Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
Номера от 730 грн.
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Номера от 490 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Номера от 450 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-2% онлайн заказ
Зачарованные Карпаты
Зачарованные Карпаты
Закарпатье, Воловец
Коттеджи от 400 грн.
Есть номера


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Державно-територіальний статус західноукраїнських земель у період Другої світової війни (1939–1945 рр.): історико-правове дослідження

 

МАКАРЧУК Володимир Степанович

ДЕРЖАВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ СТАТУС ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939–1945 рр.): ІСТОРИКО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Київ – 2007


Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ

Науковий консультант доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України
КОСТИЦЬКИЙ Михайло Васильович,
Київський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри філософії права і юридичної логіки

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН України
ЯРМИШ Олександр Назарович,
Державний науково-дослідний інститут МВС України, начальник
доктор юридичних наук, професор
ТИМОЩУК Олександр Валентинович,
Таврійський національний університет імені В. Вернадського, декан юридичного факультету
доктор юридичних наук, доцент
НИКИФОРАК Михайло Васильович,
Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича, професор кафедри міжнародного права

Провідна установа Харківський національний університет внутрішніх справ, кафедра теорії та історії держави і права

Захист відбудеться “ 26 ” січня 2007 року о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.03 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Інституті держави і права імені В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці інституту

Автореферат розіслано “ 22 ” грудня 2006 року.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Т. І. Тарахонич

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Правове закріплення кордону Союзу РСР з Польщею стало складовим елементом утвердження кордонів сучасної Української держави. Кордон України на його відтинку з Республікою Польща (РП) складався у непростих історичних умовах Другої світової війни. Ця обставина cправила відчутний вплив на польсько-українські відносини, чим намагаються користуватися певні політичні сили обох країн. Так, навесні 2005 р. депутати Європарламенту від польської Партії права і справедливості (ПіС) запропонували резолюцію, яка фактично скасовує встановлену 1945 р. східну границю Польщі. Вони наполягали на тому, що рішення Ялтинської конференції не відповідає сучасним реаліям. У працях окремих вітчизняних авторів, навпаки, звучать докори на адресу радянської зовнішньої політики за її нібито нехтування інтересами українців і "залишення на польському боці" етнічних українських земель. Відтак актуальність зумовлена необхідністю дати ретроспективу правомірності встановлення існуючих кордонів України, й тим самим покласти край навколонауковим спекуляціям на цю тему.
Вкажемо також на те, що боротьба за міжнародно-правове визнання нового західного кордону СРСР у 1939–1945 рр. служить зразком дипломатії держави, яка, опинившись у міжнародній ізоляції після соціальної революції, вирішила широке коло непростих завдань. Відтак ретельний аналіз цього досвіду бачиться не зайвим для молодої української дипломатії – як з огляду на його загально-прикладне значення, так і для розуміння принципів і методів діяльності зовнішньополітичного відомства Російської Федерації (РФ), а також реальних можливостей цієї Великої Держави в сучасному світі.
Тривалий час наукова думка в Українській РСР наполегливо вивчала і пропагувала ті переваги, що їх отримував український народ від співробітництва з "братнім російським народом" та від зробленого у 1917–1920 рр. "соціалістичного вибору". Сьогодні бачимо намагання дискредитувати як "досягнення соціалізму", так і підсумки спільного історичного шляху українців і росіян до 1991 р. включно. Автор дотримується тієї думки, що осягнення соборності сучасної Української держави в історичних умовах ХХ ст. було завданням, неможливим для здійснення силами самого лише українського народу. Разом з тим необхідно усвідомлювати, що сучасні кордони України – це не примха історії, а результат тієї ролі і місця, які Українська РСР відігравала у Союзі РСР, а також тих жертв, що їх український народ приніс на олтар спільної перемоги над нацизмом.
Новітні відносини незалежної України з Республікою Польща відзначаються добросусідством і співробітництвом. Сьогодні не існує скільки-небудь реальної небезпеки висунення територіальних претензій з боку західного сусіда. Проте відсутність територіального спору між двома країнами не означає, що історико-правова оцінка подій 1939–1945 рр. втратила свою актуальність. Цілком ймовірною бачиться ситуація, у якій колишні польські громадяни та їх нащадки розпочнуть висувати позови про повернення чи компенсацію майна, втраченого після вересня 1939 р., а також про відшкодування моральної шкоди від арештів і депортацій. Зрештою, 22 червня 2004 р. уже відбулася подія, яка, на нашу думку, може мати негативний вплив на сучасні українсько-польські відносини. Європейський суд із прав людини задовольнив позов 60-річного громадянина Польщі Єжи Броневського до уряду РП про компенсацію втраченого у Львові майна, оціненого позивачем у 85 тисяч євро. Польський уряд був буквально шокований таким рішенням, оскільки, за його оцінками, цей прецедент дасть можливості виставити схожі претензії приблизно 80 тисячам поляків.
З огляду на подібні рефлексії важливо встановити, наскільки умотивованим був вступ Червоної армії на територію суверенної Польщі у вересні 1939 р., чи можна вважати легітимними (під кутом зору вимог міжнародного права) Народні Збори Західної України та прийняті ними рішення, а відтак громадянами якої країни в період кін. 1939–1945 рр. слід вважати постраждалих осіб польської та єврейської національності (30 листопада 1939 р. усе населення Західної України та Західної Білорусії де-юре отримало радянське громадянство). Тобто – тема перестала бути чисто теоретичною і може перейти у практичну площину. Ці і багато інших питань теоретичного та практико-прикладного характеру актуалізують проблему.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане згідно з Концепцією розвитку відомчої освіти та вузівської науки МВС на період 2001-2005 рр., затвердженою рішенням колегії МВС України від 18 грудня 2000 р. № 9 КМ/ 1, та Тематикою пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних досліджень вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ МВС України на період 2002-2005 рр., затвердженою наказом МВС України № 635 від 30 червня 2002 р.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у тому, щоб на підставі системного аналізу міжнародно-правових документів, архівних джерел, історико-правової та історичної літератури з’ясувати державно-територіальний статус західноукраїнських земель у період Другої світової війни, правомірність його зміни з огляду на норми тогочасного міжнародного права.
Для досягнення поставленої мети автором сформульовано наступні завдання:
визначити ступінь наукової дослідженості проблеми, сформувати теоретичне підгрунтя та окреслити джерельну базу дослідження;
розкрити зміст і значення міжнародно-правових документів, якими Версальська конференція у 1919–1923 рр. визначила правовий статус Східної Галичини, а також тих нормативних актів, якими здійснювалося політичне та правове обґрунтування ліній радянсько-польського кордону у 1921 та 1945 рр.;
з’ясувати суть і зміст взаємних зобов’язань, що їх встановлювали радянсько-польські угоди міжвоєнного періоду, а також окреслити позиції сторін у західноукраїнському питанні;
дати правову оцінку співробітництву Союзу РСР і нацистської Німеччини з територіальних питань у 1939–1940 рр.;
дати оцінку міжнародно-правового значення рішень Народних Зборів Західної України (жовтень 1939 р.) та відповідних постанов Верховної Ради Союзу РСР і Верховної Ради Української РСР, що закріплювали входження Західної України до складу СРСР та УРСР;
відновити історико-юридичну картину політичного та міжнародно-правового співробітництва Об’єднаних Націй, зокрема в питанні встановлення післявоєнних кордонів в Європі і світі;
здійснити наукову періодизацію етапів становлення права націй на самовизначення як імперативної норми сучасного міжнародного права;
виявити та проаналізувати реальну обґрунтованість звинувачень польських фахівців з міжнародних відносин та міжнародного права на адресу зовнішньої політики Союзу РСР;
узагальнити бачення міжнародною суспільною та науковою (правовою) думкою подій 1939–1945 рр. у Західній Україні та Західній Білорусії, починаючи від 17 вересня 1939 р. і до нашого часу
Об’єктом дослідження є суспільні відносини на західноукраїнських землях у період Другої світової війни.
Предметом дослідження є державно-територіальний статус західноукраїнських земель у період між 17 вересням 1939 р. (початок т. зв. Визвольного походу Червоної армії) та 16 серпня 1945 р. (підписання радянсько-польського договору про кордон) і зміни цього статусу протягом вказаного періоду. В дослідженні також розглянута практика застосування норм "старого" і "нового" міжнародного права при встановленні післявоєнних європейських кордонів, зокрема й українсько-польського.
Методи дослідження. Методологія дослідження зумовлена вивченням правової позиції заінтересованих держав та практичної діяльності їх зовнішньополітичних органів у хронологічних межах надзвичайно суперечливого і політизованого періоду світової історії, на переломі "старого" і "нового" міжнародного права, що викликало потребу застосування різноманітних методів дослідження.
Автором використано загальнофілософські, загальнонаукові та спеціальні методи дослідження, які у сукупності забезпечують об’єктивний аналіз досліджуваного предмету. Відтак методологія дисертаційної роботи є множинною, плюралістичною.
Філософський метод матеріалістичної діалектики дозволив розглянути досліджувану проблему у динаміці її розвитку, бачити єдність і боротьбу протилежностей, зокрема у підходах Великих Держав до питань міжнародного права та міжнародних відносин в цілому, пояснити стрибкоподібність зміни етапів вирішення проблеми (вияв дії закону переходу кількісних змін в якісні), постійну зміну стратегії і тактики боротьби за визнання нового західного кордону Союзу РСР (діалектичний закон заперечення заперечення).
З використаних загальнонаукових методів назвемо методи структурний, функціональний, сходження від абстрактного до конкретного та ін. Так, наприклад, метод сходження від абстрактного до конкретного був застосований при розгляді питання про ті легальні можливості, які допускало міжнародне право міжвоєнного періоду для зміни існуючих міждержавних кордонів, у контексті дій радянської дипломатії, спрямованих на інкорпорацію західноукраїнських та західнобілоруських земель.
Широко застосовувалися спеціальні методи. Зокрема, конкретно-історичний метод використовувався у дисертаційному дослідженні для розкриття генезису правових відносин, що виникали у процесі утвердження права націй на самовизначення у звичаєвому міжнародному праві; структурно-функціональний – для дослідження їхніх особливостей, структури і місця в системі тогочасного міжнародного права тощо; герменевтичний метод дав змогу тлумачити не юридичні абстракції, а конкретне, матеріально-позитивне, значуще для даної ситуації історичне право тощо.
У роботі над проблемами, що увійшли до кола дисертаційного дослідження, активно застосовувався метод порівняльно-правового аналізу – зокрема при вивченні підходів та характерних прийомів і методів Наркомату іноземних справ Союзу РСР у їх порівнянні та співставленні з практикою діяльності дипломатичних відомств т. зв. Великих Держав, а також країн Об’єднаних Націй.
Теоретична основа роботи формувалася з урахуванням положень концептуального характеру в галузях теорії та історії міжнародного права, що безпосередньо стосуються теми дисертації, викладених в працях відомих зарубіжних і вітчизняних юристів Д. Анцилотті, Е. Аречаги, Б. Бабія, Я. Броунлі, В. Василенка, Н. Єрпильової, Л. Карапетяна, Л. Опенгейма, Г. Тункіна, А. Фердросса, Ч. Хайда, а також "чистих" істориків – Л. Вудварда, Б. Вевюри, П. Еберхардта, І. Ільюшина, В. Сергійчука, С. Ткачова, Ю. Сливки та ін.
Спираючись на наукові підходи цих вчених, дисертант визначив наступну теоретико-концептуальну спрямованість роботи. Право націй на самовизначення почало утверджуватися як інститут міжнародного права, починаючи від 1792 р. Особливо активно вказаний процес утвердження розгорнувся у 1918–1945 рр. Разом з тим міжнародне право цього періоду традиційно визнавало такі свої, нині відкинуті інститути, як "право на самодопомогу" і "право на війну" (з деякими обмеженнями процесуального характеру), воно санкціонувало застосування силових засобів тиску на сторону, з якою виник правовий спір. Це міжнародне право загалом толерувало й саму можливість як мирної, так і насильницької зміни існуючих міждержавних кордонів, за умови, що втягнуті у конфлікт сторони попередньо вдадуться до "мирних" методів врегулювання спору.
Ще у 20-х рр. минулого століття сусіди Польщі – Німеччина, Литва, Союз РСР – оголосили про свою незгоду з існуючими міждержавними границями. Формальною підставою для висунення територіальних вимог до Польщі стало право націй на самовизначення.
У 1939–1945 рр. у Східній Європі були проведені значні зміни кордонів. У міжнародно-правовому плані ці зміни обґрунтовувалися як аргументами з арсеналів "старого" міжнародного права (наприклад, аргумент "права на безпеку кордонів" при встановленні післявоєнних кордонів Польщі і ЧСР з Німеччиною), так і права "нового" (зокрема, при застосуванні концепції права націй на самовизначення). Москва і Київ уміло використовували ті правові можливості, що їх створював "перехідний" період.
Основою дисертаційного дослідження стала джерельна база, яку умовно можна поділити на наступні групи: опубліковані джерела (збірники нормативно-правових актів, тексти міжнародних догорів та угод; ноти зовнішньополітичних відомств Союзу РСР, Польщі, Німеччини, США, Великобританії та ін. країн; матеріали міжнародних конференцій періоду Другої світової війни; виступи політичних керівників тощо); мемуарна література; періодична преса періоду Другої світової війни (хроніка, повідомлення про вручення дипломатичних нот, географічні карти з позначенням кордонів та ліній розмежування, ксерокопії документів та ін. матеріали без вказування авторства); архівні матеріали (з 5-ти фондів Львівського обласного державного архіву); монографії та наукові статті.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше у вітчизняній та зарубіжній історико-правовій науці системно і всебічно досліджено легітимність процесу возз’єднання західноукраїнських земель з Українською РСР під кутом відповідності нормам діючого у 1939–1945 рр. міжнародного права та тогочасної звичаєвої практики міждержавних взаємин.
Наукова новизна дослідження характеризується такими найважливішими результатами.
Встановлено, що, оскільки Українська РСР, перебуваючи у складі Союзу РСР, була де-юре суб’єктом міжнародного права, принаймні від 1944–1945 рр., то існує реальна можливість того, що незалежна Україна як правонаступниця УРСР може бути притягнена до міжнародно-правової відповідальності за нібито деліктні дії своєї правопопередниці.
З’ясовано, що сучасний стан опрацювання проблеми правового закріплення західних кордонів України у вітчизняній і зарубіжній науці надміру заангажований, кон’юнктурний і, відповідно, має мало спільного з історичною дійсністю. В силу ряду причин науковці Польщі, країн пострадянського простору, включаючи й Україну, а також західні наукові школи пішли по неправильному шляху правової оцінки подій та юридичних фактів 1918–1945 рр. з позицій de lege ferenda, тобто "права майбутнього" – тієї системи, яка склалася у теорії і практиці міжнародних відносин після 1945 р. Натомість загальновизнана доктрина інтертемпорального права вимагає дотримуватися стандартів de lege lata, тобто "права діючого" – того, що існувало на момент здійснення тих чи інших зовнішньополітичних кроків чи укладення міжнародно-правових угод.
Доведено, що поширена в сучасній зарубіжній та українській науці правова оцінка Ризького договору 1921 р. не відповідає дійсності. Погоджений цим договором радянсько-польський кордон не міг вважатися легітимним, як з огляду на норми "старого" міжнародного права (у Ризі РСФРР, УСРР та Польща "ділили" те, що їм формально не належало, оскільки у 1921 р. де-юре сувереном Східної Галичини відповідно до Сен-Жерменського договору були держави Антанти), так і "нового" міжнародного права сучасної доби, оскільки була знехтувана воля місцевого населення.
Встановлено, що рішення Ради Послів про передачу Східної Галичини Польщі (березень 1923 р.) пов’язувалося з вимогою про надання автономії населенню. Варшава не виконала цю умову, а на поч. 30-х рр. відмовилася від будь-яких форм контролю за життям своїх національних меншин з боку наглядових структур Ліги Націй, що стало грубим порушенням прийнятих нею міжнародних зобов’язань.
Запропоновано визнати часткову правову обґрунтованість територіальних вимог до Польщі з боку її сусідів у 20–30-х роках ХХ ст. Територіальні претензії та вимоги дотримання принципу права націй на самовизначення, висунуті уже в першій половині 20-х років до Другої Речіпосполитої з боку урядів Німеччини (як веймарівської, так і гітлерівської), Литви, Радянського Союзу, мали частково обґрунтований характер і могли у певний час бути поставлені на розгляд Ліги Націй – у повній відповідності з нормами тогочасного міжнародного права.
Обгрунтовано, що ні пакт Ріббентропа-Молотова 23 серпня 1939 р., ані секретний протокол до нього не були "грубим порушенням норм міжнародного права" тієї історичної доби, оскільки загалом відповідали існуючій практиці.
Доведено антинауковість доктрини нібито "рівної" правової відповідальності Сталіна і Гітлера за розв’язання Другої світової війни.
Обгрунтовано, що Визвольний похід Червоної армії 17 вересня 1939 р. став здійсненням "права на самодопомогу", загальновизнаного у міжнародно-правовій практиці міжвоєнного періоду.
Доведено легітимний у міжнародно-правовому розумінні характер рішень Українських та Білоруських Народних Зборів.
З’ясовано, що у західній науковій літературі з питань міжнародного права відсутня різка критика дій СРСР на ранньому етапі Другої світової війни – аж до початку відверто агресивної "Зимової війни" з Фінляндією.
З нових методологічних позицій проаналізовано історію становлення принципу права націй на самовизначення як норми міжнародного права. Запропонована нова інтерпретація мотивів, якими керувалися Великі держави, виявлені відмінності у підходах, дійсні причини компромісів у практиці проведення в життя цього принципу.
Сформульовано концепцію "дуалізму" підходів і методів радянської зовнішньої політики у питанні післявоєнних кордонів держави. У зовнішньополітичному арсеналі радянської дипломатії були як аргументи з області т. зв. "старого" міжнародного права ("безпека кордонів" як важливий і загальновизнаний інститут права держави на самозбереження), так і "нового" (право націй на самовизначення, плебісцит як пріоритетна форма здійснення цього права тощо).
Надано оцінку міжнародно-правовому значенню рішень Тегеранської, Ялтинської та Потсдамської конференцій під тим кутом зору, чи слід вважати їх такими, що мали зобов’язуюче значення (традиційна "радянська" точка зору), чи тільки характер декларації намірів (цей підхід відстоювали США).
З нових позицій проаналізовано юридичне значення міжнародно-правових кроків Української РСР, здійснюваних Києвом після розширення прав союзних республік, проведеного рішенням Верховної Ради СРСР від 1 лютого 1944 р.
Вперше константовано, що у правовій думці і державно-правовій практиці сучасної Польщі домінують настрої і тенденції вести відлік зміни міжнародно-правового статусу Західної України та ін. колишніх польських територій не від жовтня–листопада 1939 р., а, принаймні, від серпня 1945 р. чи навіть від початку 1946 р. (з моменту обміну ратифікаційними грамотами, після чого договір про кордон від 16 серпня 1945 р. став діючим правом).
Встановлено, що усі цивільно-правові спори, пов’язані з подіями 1939–1945 рр. в Західній Україні, повинні вирішуватися з урахуванням того факту, що піддані колишньої Другої Речіпосполитої, які на 30 листопада 1939 р. перебували на території Західної України, отримали радянське громадянство, а відтак на них поширювалася дія радянських законів.
Дисертант звертає особливу увагу на те, що якнайскоріше взаємне визнання міжнародно-правового значення Українських Народних Зборів 1939-го року та їх рішень відповідатиме інтересам збереження і утвердження добросусідських відносин між незалежною Україною та Польщею (обидві держави неодноразово заявляли про стратегічне партнерство).
Практичне значення одержаних результатів перебуває у зв’язку з актуальністю наукової теми.
У правотворчій діяльності Верховної Ради України окремі матеріали можуть бути використані при підготовці нормативних актів, що регулюють міжнародні відносини держави, порядок надання компенсацій жертвам політичних репресій та депортацій 30-40-х рр. минулого століття, підсудність українському законодавству злочинів, здійснених у 1939-1945 рр. на території Західної України представниками радянського державного апарату та учасниками польських і українських національних збройних формувань тощо. Використання одержаних результатів доцільне у правозастосовчій роботі Верховної Ради України, її профільних комітетів, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств України, урядових і неурядових делегацій, громадських організацій, постійних представників України в РЄ, ЄС при вироблені і реалізації як внутрішніх, так і зовнішніх програм Української держави.
Отримані результати можуть бути використані при написанні як наукової і навчальної літератури з історії міжнародного права, історії держави і права України, так і праць із загальної історії, історії України, політології. Основні положення дисертації доцільно застосовувати в навчальному процесі при викладанні курсу історії держави і права України та спецкурсів у навчальних закладах з підготовки спеціалістів у галузі міжнародного права та міжнародних відносин, а також у навчальних закладах Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби Безпеки України.
Їхнє поширення сприятиме подоланню русофобських настроїв, які притаманні частині вітчизняного суспільства і наукового загалу. Використання результатів дослідження дасть імпульс для порозуміння з польською наукової школою, сприятиме руйнуванню у суспільній свідомості частини польського населення стереотипу українця як загарбника, "головного ворога" польського народу.
У разі висунення позовів про реституцію майна громадян, втраченого внаслідок націоналізації у 1939–1941 рр., про міжнародно-правову відповідальність України за ув’язнення і депортації колишніх громадян Другої Речіпосполитої, а також у випадку виникнення інших спорів майнового і немайнового характеру, пов’язаних з подіями 1939–1945 рр., результати дослідження можуть бути використані на практиці – при розгляді означених судових справ.
Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації пройшли апробацію на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Львівського державного університету внутрішніх справ (ЛДУВС), на засіданнях "круглого столу" за участю цієї ж кафедри, кафедри конституційного та міжнародного права і кафедри соціальних дисциплін ЛДУВС (м. Львів, 28 січня 2005 р.). Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на спільному засіданні відділу історико-правових досліджень та відділу міжнародного права і порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України (м. Київ, 4 квітня 2006 р.). Вони були оприлюднені на низці наукових та науково-практичних конференцій: VIII Міжнародній конференції істориків права "Юридична біографістика: історія, сучасність та перспективи" (м. Феодосія, 15–18 вересня 2002 р.); ІХ-й історико-правовій конференції "Юридична наука та освіта: історія, сучасність, перспективи" (м. Рівне, 6–8 червня 2003 р.); науковій конференції "Золотий" вересень 1939 р. у долі західноукраїнського населення: історико-правовий аспект" (м. Львів, 19 вересня 2003 р.); Х-й історико-правовій конференції "Історико-правові аспекти автономізму та федералізму" (м. Севастополь, 22–24 вересня 2003 р.); ХІ-й історико-правовій конференції "Місцеві органи державної влади та самоврядування. Історико-правовий аспект" (м. Суми, 16–18 квітня 2004 р.); науковому семінарі "Джерела права: історія, сучасний стан справ, перспективи" (м. Львів, 28 травня 2004 р.); ХІI-й історико-правовій конференції "Етнонаціональні чинники в історії державного будівництва" (м. Бахчисарай, 11–13 вересня 2004 р.); ХІІІ-й історико-правовій конференції "Право в системі соціальних норм: історико-юридичні аспекти" (м. Чернівці, 20–22 травня 2005 р.); XIV історико-правової конференції "Міграційні процеси в Україні і світі: історико-юридичні аспекти" (м. Балаклава, 4–7 вересня 2005 року), міжнародній конференції "Народовладдя і право в умовах формування громадянського суспільства" (м. Курськ, 30–31 березня 2006 р.); Міжнародному науково-практичному семінарі "Порівняльне правознавство на пострадянському просторі: сучасний стан і перспективи розвитку" (м. Сімферополь, 27–29 квітня 2006 р.).
Публікації. По темі дисертаційного дослідження опубліковано загалом 46 праць, у тому числі 24 публікації у фахових виданнях, а також 2 монографії (1 з них – особиста), 5 статей у наукових збірниках.
У 2004 р. вийшла з друку монографія: Макарчук В.С. “Міжнародно-правове визнання державного кордону між Україною і Польщею (1939–1945 рр.)”. – К.: Атіка. – 348 с.
Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (971 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 454 стор., в тому числі список використаних джерел – 81 стор.

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обгрунтовано актуальність теми, зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету й завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано методологічну основу, розкрито наукову новизну роботи, її теоретичне й практичне значення, наведено відомості щодо апробації дослідження і публікацій, у яких викладені результати дослідження, містяться дані про структуру й обсяг роботи.
У Розділі 1 "Методологічні проблеми аналізу правового статусу західноукраїнських земель" здійснено огляд вітчизняної та зарубіжної (польської, англійської американської та ін.) правничої, історичної, політологічної та історико-правової літератури за темою дослідження, а також запропоновано власну методологію вивчення питання. Розглянуто основні наукові концепції, надано їм критичну оцінку. Визначено і окреслено ті досягнення з наукового доробку зарубіжних правників та істориків, які можуть бути використані в інтересах української історико-правової школи. Проаналізовано і узагальнено вітчизняні та зарубіжні видання документальних матеріалів, що творили основу міжнародного права до 1945 р. Розділ складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. "Аргументи радянської та української пострадянської історико-правових шкіл щодо права українського народу на возз’єднання, закономірність возз’єднання" здійснений огляд україномовної літератури, присвяченої різним аспектам досліджуваної теми.
Негативне ставлення істориків та правників української діаспори (В. Косик, А. Красовський, О. Субтельний, А. Жуківський, М. Фреїшин-Чировський, В. Савчак, К. Савчук, М. Бойко та ін.) до Союзу РСР та комуністичної доктрини зумовили певну викривленість підходів до правових аспектів оцінки подій, що зумовили возз’єднання західноукраїнських земель у складі Української РСР як складової частини СРСР. Заперечувалася завершеність такого возз’єднання, оскільки поза УРСР залишилися т. зв. Марамаронщина, Пряшівська Русь, Холмщина і Підляшшя, які історично входили до української етнічної території. "Провина" за вказаний стан справ покладалася цілком і повністю на Москву, яка нібито діяла не в інтересах України і українців, а ставила на меті створення світової системи соціалізму, розплачуючись зі своїми східноєвропейськими сателітами масивами українських земель. Зовнішня політика Союзу РСР, на думку цієї наукової школи, спиралася на грубу військову силу, а також на співробітництво з одіозним гітлерівським режимом. Радянська дипломатія, за цією логікою, грубо порушувала норми ius cogens, зокрема пакти, укладені з міжвоєнною Другою Річчюпосполитою, Атлантичну хартію тощо. Історико-правова наука уже незалежної України після 1991 р., на жаль, запозичила чимало концептуальних положень і методичних підходів діаспорної школи.
По суті, сучасна вітчизняна наука недалекоглядно ігнорує принципово важливий момент. Якщо возз’єднання західних українських земель було наслідком міжнародно-правових деліктів, нібито здійснених сталінсько-молотовською дипломатією, то рано чи пізно має бути поставлене питання про правову відповідальність України як правонаступниці Української РСР (майнові претензії щодо реституції нерухомого та рухомого майна, націоналізованого до 16 серпня 1945 р., компенсації громадянам іноземної держави (Польщі), репресованим державними структурами Української РСР, мобілізованим до Червоної армії тощо).
В інтересах сучасної України об’єктивно з’ясувати істинний стан справ, а не повторювати автоматично антиукраїнські аргументи зарубіжних "авторитетів".
Вітчизняна історико-правова школа (В. Кульчицький, Б. Тищик, В. Василенко, Л. Зашкільняк, Ю. Сливка, В. Сергійчук, О. Ткачов, І. Ільюшин, С. Кульчицький та ін. накопичила багатий фактичний матеріал, достатній для ведення серйозної наукової полеміки з зарубіжними істориками та юристами, які ставлять своїм завданням дискредитувати мету та методи українського Возз’єднання. Однак, наукової праці узагальнюючого характеру на сьогодні, на жаль, немає.
У підрозділі 1.2. "Правові питання державної належності західноукраїнських земель в оцінках польських науковців. Сучасна офіційна позиція Уряду РП та польських органів юстиції" викладена і піддана науковому аналізу точка зору Польського уряду та польських наукових шкіл.
Польська історико-правова школа протягом післявоєнного часу пройшла у своєму розвиткові принаймні два головних етапи: до демонтації комуністичного державного режиму (1945 – кінець 80-х років ХХ ст.) і після неї. Крім того польським історикам та правникам (Б. Вевюра, Ц. Березовський, С. Боратинський, Б. Дробнер, А. Кляфковський, В. Ковальський, С. Станевич, С. Забєлло, Ф. Збінєвич та ін.) доводилося обґрунтовувати власні територіальні надбання коштом переможеної Німеччини (Східна Прусія, Гданськ (Данціг), Вроцлав (Бреслау) аргументами "історичної справедливості", "безпеки кордонів" тощо – історично застарілими, а відтак і сумнівними, як на реалії післявоєнної Європи.
Питання радянсько-польського кордону, встановленого після закінчення Другої світової війни, тривалий час замовчувалося; серйозний правовий аналіз подій був відсутнім.
Після 1990 р. польська наука (Є. Лоєк, Ч. Партач, П. Еберхардт, А. Айнєнкель, Г. Мазур та ін.) здійснила поворот управо. Дії Союзу РСР оголошені злочинними, радянська зовнішня політика ставиться в один ряд з гітлерівською, лунають вимоги "суду" на зразок Нюренберзького трибуналу над комунізмом. Критиці піддається зовнішня політика США та Великобританії, які нібито виступили поплічниками сталінізму в його опануванні "історичними польськими землями". Потрібно відмітити, що аргументація польських істориків і правників, як правило, здійснює грубу підміну поняття "норми міжнародного права", коли сучасні норми починають тлумачитися як діючі і обов’язкові для періоду 1939–1945 рр.
Непокоїть те, що офіційні законодавчі, правоохоронні та судові структури РП дотримуються позицій, що злочини, здійснені українськими націоналістами на території т. зв. Малопольські Всходнєй від осені 1939 р. до 1945 р., підлягають юрисдикції польських судів. Відмова визнавати державно-правовий статус західних українських земель після 25–26 жовтня 1939 р. як складової частини Української РСР, на думку дисертанта, готує обґрунтування для майбутніх претензій щодо дій державних структур Української РСР, пов’язаних з долею польських громадян та їх майна, у період від осені 1939 р. до 16 серпня 1945 р.
У своєму евентуальному протистоянні з польською історико-правовою школою вітчизняна наука не може скільки-небудь відчутно розраховувати на розробки і досягнення радянського часу (А. Безіменський, В. Ісраелян, Н. Кобляков, А. Красильніков, В. Сіполс, С. Сосінський, В. Трухановський та ін.). Радянська наука, обмежена вимогами сумнозвісної "партійності", створила вельми умовні схеми, де не знайшлося місця таємному радянсько-нацистському співробітництву 1939 р. (пакт Ріббентропа-Молотова), фактору українського націоналізму в подіях 1939–1945 рр., дійсним підставам порозуміння Москви із західними Союзниками в 1943–1945 рр. та багатьом іншим проблемним питанням. З метою нібито "зміцнення інтернаціональної солідарності з братнім народом Польщі" радянська історико-правова школа уникала гострих сюжетів і коментарів, включаючи й міжнародно-правові аспекти встановлення післявоєнних кордонів у Східній Європі.
Вказане зауваження стосується радянських юристів-міжнародників (В. Барсєгов, Ю. Боярс, Л. Валова, Р. Каламкарян, Б. Клименко, Ф. Кожевніков, П. Курис, І. Бліщенко, А. Ладиженський, М. Лазарєв, Д. Лєвін, І. Лукашук, А. Талалаєв та ін.).
Разом з тим у радянській історико-правовій науці було висунуто і обґрунтовано важливу тезу про не співпадання багатьох доктринальних принципів т. зв. "старого" (до 1945 р.) і "нового" (після прийняття статутних документів ООН) міжнародного права. Найбільш повно цей підхід прослідковується у працях Г. Тункіна.
Інша річ, що перехід від "старого" до "нового" міжнародного права у працях радянських юристів-міжнародників пояснювався нібито виключно впливом "ідей Жовтневої революції" та постійними зовнішньополітичними зусиллями Радянського Союзу і країн т. зв. світової соціалістичної системи. Це не зовсім вірно, оскільки внесок провідних країн демократичного табору, особливо США, у творення норм "нового" міжнародного права був вочевидь не меншим, а, в дечому (приміром концепція прав людини) можливо, і більшим, ніж доробок Союзу РСР.
У підрозділі 1.3. "Англо-американська історіографія про політику Великих Держав у західноукраїнському питанні 1939–1945 рр." аналізуються концепції наукових шкіл США та Великобританії, а також англо-американська наукова література з питань історії права.
Англо-американська історіографія та юриспруденція протягом нетривалого періоду співробітництва держав антигітлерівської коаліції (до літа 1945 р.) давала загалом виважені оцінки подіям осені 1939 р. Проте початок т. зв. "холодної війни" призвів до переоцінки цінностей. Процес особливо посилився після опублікування у 1947 р. трофейних документів нацистського міністерства іноземних справ, що викривали співробітництво двох тоталітарних режимів на початковому етапі Другої світової війни. Тим не менше, багатий фактичний матеріал, що містився у працях таких істориків, як Л. Вудвард, В. Аспатур’ян, Е. Карр, П. Магочі, Дж. Кіган, Дж. Лукакс, Р. Лукас, Б. Ньюман, В. Шірер та багатьох ін., може надати суттєві аргументи вітчизняній науці у її протистоянні із зарубіжними опонентами.
Важливе значення мають і праці "чистих" юристів-міжнародників (Я. Броунлі, Ч. Хайда, А. Коббана, П. Корбета, Ч. Фенвіка, Г. фон Глана, М. Гудсона, Л. Хенкіна, Дж. Хазарда, І. Шапіро, П. Магса, К. Пуха, О. Шляхтера, С. Малавера, Б. Монтануса, С. Макінтайра, А. Нуссбаума, Л. Опенгейма, Дж. Старке та багатьох інших), оскільки саме вони дозволяють робити обґрунтовані висновки про норми того міжнародного права, що діяло у період між завершенням Першої світової війни (1918 р.) і створенням Організації Об’єднаних Націй у 1945 р.
У підрозділі 1.4. "Методологічні засади визначення державно-територіального статусу західноукраїнських земель (період Другої світової війни 1939–1945 рр.)" пропонується системний інструментарій дослідження такого складного явища як державно-територіальний статус західноукраїнських земель в період Другої світової війни.
Методологія вивчення вказаного питання, на думку автора дисертаційного дослідження, мусить обов’язково основуватися на доктрині інтертемпорального права; не може бути поставлене в провину суб’єктові міжнародного права порушення тих правових норм, що не існували на момент спірної дії.
Спираючись на факти, неупереджений дослідник мусить прийти до висновку, що радянська зовнішня політика у 1939–1945 рр. здійснювалася жорстко, але цілком у тих правових рамках, що їх надавало тогочасне міжнародне право для усіх своїх суб’єктів. Відтак, на науковому рівні вести мову про гіпотетичні "делікти", нібито здійснені Москвою і Києвом протягом 1939–1945 рр., можна лише з огляду на норми міжнародного права сучасної доби.
У Розділі 2 "Правове врегулювання входження Західної України в СРСР та його оцінка урядами заінтересованих держав (серпень 1939 – червень 1941 рр.)" розглянуті під кутом дотримання вимог норм міжнародного права ті практичні дії Радянської держави, спрямовані на зміну територіального статусу західноукраїнських і західнобілоруських земель, що були здійснені у серпні 1939 – червні 1941 рр., а також реакція на ці дії з боку урядів заінтересованих держав. Розділ складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. "Проблема кордонів Другої Речіпосполитої (1918–1939 pp.): аспекти міжнародного права і європейської безпеки. Легальні можливості і допустимі засоби ревізії міждержавних кордонів у міжвоєнній Європі" розглянуто питання обгрунтованості територіальних претензій до міжвоєнної Польщі з боку сусідніх держав та можливості їх мирного і немирного правового врегулювання засобами діючого міжнародного права.
Задекларовані у тій чи іншій формі територіальні претензії до Другої Речіпосполитої мали Німеччина (Сілезія), Литва (Віленський край) та Союз РСР (вимога проведення плебісциту у Східній Галичині). Міжвоєнне право визнавало за своїми суб’єктами можливості широкого застосування силових методів тиску (блокада, арешт коштів на рахунках, належних іноземній державі, тощо) і навіть "право на війну", якщо "мирні" форми впливу не дозволяли досягнути бажаного результату. Секретний протокол до пакту Ріббентропа-Молотова, у якому сторонами були взаємно визнані також територіальні вимоги до Польщі зі сторони Литви, на думку дисертанта, створював потрібні передумови до "нового видання Мюнхена", тобто спільного висунення територіальних претензій до Другої Речіпосполитої Німеччиною, Литвою та Союзом РСР і скликання представницької міжнародної конференції, на зразок тієї, що восени 1938 р. визначила територіальний статус Судетів, Тєшінської Сілезії та частин Словаччини і Карпатської України, населених відповідно німцями, поляками та угорцями. Таку можливість цілком легалізувало діюче на 1939 р. міжнародне право.
В підрозділі 2.2. "Радянсько-нацистська "змова" 23 серпня 1939 р. та Визвольний похід Червоної Армії 17 вересня 1939 р. у світлі доктрини інтертемпорального права і звичаєвого права на "самодопомогу" піддано критиці тезу про деліктний характер дій Радянського Союзу, пов’язаних з радянсько-німецькими переговорами у серпні 1939 р. та вводом радянських військ у Східну Польщу у вересні того ж року.
На серпневих переговорах у Кремлі радянська сторона домовлялася з Берліном про сфери впливу а Східній Європі, що було звичною практикою дипломатії того часу. Незважаючи на те, що обидві сторони зазначили взаємну заінтересованість у проведенні територіальних змін за рахунок Польщі, ці зміни могли бути здійснені і допустимими в тогочасному міжнародному праві мирними засобами, подібно до того, як у вересні-жовтні 1938 р. Німеччина, Польща та Угорщина провели бажані для себе територіальні зміни коштом Чехословаччини.
Рішення Гітлера розпочати війну проти Польщі 1 вересня 1939 р. не було узгоджене з СРСР. Поява німецьких військ у погодженій радянській сфері впливу, плани створення маріонеткової Західної України чи як альтернатива – передачі її території Угорщині стали не лише порушенням досягнутих 23 серпня 1939 р. у Москві відкритих і таємних угод, але й створювали цілком реальну політичну і військову небезпеку для Союзу РСР та Української РСР. Відтак вступ Червоної армії у Західну Україну та Західну Білорусію став реалізацією т. зв. "права на самодопомогу", що на той час було звичаєвою нормою діючого міжнародного права. Подібні кроки здійснювали протягом Другої світової війни і Західні демократії (англо-американська окупація Ісландії, спільний ввід англійських та радянських сил у формально незалежний Іран тощо).
В основі радянсько-польського Договору 1932 р. про ненапад лежав намір Радянського уряду гарантувати безпеку свого західного кордону на відрізку з Польщею. Ця підстава перестала існувати після тотальної військової поразки Польщі, що на середину вересня 1939 р. уже не викликала сумніву. Обмовка rebus sic stantibus дозволяє суб’єктам міжнародного права відмовлятися від укладених договорів, якщо зникає основна підстава їхнього укладення. Разом з тим дія вказаної обмовки не поширюється на договори, що встановлюють лінію кордону.
В підрозділі 2.3. "До питання про легітимність Народних Зборів Західної України. Намагання емігрантського уряду Польщі заперечити міжнародно-правове значення західноукраїнського та західнобілоруського плебісцитів" розглянуто міжнародно-правове значення рішень Народних Зборів Західної України.
Визвольний похід 17 вересня 1939 р. не змінював державно-правового статусу територій колишньої Польської держави. Це здійснили Народні Збори Західної України і Західної Білорусії. Всупереч поширеній думці, незважаючи на втручання радянських та партійних структур у процеси скликання і організації Народних Зборів, переважна воля населення була висловлена цілком однозначно. Жодний із плебісцитів, здійснюваних у період між двома світовими війнами, не був вільним від втручання заінтересованих сил. Відтак фактичні умови, у яких скликалися і проходили Народні Збори, не можуть вважатися порушенням усталених звичаєм правових норм. Тим самим громадяни колишньої Другої Речіпосполитої легітимно отримали радянське підданство, а рішення Народних Зборів про націоналізацію великої промисловості, банків та крупної земельної власності створили легітимну, як за мірками права того часу, основу для перетворень економічного життя.
Свого часу (у 1929 р.) Верховний Суд Другої Речіпосполитої розглядав питання про борги і зобов’язання своєї правопопередниці Австрії і виніс наступну постанову (цитую за львівським виданням 1929 р. – В. М.): "Вправді давніше міжнародне право примінювало при обнятті території давньої держави через нову в дорозі анальогії правні постанови приватного права про дідичення (спадкоємство – В. М.) і обняття маси маєткової (,) і тому нова держава враз із територіями обнимала також зобовязання і довги давної держави, що відносилися до неї обнятої території. В найновіших часах зайшла основна зміна повисшого правного погляду в тім напрямі(,) що нова держава не є тепер наступником правним давньої, та обіймає лиш такі тягарі і зобовязання(,) які виразно на себе прийняла". Якщо підходити за цими мірками до подій осені 1939 р. та рішень легітимних Народних Зборів Західної України, то – у відповідності з доктриною інтертемпорального права – лише Україна як правонаступниця Української РСР вправі вирішувати питання, пов’язані з втратою громадянами Польщі та третіх країн їхньої власності внаслідок подій осені 1939 р.
Міжнародна суспільна думка, включаючи й союзників Другої Речіпосполитої Англію та Францію, загалом спокійно поставилася до процесів, що мали місце на західноукраїнських та західнобілоруських землях восени 1939 р. Уже на 1940 р. створилися певні передумови для міжнародно-правового визнання легітимності зміни державно-територіального статусу колишніх польських земель, населених переважно українцями, білорусами і литовцями, здійсненого у відповідності з правом націй на самовизначення.
У Розділі 3 "Еволюція правових підходів держав антигітлерівської коаліції в питанні державної належності Західної України (червень 1941 – грудень 1943 рр.)" розглянуті події міжнародного життя та здійснена оцінка міжнародно-правової діяльності Об’єднаних Націй на часовому відрізку від нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 р. до Тегеранської конференції Глав трьох держав. Надана правова оцінка Атлантичній хартії, радянсько-польським угодам та ін. правовим документам вказаного періоду. Розділ складається з трьох підрозділів.
В підрозділі 3.1. "Радянсько-польські угоди 1941–1943 рр. щодо військово-політичного співробітництва і вплив західноукраїнського питання на хід переговорів між державами" розглядаються відносини Кремля з емігрантськими урядами Польщі, очолюваними у цей період В. Сікорським та С.Міколайчиком, в контексті західноукраїнського питання. Польська сторона наполягала на нелегітимності Народних Зборів Західної України та Західної Білорусії, а відтак на збереженні польського суверенітету щодо цих територій та Віленського краю, переданого Москвою Литві восени 1939 р. У свою чергу Кремль висловив готовність переглянути існуючу на 22 червня 1941 р. лінію західного кордону СРСР, за умови, що при післявоєнному польсько-радянському урегулюванні буде врахований етнографічний принцип.
В підрозділі 3.2. "Зміна військово-політичної ситуації у світі після нападу фашистської Німеччини на СРСР та її вплив на міжнародно-правові підходи до питання державно-територіальний про статус Західної України" розглядаються позиції урядів Великобританії та США щодо післявоєнного радянсько-польського кордону та еволюція їх підходів до вказаного питання на часовому проміжку від нападу нацистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. до Тегеранської конференції Глав трьох союзних держав (листопад-грудень 1943 р.).
Автор дотримується думки, що, окрім міркувань військової доцільності, на поведінку Західних альянтів Союзу РСР по антигітлерівській коаліції мали значний вплив і те розуміння норм і принципів міжнародного права, що його поділяли тогочасні лідери Англії та США. Ще на Версальській конференції 1919–1920 рр. англійська делегація висунула т. зв. лінію Керзона як найбільш справедливу – етнографічну основу для польсько-українського територіального розмежування. Позицію Англії в той час підтримала і делегація США.
Радянські аргументи 1941 р., що обґрунтовували лінію евентуального радянсько-польського кордону одночасно міркуваннями "безпеки кордонів" і "права націй на самовизначення", виявилися успішними в силу ряду причин. Черчілль, який неодноразово заявляв, що "не бажає бути присутнім на похоронах Британської імперії", прагнув оперувати поняттями і цінностями "старого" міжнародного права, яке визнавало і "сфери впливу", і "самодопомогу", і аргумент "безпеки кордонів". Йдучи назустріч Сталіну і Молотову, Черчілль та Іден, у свою чергу розраховували, що вказаними міжнародно-правовими критеріями Союз РСР керуватиметься, коли постане питання про британські колонії і домініони (Індію, Південну Африку тощо). Якщо проаналізувати виступи Черчілля з "польського питання", зроблені у Палаті громад після вступу Союзу РСР у Другу світову війну, то їхнім лейтмотивом виступає ідея "права" радянського союзника на такі кордони, які б твердо гарантували його безпеку у післявоєнному світі. Натомість у виступах Черчілля та Ідена, а також у офіційній англійській позиції з вказаного питання практично відсутні формальні посилання на право націй на самовизначення. Не виявив Лондон і найменшого інтересу до радянських пропозицій надати після закінчення Другої світової війни автономію Західній Україні та Західній Білорусії (цю нібито "компромісну" ідею висунув В. Молотов під час свого візиту до Великобританії в травні 1942 р.).
Іншими були настрої у Вашингтоні. Радянський аргумент права націй на самовизначення, узятий з царини "нового" міжнародного права, був прийнятним і навіть бажаним для Рузвельта та Уеллеса, оскільки дозволяв в майбутньому розраховувати на підтримку Союзу РСР у справі післявоєнної перебудови світу. Звільнення колоніальних володінь окупованих Гітлером Франції, Голландії, Данії, а також союзної Великобританії з-під "імперіалістичного гніту" під лозунгом "самовизначення" мало б своїм наслідком проникнення на вказані території американських капіталів та поширення на них політичного впливу США. Не випадково першим главою держави, який проголосив право націй на самовизначення як нову норму міжнародного права, був свого часу президент США В. Вільсон (В. Ленін як глава держави формально став другим).
Те, як сталінсько-молотовська дипломатія "дозувала" вказані аргументи у своїх відносинах з Англією, з одного боку, та США, з іншого, викликає не лише чисто науковий, але й суто практичний інтерес.
В підрозділі 3.3. "Міжнародні угоди Союзу РСР з державами-учасниками Атлантичної хартії в контексті питання післявоєнних радянських кордонів" розглянуті міжнародно-правові документи періоду 1941-1943 рр., які так чи інакше стосувалися проблеми післявоєнних західних кордонів Союзу РСР в цілому та кордону між Українською РСР та відродженою Польщею зокрема. Мова йде про Атлантичну хартію, договори і угоди Союзу РСР з США, Великобританією, емігрантським урядом Чехословаччини, Французьким Комітетом Національного Визволення тощо.
На зміст цих документів значний вплив чинили не лише військово-політичні реалії Другої світової війни, але й процеси динамічної еволюції міжнародного права від т. зв. старого до нового, зі своїми відмінними імперативними нормами для кожної із систем.
Важливим імперативним принципом нового міжнародного права ставало право націй на самовизначення, яке продовжували лобіювати США, намагаючись використати його для руйнування колоніальних імперій Великобританії, Франції та ін. країн. З метою утвердження нових принципів міжнародного права та міжнародних відносин Вашингтон був готовий йти на значні поступки Москві, зокрема й у питанні про евентуальні післявоєнні кордони. Так, у Тегерані (1943 р.) Ф. Рузвельт пішов назустріч Сталіну у тому, що післявоєнні вибори в республіках Прибалтики можна буде кваліфікувати як повторні плебісцити, що підтвердять нібито "волю" цих народів увійти до складу Радянського Союзу. Президент США навіть погодився з тим, що означені вибори проводитимуться без будь-якого міжнародного контролю, оскільки такий контроль буде сприйнятий у СРСР як неприпустиме втручання у внутрішні справи країни.
Можна зробити висновок, що державні інтереси США, а саме можливість посилити свої впливи у післявоєнному світі, де на зміну колоніальним імперіям прийдуть країни, що "самовизначилися", мали суттєвий вплив на американську зовнішню політику. З метою якомога ширшого і швидшого утвердження права націй на самовизначення як імперативної норми міжнародного права Вашингтон був готовий закрити очі на певні порушення принципу зовнішнього невтручання у процеси самовизначення націй, чим успішно користувалася Москва.
У Розділі 4 "Правове закріплення соборності Української РСР на завершальному етапі Другої світової війни" здійснено огляд подій заключного періоду Другої світової війни та міжнародно-правових угод, укладених між владними структурами Союзу РСР, Української РСР і Польщі. Дано правову оцінку рішенням Ялтинської та Потсдамської конференцій Великої трійки, договорів та угод, укладених з Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНВ) та Польським урядом Національної Єдності. Розділ складається з чотирьох підрозділів.
В підрозділі 4.1. "Вплив західних учасників антигітлерівської коаліції на радянсько-польські міжнародно-правові відносини і угоди" розглядаються радянсько-польські відносини 1944-1945 рр. під кутом зору впливу на них урядів Великобританії та США.
Емігрантський уряд Польщі, очолюваний у 1939–1945 рр. послідовно В. Сікорським, С. Міколайчиком і Т. Арцішевським, у питанні післявоєнних кордонів Польщі займав відверто неконструктивні позиції. Ще в жовтні 1939 р. було оголошено, що східний кордон країни повинен залишитися без змін, натомість на півночі та заході польська територія має бути прирощена за рахунок Східної Прусії та Сілезії. Вказана лінія послідовно витримувалася протягом усієї Другої світової війни і навіть після її завершення. Це призвело до розриву радянсько-польських дипломатичних відносин навесні 1943 р. та до переорієнтації Кремля на співробітництво з прокомуністичними силами Польщі, представленими ПКНВ. Паралельно радянська дипломатія демонструвала певну схильність до компромісу, зокрема в питанні встановлення післявоєнного радянсько-польського кордону уздовж т. зв. лінії Керзона, що означало б "повернення" до складу Польщі приблизно 22 тис. кв. км території.
Намагання Західних союзників підштовхнути Москву до поновлення співпраці з емігрантським урядом Польщі були марними внаслідок небажання останнього йти на найменші компроміси з Союзом РСР у територіальних питаннях, намагання організувати рух опору в запіллі Червоної армії та інші дії авантюрного характеру. Було очевидним, що виконання територіальної програми польського уряду в повному обсязі можливе лише у випадку нової війни, тепер уже між колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції (на це, зрештою, С. Міколайчику в жовтні 1944 р. прямо вказував У. Черчілль). Від березня 1944 р. Великобританія та США почали схилятися до думки про необхідність реорганізації уряду Польщі, включення до його складу реалістичніших політиків, чиїм завданням стало б порозуміння з Москвою і Києвом у питанні післявоєнного кордону. Певний вплив на позицію Західних союзників мало й розширення прав союзних республік (лютий 1944 р.) та створення зовнішньополітичних органів (НКЗС) Української РСР, визнаного де-факто урядами Великобританії та США.
Радянська зовнішня політика на цьому етапі була багатовекторною: дипломатичне співробітництво з Об’єднаними Націями, угоди з ПКНВ тощо, поєднувалися з діями де-факто, чиїм завданням виступало міжнародно-правове закріплення лінії кордону.
В підрозділі 4.2. "Принцип де-факто в міжнародно-правовій практиці Радянського Союзу на заключному етапі війни і західноукраїнське питання" розглянуті дії на завершальному етапі Другої світової війни радянських військових властей, зовнішньополітичного відомства, радянського та партійного апарату, спрямовані на утвердження де-факто радянської державності земель на схід від т. зв. лінії Керзона з метою подальшого закріплення де-юре.
Уже в 1944 р. з приходом Червоної армії на території Західної України і Західної Білорусії тут поновлювали свою роботу радянські і партійні установи, стягувалися податки з населення, проводилася мобілізація до радянських збройних сил тощо. Члени структур польської Армії Крайової (АК) на цих землях кваліфікувалися як радянські громадяни і підлягали дії радянських законів. Натомість на землях, що в 1939–1941 рр. входили до складу території Союзу РСР, але лежали західніше від т. зв. "лінії Керзона", де-юре діяли управлінські структури ПКНВ. Тим самим уже в 1944 р. готувалися фактичні підстави до польсько-радянського територіального урегулювання, яке б ґрунтувалося на основі лінії Керзона.
У підрозділі 4.3. "Правове закріплення возз’єднання Західної України з УРСР в документах ООН, міжнародних конференцій держав-переможців та двосторонніх радянсько-польських угодах" здійснено історико-правовий аналіз міжнародно-правових документів 1944-1945 рр., що регулювали польсько-радянські відносини загалом та післявоєнну лінію радянсько-польського кордону зокрема.
На союзницькій конференції Великої Трійки в Ялті (лютий 1945 р.) була досягнута згода урядів Союзу РСР, Великобританії та США на реорганізацію польського уряду, до складу якого мали увійти представники як політичних сил з власне Польщі, так і еміграції, та його подальше визнання де-юре трьома союзними державами. Питання про східний кордон Польщі було вирішене в тому плані, що західні Союзники висловили попередню згоду визнати евентуальний польсько-радянський кордон, що проходитиме уздовж лінії Керзона.
Важливо підкреслити, що післявоєнний кордон між Союзом РСР та Польщею був де-юре і де-факто встановлений не у Ялті в лютому 1945 р. як підсумок нібито "змови" Союзників, а у Москві 16 серпня 1945 р. – в результаті Договору про міждержавний кордон, укладеного з коаліційним Польським Урядом Національної Єдності. На поступливість польської сторони певний вплив мала підтримка її вимог щодо лінії польсько-німецького кордону Союзом РСР на конференції Великої Трійки в Потсдамі, а також готовність радянської сторони піти на поступки, більші ніж це було передбачено у Ялті, у питанні про кордон польсько-радянський. Вказаний Договір був ратифікований сторонами у встановленому порядку.
На виконання умов Договору та акцесорних угод про взаємний обмін населенням до Польщі з трьох Республік Союзу РСР було переміщено приблизно 2,5 млн. громадян польської та єврейської національностей. Натомість, за підрахунками польських істориків, до Німеччини з т. зв. "зємель одзисканих" було депортовано понад 8 млн. чоловік. Тим самим практично усі переселенці із Західної України, Західної Білорусії та Віленщини отримали відповідну компенсацію за житло та ін. нерухомість – коштом депортованих німців. Намагання окремих польських громадян та їхніх спадкоємців "повернути" нерухомість, втрачену в результаті переселення, з врахуванням вказаної обставини, бачаться відверто надмірними.
У підрозділі 4.4. "Розширення статусу союзних республік, входження Української РСР до складу держав-засновниць ООН і проблема західного кордону СРСР" розглядаються міжнародно-правові наслідки Закону Союзу РСР від 1 лютого 1944 р. про внесення змін до Конституції СРСР щодо розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішніх зносин.
Прийняття вказаного Закону проголошувало надання усім союзним республікам, зокрема й Українській РСР, прав суб’єкта міжнародного права. Це відкривало нові можливості у боротьбі за післявоєнну лінію польсько-українського кордону, що й було використано Києвом у його угодах з Польським Комітетом Національного Визволення, в поточній практиці діяльності української делегації в ООН тошо.
У Висновках автор формулює найбільш суттєві результати та положення дисертаційого дослідження, наводить теоретичне узагальнення й нове вирішення наукової проблеми правомірності зміни державно-територіального статусу західноукраїнських земль в роки Другої світової війни. В цілому, серед висновків, що зроблені в дисертації, найважливішими є такі:
Вивчення історичних передумов і міжнародно-правових засад входження західноукраїнських земель до складу єдиної Української держави у її історичній формі Української РСР приводить до висновку про необхідність дотримання при оцінці конкретних історичних подій положень доктрини інтертемпорального права. Тим самим неприпустимо говорити про деліктність поведінки Москви і Києва з позицій de lege ferenda, тобто права майбутнього, того, що склалося після прийняття Статуту ООН у 1945 р. Міжнародні угоди та нормативно-правові акти, а також зовнішньополітичні акції Радянського Союзу та інших суб’єктів міжнародного права, здійснені перед 1945 р., потрібно оцінювати відповідно до норм de lege lata, тобто того міжнародного права, що діяло у вказаний час.
Слід постійно враховувати ту обставину, що історичний період від закінчення Першої світової війни і до прийняття Статуту ООН у 1945 р. – це епоха співіснування, взаємної боротьби і поступової заміни норм т. зв. "старого" міжнародного права нормами "нового", або "сучасного" міжнародного права. Зокрема, "старе" міжнародне право визнавало за своїми суб’єктами "право" на війну, допускало широкий спектр силових методів тиску на державу-контрагента з метою отримання поступок, відносно толерантно ставилося до практики перегляду існуючих міждержавних кордонів тощо. Надто широко розумілося право на самооборону, включаючи сюди і т. зв. право на "самодопомогу", тобто фактичний дозвіл суб’єктам міжнародного права на здійснення силової акції, що ставила на меті відведення загрози для національної безпеки. Натомість деякі звичні інститути "нового" міжнародного права лише проходили свою апробацію у звичаєвій практиці міждержавних відносин. Прикладом такого оновлення і розширення норм міжнародного права може служити утвердження права націй на самовизначення як звичаєвої норми права протягом 1918–1945 рр., а у період після 1945 р. визнання його як імперативної норми "нового" міжнародного права.
Активна зовнішньополітична діяльність нацистської Німеччини у 1938–1939 рр. та фактичне співробітництво Великих Держав (передусім Франції та Великобританії) з Німеччиною у справі аншлюсу Австрії і мюнхенського розчленування Чехословаччини, а також окупація Польщею Тєшінської Сілезії та Угорщиною Карпатської України створили ряд прецедентів, які мали важливе значення для розвитку звичаєвого міжнародного права. Москва і Київ, які уперше заявили про свою незгоду з польською "окупацією" Східної Галичини ще у березні 1923 р., відтак опинилися перед вибором: захищати існуючий "версальський" світовий порядок (що склався у несприятливих для РСФРР та УСРР міжнародних умовах і не враховував національні інтереси українців і білорусів), чи приєднатися до того кола держав (не лише Німеччина й Італія, але й Польща, Угорщина, Болгарія та ін.), які активно використовували лозунг права націй на самовизначення для зміни існуючих кордонів за етнодемографічним принципом.
Усупереч усталеній в історико-правовій науці думці, ані пакт Ріббентропа-Молотова, ані т. зв. "секретний протокол" до нього деліктами – з огляду на норми de lege lata – вважатися не можуть. Розподіл світу на сфери впливу – один з найтиповіших інститутів "старого" міжнародного права. Відомо, що прем’єр Великобританії У. Черчілль протягом Другої світової війни кілька разів відверто пропонував Сталіну розділити Східну і Центральну Європу на "сфери впливу". Більше того, взаємне визнання Берліном та Москвою заінтересованості Литви у Віленській області, поміщене до секретного протоколу 23 серпня 1939 р., а також ряд інших – вперто не помічених сучасною історичною наукою – обставин наштовхують на думку, що у Москві Молотов і Ріббентроп готували "другий Мюнхен", цього разу коштом Польщі, яка сама свого часу без найменших вагань скористалася мюнхенським диктатом для здійснення власних територіальних вимог до ЧСР. Спільне висунення територіальних претензій до Польщі зі сторони Німеччини, СРСР та Литви, поєднане з тими можливостями, що їх надавало "старе" міжнародне право, могло дати потрібний ефект і без оголошення війни.
Навіть якщо визнати широко розповсюджену тезу про те, що "секретний протокол до пакту Ріббентропа-Молотова був угодою про розчленування Польщі", то слід відразу зробити суттєве застереження, що подібне "розчленування" могло бути здійснене без порушень норм діючого на 1939 р. міжнародного права, і у певній відповідності з принципом права націй на самовизначення.
Радянський Союз не несе міжнародно-правової відповідальності (як з огляду на норми "старого", так і "нового" міжнародного права) за напад Гітлера на Польщу. Не виключено навіть, що цей крок нацистської Німеччини став певною несподіванкою для Москви. Відомо, що у перших числах вересня 1939 р. Німеччина, окрім зусиль по втягненню СРСР у війну проти Польщі, активно готувала і альтернативні варіанти – зокрема пропонувала Угорщині здійснити окупацію Західної України, а також готувала проголошення маріонеткового "українського" уряду, сформованого мельниківською ОУН.
У будь-якому випадку вступ вермахту у області Другої Речіпосполитої, визначені у секретному протоколі як радянська "сфера інтересів", та намагання Берліна зберегти контроль над цими територіями (пропозиції Угорщині, консультації з А. Мельником) були не лише фактичним порушенням таємної угоди, але й створювали цілком реальну небезпеку для Союзу РСР. Тим самим т. зв. Визвольний похід Червоної армії 17 вересня 1939 р. став легітимною реалізацією визнаного у тогочасному міжнародному праві права на "самодопомогу" – безвідносно до факту укладення пакту про ненапад з Німеччиною. У випадку відсутності радянської військової акції становище на західному кордоні СРСР однозначно погіршувалося б у порівнянні з станом, що існував на 31 серпня 1939 р.
Вступ радянських військ на території східної Польщі, здійснений у вересні 1939 р., не можна кваліфікувати як міжнародно-правовий делікт, хоча при цьому були формально порушені діючі радянсько-польські договори, зокрема Ризький мир 1921 р., пакт про ненапад 1932 р. та ін. Міжнародне право беззаперечно визнає т. зв. клаузулу незмінних обставин, хоча й забороняє посилатися на неї, коли мова йде про договори, які встановлюють кордони між державами. Суть обмовки rebus sic stantibus зводиться до того, що держава має право відмовитися від договору, якщо піддалися суттєвій зміні ті обставини, які свого часу зумовлювали його укладення. Усі міжвоєнні радянсько-польські угоди основувалися на припущенні, що їхнє укладення – на взаємних началах – гарантуватиме безпеку західного кордону Союзу РСР від ворожого (не обов’язково польського) нападу. Це була основна і найголовніша підстава укладення вказаних договорів. При цьому малося на увазі, що Друга Річпосполита продовжуватиме своє існування як суверенна, незалежна держава. Повний розгром армії і розвал державного апарату Польщі докорінно змінив міжнародну обстановку, зникли ті підстави, що спонукали свого часу Москву гарантувати недоторканість східного польського кордону. Разом з тим у Заяві Радянського уряду від 17 вересня 1939 р. не йшлося про зміну державно-територіального статусу областей, у які вводилися частини і підрозділи Червоної армії.
Зміна міжнародно-правового статусу Західної України і Західної Білорусії де-юре відбулася не внаслідок дебеляції (завоювання), хоча міжнародне право того часу надавало й таку можливість. Зміна стала наслідком волевиявлення місцевого населення, здійсненого у ході плебісциту у формі Народних Зборів Західної України і Західної Білорусії. Звинувачення про нібито нелегітимний характер вказаних плебісцитів слід відкинути як безпідставні. Тут треба прийняти до уваги, що звичаєва практика організації подібних плебісцитів у період 1919–1944 рр. ніколи не відзначалася ідеальними умовами їх проведення. Зокрема, в умовах іноземної військової окупації приймалося рішення Віленського сейму 1922 р. (ним Польща "обґрунтовувала" прилучення Віленського краю), проходили плебісцити у Австрії (квітень 1938 р.) та Ісландії (травень 1944 р.), тактика терору і залякування місцевого населення здійснювалася польськими властями під час проведення плебісциту у Верхній Сілезії (березень 1921 р.), шаленим пропагандистським тиском "відзначився" плебісцит 1935 р. в Саарі.
Вибори до Народних Зборів Західної України (жовтень 1939 р.) були відносно демократичними, про що зокрема свідчить і той факт, що близько 25 відсотків виборців зуміли у тій чи іншій формі (голоси проти, неявка на вибори тощо) висловити свою незгоду із запропонованими кандидатами. При оцінці результатів західноукраїнського плебісциту основну увагу слід звертати не на порушення тих чи інших процедурних вимог, а на дійсну волю населення. Загалом не підлягає сумніву, що у жовтні 1939 р. переважна більшість місцевого населення (мова йде не лише про українців і білорусів, але й, принаймні частково, про євреїв і поляків) прагнула возз’єднання з Радянською Україною, можливо, навіть не віддаючи собі звіту про усі подальші наслідки такого рішення.
Визнання легітимності результатів і рішень Народних Зборів Західної України та Народних Зборів Західної Білорусії означає визнання правової обґрунтованості рішень Верховних Рад Союзу РСР та відповідних союзних республік про включення областей, у яких проводився референдум, до свого складу. Надання 30 листопада 1939 р. громадянства Союзу РСР колишнім підданим Другої Речіпосполитої визначило їхній новий правовий статус у період між 30 листопада 1939 р. і 30 липня 1941 р. (дата укладення польсько-радянської союзної угоди). Відтак ця категорія громадян може на рівних підставах претендувати на ті чи інші виплати, що їх встановлює законодавство незалежної України для своїх громадян (пенсії, компенсації майна при реабілітації тощо).
Усупереч поширеній у радянській історичній науці тезі про нібито відкритість і принциповість зовнішньої політики СРСР у роки Другої світової війни, ця політика була доволі гнучкою і навіть суперечливою. В силу власних державних інтересів основні союзники Союзу РСР по антигітлерівській коаліції – Великобританія та США – виступили адептами двох діаметрально-протилежних концептуальних підходів в міжнародному праві. Англія, продовжуючи залишатися колоніальною імперією, намагалася відстоювати ті норми, що їх встановлювало "старе" міжнародне право з його визнанням сфер впливу та домінуючої ролі Великих Держав. США, прагнучи розширити власні ринки сировини та ринки збуту, навпаки, прагнули перемін, виступаючи апологетами безумовного визнання права націй на самовизначення. Радянська дипломатія уміло використовувала ці протиріччя, оперуючи як аргументами з царини “старого” міжнародного права (наприклад, аргумент "безпеки кордонів") у двосторонніх стосунках з Лондоном, так і "нового" (аргумент "плебісциту") у відносинах з Вашингтоном.
Встановлення остаточної лінії радянсько-польського міждержавного кордону стало справою урядів двох зацікавлених країн. Усі розмови про те, що ця лінія була визначена у Тегерані, чи Ялті, не витримують критики. Дійсно, якби тегеранські чи ялтинські домовленості остаточно визначили цю лінію, усі подальші консультації (і обіцянки) з цього приводу урядів Великобританії та США з представниками польського емігрантського уряду втратили б будь-який зміст. Натомість Радянський Союз не мав би потреби робити додаткові поступки Польщі, звище від погоджених у Ялті (відступ від лінії Керзона на 8–10 км на її користь), під час підписання двостороннього радянсько-польського Договору про кордон від 16 серпня 1945 р.
Безумовно і Москва, з одного боку, і Лондон та Вашингтон, з іншого, були в 1945 р. зацікавлені у збереженні єдності Об’єднаних Націй. У радянського диктатора були свої плани щодо післявоєнного політичного устрою Польщі, які йшли урозріз з англо-американським баченням майбутнього цієї країни. Відтак делікатна справа врегулювання післявоєнного радянсько-польського кордону, важлива і принципова для Союзу РСР, стала передусім темою радянсько-польських переговорів. Західні союзники по антигітлерівській коаліції оголосили про свою готовність визнати етнографічну лінію радянсько-польського розмежування, були готові закрити очі на проблему входження етнічно польського Львова до складу Української РСР, але нав’язувати полякам цю лінію – особливо після завершення військових дій у Європі і отримання монополії на ядерну зброю – не поспішали.
Матеріали наукового дослідження свідчать про те, що розширення прав союзних республік, здійснене в лютому–березні 1944 р. відповідними постановами Верховної Ради СРСР та Верховних Рад союзних республік, означало перехід Української РСР на якісно вищий рівень суб’єкта міжнародного права. Це дало змогу не лише узяти участь у роботі установчої конференції Організації Об’єднаних Націй у ролі члена-засновника цієї впливової міжнародної організації, але й дозволило успішно вирішувати питання міжнародно-правового визнання нового західного кордону України.
Та обставина, що Українська РСР протягом практично усього терміну свого перебування у складі Союзу РСР не могла повною мірою використовувати надані їй де-юре можливості, не означає, що вона цими можливостями не володіла. Вказана обставина має не лише позитивне значення для формування міжнародного іміджу нашої держави. За певних умов, якщо постане питання про деліктну відповідальність Союзу РСР за ті чи інші порушення міжнародного права, нібито допущені у 1939–1945 рр., претензії зацікавлених сторін можуть бути звернені не лише на адресу РФ, але й незалежної України як правонаступниці Української РСР.
Українська історико-правова школа може і повинна створити концепцію міжнародно-правової обгрунтованості і легітимності процесу возз’єднання західноукраїнських земель, його відповідності нормам і вимогам діючого у роки Другої світової війни міжнародного права.

Основні положення дисертаційного дослідження
відображені в таких публікаціях автора

1. Макарчук В.С. Міжнародно-правове визнання державного кордону між Україною і Польщею (1939–1945 рр.): Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 348 с.

2. Макарчук В.С. Входження Закарпатської України до складу УРСР (1939–1945): історико-правові аспекти // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ: Збірник / Гол. ред. В.Л. Регульський. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України, 2000. – С. 39–48.
3. Макарчук В.С. Правові аспекти Возз’єднання західноукраїнських земель в оцінках англомовної історіографії періоду “холодної війни” (1946 – сер. 70-х років) // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ при НАВС України: Збірник. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України, 2000. – № 2. – С. 11–19.
4. Макарчук В.С. Правові аспекти здійснення „українізації” в західних областях України (1939–1941 рр.) // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ: Збірник / Гол. ред. В.Л. Регульський. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України, 2001. – № 1. – С. 201–207.
5. Макарчук В.С. Правове врегулювання кордонів незалежної України // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ: Збірник / Гол. ред. В.Л. Регульський. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України. – 2001. – № 2. – С. 107–116.
6. Макарчук В.С. Значення діяльності ОУН-УПА та інших антикомуністичних збройних угрупувань періоду Другої світової війни для минулого і сучасного України // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ: Збірник / Гол. ред. В.Л. Ортинський. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України, 2002. – Вип. 3. – С. 181–191.
7. Макарчук В.С. До питання про „День М” (22 червня 1941 р. і аспекти міжнародної політики та міжнародного права) // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ: Збірник / Гол. ред. В.Л. Ортинський. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України, 2003. – Вип. 3. – С. 267–276.
8. Макарчук В.С. Проблема польсько-німецького кордону у міжвоєнний період (аспекти геополітики і міжнародного права) та митна війна 1929 р. // Митна справа. Науково-аналітичний журнал з питань митної справи та зовнішньоекономічної діяльності. Фахове видання. – 2004. – № 2 (32). – С. 59–68.
9. Макарчук В.С. До питання про легітимність Народних Зборів Західної України // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ: Збірник / Гол. ред. В.Л. Ортинський. – Львів: Львівський інститут внутрішніх справ при НАВС України, 2004. – Вип. 1. – С. 298–309.
10. Макарчук В.С. Звичай як джерело міжнародного права (на матеріалах радянської зовнішньої політики, серпень-листопад 1939 р.) // Життя і право. Львівський правничий часопис. – 2004. – № 7(7). – С. 17–26.
11. Макарчук В.С. Ризький мир 1921 р.: радянське і польське тлумачення // Життя і право. Львівський правничий часопис. – 2004. – № 8(8). – С. 28–33.
12. Макарчук В.С. Еволюція інституту права націй на самовизначення у міжнародному праві міжвоєнної доби (1918–1939 рр.) – погляд з України // Науковий вісник Львівського юридичного інституту МВС України: Збірник / Гол. ред. В.Л. Ортинський. – Львів: Львівський юридичний інститут МВС України, 2004. – Вип. 2(2). – С. 241–257.
13. Макарчук В.С. Визначення лінії міждержавного кордону на радянсько-німецьких переговорах у вересні–жовтні 1939 р. (аспекти міжнародної політики та міжнародного права) // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2004. – № 3. – С. 296–305.
14. Макарчук В.С. Ризький мир 1921 р.: міжнародно-правові аспекти // Вісник Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України: Науково-теоретичний журнал. Вип. 3. – Луганськ, 2004. – С. 39–49.
15. Макарчук В.С. Політика де-факто в міжнародно-правовій практиці Радянського Союзу на заключному етапі Другої світової війни та західноукраїнське питання // Життя і право. – 2004. – № 10. – С. 44–53.
16. Макарчук В.С. Розширення статусу союзних республік, входження Української РСР до складу держав-засновниць ООН та проблема західного кордону СРСР (питання міжнародної політики та міжнародного права в оцінках вітчизняних та зарубіжних науковців) // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. Вип. 14. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2004. – С. 59–68.
17. Макарчук В.С. Історичне значення Львова для українського народу як юридичний факт міжнародного права // Життя і право. – 2005. – № 2. – С. 17–22.
18. Макарчук В.С. Становлення права націй на самовизначення в якості норми ius cogens в міжнародному праві першої половини ХХ ст. // Вісник Національного університету внутрішніх справ. Вип. 29. – Харків: НУВС, 2005. – С. 224–233.
19. Макарчук В.С. Облаштування лінії радянсько-німецького кордону в 1939–1941 рр.: від демаркації до співробітництва і торгівлі // Підприємництво, господарство і право. – 2005. – № 5. – С. 3–7.
20. Макарчук В.С. Питання післявоєнного радянсько-польського кордону на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) конференціях Великої Трійки – аспекти моралі і права // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Зб. наукових праць Донецького юридичного інституту при Донецькому національному університеті – Донецьк, 2005. № 1. – С. 28–36.
21. Макарчук В.С. Американо-британські протиріччя в період Другої світової війни та їх використання Москвою // Часопис Київського університету права. – 2005. – № 3. – С. 13–18.
22. Макарчук В.С. Польська політика депортацій українського населення (30–40-і рр. ХХ ст.) – питання ідеологічного обґрунтування та права // Життя і право. – 2005. – № 7. – С. 15–23.
23. Макарчук В.С. Міжнародно-правове значення рішень Народних Зборів Західної України 26 жовтня 1939 р. та Акту проголошення Української державності 30 червня 1941 р. (спроба порівняльного аналізу) // Правова держава. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2005. – Вип. 16. – С. 198–209.
24. Макарчук В.С. Методика дослідження державно-територіального статусу західноукраїнських земель періоду Другої світової війни (1939–1945 рр.) // Вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2006. – Вип. 2. – С. 17–29.
25. Макарчук В.С. Проблеми автономії Галичини у першій половині ХХ століття // Ученые записки Таврического Национального университета им. В.И. Вернадского. Серия юридические науки. – Симферополь: Информационно-издательский отдел Таврического Национального ун-та им. В. Вернадского, 2006. – Том XIX(58). – № 4. – С. 3–9.

Публікації, які додатково відображають результати дисертаційного дослідження:
1. Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн. – Київ: Атіка, 2000. – 416 с.
2. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2001. – 592 с.
3. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. Вид. 3-є, доп. – К.: Атіка, 2001. – 624 с.
4. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. Вид. 4-е, доп. – К.: Атіка, 2004. – 616 с.
5. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник. Вид. 5-е, доп. – К.: Атіка, 2006. – 680 с.
6. Макарчук В.С. Основи римського приватного права: Навчальний посібник. – Київ: Атіка, 2000. – 120 с.
7. Макарчук В.С. Основи римського приватного права: Навчальний посібник. Вид. 2-е, доп. – Київ: Атіка, 2003. – 256 с.
Примітка: положення римського права в минулому використовувалися у міжнародному праві як джерело
8. Катеринчук Б.А., Калашніков А.В., Макарчук В.С. та ін. Незалежна Україна в системі міжнародних зв’язків: Навчальний посібник. – Львів: Військовий інститут ДУ “Львівська політехніка”, 1998. – 189 с.
9. Катеринчук Б.А., Гетьманчук М.П., Макарчук В.С. та ін. Україна і позаєвропейський світ: Навчальний посібник. 2-е доп. видання – Львів: Військовий інститут ДУ: "Львівська політехніка", 2004. – 216 с.
10. Макарчук В.С. Історико-правові аспекти входження Північної Буковини до складу УРСР (червень 1940 р.) // Питання історії, теорії та практики діяльності органів внутрішніх справ в умовах розвитку демократичного суспільства. Вісник Львівського інституту внутрішніх справ. Вип. 7. – С. 206–214.
11. Макарчук В.С. Питання кордонів Другої Речіпосполитої в міжнародних відносинах міжвоєнного періоду // Ефективність державного управління: Збірник наукових праць Львівського регіонального інституту державного управління Української Академії державного управління при Президентові України / За заг. ред. А.О. Чемериса. – Львів: ЛРІДУ УАДУ, 2003. – Вип. 3. – С. 88–95.
12. Макарчук В.С. Пошук стратегічного партнера // Українська Повстанська Армія в боротьбі проти тоталітарних режимів. Україна – культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2004. – С. 132–141.
13. Макарчук В.С. Радянсько-нацистська змова 23 серпня 1939 р. у світлі доктрини інтертемпорального права // Ученые записки Таврического Национального университета им. В. И. Вернадского. Том 18 (57). № 2. Юридические науки. – Симферополь, 2005. – С. 13–21.
14. Адамчук І. Г., Макарчук В. С. Аргументи “старого” і “нового” міжнародного права в арсеналі зовнішньої політики СРСР періоду Другої світової війни // Порівняльне правознавство: сучасний стан і перспективи розвитку. Збірник наукових статей. – К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. – С. 390-397.

Основні положення дисертації доповідалися і обговорювалися на науково-практичних конференціях і зібраннях:

1. Макарчук В.С. 17 вересня 1939 р.: аспекти права // Юридична біографістика: історія, сучасність та перспективи: Матеріали VIII Міжнародної конференції істориків права (15–18 вересня 2002 р., м. Феодосія). – Сімферополь, 2003. – С. 188–207.
2. Макарчук В.С. Міжнародно-правові аспекти возз’єднання західноукраїнських земель (1919–1945) в оцінках польської історико-правової школи // Юридична наука та освіта: історія, сучасність, перспективи. Матеріали ІХ історико-правової конференції (6–8 червня 2003 р., м. Рівне). – Київ, 2004. – С. 174–181.
3. Макарчук В.С. Питання автономії Галичини у першій половині ХХ століття // Історико-правові проблеми автономізму та федералізму: Матеріали Х-ї Міжнародної історико-правової конференції (22–24 вересня 2003 р., м. Севастополь). – Сімферополь, 2004. – С. 160–166.
4. Макарчук В.С. Право націй на самовизначення у звичаєвому міжнародному праві першої половини ХХ століття (історичний аспект) // Право в системі соціальних норм: історико-юридичні аспекти: Матеріали ХІІІ історико-правової конференції (м. Чернівці, 20–22 травня 2005 р.). – Чернівці: Рута, 2005. – С. 117–126.
5. Макарчук В.С. Право націй на самовизначення як норма ius cogens в міжнародному праві першої половини ХХ століття // Етнонаціональні чинники в історії державно-правового будівництва. Матеріали ХІІ Міжнародної історико-правової конференції (10–13 вересня 2004 р., м. Бахчисарай). – Сімферополь, 2005. – С. 259–267.
6. Макарчук В.С. Переселення і депортація населення в 1944–1947 рр. в контексті польської і української політики Сталіна // Друга світова війна і Україна. Політичний аспект: Матеріали регіональної наукової конференції (26–27 жовтня 1995 р.). – Львів, 1996. – С. 22–24.
7. Макарчук В.С. Народное собрание Западной Украины (октябрь 1939 г.) как легитимное волеизъявление желания к воссоединению с Украинской ССР // Народовластие и право в условиях формирования гражданского общества: Материалы международной научной конференции (г. Курск, Региональный открытый социальный институт, 30–31 марта 2006 г.) / Составители А.И. Хорошильцев, А.В. Самойлов. – Курск: Изд-во РОСИ, 2006. – С. 100–104.

Макарчук В.С. Державно-територіальний статус західноукраїнських земель у період Другої світової війни (1939–1945 рр.): історико-правове дослідження. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. – Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – Київ, 2007.
Дисертацію присвячено комплексному історико-правовому аналізу процесів міжнародного визнання входження західноукраїнських земель до складу Української РСР та встановлення лінії післявоєнного польсько-українського кордону.
Дисертант провів узагальнююче дослідження тих форм і методів зміни існуючих міждержавних кордонів, що їх легалізувало діюче у міжвоєнний період (1918–1939 рр.) міжнародне право, а також проаналізував дотримання радянською стороною вимог і норм діючого міжнародного права в ході здійснення т. зв. Визвольного походу 17 вересня 1939 р.; при організації та проведенні Народних Зборів Західної України; при ухваленні рішень Верховної Ради Союзу РСР та Верховної Ради Української РСР про включення західноукраїнських земель до складу Союзу РСР та УРСР; в діях радянської дипломатії періоду Другої світової війни; при проведенні політики де-факто на заключному етапі Другої світової війни. Висвітлена позиція урядів Об’єднаних Націй у західноукраїнському питанні, а також відповідність цієї позиції нормам діючого міжнародного права.
На основі доктрини інтертемпорального права обґрунтовано легітимність процесу возз’єднання західноукраїнських земель з Українською РСР.
Ключові слова: міжнародне право, звичаєве міжнародне право, інтертемпорального права доктрина, плебісцит, державні кордони України.

Макарчук В.С. Государственно-правой статус западно-украинских земель в период Второй мировой войны (1939–1945 гг.): историко-правовое исследование. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.01 – теория и история государства и права; история политических и правовых учений. – Институт государства и права им. В. М. Корецкого. – Киев, 2007.
Диссертация посвящена комплексному историко-правовому анализу процессов международного признания вхождения западно-украинских земель в состав Украинской ССР и установления послевоенной лини польско-советской границы.
Диссертант осуществил обобщающее исследование мировой практики форм и методов изменения существующих межгосударственных границ в период между двумя мировыми войнами. Рассмотрено соблюдение советской стороной требований и норм действующего международного права при подписании Пакта о ненападении и секретного протокола с Германией 23 августа 1939 г., осуществлении т. н. Освободительного похода 17 сентября 1939 р.; организации и проведении Народного Собрания Западной Украины; принятии решений Верховным Советом СССР и Верховным Советом Украинской ССР о включении западно-украинских земель в состав СССР и УССР; в действиях советской дипломатии периода Второй мировой войны; при проведении военными и гражданскими властями Союза ССР политики де-факто на заключительном этапе военных действий, а также при других ныне спорных действиях и соглашениях.
На основе доктрины интертемпорального права обоснована легитимность процесса воссоединения западно-украинских земель с Украинской ССР.
Ключевые слова: международное право, обычное международное право, интертемпорального права доктрина, плебисцит, межгосударственные границы Украины.

Makarchuk V.S. State-legal status of the Western Ukrainian lands in the period of the Second World War (1939–1945): historic-legal research. – Manuscript.
Thesis for a doctor’s degree by speciality 12.00.01– Theory and history of state and law, history of political and legal ideas. – National Ukrainian Academy of Sciences, Koretskyi Institute of State and Law. – Kyiv, 2007
The thesis is dedicated to the complex historic – legal analysis of the legal process of international recognition of inclusion of the Western Ukrainian lands to the Ukrainian SSR and the establishment of the post-war line of the Polish-Soviet border.
The author completed the generalized research of the world practice of the forms and methods of changes of existing intergovernmental borders in the period between two world wars. A special attention is paid to the following of the demands and standards of international law by the Soviet side during signing of a Non-aggression Pact and the secrete protocol with Germany in August 23, 1939; the realization of so-called Liberation campaign in September 17, 1939; the organization and holding of the National Assembly of the Western Ukraine; taking a decision by the Supreme Soviet of the USSR and the Supreme Soviet of the Ukrainian SSR to include the Western Ukrainian lands in the USSR and Ukrainian SSR; in the actions of the Soviet diplomacy during World War II; in the course of holding de-facto policy on the final period of the military actions carried out by the military and civil authorities of the USSR; as well as other discordant actions and treaties.
The standpoint of the United Nations governments concerning the Western Ukrainian question is enlightened as well as the accordance of this standpoint with the standards of the existing international law during the World War II.
According to the principles of the doctrine of inter-temporal law the legality of the process of reunion of the Western Ukrainian lands with the Ukrainian SSR is proved.
The author keeps the point that foreign policy steps of Moscow and Kyiv (after the expanding of competencies of soviet republics in February 1, 1944) in a whole were in line with the established common practice of international relations in the inter-wars period and the period of World War II, and so they can’t be considered as international-legal delicts.
In particular the secrete protocol about the distribution of spheres of influence in the Eastern Europe with Germany as a whole agreed with the existing international practice. Entering in the document the warning, concerning the interests of Lithuania should be considered as the attempt to prepare the convocation of international conference such as Munich agreement or Vienna arbitrations, that was totally allowed by the existing international law in the period between wars.
The motive for the signing of Soviet-Polish treaties and agreements between wars, which guaranteed the inviolability of the state borders, was the consideration of non-admission of possible aggression of Poland (or Poland with the allies including) from the border between two states. Military defeat of Poland and the emergence of Wehrmacht units in conciliation Soviet sphere of influence in the mid-September, 1939 endangered the interests of state security of the USSR, regardless of existing treaties with Germany. Active international law, including the warning rebus sic stantibus according to the subjects of the international relations accepted the right for the self-help in situations of danger. So-called Liberation Campaign of Red Army was typical realization of that law.
The change of state-legal status of the Western Ukrainian lands was accomplished according to the decisions of the National Assembly of the Western Ukraine. The preparation and holding of this plebiscite on self-determination also quite suited to the existing practice in the period between wars.
The author underlines that the Western Ukrainian lands became a part of the USSR and the Ukrainian SSR without existing violation of international-legal standards, thus social and political changes took place here in 1939–1945 should be examined as legitimate.
Key words: international law, customary international law, doctrine of intertemporary law, plebiscite, borders of Ukraine.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

 

Пошукова анотація: розкриття бухгалтерських адвокатом науково доказів поліції мирової інформаційного комп'ютерних оперативної смартфонів спеціальних розслідуванні електричної Вимагання працівників Виникнення Канади Виправлення Виправні кооперативі експерта моральних навчальні представницькі засуджених провадження соціального церкви контроль масової батьків боржника управлінні військовослужбовців протиправні міжнародних лікувальну конкуренції торгівлю хабарництво Німеччини підвищеної податкової спеціального господарського обстановки заподіяної немайнової моральної службовими життю малолітніми незаконними незаконними внутрішніх екологічних НКВС Віктимологічна профілактика Влада автомобільної громади розслідування Внутрівідомчий Внутрішнє переконання прикордонні Європейському Внутрішньоуправлінська Європейського політики факторів християнства радянського трубчастих Геґеля жертву Гарантії землю слідчого проступки фінансових Гарантія забезпечення податкового паритетність Гендерна смислової правових Геокриміногенна Гідність прокуратури майном адміністрацій консультаційних Господарський підприємців інвестиційної підтримки корпоративних акціонерних лікарськими банкрутства податків Гродський контроль порядок громадянського Громадянин Громадянство Громадянське Громадянські Грошові Групова насильницька Гуманізація інтервенція Делегування Деліктний Деліктологія управління судової громадянське Держава влада допомога інформаційна кадрова транскордонного тероризму соціальної торгівлі житлово політика місцевих політика регуляторна служба політичне охорони аграрного туризму природні агропромислового безпеки зайнятості населення торгівлі промисловості промислового регіону підприємництва освітнього митної монополій освітніх праці транспортних залізничного аграрного ринку культури кооперації олійного охороні регіонів пенсійного телекомунікаційної туристичної фондового освіти регіону розвитку туризму давальницькою програмування транспортної техногенної гуманітарній партійної допомоги населення гетьманату Пенсійного мінерально вищою економікою судів життєдіяльності інноваційною місцевому пенітенціарною охорони пожежною приватизацією вищої здоров'я інтелектуальних культури європейської допомогою електроенергетики рекреаційного безпеки військовими середньої охорони переробних органів контроль фондового сільськогосподарського злочинністю нотаріальною цінних ліцензійної Буковині економічної інноваційних службовець фінансовий природокористування гілок етнічними Криму папери навчальними страхування неповнолітніхмитної громадянського Дністрянського Петрункевича західноукраїнських Державотворчий Дефектність управління унітарній адміністративного доказів канонічного конституційногоподаткового Джерела Європейського Союзу Джерела трудового Диспозитивність

 


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking