Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
Номера от 730 грн.
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Номера от 490 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Номера от 450 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-2% онлайн заказ
Зачарованные Карпаты
Зачарованные Карпаты
Закарпатье, Воловец
Коттеджи от 400 грн.
Есть номера


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Етнонаціональні державотворчі процеси в Україні (управлінський аспект)

 

КУЦ Юрій Олексійович

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ (УПРАВЛІНСЬКИЙ АСПЕКТ)

25.00.01 – теорія та історія державного управління

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора наук з державного управління

КИЇВ – 2005

 

Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Харківському регіональному інституті державного управління Національної академії державного управління при Президентові України.

Науковий консультант – доктор філософських наук, професор, академік
Академії правових наук України
РИМАРЕНКО Юрій Іванович,
Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України,
провідний науковий співробітник.

Офіційні опоненти: доктор наук з державного управління, доцент
ТОКОВЕНКО Валерія Володимирівна,
Київський міжнародний університет,
завідувач кафедри соціології;

доктор наук з державного управління
МАЛИНОВСЬКА Олена Анатоліївна,
Національний інститут проблем міжнародної безпеки Ради національної безпеки і оборони України, державний експерт;

доктор політичних наук, професор
КАРТУНОВ Олексій Васильович,
Університет економіки та права “КРОК”,
завідувач кафедри соціальних наук .

Провідна установа: Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, відділ етнополітології, м. Київ.

Захист відбудеться 7 грудня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.810.01 в Національній академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20, к. 201.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії державного управління при Президентові України (03057, м. Київ, вул. Ежена Потьє, 20).

Автореферат розісланий 4 листопада 2005 р.

Учений секретар
спеціалізованої вченої ради В.К.Майборода

 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В етнодержавотворчих процесах у сучасному українському суспільстві виділяються дві взаємопов’язані та водночас суперечливі тенденції. З одного боку, триває етнічне відродження (“етнічний ренесанс”) як титульного етносу, так і решти етнонаціональних спільнот, що знаходить вияв у самоорганізації їх життєдіяльності, підвищенні інтересу до історії, культури “свого народу”, до “свого” місця у поділі праці, участі у владних структурах і процесах державного управління; з другого – утвердження титульної нації, етнонаціональних спільнот, етнічних груп як дійових суб’єктів етнополітичних процесів українського соціуму, їх інтеграція в політичну націю.
Така ситуація змушує у сфері державного управління підійти по-новому до осмислення етнонаціональних процесів, їх ролі та значення у житті як суспільства, так і конкретної особистості. Обидві тенденції суттєво впливають на трансформаційні процеси, а дискусія з питань реалізації стратегічного напряму розвитку українського поліетнічного соціуму, формування його етнонаціональної моделі потребує фундаментальних наукових обґрунтувань. Визначення та вирішення пріоритетних завдань щодо здійснення трансформаційних процесів в етнонаціональній сфері, обґрунтування концептуальних засад управління структурними змінами в міжнаціональних відносинах актуалізують проблему впровадження наукових засад формування ефективної системи державного управління.
В умовах становлення демократичного українського суспільства, трансформації ціннісних орієнтирів у структурі суспільної етносвідомості, коли змінюються звичні форми культури і стиль життя етноспільнот, вивчення етнонаціональних процесів набуває особливої актуальності. Серед причин, що стримують соціально-економічні перетворення в сучасній Україні, є й етнополітичні. Йдеться про неприйняття деякими етноспільнотами (або їх представниками) вибраного Україною політичного курсу, використання національного фактора певними деструктивно налаштованими політичними силами, конформізм багатьох українців, що загалом не сприяє всебічному розвитку українського поліетнічного суспільства, перспективам етнодержавотворення та міжнаціональній злагоді в цілому.
Недостатньо вивченою та науково обґрунтованою залишається проблема врахування й узгодження інтересів етноспільнот та залучення їх державно-управлінськими структурами до модернізаційних процесів.
У контексті досліджуваної теми використовувалися фундаментальні роботи, в яких подано аналіз сфери міжнаціональних відносин і які є теоретичним надбанням світової етнополітичної думки (У.Альтерматт, Б.Андерсон, О.Бауер, Е.Бенвеніст, П’єр Ван ден Берг, М.О.Бердяєв, І.Берлін, Ф.Боас, В.Вундт, Е.Гельнер, І.-Г.Гердер, Дж.Грей, В.Гумбольдт, Л.М.Гумільов, Дж.Де-Вос, В.Кимлічка, Г.Лебон, С.В.Лур’є, Дж.Мейс, Е.Сепір, Ентоні Д.Сміт, В.С.Соловйов, М.Хрох, К.Хюбнер, Г.Шпет та ін.). Особливу цінність становлять теоретичні та практичні розробки сучасних зарубіжних авторів (Х.Аренд, Р.Арон, Д.Белл, Ф.Бенетон, Ж.Бодуен, Ф.Бродель, Ейден Р.Вайнінг, Керол Г.Вайс, І.Валлерстайн, Девід Л.Веймер, Ж.-П.Вернан, Б.Гурне, Р.Дворкін, П.Дракер, Ж.Ліповецьки, Л.фон Мізес, Леслі А.Пал, К.Поппер, Г.Райт, І.Рамоне, Д.Рісмен, Дж.Ролз, М.Тетчер, О.Тоффлер, Е.Фромм, Ф.Фукуяма, Ю.Хабермас, Ф.А. фон Хайєк, Н.Хомський, В.Хьосле, В.Черчіль та ін.).
Великий вплив на визначення теоретико-методологічних засад дисертаційного дослідження справили праці українських вчених і мислителів В.К.Винниченка, Б.М.Грінченка, М.С.Грушевського, О.П.Довженка, Д.І.Донцова, М.П.Драгоманова, М.І.Костомарова, Ю.І.Липи, В.К.Липинського, І.М.Лисяка-Рудницького, І.І.Огієнка, І.Я.Франка, Т.Г.Шевченка, Д.І.Яворницького та ін. В їх роботах окреслено предметне поле етнополітології, закладені основи патріотично-державницького та управлінського підходів до етнонаціональної сфери та проблем етнодержавотворення.
Необхідність осмислення сучасного стану етнонаціональних процесів в українському суспільстві спонукає все більше вітчизняних і зарубіжних вчених до поглибленого розгляду окремих аспектів вказаної проблематики.
Проблематика державотворення в етнонаціональному контексті тією чи іншою мірою висвітлювалася в дослідженнях В.Б.Авер’янова, О.В.Антонюка, В.Д.Бакуменка, С.І.Грабовського, І.Ф.Кураса, В.І.Лугового, В.К.Майбороди, С.В.Майбороди, Н.Р.Нижник, О.Ю.Оболенського, В.М.Рижих, Ю.І.Римаренка, В.В.Токовенко та ін. Безпосередньо управлінським питанням міжнаціональних відносин присвячено небагато праць. Серед них варто відзначити роботи О.В.Картунова, О.М.Майбороди, О.А.Малиновської, П.І.Надолішнього, М.І.Обушного, М.І.Пірен, В.А.Ребкала, В.П.Трощинського. У контексті даного дослідження певний науковий інтерес становлять праці Б.А.Гаєвського, Г.І.Луцишина, Л.П.Нагорної, Р.А.Сирінського, В.А.Скуратівського, Р.Ф.Чілачави, Л.Є.Шкляра, М.М.Юрченка та ін., у яких розглядаються проблеми етнополітології, етнічної ідентичності тощо.
Проте, незважаючи на активізацію дослідницьких зусиль у згаданих галузях науки, слід зазначити, що проблема державного управління етнодержавотворчими процесами в Україні ще не була до цього часу предметом комплексного наукового аналізу.
Вибір теми дослідження визначається:
– об’єктивними соціально-економічними умовами необхідності впливу держави на етнонаціональну сферу, спрямованого на досягнення цілей її політики;
– потребою у вдосконаленні форм державного управління етнодержавотворчими процесами для досягнення етнонаціональної злагоди в умовах демократизації українського соціуму;
– наявністю суперечливих тенденцій у вирішенні питань установлення меж впливу держави на розвиток етнонаціональної сфери.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослі-дження виконувалося згідно з комплексними науковими проектами “Удосконалення регіональних владних структур та механізмів їх функціонування шляхом використання та адаптації досвіду провідних демократичних держав світу” (ДР № 0100U001206), “Підвищення ефективності функціонування місцевих органів влади та управління” (ДР № 0102U001593) і “Розробка механізму надання якісних управлінських послуг органами влади на регіональному рівні” (ДР № 0102U001594), у підготовці яких здобувач брав безпосередню участь.
Вибраний напрям дослідження узгоджується з науковими програмами та темами, що виконувалися в Національній академії державного управління при Президентові України. Зокрема, тема дисертації пов’язана з науковим дослідженням “Соціальний розвиток і соціальна політика: основні проблеми і тенденції розвитку”, а також з програмою “Україна – 2010” (в частині, що стосується функціонування духовної культури в сучасних процесах державотворення в Україні).
Об’єкт дослідження – етнонаціональні державотворчі процеси в Україні.
Предмет дослідження – організаційно-нормативна система владних дій та державного управління етнонаціональною сферою.
Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що необхідність урахування етнонаціонального фактора в державотворчих процесах в Україні є об’єктивно вмотивованою. Вона зумовлена насамперед процесами етнонаціонального відродження усіх етнічних спільнот, що проживають на її території, становленням громадянського суспільства та є обов’язковою умовою утвердження України як демократичної, правової, соціальної держави, суб’єкта європейської геополітичної системи.
Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є розробка й поглиблення теоретико-методологічних засад державного управління в етнонаціональній сфері, а також наукове обґрунтування нової концепції державного управління етнонаціональними процесами, яка була б адекватною сучасним соціокультурним реаліям, в умовах глобалізації сприяла б зміцненню стабільності українського поліетнічного суспільства та реалізації на новій основі стратегічних національних інтересів України, орієнтованих на інтеграцію до ЄС.
Відповідно до мети й гіпотези дослідження поставлені такі завдання:
– розробити ефективну модель державного управління етнонаціональними процесами та вибрати методологію їх дослідження;
– визначити концептуальні парадигми, принципи та структуру державного регулювання етнонаціональної сфери з урахуванням вітчизняної специфіки;
– уточнити дефініцію поняття “управління етнонаціональною сферою”, виокремивши її із системи державного управління;
– дослідити місце і роль етнонаціональної політики держави як провідної ланки в управлінні міжетнічними відносинами;
– обґрунтувати концептуальні засади етнополітичного моделювання державного управління;
– охарактеризувати суперечності та недоліки методів етнополітичного управління у радянській тоталітарній державі;
– розкрити досвід реалізації людського виміру політики і започаткувати новий напрям етнонаціональної політики – “людський вимір етнонаціональної політики” та її місце в українських управлінських реаліях;
– довести, що оптимальне співвідношення прав людини і колективних прав етноспільнот є критерієм ефективності державного управління, вагомим чинником запобігання етноконфліктам чи тероризму на етнонаціональному ґрунті;
– виокремити механізм урегулювання етнополітичних конфліктів та запобігання їм як управлінську проблему;
– систематизувати принципи толерантності в управлінні етнополітичною сферою та надати їм змістову характеристику;
– розширити документально-інформаційну базу дослідження процесів державного управління етнонаціональною сферою;
– виявити провідні тенденції та сформулювати пріоритетні напрями подальшого вдосконалення управління етнонаціональною сферою.
Методи дослідження. У процесі дослідження використано комплекс взаємодоповнюючих методів:
– загальнонаукові методи діалектики, що дали змогу розкрити динаміку процесів, які підлягають державному управлінню, зв’язок науки з практикою, становлення й розвиток державної політики в етнонаціональній сфері;
– логіко-історичний – для дослідження ґенези етнонаціональної політики як головного об’єкта управлінських рішень і напряму дій відносно етнодержавотворення, етнонаціональної сфери;
– системно-аналітичний, що передбачає не лише використання даних сучасної системології, а й новітні підходи в контексті концепцій нелінійності, за допомогою якого розглядалися досліджувані явища в сукупності соціальних зв’язків, визначалися ціле та його частини, вивчалися окремі елементи в цілісній системі державного управління та специфічні регуляторні форми адміністративних зв’язків щодо забезпечення її цілісності;
– функціонально-структурний, що дав можливість виявити причинно-наслідкові зв’язки у взаємодії етнонаціонального розвитку й державного управління;
– функціонального аналізу – для з’ясування організаційно-правової природи управлінських процесів, розкриття їх обсягу, характеру й змісту;
– структурно-логічного моделювання системи чинників, на основі якого визначилась ефективність реалізації прийнятих управлінських рішень в етнонаціональній сфері держави;
– конвент-аналізу нормативно-правової бази та документальної інформації органів державного управління відносно процесів етнодержавотворення, який дав можливість узагальнити існуючу документально-інформативну базу дослідження.
Дослідження передбачає прогностичність, імовірнісну передбачуваність наслідків упровадження в життя наукових підходів до здійснення державного управління етнонаціональними процесами в Україні. Вибрана методологія дала змогу здійснити комплексний аналіз поставлених завдань, у результаті якого отримані теоретичні та практичні висновки і рекомендації автора.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що у дисертаційному дослідженні особисто автором розроблена, опрацьована і застосована нова концепція державного управління етнонаціональною сферою, використання якої дає можливість суттєво підвищити ефективність процесу прийняття управлінських рішень у галузі етнонаціональних відносин в Україні.
Сутність цієї концепції розкривається в таких положеннях, що містять елементи наукової новизни.
Вперше у вітчизняній науці державного управління:
– визначено головне завдання державного управління етнонаціональною сферою, яке полягає в обґрунтуванні стратегічної мети розбудови національної держави з поліетнічним складом населення, зміцненні конституційного ладу як конкретного виразу інтересів суспільства. До складу чинників етнодержавотворення включено стимулювання функціонування етноуправлінської системи, наступності та сталості її організаційних структур;
– запропоновано авторське бачення категорії “державне управління етнонаціональною сферою”, суть якого полягає в цілеспрямованому впливі держави із застосуванням управлінських важелів на міжнаціональні відносини з метою гармонізації етнічного та етнонаціонального розвитку в процесі державотворення;
– доведено, що в умовах трансформації суспільства ігнорування в управлінні етнонаціональною сферою призводить до деформацій, які можуть спричинити глобальні негативні наслідки. Урахування цього фактора у здійсненні реформ є однією з ключових умов етнодержавотворення;
– узагальнено ключову роль державного управління етнонаціональними відносинами. При цьому основна увага зосереджується на людському вимірі етнонаціональної політики, в центрі якої – урахування особливостей співвідношення прав людини (громадянина), колективних прав народу (нації), етноспільнот як складових більш загального питання про співвідношення індивідуальних та колективних прав.
Удосконалено:
– концепцію щодо залежності взаємовідносин між нацією і державою та відповідним політичним режимом, розкрито роль управлінських структур у цих процесах;
– обґрунтування інтегрального характеру державно-управлінських відносин в етнонаціональній сфері, їх своєрідність, зумовлену специфікою етноспільнот як учасників державотворчого процесу;
– систему стимулювання саморозвитку етнонаціональних спільнот, визначення заборон на певні стратегії взаємодії, що можуть спричинити виникнення загрози загострення конфліктів, та їх суворе дотримання;
– концептуальні засади взаємодії держави із зарубіжними українцями, виділено та охарактеризовано етапи розвитку цього процесу як важливого напряму державного управління.
Дістали подальшого розвитку:
– схеми організаційної структури державного регулювання етнонаціональних процесів, що відтворюють взаємозв’язки різних ланок цілісної управлінської системи та передбачають створення стабільного і впливового центрального органу виконавчої влади з питань етнонаціональної політики із спеціальним статусом;
– аргументація того, що ефективність системи державного управління імміграційними процесами в Україні може бути досягнута лише шляхом узгодженого і пропорційного розвитку функціональної, адміністративно-організаційної, фінансово-економічної та регіональної структур міжвідомчої міграційної служби держави.
Практичне значення одержаних результатів. На підставі проведеного дослідження зроблено теоретичні узагальнення та висновки, які можуть стати своєрідним методологічним інструментарієм у практиці прогнозування етнонаціональних процесів. У дисертаційній роботі зосереджується увага на питаннях, що недостатньо враховуються при прийнятті етнополітичних та етноуправлінських рішень в Україні. Запропонований підхід до визначення та аналізу етноуправлінських рішень може сприяти усуненню невизначеності у теорії та методології досліджуваної галузі, що пов’язана з властивими трансформації поліетнічного суспільства етнополітичними та ціннісними змінами. Результати дисертаційного дослідження частково впровадженні в процесі розробки Закону України “Про правовий статус закордонних українців”, проекту Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про національні меншини в Україні”, при підготовці програми транскордонного співробітництва; при розробці положення про міжвідомчу координаційну раду з питань міжнаціональних відносин та етнокультурного розвитку в Харківській області. За темою дослідження автором розроблено і читається для слухачів магістерської форми підготовки Харківського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України модуль “Етнополітичні процеси в сучасній Україні”.
Результати дослідження щодо вдосконалення теорії державного управління в етнонаціональній сфері впроваджені:
– Комітетом з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Верховної Ради України в процесі стимулювання функціонування управлінської системи етнонаціональної сфери, вдосконалення її організаційної структури, зокрема розробки моделі інституту омбудсмена з прав національностей і міграції (довідка № 06-23/16 – 133317 (615) від 8 липня 2005 р.);
– Комітетом у закордонних справах Верховної Ради України при розробці Закону України “Про правовий статус закордонних українців”, виконанні програми “Українська діаспора” (довідка № 06-14/12-345 від 15 квітня 2005 р.);
– Верховною Радою Автономної Республіки Крим при розробці стратегічних, тактичних і оперативних управлінських рішень відносно регулювання етнонаціональної сфери АРК (довідка № 28-40/467 від 30 серпня 2005 р.);
– Харківським регіональним інститутом державного управління Національної академії державного управління при Президентові України у процесі розробки програми та інструментарію досліджень, що проводяться в межах комплексного наукового проекту Академії “Державне управління та місцеве самоврядування” (акт про впровадження від 17 січня 2005 р.);
– Управлінням міграційної служби в Харківській області в процесі створення інформаційно-статистичної бази для прийняття управлінських рішень із питань облаштування депортованих за національною ознакою осіб, біженців, шукачів притулку, максимального використання їх потенціалу для самоутримання, розвитку економіки України (довідка № 17-7-03 від 1 лютого 2005 р.);
– відділом у справах національностей та міграції Харківської обласної державної адміністрації в процесі прийняття управлінських рішень органами виконавчої влади на регіональному рівні відносно діяльності національно-культурних товариств (довідка № 12/711 від 2 грудня 2004 р.);
– відділом у справах національностей Луганської обласної державної адміністрації при впровадженні етнонаціональної політики управлінськими структурами на регіональному рівні (довідка № 53-2/69 від 20 липня 2005 р.);
– відділом у справах національностей Сумської обласної державної адміністрації при підготовці програми розвитку культур національних меншин на 2005 – 2006 рр. (довідка № 71-04 від 4 жовтня 2005 р.);
– Оржицькою районною державною адміністрацією Полтавської області в процесі реалізації районних соціальних програм в частині формування етнонаціональної толерантності (довідка № 01-33/1431 від 17 серпня 2005 р.);
– Виконавчим комітетом Московської районної ради м. Харкова при вдосконаленні роботи з національно-культурними товариствами, окремими представниками етнонаціональних груп (довідка № 1544 від 15 червня 2005 р.).
Результати дослідження можуть бути використані:
– з метою уточнення теоретичних засад, розвитку та поглиблення Концепції адміністративної реформи в Україні, коригування програми її здійснення;
– у процесі підготовки проектів змін до Конституції України щодо конкретизації та уточнення окремих положень про територіальний устрій і місцеве самоврядування, а також проектів законів “Про територіальний устрій України”, “Про територіальні громади та їх об’єднання”, модельного статуту територіальної громади, інших документів, які мають стати нормативно-правовою базою адміністративної реформи;
– для побудови на єдиній методологічній і програмній основі державної інформаційно-аналітичної системи “Адміністративна система України”;
– при доопрацюванні проекту Концепції державної етнонаціональної політики і законодавчого забезпечення державного регулювання етнонаціонального розвитку суспільства;
– при розробці відповідних програм у процесі проведення державної регіональної політики,
– у процесі реалізації Програми “Україна – 2010”.
Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою працею. Висновки й результати, у тому числі й ті, що характеризують наукову новизну, сформульовані і отримані автором особисто. У дисертації не використовувалися ідеї та розробки, які належать співавторам.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні теоретичні положення й практичні результати дисертаційного дослідження доповідалися й обговорювалися на наукових конгресах, конференціях, симпозіумах, читаннях, семінарах. Це, зокрема: політологічні читання, присвячені пам’яті професора М.Ф.Ніколаєвського “Проблемы демократии в реформируемой Украине” (м.Харків, 1997), Всеукраїнська науково-практична конференція “Проблеми безпеки української нації на порозі ХХІ сторіччя” (м.Київ – м.Чернівці, 1998), ІІІ Харківські міжнародні психологічні читання “Особистість і трансформаційні процеси у суспільстві. Психолого-педагогічні проблеми сучасної освіти” (м.Харків, 1999), республіканська науково-практична конференція “Проблеми становлення цілісної особистості на межі ХХІ століття” (м.Запоріжжя, 1999), міжнародна науково-практична конференція “Регіональна політика в Україні: стан та перспективи розвитку” (м.Харків, 2000), ювілейна науково-практична вузівська конференція, присвячена 135-річчю з дня народження П.А.Грабовського (м.Харків, 2000), другий міжнародний симпозіум “Проблеми інтеграції науково-освітнього потенціалу в державотворчому процесі” (м.Севастополь, 2000), міжнародна конференція, присвячена 60-річчю відтворення філософського факультету в структурі МДУ ім. М.В. Ломоносова “Человек – Культура – Общество. Актуальные проблемы философских, политологических и религиоведческих исследований” (м.Москва, 2002), ІІ міжнародна наукова конференція “Розвиток демократії та демократична освіта в Україні” (м.Одеса, 2002), 5-та міжнародна науково-практична конференція “Вплив глобалізації на формування та розвиток зовнішньоекономічних зв’язків України” (м.Київ, 2002), науково-практична конференція “Політична реформа як засіб демократизації українського суспільства” (м.Харків, 2003), науково-практична конференція “Теорія та практика державного управління. Нові механізми регіонального розвитку” (м.Харків, 2003), науково-практична конференція “Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління” (м.Київ, 2004) та ін.
Дисертація була обговорена і рекомендована до захисту на розширених засіданнях кафедри політології та філософії Харківського інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України і кафедри політології Національної академії державного управління при Президентові України.
Публікації. Результати дослідження висвітлено в одній індивідуальній (загальним обсягом 13,02 друк. арк.) та трьох колективних монографіях (авторові особисто належить 14,3 друк. арк.). Крім того, основні ідеї та результати дослідження викладені в 43 публікаціях у наукових спеціалізованих виданнях і тезах виступів на наукових конференціях, з яких 22 статті опубліковано у наукових фахових виданнях (загальним обсягом 9,1 друк. арк.). Протягом 1997-2004 рр. вийшли друком матеріали і тези конференцій (21 публікація) з теми дисертації загальним обсягом 5,6 друк. арк.
Структура і обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається із вступу, шести розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг роботи – 489 сторінок, з яких 346 сторінок основного тексту. Кількість додатків становить 63, список використаних джерел містить 686 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, його мета й завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження. Визначено наукову новизну теоретичне й практичне значення отриманих результатів, наведено дані щодо їх упровадження і апробації.
У першому розділі – “Державне управління етнонаціональною сферою: сутність, зміст, форми” – узагальнено проблеми державного управління етнодержавотворчими процесами, проаналізовано літературні джерела за темою дисертаційного дослідження, визначено базові поняття та емпіричний інструментарій, за допомогою яких здійснено науковий пошук. Етнодержавотворчі та трансформаційні процеси в Україні розглянуто в складних умовах поєднання в державному управлінні суперечливих тенденцій – реформування посттоталітарної політичної системи, з одного боку, і становлення сучасних міжнаціональних відносин та інституалізація етнонаціональної сфери – з другого.
Особливу увагу приділено аналізу етнодержавницької і державно-управлінської літератури вітчизняних та зарубіжних дослідників. Проаналізовані також законодавчі й нормативні акти, укази Президента України, матеріали й документи Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Державного комітету України у справах національностей та міграції при Кабінеті Міністрів України та його регіональних відділень, міграційних служб, документи національно-культурних товариств з етнонаціональних питань. Сформульовано висновки про те, що лише зі становленням незалежної України розпочалося плідне вивчення й узагальнення проблем державного управління етнонаціональною сферою, хоча значна їх частина ще не вирішена.
Доведено, що глибокі демократичні традиції співжиття різних національностей на теренах України нині дістали нові можливості для етнополітичного і культурного розвитку. Проте спостерігається певна недооцінка державою етномультикультурного потенціалу українського суспільства. Основна увага науковців зосереджена на з’ясуванні сутності міжнаціональних відносин та їх модернізації в Україні, які всебічно висвітлені у працях Ю.І.Римаренка, О.В.Картунова, Л.Є.Шкляра, С.Ю.Римаренка, В.Б.Євтуха, О.М.Майбороди, О.А.Малиновської, І.М.Варзара, І.Ф.Кураса, П.І.Надолішнього, І.Г.Оніщенко, М.І.Пірен.
Зроблено висновок, що ігнорування етнонаціонального чинника у державному управлінні неминуче призводитиме до певних прорахунків і помилок, що можуть мати глобальні негативні наслідки. Першочергову роль у цьому відіграє виважена політика держави, правове регулювання міжнаціональних відносин, реалізація програми адміністративної реформи. З’ясовуються сутність і особливості процесу становлення системи управління міжнаціональними відносинами, які досліджувалися у працях В.І.Лугового, В.М.Князєва, Н.Р.Нижник, В.В.Цвєткова, В.Д.Бакуменка, В.А.Ребкала, В.В.Токовенко та інших вітчизняних фахівців у галузі державного управління.
Показано, що у провідних наукових центрах України розробляється суто етнополітична проблематика, визначаються базові фактори, що зумовлюють необхідність формування й реалізації державної етнонаціональної політики. У науковий обіг вводяться документи, що розкривають історичний досвід етноуправління та сучасну практику його проведення в Україні, а також документи загальносвітового й європейського рівня з окреслених проблем. Формується етнодержавознавство, що розглядається як системотворчий фактор у становленні нової галузі науки, що реалізується на базі новаторського переосмислення теоретичної спадщини державного управління та етнодержавотворення. Сформувались як повноцінні наукові напрями: етнофілософія (В.П.Андрущенко, С.І.Грабовський, Я.Р.Дашкевич, О.С.Забужко, Г.В.Касьянов, В.Й.Коцюбинський, В.С.Лісовий, А.І.Кудряченко, М.М.Мокляк, Ю.В.Павленко, Б.В.Попов, Ю.І.Римаренко, М.Т.Степико, Н.В.Хамітов та ін.); етнополітологія (В.Б.Євтух, О.В.Картунов, І.Ф.Курас, О.М.Куць, О.М.Майборода, Л.П.Нагорна, М.І.Панчук, В.А.Потульницький, В.П.Трощинський); етносоціологія (А.В.Орлов, Б.О.Парахонський, В.Л.Скуратівський, Н.Й.Черниш та ін.); етнопсихологія (О.В.Нельга, В.С.Павленко, Т.М.Рудницька, М.О.Шульга та ін.); етнокультурологія (С.Й.Вовканич, В.С.Горський, С.І.Грабовський, І.М.Дзюба, М.Г.Жулинський, В.М.Нічик, В.В.Танчер та ін.); етнолінгвістика (Ю.О.Жлуктенко, В.М.Русанівський, О.Б.Ткаченко); етноконфліктологія (Є.І.Головаха, О.О.Маруховська, Г.М.Перепелиця, М.І.Пірен, А.М.Пойченко та ін.); етноетика (В.С.Пазенок, М.В.Попович та ін.); етнодемографія (С.І.Пирожков, І.М.Прибиткова та ін.), в яких поряд з іншими різнобічно висвітлюються державницько-управлінські проблеми.
Обґрунтовано і впроваджено державну етнонаціональну політику, принципи управління етнонаціональними процесами, методи і засоби соціально-економічного, культурного, політичного та правового регулювання міжнаціональних відносин. З цією метою сформульовано певні базові дефініції, визначено їх співвідношення та взаємозумовленість, у тому числі “орган виконавчої влади”, “орган державного управління”, “політика”, “етнонаціональна політика”, “етнополітика”, “управління етнонаціональними процесами”, “етнополітичний менеджмент”; обґрунтовано взаємозв’язок влади, держави й управління етнонаціональними процесами. Вищезазначені дефініції активно впливають на етнонаціональний фактор як сукупність прояву етнічності в суспільному житті (П.І.Надолішній).
Державне управління, будучи механізмом реалізації державної влади, є не чим іншим, як процесом реалізації політичної влади. У цьому аспекті простежується певне співвідношення влади й управління. Управління етнонаціональними процесами автором визначається як цілеспрямована діяльність щодо врегулювання міжнаціональних відносин, що базується на теорії, принципах, має головні напрями, систему заходів реалізації. Це вплив владних структур на всю сукупність соціальних умов життєдіяльності етнонаціональних спільнот, представників різних національностей етнічної сфери країни, спрямований на вирішення етнополітичних завдань з метою зміцнення міжнаціональної злагоди, стабільності та прогресу поліетнічного суспільства.
Досліджено процеси становлення системи управління етнонаціональною сферою, проаналізовано законодавчі та нормативні акти, спрямовані на вирішення управлінських завдань у цій сфері, розглянуто особливості організаційної структури управління етнонаціональними процесами, яка забезпечує взаємозв’язок між об’єктами і суб’єктами етнонаціональної політики, та сформульовано її принципи, окреслено шляхи вдосконалення структур управління міжнаціональним розвитком. Обґрунтовано систему цінностей управлінців етнонаціональної сфери, у тому числі базових, що становлять основу державницького світогляду державних службовців, зокрема таких, як істинний патріотизм, відданість державницькій ідеї, національно-духовна самосвідомість, вільне володіння державною мовою, знання традицій, етнополітична культура, етнонаціональна толерантність. У процесі аналізу досліджуваних проблем реалізовано системний підхід, який умотивовує цілісне бачення політико-правових, національно-культурних складових управління етнонаціональною сферою, що визначають його успішність. Мається на увазі чітка послідовність і циклічність діяльності управлінської системи.
Виокремлено стадії прийняття та реалізації управлінських рішень, проаналізовано соціальні технології, серед яких варто назвати діагностику, виявлення “слабких місць”, уточнення реальних проблем розвитку, їх прогнозування і регулювання, визначення цілей, завдань і пріоритетів та можливих наслідків розвитку вищеназваних процесів, і, звичайно, врахування ресурсної бази. Вказано на слабкі місця етноуправлінської діяльності – недостатність знання управлінцями теорії і практики розвитку націй і національних відносин, плинність і навіть випадковість кадрів у цій сфері, невисоку компетентність багатьох керівників, недооцінку владними структурами національного фактора.
У другому розділі – “Державна етнонаціональна політика України – головний напрям управління національними процесами” – на основі аналізу державної етнонаціональної політики, яка в Україні, як і в будь-якій іншій державі, не є ізольованою від інших складових суспільства, робиться висновок, що вона як складова загальної політики здійснюється відповідно до тактичних, стратегічних та перспективних завдань держави, реалізувати які мають управлінські структури.
Сформульовано базові напрями діяльності органів управління етнонаціональними процесами, серед яких: а) визнання прав людини й прав національностей в їх органічній єдності; б) гарантування всім громадянам України незалежно від їх етнічного походження рівних громадянських і політичних прав; в) пріоритет загальноцивілізаційних цінностей в європейському контексті порівняно з класовими, національними та іншими цінностями; г) підтримка самобутнього національно-культурного розвитку етноспільнот та їх самовизначення в різних формах, які не допускають загрози територіальній цілісності України; д) сприяння й реалізація національних інтересів за пріоритетності загальнодержавних та ін.
Підтримується введення в науковий обіг поняття “етнонаціональний простір” (С.Ю.Римаренко), під яким розуміється широкий спектр взаємовідносин титульної нації, що відіграє державотворчу роль, з іншими етноспільнотами та їх взаємовідносин з державою як процес реалізації засад і принципів етнонаціональної політики. Зіткнення інтересів основних суб’єктів етнонаціональної політики концентрується навколо питань поділу влади, матеріальних, соціальних та духовних благ, задоволення специфічних потреб етноспільнот та збереження їх ідентичності. Саме держава як головна ланка етнонаціональної політики має за мету якнайточніше виявити й узгодити національні інтереси з позицій загальнодержавницьких завдань, визначити пріоритетність їх вирішення. Тому державна етнонаціональна політика розуміється як комплекс поглядів на закономірності функціонування етноспільнот і заходів загальнонаціональних політичних та регіональних інститутів щодо регулювання етнонаціональних зрізів політичного суспільства.
Йдеться про те, що ідеї самостійного етнополітичного розвитку України було втілено в життя лише з проголошенням УНР у 1917 р. Саме відтоді почала формуватися політика Української держави у сфері регулювання міжнаціональних відносин. У радянський період партійне і державне керівництво України фактично було відсторонене від проведення самостійної етнонаціональної політики, а національні кадри – репресовані. У цих умовах характерними для діяльності владних структур України у сфері міжнаціональних відносин стали: по-перше, відсутність власних державних документів та неможливість навіть інтерпретації рішень РКП(б) – ВКП(б) – КПРС, що призвело до тотального наступу партійно-бюрократичного режиму на українську й інші національні мови, культури, традиції та, зрештою, їх нищівного руйнування; по-друге, невідповідність офіційних теоретичних висновків реальним процесам, що відбувалися в етнонаціональному житті України.
Зі здобуттям незалежності України розпочалось утвердження української нації як державної (нації-держави) та як суб’єкта етнонаціональної політики, її управлінських функцій. Якщо раніше вона була лише об’єктом національної політики КПРС, то тепер фактично перебрала на себе функції планування й вироблення етнонаціональної політики, стала гарантом збереження гуманістично-толерантних відносин між етнонаціональними спільнотами, гармонізації їх інтересів. По суті, українська нація перетворюється на головний суб’єкт етнонаціональної політики, зумовлюючи її людський вимір. Одночасно під впливом загальноетнічного відродження відбувається згуртування більшості етноспільнот, які також стають і суб’єктами етнонаціональної політики.
Розкрито механізм удосконалення політико-правової бази державного управління етнонаціональною сферою, спрямований на підтримання оптимального балансу інтересів титульної нації та інших етнонаціональних спільнот. Доведено, що політична еліта найбільш повно усвідомлює потребу нації в незалежницькому курсі держави. Проте вона ще не з’ясувала свої довгострокові інтереси, віддаючи подекуди перевагу тимчасовим, що негативно позначається на перспективах етнонаціонального розвитку й державного управління.
У розділі наголошується на тому, що в державній етнонаціональній політиці й державному управлінні завжди має враховуватися проблема вибору моделей етнодержавотворення. Необхідно вибрати оптимальну тактику вирішення завдань, що постають унаслідок взаємодії та зіткнення інтересів етнонаціональних спільнот і держави. Для України ця проблема набуває форми балансування влади між інтересами титульного етносу, російської етногромади, інших етнонаціональних спільнот та одного із корінних народів – кримських татар. Від того, як та в який спосіб – мирним шляхом або через конфлікт –вирішуватиметься ця проблема, залежать потенційні можливості та вибір варіанта моделі етнодержавотворення. Аналізуючи моделі, пов’язані з ідеями “політехнізму”, “двоетнічності”, “моноетнічності”, звертаючись до існуючих моделей деяких зарубіжних країн (“демократія раси”, “співсуспільна демократія”, “космополітична модель демократії” та ін.), автор виходить із уявлень про поділ українського суспільства на титульний етнос та етнічні спільноти, між якими встановилися рівноправні відносини на законодавчій основі, що відповідає демократичним міжнародним нормам. Проте остаточне конституювання адміністративно-територіального устрою, правового становища етнонаціональних спільнот поки що не завершено.
У третьому розділі – “Недемократичність системи управління етнонаціональними відносинами як одна з причин розпаду СРСР” – проаналізовано причини самознищення Радянського Союзу, серед яких однією з головних була волюнтаристська й тоталітарна практика керування національними відносинами. Доведено, що суцільна моноідеологізація етнонаціональних процесів слугувала виправданням політики прискореного “зближення і злиття націй”, залучення кадрів до управління за класовим принципом доцільності, а не професійної придатності.
Докладно обґрунтовується, що одним із головних чинників нежиттєздатності радянської багатонаціональної імперії було національне питання. Вважалося, що ніби воно загострюється внаслідок антагоністичних відносин класів, і його вирішення пов’язувалося з успіхами в побудові соціалізму й подоланням класових протиріч. Звідси робився висновок, що необхідно проводити політику прискореного “зближення і злиття націй”. Теорія поєднувалася з практикою жорсткої централізації в управлінні, тотальної національної уніфікації через русифікацію неросійського населення, руйнування національного буття та знеособлення ролі національно-державницьких структур.
Доведено хибність національної політики КПРС, одержавлення всіх форм суспільного буття, нівелювання соціально-класових і національних структур, позбавлення всіх націй і етноспільнот почуття господаря, права розпоряджатися своїми національними багатствами й здобутками. Така управлінська політика призвела до подальшої уніфікації національного буття, руйнування цілісності нації, деформації національних культур, що зумовило підвищення національної свідомості, політизацію етносів і сепаратизм, процеси суверенізації націй.
Особливу увагу приділено аналізу національних інтересів як сукупності конкретно-історичних потреб суспільного розвитку й прогресу певного етносу, на основі якого доведено, що в процесі їх задоволення національні інтереси стають метою етноспільноти, спонукаючи людей до активних дій та вчинків. У кожному суспільстві національні загальнодержавні інтереси важливіші за класові. У демократичній національній державі національні інтереси уособлює багатонаціональний народ, їх реалізація здійснюється через державне управління. Втім, абсолютизація національних інтересів може призвести до встановлення націократичного режиму, відповідно класових – класократичного. Національні інтереси виступають базовими цінностями, відіграючи визначальну роль у вирішенні проблем національної безпеки країни. Під цим кутом розглядаються етноуправлінські питання інтеграції України до європейських та євроатлантичних політичних, економічних та військових структур відповідно до власних національних інтересів.
Показано, що ортодоксальні більшовики, висуваючи на перший план класово-інтернаціоналістські завдання, ніколи не мали на меті національні інтереси. Інтернаціоналізм у комуністичному варіанті – це не що інше, як класове в національному, як заперечення національного розвитку і підпорядкування національного питання практиці побудови “світлого майбутнього”. “Інтернаціоналізм, що вимагає одречення від самої національності й розчинення себе в безфарбній, абстрактній масі, є абсурд” (В.Винниченко). Націоналізм в його демократичному спрямуванні об’єднує націю етнополітичною структурою національної держави (Е.Сміт).
Установлено, що націоналізм не тільки утверджує націю як центральну цінність, а й розвиває та розкриває власне розуміння нації, відмінне від інших традицій політичної думки. Безперечно, націоналізм криє в собі певні загрози, які слід мати на увазі. Але стверджувати, що він не містить перспективні ідеї, які здатні мобілізовувати націю, означало б недооцінювати його можливості в управлінні.
Узагальнено основні етнополітичні причини, що зумовили саморозпад Радянського Союзу, а саме безперспективність комуністичних теоретичних постулатів щодо національних відносин і їх подальшого розвитку: неувага до специфічних потреб та інтересів етноспільнот та їх ігнорування; хибність командно-адміністративних методів управління національним будівництвом. Водночас наголошено на тому, що національна політика тоталітарної багатонаціональної держави, яка взяла на озброєння теорію злиття націй та побудову безнаціонального суспільства на класово-інтернаціоналістських позиціях, приречена на невдачу. Вільний розвиток етнонаціональних спільнот, як доводить світовий досвід, можливий лише за умови демократичного розвитку системи управління національної держави, яка поєднує національні інтереси із загальноцивілізаційними цінностями за умови пріоритетного значення останніх.
У четвертому розділі – “Реалізація прав людини та нації як критерій виміру ефективності управлінських рішень” – доведено, що рівень забезпечення комплексу прав людини виступає критерієм ефективності політики, її людського виміру. Через повагу до прав людини, її свободи утверджується реальна цінність особи як в окремих державах, так і в світі в цілому. В межах певних держав дотримання прав людини та недопущення згубних тоталітарних, імперських та інших злочинних експериментів над народами в політиці є необхідною умовою розвитку країни. Безпосередньо з людським виміром політики пов’язана й етнополітика, покликана забезпечити національні права і свободи етноспільнот та громадян будь-якої національності в державі.
На основі проведеного аналізу документів міжнародної співдружності та України стосовно вирішення питань міжнаціональних відносин у державі на засадах демократії, включення інонаціонального населення в політичну систему країни у дисертаційному дослідженні робиться висновок, що поряд з правами людини (індивідуальними) існують як реальність колективні національні права (право народу, право нації, право етноспільноти). Вони не є природними правами, оскільки формуються і кристалізуються в міру становлення й реалізації інтересів тієї чи іншої спільноти або колективу, не є сумою індивідуальних прав осіб, які входять до складу тієї чи іншої спільноти, й мають інші властивості, що визначаються певними цінностями, цілями та інтересами колективного утворення. Разом із тим кожна людина є, передусім, маленькою клітиною певного етнічного організму, конкретного національного цілого, без якого взагалі, за Бердяєвим, неможливе існування людства. Звідси – потреба у збереженні нею свого етнічного “я”, національної свідомості та особливостей свого національного обличчя з обов’язковим забезпеченням поваги до національної самобутності інших. Результат реалізації цієї потреби засобом самовизначення становить етнополітичний вимір. Його складовими є забезпечення національної свободи, національної справедливості, вирішення всього розмаїття проблем з національного питання. Повага й гарантія державою прав людини і національних меншин в їх органічній єдності сприяє зміцненню довіри між народами, створює сприятливу атмосферу для всебічних міжетнічних і міжнародних відносин.
За результатами досліджень з’ясовано, що запорукою реалізації національної свободи й справедливості, колективного права етнонаціональних спільнот є національне самовизначення – основоположний принцип етнонаціональної політики і найбільш послідовний вияв демократизму в процесах саморозвитку й самоорганізації певної етнонаціональної спільноти.
Виходячи з того, що засобами реалізації права на самовизначення є такі форми етнополітичної поведінки етнонаціональних спільнот, як: ізоляція від інших груп; добровільна акультурація чи навіть асиміляція; автономізм, тобто боротьба за досягнення автономного статусу; комуналізм, тобто самоорганізація у вигляді общини і забезпечення власного контролю свого етнокультурного буття та етнопотреб; сепаратизм – боротьба народу за вихід зі складу поліетнічної країни і утворення власної держави; іредентизм – прагнення до об’єднання частин одного народу, що проживають у різних державах; добровільна міграція за межі держави у випадках, коли інші види етнонаціональної поведінки не принесли успіху, у дослідженні наголошено на тому, що ефективний захист національних прав має здійснюватися в межах права, що передбачає повагу до територіальної цілісністі та національного суверенітету держави. У цілому з’ясовано, що право нації на самовизначення є обов’язковою передумовою здійснення індивідуальних прав людини, своєрідним їх синтезом, чинником реалізації етнонаціональними спільнотами своїх інтересів стосовно самоорганізації та державотворення.
Одним із результатів дослідження є доведення ефективності людського виміру етнонаціональної політики, аргументація й розширення змістовності національного самовизначення. З огляду на це в розділі аналізуються такі форми етнонаціональної самоорганізації: а) право нації на самовизначення й утворення незалежної національної держави; б) право народу на національно-територіальну автономію в межах певної держави; в) право етносу на національно-культурну автономію в поліетнічній державі; г) право на національно-персональну автономію для певних етносів у країні; д) право етносів або їх представників на рееміграцію з країни, в якій вони проживають. Етнонаціональне самовизначення розглядається як глибинний зв’язок особи, нації й держави.
Наголошено на необхідності посилення уваги до дедалі більш актуальних проблем управління міграційними процесами. Етнонаціональна політика має враховувати те, що мігранти, утворюючи етногрупи, національні меншини, по-перше, сподіваються в країні поселення на кращу долю, активно включитися в її політичні та соціально-економічні відносини, по-друге, зберегти особливості національного буття, що можливе завдяки різновидам самовизначення етнонаціональних спільнот згідно з відповідним законодавством. Пріоритетними в міграційному контексті для державного управління в Україні є питання, пов’язані з поверненням в Україну етнічних українців, які з різних причин опинилися за її межами, та незаконно депортованих сталінським режимом певних етнічних угруповань. Важливо сприяти цьому процесу насамперед шляхом закріплених у законодавстві спрощених процедур для добровільного повернення та набуття громадянства України цією категорією осіб та їх облаштування. У центрі уваги державного управління перебуває проблема виправлення етнічних деформацій унаслідок депортацій низки національних груп у роки тоталітарного режиму, особливо кримських татар.
В основу державного управління етноміграційними процесами та адаптації мігрантів, наголошується в дослідженні, мають бути покладені такі правові норми: право національних етноменшин на самовизначення в тій чи іншій формі; забезпечення прав людини і прав національного колективу (етноспільноти) в їх організаційній єдності; право на вільне пересування й вибір місця проживання у своїй країні; право залишати країну проживання й повертатися до своєї країни; право на захист сімей, право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися ним; право на громадянство, а також на його зміну; право на забезпечення специфічних потреб осіб, які належать до національних меншин.
У п’ятому розділі – “Національно-культурні товариства як об’єкт державного управління” – аналізуються процеси діяльності національно-культурних товариств, представники яких становлять 22,2% (2001 р.) від загальної чисельності населення України й активно взаємодіють з державними установами. Виходячи з того, що українській етнонаціональній традиції притаманні демократизм, толерантність, відстоювання не лише власних національних інтересів, а й інших етноспільнот, що проживають на території держави, у дослідженні аналізується сучасна політико-правова база регулювання етнонаціональних процесів, яка дає змогу державним управлінським структурам належно враховувати, поєднувати і знаходити оптимальний баланс інтересів етнонаціональних спільнот. Порівняльний аналіз конституційних прав національних меншин у країнах західної демократії доводить, що вирішення національного питання щодо національних меншин в Україні відповідає правовим нормам, виробленим світовим співтовариством, однак концепція багатокультурності ще не має “державного статусу” і потребує законодавчого закріплення. Важливою складовою дотримання державою конституційних вимог, відповідного законодавства є всебічна підтримка етнонаціональної самоорганізації етнонаціональних спільнот, реалізація корінними народами та етноменшинами свого права на збереження й розвиток своєї національної культури, рідної мови, національних традицій тощо.
На основі аналізу законодавчих і нормативних актів, діяльності безпосередніх управлінських структур, зокрема Державного комітету у справах національностей та міграції, робиться висновок, що потреби етнонаціональних спільнот забезпечуються законодавчою й виконавчою владою, органами місцевого самоврядування через постійно діючі комісії з питань міжнаціональних відносин і дорадчими органами, які складаються з представників всеукраїнських громадських об’єднань національних меншин. Дорадчий орган – Рада представників згаданих етнонаціональних спільнот – функціонує при Держкомнацміграції, аналогічні органи існують у місцях розселення національних меншин. Усебічний розгляд діяльності консультативно-дорадчого органу при Президентові України – Ради представників національних меншин – дає можливість визначити нові форми участі етнонаціональних спільнот у виробленні й реалізації законодавства з питань міжнаціональних відносин. Показано плідну діяльність управлінських структур з реалізації етнонаціональними спільнотами своїх прав у галузі культури, навчання рідною мовою, використання національних традицій, встановлення зв’язків з історичною батьківщиною та владними структурами країни їх походження.
У цілому доведено, що етнонаціональна самоорганізація у нашій державі відрізняється розмаїттям форм, а отже зв’язків і взаємодії з органами державної влади та органами місцевого самоврядування. Це національно-культурні й просвітницькі товариства, земляцтва, які дбають про інтереси своєї етноспільноти; багаторівневі обласні, міжрегіональні та всеукраїнські національно-культурні об’єднання, які уособлюють певні етнонаціональні спільноти; національно-громадські об’єднання, що розширюють діапазон своєї дії на весь спектр проблем (економічних, соціальних, культурних, демографічних, екологічних та ін.), вирішення яких має гарантувати збереження самобутності етнонаціональної спільноти та інтегрувати її в політичну систему суспільства.
Узагальнено різноманітну й плідну роботу Відділу у справах національностей та міграції Харківської обласної державної адміністрації, Управління міграційної служби в Харківській області. На Харківщині офіційно зареєстровано 48 національно-культурних товариств (НКТ), більшість з яких входить до складу Асоціації національно-культурних об’єднань, яка має всеукраїнський статус. Товариства за статутом діють як юридичні особи і створені на підставі вільного волевиявлення громадян певної національності, що об’єднуються за спільними інтересами.
Показано, що співпраця й управління НКТ вимагають також посиленої уваги до національно-культурних товариств українців, які проживають за межами України і є громадянами інших держав. У зв’язку з цим на державному рівні важливо прискорити впровадження закону “Про правовий статус закордонних українців” (2004 р.). Цей документ визначає статус закордонного українця, тобто наявність у людини предків українського походження за прямою лінією, її національну й мовну ідентичність; правовий статус, порядок в’їзду в Україну та перебування в ній, зокрема з метою навчання, працевлаштування або одержання притулку чи громадянства тощо. Турбота Української держави про закордонних українців сприятиме формуванню позитивного іміджу України, а український етнос буде переконаний у тому, що в нього є власна держава, завдяки якій він не лише буде захищений, але й почуватиметься рівноправним у світовому співтоваристві.
Потрібна також посилена увага до виконання програми “Українська діаспора”, розробленої Державним комітетом у справах національностей та міграції. Головною метою програми є створення надійного й ефективного механізму міжнародно-правового захисту інтересів закордонних українців, розв’язання комплексу проблем щодо їх національно-культурного розвитку. Основними напрямами державного управління щодо реалізації програми має бути внесення до міжнародно-правових документів різного типу положень про всебічний захист і підтримку українців у країнах їхнього розселення; укладання двосторонніх угод про задоволення потреб закордонних українців в освіті, науці, культурі, інформаційному та пенсійному забезпеченні, туризмі, спорті, добровільному поверненні в Україну тощо.
У дисертації ставиться питання про необхідність введення в науковий обіг і практику терміна “етномультикультуралізм”. Останній почав використовуватись у Канаді та дістав поширення у багатьох країнах західної демократії і спрямований проти проявів расизму, ксенофобії, етнічної упередженості та на формування толерантних відносин, зокрема в етнонаціональній сфері.
Звертається увага на те, що розвиток етнонаціональних процесів у нашій країні спричиняє низку суперечливих тенденцій: з одного боку, консолідацію етноспільнот у державотворчому процесі, з другого – їх структурування й політизацію. Ці тенденції вимагають належного осмислення й цілеспрямованого регулювання, розроблення ефективних механізмів досягнення порозуміння етноспільнотами, розв’язання міжнаціональних суперечок.
Необхідне уточнення критеріїв визначення суті й статусу національних меншин та переселенців останніх років, правового статусу кожної етнокомпоненти українського суспільства: української нації, корінних народів, національних меншин, мігрантів-іноземців та ін. Від того, наскільки точно будуть сформульовані критерії та етнічні категорії, залежатимуть ефективність законотворчості в цій сфері, а також державне регулювання етнонаціональних процесів та міжнаціональних відносин, спрямоване на інтеграцію всіх національностей в політичну націю.
У розділі наголошено на необхідності серйозного осмислення законопроекту про “корінні народи” України з урахуванням норм міжнародного права щодо визначення політико-правового статусу цих народів. Проте спочатку бажано прийняти Концепцію державної політики щодо корінних народів України. (Така концепція розроблена Міністерством юстиції України за участю деяких міністерств, представників фракції “Курултай” Верховної Ради АРК.) Тільки ґрунтуючись на вказаній концепції, можна буде розробляти законодавчі акти про корінні народи та про визначення правового статусу меджлісу кримськотатарського народу. Щодо так званих бездержавних меншин, якими, наприклад, є цигани, то питання про захист їхніх прав має вирішуватися на рівні спільних міжнародних угод. У новому проекті Закону України про національні меншини та національно-культурну автономію варто чітко сформулювати право певних етноспільнот на національно-територіальну автономію.
Тож у дослідженні робиться висновок, що статус національних меншин в Україні в основному відповідає міжнародно визнаним стандартам щодо забезпечення прав осіб, які належать до етнонаціональних спільнот, а в окремих аспектах він навіть ширший. Водночас механізм практичної реалізації цих прав, їх захисту потребує подальшого вдосконалення. Робота в цьому напрямі залежить, у першу чергу, не лише від державного управління, а й від активності самих національних меншин, оскільки “незатребуване право, яке не вимагають, не може розцінюватися як порушене право”. Реалізація законодавчо закріплених прав є безпосередньою справою самих меншин.
У шостому розділі – “Врегулювання етнополітичних конфліктів як управлінська проблема” – констатується, що етнічний конфлікт як крайня форма зіткнення й загострення протилежних інтересів етнонаціональних спільнот або останніх з державою навколо національного питання виявляється у формі політичної боротьби, яка може переходити в насильство. У світовій науці, зокрема державного управління, все більше прихильників здобуває позиція, яка, на противагу марксизму, заперечує розуміння етнічного конфлікту як звичайного віддзеркалення класових антагонізмів.
Досліджена одна з недостатньо вивчених і узагальнених проблем стосовно ролі і місця толерантності в міжнаціональному спілкуванні й запобіганні етноконфліктам та їх урегулюванні, зокрема з погляду управлінської діяльності. Актуальність і правомірність постановки проблеми толерантності в управлінні етнонаціональними процесами зумовлена сучасним характером суспільних процесів, демократизацією міжнародних відносин; прикладами функціонування правових держав, у яких поєднуються свободи і прав людини з колективними національними правами; формуванням політичної нації та високої культури міжнаціональних відносин, зростанням ролі наддержавних міжнародних структур на зразок ООН, ОБСЄ тощо.
Звертається увага на необхідність виокремлення тих вибухонебезпечних етноконфліктів, які потенційно або безпосередньо створюють загрозу національній безпеці Української державі, та розроблення власної концепції етнополітичної безпеки, втілення в життя якої запобігатиме ескалації етнополітичних конфліктів та сприятиме зміцненню етнополітичної стабільності суспільства. На підставі аналізу етнополітичних обставин під час президентської виборчої кампанії (2004 р.) установлено, що найбільша етнополітична небезпека виникає через відсутність єдності геополітичної орієнтації серед політичної еліти, що зумовило прояви сепаратизму в низці регіонів Сходу і Півдня країни, де був задіяний також і етнічний фактор.
Узагальнюючи світовий досвід розв’язання етноконфліктів й запобігання їм, у дисертації доведено, що в межах Конституції в державному управлінні, зокрема України, слід вдаватися, до консультацій з організаціями етноспільнот у випадку, якщо держава збирається вжити щодо них законодавчих та адміністративних заходів, залучення представників етноменшин до підготовки та впровадження проектів, які стосуються учасників конфлікту, активної участі представників національних груп у роботі представницьких виборних органів на всіх рівнях, надання більш широких прав культурно-національної автономії етноменшинам, що проживають у державі.
Доведено, що в кожному етноконфлікті мають враховуватись причини його виникнення та шляхи подолання. Але в механізмі розв’язання конфлікту мають бути передбачені й загальні заходи, а саме: надання більшої політичної, юридичної або культурної автономії тим етносам, які цього потребують; проведення економічної та соціальної політики, спрямованої на підвищення рівня життя регіону, в якому відбувається етноконфлікт; створення етнокультурної інфраструктури на основі консенсусу й толерантності; збільшення в органах влади квот для представників етносів, що перебувають у стані конфлікту; розширення зовнішніх контактів та відкритості регіону. Методи управлінського врегулювання етноконфліктів можуть і мають варіюватися залежно від їх гостроти та глибини гуманітарної кризи. Важливу роль у цьому відіграє фактор часу: чим раніше вжито заходів щодо запобігання конфліктам та щодо міжетнічного примирення, тим простішим є врегулювання конфлікту. Новим і відносно дійовим заходом щодо запобігання етноконфліктам або їх подолання є гуманітарна допомога, що сприяє психологічно-соціальній реабілітації населення, яке перебуває в зоні конфліктів. Будь-який етноконфлікт залежно від політичного режиму, геополітичної ситуації, місця й ролі в суспільстві етнонаціональних спільнот, що конфліктують, може мати різні наслідки: безвихідь, коли кожен учасник події продовжує блокувати дії суперника; примус, який є найпоширенішим, найтиповішим у діях багатьох сучасних держав; мирне врегулювання, що забезпечує пошук взаємоприйнятних рішень.
Аналіз української етноситуаційної дійсності дав можливість виокремити такі вірогідні причини етноконфліктів, які слід ураховувати в управлінській діяльності:
– поліетнічність суспільства, в якому представники різних національностей неоднозначно оцінюють перспективу українського державотворення й відповідно неадекватно діють;
– різні оцінки етноспільнотами або їх представниками ролі національних традицій, політичних символів, національної ідеї, державницької ідеології в політичному житті;
– боротьба етноспільнот за участь їх представників у владних структурах;
– ставлення етноспільнот до місця і ролі титульної нації в державотворчих процесах;
– багатоступінчастість і розгалуженість ієрархії самоврядних організацій етноспільнот, які зумовлюють їх неоднакове становище в соціумі;
– зміна етнодемографічної ситуації в регіонах за рахунок значного зростання чисельності іноетнічного населення;
– активне впровадження під впливом регіональних еліт у свідомість єдиного українського народу ідей про поділ країни на Схід-Захід, втілення яких ніби можливе лише через федералізацію України;
– посилення русифікації, особливо в останні роки;
– належність громадян України до різних релігійних конфесій і неоднакове сприйняття ними перспектив політичного розвитку й геополітичних орієнтацій;
– зовнішній вплив на міжетнічні процеси, особливо з боку держав, що використовують діаспору для досягнення певних експансіоністських або сепаратистських цілей.
У розділі показано, що складність етнополітичної ситуації в Україні пояснюється насамперед об’єктивними умовами, що склалися внаслідок тривалої колоніальної залежності, необхідності пошуків нових форм національної самоорганізації та державотворення. Ситуація в Україні в цілому мало чим відрізняється від ситуації в будь-якій європейській країні: провідна нація, яка створила власну державу, утворює також загальні структури, що формують політичний простір країни. З метою консолідації поліетнічного суспільства така єдина платформа для спілкування етносів має існувати, але це ускладнюється тим, що фактично в Україні такою платформою слугує російськомовна та радянська ментальність. В інтересах Української держави необхідно якнайшвидше формувати власні структури взаємодії етносів, хоча це й наражається на жорсткий опір так званій “українізації” з боку носіїв колишніх типів свідомості. Така стратегія має базуватися на політиці національного відродження української культури, прискорення модернізаційних процесів у цілому. Тільки ментальні структури розвинутої нації можуть бути загальним ґрунтом для запобігання конфліктам та спілкування інших культур на етнополітичному просторі нашої держави.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведені теоретичні узагальнення і нове вирішення наукової проблеми, що виявляється в розробці нової концепцію державного управління етнонаціональною сферою, використання якої сприятиме суттєвому підвищенню ефективності процесу прийняття управлінських рішень у галузі етнонаціональних відносин в Україні. Розроблено науково-прикладні підходи і моделі, що забезпечують теоретичне й практичне використання здобутих наукових результатів. Одержані в процесі дослідження результати підтверджують гіпотезу, покладену в його основу, а реалізовані мета й завдання дають можливість зробити основні висновки й запропонувати деякі рекомендації.
1. Системний аналіз наукових праць за темою дослідження показав, що проблема державного управління етнонаціональною сферою досі ще не була предметом спеціального дослідження. Окремі праці стосуються лише певних конкретних аспектів цієї проблеми, мають фрагментарний характер. Усе це дало підставу для висновку, що стан наукової розробки вказаної проблеми не може вважатися задовільним, а сама тема потребує ґрунтовного й всебічного дослідження.
2. Головне завдання державного управління в етнонаціональній сфері полягає в обґрунтуванні стратегічної мети: розбудові багатонаціональної держави, зміцненні конституційного ладу як конкретного прояву інтересів поліетнічного суспільства. Звідси випливає, що державницька ідеологія й державне управління в розбудові української національної держави покликані:
– формувати державницький ідеал, визначати основні ціннісні пріоритети державного буття;
– розробляти конкретну парадигму побудови поліетнічної держави – моделі сучасної етнополітичної системи, їх еволюції, місця і ролі держави в ній;
– обґрунтовувати засоби й шляхи розробки запропонованої моделі;
– знаходити носія, виконавця поставленої мети, вказувати, які соціальні суб’єкти відіграватимуть провідну роль у цьому, та передбачати особливості дій кожного з них;
– координувати, узгоджувати етносоціальні інтереси різних верств населення, визначати їх пріоритети з метою досягнення стабільності суспільства.
3. Ключовим питанням державного управління етнонаціональною сферою є чітке розуміння співвідношення прав людини (громадянина), прав народу (нації) та національних меншин як складових більш загального питання про співвідношення індивідуальних та колективних прав. Право індивіда – це природне право, притаманне йому від народження, одна з головних цінностей людського буття, і як таке воно має виступати виміром усіх процесів, що відбуваються в суспільстві. Принцип “людський вимір політики”, його реалізація – це не що інше, як обмеження влади держави, перешкода утвердженню авторитарних чи тоталітарних режимів. Колективні права не повинні ігнорувати права людини, суперечити їм чи утискати їх, бо інакше цілі та методи таких спільнот антигуманні та протиправні. Колективні права не можуть бути вищими за індивідуальні й мають перебувати з ними в гармонії, перевірятися ними на якість. Цивілізоване розуміння принципу самовизначення етнонаціональних спільнот має бути невід’ємним від принципу непорушності прав людини.
4. Важливо стимулювати функціонування управлінської системи, наступність та сталість організаційної структури, в якій слід виділити два елементи:
– деперсоналізований, безособовий інститут як інструмент управлінських акцій;
– сукупність людей як групи, певної спільноти, що має свою суспільну самоцінність.
Отже, інститут, що досліджує проблеми національностей як інструмент управлінських акцій, має бути постійним і набувати сталих традицій. Те, що за невеликий відрізок часу незалежності України змінилось кілька таких інституцій, причому різного підпорядкування – від окремого міністерства Кабінету Міністрів України до Державного комітету у справах національностей і міграції, свідчить про те, що питанням управління міжнаціональною сферою держава приділяє недостатньо уваги. Назріла потреба, з огляду на проблему, що поглиблюється, політизації етносів, конфліктогенну ситуацію ввести поряд з інститутом омбудсмена з прав людини також інститут омбудсмена з прав національностей і міграції, використовуючи при цьому досвід деяких країн світу (Канада, Угорщина, Бельгія та ін.).
5. В етнонаціональній політиці слід ураховувати вимоги різних національних груп до управлінських структур та вимоги останніх до цього населення, що передбачає забезпечення безперервного потоку інформації між ними в інституціоналізованій та неінституціоналізованій формах спілкування. В сучасних умовах з метою узгодження розвитку етнонаціональної та загальногромадянської свідомості певного уточнення потребують як концептуальні засади державної етнонаціональної політики і плани пріоритетних заходів відповідних державних органів влади, так і плани роботи самих національно-культурних товариств, адже майбутнє державності Україна – це наше спільне майбутнє.
6. Головною ланкою в системі державного управління національною сферою є етнонаціональна політика, яка реалізується на підставі наявної законодавчої бази, що ґрунтується на Конституції України. Механізм управління цим процесом включає складну систему суб’єктно-об’єктних відносин і багаторівневу ієрархію рішень: стратегічних – розширення законодавчої бази Верховною Радою України, підзаконних актів Президентом України; тактичних – розробку конкретних підходів, методів та засобів впровадження прийнятих рішень відповідними виконавчими органами в структурі Кабінету Міністрів; оперативних – конкретизацію й реалізацію етноуправлінських заходів у регіонах з обов’язковим залученням представників етнонаціональних спільнот. Тенденцією організаційних змін етнонаціональних відносин є те, що нині вони виступають елементом нової парадигми управління, ціннісно-нормативним підґрунтям реалізації всього комплексу управлінських технологій.
7. Доведено, що завданням будь-якої політики, яка здійснюється на засадах демократії, є вирішення проблеми участі груп інтересів у поділі влади та політичному управлінні. Поки що в українській етнонаціональній політиці превалює погляд на етнічні групи переважно як на об’єкти державної ініціативи. У такому разі виникає певна опозиція етнонаціональних спільнот до органів державної влади. Погляд на етнонаціональну політику як на односторонній вектор, спрямований від держави до етносів, притаманний не лише державним організаціям, а й практично всім політичним партіям, що існують.
8. Взаємовідносини між нацією й державою залежать від відповідного політичного режиму. В умовах тоталітаризму, домінування ідеї державотворчої нації над ідеєю прав людини створюється культ нації (націократія) або класу чи партії (класократія, партократія) як провідних елементів, а інші етнічні утворення зазнають жорсткої дискримінації. У демократичному суспільстві всі етнонаціональні спільноти є рівноправними суб’єктами етнонаціональної політики, утворюють політичну націю, що відповідає поняттю “народ – суб’єкт влади”. Звідси випливають безпосередні завдання державного управління етнонаціональною сферою, які полягають у проведенні етнонаціональної політики на засадах демократії.
9. Між державною нацією і національними спільнотами виникає складна система суб’єктно-об’єктних відносин. Будь-яка політика – це гра, в якій беруть участь певні дійові особі (суб’єкти), кількість яких визначається обставинами. Серед суб’єктів етнонаціональної політики можуть бути нації, різновиди етнонаціональних спільнот, етнічні та національні групи, держава та її інституції, автономії, національно-культурні центри, партії та рухи тощо. Варто спинитися на такому явищі етнонаціональної політики, як “політизована етнічність”, що опиняється в епіцентрі етнічного конфлікту й вимагає участі багатьох чинників суб’єктно-об’єктних відносин в управлінні. Політизована етнічність властива етнічній групі, що прагне досягти певної політичної мети і є ініціатором конфліктних ситуацій, кидаючи виклик іншому, не менш важливому суб’єкту етнонаціональної політики, яким є державна нація.
10. Подібна ситуація впливає й на прийняття правових актів, у яких превалює увага до одного із суб’єктів етнонаціональної політики – держави. Національні спільноти, їх об’єднання здебільшого фігурують у них як об’єкти державної політики. На наш погляд, етнонаціональні групи не можна ототожнювати з політичними партіями, що змагаються за владу, беруть участь у владному управлінні суспільством. Національні групи слід розглядати як групи, які захищають власні інтереси, що реалізуються у результаті відносин із державою і є виявом колективних дій їх членів. Використовуючи свої можливості (згуртованість, численність, ресурси, зв’язки з партіями тощо), такі групи через свої національно-культурні товариства можуть активно впливати на владу, доводячи свої потреби до відома відповідних владних структур, а також осіб, які приймають політичні рішення. Ресурси можуть забезпечити їх економічні та фінансові можливості. Наприклад, завдяки цьому російські та єврейські національні громади мають потужні засоби масової інформації в Україні, інші матеріальні засоби впливу на владу, спроможні організовувати власні культурно-навчальні інституції. Як і інші групи інтересів, етнонаціональні спільноти використовують законні форми тиску на владу і сприяють зміцненню зворотних зв’язків владних структур із національним складом населення. Здійснюючи управління, не слід втягувати національні меншини в політичне протистояння. Так, керівники Держкомнацміграції та НКТ на форумах нацменшин прийняли рішення про підтримку на президентських виборах (2004 р.) одного із провладних кандидатів, що спричинило певні міжнаціональні проблеми.
11. Регулювання державою міграційних процесів зводиться до таких практичних завдань, як створення відповідної загальнодержавної і регіональної інформаційно-статистичної бази для прийняття управлінських рішень, передусім з питань працевлаштування й облаштування колишніх депортованих сталінським режимом окремих осіб і народів за національною ознакою, біженців, інших шукачів притулку, та максимальне використання їх потенціалу для самоутримання й розвитку економіки України, обмеження можливостей проникнення на територію країни нелегальних мігрантів, усунення негативних наслідків незаконної міграції, розробка і прийняття нормативно-законодавчих актів у сфері подальшого вдосконалення форм і методів регулювання й прогнозування міграційних процесів у нашій державі. Головним є прискорити законодавче прийняття основних засад міграційної політики Української держави.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії
1. Куц Ю.О. Етнополітичні державотворчі процеси в Україні: управлінський аспект. – Х.: Вид-во ХРІДУ УАДУ “Магістр”, 2002. – 204 с.
2. Куц Ю.О., Куць О.М. Етнополітичні аспекти розбудови української держави. – Х.: Березіль, 1999. – 274 с. – Авторські – с. 6-170.
3. Куц Ю.О., Куць О.М., Лісничий В.В. Етнонаціональні чинники державотворення: Монографія. – Х.: Вид-во ХРІДУ УАДУ “Магістр”, 2002. – 108 с. – Авторські – с. 46-106.
4. Куц Ю.О., Крюков О.І., Терентьєва П.М., Хомуленко Т.Б. Загальнонаціональні та регіональні чинники української ментальності щодо влади, політичного лідерства та виборів // Регіоналізація і вибори як засоби удосконалення владних відносин в Україні: теорія і практика: [Моногр.] / В.В.Лісничий, В.О.Грищенко, О.В.Радченко та ін.; За заг. ред. О.О.Дьоміна; Кер. авт. кол. В.В. Лісничий. – Х.: Вид-во ХРІДУ УАДУ “Магістр”, 2003. – С. 212-241. – Авторські – с. 212-232.

Статті в наукових фахових виданнях
5. Куц Ю.О. Від сакральної геометрії до соціальної алгебри. Потрібні нові механізми регіонального розвитку // Віче. – 2004. – № 2. – С. 47-51.
6. Куц Ю.О. Влада і мова в державному управлінні: світовий конституційний досвід // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр.– О.: ОРІДУ УАДУ, 2002. – Вип. 11. – С. 104-111.
7. Куц Ю.О. Геополітичні аспекти етноконфліктів і національна безпека // Вісн. Нац. ун-ту внутріш. справ.– Х.: НУВС, 2001. – Вип. 14. – С. 276-280.
8. Куц Ю.О. Деякі особливості етнополітики // Актуальні проблеми державного управління: Наук. зб. – Х.: Харків. філ. УАДУ, 1999. – № 2 (4). – С. 14-16.
9. Куц Ю.О. Етноекономічне управління міжнаціональними процесами // Вісн. УАДУ. – 2002. – № 1. – С. 312-316.
10. Куц Ю.О. Етноконфлікт: проблема державного регулювання // Актуальні проблеми державного управління: Наук. зб. – Х.: Харків. філ. УАДУ, 1999. – № 1 (3). – С. 42-54.
11. Куц Ю.О. Етнонаціональна політика України – головний напрям управління етнонаціональною сферою // Вісн. Ун-ту внутріш. справ. – Х.: УВС, 2000. – Вип. 12. – Ч. І. – С. 256-260.
12. Куц Ю.О. Етнонаціональне моделювання держави та управління // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр.: У 2-х ч. – Х.: Вид-во ХРІДУ УАДУ “Магістр”, 2003. – Ч. 1. – № 2 (16) – С. 86-91.
13. Куц Ю.О. Етнонаціональний аспект політичного лідерства в державному управлінні // Актуальні проблеми державного управління: Наук. зб. – О.: ОРІДУ УАДУ, 2001. – Вип. 8. – С. 65-72.
14. Куц Ю.О. Етнополітична еліта та питання її державотворчих потенцій // Актуальні проблеми державного управління: Наук. зб. – Х.: Харків. філ. УАДУ, 2000. – № 3 (8). – С. 62-69.
15. Куц Ю.О. Людський вимір етнополітики: єврорегіональний аспект // Зб. наук. пр. УАДУ // Державне управління та місцеве самоврядування / За заг. ред. Г.І.Мостового: У 6 ч. – Х.: Харків. філ. УАДУ ХФ, 2001. – Ч. ІІІ. – С. 26-27.
16. Куц Ю.О. Мовна політика держави: управлінський аспект // Держава та регіони: наук.-вироб. журнал. – 2001. – № 1. – С. 79-84. – (Сер.: Держ. упр.).
17. Куц Ю.О. Національна свідомість і самосвідомість у етнополітиці й етнодержавотворення // Актуальні проблеми державного управління: Наук. зб. – Х.: Харків. філ. УАДУ, 2000. – № 2 (7). – С. 45-52.
18. Куц Ю.О. Національне відродження як сутнісний елемент етнодержавотворення в Україні // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – Х.: Вид-во ХРІДУНАДУ “Магістр”, 2003. – № 3. – С. 48-57.
19. Куц Ю.О. Політичне лідерство: національно-регіональний вимір // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр.: У 2-х ч. – Х.: Вид-во ХРІДУ УАДУ “Магістр”, 2002. – Ч.ІІ. – № 2 (13). – С. 70-72.
20. Куц Ю.О. Право націй на самовизначення – кореневий принцип етнополітичного управління // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – Д.: Дніпропетр. філ. УАДУ, 2001. – Вип. 2 (5). – С. 158-162.
21. Куц Ю.О. Реалізація прав людини і націй // Юрид. вісн. ОНЮА. – 2002. – № 1. – С. 82-86.
22. Куц Ю.О. Роль національної ідеї в сучасних державотворчих процесах // Актуальні проблеми державного управління. Наук. зб. – Х.: Харків. філ. УАДУ, 1999. – № 3 (5). – С. 49-56.
23. Куц Ю.О. Роль Руху в становленні незалежності України // Політичні партії в незалежній Україні: роль та місце у політичній трансформації суспільства: Наук. зб. – Х.: ХРІДУ УАДУ, 2001. – С. 58-62.
24. Куц Ю.О. Сутність державного управління етнонаціональними процесами // Актуальні проблеми державного управління: Наук. зб. – О.: Одес. філ. УАДУ, Оптимум, 2001. – Вип. 6. – С. 184-190.
25. Куц Ю.О. Толерантність в управлінні етнонаціональною сферою // Актуальні проблеми державного управління: Наук. зб. – Х.: Харків. філ. УАДУ, 2001. – № 2 (10). – С. 89-99.
26. Куц Ю.О. Українська національно-державницька ідея: етапи становлення // Вісн. Нац. ун-ту внутріш. справ. – Х.: НУВС, 2001. – Вип. 16. – С. 384-388.

Статті в інших виданнях, матеріали конференцій, тези доповідей
27. Куц Ю.А. Толерантность как необходимое условие стабильности общества // Человек – Культура – Общество. Актуальные проблемы философских, политологических и религиоведческих исследований: Материалы Междунар. конф., 13-15 февр. 2002 г. – М.: Соврем. тетради, 2002. – Т. III. – С. 152-154.
28. Куц Ю.О. Геокультурна залежність національних процесів і зайнятості // Удосконалення механізму державного управління зайнятістю населення та особливості його застосування в депресивних регіонах. – Х.: Харків. філ. УАДУ, 2000. – С. 31-34.
29. Куц Ю.О. Геополітичний аналіз етнічності в Україні // Проблемні питання аналізу державної політики: Зб. наук. пр. – Д.: Центр екон. освіти, 2002. – С. 105-111.
30. Куц Ю.О. Етнічний вимір становлення цілісності особистості в посттоталітарний період // Зб. наук. пр. з гуманіт. наук Запоріз. держ. інженерн. акад. – Запоріжжя: ЗДІА, 2000. – С. 25-27.
31. Куц Ю.О. Етнонаціональний парламентаризм у контексті політичної реформи // Політична реформа як засіб демократизації українського суспільства: Матеріали наук.-практ. конф. (Харків, 18 квітня 2003 р.). – Х.: Вид-во ХРІДУ УАДУ “Магістр”, 2003. – С. 76-78.
32. Куц Ю.О. Етнополітика як засіб державного управління національною сферою // Проблеми державотворення України: історія і сучасність. – Х.: Велес, 2001. – Вип. 2. – С. 99-109.
33. Куц Ю.О. Етнополітичні аспекти генези національної свідомості і самосвідомості в українському державотворенні // Проблеми інтеграції науково-освітнього потенціалу в державотворчому процесі: Зб. наук. пр. – Т.-Севастополь-Івано-Франківськ: ТДТУ, 2001. – С. 105-109.
34. Куц Ю.О. Мова у державно-політичному управлінні етноситуацією // Регіональна політика в Україні: Стан та перспективи розвитку: Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. (Харків, 24-25 трав. 2000 р.). – Х.: Харків. філ. УАДУ, 2000. – С. 77-81.
35. Куц Ю.О. Недемократичність системи управління етнонаціональною сферою як одна з причин розпаду багатонаціонального Радянського Союзу // Розвиток демократії та демократична освіта в Україні: Матеріали ІІ міжнар. наук. конф. (Одеса, 24-26 трав. 2002 р.). – К.: Ай Бі, 2003. – С. 150-157.
36. Куц Ю.О. Підвищення ролі територіальної громади через механізм удосконалення системи місцевого самоврядування // Актуальні теоретико-методологічні та організаційно-практичні проблеми державного управління: Матеріали наук.-практ. конф. (Київ, 28 трав. 2004 р.). – К.: Вид-во НАДУ, 2004. – С. 120-122.
37. Куц Ю.О. Розмежування повноважень місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування // Теорія і практика державного управління. Вип. 6: Нові механізми регіонального розвитку: Матеріали наук.-практ. конф. (Харків, 12 груд. 2003 р.). – Х.: Вид-во ХРІДУ НАДУ “Магістр”, 2004. – С. 97-99.
38. Куц Ю.О. Уроки валютно-фінансової кризи в країнах Південно-Східної Азії для України // Матеріали ювілейн. наук.-практ. вуз. конф., присвяченої 135-річчю з дня народження П.А.Грабовського. – Х.: ІС і МВ, 2000. – С. 32-35.
39. Куц Ю.О. Фінансово-валютна криза в країнах Південно-Східної Азії та її вплив на інвестиційний клімат в Україні // Вісн. Харків. держ. політехн. ун-ту. – Х.: ХДПУ, 2000. – № 93. – С. 69-74.
40. Куц Ю.О., Яковенко Р.В. Японська економіка у світовому та південно-східному контекстах // Матеріали ювілейн. наук.-практ. вуз. конф., присвяченої 135-річчю з дня народження П.А.Грабовського. – Х.: ІС і МВ, 2000. – С. 45-50. – Авторські – с. 45-48.
41. Куц Ю.О., Деркач О.В. Інноваційно-інвестиційна діяльність Харківської області: стан і шляхи розвитку // Теорія та практика державного управління. Нові механізми регіонального розвитку: Матеріали наук.-практ. конф. (Харків, 12 груд. 2003 р.). – Х.: Вид-во ХРІДУ НАДУ “Магістр”, 2004. – Вип. 6. – С. 99-102. – Авторські – с. 99-101.
42. Куц Ю.О., Дикань П.С. До питання про людський вимір етнополітики // Проблемы демократии в реформируемой Украине: Матеріали политолог. чтений, посвященных памяти д-ра филос. наук, проф. Н.Ф.Николаевского. – Х.: КиПи, 1997. – С. 62-64 – Авторські – с. 62-63.
43. Куц Ю.О., Куць О.М. Національна ідея в контексті гуманізації системи неперервної професійної підготовки педагогічних кадрів у системі державного управління // Проблеми сучасної педагогічної освіти.: Зб. ст. – К.: Пед. преса, 2000. – Вип. 2. – Ч. І. – П 78. – С. 56-61. – (Сер. “Педагогіка і психологія”). – Авторські – с. 58-61.
44. Куц Ю.О., Куць О.М. Національне питання та його особливості на Слобожанщині в добу незалежності України // Вісн. ХНУ ім. В.Н.Каразіна. № 504: Історія України. – Х.: ХНУ, 2001. – Вип. 4. – С. 212-216. – Авторські – с. 212-214.
45. Куц Ю.О., Куць О.М. Національні інтереси і питання безпеки України // Проблеми безпеки української нації на порозі ХХІ сторіччя: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (22-23 жовт. 1998 р.) / Заг. ред. проф., д.соціол.н. М.І.Пірен. – К.-Чернівці: Київ. військ. гуманіт. ін-т, 1998. – Ч.1. – 579 с. – С. 11-17. – Авторські – с. 12-17.
46. Куц Ю.О., Куць О.М. Соціально-психологічні аспекти становлення національної свідомості у перехідний період: Зб. наук. пр. // Вісн. Харків. держ. ун-ту: У 5 ч. – Х., 1999. – № 439. – Ч. 4, 5. – С. 271-273. – (Сер. “Психологія”, “Політологія”). – Авторські – с. 271-272.
47. Куц Ю.О., Мартиненко В.М. Можливості Європейського Союзу в підтримці реформ в Україні // Вплив глобалізації на формування та розвиток зовнішньоекономічних зв’язків України: Зб. матеріалів 5-ї міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 30 трав. 2002 р.) – К.: УАЗТ, 2002. – С. 172-175. – Авторські – с. 172-174.

АНОТАЦІЇ

Куц Ю.О. Етнонаціональні державотворчі процеси в Україні (управлінський аспект). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук з державного управління за спеціальністю 25.00.01. – теорія та історія державного управління. – Національна академія державного управління при Президентові України. – Київ, 2005.

У дисертації досліджуються теоретико-історичні аспекти державного управління етнодержавотворчими процесами в Україні. На основі проведених досліджень обґрунтовано зміст та особливості етнонаціональної політики як центрального напряму державного управління міжнаціональними відносинами, визначено сучасний стан етнополітичних трансформаційних процесів, управління якими зумовлено державотворенням. З цією метою виділено організаційно-нормативну систему владних дій та державне управління етнонаціональною сферою як предмет окремого комплексного теоретико-методологічного аналізу, що дало можливість концептуально обґрунтувати засади оптимізації міжнаціональних відносин і державотворення, державного управління етнонаціональними процесами в Україні.
Здійснено системний аналіз обумовленості етнонаціональних та державотворчих процесів під час трансформації від тоталітарного до демократичного суспільного устрою; науково обґрунтовані підходи до етнополітичної сфери в сучасній Україні та розроблені конкретні технології їх оптимізації. Визначені основні напрями підвищення ефективності взаємодії між державою і етнонаціональною сферою в процесі реформування інститутів політичної та адміністративної систем України.
Ключові слова: державне управління, етнодержавотворчі процеси, етнонаціональна сфера, етнонаціональні відносини, етнонаціональна політика, етномультикультуралізм, нація, національна спільнота, права людини, права нації, людський вимір етнонаціональної політики, етноконфлікт.

Куц Ю.А. Этнонацинальные государственнообразующие процессы в Украине (управленческий аспект). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора наук государственного управления по специальности 25.00.01 – теория и история государственного управления. – Национальная академия государственного управления при Президенте Украины. – Киев, 2005.

В диссертации обоснованы содержание и особенности этнонациональной политики как центрального направления государственного управления межнациональными отношениями, определены базовые дефиниции: “орган исполнительной власти”, “орган государственного управления”, “политика”, “этнонациональная политика”, “этнополитика”, “государственное управление этнонациональными процессами”, “этнополитический менеджмент” в их соотношении и взаимообусловленности. Подчеркнуто, что государственное управление является процессом реализации политической власти. В этом контексте прослеживается взаимосвязь власти и управления. Управление этнонациональными процессами в исследовании определяется как управляемый процесс воздействий властных структур на всю совокупность социальных условий жизнедеятельности этнонациональных общностей и всей этнической сферы, направленных на решение этнополитических задач в целях упрочения межнационального согласия, стабильности и прогресса полиэтнического общества.
Доказано, что украинская этнонациональная политика, проводимая на основе отечественных и международных актов по государственному управлению, должна содействовать созданию этническими группами различных форм самоуправления, направленного на реализацию “своей” этнокультуры и вовлечение их в политическую систему на принципах толерантности, диалога, равноправия, уважения прав и свобод всех национальностей. Определена ключевая роль государственного управления этнонациональными процессами. При этом основное внимание сосредоточено на человеческом измерении этнонациональной политики, в центре которой – учет особенностей соотношения прав человека (гражданина) и коллективных прав этнообщностей, реальное содержание, систему обеспечения и защиты которых гарантирует и воплощает в жизнь государство. В условиях трансформации общества игнорирование в управлении этнонационального фактора приводит к деформациям в межнациональных отношениях.
Обращается внимание управленческих структур на то, что развитие этнонациональной сферы в нашей стране обусловливает противоречивые тенденции, в частности консолидацию этнообщностей и вовлечение их в государственное строительство, с одной стороны, и их структуруализацию и политизацию – с другой. Эти тенденции требуют тщательного изучения и целенаправленного регулирования, разработки эффективных механизмов разрешения межнациональных противоречий.
Анализ украинской этнодействительности дал возможность обобщить причины этноконфликтов, которые необходимо учитывать в управленческой деятельности: полиэтничность общества, в котором представители разных национальностей неоднозначно расценивают перспективы своего развития и соответственно неадекватно действуют; различные оценки этногруппами или их представителями роли национальных традиций, политических символов, национальной идеи в политической жизни; активное внедрение под влиянием региональных элит в сознание единого украинского народа идеи разделения страны на Восток-Запад, реализация которой якобы невозможна вне федеративного устройства; усиление тенденций русификации общества; внешнее влияние на межэтнические процессы, особенно со стороны государств, используюющих диаспору для достижения своих геополитических целей.
Доказано, что важнейшей задачей этнонациональной политики государства является вовлечение этногрупп в процессы государственного строительства. Сформулированы базовые направления деятельности органов управления этнонациональными процессами.
Ключевые слова: государственное управление, этногосударственнообразующие процессы, этнонациональная сфера, этнонациональные отношения, этнонациональная политика, этномультикультурализм, нация, национальная общность, права человека, права нации, человеческое измерение этнонациональной политики, этноконфликт.

Kuts Y.А. Ethno-national state formation processes in Ukraine (administrative aspect). – Manuscript.

The dissertation for getting a scientific degree of Doctor of Public Administration following the specialty 25.00.01 – Theory and Practice of Public Administration. – National Academy of Public Administration attached to the Office of the President of Ukraine. - Kyiv, 2005.

This Dissertation is the first script in Ukraine, where the problem of administrating ethno-national processes of state formation has been subjected to special wide-range research work. The modern status of ethno-political transformation processes, management of which is determined by the state formation, has been grounded. For this purpose, a special emphasis has been laid on the organizational and legislative system of the powerful actions and public administration of ethno-national sphere, which has been subjected to separate and comprehensive theoretical and methodological analysis. This has enabled the development of the conceptual motivation of principles of optimizing international relations, state formation and public administration of ethno-national processes in Ukraine. Systemic analysis of dependence of ethno-national and state formation processes on the conditions of transformation from the totalitarian to democratic social systems has been conducted. The approaches have been scientifically motivated, and concrete technologies for optimizing ethno-political sphere in modern Ukraine have been developed. The basic ways of improving effectiveness of interaction between the state and ethno-national sphere in the processes of reforming the institutions of political and administrative systems in Ukraine have been determined.
Key words: Public Administration, Ethnic State Formation Processes, Ethno-National Sphere, Ethno-National Relations, Ethno-National Policy, Ethnical Multicultural Features, Nation, National Community, Human Rights, National Rights, Human Factor of Ethno-National Policy.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

Пошукова анотація: Диспозитивність прокурорівсімейного поляриметричного Дізнання прикордонної Дільничний податкового міліції нацистівземств Конституційного біженців Донбасу міліції адміністративних ОВС виконавчої внутрішніхсправ профілактиці неповнолітніх попередження службовців області транспортних самоврядування місцевого громадських правоохоронних транспортної громадськістю відмовапредставництво позбавлення вкладу довірчого довічного доручення зберігання агентський кредитування земельної приватизації купівлі морського страхування реклами найму житла нерухомого оренди майна перевезення повітряним давальницької перестрахування чартерупозички фінансових професійну продукції спільну ренти страхування системі житлом факторингу лізингу медичних конституційного Договірна матеріальна подружжя Договірне економічних музичний дилінгу підрядних автомобільним послуг франчайзингу Дозвільна провадження Докази Доказування господарському посадових докази правозастосовчій пізнання Доктрина розподілу Документаційне самоврядування місцевого Польщі Достатність Доступність правосуддя Досудове територіальної курсантів слов’ян Європейського морем Литовського Екологічна лісокористування детінізації сільськогосподарської власності людини Економічні сучасної Експертиза цивільному контрабанду Експлікація Екстрадиція Електрохімічне Емоційний Емфітевзис юриста адвоката слідчого адміністративної державотворчі правосвідомості податкова гуманітарного зайнятості Конвенції юстиції Європейська хартія соціальна оподаткування Європейське право гуманізм торгівлею Європейські Союзу внутрішніх Єфремівська шахрайства Жінка злочинність адвокатурою договорів господарських екологічної законності примусу колізійної статусу засудженої обвинуваченому податковою підозрою досудових митних внутрішніх надзвичайних обвинуваченого реабілітації аварія поліція призначення досудового міліції Закон форм представництво Законність справедливість обґрунтованість профілактики страхування вибори оплату імперії регламент Законодавча процес техніка інституції процес Закриття Заміна Заочний Запобігання нафтогазовому неповнолітніх корисливим насильницьким відмиванню незаконному податковою наркотизму шахрайству Заповіт гласності диспозитивності примусу державного дисципліни індивідуалізації кредитних Застава майнових забезпечення адміністративного процесуального колізійних юрисдикції довкілля сімейних Затримання профспілок Захисник доказування конкуренції репутації конкуренції жертв майнових немайнових патентного військовослужбовців адмiнiстративнi інтелектуальної меншин потерпілого інвестиційної державної потерпілого комп'ютерну профспілками честі прикордонної податкової безпеки транспорті Збитки громадськістю Звернення Звичаєве


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking