тис. населення – був зафіксований у 1995 р., а кількість зареєстрованих злочинів на території України в 1996-2000 рр. становив: 1996 р. – 617262, 1997 р. – 582208, 1998 р. – 575982, 1999 р. – 545416 і у 2000 р. – 553594.
Кількісним показником злочинності є також число виявлених осіб, які вчинили злочини: в 1996 р. – 339530, в 1998 р. – 330067, в 1999 р. – 309808 і в 2000 р. – 309057. Це число у останні роки значно менше, ніж кількість зареєстрованих злочинів, що цілком природно, бо далеко не завжди злочини розкриваються і винних осіб притягують до відповідальності.
Констатується той факт, що кількісний показник (рівень) злочинності в Україні набагато менший за відповідні показники більшості країн світу та середньо світові показники. Визначається також приблизна ціна злочинності, тобто розміри шкоди. Вони величезні й далеко не всі піддаються обліку. Лише кримінальних смертей у 1997 р. майже 21 тис.
Підрозділ 2.2.2. “Структура злочинності” містить якісний аналіз злочинності. Відзначаються помітні зміни в соціально-демографічній структурі злочинного середовища, зокрема, збільшився відсоток притягнутих до кримінальної відповідальності жінок (до 17,4%), а також працездатних осіб, які не працюють і не вчаться (57,1 %). Зменшився майже на 20 % структурний показник робітників. Означені зміни відбивають явища соціально-економічної кризи в України.
Кримінологічна структура злочинності складається з чотирьох блоків: 1) загально кримінальна корислива злочинність; 2) агресивна некорислива злочинність; 3) економічна злочинність; 4) неагресивна й некорислива злочинність, яка відображає правовий нігілізм, свавілля та необачність правопорушників. Найбільш поширеною за статистикою є загальнокримінальна корислива злочинність, особливо крадіжки, які складають майже половину зареєстрованих злочинів. Другий блок – агресивні некорисливі злочини відбивають деструктивну мотивацію і несуть найвищу небезпеку для суспільства. Це умисні вбивства (близько 5 тис.), умисні тяжкі й середньої тяжкості тілесні ушкодження ( понад 15 тис.), зґвалтування (близько1,5 тис.), злісне хуліганство (понад 25 тис.), вандалізм (близько 13 тис.). За економічні злочини – розкрадання, корупцію, різного роду злочинні промисли – до кримінальної відповідальності притягнуто в 1997 р. майже 51 тис. осіб. У структурі злочинності ця категорія злочинів складає приблизно 10,5%. Серед злочинів четвертого блоку найбільш поширеними й небезпечними визнаються злочини, вчиненіі з необережності.
Підрозділ 2.2.3. “Географія злочинності”. Йдеться про поширення злочинів по регіонах України. Воно неоднорідне – від найвищого рівня в південно-східних областях та в Криму, до найнижчого – в західних регіонах. Майже 2/3 злочинів зафіксовано в містах та селищах міського типу. Визначено чинники, які впливають на географію злочинності.
Підрозділ 2.2.4. “Латентна злочинність”. Кримінальна статистика ніколи не відображає дійсного рівеня злочинності та її реальну структуру, оскільки існує латентна (прихована) злочинність, яка складається з природної та штучної. У першому випадку це таємні злочини, про які ніхто, крім винних та заінтересованих у приховуванні осіб, не знає. Про другу багато хто знає, в тому числі й працівники правоохоронних установ, але з різних міркувань кримінальні справи не порушуються і злочини не потрапляють до обліку. Це вкрай небезпечне явище спотворює статистику і сприяє безкараності злочинців. Дуже важливо реформувати в Україні систему обліку злочинності, створену за радянських часів, а також розробити методику визначення коефіцієнтів латентності різних видів протиправної поведінки.
Підрозділ 2.2.5. “Динаміка злочинності”. Кримінологічні показники з часом змінюються. Ці зміни називають динамікою злочинності. Аналіз свідчить про зростання в 2,4 рази (точніше, на 36,5%) загального рівня злочинності за період з 1986 по 2000 роки. За радянських часів (1986-1991 рр.) зростання встановило 163%. Виходить, що за дев’ять років державної незалежності темпи зростання злочинності в Україні дещо зменшилися. Зауважу, що злочинність зростала у всьому світі, в тому числі і в країнах розвинутих і заможних. Але викликає подив раптове зниження статистичних показників у 1996 р. та в наступних роках з одночасним загальним погіршенням криміногенної ситуації в країні. Автор приходить до висновку, що така динаміка обумовлена насамперед недосконалістю здійснення державної справи – кримінально-правової статистики. Пропонуються організаційні заходи, зокрема, державну кримінальну статистику повинні вести державні установи (Міністерство юстиції України), які не відповідають за стан злочинності і не заінтересовані у фальсифікації статистичних звітів.
Розділ ІІІ. Кримінальне законодавство як виховний і запобіжний чинник.
Підрозділ 3.1. “Загальні положення”. Розглядаються теоретичні основи втілення в життя положень кримінального законодавства. Кримінальне право є правоохоронною галуззю; його головне завдання полягає в тому, щоб громадяни утримувалися від злочинних вчинків, які в ньому передбачені. Існують дві форми реалізації кримінально-правових норм:
а) через безпосередній вплив державного веління і погрози карою за правопорушення і б) шляхом застосування кримінально-правових норм і регулювання правовідносин, які виникають між державою та особою, яка вчинила злочин. Форми реалізації взаємопов`язані: стримуючий ефект закону значною мірою залежить від імовірності покарання; водночас ефективність застосування закону визначається його моральним авторитетом, особливо його санкцією. Разом із тим дисертант робить висновок, що реалізація норми кримінального права є пріоритетною, оскільки вона є засобом протидії злочинності. Розглядаються передумови профілактичної дії кримінального законодавства. Серед них найважливішою є справедливість. Піддається критичному аналізу система санкцій, створена радянським кримінальним законодавством з його прагненням до криміналізації вчинків, які, власне, не є злочинами, а також тенденції до якісної криміналізації, тобто посилення вже існуючих санкцій за деякі злочини, або поширення сфери їхнього застосування. Аналізуються також інші складники поняття моральності кримінального права, а також питання законодавчої техніки. Автор доходить висновку, що позитивний вплив закону на людей залежить певною мірою від визначення системи норм Особливої частини Кримінального кодексу.
Підрозділ 3.2. “Кримінологічні особливості диспозицій статей Особливої частини Кримінального кодексу”. Розглядаються підстави для існування різних за обсягом диспозицій кримінально-правових норм - загальних і спеціальних, які передбачають ознаки конкретних різновидів злочинної поведінки, передбачених диспозиціями загальних норм, - наприклад, загальна норма ст. 194 (умисне знищення або пошкодження майна) і спеціальна норма ст. 347 КК України (умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу). Автор приходить до висновку; що така конкуренція кримінально-правових норм може вважатися виправданою, якщо вона має на меті посилити стримуючий ефект закону. Але в такому разі санкція спеціальної норми не має бути менш суворою ніж санкція загальної норми. В іншому випадку виникають невиправдані труднощі в застосуванні відповідних статей Кримінального кодексу. Піддаються критиці деякі положення Кримінального кодексу, які порушують цю вимогу законодавчої техніки. Попереджувальний ефект диспозицій значною мірою залежить від того, наскільки конкретно й виважено зафіксовані в ній ознаки караних дій. Надмірно висока ступінь узагальнення небажана ще й тому, що вона надає підстави для широкого тлумачення і фактичного застосування законів за аналогією, а це неприпустимо. Прикладом може бути ст.296 КК (хуліганство), яка майже без змін відтворена в новому Кримінальному кодексі. Дисертант робить висновок, що кожна окрема диспозиція статті Особливої частини Кримінального кодексу повинна мати видові ознаки лише одного вчинку - цілісного акту поведінки. Вчинок - це реальність, пов`язана з реалізацією наміру. Важливо також не допускати дублювання в кількох статтях ознак одного кримінального вчинку. На жаль, і в чинному Кримінальному кодексі невиправдане дублювання зберігається. Така законодавча практика знаходить теоретичне обґрунтування в пануючій концепції об`єкта злочину, за якою всякий злочин спрямований на суспільні відносини і лише вони можуть бути об`єктом злочину (М.Й.Коржанський, В.Я.Тацій та ін.) А оскільки ці відносини - поняття абстрактне, то їх визначення цілком залежить від суб`єктивного тлумачення.
Підрозділ 3.3. “Кримінологічні особливості санкцій норм Особливої частини Кримінального кодексу”. Страх покарання є, безперечно, суттєвим мотивом стримання від злочинних вчинків, але, звичайно, не для всіх. Дехто нехтує ним, а більшість не вчиняє аморальних дій незалежно від можливих негативних наслідків. Погроза покарання в санкціях статей має бути якомога конкретнішою. Відносно визначені санкції у статтях Особливої частини Кримінального кодексу пропонується використовувати з обов`язковими вказівками на мінімальну і максимальну межі відповідного виду покарання, незалежно від того, що ці межі іноді співпадають із тими, які окреслені статтями Загальної частини. Визнається доцільність використовувати абсолютно визначені санкції для посилення попереджувального ефекту деяких актуальних правових норм. Відзначається традиція визначення кримінально-правових санкцій без проведення масштабних соціологічних та психологічних досліджень, а лише з урахуванням виключно "соціалістичної свідомості" та політики правлячої партії. Зберігається тенденція, що бере початок у 30-х роках: корисливі злочини карати більш суворо, ніж деструктивну насильницьку поведінку. Короткий історичний аналіз радянського кримінального законодавства є підтвердженням цього факту. У новому КК відсутня будь-яка методологічна підстава визначення санкцій. Дисертант наводить аргументи проти заяв про кримінологічну неефективність смертної кари і вважає, що її скасування - рішення виключно політичне. Науково і в моральному відношенні воно не обґрунтовано.
Підрозділ 3.4. “Превентивна дія норм Загальної частини Кримінального кодексу”. Розглядаються інститути кримінального права, існування яких тісно пов`язано з попередженням злочинів. Йдеться про необхідну оборону, затримання злочинця, добровільну відмову від вчинення злочину та діяльне каяття. Відзначається хронічно обмежувальне трактування права особи на захист від агресивного посягання. Новий КК фактично нічого не змінює, тільки в деякій мірі вдосконалює текст. Підкреслюється відсутність перевищення межі необхідної оборони для захисту будь-якими способами від нападу озброєної особи для припинення протиправного проникнення до житлового або іншого приміщення та випадків, коли особа, яка захищається, через незалежні від неї обставини не може оцінити відповідність захисту небезпеці посягання.
Пропонується внести суттєві зміни до редакції ч.3 ст.36 КК, розширивши права особи на законний захист від нападу, що створює небезпеку для її життя, здоров`я, статевої свободи та людської гідності. Норми про необхідну оборону та затримання злочинця - важливий стимулюючий чинник залучення населення до запобігання та припинення злочинної діяльності.
Висловлюється думка, що інститут насильницького затримання особи, яка вчинила злочин, є обставиною, що за певних умов усуває відповідальність за вчинену при цьому шкоду. Такі умови в теорії кримінального права не отримали належного визначення. Дисертант стверджує, що заподіяння шкоди злочинцеві під час його затримання слід вважати виправданим, якщо воно мало місце безпосередньо після злочину, за який закон передбачає покарання у вигляді позбавлення волі. Дисертант не погоджується з думкою, висловленою в науковій літературі, що інтенсивність законного насильства при затриманні злочинця не може перевищувати вчинення йому середньої тяжкості тілесного ушкодження. По-перше, законом це не передбачено, а по-друге, динамічність ситуації, яка виникає під час затримання, частіше не дозволяє передбачити наслідки насильства, яке застосовується для затримання зловмисника. Важливе значення у практиці запобігання та припинення злочинів має інститут добровільної відмови від вчинення злочину, який іноді називають "золотим містком", завдяки якому людина може звернути зі злочинного шляху й уникнути покарання за умови, що злочинний намір не здійснено до кінця. У дисертації піддано критиці поширене в кримінально-правовій теорії вузьке тлумачення доброї волі, яке не визнає стимулюючого впливу зовнішніх чинників, появу нових перепон до здійснення злочинного умислу, посилення ризику тощо. Якщо при цьому зберігається фізична можливість довести злочин до кінця і для особи існує вибір, то відмову від завершення злочинних дій слід вважати добровільною.
Для успішного протистояння злочинності, особливо груповій, дуже важливо стимулювати не лише добровільну відмову від злочину, а й діяльне каяття після його вчинення. Кримінальне законодавство передбачає обмежене коло випадків, коли діяльне каяття виключає кримінальну відповідальність за вчинений злочин. Власне, це одна із форм компромісу держави і злочинця, корисна для обох сторін і суспільства в цілому. Пропонується розширити сферу застосування такого компромісу. Разом із тим обставини, які звільняли б від кримінальної відповідальності або значно пом`якшували покарання осіб, які розкаялися, повинні бути чітко сформульовані.
У зв`язку з проблемою застосування п.2 ст. 67 КК, який передбачає посилення покарання за злочин, вчинений за попередньою змовою групою осіб, розглядається поняття організованої злочинної групи як малої неформальної соціальної групи. Відзначається внутрішня недосконалість терміна "організована група", оскільки в соціально-психологічному розумінні всяка група, на відміну від гурту, завжди організована. Оскільки в кримінальному законодавстві крім "групи", яка виникла для сумісної злочинної діяльності, передбачена "організована група" (участь у ній тягне за собою санкцію, вдвічі суворішу ніж участь у "групі"), що може породжувати умови для свавілля. Співучасть з ознаками попередньої змови можна визначити організованою групою і застосувати відповідно більш сувору санкцію. Сучасна судова практика і п.2 ст. 28 КК вважають злочинне об`єднання двох осіб групою. Загальновизнаним є факт, що будь-яка мала соціальна група має структурну побудову - ієрархічну і функціональну. Двоє не здатні створити таку структуру. Дисертант вважає не досить обгрунтованим обов`язкове посилення санкцій за участь у груповому вчиненні злочину.
Підрозділ 3.5. "Інформаційні канали впливу кримінального законодавства на злочинність" - містить короткий огляд джерел, із яких населення країни дізнається про кримінальні закони. Пропонується відродити систему правового всеобучу. Автор вважає за доцільне видання й поширення популярних і дешевих брошур з питань кримінальної відповідальності, необхідної оборони тощо. Законодавчі новели необхідно друкувати в більшості популярних газет та спеціальних виданнях. Зараз це роблять 2-3 газетних видання, а цього замало для України. Доречними були б спеціальні стенди з коротким повідомленням про зміст відповідних статей Кримінального кодексу в тих місцях, де правопорушення трапляються часто (митниця, ринки тощо).
Розділ ІV. Дія і застосування кримінально-правових норм як форма державного контролю за злочинністю.
Підрозділ 4.1. “Загальна характеристика проблеми”. Дисертант дає визначення застосування правових норм як способу їх реалізації, який характеризується владними діями компетентних державних установ щоб правопорушників. Йдеться про застосування державного примусу, передбаченого санкціями кримінально-правових норм. Процес застосування кримінального законодавства інтенсивно вивчають теоретики права та криміналісти на рівні одиничного явища. Застосування кримінально-правових норм складається з етапів:
1) визначення та дослідження фактичних обставин скоєного суспільно шкідливого вчинку;
2) визначення кримінально-правової норми, яка містить видові ознаки означеного вчинку, тобто юридичну кваліфікацію злочину;
3) прийняття рішення про застосування кримінально-правової норми та діяльність системи кримінальної юстиції щодо його виконання.
У дискусійній проблемі щодо часу виникнення кримінально-правових відносин між правопорушником і державою, виникнення і припинення кримінальної відповідальності суб’єкта дисертант глибоко впевнений, що кримінально-правові відносини з'являються в момент скоєння злочину і реалізуються вони, трансформуючись у кримінально-процесуальні та кримінально-виконавчі правовідносини. Після безумовного звільнення від покарання і судимості завершується процес застосування кримінального закону і пов`язані з ним правовідносини.
Застосування кримінально-правових норм у дисертації аналізується на іншому, соціологічному рівні і розглядається як репресивна діяльність органів кримінальної юстиції. Така діяльність пов`язана з примусовим вторгненням в особисте життя, зі злиднями і великими грошима, з маргіналами і спритними політиками, з патологічними садистами та їхніми жертвами, з нелюдською жорстокістю і стражданнями. У сферу правосуддя втягуються не лише учасники кримінального процесу та інші працівники правозастосувальних державних установ, а й заінтересовані особи з усіх верств населення: родичі та знайомі потерпілих і злочинців, представники засобів масової інформації та творчих об`єднань, урядовці, політичні діячі тощо. Без перебільшення можна стверджувати, що у психологічному відношенні діяльність по застосуванню кримінально-правових норм має екстремальний характер, а це створює додаткові кадрові, організаційні й економічні проблеми.
На думку дисертанта, послаблення державного контролю у сфері застосування кримінально-правового примусу дещо випередило стрімкі політичні зміни й демократичні процеси в суспільстві, яке ніколи не було правовим. Розглядаються головні, як вважає автор, проблеми правосуддя: справедливість, захист законних прав та інтересів потерпілих, невідворотність відповідальності, раціональна структура юридичної юстиції, проблеми кадрів та юридичної освіти.
Підрозділ 4.2. “Справедливість-сутність і передумова ефективності правозастосувальної діяльності”. Правосуддя і справедливість органічно пов`язані. Більшовицька ідеологія досить своєрідно тлумачила справедливість: справедливим є те, що на користь трудящим. А визначення того, що корисне для робітників і селян, було виключним правом партійних вождів. Серед численних монографічних досліджень принципів радянського кримінального права справедливість не згадується, не зустрічається це слово і в Кримінальному кодексі України 1960 р. Нехтування соціальною справедливістю стало складником нашої ментальності. Звідти воно перейшло до законів та практики їх застосування. Так звана "селекція" обвинувачених і засуджених стала звичною і спирається на передбачене законодавством право досудового звільнення від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих або взагалі незрозумілих абстрактних обставин, таких як, наприклад, "відсутність соціальної небезпеки особи", "вчинок втратив соціальну небезпечність" тощо. До середини 60-х років притягнення до кримінальної відповідальності члена КПРС здійснювалося лише з дозволу бюро райкому КПРС, і чим вищу посаду обіймав обвинувачений у партійній ієрархії, тим надійніше від був захищений від правосуддя. У наш час ця традиція поширилася на депутатський корпус, суддів і продовжує існувати всупереч громадській думці і здоровому глузду. Конституційна рівність усіх громадян перед законом порушується не лише згаданою вище “селекцією”, а й упередженим ставленням до окремих категорій правопорушників. Разючий приклад такої упередженості – передбачене раніше діючим законодавством найжорстокіше покарання особи, яку вироком суду визнано особливо небезпечним рецидивістом.
Не зовсім узгоджується зі справедливістю й посилення покарання за злочини, вчинені у стані сп`яніння, з корисливих мотивів, а також у тих випадках, коли особа усвідомлювала протиправність і суспільну небезпечність умисного діяння. Ці та деякі інші юридичні фікції не узгоджуються із сучасними психологічними уявленнями про функціонування усвідомлених та неусвідомлених елементів людської психіки.
Підрозділ 4.3. “Віктимологічний аспект застосування кримінально-правових норм”. Проблема захисту прав потерпілого тісно пов’язана з принципом справедливості. Зазначається недостатня увага до віктимологічних проблем з боку держави і юридичної науки. Пропонується створити спеціальний фонд для допомоги потерпілим від злочинів і визначити порядок відшкодування збитків. Вважається доцільним внести до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України доповнення, які розширили б права потерпілого у кримінальному процесі, зокрема:
- надати потерпілому від злочину право брати участь у важливих для нього процесуальних діях досудового слідства і в суді;
- передбачити право на державну компенсацію збитків та відшкодування збитків засудженими;
- одержувати інформацію про місце відбування покарання засуджених осіб, про їхнє звільнення з-під варти, а також про втечу засудженого чи обвинуваченого з місць позбавлення волі;
- брати участь у вирішенні питання про дострокове звільнення від покарання.
Необхідно також на законодавчому рівні передбачити захист потерпілого від погроз та інших агресивних дій з боку обвинувачених, їхніх родичів та близьких, надання медичної і психологічної допомоги. Захист прав особи, яка постраждала від злочину, увага до його проблем сприятимуть зміцненню авторитету держави, співпраці населення з правоохоронними органами. В свою чергу, зменшиться число випадків відмови потерпілих від власних показань на користь обвинуваченого, скорочення розмірів латентної злочинності.
Підрозділ 4.4. “Невідворотність відповідальності і покарання”. Піддається сумніву реалістичність гасла : "Ніхто не повинен уникнути покарання за вчинений злочин". Ураховуючи кількість латентних злочинів і випадки, коли обвинувачених з різних підстав не притягають до відповідальності (заміна її засобами адміністративного, громадського чи медичного характеру, закінчення перебігу строків давності тощо), можна констатувати, що невідворотність перетворюється на рідкісний виняток. Особливо великих розмірів набула латентність економічних злочинів. За висновками деяких фахівців співвідношення латентних злочинів до врахованих складає 1000:1. Вивчення практики розгляду заяв та повідомлень підрозділами МВС про вчинені злочини свідчить, що кожне п`яте повідомлення взагалі не є прочитаним. Керівництво МВС у звіті за 1996 р. визнає:" Є підстави вважати, що правоохоронна система втратила можливість адекватно реагувати на таку кількість інформації про злочини…" Досить поширеним способом позбавитися від небажаної інформації і зменшити свій обсяг роботи є офіційна постанова про відмову в порушенні кримінальної справи. Протягом першого півріччя 1997 р. прокуратурою скасовано 7219 таких постанов. У такій ситуації вимога невідворотності покарання є однією з численних юридичних фікцій, яка, до речі, тягне надто шкідливі наслідки: падає авторитет правосуддя; виникає тривала тяганини з поверненням на додаткове розслідування кримінальних справ прокурорами й судами з мотивів неповноти досудового слідства. У 1995 р. на дослідування повернуто майже 13 тис. кримінальних справ, у 1996 р. - 15 тис., у 1998 р. понад 20 тис., при середній кількості обвинувачених 26,3 тис. Якщо не вжити термінових реформаторських заходів, системі кримінального правосуддя загрожує колапс. Дослідування, іноді неодноразові, проводять роками. А обвинувачені тим часом перебувають у слідчих ізоляторах, понад всі передбачені законом строки. Дисертант вбачає вихід із такого становища в кардинальних змінах у системі судочинства ( які, доречно, давно й успішно функціонують у судових системах деяких західноєвропейських та північно-американських країн); перш за все у скасуванні практики повернення закінченої досудовим слідством справи на додаткове розслідування, з тим щоб кожна справа, яка потрапила до суду була остаточно вирішена вироком – обвинувальним чи виправдувальним. Юридичний ригоризм "хай гине світ, аби жила юстиція" в сучасних умовах має поступитися здоровому прагматизму, який виправдовує компромісні судові рішення заради економії часу й коштів. Йдеться про "угоду про визнання вини": на прохання обвинуваченого, його захисника, за клопотанням прокурора суд, не розглядаючи матеріали справи в повному обсязі, визнає обвинуваченого винним у вчиненні злочину менш тяжкого ніж той, що був йому інкримінований. Завдяки компромісу понад 90% кримінальних справ у США не проходять процедури судового розслідування. Тільки таким чином американським судам вдається справлятися з потоком кримінальних справ, який щорічно збільшується. Крім того, було б доцільно розширити коло кримінальних справ із протокольною формою дізнання і справ, у яких суддя виносив вирок одноособово. Деякі процесуальні спрощення, які пропонуються всупереч абстрактному принципу невідворотності, насправді сприяли б його реалізації – збережені час і ресурси можна спрямувати на скорочення латентної злочинності. Це значно збільшило б вірогідність відповідальності за вчинення злочину.
Підрозділ 4.5. "Органи кримінальної юстиції" присвячено проблемам ефективності роботи органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду. Судова й адміністративна реформи здійснюються, на думку дисертанта, не досить послідовно: їхні заходи у деяких випадках випереджають свій час, в інших – вочевидь відстають або взагалі рухаються у зворотному напрямі. В Україні довгий час тривають дебати про створення єдиного слідчого апарату, який забезпечив би слідчим їх процесуальну незалежність. У 1997 р. Указом Президента України створено Національне бюро розслідувань (НБР), якому підпорядковувалися всі слідчі апарати. НБР повинно було здійснювати неформальні функції по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю. На жаль, НБР не отримало бюджетних асигнувань від Верховної Ради України і наприкінці 1999 р. було ліквідовано.
У дисертації обгрунтовано пропозицію відтворення НБР або аналогічної структури, яка очолила б досудове слідство незалежне від будь-яких центральних та місцевих органів виконавчої влади.
Головною причиною організаційного хаосу у сфері досудового слідства автор вважає відсутність науково визначеної концепції реформи в галузі контролю за злочинністю, внаслідок чого зберігається радянська модель об`єднання функцій різних гілок влади в діяльності особливих силових утворень. Такі підрозділи поєднували в своїй роботі оперативно-розшукові дії зі слідством, а іноді, з судом та виконанням вироків. Пропонується перетворити Координаційний комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президенті України на Координаційний комітет планування та координації контролю за злочинністю при Президенті або Кабінеті Міністрів України. Це дасть можливість ефективніше спрямувати інтелектуальні і фінансові потоки на вивчення злочинності і вироблення конкретних науковообгрунтованих заходів державного контролю за злочинністю.
Вирішальною ланкою кримінального процесу є суд. Реформування судової системи дещо виконано поспіхом, без наявності відповідних соціальних умов. Йдеться про гарантовані Конституцією та Законом "Про статус суддів" незалежність, недоторканість, беззмінність, які повинні стати запорукою справедливого суду. Але таке можливо лише в розвинутому громадянському суспільстві, у заможній країні, досить заможній, щоб судді були незалежними, насамперед, економічно і матеріально. Більше половини судових приміщень знаходяться в незадовільному стані, а 25% - в аварійному. На 1 січня 1999 р. 731 суддя не мав власного житла, а 397 із них - проживали в гуртожитках. Безперечно, судді належать до кращого осередку чиновництва, але не слід перебільшувати їхній фаховий рівень та етичну цнотливість. Практика касаційного і наглядового розгляду справ у відповідних судових інстанціях, а також досить репрезентативні опитування населення свідчать, що 30% опитуваних громадян, які мали справи в районних судах, відзначають тяганину в цих установах. Понад 20% респондентів повідомили, що для вирішення справ їм довелося додатково платити суддям грошима або товаром, тобто давати хабара. Можливо, судова реформа, розпочавшись наданням суддям належного статусу, створенням системи апеляційних судів, і виправить у судовій гілці влади згадані недоліки.
У дисертації пропонується перехід українського судочинства до змагальної системи. Подальша раціоналізація слідчої та судової процедур не повинна збільшувати ризик судових помилок хоча б тому, що вона спрямовується на лібералізацію та гуманізацію кримінального судочинства.
Висловлюються міркування щодо реформи пенітенціарної системи. Повинна бути чітко визначена концепція реформування сучасних колоній - дещо модифікованих сумнозвісних виправно-трудових таборів. Радянські виправно-трудові установи породжені не лише економічними міркуваннями ( будівництво каналів, лісозаготівля та ін.), але й ідеологічним пріоритетом виробничих відносин ("базису") серед усіх інших ("надбудови"). На думку дисертанта, крім колоній (за винятком колоній-поселень, які слід розглядати як обмеження волі для осіб, які переводяться з тюрми за певних умов перед остаточним звільненням, основним місцем позбавлення волі знову повинна стати тюрма (або аналогічна установа з іншою назвою), але сучасна, з комфортабельними, готельного типу спорудами, камерами на 3-4 особи, із сантехнікою, телебаченням, системою електронного нагляду тощо. Виробництво при тюрмах має бути високотехнологічним і створювати реальні умови для працевлаштування після звільнення. Необхідно створити ефективну систему постпенітенціарної ресоціалізації, що складається з двох компонентів - соціального контролю за звільненими з місць позбавлення волі та гуманітарної допомоги (матеріальної і психологічної). Крім державної служби патронажу повинні діяти спеціальні благодійні фонди та громадські організації.
Дисертант вважає, що виправні роботи, як основний вид покарання у радянські часи, себе вичерпали. Тому в Кримінальному кодексі вони недоречні, в перспективі їх необхідно замінити штрафом. Сфера застосування цього досить гуманного й ефективного виду покарання у перехідний період розвитку для України, поки що обмежена, оскільки більшість наших громадян не платоспроможні. Більш перспективним було б примусове притягнення до безоплатних громадських робіт за місцем проживання засудженого.
Підрозділ 4.6. “Кадри та юридична освіта”. У дисертації наведені результати опитування, проведеного в 11 регіонах України науково-дослідним інститутом "Проблеми людини" в 1995 р. (3536 осіб). Більше половини опитуваних (53,3%) оцінили діяльність міліції, прокуратури і суду вкрай негативно. 28,5% були налаштовані скептично, лише 7,6% позитивно оцінили діяльність цих установ. Зрозуміло, що виникають сумніви щодо порядку комплектування органів кримінальної юстиції. З повоєнних років і до нашого часу широкого поширення набула заочна форма навчання, хоча не в кращий бік змінюється склад студентів-заочників та рівень їх фахової підготовки. За роки перебудови з виникненням їх численних приватних вищі навчальні закладів. Гостра відчувається нестача кваліфікованих викладачів. Рівень підготовки випускників вищих навчальних закладів, особливо комерційних і з заочною формою навчання, катастрофічно знижується. Дисертант пропонує відмовитися від моделі підготовки юриста "широкого профілю", бо це фікція на зразок лікаря "широкого профілю". Одержання університетського, інститутського чи академічного диплома про вищу юридичну освіту, повинно стати підставою для подальшого цілеспрямованого навчання у спеціальних відомчих закладах МВС, СБУ, Державного департаменту з питань виконання покарань, прокуратури, суду, Державної податкової адміністрації, Державного митного комітету, адвокатури. Лише після дворічного навчання, складання іспитів, тестування молоді фахівці мають одержуватиють призначення на посади. Приблизно така багатоступенева система підготовки фахівців існує в більшості країн Західної Європи та Північній Америці.
Розділ V. Спеціально-кримінологічне попередження злочинності.
Підрозділ 5.1. “Загальнотеоретичні основи”.
Щодо поняття попередження злочинності й окремих злочинів, в Україні (і не лише у нас) склалася дивна ситуація: всі знають, про що йдеться, поки не починають пропонувати дефініцію. У підручниках і курсах кримінології панує занадто широке тлумачення попередження злочинності, яка за обсягом співпадає не лише з визначенням соціального контролю за злочинністю, але й з формулюванням соціального прогресу . Подолання економічної кризи, розвиток культури, освіти, тобто соціальний прогрес, традиційно називають загальносоціальним попередженням злочинності поряд із спеціально-кримінологічним. Попередження у спеціально-кримінологічному аспекті автори більшості публікацій з цієї теми трактують також занадто широко, включаючи до визначення всі заходи соціального контролю за злочинністю з боку держави і недержавних формувань. Можна й погодитись, але ті ж автори завжди цитують великих мислителів минулого, що злочин краще попередити, ніж карати за його вчинення. Виникає відверте протиріччя: якщо репресивна діяльність держави теж є попередженням, тоді чим же вона гірша за інші попереджувальні заходи? Це протиріччя вперто ігнорують деякі сучасні автори кримінологічних досліджень, які звично повторюють радянські підручники 70-80-х років. Можливо, прагнення до надто широких дефініцій попередження на рівні підсвідомості зумовлено репресивницькою позицією значної частини юристів. У дисертації пропонується визначення попередження злочинності як системи заходів, які вживає суспільство для того, щоб стримувати зростання злочинності і, по можливості, знизити її реальний рівень шляхом усунення й нейтралізації її причин і умов, що їй сприяють (профілактики), а також через запобігання та припинення окремих конкретних злочинів. Таке формулювання підкреслює якісні відмінності попереджувальної діяльності від репресивної, - вона орієнтується на досягнення мети без застосування примусу.
У підрозділі розглядаються також дискусійні питання щодо визначення суб`єктів та об`єктів попередження. Відрізняють спеціалізовані і неспеціалізовані суб`єкти. Спеціалізованими вважають лише ті органи виконавчої влади, для яких попередження злочинності є однією з основних статутних функцій. Виходячи з такого тлумачення, дисертант критикує традиційний перелік спеціальних суб`єктів кримінологічного попередження, до якого безпідставно включені ще й суд, прокуратура, парламент і його комітети.
Серед об`єктів, на які спрямовано кримінологічну профілактику, особливу увагу приділено так званій "групі ризику", тобто особам, діяльність і спосіб життя яких створюють значну небезпеку для них же стати жертвами злочинів (віктимологічні проблеми попередження злочинів).
Розглядаються також перспективи клінічної кримінології, тобто застосування медичних способів попередження злочинів: примусового лікування алкоголіків і наркоманів, діагностика й корегування поведінки осіб із психопатологічними відхиленнями, які не виключають осудності, тощо.
Підрозділ 5.2. “Кримінологічна політика сучасної України”. У цьому підрозділі піддається критиці концепція кримінальної політики, тобто створена правлячою політичною партією стратегія кримінального законодавства, попереднього слідства та судової практики. У демократичній країні такої політики не повинно бути, оскільки нелогічно і небезпечно заздалегідь передбачати кого, за що і як карати. Інша річ – планування заходів попередження злочинності відповідно до кримінологічного прогнозу, з урахуванням наявних способів та динаміки економічного та соціального розвитку регіону (країни). Таке планування, вільне від ідеологічних нашарувань, затверджене і профінансоване державою на 5-10 років, можна вважати кримінологічною (не кримінальною!) політикою. За роки державної незалежності України загальнодержавна кримінологічна політика на 1993-1996 роки знайшла своє втілення в постанові Верховної Ради України "Про державну програму боротьби зі злочинністю" від 25 червня 1993 р., в Комплексній цільовій програмі боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки, а також у Комплексній програмі профілактики злочинності на 2001-2005 роки. Аналізується хід виконання названих державних програм.
Дисертант доходить висновку, що кримінологічна політика незалежної України і практика її втілення в життя не зовсім обґрунтовано визначають свої стратегічні напрями. Пріоритетними визнаються боротьба з корупцією й організованою злочинністю. Ці два досить різні кримінальні явища в законодавчих актах і в численних публічних виступах посадових осіб завжди поєднуються. Із цього можна зробити небезпідставний висновок, що йдеться не про всяку організовану злочинність, а лише про економічну. Таким чином, кримінологічна політика України, починаючи з 1993 р., орієнтується на першочерговий захист економічних підвалин суспільства. Саме цим фактично займаються Координаційний комітет по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президенті України, податкова міліція, Державна податкова адміністрація, а також спеціалізовані підрозділи МВС і СБУ.
Автор дисертації називає означену тенденцію кримінологічної політики не досить обгрунтованою і вважає, що вона вступає у протиріччя зі ст.3 Конституції України. Найголовнішою небезпекою для держави, країни і людської цивілізації, на думку дисертанта, є деструктивна агресивна злочинність, організована і неорганізована. А тому найвищим координаційним антикримінальним центром має стати комітет з іншою назвою та іншими функціями, біль широкими, ніж протистояння злочинам в галузі економіки.
Відзначається, що за кримінологічними ознаками економічні злочини поділяються та три групи: 1) розкрадання; 2)корупція; 3)злочинні промисли. Перші дві – це так звана "білокомірцева" злочинність, пов`язана зі зловживанням службовим становищем. Третя складається з будь-яких заборонених корисливих діянь, які вчиняють без використання службового становища і без ознак розкрадання (контрабанда, наркобізнес, фальсифікація алкогольних напоїв тощо). Організовані форми найчастіше зустрічаються серед службових розкрадань та злочинних промислів. Одержання хабара – діяння, в принципі, індивідуальне і порівняно зрідка здійснюється організованими групами. Тому офіційне поєднання корупції та організованої злочинності в нормативних актах і назвах відповідних установ є дещо штучним.
Підводячи підсумки огляду теоретичних проблем кримінологічної політики в сучасній Україні, автор дисертації робить такі висновки:
- попередження злочинності, як один із напрямів державного управління, є прерогативою виконавчої влади всіх рівнів – від вседержавного до районного;
- для розробки основ кримінологічного планування і координації дій суб’єктів профілактичної діяльності доцільно було б створити Координаційний комітет по контролю за злочинністю при Президенті або Кабінеті Міністрів України;
- згідно з Конституцією України пріоритетним напрямом кримінологічної політики має стати захист від агресивної злочинності;
- другим стратегічним напрямом в сучасних умовах слід вважати протистояння економічній злочинності, зокрема службовій ("білокомірцевій");
- третім – контроль над організованими формами корисливої злочинності загальнокримінального спрямування.
Підрозділ 5.3. “Попередження агресивної злочинності”.
Визначаються поняття агресії та її види. Це так звана "доброякісна" агресія, що генетично притаманна людині як інстинкт самозахисту, і "злоякісна", в основі якої лежать жадоба влади, ворожість і садистські спонукання (Е.Фромм). Кримінальне законодавство має справу головним чином із злоякісною (деструктивною) агресією. В умовах атомної енергетики, ядерної зброї, комп`ютеризації всіх сфер управління і світових комунікацій – агресивна (зокрема терористична) діяльність особливо небезпечна.
Зниження порогу мотивації та надзвичайна, невмотивована жорстокість насильницьких злочинів свідчить про симптоми соціальної патології. На думку дисертанта, її витоки слід шукати не лише в соціальних умовах нашого буття, а й в особливостях людської психіки, усвідомленого й неусвідомленого, в патологічних відхиленнях, які несуть в собі генетичну етіологію й етимологію середовища. Головним об`єктом попередження агресивної злочинності повинна стати особистість агресора. Значна частина злочинних агресивних посягань має імпульсивний характер. Мотивація буває ворожою, інструментальною і негативістською. Розкриваються їхні особливості і злочинні прояви. Підкреслюється особливе значення попередження агресивних злочинів з оглядом на те, що їх наслідки є найчастіше невідворотними.
Розглядаються попереджувальні заходи, передбачені державними програмами боротьби зі злочинністю і спрямовані на боротьбу з незаконним обігом наркотичних речовин та вогнепальної зброї, на створення автоматизованої інформаційної системи щодо зниклих безвісти осіб, засуджених за тяжкі злочини, зокрема терористів. Одним із напрямів попередження є профілактична робота з групами підвищеного ризику, захист потерпілих, свідків та інших учасників судочинства від агресивних посягань.
Охорона громадського порядку і залучення до цієї справи громадськості – традиційний і найбільш ефективний спосіб попередження вуличної агресивної злочинності.
На думку дисертанта, досить перспективними є пошуки психотерапевтичних засобів корекції агресивної поведінки. Мається на увазі не лише передбачене законом примусове лікування психопатів, невротиків, алкоголіків, наркоманів та інших осіб із відхиленнями психіки, які вчинили злочини, а й безпосереднє (за згодою пацієнта) корегування агресивності на фізіологічному рівні.
Підрозділ 5.4. “Попередження економічної злочинності”. Визначаються поняття тіньової економіки й економічної злочинності, які між собою тісно пов`язані, але повністю не співпадають. Економічна злочинність – це сукупність умисних корисливих злочинів, які вчиняються посадовими особами, іншими працівниками підприємств та установ, незалежно від форм власності, шляхом використання службового становища і місця роботи, а також так званих злочинних промислів, здійснення яких не пов`язано з використанням службового становища. Наведено кримінологічну характеристику економічної злочинності й огляд попереджувальних заходів проти розкрадання залежно від сфери економіки та способів незаконного збагачення. Найбільше розкраданнь чиниться у процесі приватизації державного майна. В одному з документів Верховної Ради повідомляється, що на початок 1998 р. продано державного майна на суму 120 млрд.грн., а до бюджету надійшло лише 1 млрд. грн. Вплинути на цей процес можливо лише шляхом удосконалення законодавства про грошову приватизацію та посиленням усіх форм контролю, в тому числі і громадського, за ходом зміни форм власності в народному господарстві під час переходу до ринкової економіки.
Другою за розмахом зловживань вважається фінансово-кредитна сфера економіки. Протистояння фінансовим аферам досягається шляхом підвищення рівня технології взаєморозрахунків між установами, вдосконаленням правового регулювання діяльності приватних комерційних банків, посиленням контролю за їхньою діяльністю з боку Національного банку України.
Значних втрат завдають суспільству розкрадання в галузі зовнішньої торгівлі, енергетично-паливному секторі, аграрно-промисловому комплексі, транспорті та в інших не менш важливих сферах економіки. Система превентивних заходів розробляється підрозділами Головного управління по боротьбі з економічними злочинами Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС, а також відомчими та підприємницькими службами безпеки на основі глибокого вивчення технології виробництва, системи розрахунків тощо. Але загальними, незалежними від відомчої і виробничої специфіки мають бути заходи:
- вдосконалення та розширення традиційних форм державного і громадського контролю;
- послідовна і науково-обгрунтована кадрова політика призначень на відповідальні посади лише чесних, відданих своїй справі людей, "психотривких" до спокуси і здатних до самообмеження потреб;
- запобігання технічними заходами крадіжкам, а також комп`ютерним розкраданням.
У загальносоціальному плані скорочення корисливої злочинності у віддаленій перспективі може статися внаслідок відновлення духовності суспільства на патріотичній, етичній та релігійній основах, коли в людських відносинах пануватиме принцип "бути", а не "мати" (Е.Фромм). Як свідчить світовий досвід, одним лише економічним процвітанням досягти цього неможливо.
Не менш гострою є проблема попередження корупції. Визначення цього явища, яке міститься в Законі України від 5 жовтня 1995 р. "Про боротьбу з корупцією", з точки зору дисертанта, є дещо некоректним і занадто широким:"…Діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг". У буквальному розумінні цього тексту розкрадання підпорядкованого особі державного майна є також корупцією. І хоча в деяких зарубіжних джерелах таке тлумачення не викликає сумнівів, то в Україні інша правова традиція. Дисертант вважає, що корупційні дії не мають ознак розкрадання, здійсненого шляхом присвоєння, розтрати та зловживанням службовим становищем. Зарубіжні дослідники і досить репрезентативні опитування населення свідчать, що корупція в Україні "є системною проблемою". Це шкодить міжнародному іміджу нашої держави, що, у свою чергу, тягне негативні економічні наслідки. Найнебезпечнішим кримінальним корупційним вчинком є одержання хабара. У дисертації наведено кримінологічну характеристику хабарництва та протистояння йому шляхом застосування адміністративно-правового примусу та інших заходів, передбачених "Національною програмою боротьби з корупцією" (або програмою "Чисті руки", затвердженою у квітні 1997 р.): атестація держслужбовців; подання декларацій про прибутки службовцями І-ІУ категорій тощо. Програма "Чисті руки" передбачає обов`язкову кримінологічну експертизу проектів нормативно-правових актів, виконання якої покладене на Міністерство юстиції України. Це, безсумнівно, дуже важливе рішення, але, як вважає дисертант, Міністерство юстиції може і зобов`язано виконувати юридичну експертизу, а не кримінологічну, бо це зовсім інший аспект законопроектів. Разом із тим відзначається, що внаслідок багаторічного нехтування кримінологічною наукою Україна має кваліфікованих кримінологів, здатних бути експертами. Кваліфікована кримінологічна експертиза можлива лише тоді, коли кримінологи України посядуть гідне місце не тільки в науці, а й у практичній діяльності законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.
У дисертації розглядаються деякі рекомендації фахівців-експертів Світового банку ("Система національної доброчесності") та інших дослідників проблеми корупції. Усі вони заслуговують на увагу і в тій чи іншій мірі можуть бути реалізовані. Найбільш масштабні заходи, які підтримуються в дисертації, наступні:
- вдосконалення системи оплати праці державних службовців;
- проведення адміністративної реформи;
- спрощення прийняття рішень та їхнього документального оформлення;
- посилення контролю за підлеглими;
- максимальне зменшення монопольної влади чиновника, створення законних варіантів вирішення проблем;
- залучення до боротьби з корупцією засобів масової інформації;
- міжнародна співпраця.
Аналізуючи кримінально-правові норми про відповідальність за одержання, давання й отримання хабара, дисертант пропонує дещо пом`якшити її за давання хабара і скасувати за провокацію одержання хабара з метою викриття хабарника. Пропонується також доповнити ст.2 Закону України"Про боротьбу з корупцією", де йдеться про суб`єкти корупційних діянь, вказівкою на суддів, крім суддів Конституційного Суду України.
Підрозділ 5.5. “Протидія організованій злочинності”. Розглядаються різні визначення організованої злочинності і організованої злочинної групи. Звертається увага на те, що в багатьох друкованих виданнях до прийняття нового Кримінального кодексу України (2001 р.) дивним чином поєднувалися полярно протилежні тенденції занадто вузького і одночасно надмірно широкого тлумачення згаданих понять. Довгий час загальновизнаною була теза, що суб`єктом організованої злочинності, тобто організованою групою, є ієрархічне об`єднання, створене для досягнення корисливої мети, яке має своїх співучасників в структурах державної влади. Виходить, що терористична група, і будь-яка інша, що діє без "даху" з боку корумпованого чиновника, не є організованою злочинною групою. З цим не можна було погодитися. З іншого боку, не менш поширеним було твердження, що організовану злочинну групу можуть складати двоє співучасників. Таке тлумачення не узгоджувалося ні з віковою юридичною традицією, ні з соціально-психологічним розумінням малої неформальної соціальної групи, ні з етимологією слова "група". Із прийняттям нового Кримінального кодексу України (2001 р.) в ч.3 ст.28 понятійні розбіжності тлумачення організованої злочинної групи усуненої законодавчо вона визначена як стійке об’єднання не менше трьох осіб, створене заради спільної злочинної діяльності, об’єднане єдиним планом дій, має ієрархічну і функціональну (розподіл ролей) структури та солідарність співучасників в орієнтації на загальний успіх. У дисертації розглядаються попереджувальні заходи, передбачені Законом України від 30 червня 1993 р. "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю", Комплексною цільовою програмою боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки та Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001-2005 роки, які містять рекомендації, що залишаються актуальними. Разом із тим попереджувальні заходи орієнтуються головним чином на протидію економічній організованій злочинності і дуже мало на попередження діяльності банд, рекетирських та інших організованих об`єднань загальнокримінального типу.
Останніми роками виросла актуальність попередження транснаціональної організованої злочинності, зокрема такої як торгівля людьми, крадіжки та контрабанда автомобілів, наркотиків, зброї. Розглядається спектр превентивних способів протистояння різним категоріям організованої злочинності. Автор критикує численні заяви політиків та деяких науковців про всесилля мафії, "п`ятої влади" в Україні. Один з експертів Українського центру економічних і політичних досліджень стверджує, що "п`ята" нелегальна влада набагато могутніша, ніж державна, а інший правник пророкує, що у найближчі роки організована злочинність створить в Україні "своєрідне антисуспільство" і т.ін. Нагнітання панічних настроїв у суспільстві навряд чи сприяє успішному протистоянню злочинності. Під впливом таких настроїв МВС щороку звітує про зростання кількості знешкоджених організованих угруповань. За оцінками міжнародних експертів в Україні діє приблизно 200 організованих злочинних угруповань. У дисертації наведено дані про завищення статистичних показників за рахунок того, що працівники елітних підрозділів МВС і СБУ до категорії мафіозних утворень зараховують і звичайних співучасників. Про це свідчить структура організованої злочинності: типово мафіозні злочини(бандитизм, наркобізнес і хабарництво) складають лише 5,8%; всі інші - це звичайне шахрайство, грабежі, розбої тощо. Відомо, що лише половину справ про організовані злочини розслідують спеціальні підрозділи МВС і СБУ, а всі інші викривають оперативники карного розшуку, служби боротьби з економічною злочинністю, податкова міліція.
Серед заходів попередження організованої злочинної діяльності особливе місце належить тим, що спрямовані, проти легалізації коштів, здобутих злочинним шляхом. На жаль юридичний механізм активної протидії "відмиванню" коштів досі не створено. Кримінальний кодекс України містить ст. 209 (Легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом), санкція якої передбачає досить суворе покарання - великий штраф або позбавлення волі на строк від п’яти до дванадцяти років з конфіскацією майна (ч.2 ст. 209 КК). Така кримінально-правова норма матиме значний превентивний ефект.
Важко переоцінити профілактичну роль обміну інформацією про розміщення валютних коштів в іноземних банках, зокрема, і в так званих офшорних зонах. Але для цього треба дбати про укладення Україною міжнародних угод про правову допомогу.
Запобігання організованій злочинності здійснюється головним чином шляхом примусового її припинення. Досягається це завдяки оперативно-розшуковій діяльності спецслужб та допомозі з боку населення. У цій справі вирішального значення набувають технічні та інші оперативні заходи документування, а також руйнування банд, злочинних груп і організацій та інші нетрадиційні тактичні заходи. Одночасно слід удосконалювати захисну роботу підрозділів контррозвідки в системах МВС, СБУ та інших суб`єктів попередженні організованій злочинності.
Підтримуються пропозиції кримінально-процесуального характеру, спрямовані на підвищення ефективності слідчих дій і захист окремих учасників процесу: передбачити в новому КПК України можливість проведення за певних умов окремих слідчих дій без участі понятих, не розголошувати дані про особу, яка повідомила про злочин, без її на те згоди. В аспекті попередження групової злочинності в дисертації наведено додаткову аргументацію щодо реорганізації антимафіозної системи, очолюваної Координаційним комітетом по боротьбі з корупцією і організованою злочинність при Президенті України. На думку дисертанта, слід відновити профільну диференціацію спецслужб по боротьбі з організованою злочинністю. Спеціальні підрозділи МВС повинні створюватися з урахуванням кримінологічних особливостей двох категорій організованої злочинності - загальнокримінальної і економічної. Такі підрозділи мають діяти у складі відповідних Головних управлінь кримінальної поліції - карного розшуку і боротьби з економічною злочинністю. Протистояння наркобізнесу, який майже завжди є груповим, - це компетенція Управління по боротьбі з незаконним оборотом наркотичних речовин. Попередження і припинення діяльності підпільних підприємств по виробництву фальсифікованих товарів є компетенцією податкової міліції.
Загальне визначення антимафіозної кримінологічної політики і планування попереджувальних заходів може здійснювати Президент України або за його дорученням Кабінет Міністрів України через Координаційний комітет по контролю за злочинністю.
Запропоновані зміни сприятимуть:
- підвищенню ефективності роботи, оскільки спецпідрозділи працюватимуть у відносно вузькій сфері правоохоронної діяльності;
- усуненню паралелізму при проведенні досудового слідства й оперативно-розшукових операцій;
- скороченню штатів оперативних служб і слідчих підрозділів, що дозволить комплектувати їх найбільш кваліфікованими та надійними працівниками;
- зменшенню кількості фальсифікованих кримінальних справ про організовані злочини.

ВИСНОВКИ

Підсумки містять лаконічно сформульовані тези і результати проведеного дисертаційного дослідження. Підкреслено складний багатовекторний характер впливу державної влади на стан та динаміку злочинності, особливо в період реформування, який переживає Україна. Поряд із здійсненням контролю за злочинністю, держава створює умови для її зростання. Історія знає приклади мімікрії державної влади і перетворення її на злочинну організацію. Завдання громадського суспільства полягає в тому, щоб мінімізувати криміногенність влади та сприяти її антикримінальній діяльності. Визначаються три форми такої діяльності: законодавство, застосування кримінально-правових норм і спеціально-кримінологічне попередження злочинів. Пропонуються заходи щодо підвищення ефективності названих форм і напрямів державного правозахисного впливу на злочинність.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії і брошури

1. Литвак О.М. Злочинність, її причини та профілактика. - К.: Держ. спеціалізоване вид-во “Україна”,1997.-167 с.
2. Державний вплив на злочинність. Кримінологічно-правове дослідження. - К.: Вид-во Юрінком-Інтер, 2000.-275 с.

Навчальні посібники у співавторстві

1. Литвак О.М., Шумський П.В. Прокурорський нагляд в Україні: Навч. посібник. – Хмельницький. –ХІУП. - 1998. –474 с.
2. Литвак О.М., Шумський П.В. Функції прокуратури України. – Хмельницький. – ХІУП. – 1998. – 390 с.
3. Менеджмент внешнеэкономической деятельности / Под ред. Кириченко А.А. – К. – 1998. – 464 с.

Статті в наукових фахових виданнях

1. Литвак О.М. Про профілактику злочинності//Право України.-1997.-№11.- С.11-14.
2. Литвак О.М. Кримінологія необережності// Право України.-1998.-№3.-С.35-37.
3. Литвак О.М. Загальнотеоретичні підвалини соціально-кримінологічного запобігання злочинності // Право України – 2001. - № 5.-С.34-37.
4. Литвак О.М. Державний контроль за злочинністю // Право України. – 2000. - № 5. - С.7, 8.
5. Литвак О.М. Проблеми контролю за злочинністю//Держава і право.-2000.-№6.- С.313-316.
6. Литвак О.М. Про кримінологічну політику України// Держава і право.-2000.-№7.- С.357-362.
7. Литвак О.М. Про криміногенний вплив держави//Актуал. пробл. держави і права: Зб. наук. праць Одес. Нац. юрид. акад.-2000.-№7.-С.237-242.
8. Литвак О.М. Психологічні витоки тероризму// Актуал. пробл. держави і права: Зб. наук. праць Одес. Нац. юрид. акад. -2000.-№8.-с.9-14.
9. Литвак О.М. Невідворотність відповідальності // Актуал. пробл. політики: Зб. наук. праць Одес. Нац. юрид. акад. - 2000.-№8.- С.11-23.
10. Литвак О.М. Про кримінальну або кримінологічну політику//Юрид. вісн. Одес. Нац. юрид. акад. -2000.-№2.-с.94-96.
11. Литвак О.М. Реформування у системі боротьби із злочинністю в Україні// Юрид. вісн. Одес. Нац. юрид. акад. -2001.-№1.- С.68-76.
12. Литвак О.М. Про корекцію кримінальної агресивності//Наук. вісн. Нац. акад. внутр. справ України.-2000.-№2.- С.163-168.
13. Литвак О.М. Тіньова економіка і економічна злочинність: Шляхи боротьби в Україні з економічною злочинністю//Вісн. Нац. ун-ту внутр.справ.-2000.- Спецвипуск.-С.3-9.
14. Литвак О.М. Захист потерпілих від злочину в контексті прав людини у світі та Україні// Вісн. Нац. ун-ту внутр. справ.-2000.-№11.- С.13-16.
15. Литвак О.М. Проблеми підготовки кадрів правоохоронних органів (теорія і практика)//Вісн. Нац. ун-ту внутр. справ.-2000.- Ч.2.-№12.-С.152-156.
16. Литвак О.М. Справедливість – сутність і передумови ефективності правозастосувальної діяльності//Вісн. Нац. ун-ту внутр. справ.-2001.-№14.-С.112-117.
17. Литвак О.М. Про кримінальну агресію та її витоки//Вісн.Одес. ін-ту внутр. справ.-2000.-№2.-С.3-9.
18. Литвак О.М. Актуальні проблеми протидії організованій злочинності// Вісн. Одес. ін-ту внутр. справ.-2001.-№1.-С.3-9.
19. Литвак О.М. Корупція та її попередження//Вісник Запорізького юридичного інституту внутрішніх справ МВС України.-2001.-№1.-С.3-7.
20. Литвак О.М. Інформаційні канали впливу кримінального законодавства // Вісн. Запорізьк. державного ун-ту.-2001.-№1.- С.56-59.
21. Литвак О.М. Урахування віктимологічного аспекту у процесі застосування кримінально-правових норм// Пробл. пенітенціарної теорії і практики: Зб. наук. праць Київ. ін-ту внутрішніх справ. – 2001. - №6. – С.208-211.

Статті
в наукових журналах, збірниках, юридичній енциклопедії та інших виданнях законодавчої і виконавчої гілок влади за темою дисертації

1. Литвак О.М. Про причини зростання злочинності та умови, що цьому сприяють (деякі концептуальні положення)//Віче.-1997.-№11.-С.57-65.
2. Литвак О.М. Проблеми вдосконалення організації і діяльності прокуратури України в умовах судово-правової реформи//Зб. наук. праць Харків. ін-ту підвищення кваліфікації Генпрокуратури України.-1998.-С.3-12.
3. Литвак О.М. Тероризм: соціально-психологічний аспект // Наук.-дослід. ін-т “Проблеми людини”. Антитерористичний центр при СБ України. Одеська національна юридична академія. -2000.-Т.19.-С.202-205.
4. Литвак О.М. Моніторинг злочинності//Юрид. енциклопедія.-2001.т.3.-С.765.
5. Литвак О.М. Не бути прокуратурі “кишеньковою”//Голос України . – 1997. - грудень - С.5, 8-9.
6. Литвак О.М. Права на помилку немає. Нотатки з приводу одного з проектів Кримінального кодексу України//Голос України.- 1998. - Липень. - С.7.
7. Литвак О.М. Юридична освіта: масове захоплення чи потреба суспільства//Голос України. - 1999. - серпень. - С.9.
8. Литвак О.М. Не латаймо Конституцію! Вибори за змішаною системою вимагають змін до основного закону//Президентський вісник: Всеук. нац.-політ. тижневик. - 2000. - Жовтень. - С.6.

Тези доповідей

1. Литвак О.М. О заказных убийствах// Серийные убийства и их предупреждение: юридические и психологические аспекты: Междунар. науч.-практ. конф. - Ростов: Ростов. юрид. ин-т, 1998. – С.43-46.
2. Литвак О.М. Держава і влада// Актуальні питання державного будівництва і подолання кризових явищ у суспільстві: Всеукр. наук. конф. - К.: Міжнар. ін-т лінгвістики і права. 1999. - С.2.
3. Литвак О.М. Боротьба зі злочинністю та забезпечення прав людини// Політико-правові аспекти захисту прав людини в контексті діяльності правоохоронних органів: Наук.-практ.конф. Ун-т внутр. справ МВС України, 2000 - С.13-16.
4. Литвак О.М. Психологічні витоки тероризму// Боротьба з тероризмом у міжнародному і українському національному праві: соціальні та правові проблеми: Наук.-практ. конф. - Одеса: Одес. нац. юрид. акад. - 2000. - С.9-14.
5. Литвак О.М. Проблеми підготовки кадрів для правоохоронних органів// Транснаціональна злочинність: заходи протидії, проблеми підготовки кадрів правоохоронних органів (теорія і практика): Восьма міжнар. наук.-практ. конф. - Харів: Ун-т внутр. справ МВС України, 2000. - С.8.
6. Литвак О.М. Інформаційні канали впливу кримінального законодавства// Концепція розвитку законодавства України: Матеріали наук.-практ. конф. Запорізьк. держ. ун-т.-Запоріжжя: Матеріали наук.-практ. конф ,2001.-С.56-59.
7. Литвак О.М. Проблеми посилення державного впливу на злочинність// Україна незалежна: актуальні проблеми розвитку: Матеріали наук. конф. проф.-виклад. складу Київ. ін-ту внутр. справ .- К.,2001.-С.1.

Статті у співавторстві
1. Литвак О.М., Зелінський А.Ф. Кого карає і захищає закон. Соціологія злочинності (кримінологія) і кримінальне законодавство. //Голос України. 1998. – 19 травня – С.7.
2. Литвак О.М., Зелінський А.Ф. Кримінальна психологія: сучасне становище і перспективи //Право України. - №6. – С.59-63.
3. Литвак О.М., Зелінський А.Ф. Інформаційно-правовий простір. Яким бути новому Кримінальному кодексу України ? //Юрид. вісн.України. – С.29-32.

АНОТАЦІЇ

Литвак О.М. Державний контроль за злочинністю.
Рукопис дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право і кримінологія, кримінально-виконавче право. - Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, Харків, 2002.
У дисертації розглядаються різновекторні напрями впливу державної влади на стан і динаміку злочинності. Своє історичне призначення захисту правопорядку та здійснення контролю за злочинністю держава виконує за допомогою законодавства, зокрема кримінально-правового, караючи злочинців, і шляхом спеціально-кримінологічного попередження злочинів.
Разом із тим, державна влада і закони, які вона створює, мають і криміногенний влив на суспільство. Завдання громадського суспільства полягає у здійсненні контролю, щоб криміногенний вплив держави знаходився лише в межах закону.
Державний контроль за злочинністю розглядається як різновид соціального контролю. Іншим є недержавний соціальний контроль. Гармонічні відносини між ними є передумовою удержання злочинності на відносно невисокому рівні. Коли в країні домінує державний контроль, виникає небезпека так званої некриміналізованої злочинності політичної еліти.
У роботі досліджено низку юридичних і соціально-психологічних проблем кримінального законодавства. Пропонуються шляхи посилення його виховного та стримувального впливу на населення. Зазначено деякі чинного діючого Кримінального кодексу України, зокрема, хаотичний стан санкцій, що виник внаслідок періодичних коливань колишньої радянської кримінальної політики та традиційного нехтування соціологічними і психологічними методами визначення кримінально-правових санкцій.
Проблеми застосування кримінально-правових норм розглянуто в кримінологічній площині. Автор доходить висновку, що підвищення ефективності кримінального правосуддя можливе на шляху ствердження принципів його справедливості, захисту прав потерпілих та раціоналістичного трактування принципу невідворотності покарання. Стратегія антикримінального протистояння, на думку автора, повинна визначатися з огляду на пріоритет захисту громадян і суспільства від агресивних, у тому числі й терористичних посягань, а вже потім – протистояння економічній злочинності, в тому числі й організованій.
Організованість співучасників – це традиційний у всі часи спосіб будь-якої умисної діяльності - як економічної, так і загальнокримінальної, корисливої або деструктивної. Він не може бути підгрунтям для виокремлення організованої злочинності в особливу категорію.
Пропонується програма реформування системи державних органів, створених спеціально для боротьби з організованою злочинністю і корупцією, в основі якої – прагнення відновити профільну диференціацію спецслужб по боротьбі з організованою злочинністю та створення єдиного централізованого слідчого апарату. Корупція – явище, тісно пов’язане з економічною злочинністю, яке проникло до всіх галузей державного управління, в тому числі й до органів кримінальної юстиції. У зв’язку з цим дисертант викладає своє бачення проблеми кадрів і юридичної освіти.
Ключові слова: держава, влада, злочинність, соціальний контроль за злочинністю, державний контроль за злочинністю, криміногенний вплив, злочинна держава, кримінальне законодавство, застосування кримінально-правових норм, органи кримінальної юстиції, віктимологія, спеціально-кримінологічне попередження, агресивна злочинність, економічна злочинність, організована злочинність, корупція.

Литвак О.М. Государственный контроль за преступностью.
Рукопись диссертации на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.08 – уголовное право и криминология, уголовно-исполнительное право. - Национальная юридическая академия имени Ярослава Мудрого, Харьков, 2002.
В диссертации рассматриваются моноговекторное влияние государственной власти на состояние и динамику преступности. Свое историческое назначение защиты правопорядка и осуществление контроля за преступностью государство осуществляет с помощью законодательства, в частности уголовно-правового, карая преступников, а также путем специально-криминологического предупреждения преступлений.
Вместе с тем государственная власть и законы, которые она создает, имеют и криминогенное влияние на общество. Задача гражданского общества состоит в осуществлении контроля над тем, чтобы криминогенное влияние государства находился лишь в границах закона.
Государственный контроль над преступностью рассматривается как разновидность социального контроля. Другая разновидность контроля - негосударственный социальный контроль. Гармоничные отношения между ними являются предпосылкой удержания преступности на относительно невысоком уровне. Когда в государстве доминирует государственный контроль, возникает опасность так называемой некриминализированной преступности политической элиты.
В работе исследован ряд юридических и социально-психологических проблем уголовного законодательства. Предлагаются пути усиления его воспитательного и сдерживающего влияния на население. Отмечены некоторые недостатки действующего Уголовного кодекса Украины, в частности, хаотическое состояние санкций, которое возникло вследствие периодических колебаний бывшей советской уголовной политики и традиционного пренебрежения социологическими и психологическими методами определения оптимальных уголовно-правовых санкций.
Проблемы применения уголовно-правовых норм рассмотрены в криминологической плоскости. Автор приходит к выводу, что повышение эффективности уголовного правосудия возможно на пути утверждения принципов его справедливости, защиты прав потерпевших и рационалистической трактовки принципа неотвратимости наказания. Стратегия антикриминального противостояния, по мнению автора, должна определяться с учетом приоритета защиты граждан и общества от агрессивных, в том числе и террористических посягательств, а уже после этого – противостояния экономической преступности, в том числе и организованной.
Организованность соучастников – это традиционный во все времена способ любой умышленной деятельности - как экономической, так и общекриминальной, корыстной или деструктивной. Он не может быть почвой для вычленения организованной преступности в особую категорию.
Предлагается программа реформирования системы государственных органов, созданных специально для борьбы с организованной преступностью и коррупцией, в основе которой – стремление восстановить профильную дифференциацию спецслужб по борьбе с организованной преступностью и создание единого централизованного следственного аппарата. Коррупция – явление тесно связанное с экономической преступностью, которое проникло во все области государственного управления, в том числе и в органы уголовной юстиции. В связи с этим диссертант излагает свое видение проблемы кадров и юридического образования.
Ключевые слова: государство, власть, преступность, социальный контроль над преступностью, государственный контроль над преступностью, криминогенное влияние, преступное государство, уголовное законодательство, применение уголовно-правовых норм, органы уголовной юстиции, виктимология, специально-криминологическое предупреждение, агрессивная преступность, организованная преступность, экономическая преступность, коррупция.

O. Lytvak. State Control over Crime.
Manuscript of dissertation to receive a scientific degree of the Doctor of Law in Specialization No. 12.00.08 – Criminal Law and Criminology, Criminal and Executive Law. – National Law Academy. Kharkiv, 2002.
The presented paper studies different ways of influence of public power on the situation and dynamics of criminality. The State carries out its historic mission to protect law and order and to control crime by using legislation, in particular, criminal law, by punishing criminals and by special criminological crime prevention.
Besides that, the public power and laws that it creates have a crime-engendering influence on the society. The task of the civil society lies in carrying out control, so the criminal influence of the state should stay in the framework of law.
Public control over criminality is being considered as a variety of social controls. Another aspect is non-public social control. Harmonious relations between them are a prerequisite for keeping criminality on a relatively low level. When public control dominates in the state, there emerges a danger of the so-called non-criminalised criminality of the political elite.
The paper has analyzed a number of legal, social and psychological problems of criminal legislation. It proposes ways of strengthening its educational and deterring influence on population. It points out at some shortcomings of the current and drafted Criminal Codes of Ukraine, in particular, at the chaotic state of sanctions that emerged as a result of periodic fluctuations of the former Soviet criminal policy and the traditional neglect of social and psychological methods to determine criminal and law sanctions.
The problem of applying criminal law standards is being considered on a criminological plane. The writer concludes that raising the effectiveness of the criminal justice is only possible through promoting principles of justice, protection of victims’ rights and rational interpreting of the principle of inevitable punishment. The strategy of the anticriminal opposition, in the writer’s opinion, should be determined taking into account the priority of protecting citizens and society against aggressive encroachments, including terrorist ones.
Organizing accomplices has at all times been a traditional method of any intentional activity of economic, general criminal, selfish or destructive nature. It cannot serve as grounds for distinguishing a particular category of organized crime.
The author puts forward a program aiming to reform the system of government agencies specifically established to combat organized crime and corruption and based on the commitment to restore the sectoral differentiation of special services combating organized crime and the establishment of a single centralized investigation agency. Corruption is a phenomenon which is closely related to economic crime and which has infiltrated all the parts of government, including criminal justice bodies. In this respect, the author offers his vision of personnel and legal education issues.
Key words: state, power, crime, social control over crime, state control over crime, criminal influence, criminal state, criminal legislation, application of criminal law standards, criminal justice bodies, victimology, special criminological warning, aggressive crime, organized crime, economic crime, corruption.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

 

Пошукова анотація: розкриття бухгалтерських адвокатом науково доказів поліції мирової інформаційного комп'ютерних оперативної смартфонів спеціальних розслідуванні електричної Вимагання працівників Виникнення Канади Виправлення Виправні кооперативі експерта моральних навчальні представницькі засуджених провадження соціального церкви контроль масової батьків боржника управлінні військовослужбовців протиправні міжнародних лікувальну конкуренції торгівлю хабарництво Німеччини підвищеної податкової спеціального господарського обстановки заподіяної немайнової моральної службовими життю малолітніми незаконними незаконними внутрішніх екологічних НКВС Віктимологічна профілактика Влада автомобільної громади розслідування Внутрівідомчий Внутрішнє переконання прикордонні Європейському Внутрішньоуправлінська Європейського політики факторів християнства радянського трубчастих Геґеля жертву Гарантії землю слідчого проступки фінансових Гарантія забезпечення податкового паритетність Гендерна смислової правових Геокриміногенна Гідність прокуратури майном адміністрацій консультаційних Господарський підприємців інвестиційної підтримки корпоративних акціонерних лікарськими банкрутства податків Гродський контроль порядок громадянського Громадянин Громадянство Громадянське Громадянські Грошові Групова насильницька Гуманізація інтервенція Делегування Деліктний Деліктологія управління судової громадянське Держава влада допомога інформаційна кадрова транскордонного тероризму соціальної торгівлі житлово політика місцевих політика регуляторна служба політичне охорони аграрного туризму природні агропромислового безпеки зайнятості населення торгівлі промисловості промислового регіону підприємництва освітнього митної монополій освітніх праці транспортних залізничного аграрного ринку культури кооперації олійного охороні регіонів пенсійного телекомунікаційної туристичної фондового освіти регіону розвитку туризму давальницькою програмування транспортної техногенної гуманітарній партійної допомоги населення гетьманату Пенсійного мінерально вищою економікою судів життєдіяльності інноваційною місцевому пенітенціарною охорони пожежною приватизацією вищої здоров'я інтелектуальних культури європейської допомогою електроенергетики рекреаційного безпеки військовими середньої охорони переробних органів контроль фондового сільськогосподарського злочинністю нотаріальною цінних ліцензійної Буковині економічної інноваційних службовець фінансовий природокористування гілок етнічними Криму папери навчальними страхування неповнолітніхмитної громадянського Дністрянського Петрункевича західноукраїнських Державотворчий Дефектність управління унітарній адміністративного доказів канонічного конституційногоподаткового Джерела Європейського Союзу Джерела трудового Диспозитивність

 


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking