Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
Номера от 730 грн.
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Номера от 490 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Номера от 450 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-2% онлайн заказ
Зачарованные Карпаты
Зачарованные Карпаты
Закарпатье, Воловец
Коттеджи от 400 грн.
Есть номера


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Договір зберігання в цивільному праві

 

Грамацький Ернест Мірчевич

ДОГОВІР ЗБЕРІГАННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

Спеціальність 12.00.03 – цивільне право; сімейне право;
цивільний процес; міжнародне приватне право

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

КИЇВ – 2004

 

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі цивільного права Київського
національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник – доктор юридичних наук, професор,
академік АПрН України
Кузнєцова Наталія Семенівна,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка,
професор кафедри цивільного права

Офіційні опоненти - доктор юридичних наук, професор
Жилінкова Ірина Володимирівна,
Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого,
професор кафедри цивільного права;

кандидат юридичних наук, доцент Васильєва Валентина Антонівна,
Юридичний інститут Прикарпатського університету
імені Василя Стефаника, завідувач кафедри цивільного
права та процесу

Провідна установа - Науково-дослідний інститут приватного
права і підприємництва АПрН України, м. Київ

Захист відбудеться “14” жовтня 2004 р. о 10-00 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д.26.001.06 по захисту дисертацій
на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук
в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка
(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 64).

 

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського
національного університету імені Тараса Шевченка
(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 64).

Автореферат розісланий 14 вересня 2004 р.

 

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат юридичних наук, доцент Т.В. Боднар

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В сучасних умовах функціонування економіки України на ринкових засадах, відмови від адміністративно-командних методів її регулювання, активного продовження радикальних реформ у сфері власності, приватизаційні процеси, розвиток підприємництва та розширення змісту цивільної правосуб’єктності фізичних та юридичних осіб зумовили піднесення ролі цивільно-правового договору, як одного з найефективніших правових механізмів опосередкування складних суспільних відносин у сфері товарообігу.
Все це сприяло формуванню нової правової системи розвитку договірних відносин, виникненню нових видів договорів (лізингу, позички, ренти, консигнації, довірчого управління майном, факторингу, франчайзингу), а давно відомі, до яких належить і договір зберігання, набули нового змісту, значення та функцій.
В Україні питання розвитку договірного права певною мірою досліджувалися у працях В.В.Луця “Контракти у підприємницькій діяльності”, А.М.Статівки “Договоры в агропромышленном комплексе Украины в условиях рынка”, а також деяких інших авторів. Проблеми договірного права розглядались в ряді дисертаційних робіт, присвячених окремим видам цивільно-правових договорів, зокрема підрядним договорам у будівництві (Н.С. Кузнєцова, 1993), на проведення аудиту (Р.Ю.Ханик-Посполітак, 1997), договорам страхування (В.П.Янишен, 1997), договорам в агропромисловому комплексі (А.М.Статівка, 1998), купівлі-продажу об’єктів приватизації (Н.С.Демченко, 1999), управління чужим майном (М.М.Слюсаревський, 1999), господарським договорам (О.А.Беляневич, 1999), оренди майна державних підприємств (М.В.Мороз, 2000), консигнації (В.А.Васильєва, 2000), факторингу (Я.О.Чапічадзе, 2000), та питанням свободи договору (А.В.Луць, 2001), договору оренди транспортних засобів (Є.В.Вакулович, 2002), агентському договору (А.І.Дрішлюк, 2003), договору морського перевезення вантажу (Є.Д.Стрельцова, 2002), функціям та системі цивільно-правового договору (В.Г.Олюха, 2003). Однак проблеми договору зберігання поки що залишилися поза увагою науковців. Між тим, з 1 січня 2004 р. вступили в дію новий Цивільний та Господарський кодекси України, в яких містяться також норми щодо зберігальних зобов’язань, які вимагають глибокого наукового аналізу з метою виявлення їх регулятивного змісту та напрацювання певних рекомендацій для застосування цих норм на практиці. А відтак дослідження правового механізму регулювання зберігальних відносин є надзвичайно необхідними та актуальними як для правової науки, так і для практики.
Тому основну наукову увагу зосереджено на понятті та змісті договору зберігання, його функціях, на виконанні сторонами своїх зобов’язань та відповідальності за неналежне їх виконання, що буде необхідною умовою запровадження досконалішого правового механізму регулювання зберігальних правовідносин. Все наведене і обумовлює актуальність даного дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Тема дисертації є складовою частиною науково-дослідної роботи кафедри цивільного права, пов’язаних з визначенням функцій та предмету цивільного права, регулюванням та захистом суб’єктивних цивільних прав і обов’язків фізичних та юридичних осіб, змістом зобов’язальних правовідносин і виконана відповідно до комплексної бюджетної теми юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка № 01БФ042-01 “Формування механізму реалізації і захисту прав та свобод громадян в Україні”.
Об’єкт та предмет дослідження. Об’єктом даного дослідження є договірні зберігальні правовідносини в Україні, що виникають у зв’язку з укладенням договорів зберігання майна, їх виконанням, та неналежним виконанням.
Предметом дисертаційного дослідження є система чинних в Україні нормативних актів, їх змісту, положень нового Цивільного кодексу, що стосуються договірних зберігальних зобов’язань, вітчизняні та зарубіжні наукові джерела, юридична практика, постанови Пленуму Верховного Суду України.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз цивільно-правового договору зберігання як правової форми опосередкування майнових відносин в умовах ринкових перетворень в Україні у контексті змін у законодавстві, а також виявлення та розв’язання прогалин нового Цивільного кодексу.
Для досягнення поставленої мети основна увага в дисертації приділена вирішенню наступних завдань: проведення аналізу поняття договору зберігання, його ознак в сучасних умовах; дослідження змін внесених новим ЦК України у механізм регулювання зберігальних відносин; визначення змісту цивільно-правового договору зберігання; виявлення особливостей укладання та виконання договору зберігання; встановлення правових засад відповідальності за порушення зберігальних обов’язків; розробка рекомендацій щодо вдосконалення чинного законодавства, Цивільного кодексу України з питань правового регулювання зберігальних відносин.
Методологічна основа дослідження. В процесі дисертаційного дослідження застосовувались, зокрема, методи наукового пізнання, системного підходу, порівняльно-правового аналізу, логіко-юридичний, статистичний, прогнозування, історичний.
Так, за допомогою історичного методу виявлено динаміку розвитку та встановлення інституту зберігання в радянський та сучасний період. Використання логіко-юридичного та системного методів дозволило забезпечити послідовність, логічність аналізу досліджуваних питань та обґрунтування запропонованих висновків. Порівняльно-правовий метод застосовувався при співставленні врегулювання зберігальних відносин в Україні та в інших країнах, що дозволило запозичити певний позитивний досвід нормотворчості цих країн.
Науково-теоретичною базою даної дисертації є теоретичний розробки, праці вітчизняних та зарубіжних вчених-правознавців з питань теорії держави та права, цивільного права дореволюційного, радянського та сучасного періодів. Істотне значення для підготовки дослідження мали наукові праці С.С.Алексєєва, Д.В.Бобрової С.Н.Братуся, М.І.Брагинського, В.В.Вітрянського, Т.В.Боднар, О.М.Вінник, В.Г.Верднікова, Ф.І.Гавзе, Д.М.Генкіна, І.М.Грущинського, О.В.Дзери, А.С.Довгерта, І.В.Жилінкової, О.С.Йоффе, В.М.Коссака, Н.С.Кузнецової, О.О.Красавчикова., Л.А.Лунца, В.В.Луця, Р.О. Майданика, В.Л.Мусіяки, І.Б.Новицького, О.А.Підопригори, О.А.Пушкіна, Н.В.Рабіновича, З.В.Ромовської, А.Н.Статівки, Е.А.Суханова, Ю.К.Толстого, В.С.Щербини, Я.М.Шевченко, В.Ф.Яковлєва та ін.
Нормативно-інформаційними джерелами стали Конституція України, Цивільний кодекс УРСР, новий Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Митний Кодекс України, Повітряний Кодекс України, Кодекс Торговельного мореплавства України, Закони України “Про власність”, “Про господарські товариства”, “Про транспорт”, “Про виконавче провадження”, “Про державний матеріальний резерв” та інші нормативні акти.
Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вона є першим комплексним монографічним дослідженням проблем регулювання відносин зберігання в період ринкових реформ в Україні та новел нового ЦК України щодо інституту зберігання.
Наукова новизна дисертаційного дослідження конкретизується у наступних нових або частково нових положеннях, що виносяться на захист:
Здійснено ретроспективний аналіз норм про зберігання (схов) ЦК УРСР 1922 р., ЦК УРСР 1963 р., ЦК України 2003 р., інших нормативно-правових актів, визначено їх особливості, виявлено основні новели нового ЦК. Обгрунтовано доцільність трансформації інституту схову за ЦК УРСР в інститут зберігання за новим ЦК України.
Зберігальні відносини є неоднорідними за своєю правовою природою і регулюються як різними галузями законодавства, так і права. Однак, незважаючи на це, переважна їх частина є цивільно-правовими. Відповідно норми, що регулюють зберігальні відносини, утворюють комплексний (змішаний) інститут права власності, що має переважно цивільно-правову природу.
Цивільно-правовий інститут зберігання визначено як сукупність правових норм ЦК України, інших актів законодавства, що регулюють відносини в яких одна особа приймає на себе як основний обов’язок на підставі договору, адміністративного акту чи іншої правової підстави забезпечити схоронність майна інших осіб від втрати, пошкодження, псування, тобто забезпечити фізичну і певну юридичну схоронність такого майна.
Пропонується класифікувати зберігальні зобов’язання як такі, що можуть виникати на підставі: а) договору зберігання або іншого договору, в якому зберігання є супутнім обов’язком; б) особливого статусу особи, наприклад, опікунів; в) дії закону щодо осіб, що завдяки правомірним вчинкам заволоділи чужим майном, наприклад, безхазяйним майном, знахідкою, скарбом, бездоглядною домашньою твариною; г) ініціативи у надзвичайних ситуаціях; д) прямого припису закону, наприклад про збереження спадкового майна; ж) рішень суду, актів слідчих органів та державної виконавчої служби, адміністративного акту.
Обґрунтовано висновок, що положення глави 66 ЦК України “Зберігання” мають розповсюджуватися не лише на випадки зберігання майна за законом, як це передбачено ст. 954 ЦК, але і на інші види зберігання, яке здійснюється на підставі адміністративних актів, судових рішень, актів слідчих органів, актів нотаріусів тощо.
В ЦК України неоднозначно вирішена проблема оплатності та безоплатності, оскільки ст. 946 ЦК надає право юридичним особам передбачати безоплатність зберігання установчими документами або договором. Доцільніше при вирішенні цього питання законодавчо закріпити презумпцію оплатності зберігання, якщо інше не передбачено договором, законом, спеціальними правилами окремих видів зберігання, установчими документами юридичної особи.
Для того, щоб договір зберігання консенсуального характеру вважався укладеним, сторонам достатньо узгодити дві істотні умови – предмет та обов’язок суб’єкта підприємництва прийняти річ на зберігання в майбутньому. Для інших договорів (реальних) достатньо наявності факту приймання зберігачем від поклажодавця речі.
Сформульовано перелік обставин істотного характеру, які можуть бути відповідно до ст. 940 ЦК України підставою для звільнення зберігача від обов’язку прийняти річ на зберігання, до яких, зокрема, віднесено настання аварії на складах зберігача, заміна предмета поклажі, наявність незастережених поклажодавцем небезпечних властивостей речі.
Обґрунтовано некоректність положення ч. 1 ст. 946 ЦК України в тій його частині, в якій записано, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються лише договором зберігання, адже в окремих випадках така плата може встановлюватися також у нормативному порядку та затвердженими у встановленому порядку таксами, ставками, тарифами.
В ч. 2 ст. 946 ЦК України не встановлено достатніх критеріїв для визначення розміру плати при достроковому припиненні договору зберігання, а відтак на думку дисертанта, він має визначатися “пропорційно фактичній тривалості терміну зберігання”.
За ст. 947 ЦК поклажодавець зобов’язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання при безоплатному зберіганні, але не зазначається зміст таких витрат. Тому зроблено висновок, що такі витрати повинні бути необхідними та не надмірними.
Обґрунтовано висновок, що професійним зберігачем має вважатися не кожний суб’єкт підприємництва, що здійснює зберігання, як це випливає із змісту ст. 936 ЦК, а лише той, для якого зберігальна діяльність є основною статутною підприємницькою діяльністю.
Договір зберігання має вважатися публічним договором не лише тоді, коли зберігання здійснюється підприємцем на складах загального користування, як це випливає з ч. 2 ст. 936 ЦК України, але і тоді, коли зберігачами будуть ломбарди, камери схову на вокзалах, банківські установи тощо.
Як ЦК УРСР, так і новий ЦК України не дають підстав розглядати оформлення договору зберігання шляхом видачі поклажодавцю номерного жетону, як письмову форму, але правові наслідки недодержання цієї вимоги мають бути тотожними тим, що наступають у разі недотримання письмової форми договору.
Положення ч. 1 ст. 975 ЦК України про те, що готель відповідає за схоронність речей, внесених до готелю його мешканцем, не забезпечує належних умов захисту у разі їх втрати, крадіжки. Підвищити захищеність прав готелю та його мешканців можна шляхом введення декларацій про оголошення вартості внесених до готелю речей.
За загальним правилом зберігач несе відповідальність за порушення зберігальних обов’язків на загальних підставах, за винятком відповідальності професійних зберігачів, які звільняються від неї у разі втрати, псування, пошкодження лише у разі дії непереборної сили (ст. 950 ЦК). Новим ЦК не передбачена відповідальність зберігача та поклажодавця за збитки, що проявилися у вигляді неодержаних доходів. Обґрунтовано висновок про доцільність покладення на професійного зберігача обов’язку відшкодовувати збитки у повному обсязі.
В ЦК України (як і в ЦК УРСР) не вирішене питання відповідальності гаражних кооперативів за незбереження автотранспортних засобів, належних їх членам. Правова позиція Верховного Суду України та інших судів полягає у тому, що така відповідальність настає лише тоді, коли вона прямо передбачена статутними документами кооперативів. На думку дисертанта, зазначена відповідальність гаражних кооперативів має наступати також у разі прийняття ними транспортних засобів на зберігання за договором.
На основі науково-практичних висновків внесені конкретні зміни, доповнення до низки статей нового ЦК України (940, 936, 946, 958, 937, 975, 954).
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною, завершеною науковою роботою, першим в Україні спеціальним комплексним дослідженням інституту зберігання в цивільному праві, виконана на монографічному рівні.
Теоретичне та практичне значення дослідження полягає у тому, що його результати можуть бути основою подальших наукових дослідженнях, можуть сприяти вдосконаленню законодавства України з питань договірних зберігальних зобов’язань, у тому числі відповідних статей нового Цивільного кодексу. Вони можуть бути використані у навчальному процесі, при підготовці підручників і навчальних посібників, методичних рекомендацій з курсів цивільного та підприємницького права для викладачів та студентів юридичних спеціальностей, у практичній діяльності судів, господарських судів України, а також можуть бути корисними для адвокатів, працівників юридичних служб.
Апробація і впровадження результатів дослідження. Результати дослідження були апробовані і знайшли своє відображення в трьох публікаціях у виданнях, що визнані ВАК України фаховими для спеціальності „правознавство” та в інших наукових працях, загальним обсягом понад 5 друкованих аркушів, у тому числі у трьох підручниках з цивільного права. Загальнотеоретичні положення використовувались при проведенні практичних занять з цивільного права, а також були предметом обговорення на науково-практичних конференціях з проблем підприємницького права.
Структура роботи визначається метою та предметом дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, які охоплюють 8 підрозділів, висновку, списку нормативних актів, використаних джерел. Загальний обсяг дисертаційного дослідження становить 180 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації та ступінь дослідження проблеми, визначається мета та основні завдання дослідження, обґрунтовується теоретичне і практичне значення роботи, її методологічні засади; розкривається наукова новизна одержаних результатів; формулюються основні положення, що виносяться на захист.
Перший розділ “Загальна характеристика зберігальних зобов’язань” складається з двох підрозділів.
У першому підрозділі “Інститут зберігання майна в цивільному праві України” розглядаються питання розвитку правового регулювання зберігальних відносин, дається загальна характеристика норм про схов (зберігання) за ЦК УРСР 1922 р., ЦК УРСР 1963 р. та ЦК України 2003 р.
Зобов’язання зі зберігання майна можуть виникати як з підстав, передбачених ЦК (ст. 11), так і з підстав, встановлених нормами інших галузей законодавства. Однак, на погляд дисертанта, правова природа такого обов’язку має цивілістичне походження та зміст.
Зобов’язання зі зберігання майна можуть виникати з договору зберігання та з інших договорів (купівлі-продажу, підряду, перевезення та ін.), з адміністративних актів, судових рішень тощо. Між тим ця обставина в новому ЦК України в главі 66 “Зберігання” не врахована, що засвідчує невідповідність між назвою глави “Зберігання” та змістом вміщених до неї статей, які регулюють лише ті відносини зберігання, які виникають безпосередньо з договору зберігання майна.
Автором обґрунтовується доцільність визнання зберігання комплексним (змішаним) правовим інститутом, що має переважно цивільно-правову природу. Відповідно інститут зберігання майна визначається як сукупність правових норм ЦК України, інших актів законодавства, що регулюють відносини в яких одна особа приймає на себе як основний обов’язок на підставі договору, адміністративного акту чи іншої правової підстави забезпечити схоронність майна інших осіб від втрати, пошкодження, псування, тобто забезпечити фізичну і певну юридичну схоронність такого майна.
Таке визначення певною мірою обмежує коло правових норм, що мають входити до інституту зберігання майна, оскільки до їх числа не повинні включатися норми, які прямо чи опосередковано регулюють зберігальні обов’язки, які є супутніми, допоміжними по відношенню до інших, основних.
У другому підрозділі “Правові підстави виникнення зберігальних зобов’язань” розкриваються види правових підстав, що призводять до виникнення зберігальних обов’язків.
Аналіз насамперед відповідних положень нового ЦК України дає можливості визначити наступні основні підстави виникнення зобов’язань зберігання. Так, поширеними в ЦК є випадки виникнення обов’язку зберігання майна в силу прямої вказівки закону:
Насамперед до першої групи підстав виникнення обов’язку зберігання в силу закону необхідно віднести підстави, пов’язані з особливим правовим статусом окремих суб’єктів цивільного права, наприклад опікунів. Відповідно до статті 72 ЦК опікун зобов’язаний дбати про збереження та використання майна підопічного в його інтересах. На жаль, у цьому випадку не розкриваються права і обов’язки опікуна в сфері зберігання майна підопічного. Тому тут можна лише зауважити, що опікун може особисто зберігати майно підопічного або передавати його на збереження іншим особам за договором зберігання.
Друга група підстав виникнення у особи обов’язку зберігати чуже майно пов’язана з його випадковим правомірним фактичним заволодінням (наприклад, безхазяйним майном, знахідкою, бездоглядною домашньою твариною, скарбом). В цих випадках законодавець, як правило, не визначає умов та порядку зберігання майна, лише встановлює певні правові наслідки незбереження майна. Однак у разі необхідності вирішити спір щодо зберігання майна, що виникло з правомірних односторонніх дій особи, суд не позбавлений можливості застосовувати аналогію закону чи аналогію права відповідно до ст. 8 ЦК України. У зазначених випадках правовою підставою зберігання є факт позадоговірного правомірного заволодіння чужим майном та припис закону.
В силу законодавчого припису виникають зберігальні зобов’язання щодо спадкового майна, які реалізуються в двох основних формах.
По-перше, заходи охорони можуть вживатися з метою збереження спадкового майна до прийняття спадщини спадкоємцями нотаріусом за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - відповідними органами місцевого самоврядування з власної ініціативи або за заявою спадкоємців (ст. 1283). При цьому якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус (відповідний орган місцевого самоврядування), у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладає договір на управління спадщиною з іншою особою (ст. 1285). Такий договір, на погляд дисертанта, може мати змішаний (комплексний) характер, а відтак також містити ознаки договору зберігання.
По-друге, охоронні заходи можуть вживатися виконавцем заповіту (ст. ст. 1286, 1287, 1288). При цьому статтею 1290 ЦК визначаються повноваження виконавця заповіту, серед яких зокрема, передбачається його обов’язок вжити заходів щодо охорони спадкового майна, управляти спадщиною. Цілком очевидно, що серед заходів охорони та управління спадщиною можуть бути також обов’язки щодо збереження майна. Тут можна припустити, що виконавець заповіту може або безпосередньо здійснювати зазначені повноваження, або укладати окремі договори з іншими особами на охорону, у тому числі зберігання спадкового майна, на які мають розповсюджуватися відповідні норми ЦК України, які регулюють договір зберігання.
Однак центральне місце серед підстав виникнення зобов’язань по зберіганню майна займає безперечно власне договір зберігання, врегульований ст. ст. 936-953, 956-975, 977 ЦК України, який належить до категорії договорів про надання послуг, оскільки послуга зберігача зі зберігання є такою, що споживається в процесі її здійснення і не призводить до певного матеріалізованого новоствореного об’єкту.
Зберігальне зобов’язання може виникати на підставі інших договорів, в яких зберігання є лише додатковим (супутнім) обов’язком. Це договори купівлі-продажу, майнового найму, перевозки, застави.
Ця обставина досить чітко враховувалася в ст. 424 ЦК УРСР, яка прямо передбачала можливість застосування норм ЦК УРСР про договір зберігання до випадків, коли схов (зберігання) здійснюється на підставі інших договорів або в силу вказівок закону. Однак в новому ЦК таке питання вирішене менш вдало, оскільки в ст. 954 ЦК передбачається застосування норм глави 66 лише до зберігання, яке здійснюється на підставі закону. Крім того, в ній не визначені, як і в ЦК УРСР, перелік цих підстав. Тому запропоновано у ст. 954 ЦК внести зміни і викласти її відповідно у наступній редакції:
“1. Зобов’язання зі зберігання майна можуть виникати, крім договору зберігання, за правилами цієї глави, також за іншими договорами цього Кодексу (купівлі-продажу, поставки, майнового найму, перевезень, доручення, комісії тощо) та на підставі вказівок інших законів, адміністративних актів, актів судових, слідчих органів, актів нотаріусів тощо.
2. Правила цієї глави про договір зберігання розповсюджуються на зазначені випадки зберігання, якщо інше не передбачено договором або законом”.
Проаналізована правова природа зберігання, що здійснюється за окремими законами України (“Про виконавче провадження, Митний кодекс України та ін.). Так, в Законі “Про виконавче провадження” не розкривається сутність правовідносин, що виникають між Державною виконавчою службою і зберігачем арештованого майна. Однак комплексний аналіз цих норм, а також факт застосування в них терміну “зберігач” дає нам підстави розглядати ці правовідносини як договірні, які виникають в силу складних юридичних підстав, а саме – прямий припис закону та адміністративний акт Державної виконавчої служби.
Таким чином, правовідносини, що виникають щодо зберігання спірного майна, на яке звертається стягнення, чи яке має бути піддане можливій конфіскації є значно складнішими, ніж це випливає із змісту ст. 976 ЦК України, яка не враховує багатьох ситуацій щодо майна, що є предметом спору, а відтак вона вимагає певного доповнення. Це, наприклад, можна було б зробити шляхом внесення ч. 3 і ч. 4 наступного змісту: “Майно, описане органами слідства з метою забезпечення цивільного позову у кримінальній справі чи забезпечення можливої конфіскації майна за вироком суду може бути передане на зберігання представникам підприємств, установ, організацій або членам родини обвинувачуваного чи іншим особам. Така передача оформляється шляхом внесення відповідного запису до протоколу опису (арешту) та підпису його зберігачем.”
У МК України безпосередньо не зазначається правова підстава виникнення зобов’язання зі зберігання у режимі митного складу. Тому тут можна лише припустити, що підставою виникнення зберігальних правовідносин у режимі митного складу можуть бути або договір зберігання (наприклад, у випадках зберігання товарів, що пропускаються через митну територію за зовнішньоекономічними контрактами) або адміністративний акт (наприклад, у випадках прийняття на зберігання речей, які були предметом митного правопорушення).
Другий розділ “Цивільно-правова характеристика договору зберігання” складається з трьох підрозділів.
У першому підрозділі “Правова природа договору зберігання майна” аналізуються поняття та юридичні ознаки договору зберігання майна, визначається його місце в системі договірних зобов’язань.
Відповідно до ст. 413 ЦК УРСР за договором схову одна сторона (охоронець) зобов’язується зберігати майно, передане їй другою стороною і повернути це майно в цілості. За ст. 936 нового ЦК України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем) і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Отже, в основі обох визначень лежить обов’язок однієї особи зберігати майно іншої особи і повернути останній це майно в схоронності (цілісності), який є одним із елементів договірного зобов’язального правовідношення.
Норми про зберігання розташовані в главі 66 ЦК України, якій передують глави 65 “Транспортне експедирування”, 64 “Перевезення”, 63 “Послуги”. Шляхом логічного аналізу норм перерахованих глав можна дійти опосередкованого висновку про те, що врегульовані в главах 63-65 та в деяких наступних главах договірні відносини є відносинами щодо надання послуг. Власне такою була ідея розробників нового ЦК, яка підтверджується також аналітиками-коментаторами нового ЦК. Однак, якщо давати правову оцінку визначення поняття договору про надання послуг, то однозначної відповіді на питання про перелік договорів, які можуть до нього входити, не можна одержати.
На жаль, за завершальному етапі прийняття нового ЦК була проігнорована позиція його розробників, оскільки в проекті ЦК були закладені певною мірою правильні положення. Зокрема, в ст. 958 Проекту зазначалося, що правила глави 61 застосовуються до всіх договорів про надання послуг, у тому числі й договорів, передбачених главами 62-64 (тобто до договорів перевезень, експедирування, зберігання, доручення) цього Кодексу, якщо це не суперечить суті цих зобов’язань. Розпливчатість, правова невизначеність положень ст. 901 ЦК України очевидні, а тому наявність таких їх конструктивних вад безумовно буде негативно відображатися на формуванні судової практики. У зв’язку з цим автор вважає за доцільне передбачити в ст. 901 ЦК України перелік договорів, на які мають поширюватися правила ЦК про послуги.
У другому підрозділі ”Зміст договору зберігання” розкриваються права та обов’язки сторін договору зберігання.
Оцінюючи співвідношення умов та прав і обов’язків в договорі, дисертант вважає, що умови договору характеризують його статику, а права і обов’язки – його динаміку. Тобто лише за допомогою наявності у сторін відповідних прав та обов’язків можлива реалізація умов договору.
В загальних положеннях ЦК України, як і в ЦК УРСР, не визначаються порядок прийняття, огляду, оцінки майна, що передається на зберігання. Цей правовий вакуум певною мірою заповнюється положенням ЦК України щодо окремих видів зберігання та спеціальних актів законодавства. Наприклад, згідно ст. 959 ЦК України товарний склад зобов’язаний за свій рахунок оглянути товар при його прийнятті на зберігання для визначення його кількості та зовнішнього стану. Тому цілком доречно було б в загальних положеннях ЦК України про зберігання визначити загальні засади прийняття майна на зберігання. Така необхідність посилюється з огляду на те, що вартість поклажі може впливати на форму договору зберігання. Зокрема, ст. 937 ЦК України можна було б доповнити ч. 4 про те, що зберігач приймаючи річ на зберігання повинен за свій рахунок оглянути майно (товар), визначити його кількість, якість та вартість, якщо інше не передбачено договором або законом.
Зберігач зобов’язаний утримуватися від користування поклажею та від передання її у користування інших осіб. Однак це він може зробити за згодою поклажодавцю (ст. 944 ЦК України). В ЦК України прямо не передбачається обов’язок зберігача не розпоряджатися поклажею. В той же час новий ЦК (ст. 958) вводить новелу щодо зберігання товару на товарному складі, яка полягає у тому, що можливе зберігання на товарному складі речей, визначених родовими ознаками, з правом розпорядження ними. У такому разі до відносин сторін мають застосовуватися положення про договір позики, а час та місце повернення товарів визначаються загальними положеннями про зберігання. Оскільки ж ЦК для таких випадків не містить положень про відповідальність, дисертант пропонує доповнити ст. 958 ЦК України ч. 2 наступного змісту: “У разі неповернення чи несвоєчасного повернення речей, визначених родовими ознаками, зберігач несе відповідальність відповідно до загальних положень зобов’язального права”.
У разі укладення консенсуального договору зберігання відповідно до ч. 2 ст. 936 ЦК України у зберігача виникає обов’язок прийняти майно на зберігання. Водночас зберігач має право відмовитися від прийняття майна на зберігання, якщо у зв’язку з обставинами, які мають істотне значення він не може забезпечити її схоронності (ст. 940 ЦК України). Законодавець, на жаль, в ст. 940 ЦК України не розкриває зміст обставин, які мають “істотне значення” для відмови у прийнятті майна на зберігання. На думку дисертанта, якщо така відмова зберігача виявиться безпідставною, то поклажодавець не може бути позбавлений права вимагати у судовому порядку прийняття зберігачем на зберігання майна та відшкодування збитків, заподіяних безпідставною відмовою від виконання консенсуального договору. Такий висновок можна зробити на підставі лише загальних положень зобов’язального права шляхом їх логічного тлумачення. Однак норма ч. 2 ст. 940 ЦК України набула б необхідної однозначності та ефективності за умови викладення її у наступній редакції: “Якщо річ мала бути передана на зберігання в майбутньому зберігач звільняється від обов’язку прийняти річ на зберігання, у зв’язку з обставинами, які мають істотне значення, наприклад, настання аварії на складах зберігача, заміна поклажодавцем майна, передаваного на зберігання, наявність небезпечних властивостей у майна, передаваного на зберігання”.
Помилковим є положення ч. 1 ст. 946 ЦК України в тій його частині, в якій стверджується, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються лише договором зберігання. Насправді ж це не завжди так.
Тому з огляду на сказане, ч. 1 ст. 946 ЦК України мала б бути доповнена відповідним застереженням про те, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання або тарифами, ставками тощо, затвердженими нормативно-правовими актами.
Не досить вдало редакційно сформульована ч. 2 ст. 946 ЦК України, в тексті якої відсутні достатні критерії для визначення розміру плати при достроковому припинення договору зберігання, який, на наш погляд, має обчислюватися пропорційно фактичній тривалості терміну договору зберігання, а тому ч. 2 ст. 946 ЦК доцільно було б викласти у наступній редакції: “Якщо зберігання припинилося через обставини, за які зберігач не відповідає, він має право на частину плати в розмірі, пропорційному фактичній тривалості договору зберігання”.
Поклажодавець зобов’язаний відшкодувати зберігачеві здійснені ним витрати на зберігання також при безоплатному зберіганні, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 3 ст. 947). На жаль, в усіх трьох частинах ст. 947 ЦК не розкривається зміст відшкодовуваних витрат. Автор вважає, що ці витрати мають бути необхідними і не надмірними.
В ст. 948 ЦК України закріплено обов’язок поклажодавця забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання. Однак на думку дисертанта, в законі має бути закріплено право поклажодавця вимагати повернення речі у будь-який момент до обумовленого договором строку і водночас обов’язок забрати річ в момент сплину терміну зберігання.
У третьому підрозділі “Порядок укладення договору зберігання” досліджені загальні та спеціальні правила укладення договору зберігання, умови набрання ним чинності, форма договору.
Договір зберігання, як і будь-який договір має підпорядковуватися загальним положенням про правочини та зобов’язального права щодо порядку їх укладення. Водночас укладення цього договору має низку особливостей.
Відповідно до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. На погляд дисертанта, в новому ЦК збереглася загальна конструкція системи істотних умов, закладена ще в ЦК УРСР, але за наявності дуже важливої новели, яка полягає у встановленні єдиної для усіх без винятків договорів істотної умови про предмет. Така законодавча норма допускає вважати укладеними і такі оплатні договори, як купівлю-продаж, поставку, підряд, оренду, зберігання, у разі узгодження лише предмету договорів та відсутності узгодження вартості цих договорів.
В дисертації обґрунтовується висновок про те, що договір зберігання, як правило, не належить до категорії тих договорів, функціонування яких неможливе без визначення ціни, за певними винятками. Наприклад, сумнівно, що можуть вважатися укладеними оплатні договори складського зберігання на товарному складі, оскільки в ст. 957 ЦК України прямо записано, що за договором складського зберігання товарний склад зобов’язується за плату зберігати товар. Фактично неможливе без визначення ціни укладення договорів зберігання майна в автоматичних камерах схову на транспортних станціях, вокзалах тощо.
Відповідно до ч. 2 ст. 938 ЦК, якщо строк зберігання в договорі не встановлений і не може бути встановлений, зберігач зобов’язаний зберігати річ до пред’явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Таким чином, невизначеність в договорі строку зберігання не призводить до визнання договору неукладеним.
В ЦК виділяються професійні зберігачі. Так, відповідно до ст. 936 ЦК професійним зберігачем є особа, що здійснює зберігання на засадах підприємницької діяльності. Крім того, в ч. 3 цієї ж статті виділяється категорія публічного договору, якщо зберігання здійснюється суб’єктом підприємницької діяльності на складах (у камерах, приміщеннях) загального користування. Наведені положення в правовому розумінні сформульовані не найкращим чином. Так, в обох випадках зберігачами є суб’єкти підприємницької діяльності. У першому випадку професійними зберігачами мають вважатися усі суб’єкти підприємницької діяльності, з чим не можна погодитись, оскільки укладати договори зберігання мають право усі суб’єкти підприємництва. Вводячи категорію професійних зберігачів складачі нового ЦК очевидно мали на увазі не усіх суб’єктів підприємництва, а лише тих, для яких зберігання є основною статутною діяльністю, як це передбачалося навіть у ЦК УРСР 1963 р. в ст. 418. Ч. 2 ст. 936 ЦК України потребує певних змін. Її, зокрема, можна було б викласти у такій редакції, щоб професійним зберігачем визнавалася особа – суб’єкт підприємництва, для якої зберігання є її основною статутною (професійною) діяльністю.
Зміст норми ч. 3 ст. 936 про публічний характер договору зберігання речей на складах загального користування дає підстави вважати, що інші договори зберігання можуть не мати публічного характеру, що не відповідає дійсності, і суперечить іншим нормам ЦК України. Тому запропоновано вилучити ч. 3 зі ст. 936 ЦК України як таку, що обмежує коло можливих договорів зберігання публічного характеру.
Відповідно до ч. 1 ст. 937 ЦК договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, встановлених ст. 208 цього Кодексу. У ч. 1 ст. 937 ЦК міститься спеціальне застереження про те, що договори зберігання, в яких зберігач зобов’язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений у письмовій формі, незалежно від вартості речі, що має бути передана на зберігання. Даною нормою не визначається суб’єктний склад таких зберігачів. Тому її очевидно необхідно тлумачити в контексті змісту ч. 2 ст. 936 ЦК, якою право укладати консенсуальні договори зберігання надається лише професійним зберігачам. Конструкція ч. 1 ст. 937 ЦК може дати підстави і для розширеного тлумачення кола зберігачів. Щоб уникнути такої двозначності було б доцільно ввести застереження в ч. 1 ст. 937 про те, що правило про обов’язковість письмової форми договору зберігання з обов’язком прийняти річ на зберігання у майбутньому стосується лише професійних зберігачів, передбачених ч. 2 ст. 936 ЦК.
Ст. 937 ЦК України не вимагає в усіх випадках, коли обов’язковою є письмова форма, укладати договори зберігання у вигляді єдиного письмового документу, який підписується сторонами, оскільки вона вважатиметься дотриманою також тоді, коли прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Тут необхідно відзначити, що її зміст не узгоджується з ст. 207 ЦК, оскільки в ст. 937 перераховуються прирівнювані до письмової форми договору односторонньо видані зберігачем документи, але не згадуються прирівнювані до договору у вигляді єдиного письмового документа, підписаного сторонами, інші форми взаємного волевиявлення сторін, що може створити враження, що ст. 207 не розповсюджується на договір зберігання. Щоб уникнути таких сумнівів, бажано було б третій абзац ч. 1 ст. 937 ЦК викласти у наступній редакції: “Письмова форма договору вважається дотриманою у разі його вчинення відповідно до вимог ст. 207 Кодексу, а також, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем”.
Не потребує спеціального оформлення зберігання речей (крім грошей, цінних паперів, коштовностей) у готелях, гуртожитках, мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає. Відповідно до ч. 1 ст. 975 ЦК готель відповідає за схоронність речей, внесених до готелю особою, яка проживає у ньому. Таке законодавче правило надійно охороняє майнові права у разі втрати в цих приміщеннях майна особи, що в них поселяється. Однак воно не виключає можливих спорів щодо вартості втрачених речей, їх тотожності та ін. Щоб уникнути труднощів у підтвердженні цих фактів, на погляд дисертанта, ч. 1 ст. 975 ЦК можна було б доповнити нормою наступного змісту: “Мешканець готелю має право оголосити вартість внесених до готелю речей у відповідній декларації”.
Розділ третій “Правові наслідки порушення зберігальних зобов’язань” складається з двох підрозділів.
У першому підрозділі “Поняття та види правових наслідків порушення договору зберігання” висвітлюються цивільно-правові наслідки, які настають для сторони договору, яка порушила умови договору, на вимогу другої сторони.
На думку дисертанта, правові наслідки – це результат реалізації уповноваженою особою, як правило, у судовому порядку способів захисту, які в юридичній науці іменуються також санкціями. Цілком очевидно, що застосування будь-якого передбаченого законом способу захисту породжує для порушника негативні наслідки, які у разі порушення договору можуть проявитися у: 1) застосуванні судом мір (санкцій) цивільно-правової відповідальності (у вигляді стягнення збитків, неустойки тощо); 2) примусовому виконанні договірного обов’язку (виконанню обов’язку в натурі); 3) застосуванні стороною на власний розсуд до другої сторони (порушника) оперативних санкцій (відмова від договору, від вчинення власних дій на його виконання та ін.).
Норми ЦК України про відповідальність за порушення зобов’язань, а також про окремі види договорів передбачають різний обсяг відповідальності, який в юридичній літературі поділяють на три види: повний, обмежений і підвищений. В зберігальних зобов’язаннях застосовується переважно обмежена відповідальність, хоча можлива інколи повна та підвищена.
Питання цивільно-правової відповідальності є одним з найскладніших і найбільш дискусійних в цивілістичній науці. В юридичній науці домінуючою стала концепція складу цивільного правопорушення як юридичної підстави цивільної відповідальності.
Концепція складу цивільного правопорушення як підстави договірної чи позадоговірної відповідальності останнім часом стала піддаватися активній критиці, оскільки на думку В.В. Вітрянського, вона є результатом штучного привнесення в цивілістику категорій кримінального права. Тому, на його думку, підставою цивільно-правової відповідальності (єдиною і загальною) є порушення суб’єктивних цивільних прав.
На погляд дисертанта, концепція факту порушення суб’єктивного права як підстава цивільно-правової відповідальності є прийнятною переважно тоді, коли в законодавстві встановлюються особливі випадки відповідальності. Проте не можна нехтувати законодавчою загальною конструкцією цивільно-правової відповідальності, яка знаходить своє закріплення в цивільному законодавстві, існування якої змушений визнати і її критик В.В.Вітрянський. Така конструкція має на меті забезпечувати правомірне застосування мір цивільно-правової відповідальності.
У другому підрозділі “Відповідальність зберігача та поклажодавця за порушення договору зберігання” висвітлюються питання підстав та умов відповідальності зберігача та поклажодавця.
В новому ЦК України не знайшла свого чіткого законодавчого оформлення конструкція цілісного складу цивільного правопорушення. Складачі нового ЦК сприйняли усі чотири умови цивільно-правової відповідальності, закладені в ЦК УРСР, розташувавши їх в кількох окремих статтях. Так, порушення зобов’язання як умова такої відповідальності передбачена в ст. 610 ЦК України, наявність збитків та причинного зв’язку – в ст. 623; наявність вини порушника зобов’язання – у ст. 614. Отже, саме перераховані елементи очевидно має на увазі законодавець в ч. 1 ст. 950 ЦК України, в якій передбачається, що за втрату (нестачу) або пошкодження речі, прийнятої на зберігання, зберігач відповідає на загальних підставах.
В ч. 1 ст. 950 ЦК закріплено принцип відповідальності зберігача на загальних підставах. Між тим, з огляду на те, що договір зберігання належить до категорії договорів про надання послуг, ЦК України (наприклад, ст. 614), як і ЦК УРСР, передбачає винятки із загального правила про необхідність усіх чотирьох елементів (умов, підстав) для застосування до порушника мір цивільної відповідальності. Сказане повною мірою стосується і договору зберігання. Так, ч. 2 ст. 950 ЦК України встановлюється відповідальність професійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі, якщо він не доведе, що це сталося внаслідок непереборної сили або через такі властивості речі, про які зберігач, приймаючи її на зберігання, не знав і не міг знати, або внаслідок умислу чи грубої необережності поклажодавця. Введення такого правила не є абсолютною новелою, адже і в ст. 418 ЦК УРСР було передбачено, що організація, що здійснює схов в силу своєї діяльності, звільняється від відповідальності за втрату, нестачу і пошкодження майна, викликаних непереборною силою. Розбіжності у врегулюванні цих відносин полягають лише у визначенні суб’єктного складу зберігачів та у тому, що новий ЦК покладає на професійного зберігача обов’язок доводити наявність непереборної сили.
Законодавець дещо звужує відповідальність непрофесійного зберігача за втрату (нестачу) або пошкодження речі після закінчення строку зберігання, покладаючи на нього таку відповідальність лише за наявності його умислу або грубої необережності, тобто проста необережність тут не приймається до уваги.
Не є обов’язковим повний склад цивільного правопорушення в договірному зобов’язанні у тому разі, коли відповідальність спрямована не на відшкодування збитків, яких може і не бути, а на стягнення передбаченої договором неустойки. Для стягнення неустойки достатньо встановити лише факт винного порушення договору зберігачем. З невідомих причин законодавець не встановив відповідальності зберігача за прострочення передачі речі поклажодавцеві, за самовільне користування майном тощо. Між тим такі порушення можуть мати місце на практиці. Тому є підстави розширити сферу застосування мір відповідальності до зберігача, передбачивши в ст. 950 ЦК норму про те, що зберігач несе відповідальність також за невиконання (неналежне виконання) інших обов’язків.
В ст. 951 ЦК України визначається розмір відповідальності зберігача за незбереження майна. Так, збитки, завдані поклажодавцеві втратою (нестачею) або пошкодженням речі, відшкодовуються зберігачем: у разі втрати речі – у розмірі її вартості; у разі пошкодження речі – у розмірі суми, на які знизилася її вартість. Якщо ж внаслідок пошкодження речі її якість змінилася настільки, що вона не може бути використана за первісним призначенням, поклажодавець має право відмовитися від цієї речі і вимагати від зберігача відшкодування її вартості. Викладені положення ст. 951 ЦК України майже повністю відтворюють положення ст. 419 ЦК УРСР. Незважаючи на певні розбіжності, обидві статті ЦК України і ЦК УРСР фактично встановлюють обмежену відповідальність зберігача за незбереження майна, оскільки вони передбачають відшкодування лише певної частини прямих збитків поклажодавцеві і не передбачають відшкодування йому втрат, понесених у зв’язку з незбереженням речі та неодержаних доходів (упущеної вигоди).
Норми про відповідальність зберігача дають певні підстави вважати про наявність у розробників ЦК та у законодавців наміру обмежити розмір відповідальності зберігача фактичними втратами, пошкодженням речі у зв’язку з особливостями зберігального правовідношення. Тому, дисертант вважає за доцільне покласти на професійних зберігачів відповідальність за незбереження майна у повному обсязі за наявності в їх діях вини. Така пропозиція не встановлює для них надмірних вимог щодо їх розміру відповідальності, адже за загальним правилом боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки (ст. 632 ЦК України). Тобто тут маються на увазі усі види збитків, в тому числі і упущена вигода. Отже ст. 951 ЦК України необхідно було б доповнити ч. 3 наступного змісту: “Професійний зберігач відшкодовує поклажодавцеві завдані втратою (нестачею), пошкодженням речі збитки у повному обсязі”.
В ЦК України (як і в ЦК УРСР) не вирішене питання про відповідальність гаражних кооперативів за незбереження транспортних засобів, належних їх членам. В судовій практиці така відповідальність визнавалася лише тоді, коли це прямо передбачалося статутними положеннями кооперативу. Така позиція була сформульована також в постанові Пленуму Верховного Суду України від 28.06.1991 р. “Про практику розгляду судами цивільних справ, пов’язаних з діяльністю гаражно-будівельних кооперативів”. Дисертант вважає, що відповідальність кооперативів за незбереження автотранспортних засобів має наступати також у разі прийняття їх на зберігання за договором, оформленим письмово або підтвердженим іншим документом (номером, жетоном, тощо). Запропоновано відповідне доповнення до ст. 977 ЦК України.
Норми нового ЦК, так як і ЦК УРСР досить лаконічно визначають основні обов’язки поклажодавця (забрати в обумовлений термін майно, сплатити винагороду за зберігання, інформувати зберігача про властивості поклажі), але лише інколи встановлюють за їх невиконання деякі правові наслідки, які не є мірами цивільної відповідальності. Так, в ст. 968 ЦК зберігачу надається право продажу ломбардом речі, невитребуваної поклажодавцем. На думку дисертанта, такі правові наслідки мають бути закріплені як загальне правило в ст. 948 ЦК. Дисертантом обгрунтовано висновок про можливість покладення також на поклажодавця обов’язку відшкодування збитків за загальними підставами у разі порушення ним умов договору зберігання.
У висновках підведені підсумки дисертаційного дослідження, сформульовані науково-теоретичні висновки, запропоновані пропозиції щодо вдосконалення законодавства про зберігальні відносини та практика його застосування.
Так, в роботі здійснено порівняльний аналіз норм про зберігання ЦК УРСР радянського періоду та ЦК України 2003 р., виявлено новели нового ЦК, їх позитивні та негативні аспекти.
Визнано юридичну доцільність трансформації інституту схову в інститут зберігання. Визнано цивільно-правову природу норм інституту зберігання, незважаючи на їх різногалузеве походження.
Запропоновано класифікацію зберігальних зобов’язань залежно від підстав їх виникнення (на підставі договору, закону, рішення суду тощо).
Обґрунтовано висновок, що положення глави 66 ЦК України можуть розповсюджуватися також на позадоговірні зберігальні зобов’язання, якщо вони не врегульовані спеціальними нормами.
Обґрунтовано доцільність встановлення в ЦК України презумпції оплатності договору зберігання. В ЦК не встановлено достатніх критеріїв для визначення розміру плати при достроковому припиненні договору зберігання, а відтак, на думку дисертанта він має визначатися пропорційно фактичній тривалості терміну зберігання.
Професійним зберігачем має вважатися не кожний суб’єкт підприємництва, який здійснює зберігання, як це випливає із змісту ст. 936 ЦК, а лише той, для якого зберігальна діяльність є основною статутною діяльністю. При цьому договір зберігання має вважатися публічним не лише тоді, коли зберігання здійснюється на складах загального користування, як це передбачено ст. 936 ЦК України, але і тоді, коли зберігачами будуть ломбарди, камери схову на вокзалах, банківські установи тощо.
Зміст договору визначається не його абстрактними умовами, як нині це передбачено ЦК, а конкретними умовами про предмет та права і обов’язки його сторін.
Щодо відповідальності за порушення договору зберігання зроблено висновки про: а) недоцільність розповсюдження положень щодо надання послуг на відносини зберігання в частині відповідальності зберігача; б) доцільність застосування мір відповідальності до зберігача з використанням конструкції складу “цивільного правопорушення”, крім випадків, прямо встановлених договором або законом; в) необхідність розширення сфери відповідальності зберігача; г) необхідність покладення на професійних зберігачів обов’язку відшкодовувати крім прямих збитків упущену вигоду, якщо незбереження майна стало наслідком їх винних дій.
На основі цих та інших висновків дисертант сформулював конкретні пропозиції про внесення змін до ЦК.

Основні положення дисертації викладено в таких наукових працях:

Грамацький Е.М. Інститут зберігання майна за новим Цивільним кодексом України // Вісник прокуратури. – 2003. - № 5. – С. 98-102.
Грамацький Е.М. Правова природа зберігання майна та його правові підстави за новим законодавством України // Право України. – 2003. – № 10. – С. 108-113.
Грамацький Е.М. Укладення договору зберігання за новим Цивільним кодексом України // Підприємництво. Господарство. Право. – 2003. - № 11. – С. 114-118.
Грамацький Е.М. Деякі питання відповідальності зберігача за порушення договору зберігання в новому ЦК України // Тези Міжнародної наукової конференції “Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії та практики”. –Харків – 29-30 квітня 2004 р.
Грамацький Е.М. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин // Глава 11. Цивільне право України: Підручник. Книга 1/ За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової – К.: Юрінком Інтер, 2002 – С. 161-167.
Грамацький Е.М. Договір комерційної концесії // Глава 54. Цивільне право України: Підручник. Книга 2/ За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової – К.: Юрінком Інтер, 2002 – С. 261-276.
Грамацький Е.М. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин // Глава 11. Цивільне право України: Підручник. Книга 1/ За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової – 2-е вид., допов. і перероб. -К.: Юрінком Інтер, 2004 – С. 161-167.
Грамацький Е.М. Договір комерційної концесії // Глава 54. Цивільне право України: Підручник. Книга 2/ За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової – 2-е вид., допов. і перероб. -К.: Юрінком Інтер, 2004 – С. 260-275.

АНОТАЦІЇ

Грамацький Е.М. Договір зберігання в цивільному праві. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – Цивільне право; сімейне право; цивільний процес; міжнародне приватне право. –Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2004.
Дисертація присвячена комплексному дослідженню проблем правового регулювання зберігальних зобов’язань, що виникають на підставі договорів зберігання. Насамперед проаналізовано історичний розвиток інституту зберігання, дається порівняльна характеристика норм про зберігання за ЦК УРСР та ЦК України, визначені правові підстави виникнення зберігальних зобов’язань, здійснена їх класифікація.
Визначена правова природа договору зберігання, його істотні умови та форма, порядок укладення договору. Дана характеристика суб’єктного складу договору зберігання, визначено коло професійних зберігачів.
Особлива увага надана загальним та спеціальним умовам відповідальності зберігача та поклажодавця за порушення договору зберігання. Обґрунтована необхідність підвищення обсягу відповідальності професійних зберігачів, на яких має покладатися також обов’язок відшкодування неодержаних доходів, спричинених порушенням договору.
Сформульовано науково-теоретичні висновки щодо правової природи зберігальних зобов’язань, їх класифікації, підстав цивільно-правової відповідальності сторін договору зберігання. Внесено пропозиції про вдосконалення ЦК України та практики його застосування.
Ключові слова: зберігання, договір зберігання, зберігач, поклажодавець, професійний зберігач.

Грамацкий Э.М. Договор хранения в гражданском праве. – Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.03 – гражданское право, семейное право, гражданский процесс, международное частное право. – Киевский Национальный университет имени Тараса Шевченко. – Киев, 2004.
Диссертация посвящена комплексному исследованию проблем правового регулирования обязательств хранения имущества, которые возникают из договора хранения. Проанализировано историческое развитие института хранения, дается сравнительная характеристика норм ГК УССР и нового ГК Украины 2003 г., определены правовые основания возникновения обязательств по хранению имущества, осуществлена их классификация в зависимости от основания их возникновения (договора, закона, решения суда и др.).
Обоснована гражданско-правовая природа обязательств по хранению имущества, несмотря на разноотраслевое происхождение. Сделан вывод о возможности распространения норм главы 66 ГК Украины “Хранение” на внедоговорные отношения хранения, если они не урегулированы специальными нормами. Определена правовая природа договора хранения как разновидности договоров о предоставлении услуг, определены его существенные условия, права и обязанности сторон, порядок его заключения. Сделан вывод о целесообразности установления в ГК Украины презумпции возмездности договора хранения.
В ГК не предусмотрен механизм определения размера оплаты хранения при досрочном расторжения договора, в связи с чем предлагается определять его пропорционально фактической продолжительности срока хранения.
Профессиональным хранителем, по мнению диссертанта, нужно признавать не каждый субъект предпринимательства, осуществляющий хранение имущества, как это предусмотрено в ГК Украины, а лишь тот, для которого деятельность по хранению является основной уставной предпринимательской деятельностью. При этом договор хранения должен быть публичным как в случаях хранения на складах общего пользования, так и в случаях хранения ломбардами, камерами хранения на вокзалах, банковскими учреждениями.
Правовые последствиями нарушения договора хранения определяются как общими, так и специальными положениями ГК Украины и других актов законодательства.
Относительно ответственности сторон за нарушения договора хранения сделаны выводы о: а) нецелесообразности распространения положений о предоставлении услуг на отношения хранения в части ответственности хранителя; б) целесообразности применения мер ответственности к хранителю с использованием конструкции состава “гражданского правонарушения”, кроме случаев, прямо установленных договором или законом; в) необходимости расширения сферы ответственности хранителя; г) необходимости возложения на профессиональных хранителей обязанности возместить кроме прямых убытков упущенную выгоду, если несохранение имущества стало последствием их виновных действий.
На основании анализа правового механизма регулирования отношений хранения внесены предложения по совершенствованию действующего законодательства Украины.
Ключевые слова: хранение, договор хранения, хранитель, поклажодатель, профессиональный хранитель.

 

Gramatskiy E.M. The Сontract of Сustody in Сivil Law. – Manuscript.
The dissertation for obtaining the academic degree of the candidate of legal sciences, specialization 12.00.03 – Civil law; family law; civil procedure; international private law. – Kyiv National Taras Shevchenko University. – Kyiv, 2004.
The dissertation is dedicated to a complex research of the issues related to the legal regulation of custody obligations arising out of the contracts of custody.
The historical evolution of the institute of custody has been analyzed in the first place. The comparative description of the regulations concerning custody under the Civil code of USSR and the Civil code of Ukraine is given. Legal grounds for accrual of custody obligations have been defined and classified.
The legal nature of the contract of custody, its substantial provisions and form as well as procedure of formation of the said contract have been determined. Subjects (parties) of the contract of custody have been characterized. The circle of professional custodians has been defined.
Particular attention has been paid to general and specific conditions for the custodian’s and depositor’s liability for breaching the contract of custody. The need for increasing the scope of the professional custodians’ liability has been substantiated: professional custodians in addition must be liable to recovering of lucrum cessans incurred by breach of the contract.
The scientific and theoretical conclusions as to the legal nature of custody obligations, their classification, and the grounds for civil liability of the parties to the contract of custody have been made. Recommendations for improvement of the Civil code of Ukraine and its implementation have been put forward.
Key words: custody, contract of custody, custodian, depositor, professional custodian.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

Пошукова анотація: Диспозитивність прокурорівсімейного поляриметричного Дізнання прикордонної Дільничний податкового міліції нацистівземств Конституційного біженців Донбасу міліції адміністративних ОВС виконавчої внутрішніхсправ профілактиці неповнолітніх попередження службовців області транспортних самоврядування місцевого громадських правоохоронних транспортної громадськістю відмовапредставництво позбавлення вкладу довірчого довічного доручення зберігання агентський кредитування земельної приватизації купівлі морського страхування реклами найму житла нерухомого оренди майна перевезення повітряним давальницької перестрахування чартерупозички фінансових професійну продукції спільну ренти страхування системі житлом факторингу лізингу медичних конституційного Договірна матеріальна подружжя Договірне економічних музичний дилінгу підрядних автомобільним послуг франчайзингу Дозвільна провадження Докази Доказування господарському посадових докази правозастосовчій пізнання Доктрина розподілу Документаційне самоврядування місцевого Польщі Достатність Доступність правосуддя Досудове територіальної курсантів слов’ян Європейського морем Литовського Екологічна лісокористування детінізації сільськогосподарської власності людини Економічні сучасної Експертиза цивільному контрабанду Експлікація Екстрадиція Електрохімічне Емоційний Емфітевзис юриста адвоката слідчого адміністративної державотворчі правосвідомості податкова гуманітарного зайнятості Конвенції юстиції Європейська хартія соціальна оподаткування Європейське право гуманізм торгівлею Європейські Союзу внутрішніх Єфремівська шахрайства Жінка злочинність адвокатурою договорів господарських екологічної законності примусу колізійної статусу засудженої обвинуваченому податковою підозрою досудових митних внутрішніх надзвичайних обвинуваченого реабілітації аварія поліція призначення досудового міліції Закон форм представництво Законність справедливість обґрунтованість профілактики страхування вибори оплату імперії регламент Законодавча процес техніка інституції процес Закриття Заміна Заочний Запобігання нафтогазовому неповнолітніх корисливим насильницьким відмиванню незаконному податковою наркотизму шахрайству Заповіт гласності диспозитивності примусу державного дисципліни індивідуалізації кредитних Застава майнових забезпечення адміністративного процесуального колізійних юрисдикції довкілля сімейних Затримання профспілок Захисник доказування конкуренції репутації конкуренції жертв майнових немайнових патентного військовослужбовців адмiнiстративнi інтелектуальної меншин потерпілого інвестиційної державної потерпілого комп'ютерну профспілками честі прикордонної податкової безпеки транспорті Збитки громадськістю Звернення Звичаєве


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking