Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Есть номера
-2% онлайн заказ


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Інститут генерал-губернаторства в Україні ХІХ - початку ХХ ст.: структура, функції, архіви канцелярій

 

ШАНДРА Валентина Степанівна

ІНСТИТУТ ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРСТВА В УКРАЇНІ ХІХ - початку ХХ ст. : СТРУКТУРА, ФУНКЦІЇ, АРХІВИ КАНЦЕЛЯРІЙ

07.00.06 - історіографія, джерелознавство та
спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук

Київ – 2002


Дисертацією є рукопис
Робота виконана в Інституті української археографії та джерелознавства
ім. М. С. Грушевського НАН України
Науковий консультант: доктор історичних наук
БОРЯК Геннадій Володимирович,
Державний комітет архівів України,
заступник Голови

доктор історичних наук, професор
ШВИДЬКО Ганна Кирилівна
Національна гірнича академія України
(м. Дніпропетровськ), професор кафедри
українознавства і політології

доктор історичних наук, професор
ВОЙЦЕХІВСЬКА Ірина Нінелівна
Київський національний університет
ім. Тараса Шевченка, професор кафедри
архівознавства та спеціальних галузей
історичної науки

доктор історичних наук
ГРИЦАК Ярослав Йосипович,
Інститут історичних досліджень Львів
ського національного університету ім.
Івана Франка, директор

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,
відділ історії України ХІХ-початку
ХХ ст., Київ

Захист відбудеться “_28_” березня 2002 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 228. 01 в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий “22” лютого 2002 р.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради О. О. Песчаний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Історія державних установ, як окремий системний і багатоаспектний об’єкт дослідження, привертає увагу науковців, оскільки через систему адміністративної діяльності центральних та регіональних установ держава реалізує складні функції контролю та управління соціально-економічними, політичними та культурними процесами на її території, що є базовими для розуміння закономірностей та специфічних особливостей історичного процесу в цілому. Актуальність дослідження історії державних установ ХІХ – початку ХХ ст., пов’язана, з одного боку, з особливостями соціального розвитку і політичними реаліями сьогодення, коли Україна вийшла на шлях утвердження державності і йде переосмислення історичного досвіду, набутого під час перебування під владою інших держав; з другого - з процесом звільнення історичної науки від ідеологічної заангажованості будь-якого роду й переглядом методології історичних досліджень. Це характеризується об’єктивним аналізом історичних джерел і застосуванням комплексних методів пізнання історичної дійсності, а також уникненням від апріорно крайніх позицій в оцінці історичних подій, явищ, процесів, в тому числі відмовою від радянських схоластичних концепцій виключно негативної оцінки ролі держави у житті людини і, зокрема, діяльності регіональних імперських державних установ самодержавства й ролі особи державних діячів у соціальному, економічному і культурному розвитку України.
Історія вищих та центральних державних установ у Російській імперії активно розвивається російськими істориками, однак у центрі їхньої уваги цілком закономірно є питання російських місцевих установ. Натомість регіональний характер історії державних установ в Україні представлений лише поодинокими біографічними розвідками та суто довідковими виданнями, що не залишили помітного сліду в українській історіографії. З огляду на сучасний етап історичного розвитку України, проблема вивчення історії державних установ набуває важливого значення.
Перід ХІХ - початку ХХ ст. в історії державних установ став якісно новим, пов’язаним з особливими шляхами формування й поширення централізованого імперського управління на територію України. Модернізація і раціоналізація управлінських структур спричинялася до неухильного, поетапного і поступового одержавлення найважливіших напрямів соціально-економічного й культурного життя національно-етнічних регіонів імперії. Канцелярія генерал-губернатора мала визначати і проводити цю урядову політику, коригувати взаємовідносини центру й периферії на завершальному етапі інтеграційного процесу на неросійських територіях.
Інститут генерал-губернаторства в Україні ХІХ - початку ХХ ст., задуманий як тимчасова намісницька посада з надзвичайними повноваженнями, трансформувався у владний інститут з управлінськими й політичними функціями і зайняв особливе місце в системі регіонального управління Російської імперії. Підвладні території - Лівобережна, Слобідська, Південна і Правобережна Україна - поставали перед генерал-губернатором відмінними від російських регіональною елітою, структурою станів, різноманітними формами землеволодіння й землекористування, етнічною строкатістю та нормами права, що значно затримувало поширення там загальноросійської губернської системи врядування. Самодержавство покладало на генерал-губернаторську форму влади завдання подолати відмінності регіонів, що залишилися від попередніх державних утворень на її територіях, що вимагало оперативних, гнучких і неоднозначних підходів до вирішення інтеграційних проблем.
Як своєрідна форма місцевої влади в Україні, вона набула статусу вищої надгубернської установи з повноваженнями, що поширювались на територію кількох губерній, об’єднаних спільністю політичних, соціально-економічних і історико-культурних традицій. Важливою особливістю цього інституту було те, що верховна влада в особі імператора делегувала значні повноваження персонально державному сановникові, який очолював Канцелярію, що надавало його перебуванню в приєднаних землях легітимності та певної самостійності. Політична влада генерал-губернатора в регіонах України була ознакою того, що на її землі не поширювалася в повній мірі загальноросійська система управління і тому проблема вивчення генерал-губернаторства як соціального інституту в історії державних установ України становить окремий науковий інтерес.
Канцелярія діяла в системі місцевих державних установ в кожному з генерал-губернаторств у межах історичного регіону. Встановлення етапів її функціонування змінює сучасні уявлення про соціальні і політичні процеси, що мали місце в житті регіональних спільнот, впливає на наукову періодизацію історичного розвитку українських земель у складі імперії, сприятиме виробленню нової концепції історії України ХІХ - початку ХХ ст. Досвід регіонального управління важливий для визначення місця установи-посади як представника центральної влади в політичній системі та розуміння історичної традиції й перспективи ставлення населення до держави та її місцевих владних інституцій.
Державні інституції, що тривалий час функціонували на українських землях, пройшли історичні періоди розвитку, утворюючи багатоступеневу самодостатню структуру. У своєму розвитку державні установи поширювали свої впливи і панування військовими, політичними, господарськими та культурно-освітніми методами, залишили складні національні й патріотичні потрактування, що як відлуння з’ясовуються до сьогодні. Тому вивчення інституту генерал-губернаторства та історії державних установ України взагалі сприятиме переосмисленню широкого спектру питань, системному вивченню історичних особливостей державотворчих процесів в Україні, в тому числі й виробленню конкретно-історичного бачення спільних і відмінних процесів в історії українського, російського, польського та інших народів. Це важливо з огляду на те, що документи діловодного походження є відносно достовірним і репрезентативним джерелом як про діяльність державної установи так і про ті процеси, якими вона управляла.
Інший аспект актуальності дисертаційного дослідження полягає в тому, що на сьогодні відбувається подальший розвиток історії державних установ (установознавства) як спеціальної історичної дисципліни, що й дозволяє опрацювати власний предмет, методичний інструментарій і понятійний апарат, та характеризує історію державних установ як окремий об'єкт історичного дослідження. У російській історіографії встановилася думка, що історія державних установ як спеціальна дисципліна з’ясовує соціально-економічні причини їх виникнення, організаційну будову, напрями діяльності у їх взаємозв’язку, аналізує причини заміни одних державних установ іншими. Вона вивчає внутрішню організацію державних установ, напрями діяльності, місце в системі державного апарату, а також об’єм повноважень, функції тощо . Погоджуючись в цілому з такими підходами підкреслимо необхідність подальшого розширення та уточнення предмету й методів дисципліни установознавства. Передусім, необхідно розглядати не лише суто державні, а й залучати недержавні утворення, що мали безпосередній вплив на державотворчі процеси, а також враховувати особистісний чинник, зокрема при розгляді нетрадиційних або специфічних форм розвитку державного управління й системи державних установ. Особистісний чинник грав значну роль у діяльності інституту генерал-губернаторства, що формувався на основі нетрадиційної культури функціонування державних установ в умовах складних відмінностей історичного розвитку, геополітичного становища, економічному, соціальному, демографічному та етнічному стані різних регіонів України.
З іншого боку, виникла необхідність подальшого розвитку методичного інструментарію установознавства, з’ясування теоретичних і практичних проблем архівознавства, документознавства та джерелознавства, інтеграції й удосконалення методів цих дисциплін у питаннях вирішення змісту та обсягу джерельної бази історії державних установ. Це уявляється можливим з огляду на те, що вивчення історії походження, структури, функцій установ, і діяльності Канцелярій різних генерал-губернаторств зокрема, спирається на аналіз системи документування й організації діловодних комплексів документів, що збереглися на сьогодні у структурі фондів державних архівів і продовжують функціонувати як джерела ретроспективної історичної інформації.
У свою чергу, історія установи є універсальним довідником, ключем до складу і змісту документів і їх місцезнаходження, дозволяє пояснити процеси формування документних систем в контексті діяльності установ та їх реорганізацій, простежити рух документів і документальних комплексів в просторі і часі, надає розуміння системності й спадкоємності у формуванні документних систем і шляхів документообігу у суспільстві, і тим суттєво вдосконалює методи архівної та документознавчої евристики, проведення реконструкції втрачених архівних документних комплексів, камерально-археографічного опису документів, класифікаційного аналізу джерел, вдосконалення сучасного науково-довідкового апарату архівів тощо.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обране дослідження є складовою наукових планів Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, зокрема теми: “Діловодні документи державних установ ХІХ - початку ХХ ст.”.
Об'єктом дослідження дисертаційної роботи став інститут генерал-губернаторства в Україні, що поширював свої повноваження на адміністративно-територіальні і політичні одиниці, а саме: Малоросійське, Новоросійське і Бессарабське та Київське генерал-губернаторства, як складова історії державних установ України. Предметом дослідження є напрями, форми й методи діяльності генерал-губернаторів, котрі одноособово управляли ввіреними їхньому управлінню територіями. Вони розглядаються в контексті діяльності Канцелярій і через призму складених діловодних комплексів документів.
Хронологічні межі дисертації визначені часом функціонування інституту генерал-губернаторства на теренах України ХІХ - початку ХХ ст., від першого Малоросійського з 1802 р. до 1914 р., коли припинила діяльність Канцелярія київського генерал-губернатора.
Мета дослідження полягає у визначенні напрямів, форм, методів діяльності генерал-губернаторів, структури і функцій очолюваних ними Канцелярій та встановленні їхньої ролі й місця в інтеграційних процесах в Україні ХІХ - початку ХХ ст.
Завдання підпорядковані поставленій меті. Передбачено:
-проаналізувати джерельну базу дослідження інституту генерал-губернаторства в Україні, здійснити реконструкцію діловодних архівів Канцелярій, вивчити їх структуру й склад документів, ступінь їхньої збереженості, репрезентативності та інформативності;
- визначити характер документування діяльності з метою встановлення, які соціальні процеси і явища документувалися, а значить найбільше цікавили урядові структури; проаналізувати родо-видовий склад документів, що створювалися в результаті адміністративної діяльності вищих регіональних установ;
- встановити причини впровадження генерал-губернаторської форми врядування у національно-етнічних регіонах; передумови заснування кожного з генерал-губернаторств: Малоросійського, Новоросійського і Бессарабського та Київського; зробити порівняльний аналіз структури й функцій Канцелярії генерал-губернаторства в різних регіонах;
- окреслити обсяг повноважень влади, що її мав генерал-губернатор, і простежити їхній розвиток на різних етапах існування Канцелярії у контексті загальнодержавних вимог та регіональних історичних, геополітичних, етнічних та культурних особливостей;
- на базі порівняльного аналізу встановити спільне і відмінне в діяльності Канцелярії кожного генерал-губернаторства і з’ясувати як загальні тенденції розвитку інституту генерал-губернаторства в Україні, так і його специфічні форми й напрями в діяльності різних Канцелярій як реалізацію інтеграційних заходів на українських землях;
- дослідити вплив генерал-губернатора на політику центрального уряду, зокрема, його законодавчу ініціативу як форму забезпечення управління регіоном; простежити роль особистості генерал-губернатора у забезпеченні інтеграційних та асиміляційних процесів в краї;
- з’ясувати основні етапи розвитку інституції генерал-губернатора в Російській імперії впродовж ХІХ - початку ХХ ст., функції, характерні особливості, роль і місце Канцелярії в інтеграційних процесах в Україні;
- як окреме завдання по результатах дослідження розглянути взаємозв’язок діяльності інституту генерал-губернаторства і структури документотворення в Канцелярії, ступінь адекватності відображення діяльності в документних комплексах, визначити основні параметри окремих архівних комплексів, створених у результаті діяльності різних Канцелярій, а також джерелознавчу значимість цих комплексів для реконструкції діяльності інших державних установ України в цілому.
Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становлять принцип історизму, котрий тісно поєднується з конкретно-історичним, структурно-функціональним, історико-порівняльним і хронологічним, ідентифікаційним та проблемно-соціологічним методами, за якими історичні процеси та явища розглядаються поряд з діяльністю конкретних особистостей у властивих їхньому часові поняттях; він передбачає не проектувати сучасні погляди і оцінки на події і явища минулих епох. В дослідженні залучено сукупність спеціальних методів архівознавства, джерелознавства, документознавства, камеральної археографії тощо.
Наукова новизна роботи полягає в комплексному з'ясуванні історії, функцій, структури Канцелярії генерал-губернатора, установи, що здійснювала управління адміністративно-територіальними і політичними одиницями, генерал-губернаторствами, а також історії документування й формування структури відомчих архівних комплексів. Доведено, що вона в системі установ імперської влади ХІХ - початку ХХ ст. займала надгубернський рівень, була вищою регіональною установою, що підпорядковувалась імператорові і центральним відомствам та мала тотожні владні повноваження в Малоросійському, Новоросійському і Бессарабському та Київському генерал-губернаторствах. Цю форму управління самодержавство впроваджувало на неросійські, національні території, регіональні особливості яких не дозволяли поширити там загальноросійські порядки і де потрібна була надзвичайна влада центру.
На підставі порівняльного аналізу основних функцій генерал-губернаторів доведено, що діяльність цієї інституції спрямовувалась на якнайповнішу інтеграцію регіонів у складі імперії та асиміляцію еліти шляхом зосередження на одній владній особі наглядово-політичних і управлінсько-господарських повноважень. Функції генерал-губернаторів суттєво залежали від особливостей кожного регіону та впливали на пріоритети в їхній діяльності, проте, в основному, зводилися до політико-адміністративного нагляду та контролю за діяльністю всіх державних установ, в тому числі і військових частин.
Через окреслення специфічних рис в управлінні генерал-губернаторствами відображено регіональні особливості, що змушували імперський центр скеровувати діяльність генерал-губернаторів на приведення місцевих соціальних структур до однорідності, зокрема ліквідовувати відмінності в політичному та соціально-господарському відношенні, відміняти чинність місцевих правових норм, пільг та привілеїв із поширенням загальноросійських законів.
Встановлено, що процес інтеграції цілеспрямовано здійснювали назначені верховною владою генерал-губернатори, визначні російські сановники, які мали, як правило, високу політичну культуру та гнучку позицію щодо регіонів і сприяли усуненню складних протиріч між центральною владою і місцевими етнічно-регіональними елітами. Незважаючи на урядову уніфікацію, кожне генерал-губернаторство по-своєму входило до складу імперії з різним рівнем підпорядкування центру. З'ясуванням діяльності вищих регіональних державних установ відкидаються спрощені і усталені в радянській історіографії трактування про всепроникаючу роль держави, зведення її оцінок до експлуататорської та класової сутності.
Розглянуто структуру Канцелярії генерал-губернатора, відзначено раціональність її організації, що суттєво впливало на документування найважливіших соціальних процесів, які контролювалися цією державною установою, а також контрольно-інтеграційну кадрову політику: найважливіші посади в Канцелярії обіймали чиновники російського походження, середні та нижчі посади могли займати вихідці з місцевих станів.
Діяльність генерал-губернаторської структури влади сприяла створенню багатоаспектного діловодного комплексу, з’ясування внутрішньої організації якого дозволило встановити його пряму залежність від структури самої установи, чиновники якої, використовуючи в управлінському процесі власний відомчий архів, укладали універсальні покажчики та описи, унікальні на сьогодні вторинні джерела інформації, що дозволяють проведення архівних реконструкцій навіть при масштабних втратах документів.
Водночас, комплекси діловодних архівів Канцелярій, внаслідок їхніх активних стосунків з іншими державними установами, містять масиви документів, які виступають одночасно як джерельна база не лише інституту генерал-губернаторства, а й історії державних установ України, що співіснували з ними.
Наукове і практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані при написанні конкретно-проблемних та узагальнюючих праць з історії України ХІХ - початку ХХ ст. і державних установ, чинних на її території. Їх можна рекомендувати при розробці вузівських підручників для гуманітарних факультетів, де вивчається історія України та історія держави і права. Конкретизація функцій Канцелярії генерал-губернатора, її структури, особливостей діловодства дозволить ширше використовувати ретроспективну архівну документацію в наукових цілях.
З’ясування історії державних установ в Україні не лише вводить нове історичне знання щодо конкретних процесів, явищ і подій ХІХ - початку ХХ ст. в Україні, а через визначення засад формування в установах відомчих архівів вирішує нормативні питання цілого комплексу науково-практичних завдань сучасного архівознавства у галузі організації фонду документів з урахуванням проблеми його походження, оптимізації відомчого впорядкування архівів, критеріїв експертизи й відбору на постійне та тимчасове зберігання документів, реорганізації фонду при передачі в архіви центрального відомства та при реформуванні державних установ тощо. Історія державних установ, практично-наукові знання якої звернуті до потреб архівної справи, документознавства та діловодства введена до навчальних програм і курсів вищих навчальних закладів в Україні як спецкурс “Історія державних установ”.
Апробація результатів дослідження. Отримані результати роботи оприлюднювалися на всеукраїнських наукових та науково-архівознавчих конференціях “Третя академія пам’яті професора Володимира Антоновича” (Київ, 1995), “Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи” (Київ,1996), “Архівознавство, археографія, джерелознавство” (Київ, 1999); “Історія та сучасність Українського Придунав’я” (Ізмаїл, 2000); міжнародних наукових і науково-практичних конференціях “Історики й архівісти: співпраця в збереженні і пізнанні минулого в інтересах сучасного і майбутнього” (Москва, 1997), Четвертому Міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999) та “Архіви - складова інформаційних ресурсів суспільства” (Київ, 2001). Основні положення дослідження використано в лекціях спеціального курсу “Історія державних установ”, котрий читається дисертантом для студентів гуманітарного факультету Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв відомства Міністерства культури й мистецтв України.
Структура дисертації підпорядкована меті та завданням дослідження, складається зі вступу, 5 розділів (16 підрозділів), висновків, списку джерел та літератури (54 с., 665 назв), 4 додатків на 18 с. Загальний обсяг 455 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Першому розділі: “Джерельна база та історіографія дослідження” з’ясовується коло джерел, їхні інформаційні можливості для дослідження інституту генерал-губернаторства в Україні, структури та функцій його Канцелярії, встановлено ступінь досліджуваності цієї наукової проблеми.
Підрозділ 1.1:“Діловодні документи, законодавчі акти, мемуари та епістолярія як джерела до історії генерал-губернаторств” присвячений аналізові найголовніших джерел, котрі поділені на три великі групи в залежності від походження та інформаційного наповнення. Об’ємною і репрезентативною групою є первісний пласт діловодних документів самих Канцелярій. Генерал-губернатор володів найширшим спектром інформації про ключові події в регіоні та тенденції його розвитку, до його Канцелярії надходив цілий потік документів від губернських і надгубернських установ, серед якого виділяється масова звітна документація, бо в російській управлінській традиції вона набула форми контролю. Це документи канцелярій губернаторів, попечителів учбових округів, начальників жандармських округів, охоронних відділень, казенних, судових палат, прокурорів, а згодом і самоврядних установ і громадських товариств. Її доповнюють скарги, петиції і пропозиції, які надходили прямо до Канцелярії генерал-губернатора, що дозволяє оцінювати наскільки авторитетною була установа серед населення та які фактори нею документувалися, зокрема серед цієї групи виділяються особисті прохання щодо відкриття компаній, підприємств, банків, придбання земельної власності, донесення про особовий склад установ, бо генерал-губернатор контролював зайняття кожної державної посади при реалізації урядової політики.
Дослідження оперативно-розпорядчої документації показало, що вона сприяє вивченню об’єднавчих дій губернських властей, а розпорядчо-нормативна підміняла відсутні законодавчі акти та унормовувала соціально-економічні відносини у регіонах. Аналіз родо-видового складу діловодної документації дозволив встановити, на які соціальні явища і процеси зверталась увага в адміністративній діяльності генерал-губернаторської канцелярії. Аналітична інформація про становище в регіонах черпається з оглядів генерал-губернаторів імператорові та Міністерству внутрішніх справ; київський, подільський і волинський - із спеціальних питань звітував Комітетові у справах Західних губерній (1831-1848) та Західному комітетові (1862-1864). За традицією повні звіти у вигляді оглядів подавалися в кінці першого триріччя перебування на посаді, але генерал-губернатори могли також, в разі потреби, готувати й щорічні огляди. Для цього виду звіту характерним був не стільки перелік здійснених заходів, як узагальнення наслідків попередньої політики щодо інтеграційних та асиміляційних процесів та нові пропозиції генерал-губернатора, які мав схвалити або відхилити імператор.

До діловодного комплексу тісно примикають законодавчі та нормативні акти, які створювалися як своєрідні механізми для проведення ціленаправленої урядової політики. Тексти законів виступають як умовна система координат, яка вказує, з одного боку, що хотіли б мати урядові структури, укладачі законів, а з іншого — як уряд відштовхувався від реального становища, яке переставало задовольняти органи державної влади і управління. Для російського законодавства досліджуваного періоду характерним був історично обумовлений рівень правничої свідомості, який значною мірою ототожнював політичні цілі з правовими, що особливо виразно проявлялося в управлінні українськими територіями. Іншою важливою особливістю російських кодифікаційних зібрань законів було вміщення багатьох неправничих актів, управлінських розпоряджень різного виду, котрі і по формі і по змісту не відповідають сучасному розумінню закону. В їхніх текстах подавався перебіг подій на місцевому рівні з міркуваннями генерал-губернаторів, що й зумовило використання вміщеного там фактичного матеріалу. Лише у Третьому виданні “Полного собрания законов”, починаючи від 1880-х років, вміщувались формалізовані тексти, що збіднило цей корпус на інформацію про конкретні ситуації. Аналіз законодавчих та нормативних актів Російської імперії переконливо засвідчив, що на генерал-губернаторства до певного часу не поширювалися загальноросійські закони, і управління здійснювалося за законами, чинними лише для цих територій, що не зайвий раз переконує у відокремленому управлінні регіонами-генерал-губернаторствами і незавершеності інтеграційних процесів.
Зміна наукової парадигми дослідження проблеми функціонування інституту генерал-губернаторства в Україні покликало залучення епістолярної і мемуарної літератури, в якій фіксувалися внутрішній світ людини, мотиви поведінки, переконання чиновників і серед них визначних сановників, якими були генерал-губернатори. Найбільшим корпусом епістолярної спадщини став “Архив князя Воронцова”, в якому вміщено листування князя періоду обіймання посади новоросійського і бессарабського генерал-губернатора . Листи малоросійських генерал-губернаторів дозволяють глибше зрозуміти інтереси соціальних угрупувань, з якими вони зіткнулися в Україні. Мемуари, що їх залишили сучасники, чиновники та службовці нижчих категорій, котрі служили під началом генерал-губернаторів, представлені досить різноманітними жанрами — спогадами, автобіографіями, щоденниковими записами. Їхні свідчення вмотивовують соціальну психологію чиновників, простежуються різноманітні деталі стилю керівництва сановників. Їхні автори намагалися відзначити наскільки компетентним та авторитетним було врядування генерал-губернаторів. До найповнішої публікації належать “Записки” Ф. Ф. Вігеля . Вони виявились особливо інформативні при з’ясуванні підходів М. С. Воронцова до формування Канцелярії Новоросійського і Бессарабського генерал-губернаторства. Критично налаштований Т. Бобровський, правник, польський діяч і мемуарист, виходець із дрібномаєткової шляхти Бердичівського повіту, котрий служив у тимчасовому відділенні Канцелярії київського генерал-губернатора з облаштування селянського побуту, піддав у спогадах злостивим оцінкам не лише генерал-губернаторів (особливо Д. Г. Бібікова та О. П. Безака) і чиновників, котрі служили під їх керівництвом, а й шляхту, що для збереження маєтків поступалася своїми ідейними принципами . “Записки” російського військового М. М. Муравйова-Карського наповнені сюжетами, що пояснюють ставлення Миколи І до В. В. Левашова, О. Д. Гур’єва, Д. Г. Бібікова та М. С. Воронцова. Популярність останнього серед населення та в армії виділяє в спогадах О. М. Дондуков-Корсаков та М. Н. .Мурзакевич .
Сприйняття сучасником, чиновником повітового суду М. І. Лазаревським діяльності перших трьох малоросійських генерал-губернаторів яскраво відбито у його спогадах, що публікувались двічі . Спогади Ф. О. Рейнгардта відобразили враження харків’ян про кожного з місцевих генерал-губернаторів 1840-1850-х років . Більшість мемуарів присвячена генерал-губернаторам, діяльність яких залишила помітний слід в управлінні регіонами . У щоденниках військового міністра Д. П. Мілютіна , міністра внутрішніх справ П. О. Валуєва , державного секретаря О. О. Половцова та спогадах міністра фінансів С. Ю. Вітте при характеристиці генерал-губернаторів зверталась увага на їхній природній розум, виховання, освіту, ділові якості, як адміністраторів, та управлінську культуру. Їхні спостереження дозволяють простежити наскільки авторитетними в міністерському корпусі були пропозиції генерал-губернаторів та дають можливість заглянути й за куліси двору, на ставлення до цих урядовців імператора й імператриці, бо саме їхня думка часто була визначальною при наставлянні на посади та в проведенні регіональної політики. Професор криміналістики, історик права О. Ф. Кістяківський, сучасник декількох київських, подільських та волинських генерал-губернаторів, в “Щоденнику” роздумує над питанням моральності влади .
В цілому комплекс джерел репрезентативний і дозволяє розглянути функціонування інституту генерал-губернаторства на території України, Канцелярії, як надгубернської державної установи, простежити різнопланову діяльність генерал-губернаторів упродовж періоду ХІХ - початку ХХ ст. та виокремити особливості інтегрування регіонів у складі Російської імперії.
У підрозділі 1.2: “Інститут генерал-губернаторства в історіографії” здійснено огляд основних праць до історії генерал-губернаторств та встановлено, що українська історіографія не має традиції дослідження місцевих державних установ. Хоча історики не раз брали до уваги діяльність генерал-губернаторів, однак не ставили перед собою завдання з’ясувати особливий статус регіонів, українських історичних земель Лівобережжя, Слобожанщини, Півдня й Правобережжя у складі Російської імперії і не пов’язували його з генерал-губернаторською формою врядування. Поза науковими інтересами залишалася Канцелярія, яка уособлювала напрями, форми й методи діяльності цього інституту влади та документувала її. Пояснюється це тим, що історія інтеграційних процесів розглядалася як одномоментна, вважалася у своїй основі, очевидно, з’ясованою із включенням українських територій до складу Росії. Російська історіографія більше досліджувала біографії й особистості генерал-губернаторів, були неодноразові спроби написати їхні історичні портрети. Українські історики недооцінювали державницький напрям потрактування історії України через діяльність державних установ ХІХ - початку ХХ ст.
Першим до історичного портрета як жанру, зокрема, до біографії генерал-губернатора М. С. Воронцова,звернувся його особистий секретар М. П. Щербінін . Професор історії Київського університету В. Я. Шульгін присвятив свої праці київським генерал-губернаторам Д. Г. Бібікові й І. І. Васильчикові . На відміну від М. П. Щербініна, останні написані професійним істориком, котрий з’ясував становище Правобережної України та методи й форми репресивно-попереджувальних заходів цих генерал-губернаторів. Малоросійські генерал-губернатори досліджувались полтавським істориком І. Ф. Павловським, позитивістські підходи якого та археографічна зацікавленість зберегли значну частку інформації з діловодної документації про діяльність першого малоросійського генерал-губернатора О. Б. Куракіна та М. Г. Рєпніна . Автор піддав сумніву думку про сепаратистські помисли князя, висловлену старогромадівцем О. С. Лашкевичем у передньому слові до публікації відомої промови князя . І. Ф. Павловський зауважував, що сепаратизму в діях малоросійського військового губернатора не було, оскільки він “зовсім не узгоджується з його піднесеними устремліннями, ні з духом обставин того часу” .
Своєрідним продовженням вивчення особистостей генерал-губернаторів стали дослідження історії міст . На відміну від І. Ф. Павловського, в оцінці генерал-губернаторів якого не знайшлося місця на жодне критичне зауваження, у праці Д. І. Багалія і Д. П. Міллера годі шукати позитивної характеристики їхнього урядування. Вона зведена до простого, однозначно негативного опису їхніх звичок, грубощів у спілкуванні з нижчими за рангом урядовцями, представниками місцевого самоврядування. Як та, так і інша оцінки, із відтінками моралізаторства, хибують однобокістю і упередженістю. У дослідженнях минулого Одеси історики також зверталися до діяльності генерал-губернаторів , бо маючи Одесу своєю резиденцією, останні сприяли її розбудові. Д. Г. Атлас чи не вперше намагалася з’ясувати, чому Одеса вважалася “іноземним” містом у Росії та віднесла це на рахунок “просвітницької диктатури Рішельє, Ланжерона й Воронцова”, котрі заклали фундамент розвитку торгівлі та підприємливості в регіоні . Окремі штрихи до характеристики київських, подільських і волинських генерал-губернаторів знаходимо у працях, присвячених Києву, де найбільше уваги приділено тим генерал-губернаторам, які перетворювали його в осередок російського культурно-освітнього та наукового життя .
До постатей генерал-губернаторів історики зверталися й тоді, коли з’ясовували окремі соціально-економічні проблеми, у вирішенні яких позиція правителя краю була визначальною . Д. І. Дорошенко з позицій державницького бачення намагався пов’язати роль М. Г. Рєпніна у написанні Д. М. Бантишем-Каменським “Истории Малой России” . Праця Михайла Антоновича, присвячена історії врядування М. Г. Рєпніна в Саксонії в 1813-1814 рр., є першою для розуміння позиції князя на посаді малоросійського військового губернатора . Тут обґрунтовано думку, що зіткнення різнобічних політичних інтересів початкового етапу об’єднання німецьких земель збагатили головного правителя Малоросії європейським, зокрема, німецьким досвідом урядової діяльності.
Серед праць сучасних дослідників найближчою до з’ясування передумов заснування Малоросійського генерал-губернаторства є праця доктора історії З. Когута, котрий виділив три етапи ліквідації автономії Гетьманщини . Вважаємо, що продовження функціонування інституту генерал-губернаторства в Лівобережній і Слобідській Україні засвідчує наявність ще одного етапу інтеграційного процесу, який хронологічно накладається на час діяльності чернігівських, полтавських і харківських генерал-губернаторів, від середини 1830-х до середини 1850-х років. І. Лисяк-Рудницький звернув увагу на зросійщення провідної верстви України, на її “відмову від дальшого відстоювання політичної автономії вітчизни та прийняття нею всеросійської державної ідеології” . Подібні процеси у той самий час, вважав історик, переживала в зв’язку з об’єднавчими тенденціями і Європа. Гарвардський професор Р. Шпорлюк у свою чергу актуалізував історію перебування України в імперії, приділив увагу ролі національного питання у особливостях розвитку історико-географічних регіонів, однак і він, як і попередній автор, не виділяє інституцій, що забезпечували інтеграцію України у складі Росії . Праці А. Каппелера відзначаються новими концептуальними поглядами щодо формування Російської імперії, піддано сумніву відому тезу, що як аксіома сприймалась радянськими істориками про Росію як тюрму народів . Ці автори хоча й не звертаються до проблеми ролі державних установ і розглядають інтеграційні процеси поза їхньою діяльністю, спонукають досліджувати практичні заходи втілення урядової політики.
Англійський історик Д. Сондерс, відзначаючи вагоме місце українців у розбудові Російської імперії, виділив урядування М. Г. Рєпніна та підмітив багато спільних рис із періодом П. О. Румянцева в Україні, зокрема, конструктивність їхніх управлінських заходів , проте і він не досліджував інститут генерал-губернаторства в Малоросії. Французький дослідник Д. Бовуа у двох працях відмітив заходи київських генерал-губернаторів, спрямовані на подолання польських впливів на Правобережжя України . Американська авторка П. Герлігі зауважила значущість перших новоросійських генерал-губернаторів у своєрідному розвитку Одеси та регіону. Впродовж тривалого часу обіймання посад, ліберальність їхнього режиму ставали очевидною перевагою для порту і розвитку різних культур у порівнянні з повноваженнями таких управлінців в інших губерніях Росії .
Українська радянська історіографія до постатей генерал-губернаторів зверталася мало, спорадично, що пов’язано з проблемою входження українських регіонів до складу Російської імперії, на яку було накладено своєрідне ідеологічне табу. У багатотомному виданні “Історія Української РСР” допущено неточність, коли як приклад запровадження жорстокого режиму самодержавства на українські землі наведено поширення загальноросійського адміністративного устрою і створення генерал-губернаторств: Малоросійського, Новоросійського і Бессарабського та Київського . Але в центральних губерніях Росії уряд уже відмовився від генерал-губернаторської форми і залишав її на приєднаних землях. Навпаки, саме неможливістю поширити загальноросійські правові норми на історичні регіони України пояснюється їхнє виокремлення в генерал-губернаторства. 1985 р. з’явилося друком оглядове дослідження архівіста Марії Бутич , зорієнтоване на потреби архівознавчої науки, оскільки названі адміністративні установи виступають фондоутворювачами, історію яких необхідно знати при опрацюванні архівних документів. Опис основних функцій і структури здійснено на прикладі Канцелярії київського подільського і волинського генерал-губернатора, іншим генерал-губернаторствам автор не приділила уваги. Лише з 1990-х років науковий інтерес до діяльності урядових діячів ХІХ ст. в Україні помітно зріс .
Історія місцевих державних установ у російській історіографії, в тому числі дореволюційній, представлена значною кількістю досліджень. Серед них праці, котрі й до сьогодні не втратили свого значення .Уних детально проаналізовано законодавчі акти,об’єм влади генерал-губернаторів, суперечливі взаємини з міністрами, однак там не звернуто належної уваги на окраїнні генерал-губернаторства. Російські радянські історики державних інституцій самодержавства ХІХ ст. також не приділяли достатньої уваги регіональній владі генерал-губернатора. М. П. Єрошкін, фахівець з історії дореволюційних установ, застеріг, що специфіка управління національними окраїнами потребує окремого спецкурсу , а П. А. Зайончковський недооцінив роль намісників, вважав їх штучним утворенням між губернаторською адміністрацією та верховною владою . Останнім часом російські колеги почали плідно працювати в цьому напрямі, по-новому підійшовши до організації дослідницької роботи. Створено, наприклад, центр дослідження управління Фінляндією, в якому співпрацюють дві взаємопов’язані сторони, Росія і Фінляндія, в результаті чого видано детальний опис урядування одного з російських генерал-губернаторів М. І. Бобрикова , проведено міжнародну конференція “Россия - Украина: история взаимоотношений” , а у колективній монографії вперше здійснено огляд входження кожного історичного регіону до Російської імперії . Окремим розділом виділено Україну і Молдавію (розділ Ш, автори - М. Б. Булгаков і В. Я. Гросул), однак Україна ХІХ ст. на відміну від інших регіонів представлена поверхово, що пояснюється відсутністю наукових праць з історії генерал-губернаторств. Важливим видається прагнення авторів з’ясувати, в який саме історичний період переважала політика центрального уряду на врахування місцевих традицій, а коли віддавалась перевага уніфікаційним заходам. Сучасні російські історики подолали негативне ставлення до генерал-губернаторів як царських сановників, характерне для політизованої історіографії. Генерал-губернаторська форма врядування вже розглядається у ретроспективі історичного досвіду стосовно відносин регіону і центру в Російській Федерації і досліджується як штучно перервана історична спадковість державних інституцій ХІХ - початку ХХ ст. Іншою, суттєвою рисою досліджень є конкретне звернення до особистості генерал-губернаторів, їхніх індивідуальних рис, із якими справедливо пов’язується управлінська діяльність на користь регіонів. З’ясовуються компетентність, політичні погляди, практичний досвід урядування, залежність їхніх функцій від регіональних особливостей, переконань на безпосередню діяльність генерал-губернаторів . Йде накопичення конкретних історичних знань про роль особистості урядовця, від рівня влади якого чимало залежало. Вадою названих праць є недостатня увага формуванню відносин генерал-губернаторів із неросійським населенням периферійних регіонів.
Отже, функціонування інституту генерал-губернаторства в Україні окремо не досліджувалося, хоча ця надгубернська регіональна установа відігравала значну роль в інтеграційних процесах на її історичних землях. Короткий огляд досліджень засвідчує, що попередники з’ясували немало окремих сторінок до історії цієї владної установи, однак повної картини інтеграційних процесів ними не відтворено. Огляд джерельної бази та ступінь дослідженості історії цього інституту влади виявили високу репрезентативність джерел із цієї кардинальної проблеми. Діловодні комплекси документів, створені в процесі управлінської діяльності Канцелярій генерал-губернаторів, фактично не були залучені до висвітлення історії державних установ регіонального управління, зокрема для з’ясування напрямів, методів і форм діяльності генерал-губернаторів. Недостатньо опрацьовано і такі джерела як мемуари та епістолярія, що збагачують історичні розвідки особистісними характеристиками людей того часу. Проте, йдеться не про інформативні можливості джерел, що тією чи іншою мірою впливають на стан дослідження, а про зміну наукової парадигми, яка спрямовує переосмислення нез’ясованих процесів й до нашого часу “найменш відомої доби української історії” - ХІХ століття . Українські і російські історики ХІХ і ХХ ст. із-за сповідування різних світоглядних переконань і підходів до вивчення національних історій, по-різному наближалися до з’ясування ролі і місця цього інституту влади в соціальних процесах. Історіографія західного зарубіжжя, не обтяжена спільним історичним минулим, пропонує власні напрацювання подальшого вирішення проблем входження та перебування національних регіонів України у складі Російської імперії ХІХ - початку ХХ ст., але й вона не переймалась дослідженням питань про місце державних установ в інтеграційних процесах. Вихід України на самостійний шлях розвитку сприяє пришвидшеному з’ясуванню цієї важливої сторінки в українській історії.
Другий розділ: “Становлення та розвиток інституту генерал-губернаторства як вищої регіональної установи” присв’ячено аналізу політичних та соціальних передумов, що вплинули на формування в Російській державі генерал-губернаторської структури врядування та визначено місце Канцелярії в системі місцевих державних установ, вказано на характер документування управлінської діяльності та його значення для архівознавства. У підрозділі 2.1:“Генерал-губернатор: формування функцій, об’єму влади та повноважень” стверджується, що як інститут регіональної влади він уособлював різні підходи центрального уряду до управління регіонами. Вперше запроваджений Петром І у провінціях, еліта яких слабо піддавалась засобам приєднання, однак тоді не набув поширення. Повсюдне введення намісництв з генерал-губернаторською формою управління здійснила Катериною ІІ 1775 р. За Олександра І вони, як територіально-адміністративні одиниці, зберігали в імперії певну управлінську децентралізацію. Серед передбачуваних імператором реформ інститут генерал-губернаторства зайняв особливе місце. Теорія федералізму, з якою пов’язувалися конституційні перетворення, не була сприйнята владними колами імперії, котрі отримали перемогу не в процесі обговорення її доцільності, а в результаті вступу на російський престол Миколи І. Генерал-губернаторська форма набула розвитку в порубіжних, приєднаних територіях. Кожне генерал-губернаторство за домінування політичної централізації і уніфікації в межах Російської імперії зберігало певний час особливості, зокрема, у привілеях станів, місцевих традиціях урядування, в законодавстві.
Оскільки посада генерал-губернатора перебувала, то в статусі центральної державної установи (місцеве міністерство), то в статусі регіональної влади, до того ж стосунки з міністрами залишалися до кінця невпорядкованими, часто рівноправними, - то на тлі цих суперечностей набувала значення особа головного правителя краю. В залежності від переконань, ділових якостей, переймання регіональними потребами, вміння впливати на імператора та використовувати його оточення, кожний з генерал-губернаторів посилював значущість і впливовість своєї посади в державі, визначав взаємодію центру і провінції під час різних етапів інтеграції країв. Підпорядкованість генерал-губернаторів імператору й міністерствам, протистояння міністерського, централізованого начала і регіонального та особистість головного правителя краю зумовлювала своєрідність входження регіонів до імперії. Ось чому помітними виявилися періоди управління таких генерал-губернаторів як М. Г. Рєпніна, М. С. Воронцова, Д. Г. Бібікова, М. І. Драгомирова та інших.
У підрозділі 2.2:“Канцелярія генерал-губернатора: статус, особливості документування, його значення для архівознавства” відзначено, що Канцелярія генерал-губернатора отримала статус вищої наглядово-управлінської регіональної установи. В ієрархічній структурі державних установ імперії за нею закріпилося надгубернське представництво влади. Міністерство постійно наступало на владні межі та компетенцію Канцелярії генерал-губернаторств. Намагання уряду відразу ввести цей інститут в рамки централізованої системи, підпорядкувати й надати йому роль проміжної ланки між регіоном та міністерствами, не давало значного ефекту. Канцелярія кожного генерал-губернатора діяла в особливих умовах і набувала великого самостійного значення, як центр зосередження регіональної влади на підконтрольній території.
Постійна територіальна експансія Російської імперії покликала до життя й відповідну цій політиці державну посаду генерал-губернатора і його Канцелярію. Особливість інституту генерал-губернаторства полягала в тому, що вона легітимізувалась іменем самодержця і здійснювала інтеграційні заходи, зокрема, і в Україні, як вища регіональна влада. Задумана як тимчасова, вона пройшла шлях розвитку від вищої за міністерську владу в регіоні в усіх повноваженнях і функціях, через період майже паритетних відносин, до перетворення надалі в політичну інституцію з передачею місцевій, губернській владі контролю за господарсько-управлінськими справами. Які з них були переважаючими залежало від соціально-економічного і політичного стану регіону.
Як орган управління вона реформувалась у двох напрямах: зростала її роль і значущість у регіоні, вона вивершувалась над губернськими установами. Ускладнювалась її внутрішня структура відповідно до зміни владних повноважень генерал-губернатора. Бюрократичний апарат раціонального управління, яким ставала Канцелярія генерал-губернатора, створював відповідну до її функцій організаційно-розпорядчу документацію. Місце Канцелярії генерал-губернатора в системі місцевих установ, характер та специфіка її відносин із вищими, центральними та місцевими структурами визначило й відповідну систему документування її управлінської діяльності. Місцеві умови, віддаленість від центру, потреба в аналітичному осмисленні локальних соціально-політичних факторів сприяли зростанню документопотоку, який надходив від установ і посадових осіб. Підпорядкування генерал-губернаторської структури влади двом рівням - вищій, імператору, і центральній, міністерствам, закладало особливості в її наглядово-управлінську діяльність. З імператором генерал-губернатор зносився обмеженою кількістю документів, але об’єм і рівень вміщеної там аналітичної інформації був значущим. З міністерствами генерал-губернаторська Канцелярія зносилась конкретною інформацією шляхом постійного листуванням, в якому обговорювалися та узгоджувалися загальнодержавні наміри з регіональними особливостями.
Діловодна служба Канцелярії генерал-губернатора створила репрезентативні комплекси документів, які сьогодні через архівну систему використання стали важливою складовою достовірної соціальної ретроспективної інформації. Мобілізація та актуалізація цих джерел у тому числі й шляхом підвищення їхньої доступності через з’ясування історії установи, її функцій та систем документування, сприятиме подоланню стереотипів та оновленню досліджень регіональних історичних процесів.
Третій розділ: “Інтеграція Лівобережної та Слобідської України: Малоросійське генерал-губернаторство (1802-1856)” складається з чотирьох підрозділів, де в перших трьох досліджено напрями і форми діяльності малоросійських генерал-губернаторів, влада яких поширювалась на Чернігівську, Полтавську, а з 1835 р. і Харківську губернії, з’ясовано їх роль у вправадженні загальноросійських норм у правовій, соціальній і економічній сферах, показано роль особистості генерал-губернатора у забезпеченні інтеграційних та асиміляційних процесів, а також висвітлено структуру і функції Канцелярії як надгубернської інституції.
У підрозділі 3.1:“Діяльність перших малоросійських генерал-губернаторів” міститься аналіз врядування двох генерал-губернаторів О. Б. Куракіна та Я. І. Лобанова-Ростовського, які здійснили значні інтеграційні заходи у боротьбі за лідерство в управлінні регіоном з вихідцями з місцевої еліти, які були вищими урядовцями в Санкт-Петербурзі та намагалися виконувати роль політичного представника і господаря у ввіреному генерал-губернаторам краї. З’ясовано, що в процесі залучення дворянства на бік імперії генерал-губернатори, як особисті представники імператора, вдавалися до запровадження елементів унормованої централізованої держави, опікувалися економічною експлуатацією природних ресурсів і культурно-просвітницьким розвитком регіону. Під час управління Я. І. Лобанова-Ростовського втягнення України до загальноімперського простору в зв’язку з підготовкою до війни 1812 р. і в ході самої війни здійснювалося ще більш інтенсивно, а вся урядова політика ставала брутальнішою і жорсткішою щодо експлуатації людських ресурсів. Однак, дворянство в особі урядових сановників, таких як Д. П. Трощинський, ще в змозі були контролювати та впливати на призначення урядом сановників для місцевого врядування, котрі здатні були б проводити більш гнучку й поступливу політику в інтересах української еліти.
У підрозділі 3.2: “Основні напрями діяльності М. Г. Рєпніна” простежено форми і методи управління одного з найвідоміших генерал-губернаторів, масштабної фігури російського сановника в Україні, М. Г. Рєпніна, який впродовж 19 років був правителем регіону. За його врядування було здійснено остаточне злиття українського судочинства з російським, внормовано становище двох найзначніших станів — дворян і козаків. Заходи М. Г. Рєпніна на розширення соціальної бази імперії якнайширшим залученням до державної служби малоросійського дворянства сприяли його популярності серед місцевої еліти. Використання козацтва з намаганням відродити давній його статус зустріло непорозуміння не лише у Миколи І, а й голови Державної ради і Комітету міністрів В. П. Кочубея та міністра фінансів Д. О. Гур’єва.
Зростання авторитету російського адміністрування вело до прискорення політичної інтеграції, чому сприяв захист М. Г. Рєпніним майнових інтересів місцевого дворянства. Сповідуючи принципи врегульованої поліцейської держави, з якими він добре був обізнаним через Саксонію, губернатор здійснював державний контроль з детальним регламентуванням, раціональною опікою й наглядом за всіма проявами соціального руху. За час його врядування Україна практично інтегрувалась у складі Росії, бо наступ здійснювався поступово із врахуванням інтересів основних станів — дворянства й козацтва. М. Г. Рєпнін сприяв ототожненню малоросійського дворянства з російським, що зміцнювало його позицій у межах імперії вже як представників її невіддільної частини. Він скоригував дії уряду в унормуванні відповідності малоросійських чинів до табеля про ранги. Применшення значення малоросійського дворянства привело б до його консолідації на регіональному рівні, що могло загрожувати цілісності імперії.
Становище малоросійських козаків, їхній недавній військовий досвід і прагнення до господарювання на землі, переконали М. Г. Рєпніна, що центральний уряд неправильно чинив, намагаючись прискорено перевести численне козацтво в стан державних селян з ліквідацією їхніх привілеїв. Для аргументації своєї позиції М. Г. Рєпнін з’ясував історію виникнення козацтва і доводив легітимність його права на землеволодіння. Наприкінці свого врядування він виокремив управління козаками, яке надалі здійснювала Головна господарська контора. Інституція його врядування насаджувала українському населенню переваги імперського стабільного управління. Ідеї епохи Просвітництва були співзвучними його власним переконанням про впорядковану державу, в якій кожний стан при доброму управлінні зможе реалізувати себе на благо загального розвитку імперії. Найбільших успіхів М. Г. Рєпнін досягнув у царині культурної асиміляції, заснуванням дворянських станових освітніх закладів, театру. Він сприяв появі праці Д. М. Бантиша-Каменського “История Малой России”, в якій історія України недвозначно пов’язується з історією Росії. Молодь здобувала освіту через російську мову, культурну традицію та виховувалася в любові до імператора і спільного “отечества”. Принципи його світоглядної парадигми полягали у врахуванні місцевих особливостей (“бо влада йде зверху, а довіра — знизу”), він вводив Україну в Російську імперію, враховуючи її регіональні відмінності.
У підрозділі 3.3: “Чернігівський, полтавський та харківський генерал-губернатори напередодні відміни посади” простежено новий виток наступу уряду на регіональні особливості Лівобережної України, для чого до Малоросійського генерал-губернаторства 1835 р. було приєднано більш зросійщену Харківську губернію і перенесено центр регіону з Полтави до Харкова. За час існування Чернігівського, полтавського і харківського генерал-губернаторства здійснено низку заходів, спрямованих на втягнення регіону в загальноросійську державну економічну систему, ліквідовано залишки привілейованого вільного ґуральництва і торгівлі спиртними напоями та ліквідовано давню податкову недоїмку збіжжям. Такий вид стягнення державного податку був запроваджений в цьому генерал-губернаторстві вперше. Великого значення надавалося розвитку нових торговельних шляхів. Генерал-губернатори все менше мали можливостей схилити уряд на свій бік і переконувати у слушності вжитих ними заходів. Відбулося різке пониження його статусу до загальноросійського стандарту звичайного губернатора. Спроби виділити регіон та займатися його господарським облаштуванням центр зустрічав із певним незадоволенням, тим більше, що на той час уряд більше переймався організацією управління на нових приєднаних землях. Місцеве дворянство вже не ставало в явну опозицію російській владі і сприймало її як свою власну. Хоча уряд і використав адміністративний ресурс та залучив господарські і людські резерви регіону під час Кримської війни, але ліквідація генерал-губернаторства 1856 р. стала неминучою.
У підрозділі 3.4: “Канцелярія генерал-губернатора: структура, функції, реконструкція втраченого архіву” доведено, що ця інституція набула статусу вищої регіональної установи і здійснювала адміністративно-політичні і управлінські функції, спрямовані на завершення інкорпорування Лівобережної і Слобідської України у складі імперії. Канцелярія відрізнялась простотою структури, відділи якої формувалися з огляду на напрями її діяльності. Створений відомчий архів (близько 71 тис. справ) не дійшов до нашого часу в первісному вигляді, однак збережені його алфавіти справ, діловодні та інвентарні описи виконують роль вторинних джерел архівної інформації. Заголовки справ є досить інформативними і їхні фактичні дані можна використовувати нарівні з документними. При багаторазових однотипових записах простежується певна тенденція у розвитку подій і тоді вони надаються для первісних статистичних підрахунків.
У висновках до розділу підкреслюється, що особливості соціальної структури регіону, неоднакове розуміння заходів інтеграції генерал-губернаторами і урядом уповільнювали цей процес в Україні. Перші малоросійські генерал-губернатори здійснювали толерантне втягнення регіону через створення нової соціально-економічної інфраструктури, залучення місцевого дворянства до управління, будівництво адміністративних помешкань та поширення російської культурно-освітньої традиції. Генерал-губернатори 1840-1850-х рр. проводили більш наступальний курс на централізацію і уніфікацію управління, виконали свої завдання, що й привело до лікідації посади і Канцелярії генерал-губернаторства.
У четвертому розділі: “Колонізаційні заходи Російської держави на Півдні: Новоросійське й Бессарабське генерал-губернаторство (1822-1874)” з’ясовано історію становлення і функціонування інституту південного генерал-губернаторства у складі Катеринославської, Херсонської, Таврійської та Бессарабської губерній, розглянуто особливості діяльності генерал-губернаторів, їх цілеспрямовану політику на колонізацію і залюднення регіону, розвиток міст-портів, морського флоту і транспорту, торгівлі, адаптацію законодавства для здійснення буржуазних реформ в інтересах імперії.
У підрозділі 4.1: “Становлення генерал-губернаторства на Півдні України” досліджується специфіка формування інституції державного управління південним регіоном після його приєднання до Росії, особливості діяльності перших урядовців генерал-губернаторської влади, зокрема А. Є. Рішельє і О. Ф. Ланжерона, показано, що заснування генерал-губернаторства відбулося в період переміщення напряму військової і економічної експансії імперії, сприяло колонізації Півдня України, зростанню міст, зокрема поліетнічної Одеси як економічного і культурного центру регіону.
Підрозділ 4.2: “Політика державного “освоєння” та зросійщення: М. С. Воронцов”. Розглядаються форми і методи управлінських заходів одного з найвпливовіших російських сановників, який за час обіймання генерал-губернаторської посади підніс роль і місце цієї інституції в системі регіонального врядування, сприяв розвитку генерал-губернаторства, регулював законодавчими і нормативними актами різноманітні привілеї місцевих колоністів. Колонізація південних земель, три чверті населення яких були вихідцями з українських губерній, решта - росіяни та іммігранти, які додавали підприємливої винахідливості місцевій спільноті, була підтримана регіональною владою, яка зрозуміла динамічні соціальні угрупування Півдня, що тяжів до вільної торгівлі та господарювання, що не дозволило владі поширити в краї кріпосницькі відносини, які процвітали в центральній Росії. Асиміляція корінних етносів і іммігрантів відбувалася в умовах ліберальної політики М. С. Воронцова та надання привілеїв з феодальною системою опіки і проявами фритредерства. Далеко не останню роль відігравало і те, що генерал-губернатор був яскравою особистістю, до того ж місцевим власником великих земельних володінь, підприємливим господарником, сприяв зростанню вільної торгівлі, зовнішніх зносин. Генерал-губернатор мав реальної влади більше від офіційної і вмів це використати для економічного освоєння краю. Він особисто відповідав перед імператором за витрати значних коштів на будівництво портів, суднобудування, розвиток торгового судноплавства, очищення рік, прокладання гірських доріг Криму, садівництво. На Півдні України на відміну від інших регіонів, вільна торгівля стала галуззю добування доходів для держави, темпи і форми якої визначав генерал-губернатор. Урядування М. С. Воронцова значно прискорило інтеграцію Південної України і Криму у складі Росії, яка відбувалася з урахуванням інтересів імперії як і більшості підприємливого населення регіону. Він став першим провідником політики зросійщення Півдня у сфері управління, культури, освіти і науки та вміло перетворював столицю генерал-губернаторства, Одесу, з європейського в російське місто. Інститут генерал-губернаторства продемонстрував переваги регіональної влади, яка вміло реагувала на потреби спільнот, поєднувала інтереси центру і регіону.
У підрозділі 4.3: “Діяльність генерал-губернаторів напередодні та під час великих реформ” з’ясовано напрями діяльності генерал-губернаторів за останні двадцять років, які забезпечували проведення буржуазних реформ на Півдні України. Більшість з них намагалися наслідувати політику попередника, поєднували інтереси регіону і центру. Діяльність генерал-губернаторів впродовж 1850–1870-х рр. зосереджувалась на двох напрямах, по-перше — адаптація загальноросійських законодавчих і нормативних актів, нагляд за дотриманням законності за якими здійснювались реформи в південному генерал-губернаторстві, по-друге —забезпечення необхідних потреб населення в екстремальних воєнних обставинах, протиепідемічних, карантинних заходів і зносин з іншими державами. Проте імперське, колонізаційне розуміння генерал-губернаторами регіональних соціальних процесів призвело до таких катаклізмів як масові переселення татар і втечі колоністів за межі Росії, до занедбання шляхів сполучення, міжнародної торгівлі та уповільнення темпів розвитку сільського господарства, особливо в Криму. Та все ж і тут діяльність інституту генерал-губернаторства забезпечила успіх інтеграції в основних галузях життєдіяльності регіону та культурно-освітній сфері.
У підрозділі 4.4:“Канцелярія генерал-губернатора: структура, функції, сучасний стан архіву” досліджується формування структури надгубернської установи, залежність її функцій від завдань, поставлених урядом і генерал-губернатором в управлінській діяльності. Внутрішня будова цієї установи була раціональною, складнішою у порівнянні з іншими канцеляріями, а чиновницький склад чисельнішим. Апарат Канцелярії був компетентним, функціонально мобільним, забезпечував нагляд за різнобічним розвитком регіону, регулював міжнародну торгівлю, дипломатичні зносини. В результаті адміністративного управління краєм, різнопланової діяльності Канцелярії та її документаційного забезпечення створено об’ємний відомчий архів (близько 145 тис. справ), внутрішня структура якого відповідає структурі установи. До нашого часу дійшла п’ята частина його первісного складу, причому з’ясовано, що найбільше справ було знищено за час відомчого зберігання. Однак інформативні можливості сучасного документного комплексу для дослідження історії інституту генерал-губернаторства високі і забезпечують наближене до адекватного відображення розвику соціальних процесів в регіоні.
Іменним указом Сенату 17 січня 1874 р. посаду і Канцелярію новоросійського і бессарабського генерал-губернатора ліквідовано, а управління в Херсонській, Катеринославській, Таврійській і Бессарабській губерніях переведено на загальноімперські норми. Хоча про причини ліквідації в указі не йшлося, слід розуміти, що край, незважаючи на його особливості, не потребував децентралізованого врядування. Тим більше, що припинення функціонування інституту генерал-губернаторства на Півдні України пов’язувалося урядом з невиконанням правителями краю радикальних інтеграційних заходів, бо більшість новоросійських і бессарабських генерал-губернаторів зосереджувалися на інтересах регіону, а не центру.
П’ятий розділ: “Завоювання імперією позицій в Правобережній Україні: Київське генерал-губернаторство (1832-1914)” складається також з 4-х підрозділів, у кожному з яких з’ясовується специфіка функціонування інституції київського, подільського і волинського генерал-губернатора, визначаються періоди наступу російської влади на особливості регіону.
У підрозділі 5.1: “Передумови створення та завдання генерал-губернаторства” доведено, що до 1830-х років російське владарювання в Правобережній Україні не відрізнялося від інших регіонів: еліта володіла землею і селянами, мало переймалася службою і інтересами Російської імперії. Після польського визвольного повстання 1830-1831 рр., з утворенням інституту Київського генерал-губернаторства, і то не відразу, уряд відмовився від співпраці з місцевим дворянством і поставив як стратегічне завдання репресивними заходами усувати його від володіння маєтками і від представницьких повноважень.
У підрозділі 5.2: “Посилення інтеграції: Д. Г. Бібіков,І. І. Васильчиков, М. М. Анненков” розглянуто заходи київських генерал-губернаторів на поглиблення інтеграції регіону у складі імперії. Наступальним курсом відзначився Д. Г. Бібіков, який ввів напружений державний контроль як в соціально-економічному так і в політико-культурному напрямах. Сучасники не без іронії зазначали, що Д. Г. Бібіков зайняв київський стіл, а не отримав призначення . Цей сановник цілком відповідав миколаївському стилю централізованого, бюрократичного управління. Його діяльність зосереджувалася на вирішенні таких проблем як заміна місцевого законодавства і судочинства на російський Звід законів (1832 р.), усунення шляхти від місцевого управління та її асиміляцію через військову і державну службу у великоросійських губерніях; він намагався змінити відносини між державою, поляком-поміщиком та українським селянином. Нелояльне ставлення шляхти до влади призвело до підняття статусу поліції та надання їй примусово-контролюючих функцій. Невипадково, практика заміни станової поліції державною була поширена на всю Російську імперію. Адміністративний нагляд Д. Г. Бібіков забезпечував призначенням благонадійних з військовим досвідом чиновників. Спроба асимілювати представників місцевої шляхти, спираючись на їхній досвід, службою в російських установах, не приніс сподіваного ефекту. Інвентарною реформою Д. Г. Бібіков блокував лідерство шляхти та намагався привернути селянство на свій бік. Подібні мотиви супроводжували і проведення аграрної реформи 1861 р., контроль за якою повністю зосереджувався в руках генерал-губернаторів. Після польського повстання 1863-1864 рр. у генерал-губернаторстві політика обмеження польського землеволодіння набула більш відкритого і цілеспрямованого характеру, тісно ув’язувалася з визначенням генерал-губернаторами міри впровадження буржуазних реформ у правобережних губерніях. Законодавчими пропозиціями в уряд та практичною діяльністю І. І. Васильчиков і М. М. Анненков надавали розмаху зросійщенню регіону, котрий Росія вважала своїм “споконвічно”. Нова репресивна кампанія на особливості регіону в соціальному, господарському, культурно-освітньому і релігійному напрямах суттєво змінила становище місцевої еліти. На відміну від інших еліт (німецької, шведської), котрі зберігали свій статус-кво на власній землі, магнати й шляхта Правобережної України російською владою були відчужені і розпорошені, а чиншова шляхта позбавлялася багатьох ознак власної ідентичності.
У підрозділі 5.3:“Політичні та соціально-економічні заходи генерал-губернаторів в епоху реформ і контреформ” стверджується, що за період від 1860-х до початку ХХ ст. діяльність київських генерал-губернаторів спрямовувалась також на більш поглиблену інтеграцію Правобережної України у складі імперії. Головні начальники краю продовжували ініціювати урядову політику, звертаючи основну увагу на заміну польського російським землевласником, ставили політичні проблеми та визначали уповільнене поширення загальноросійських буржуазних реформ у ввіреному їхньому управлінню регіоні, вирішували нові завдання, пов’язані з формуванням урядової політики, обмеження іноземної імміграції. Функції генерал-губернаторів набували репресивного характеру, вони оголошували надзвичайний стан в місцевостях, де поширювалась революційна пропаганда. Це зумовило підпорядкування 1882 р. київському генерал-губернатору Чернігівської та Полтавської губерній з правом вживати надзвичайні заходи для посилення охорони державного спокою і громадського порядку. Інститут генерал-губернаторства тривалий час тримав весь історичний регіон під пильним контролем із-за недовіри до місцевої еліти та у зв’язку з військовими і політичними подіями в Східній Європі, де зійшлися ніби два світи, за кожним з них був великий історичний досвід і традиція державного життя. Вважається, що поляки хоча вже не мали власної держави, а Російська імперія володіла значним механізмом підкорення, їхнє протистояння тут здійснювалося протягом усього ХІХ і початку ХХ ст. Отже, діяльність генерал-губернаторів цього регіону зосереджувалась на адміністративно-поліцейських функціях. Поширення загальноросійських буржуазних реформ звузило об’єм влади генерал-губернаторів та привело до ліквідації дискредитованої в революційний час інституції.
У підрозділі 5.4: “Канцелярія генерал-губернатора: структура, функції, сучасний стан архіву” досліджено структуру регіональної установи у процесі набуття повноважень і виконання функцій та відзначено, що в її діяльності переважали такі напрями як таємний нагляд і контроль за розвитком регіону, забезпечення виконання урядових завдань на перерозподіл земельної власності для передачі російським власникам. Особовий склад Канцелярії набирався виключно з російських чиновників, на яких уряд покладав проведення урядової політики, тому ця установа виразно відрізняється від їй подібних. Посилено наглядові та контролюючі функції генерал-губернаторів, які постійно використовували чиновників центрального апарату, об’єктивно приводило до наповнення документів важливою узагальнюючою інформацією соціально-економічного і політичного змісту та до підвищення їхньої інформативності в управлінській діяльності. Власна Канцелярія генерал-губернатора, інститут позаштатних чиновників та міжвідомчі тимчасові комісії дозволяли правителю краю достатньо повно контролювати і направляти соціальні процеси свого регіону, що знайшло відображення у документному комплексі, покладеного в основу відомчого архіву цієї установи.
Канцелярія генерал-губернатора організувала систему документів, якою поставила нижчі установи під повний контроль. Наглядом за соціальними процесами та спрямуванням їх у визначеному напрямі, забезпечувалося формування документів (звіти, огляди, циркуляри, протоколи, донесення, скарги), кожний вид якого ніс відповідний рівень інформації про становище та тенденції розвитку регіону. Об’ємне діловодство Канцелярії створило відомчий архів, який напряму залежав від кількості вхідних та вихідних документів власних, уряду і підлеглих установ, а також від тривалого періоду існування самої Канцелярії. Ступінь збереженості фонду (244 тис. справ), що становить десяту частину його діловодного комплексу, дозволяє досліджувати історію цієї інституції і основні соціальні процеси, що нею документувалися впродовж 82 років.
Отже, приведення адміністративно-політичної структури регіону у відповідність до імперської було найголовнішим заходом у першій половині ХІХ ст., в другій - генерал-губернатори лише довершували розпочате станове унормування, зокрема, найдовше чиншової шляхти. Київські генерал-губернатори ініціювали появу правових актів для всього Правобережжя, якими унормовували соціально-станові відносини, а спираючись на укладені за їхньою участю закони, вони змінювали соціальний статус населення, уподібнюючи його до російського, вдаючись до репресивних методів, з опертям на військову силу. Майже всі генерал-губернатори очолювали Київський військовий округ, що значно розширювало владні повноваження цієї інституції.
Інтеграційним процесам, які ініціювали генерал-губернатори, уряд надавав легітимності, спираючись на офіційну ідеологію щодо обґрунтування справедливості повернення Правобережной України під російську корону. Цій доктрині підпорядковувалася діяльність наукових установ. Продемонстрована діяльністю громадівців у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства наукова схема регіонального історичного процесу призвела до його закриття. Культурна та релігійна відмінність регіону усувалась як така, що не відповідала духові російської присутності. Вирішення “українського питання”, ставлення уряду до якого визначали генерал-губернатори, мало свої особливості. На початковому етапі його зародження, вони відмічаючи його слабкість, намагалися надати йому лише антипольського спрямування. Більш значні його прояви були заблоковані Валуєвським циркуляром (1863 р.) і Емським указом (1876 р.). Українофільство було оголошене поза законом, а його представники, як і поляки, каралися і адміністративним шляхом висилалися за межі України.
Висновки є результатом дослідження історії функціонування інституту генерал-губернаторства в Україні ХІХ-початку ХХ ст. Багатоаспектні напрями діяльності державних установ в Україні, що здійснювали управлінські функції на її історичних територіях на сьогодні є окремим об’єктом історичного дослідження і розглядаються спеціальною історичною дисципліною “Історія державних установ”. Досягнення незалежності України і зникнення великодержавного, комуністичного пресу звільнило науку від догматичного полону заангажованих ідеологією проблем державного будівництва в минулому України і дозволило активізувати об’єктивний аналіз історичного досвіду, зокрема проблеми інтеграції українських земель-регіонів у Російській імперії.
Джерельна база дослідження діяльності генерал-губернаторів і їх канцелярій складається з діловодних документів, законодавчих та нормативних актів, опублікованих у трьох виданнях “Полного собрания законов”, а також представлена спогадами, мемуарами, щоденниками, епістолярним жанром. Однак, вона не стала спонукальним чинником до з’ясування історії державних установ, що фактично регулювали життєдіяльність людських спільнот на українських землях. Виняток становлять окремі дослідження установ поліції і жандармів, та й то лише в контексті вивчення революційного руху. Водночас для історичної науки актуально здійснити комплекс спеціальних досліджень історичного досвіду державного управління в Україні під час її перебування у складі інших держав. Вивчення історії такої своєрідної форми державної влади і управління як інститут генерал-губернаторства, який діяв в історичних регіонах —Лівобережній, Слобідській, Південній і Правобережній Україні і визначав становище і характер їх перебування у складі імперії показує, що історія установи фактично несе найбільш повну і конкретну інформацію про устрій, найближчі потреби та інтереси людини й влади, боротьбу державних і недержавних інтересів, а також становище тогочасної людини у її взаємовідносинах з державою, що складає суть багатьох проблем історичного процесу в його конкретних проявах. З цього погляду сутність влади генерал-губернатора полягала в тому, що йому передавались у віддаленому регіоні значні повноваження, які фактично робили його вершителем долі людей і активним співучасником цілісного, а не окремого історичного процесу в краї, та вимагає від історика врахування особистісного чинника при вивченні цієї складової історії державних установ в Україні.
Генерал-губернаторська форма управління пройшла кілька етапів становлення. Російська імперія, що постійно зростала за рахунок нових територій, знайшла в ній управлінський інструмент під час проведення місцевих адміністративних реформ. Генерал-губернатор, як намісник, був продовжувачем одноособової абсолютистської форми влади, забезпечував усіма заходами, аж до військових, втілення політичних і соціально-економічних інтересів імперії у ввірених його управлінню губерніях. Ускладнення державної організації, намагання проникнути в глибину соціальних процесів і змінити їх хід, вимагало саме такої модернізації імперського апарату управління. Розбудова Росії на фундаментальних просвітніх засадах західного абсолютизму — адміністративна централізація, раціоналізація, унормоване законодавство, заохочення іноземної імміграції та підприємництва — втілилося в організації владної посади-установи генерал-губернатора.
Канцелярія генерал-губернатора на території України була надгубернською установою з вищими владними повноваженнями в регіоні. Реформатори за Олександра І передбачали, що на етнічно-національних територіях генерал-губернаторства отримають статус повноправної інституції в системі федерального управління при введенні конституції. Відколи уряд зосередився на централізації і уніфікації управління імперією, галузева або міністерська форма врядування вимагала управлінської єдності і витіснила генерал-губернаторську, намісницьку по своїй суті форму влади з центральних губерній Росії і залишила її на окраїнних, прикордонних територіях.
Напрями, форми і методи діяльності ставленика самодержця і головного адміністратора в значній мірі визначався ступенем інтегрованості підвладної території. Соціально-економічні та політичні особливості окраїн не дозволяли імперській владі поширити на них загальноросійську систему управління. Статус Канцелярії як надгубернської установи з намісницько-провінційним характером врядування чергувався з паритетними контрольними правами поряд із центром. В 1830-1850-х роках у регіонах інститут генерал-губернаторства був рівноправними з міністерствами. Однак рівень реальної політичної влади генерал-губернатора був вищим за його правовий статус, особливо в першій половині ХІХ ст. Як намісник самодержця, він наділявся дискреційними повноваженнями, давав розпорядженнями на основі власного розуміння ситуації, узгоджуючи дії із загальною тенденцією та правовими нормами, що були чинними на той час у державі.
З розвитком міністерської системи врядування повноваження генерал-губернатора на пряме підпорядкування царю обмежилися і в наступний період ця структура надгубернської влади була введена у систему Міністерства внутрішніх справ. Відтак відбулося звуження обсягу повноважень і функцій генерал-губернатора, перетворення Канцелярії на проміжну установу між центром і губерніями, що й спонукало уряд знову шукати їй місце в системі регіонального рівня влади.
Причин звернення уряду до інституту генерал-губернаторства на початку ХІХ ст. відзначається декілька. На перше місце виходять особливості входження регіонів до складу Російської імперії та відмінності їхнього соціально-економічного розвитку. Віддаленість кордонів від столиці, слабкість зв’язку або й відсутність комунікаційних сполучень викликали невпевненість у можливості утримати приєднані землі. Слід відзначити, що кожен регіон в Україні мав місцеву еліту, стосунки якої з владою складалися по-різному.
Важливу роль у формуванні нової адміністративної системи відігравала складність етносоціальних процесів. Ступінь поліетнічності і самоврядності неросійських народів змушував уряд рахуватися з їхніми особливостями. До них можна віднести і релігійно-культурні, світоглядні переконання місцевого населення, в тому числі колоністів, яких затребувала імперія, а також природно-географічний фактор розміщення українських земель.
Територія України ввійшла до складу імперії через генерал-губернаторське управління трьома великими частинами. Кожне з досліджуваних генерал-губернаторств наставлялося в різний час з метою швидкої уніфікації управління й підпорядкування загальноросійським законам. Малоросійське генерал-губернаторство, створене на початку ХІХ ст., мало яскраві регіональні відмінності, але в результаті інтеграційного розвитку регіон першим позбавлений соціальних особливостей та введений під єдине централізоване управління. На Півдні України генерал-губернаторство створювалося дещо пізніше, та під увагою російської присутності в регіоні, після проведення буржуазних реформ і виконання завдань інтеграції майже за однаковий проміжок часу з Малоросійським, було ліквідоване. Київське генерал-губернаторство створювалося з подібною метою, але спротив місцевої еліти подовжив період його функціонування.
Відзначаємо, що найважливим у діяльності інституту генерал-губернатора було приведення до однорідності з російськими соціальних структур, серед яких виділялися традиційні стани, окремі соціальні й етно-національні угрупування. Цього досягалося шляхом законодавчої ініціативи генерал-губернатора, погодженням його заходів з імператором, що потім розглядалися міністерствами, Сенатом, Комітетом і Радою міністрів, Державною радою. Найпершим у діяльності інституції генерал-губернатора було приведення у відповідність із російським місцевого законодавства. Литовський статут, чинний в Україні, укладений в інших історичних, культурно-національних традиціях, що унормовував соціальні відносини в ліквідованих державних утвореннях, в кінці 1830-х років відмінявся. На його зміну приходили загальноросійські закони, кодифікація яких завершилася 1830 р. При неможливості поширення російських законів практична діяльність установ і посадових осіб регламентувалася Канцелярією генерал-губернатора в найдрібніших деталях. Для південних генерал-губернаторів важливим стало унормування термінів пільг та привілеїв іноземних колоністів. В такий спосіб здійснювався контроль соціально-економічних інтересів станів. Отже, саме через головних правителів центральний уряд встановлював міру підпорядкування регіонів загальноросійському законодавству.
Заміна установ попередньої влади й поширення російської державності в регіонах забезпечувалися в першу чергу адміністративними заходами. Канцелярія генерал-губернатора контролювала діяльність державних і станових установ різних відомств, давала згоду на призначення, звільнення і проходження чиновниками служби: присвоєння звань, чинів, нагород, пенсій, надання відсоткових надбавок до посадових окладів та набуття маєтностей в Україні. Генерал-губернатор відповідав за кожного чиновника, справа якого розглядалася в судовому порядку. Особи, що обиралися дворянством в повітові та губернські установи, схвалювались ним після кожних виборів. В період великих буржуазних реформ ці сановники започатковували нові державні і самоврядні установи та посади з обґрунтуванням їх необхідності та функціональної направленості.
Соціальні процеси регулювалися через органи поліції, котрі найпершими потрапляли в безпосереднє підпорядкування генерал-губернатора. Слабкість і залежність станової поліції від місцевих виконавчих структур уповільнювали проведення урядової політики, змушували генерал-губернатора, зокрема київського, вдатися до кількаразової реформи установ поліції й наставляння на посади державних чиновників. Відсутність та недосконалість місцевих установ політичної поліції зумовили покладання на Канцелярію генерал-губернатора виконання й цієї функції.
Генерал-губернатор поєднував в своїй особі цивільне й військове управління, опікувався регулярними військами на своїй території, контролював виконання рекрутської повинності. Напередодні та в період воєн, під час польського повстання саме він виконував обов’язки командувача, формував військові з’єднання, в тому числі козацькі полки й ополчення. Після військової реформи 1862 р. новоросійські та бессарабські й київські генерал-губернатори практично майже всі призначалися начальниками військових округів, що значно посилювало владні повноваження їхньої установи.
Інституція генерал-губернатора визначала політичну стратегію і методи здійснення економічної інтеграції, зокрема підпорядкування господарсько-торговельного комплексу регіонів загальноросійським потребам. Канцелярія генерал-губернатора залучала необхідні дані та окреслювала стратегічне становище краю, стан шляхів сполучень, портів, місця та час проведення ярмарків та дбала за їх благоустрій. Становлення російської державності на неросійських землях супроводжувалося значним будівництвом помешкань державних установ, особливо в Лівобережній Україні і на Півдні, що здійснювалося під егідою генерал-губернатора, в розпорядження якого надходили значні місцеві й державні кошти. Уряд надавав Канцелярії значних повноважень у контролі за функціонуванням податкової системи, зокрема, станом сплати податків та недоїмок, статків міських органів влади. Вона організовувала державну допомогу в період надзвичайних ситуацій, неврожаїв та епідемій. При Канцелярії генерал-губернатора зосереджувалося вивчення природних ресурсів краю, прогнозувалося їхнє освоєння. На генерал-губернатора уряд покладав обов’язки облаштування іммігрантів, напрями їхньої виробничої діяльності та урядової політики щодо подальшого проживання та вкорінення в місцеву систему землеволодіння і станову приналежність.
Судові функції генерал-губернатора, що з часом були передані цивільним губернаторам, полягали в загальному нагляді за судами та схваленні рішень місцевих судових інстанцій, особливо щодо вироків про смертне покарання.
Діяльність генерал-губернатора кожного регіону набула притаманних для цього краю рис, що були викликані особливостями інтеграційних процесів. Порівнюючи кожне генерал-губернаторство в Україні опукліше видними стають спільні заходи, що вони застосовували для уніфікації соціальних угрупувань населення та їх асиміляції. Канцелярія кожного генерал-губернаторства стала консолідуючим центром ідеологічного тиску на розвиток напрямів і форм освіти, наукового і культурного життя, котрі здійснювалися на основі російської культурної традиції й мови. Політична, наглядова та контрольна функції найтіснішим чином вживалися зі зросійщенням регіонів.
Аналіз інституту генерал-губернаторства як органу місцевої влади в кожному з регіонів окремо показує його надгубернські державні заходи та їхні наслідки.
Малоросійський генерал-губернатор ставив завдання поглибленої асиміляції українського дворянства шляхом визнання його заслуг і привілеїв та примусу до статської і військової служби, бо воно повільно втягувалося в орбіту загальнодержавних інтересів, переймалося власним господарюванням патріархального типу, відстоювало привілеї у гуральництві, якому підпорядковувалося землеробство й скотарство. Генерал-губернатор унормував статус козаків, використавши їхнє право на землю і військовий досвід, що затримало процес переведення їх до стану державних селян. Ліквідація відмінностей у соціальній структурі, судочинстві, козацько-військових і культурно-господарських традиціях, які уповільнювали остаточну інтеграцію регіону в Російській імперії, відбулася на середину 1850-х років. Малоросійські губернії першими потрапили під значний тиск і вплив російської бюрократії й культури. З цією метою інституція генерал-губернаторства енергійно займалася розбудовою адміністративних помешкань столиць регіону - Полтави й Харкова, впровадженням закладів освіти, театру, вшанування місць російської перемоги під Полтавою.
Своєрідне геополітичне становище, економічний, соціальний, демографічний та етнічний фактори Півдня України зумовили відмінні процеси в управлінні регіоном, що закріпилися в діяльності Канцелярії новоросійського й бессарабського генерал-губернатора. Південні генерал-губернатори мали значну свободу у сфері господарських, торгово-економічних повноважень, котра сприяла освоєнню регіону, його заселенню, наданні чи продовженні пільг зовнішнім і внутрішнім іммігрантам, у відповідності з їхніми господарськими навичками. Економічне освоєння регіону полягало у визначенні генерал-губернаторами співвідношення між формами державного протекціонізму й фритредерства. Більше за інших ці генерал-губернатори переймалися дипломатичними, військовими і протиепідемічними, карантинними заходами. Канцелярія генерал-губернатора, особливо в часи М. С. Воронцова, стала організаційним центром поширення російської освіти і науки, зокрема в Одесі, культури і мови серед поліетнічного населення Південної України. Уряд ліквідував генерал-губернаторство після проведення буржуазних реформ на Півдні.
Київський генерал-губернатор не знайшов спільної мови з місцевою елітою за її участь у першому та другому польських повстаннях і визначив основним своїм завданням усунути її від панування в краї. Він заміняв в установах її російськими чиновниками, зокрема не допускав до владних повноважень в місцевих виборних установах. Генерал-губернатор найбільше уваги приділив дрібному дворянству, шляхті, яку понижував в соціальному статусі, прирівнюючи значну її частину до селянського стану. Суперництво між шляхтою і російською адміністрацією в праві на землеволодіння закінчилося встановленням державного контролю за землекористуванням і земленабуттям. На кінець ХІХ ст. Канцелярія генерал-губернатора помітно активізувала контроль за діяльністю у сфері економічного розвитку краю, де розбудовувались шляхи сполучень, пожвавлювались торговельно-економічні процеси.
Інституція генерал-губернаторства окреслюється особою сановника, наділеного легітимними повноваженнями від імператора на неросійських територіях. Перші головні начальники в тій чи іншій мірі сповідували концепцію “справжньої” монархії, засади епохи Просвітництва, згідно з якими держава мала дбати про розвиток і благоустрій краю. Вибір на посаду зумовлювався знатністю походження та військовими заслугами. Ті з них, хто брав участь у військових кампаніях мали більші шанси зайняти посаду на приєднаних землях та набути тут маєтності. Ділові якості генерал-губернатора, вміння визначати пріоритетні напрями в розвитку регіону, законодавчо їх забезпечити, сприяли успіхові інтеграційних процесів. Здатність генерал-губернатора поєднати інтереси центру і регіону, вміння знайти спільну мову з імператором, двором, міністрами та місцевою елітою гарантували тривалість її обіймання.
Зосередження на посаді генерал-губернатора широкого кола різноманітних владних повноважень, невизначеність їхніх меж, нечітке законодавство щодо взаємин із вищими, центральними і становими установами сприяло тому, що ці сановники в залежності від управлінської культури надавали посаді особистих характерних рис. Кожен посилював значущість ввіреного йому регіону в імперії та підкреслював власну роль в інтеграційному процесі. Чим більшої ваги набирала інтеграція, тим більшими за об’ємом ставали його повноваження. Значний управлінський досвід генерал-губернатора уможливлював тонко відчути найменший спротив місцевого соціуму; він ліквідовував або нейтралізовував його всіма доступними заходами аж до військового насильства.
Тривалий час обіймаючи посаду, генерал-губернатор вникав в особливості місцевих проблем і відстоював специфіку регіону. В такому випадку він не поділяв заходів прискореної уніфікації на певній ділянці соціальних перетворень, коли вважав такий процес передчасним. В цьому контексті яскравими періодами стало врядування О. Б. Куракіна і М. Г. Рєпніна, М. С. Воронцова і О. Г. Строганова. В Київському генерал-губернаторстві спостерігається унікальне явище, коли генерал-губернатори почасти підтримали культурний рух, щоб використати історичний антагонізм українців в польсько-російському протистоянні. Діючи толерантними методами, генерал-губернатор досягав більших успіхів в інтеграції регіонів, ніж при жорстких урядових акціях. Ось чому період функціонування Київського генерал-губернаторства (82 роки) виявився значно довшим, у порівнянні з Малоросійським (54 роки) та Новоросійським і Бессарабським (52 роки).
Ліквідація інституту генерал-губернаторства свідчить, що уряд даний регіон перестав розглядати як особливу політико-адміністративну одиницю. Вважалося, що заходами генерал-губернатора було усунуто правові, соціально-економічні та етно-національні особливості, котрі стримували нівеляцію і уподібнення українських губерній із центральними російськими. Відтепер на них поширювалися загальноросійські порядки з губернською адміністративно-політичною системою в контексті імперської моделі врядування.
Вища надгубернська регіональна влада в Україні виконала основну функцію коригування глибинних процесів інтеграції, ініціювала легітимні шляхи опанування кожним краєм, пройшла за 112 років кілька періодів в своєму розвитку. Перший - початок XIX ст. - 1827 р., період протистояння міністерського централізованого управління і генерал-губернаторського, федеративного, децентралізованого. Він завершується відміною інституції генерал-губернатора в центральних російських губерніях із подовженням його функціонування на прикордонних землях. Другий - 1828-1853 рр., період централізації влади і посиленого контролю за провінціями, надання поліцейських функцій генерал-губернаторам. Завершується він укладенням інструкції для генерал-губернатора, де ця посада-установа набирає функції політичного нагляду з підпорядкуванням Міністерству внутрішніх справ.
Третій - 1854-1870-ті рр., період централізації і як наслідок ліквідація двох генерал-губернаторств в Україні та трансформації функцій загального нагляду в надзвичайні повноваження з правом оголошення посиленої охорони і військового стану. Четвертий - 1880-ті-1914 рр., період поступового обмеження функцій генерал-губернатора з передачею його повноважень цивільним губернаторам і місцевим установам Департаменту поліції та ліквідації його посади.
Канцелярія генерал-губернатора встановила струнку систему взаємовідносин із центром і місцевими установами. Її значущість визначалась ставленням імператора і уряду до неї як до військово-похідних канцелярій минулого століття за здатність оперативно, по-військовому реагувати на місцеві події. Структура Канцелярії сприяла швидкому виконанню розпоряджень генерал-губернатора, забезпечувала його необхідними фактичними даними, на основі яких укладались проекти нормативних і законодавчих документів, проводилися офіційні розслідування. Її апарат складався з чиновників особливих доручень, як вищої ланки забезпечення управління, і керівників середньої ланки. Вища ланка формувалася з високоосвічених управлінців міністерського рівня та досвідчених - губернського. Крім штатних, набиралися чиновники понад штат із кількох міністерств: внутрішніх справ, військового, юстиції, торгівлі, які відряджалися для обіймання державних посад в губерніях і повітах. Посади чиновників нижчої категорії обіймали вихідці з місцевого дворянства, для яких служба в Канцелярії генерал-губернатора відкривала можливості кар’єри, отримання орденів, пенсій, набуття землі тощо.
Установа мала раціональну, нескладну структуру, поділялась на експедиції, відділення, частини або діловодства та столи, за кожним із яких закріплювався певний напрям діяльності. Неоднакові умови входження регіонів до складу імперії зумовили відмінну структуру Канцелярій. Найчисельнішою і найбільш розгалуженою виявилась Канцелярія новоросійського і бессарабського генерал-губернатора, потім - київського і малоросійського.
Управлінські документи Канцелярії укладалися за традицією російського діловодства. Питання загальнодержавного та регіонального значення, зокрема соціально-політичної, адміністративної і військової спрямованості, обумовлювали обслуговування інституції різноманітним та об’ємним документообігом. Сама Канцелярія користувалася незначною кількістю їх видів. З вищими та центральними установами вона спілкувалась через огляди, звіти та всепідданіші записки, які відзначаються аналітичним інформативним наповненням. З нижчими - через одноразові та багаторазові розпорядження. За ієрархією інформації документи Канцелярії поділяються на два рівні: перший складають документи вищих і центральних установ, другий - документи місцевих установ. Цей діловодний комплекс характеризується повнотою збереженості, оскільки його документи зосередилися в кількох фондах. Інший рівень інформативної наповненості надходив до Канцелярії генерал-губернатора з місцевих установ. Він відзначався масовістю, системністю та подачею, як правило, одиничних фактів, на основі яких чиновниками Канцелярії здійснювалося місцеве управління. Історія установи концентрується в її ж документах, які є джерелами первинного походження і відповідають високому рівню інформативності. Діловодні комплекси Канцелярій мали пряму залежність від структури самої установи, а ступінь їхньої збереженості стає визначальним фактором репрезентативності та інформативних можливостей сьогоднішніх архівних фондів. Документи Канцелярій київського та новоросійського і бессарабського генерал-губернаторів збереглися, перші, на одну п’яту, другі, на одну десяту свого первісного складу. Утрата архіву Канцелярії малоросійського генерал-губернатора частково компенсується через універсальні покажчики та діловодні і інвентарні описи, що стають вторинними джерелами інформації. Їхня інформативна насиченість дозволяє користуватися ними на правах повноцінних архівних справ.
Генерал-губернаторська форма управління набула в Україні політико-адміністративного характеру і яскраво продемонструвала труднощі інтеграційних процесів, що їх переживала Російська імперія. Саме регіональні особливості та тенденції імперського розвитку найшли відображення в діяльності Канцелярії генерал-губернатора. Діяльність цієї установи на території України відрізнялась за своєю суттю, напрямами діяльності від тих, що діяли в інших окраїнних регіонах. Генерал-губернаторська влада була органічною в системі поліцейсько-бюрократичного управління, вона навіть більше ніж звичайні органи в державі відповідала імперським методам приєднання територій. Українські регіони поступово були введені в загальноросійську систему державного життя, але, як засвідчила історія, інтеграція не набрала завершального характеру.

Основні положення дисертації відображені в наступних публікаціях

Індивідуальні монографії

1. Адміністративні установи Правобережної України кінця XVIII - початку ХХ ст. в російському законодавстві: джерелознавчий аналітичний огляд / Студії. - К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 1998. - Вип. 2.- 75 с.
2. Київське генерал-губернаторство (1832-1914): Історія створення та діяльності, архівний комплекс і його інформативний потенціал.- К.:,УДНДІ архівної справи та документознавства.- 1999. - 144 с.
3. Малоросійське генерал-губернаторство, 1802-1856: функції, структура, архів. - К.: [Держ. Ком. Архівів України], 2001. - 356 с.

Статті в наукових фахових виданнях, збірниках наукових праць

4. До вивчення діяльності Комісії для описання губерній Київського учбового округу // Арх. України. - 1990. - № 6. - С. 49-59.
5. Делопроизводство // Специальные исторические дисциплины: Учеб. пособие / В. О. Замлинский, М. Ф. Дмитриенко, Т. А. Балабушевич и др.- К.: НМК, 1992. - С.106-109.
6. Маловідомий документ до історії Правобережної України ХІХ ст. // Арх. України. - 1996. - № 4-6. - С. 118-125.
7. До історії Київського генерал-губернаторства. Настанови Д. Г. Бібікова // Студії з арх. справи та документознавства. - 1996. - Т. 1. - С. 85-91.
8. Київський генерал-губернатор О. П. Безак та інтеграція Правобережної України у складі Російської імперії // Київська старовина.- 1997. - № 6. - С. 95-105.
9. Генерал-губернатор Д. Г. Бібіков: політичний портрет // Історія України. - 1997. - № 34. - С. 4.
10. Законодавчі акти Російської держави до історії Новоросійського генерал-губернаторства // Студії з арх. справи та документознавства.- 1998. - Т. 3. - С. 82-90.
11. Київський генерал-губернатор О. П. Безак та політика інтеграції Правобережної України у складі Російської імперії // Історія арх. справи: спогади, дослідження, джерела:Зб. на пошану С. Д. Пількевича. - Вип. І. - К., 1998. - С. 59-69.
12. Адміністративно-законодавчі заходи російського уряду для прискорення інтеграції Правобережної України у складі імперії (60-ті роки ХІХ ст.) // Історія України. - 1999.- № 38. - С. 3-4.
13. Про культуру наукового дослідження (на прикладах дослідження історії державних установ) // Архівознавство, археографія, джерелознавство: Міжвід. зб. наук. праць.- К., 1999.- Вип.1: Архів і особа. - С. 62-68.
14. Малоросійське генерал-губернаторство (1802-1856): структура, штатний розпис, архів // Студії з арх. справи та документознавства. - 1999. - Т. 4. - С. 103-109.
15. Вопросник Н. В. Калачова о положении архива Канцелярии новороссийского и бессарабского генерал-губернатора // Отечественные архивы. - 2000. - № 5.- С. 62-66.
16. Малоросійське генерал-губернаторство в період урядування М. Г. Рєпніна (1816-1834) // Укр. іст. журн. - 2000. - № 4. - С. 79-90; № 5. - С. 78-88.
17. “…Настоящее положение малороссийских козаков” (Всепідданійша доповідь 1836 р. генерал-губернатора В. В. Левашова Миколі І) // Арх. України.- 2000. - № 1-3. - С. 29-42.
18. Канцелярія новоросійського і бессарабського генерал-губернатора (1822-1874) // Науковий вісник Ізмаїльського державного педаг. ін-ту. - Ізмаїл, 2000. - Вип. 9. - С 51-54.
19. Генерал-губернатор О. Г. Строганов про необхідність децентралізації управління в Російській імперії // Київська старовина. - 2001. - № 2. - С. 80-89.
20. Становлення і розвиток генерал-губернаторської форми управління в Російській імперії першої половини ХІХ ст. // Архівознавство, археографія, джерелознавство: Міжвід. зб. наук. праць. - К.: 2001. - Вип. 3. - С. 481-500.
21. Канцелярія новоросійського і бессарабського генерал-губернатора (1822-1874): структура, особовий склад, архів // Арх. України. - 2001. - № 3. - С. 39-64.
22. Новоросійський і бессарабський генерал-губернатор М. С. Воронцов (1823-1854) // Укр. іст. журн. - 2002. - № 1. - С. 91-103.
23. Праці Державного архіву Одеської області (Т. 1-3): закономірність чи виклик часові // Архівознавство, археографія, джерелознавство: Міжвід. наук. зб. наук. праць. - Вип. 4: Студії на пошану Руслана Пирога. - К., 2001. - С. 579-584.
24. До питання про підготовку довідника з історії державних установ /Архівознавство, археографія, джерелознавство: Міжвід. зб. наук. праць. - К.: 2002. - Вип. 5: Архіви – складова інформаційних ресурсів суспільства. - С. 481-500.

Матеріали конференцій, що мають пріоритетне значення

25. Генерал-губернатор Д. Г. Бібіков: спроба політичного портрету // Третя академія пам’яті професора Володимира Антоновича.- 11-12 грудня 1995 р.- Доп. та матер.- К., 1996.- С. 242-252.
26. Административная деятельность Д. Г. Бибикова и М. В. Юзефовича по развитию архивного дела на Украине // Историки и архивисты:сотрудничество в сохранении и познании прошлого в интересах будущего: Докл. и тезисы науч. сообщ. Междунар. науч. конф. (27-28 ноября 1997 г.). - М., 1997. - С.157-159.
27. Роль М В. Юзефовича у діяльності Київської археографічної комісії // Матеріали ювілейної конференції, присвяченої 150-річчю Київської археографічної комісії.- К.,1997.- С. 138-143.
28. Київське генерал-губернаторство (1832-1914): генеза, функціонування, структура // Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи. Наук. доп. Всеукраїнської конференції. Київ, 19-20 листопада 1996 р.- Ч. 1 - К.,997. - С.107-115.
29. Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство (1822-1874): основні напрями діяльності, структура // Південь України. Одеса. Четвертий міжнародний конгрес україністів.- Одеса, 26-29 серпня 1999 р.- Доп. та повід.- Одеса,1999.- С.46-54.

Публікації в інших видання

30. “Ода” Юзефовичу // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович / Упоряд. В. Короткий, В. Ульяновський. - К.: Заповіт, 1997. - Т. 2. - С. 328-330.
31. Архівістика: Термінологічний словник / Авт.-упоряд. К. Є. Новохатський , К. Т. Селіверстова та ін. - К., 1998. - 106 с.
32. Всемогутність чи слабкість російської влади в Україні ХІХ ст.: у продовження однієї неординарної статті: Степан Величенко. Царський уряд в українських губерніях 1800-1914 років - всемогутність чи слабкість?: деякі зауваження до методології й інтерпретації// Україна модерна.- Львів, Інститут історичних досліджень Львівського університету.- 1998.- Ч.2-3 // Український гуманітарний огляд.- Вип. 2.-К.: Критика, 1999.- С. 66-74.
33. Бібіков Дмитро Гаврилович // Українські архівісти: Біобібл. дов.- К., 1999.- Вип.1: ХІХ ст.-1930-ті рр. - С.45-47.
34. Мердер Олексій Іванович // Українські архівісти: Біобібл.дов.- К., 1999.- Вип. 1: ХІХ ст.-1930-ті рр. - С.223-224.
35. Рігельман Микола Аркадійович // Українські архівісти: Біобібл. дов.- К., 1999.- Вип.1: ХІХ ст.-1930-ті рр. - С. 283-284.
36. Юзефович Михайло Володимирович // Українські архівісти: Біобібл. дов.- К., 1999.- Вип. 1: ХІХ ст.-1930-ті рр. - С.352- 353.
37. Бибиков Дмитро Гаврилович // Довідник з історії України: А-Я / Вид. 2, доопрац. і доповнене. - К.: Генеза, 2001. - С. 63.
38. Воронцов Михайло Семенович // Довідник з історії України: А-Я / Вид. 2, доопрац. і доповнене. - К.: Генеза, 2001. - С. 130.
39. Куракін Олексій Борисович // Довідник з історії України: А-Я / Вид. 2, доопрац. і доповнене. - К.: Генеза, 2001. - С. 383.
40. Рєпнін Микола Григорович // Довідник з історії України: А-Я / Вид. 2, доопрац. і доповнене. - К.: Генеза, 2001. - С. 653. У співав.

Наукові рецензії

41. Рец.: История русской православной церкви в документах региональных архивов России: Аннотированный справочник-указатель. - М.: Издание Новоспасского монастыря.- 1993.- 681 с. // Арх. України - 1994. -№1-6.- С.97.
42. Рец.: Архівний збірник на посвяту 90-річчю Полтавської вченої архівної комісії // Записки Наукового товариства імені Шевченка.- Т. ССХХХІ. Праці спец. іст. дис. - Львів, 1996. - С. 593-594.
43. Рец.: А. Е. Иванов. Ученые степени в Российской империи. ХVIII в.- 1917 год. // Укр. іст. журн. - 1998. - № 5. - С.135-137.
44. Рец.: Патриція Герлігі. Одеса. Історія міста, 1794-1914 / пер. Юрія Олійника.- К.:Критика, 1999.- 383 с. // Український гуманітарний огляд.- К., 2000.- Вип. 3.- С. 271-274.
Науково- археографічні публікації

45. Селянський рух на Україні. 1826-1849 рр.: Зб. док. і матеріалів / Упоряд. В. П. Баран, Г. В. Боряк, М. І. Бутич, В. С. Шандра та ін.- К.: Наук. думка,1985. - 503 с.
46. Робітничий рух на Україні (Становище та боротьба робітничого класу, 1861-1884 рр.): Зб. док. і матеріалів/ Упоряд. В. П. Баран, Г. В. Боряк, М. І. Бутич, В. С. Шандра та інші. - К.: Наук. думка, 1986. - 423 с.
47. Селянський рух на Україні. 1850-1861 рр.: Зб. док. і матеріалів / Упоряд. В. П. Баран, Г. В. Боряк, М. І. Бутич, В. С. Шандра та інші. - К.: Наук. думка, 1988. - 448 с.
48. Робітничий рух на Україні (1885-1894 рр.): Зб. док. і матеріалів / Упоряд. В. С. Шандра, В. П. Баран, М. І. Бутич, та інші. - К.: Наук. думка, 1990. - 440 с.
49. Щоденник Олександра Кістяківського // Київська старовина. - 1992. - № 6. - С.19-35.
50. Кістяківський О. Ф. Щоденник (1874-1885): У 2 т. / Упоряд. В. С. Шандра (старш. упоряд.), М. І. Бутич, І. І. Глизь та ін. - К.: Наук. думка, 1894. - Т. 1: 1874-1879. - 647 с.
51. Кістяківський О. Ф. Щоденник (1874-1885): У 2 т. / Упоряд. В. С. Шандра (старш. упоряд.), М. І. Бутич, І. І. Глизь та ін. - К.: Наук. думка, 1895. - Т. 2: 1880-1885. - 584 с.

Наукове редагування

52. Українські архівісти: Біобібл. дов. / Упоряд. О. М. Коваль, І. Б. Матяш, В. С. Шандра: У 3-х вип. - К., 1999. - Вип. перший (ХІХ ст.- 1930-ті рр.). – 368 с. (Відп. ред).
53. Галицьке намісництво (1772-1921): Архівно-бібліогр. фонд. покажчик. - К.: ЦДІА у Львові, 1990. - 212 с. (Відп. ред).
54. Бовуа Д. Шляхтич, кріпак і ревізор. Польська шляхта між царизмом та українськими масами (1831-1863) / Наук. ред. В. Шандра, Н. Яковенко; пер. з фр. З. Борисюк - К.: ІНТЕЛ, 1996. - 616 с.

АНОТАЦІЇ

Шандра В. С. Інститут генерал-губернаторства в Україні ХІХ - початку ХХ ст.: структура, функції, архіви канцелярій. - Рукопис ( 455 с.)
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України. - К., 2002.

Дисертація присвячена комплексному дослідженню функціонування інституту генерал-губернаторства і його місця в історії України ХІХ – початку ХХ ст. З’ясовано витоки генерал-губернаторської влади в межах історичних регіонів – Лівобережної, Слобідської, Правобережної та Південної України, запровадженої для завершення їхнього інкорпорування у складі Російської імперії. Доведено, що Канцелярія генерал-губернатора мала статус надгубернської, вищої регіональної установи на підпорядкованих територіях кількох губерній. Порівняльним аналізом наглядово-контролюючих функцій генерал-губернатора вста новлено, що шляхом соціально-економічних, політичних, законодавчих, культурно-освітніх і військових заходів цей інститут влади спрямовував асиміляцію еліти та інтеграцію регіонів.
Розглянуто структуру Канцелярії генерал-губернатора, що документувала соціальні процеси, вивчено систему управлінських документів створеного діловодного комплексу, що знаходиться у системі фондів державних архівів і функціонує як джерело ретроспективної історичної інформації з високим ступенем репрезентативності і достовірності.
Ключові слова: інститут генерал-губернаторства, Малоросійське генерал-губернаторство, Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство, Київське генерал-губернаторство, канцелярія генерал-губернатора, структура канцелярії, діловодство канцелярії, історія державної установи, вища регіональна установа, надгубернська установа, регіон, інтеграція, відомчий архів.

Шандра В.С Институт генерал-губернаторства в Украине ХІХ– начала ХХ вв.: структура, функции, архивы канцелярий. - Рукопись (455 с.)
Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук, по специальности 07.00.06 – Историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. Институт украинской археографии и источниковедения им. М. С. Грушевского НАН Украины, Киев, 2002.
В диссертации на основании источников и научной литературы исследовано роль и место института генерал-губернаторства в истории Украины в ХІХ - начале ХХ в. Задуман как наместническая должность он трансформировался в институт власти с управленческими и политическими функциями и занял статус высшего регионального, надгубернского учреждения. Власть институции генерал-губернатора, полученная легитимно от императора, фиксировала незавершенность инкорпорирования региона в империю и признание верховною властью его отличий в сравнении с Великороссией. На губернии с генерал-губернаторськой формой управления, объединенные в генерал-губернаторства: Малороссийское (1802-1856), Новороссийское и Бессарабское (1822-1874) и Киевское (1832-1914) не распространялась в полной мере общероссийская система управления. На основании сравнительного анализа основных функций генерал-губернаторов установлено, что деятельность этого института власти была направлена на полную интеграцию регионов в составе Российской империи и ассимиляцию элиты путем сосредоточения в одной должности политического надзора и управленческих полномочий. Функции генерал-губернаторов, хотя существенно и не зависели от особенностей регионов, но влияли на приоритеты в их деятельности и сводились к политико-административному надзору и контролю над деятельностью государственных и выборных учреждений, в том числе и воинских частей. Специфические черты в управлении генерал-губернаторствами отражали региональные особенности, что заставляло имперский центр концентрировать деятельность генерал-губернаторов на приведение к однородности местные социальные структуры с российскими, ликвидировать отличия в политическом и социально-экономическом отношении, отменять действия местных правовых норм, льгот и привилегий с распространением общероссийских порядков.
Рассмотрено структуру Канцелярии каждого генерал-губернатора, должностные обязанности чиновников, отмечено рациональное документирование социальных процессов и создание делопроизводственных комплексов, что сохранились на сегодня в системе фондов государственных архивов Украины и функционируют как источники ретроспективной исторической информации свысокой степенью репрезентативности и достоверности.

Ключевые слова: институт генерал-губернаторства, Малороссийское генерал-губернаторство, Новороссийское и Бессарабское генерал-губернаторство, Киевское генерал-губернаторство, канцелярия генерал-губернатора, структура канцелярии, делопроизводство канцелярии, регион, история государственного учреждения, высшее региональное учреждение, надгубернское учреждение, интеграция,
ведомственный архив.

Shandra V. S. The Institution of Governorship-General in Ukraine in the Nineteenth – the Beginning of the Twentieth Centuries: Structure, Functions, Archival Collections of the Offices. – Manuscript.
Thesis for the Degree of Doctor of Sciences (History), speciality 07. 00. 06 — Historiography, Source Studies and Special Historical Disciplines.
M. Hrushevs’kyi Institute of Ukrainian Archeography and Source Studies, Kyiv, 2002.

The thesis is devoted to the complex research of the institution of Governorship-general in Ukraine in the XIXth – the beginning of the XXth centuries. It has been assessed sources of the governor-general’s power, what had been introduced at the borders of the historical regions – Left-Bank, Sloboda, Right-Bank and South Ukraine in order to complete their incorporation into the Russian empire.
It has been demonstrated that the governor-general’s administration was a supergovernorship-general higher regional institution in subordinated territories of several governorships-general. By means of comparative analysis of governor-general’s control functions it has been ascertained that the institution turn activity to assimilation of elite and integrations of regions.
It has been considered the structure of the Governor-general’s office that documented social processes, system of office work complex, that is being kept at State Archives and functions as source of retrospective information with a high degree of representation and authenticity.
Key words: Institution of Governorship-General, the Little Russia Governorship-General, the Novorosiia and Besarabiia Governorship-General, the Kyiv Governorship-General, the Governor-General’s Office, History of State Institutions, Higher Regional Institution, Superprovince Institution, Region, Integration, Department archives.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

Пошукова анотація: випробуванням Звільнення каяттям дійовим поруки примиренням відбування дисципліни Зворотна громадськістю іміджу Зв’язки Зґвалтування адвокатом влади громадянами податкової реформа Соціалістичної Земельні процесуальні Земля довірою Злочин наслідками дорожнього людяності ОВС банкрутством необережність віросповідання економіки підприємницької найму мотиваційній пересування вузами підприємницьких фінансових приватної трудових Змішані вини інформації захисту винагороди безпідставного шкоди рятування загрози доручення підстави Європи Зовнішньоекономічні сліди Ідеологія Локка Імідж Імміграційне слідчого дитини міграції морського Імплементація Імунітет Інвестиційні договори самоврядування вчителя технології банкрутства губернаторства громадянства представництва Чехословаччині самоврядування моральної Польща омбудсмана підсудності піклування поруки потерпілого консулів Президента Франції Інститутпрезидентства співучасті присяжних губернатора конституційного народовладдя державної адміністрацій ідеологія криміналістики Інтелектуальна культура безпека ООН розслідування органів податкової мореплавства Інформація Іпотека вугледобувну обґрунтування ЗУНР власності трудового Кадрове державному Казна Касаційне час господарської умисних ухилення поліція слідчих приховування некласичний осудними Князівська Кодифікаційна Кодифікаційні Кодифікація Колективні заробітної Колізії Командитні Компенсації місцевого Президента фармакотерапевтична землекористування криміналістичне досудовому Компроміс Комунікативна Конкурентне Конкуренція Консолідація Конституцiйне Конституційна політичних правової юрисдикція юстиція Директорії справами державними освіту приватну творчості життя збори світогляду допомогу контроль конфлікт прав гласності рівності ініціативи Конституційний Суд громадянські делікти екологічні виконавчої міліції поділу внутрішніх парламентаризму громадянина законодавчої безпеки виконавчої стримувань особисті політичні самоврядування омбудсмана відповідальності вищих регламентація грецької міжнародних Канади юстиції військовослужбовців громадських депутатів кордону народів міста депутата меншин органів парламентарів Рахункової Києва виборчого суддів уряду ЄС правотворчому поділу політичних людини громадянина виборів національної національних норми референдуму самоврядування туризму публічної міжнаціональних Конституціоналізм Конституція України Контрабанда Контроль бюджету підприємницькою адміністрацій провадження Контрольний примус Конфіскація внутрiшнiх Конфлікти реформування реалізму управління експертизи розслідування національних політики охорони Концесійні Концесія Координація криміналістичної Кореляційні Корпоративні


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking