Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Есть номера
-2% онлайн заказ


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Інформаційне забезпечення розслідування злочинів (правові і тактико-криміналістичні аспекти)

 

ЛУК’ЯНЧИКОВ ЄВГЕН ДМИТРОВИЧ

ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ
(правові і тактико-криміналістичні аспекти )

12.00.09 – кримінальний процес і криміналістика; судова експертиза

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Київ – 2005


Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Національній академії внутрішніх справ України, МВС України

Науковий консультант
доктор юридичних наук, професор
Бахін Володимир Петрович,
Національна академія державної податкової служби України, професор кафедри кримінального права, кримінального процесу та криміналістики

Офіційні опоненти:
Заслужений юрист України, доктор юридичних наук, професор
Лисиченко Віталій Костянтинович,
Академія державної податкової служби України, професор кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Заслужений діяч науки і техніки України, академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор
Гончаренко Владлен Гнатович,
Академія адвокатури України, завідувач кафедри

Заслужений юрист України, доктор юридичних наук, професор
Лукашевич Віталій Григорович,
Гуманітарний університет “Запорізький інститут державного і муніципального управління”, перший проректор

Провідна установа Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, кафедра криміналістики, МОН України (м. Харків)

Захист відбудеться “30” вересня 2005 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.01 в Національній академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1)

Автореферат розісланий “26” серпня 2005 року

 

Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Л.І. Казміренко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Важливим напрямом діяльності держави в сучасних умовах є запобігання злочинності, в структурі і характері якої останнім часом відбулися зміни. Зросла професійність та жорстокість злочинців, посилюється корумпованість у суспільстві. Організовані злочинні формування характеризуються відносною стійкістю, ієрархічністю, розподілом ролей і функцій між учасниками, самофінансуванням, законспірованістю, просуванням в органи влади своїх функціонерів та прагненням послабити діяльність правоохоронних органів. Усе це відбувається на тлі соціально-економічних негараздів, падіння обсягів промислового виробництва, зростання боргів у заробітній платі і потребує удосконалення законодавства і практики правоохоронних органів з розкриття, розслідування і профілактики злочинів з метою забезпечення прав та законних інтересів громадян, в першу чергу тих, які постраждали від них.
В Концепції забезпечення захисту законних прав та інтересів осіб, які потерпіли від злочинів, схваленої Указом Президента України від 28 грудня 2004 року та плані заходів щодо її реалізації, затвердженому розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2005 року відмічається, що відшкодування шкоди потерпілим від злочину в повному обсязі на практиці здійснюється рідко,
а у випадках, коли особу, яка вчинила злочин, не встановлено або вона переховується – взагалі не здійснюється. Значною мірою це залежить від рівня та якості інформаційного забезпечення розкриття і розслідування злочинів.
В цьому зв’язку назріла проблема реформування і оновлення, згідно з вимогами Конституції України, кримінального судочинства, діяльності правоохоронних органів, зокрема, встановлення такого порядку провадження досудового слідства і його інформаційного забезпечення, який би відповідав принципам демократичних країн світу і спирався на історичні особливості і національні традиції українського народу. Важливу роль у вирішенні цих завдань щодо подолання сучасної злочинності має чіткий розподіл основних державних функцій в галузі протидії злочинності (кримінально-процесуальної та оперативно-розшукової) та, відповідно, суб’єктів, які їх реалізують.
Окремим напрямам інформаційного забезпечення розслідування злочинів приділяється постійна увага науковців. На дисертаційному рівні досліджувалися: теоретичні основи одержання інформації про злочинця з матеріальних джерел на досудовому слідстві (К.В.Скибицький 1974р.); удосконалення інформаційного забезпечення слідчої діяльності органів внутрішніх справ на основі використання методів інформатики (Ю.В.Попов 1989р.); криміналістичні методи та засоби подання інформації на досудовому слідстві (В.Я.Лукашенко 1992р.); використання слідчим інформації на початковому етапі розслідування (В.І.Галаган 1992р.); удосконалення інформаційного забезпечення розслідування злочинів на базі АІПС (К.І.Беляков 1993р.); інформаційне забезпечення використання науково-технічних досягнень у розслідуванні злочинів (І.О.Ієрусалімов 1996р.); концептуальні основи використання інформації при розкритті злочинів (Д.І.Сулейманов 1997р.). Окремі аспекти цієї проблеми у галузево-предметному плані висвітлювали вчені-юристи України Ю.П.Аленін, С.А.Альперт, М.І.Бажанов, В.Д.Басай, В.П.Бахін, В.Д.Берназ, Т.В.Варфоломеєва, А.Ф.Волобуєв, В.Г.Гончаренко, Ю.М.Грошевий, Е.О.Дідоренко, О.Ф.Долженков, А.Я.Дубинський, В.А.Журавель, А.В.Іщенко, О.А.Кириченко, Н.І.Клименко, І.П.Козаченко, В.О.Коновалова, М.В.Костицький, В.С.Кузьмічов, В.К.Лисиченко, В.Г.Лукашевич, В.Т.Маляренко, М.І.Мельник, О.Р.Михайленко, М.М.Михеєнко, В.Т.Нор, Б.Г.Розовський, М.В.Салтевський, М.Я.Сегай, О.П.Снігерьов, В.В.Тіщенко, В.Ю.Шепітько, М.Є.Шумило, країн СНД Р.С.Бєлкін, І.Є.Биховський, А.К.Гаврилов, Г.І.Грамович, Д.С.Карев, Л.М.Карнеєва, О.М.Ларін, І.М.Лузгін, П.А.Лупинська, І.Л.Петрухін, М.С.Полевой, М.І.Порубов, О.Р.Ратинов, В.М.Савицький, М.С.Строгович, М.А.Чельцов, С.А.Шейфер, М.П.Яблоков та інші. Разом з тим, проблема вдосконалення розкриття і розслідування злочинів багатоаспектна. Вирішення її пов’язане з розмежуванням функцій суб’єктів, які її здійснюють, компетенцією цих суб’єктів при застосуванні засобів інформаційного забезпечення розкриття і розслідування злочинів. В законодавстві і юридичній літературі не сформувалося єдиного підходу до визначення засобів інформаційного забезпечення та їх класифікації, не врегульовані питання взаємодії суб’єктів, на яких покладаються різні функції з розкриття і розслідування злочинів, практика потребує розробки і законодавчого закріплення засобів інформаційного забезпечення адекватних характеру сучасної злочинності. Наведені обставини зумовили обрання теми дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до напрямів, визначених Комплексною програмою профілактики злочинності на 2001–2005 роки, затвердженою Указом Президента України № 1376/2000 від 25 грудня 2000 року, Концепцією розвитку системи відомчої освіти та вузівської науки на період 2001–2005 років (рішення Колегії МВС України від 18 грудня 2000 року № 9 КМ/1), Пріоритетними напрямами наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004–2009 років (п.1.1. наказу МВС України № 755 від 05.07.04 року). Тема дисертації включена до планів науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України на 1998–2005 роки (поз. 2.7). Досліджувані за темою галузево-предметні питання входять складовими до програм і тематичних планів з курсів кримінального процесу та криміналістики, спецкурсів “Організація розкриття та розслідування злочинів”, “Дізнання в органах внутрішніх справ”, які викладаються в Національній академії внутрішніх справ України та інших навчальних закладах МВС України.
Мета та завдання дослідження. Мета дослідження полягає у опрацюванні і висвітленні проблемних кримінально-процесуальних і тактико-криміналістичних напрямків, конкретних завдань та практичних можливостей удосконалення інформаційного забезпечення розкриття і розслідування злочинів.
Вказана мета деталізується за темою такими завданнями:
1. Проаналізувати зміст і специфіку процесуальних форм досудового провадження в кримінальних справах, зокрема, визначити юридичну природу дій передбачених в ст. 97 КПК України уповноважених органів відносно порядку прийняття заяв і повідомлень про злочини та прийняття рішення про порушення кримінальної справи. Визначити досконалість текстової конструкції цієї статті щодо повноважень перелічених у ній суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності про вживання всіх можливих засобів запобігання або припинення злочинів, забезпечення безпеки заявника за наявності погроз або інших протиправних дій (ч.2 ст. 97 КПК), а також порядку і способів перевірки заяв або повідомлень про злочини (ч.3,4 ст. 97 КПК). На підставі аналізу цих норм обґрунтувати відповідні висновки і пропозиції щодо удосконалення змісту цієї статті.
2. На основі співставлення положень діалектичного матеріалізму, теорії доказів у кримінальному процесі і криміналістичного вчення про механізм вчинення злочинів і закономірності їх відображення критично розглянути опубліковані у галузевій літературі дискусійні точки зору про походження, природу різновидів доказів, визначення їх поняття, інформаційної сутності та практичної значущості при провадженні в кримінальних справах.
3. Проаналізувати зміст ст. 22 КПК України в частині, що зобов’язує прокурора, слідчого і особу, яка проводить дізнання вживати всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи та переліку встановлених у ній заборон, у тому числі конкретно не визначених “інших незаконних заходів” сутність яких у ч. 3 цієї статті не розкрита і на практиці породжує неясності.
На основі критичної оцінки текстової конструкції цієї статті і опублікованих дискусійних точок зору, а також анкетування працівників органів внутрішніх справ встановити відповідність положень цієї статті нормам Конституції України і міжнародним правовим актам про захист прав, свобод, честі та гідності людини.
Обґрунтувати позицію автора щодо допустимості і правомірності застосування при провадженні слідчих дій рекомендованих в криміналістичній літературі прийомів психологічного впливу на підозрюваного, обвинуваченого та інших учасників слідчих дій.
4. Визначити сутність поширеного в криміналістичній літературі без конкретного, предметного пояснення, сполучення слів “інформаційне забезпечення розслідування злочинів”, розкрити його структуру і процесуальну значущість як можливої процесуально-галузевої системи функціональних напрямків оптимізації діяльності органів дізнання і слідства при провадженні в кримінальних справах.
5. Дослідити існуючий за чинним кримінально-процесуальним законодавством порядок і умови затримання підозрюваного у вчиненні злочину, визначити його правову природу та запропонувати напрями подальшого унормування в чинному законодавстві.
6. На основі порівняльного аналізу норм Кримінально-процесуального кодексу України, Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” та відомчих нормативних актів визначити узгодженість в них приписів щодо унормування повноважень органів дізнання вживати необхідні оперативно-розшукові заходи з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили.
7. Дослідити правові підстави і форми подолання протидії розслідуванню злочинів та унормування в КПК видів заходів та порядку їх здійснення при провадженні в справах, підслідних слідчим органів внутрішніх справ.
8. Дослідити міжгалузеві предметні зв’язки визначення в ст. 65 КПК поняття доказів і їх процесуальних джерел з класифікацією в криміналістичній літературі відображень злочинів, а також правомірність і допустимість опублікованих в спеціальній літературі рекомендацій щодо застосування для їх виявлення, фіксації і дослідження різновидів криміналістичних, психологічних та інших засобів.
9. Виділити типові особливості процесуальних і тактичних рішень слідчого, які приймаються при провадженні в кримінальних справах. Проаналізувати їх видову специфіку, правову і практичну значущість. Розглянути опубліковані в літературі погляди про криміналістичні, процесуальні і психологічні аспекти рішення слідчого (В.Д.Берназ, А.Я.Дубинський, П.А.Лупинська, С.М.Смоков та інші) та визначити способи інформаційного забезпечення реалізації цих аспектів при прийнятті суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності вказаних їх різновидів в стадіях досудового провадження.
10. З’ясувати співвідношення визначень понять фіксація і документування ходу і результатів слідчих дій та визначити правові і науково-методичні підстави застосування окреслюваних цими поняттями криміналістичних прийомів і технічних засобів при проведенні слідчих дій та розмежувати ті їх різновиди, які підлягають унормуванню в законі, а також ті, які можуть застосовуватися факультативно, лише як допоміжні. В цьому зв’язку визначити процесуальну природу і доказову значущість передбачених у ст. 75 КПК різновидів додатків до протоколів.
Об’єктом дослідження є порядок і умови інформаційного забезпечення при провадженні у кримінальних справах, підслідних слідчим органів внутрішніх справ, визначені в теорії кримінального процесу і криміналістиці повноваження суб’єктів, які його здійснюють та їх узгодженість з закріпленими в законодавстві правами і обов’язками учасників кримінального процесу.
Предметом дослідження є проблеми застосування норм чинного кримінально-процесуального та оперативно-розшукового законодавства, відомчих правових актів у досудовому провадженні, функції суб’єктів інформаційного забезпечення та додержання законності при використанні наукових методів і технічних засобів в процесі проведення слідчих дій і оперативно-розшукових заходів.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є діалектико-матеріалістичний метод пізнання соціальних явищ і процесів, а також концептуальні положення Конституції України, норми кримінального, кримінально-процесуального, адміністративного, інформаційного законодавства України.
В дослідженні використовувались загальнонаукові і спеціальні методи. Порівняльно-правовий – при аналізі норм чинного кримінально-процесуального і оперативно-розшукового законодавства України та вирішення їх в законах інших країн, а також поглядів учених щодо унормування і розуміння окремих інститутів кримінального процесу та оперативно-розшукової діяльності. Формально-юридичний – при співставленні норм чинного КПК України та проекту цього Кодексу, обґрунтуванні висновків і пропозицій щодо їх доповнення чи уточнення. Історико-правовий – при визначенні закономірностей розвитку кримінально-процесуального і оперативно-розшукового законодавства, потреб практики і обумовлених ними передумов закріплення у них відповідних засобів встановлення інформації про злочин її перевірки і формування судових доказів. Догматичний – при визначенні поняття і структури інформаційного забезпечення розслідування та функцій його суб’єктів, а також аналізі конструкцій окремих норм чинного законодавства, обґрунтуванні висновків і пропозицій за темою дослідження. Соціологічні методи – при проведенні і узагальненні результатів опитування слідчих, дізнавачів і оперативних працівників підрозділів МВС України за спеціально розробленою анкетою згідно з предметом дослідження.
Емпіричну базу дослідження становлять статистичні звіти МВС України про рівень злочинності за період 1994–2004 роки, узагальнення слідчої практики
(у 1996–2004 році вивчено 874 кримінальні справи про корисливі та насильницькі злочини у Донецькій, Запорізькій, Луганській, Дніпропетровській, Київській областях та м. Києві), узагальнені дані опитування 768 слідчих і 506 осіб, які проводили дізнання в органах внутрішніх справ різних областей України.
Нормативну базу дослідження складають: Конституція України, кримінальне, кримінально-процесуальне та оперативно-розшукове законодавство України, проект нового КПК України (реєстр № 3456–1), проект модельного КПК для держав – учасниць СНД, кримінально-процесуальне законодавство Азербайджану, Казахстану, Республіки Білорусь, Республіки Молдова, Російської Федерації, Федеративної Республіки Німеччина та відомчі і міжвідомчі нормативно-правові акти МВС України, Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, постанови Пленумів Верховного Суду України.
Теоретичне підґрунтя дисертації становлять наукові праці вчених процесуалістів і криміналістів різних часових періодів, а також, залежно від змісту розглядуваних питань, положення філософії, теорії держави і права, конституційного, кримінального, кримінально-процесуального, оперативно-розшукового та інформаційного права, криміналістики, правової статистики, загальної й юридичної психології, адміністративного, цивільного права і міжнародно-правові акти, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Наукова новизна одержаних результатів визначається предметом дослідження за темою, завданнями і методами їх вирішення. У дисертації вперше у вітчизняній науці кримінального процесу з вико1ристанням методологічних положень теорії кримінально-процесуального права, криміналістики і інших прикладних галузей знань комплексно досліджені структура досудового провадження у кримінальних справах, стан регулювання чинним КПК України діяльності органів дізнання і слідства у цих стадіях кримінального судочинства і його недоліки, обґрунтовані висновки і пропозиції щодо їх усунення. Автором досліджена відповідність окремих процесуальних інститутів і текстових конструкцій норм кримінально-процесуального законодавства і Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, відомчих нормативних актів приписам Конституції України і міжнародно-правовим актам про захист прав, свобод, честі і гідності людини, а також з питань здійснення судочинства при провадженні дізнання і досудового слідства, визначено шляхи і напрямки вдосконалення цих форм досудового провадження і оновлення їх нормативно-правового регулювання та розроблені основи окремого криміналістичного вчення інформаційного забезпечення розслідування злочинів. До найбільш важливих теоретичних і практичних результатів за темою дослідження належать:
вперше:
– обґрунтовано доцільність структурування досудового слідства в залежності від характеру вихідних ситуацій і обумовлених ними завдань при провадженні в конкретних справах і процесуальних дій щодо їх розв’язання на етапі: а) встановлення особи, що вчинила злочин; б) перевірки пред’явленого обвинувачення і прийняття згідно з ст. 212 КПК України рішення про форму закінчення розслідування; в) закінчення розслідування як система процесуальних дій, пов’язаних з підготовкою підсумкового рішення по справі;
– доведено, що покладення на орган дізнання здійснення оперативно-розшукових заходів з метою виявлення ознак злочину і осіб, що його вчинили (ст. 103 КПК) невластива для цих органів процесуальна функція і вона не узгоджується з чинним Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” (ст. 5) та унормованим порядком провадження дізнання в кримінальних справах;
– обґрунтовано положення, що включене в ч. 2 ст. 65 КПК України доповнення про те, що протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів є окремим видом джерел доказів, процесуальна сутність якого у КПК України чітко не визначена і не узгоджується з положеннями законів України “Про оперативно-розшукову діяльність” (ст. 10) та “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” (ст. 15), в зв’язку з чим викликає неясності на практиці і тому потребує відповідної конкретизації і оновленого унормування;
– запропоновано диференційований підхід до визначення фактичних підстав для прийняття процесуальних рішень залежно від їх значущості, а саме, докази або перевірена згідно з вимогами закону конкретна орієнтовна інформація;
удосконалено:
– визначення в теорії доказів і криміналістиці критеріїв віднесення тієї чи іншої інформації до доказової або орієнтуючої. Доведено правомірність застосування цих критеріїв і понять до різновидів інформації, яку встановлено як обов’язковими, так і факультативними засобами;
– класифікацію засобів інформаційного забезпечення розслідування, які поділяються на передбачені законом дії (тобто процесуальні) та науково-допоміжні (факультативні) засоби підвищення ефективності перших і сприяння вирішенню певних тактичних і методичних завдань при провадженні в кримінальних справах (консультації спеціаліста, використання криміналістичних обліків та інше);
– визначення повноважень і функцій органу дізнання як суб’єкта інформаційного забезпечення розслідування злочинів та його взаємодії з оперативними підрозділами і іншими службами МВС України в процесі провадження в кримінальних справах;
– на основі аналізу природи і описаних в літературі поглядів відносно видів і правомірності психологічного впливу на учасників досудового слідства доведено, що вони в ст. 22 КПК викладені розмито і потребують конкретизації з урахуванням положень Конституції України та міжнародних актів про захист прав і свобод, гідності і честі людини та з питань кримінального судочинства, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України;
– обґрунтування, що процесуальні рішення – це засновані на фактично встановлених даних волевиявлення управлінського характеру уповноважених законом органу або посадової особи в формі постанови, вказівки чи розпорядження про здійснення певних дій чи вжиття заходів, спрямованих на вирішення завдань досудових стадій кримінального судочинства;
дістало подальший розвиток:
– розробка положень про особливості застосування засобів інформаційного забезпечення при провадженні слідчих дій оперативними підрозділами за дорученням слідчого і інших суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, та обґрунтування необхідності їх унормування, відповідно в ч. 3 ст. 66 та ч. 3 ст. 114 КПК України;
– на основі аналізу спірних питань щодо порядку зняття інформації з каналів зв’язку та враховуючи нечіткість його визначення в ст. 187 КПК України сформульовано пропозиції про необхідність узгодження текстової конструкції цієї статті з нормами Конституції України (ст. 31) і нормами Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” (ст. 8) та Закону України “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” (ст. 15), а також доцільність розробки узгодженої міжвідомчої інструкції з цих питань;
– виходячи з прийнятих в теорії кримінального процесу і криміналістики положень про те, що вчинення злочинів судових доказів не створює, оскільки вони формуються у визначеному законом порядку, обґрунтовується висновок, що при провадженні в кримінальних справах збираються не докази в їх процесуальному визначенні (ст. 65 КПК), а відшукуються носії інформації в формі відображень механізму злочину, здійснюється їх дослідження і документування за правилами і вимогами до перелічених в ч. 2 ст. 64 КПК видів процесуальних джерел;
– співвідношення понять фіксації і документування слідчих дій, їх результатів, особливості їх застосування щодо інформаційного забезпечення розслідування злочинів та пропозиції про уточнення цих положень у чинному КПК.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що викладені в роботі висновки і пропозиції використовуються:
– у науково-дослідній сфері сформульовані та викладені в дисертації положення, узагальнення, висновки і рекомендації мають як загальнотеоретичне, так і прикладне значення для науки кримінально-процесуального права, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності, а також практики застосування відповідних правових норм, різновидів прикладних спеціальних знань і криміналістичних рекомендацій. Вони в сукупності утворюють підґрунтя для подальшого удосконалення і розвитку теорії інформаційного забезпечення розслідування. Запропоновані нові висновки, теоретичні положення та пропозиції можуть служити базою для подальшого вдосконалення галузевих напрацювань за проблемою інформаційного забезпечення розслідування та розробки нового інструментарію пізнавальної діяльності у цій специфічній сфері практики адекватно сучасному стану і якісним змінам злочинності;
– в законодавчій роботі – висновки, пропозиції та дефініції, сформульовані у дисертації прийняті Комітетом з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України для опрацювання проекту Кримінально-процесуального кодексу України (акт впровадження № 06-19/15-1011 від 12 грудня 2003 р.).
– у навчальному процесі – при підготовці підручників і посібників з навчальних курсів кримінального процесу і криміналістики, а також розробці текстів лекцій і навчально-методичних матеріалів проведення семінарів і практичних занять з цих дисциплін, що підтверджується доданими до дисертації актами впровадження: на кафедрах криміналістики, теорії кримінального процесу та судоустрою Національної академії внутрішніх справ України (акт впровадження від 9 лютого 2005 р.), в Юридичній академії МВС України (акт впровадження від 1 лютого 2005 р.), в Запорізькому юридичному інституті МВС України (акт впровадження від 9 лютого 2005 р.), на кафедрі криміналістики юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (акт впровадження від 23 лютого 2005 р.), на кафедрі кримінального права і процесу юридичного факультету Київського національного університету культури і мистецтв (акт впровадження від 17 лютого 2005 р.), Луганської академії внутрішніх справ МВС імені 10-річчя незалежності України (акт впровадження від 25 лютого 2005 р.);
– у правовиховній сфері – положення і висновки дисертації використовуються для підвищення рівня правової культури і формування фахової правосвідомості курсантів, слухачів, студентів юридичних вузів, співробітників органів дізнання й досудового слідства МВС України. Пропозиції й рекомендації, викладені у дисертації, прийняті й використовуються Головним слідчим управлінням МВС України та Державним науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС України при проведенні навчально-методичних семінарів і практичних занять в системі службової підготовки, а також на курсах підвищення кваліфікації працівників органів дізнання, досудового слідства, експертно-криміналістичних підрозділів МВС України.
Особистий внесок здобувача. Викладені в дисертації положення, які складають новизну роботи, розроблені автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих праць, у дисертації не використовувалися. Особисті теоретичні розробки дисертанта в наукових працях, опублікованих у співавторстві, становлять 50%.
Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації, оприлюднені в формі доповідей і наукових повідомлень на міжнародних і національних науково-практичних конференціях, семінарах, що відбулися в містах: Києві (2001, 2002, 2003), Луганську (1997), Донецьку (1997, 2001), Львові (2000), Дніпропетровську (2001, 2002), Одесі (2000), Хмельницькому (2004).
Результати дисертаційного дослідження використовувалися автором при проведенні занять в системі службової підготовки Головного слідчого управління та Державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України, а також при консультуванні співробітників зазначених підрозділів.
Публікації. Основні положення і висновки дисертації опубліковані в монографії “Методологічні засади інформаційного забезпечення розслідування злочинів”, 2005 рік (20,92 д.а.), двох навчальних посібниках, двадцяти семи наукових статтях, з яких двадцять чотири оприлюднені у фахових виданнях, перелік яких затверджений ВАК України, семи тезах виступів на наукових і науково-практичних конференціях та круглих столах.
Структура дисертації відповідає меті, завданням, предмету дослідження і вимогам ВАК України та складається із вступу, чотирьох розділів (дванадцяти підрозділів), висновків, списку використаних джерел та додатків. Загальний обсяг дисертації становить 429 сторінок, з них основний текст дисертації – 344 сторінки, список використаних джерел на 59 сторінках (670 найменувань), чотири додатки на 26 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мету, основні завдання, методи, об’єкт і предмет дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію та впровадження, щодо публікацій, структури й обсягу роботи.
Розділ перший “Наукові та правові засади інформаційного забезпечення розслідування” складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. Поняття, сутність і структура інформаційного забезпечення розслідування для розкриття змісту поняття “інформаційне забезпечення розслідування” перш за все з’ясовується понятійне значення слова “забезпечення”. Констатується, що з логічної точки зору слово забезпечення в філософії, теорії пізнання і в інших галузях знань не визначено і при використанні сутність його змісту не розкривається. Між тим, згідно з правилами логіки використання загальних (збірних понять) потребує конкретизації функціональної значущості відносно мети застосування або визначення конкретно охоплюємих ним об’єктів при визначенні напрямків використання. Розповсюджене в останній час в процесуальній і криміналістичній літературі вживання слова забезпечення,
у видовому його розмежуванні, наприклад, інформаційне забезпечення розслідування злочинів, доцільно розуміти в двох функціональних значеннях,
а саме, з одного боку правове регулювання досудового слідства і його сутність
з точки зору інформаційного підходу з позиції повноти і досконалості, чіткості регулювання діяльності з дізнання і досудового слідства, а з другого, вдосконалення діяльності органів дізнання і слідства МВС України в плані наукового, методичного забезпечення, використання криміналістики та інших прикладних дисциплін (судової медицини, судової психології) в цілях підвищення якості розкриття і розслідування злочинів.
В цьому зв’язку, виходячи з специфіки органів дізнання і слідства щодо розкриття і розслідування злочинів, загальне поняття забезпечення за його структурно-змістовними функціями умовно поділяється на такі три основні предметно функціональні напрямки: а) служіння; б) обслуговування; в) сприяння, які розкриваються у підрозділі.
Розслідування злочинів розглядається як складний, багатобічний інформаційно-пізнавальний процес, в якому, згідно з законом, приймає участь велика кількість суб’єктів, кожний з яких має свої власні інтереси й специфічні мотиви поведінки, а також певні права і обов’язки. Обсяг інформації, який може бути одержаний із слідів залежить від рівня володіння дослідником відповідними знаннями. У теорії інформації визначений заздалегідь накопичений запас знань називається тезаурусом (скарбницею знань). Так, наприклад, виявлення на місці події відстріляних гільз, відносно до місця де стояв стрілець, тільки для фахівця буде означати тип використаної зброї. Для нефахівця дане розміщення нічого не повідомлятиме. Слід, сам по собі хоча і містить, але не “видає” необхідну інформацію. Щоб її отримати, особа яка його вивчає, повинна мати відповідний запас про це знань.
Аналізуються погляди філософів, процесуалістів, криміналістів про характер і зміст пізнавальної діяльності з розкриття злочинів. Здобувач підтримує думку В.О.Коновалової, що за своєю гносеологічною природою пізнання при розслідуванні подібне пізнанню взагалі і відповідає законам гносеології і мислення, здійснюється у формі специфічної діяльності, що визначається кримінально-процесуальним законом, який регулює порядок і повноваження суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності, умови встановлення інформації і формування доказів.
В сучасній науці поняття “інформація” є одним з фундаментальних поряд з матерією та енергією. Зміст його не є однозначним, а залежить від галузі застосування. Незважаючи на широке застосування даного словосполучення в процесуальній і криміналістичній літературі єдиного погляду щодо нього не існує і воно вживається у і чітко не визначених смислових значеннях, що не сприяє єдиному розумінню понятійної сутності в різних контекстах вживання. На основі аналізу сучасних різновидів визначень інформації в працях процесуалістів і криміналістів, дисертант доходить висновку, що коли за критерій поділу її обирається порядок (форма) та засоби встановлення, припустимо виділяти інформацію, яка встановлена процесуальними засобами (слідчі дії) і факультативно-допоміжними (оперативно-розшуковими і ін.). В цьому зв’язку формулюється висновок про недоцільність підміняти усталений термін “докази” словосполученням – “доказова інформація”, про що слушно зауважував Р.С.Бєлкін та інші. Завершується підрозділ обґрунтуванням положення про те, що доказовість – властивість інформації підтверджувати або спростовувати існування певного факту, який підлягає доведенню у кримінальній справі. Доказове або орієнтуюче значення інформації обумовлюється не характером джерела, у якому вона міститься, а здатністю підтверджувати або спростовувати конкретні обставини і факти у справі. Говорити про доказову або орієнтуючу сутність тієї чи іншої інформації абстрактно, безвідносно до конкретного, реального факту чи його відображення, який нею встановлюється неприпустимо. Завжди треба уточнювати, відносно яких обставин інформація має доказову або орієнтуючу значущість у певній слідчі й ситуації чи на конкретному етапі досудового провадження.
У підрозділі 1.2. Сліди злочину – джерело інформації для встановлення істини у справі аналізується специфічний характер пізнання в процесі розкриття злочинів, яке відбувається на основі вивчення слідів, як результату взаємодії особи і використовуємих нею знарядь з оточуючими її об’єктами, які і є носіями інформації про події минулого. Здійснюється воно ретроспективно, часом при цілеспрямованій протидії зацікавлених осіб і пов’язане з великими труднощами (М.В.Костицький).
В цьому зв’язку автор підтримує думку науковців, які вважають, що характеристика слідів залежить від виду злочинів і злочинів без відображення їх у вигляді слідів не буває А.Ф.Волобуєв, В.К.Лисиченко, М.В.Салтевський). Опредмечення їх за походженням залежить від знання механізму вчинення злочинів та слідів, які вони залишають. Внаслідок події злочину утворюються відображення (сліди), які виступають джерелами інформації про неї, а не судові докази, як стверджував Р.С.Бєлкін і інші. В процесі пізнавальної діяльності з розкриття злочину спочатку мають справу з його слідами (предметами, фактами), які у подальшому можуть стати судовими доказами. Тому потрібно відрізняти пошук і виявлення слідів – можливих джерел доказів, розпізнавання їх походження, механізму утворення і зв’язків з конкретною розслідуваною подією, в процесі проведення слідчих дій, від подальшого мислено-логічного процесу формування на основі отриманих таким шляхом емпіричних знань про них, судових доказів, їх послідуючої перевірки та оцінки як конкретних видів в кожній окремій кримінальній справі.
У підрозділі проаналізовано думки науковців щодо класифікації слідів злочину на матеріальні та ідеальні (А.Н.Басалаєв, П.Д.Біленчук, В.А.Ледащов та інші). Незважаючи на умовний характер такої класифікації і використання її для загострення уваги на особливості механізму слідоутворення і роботи з такими слідами, вона не повною мірою відповідає матеріалістичному розгляду явищ об’єктивної реальності. Більш прийнятною, на наш погляд, є думка авторів, які стверджують, що джерело інформації (слід) завжди матеріальне. Навіть, коли йдеться про інформацію, закарбовану в пам’яті людини, належить говорити про її відображення (психофізіологічне) у матеріальному середовищі, яким у даному разі виступає мозок людини.
В науковій літературі вірно зазначається (Р.С.Бєлкін, М.В.Салтєвський, І.П.Крилов), що відображення злочинної події у зовнішньому середовищі це процес взаємодії, головним у якому є настання змін у відображаючій системі. Вони проявляються у вигляді певних ознак особи, засобів і способів дій. Щоб такі зміни набули значення носіїв інформації про злочин, вони на практиці виявляються, фіксуються, досліджуються розробленими у криміналістиці і інших прикладних галузях знань методами з метою встановлення їх природи, походження, властивостей і сутності їх та наявності зв’язків з розслідуваною подією.
У підрозділі 1.3. Побудова досудового провадження у кримінальних справах за чинним КПК України і проблемні питання щодо його удосконалення досліджується структура досудового провадження, яке відбувається в стадії порушення кримінальної справи і власне досудового розслідування, яке на практиці здійснюється в двох встановлених законом формах: дізнання і досудового слідства.
В науковій літературі є твердження, що досудове провадження охоплює стадії порушення кримінальної справи і досудового розслідування (В.Г.Гончаренко, О.Р.Михайленко), яке може початися і до порушення кримінальної справи, коли будуть виявлені ознаки злочину. Якщо розслідування розглядати як інформаційно-пізнавальну діяльність з встановлення обставин злочину, з твердженням зазначених авторів можна погодитися лише в деякій мірі. Але термін “розслідування” є усталеним в теорії і вживається для позначення самостійної стадії – досудового розслідування, яка може розпочатися лише після порушення кримінальної справи і прийняття її слідчим до свого провадження.
У підрозділі приділена увага проблемності питання про зміст діяльності з перевірки заяв і повідомлень про злочини. Встановлено, що проводиться вона передбаченими в ст. 97 КПК способами, процедура здійснення кожного з яких конкретно не визначена. Із аналізу матеріалів кримінальних справ і опублікованих точок зору процесуалістів і криміналістів (М.В.Жогін, В.С.Зеленецький, О.Р.Михайленко та інші) можна зробити висновок про те, що прийняття заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини та їх перевірка прокурором, слідчим, органом дізнання або суддею за своєю сутністю є початком процесуальної діяльності, яку належить розглядати як самостійний (початковий) етап досудового провадження.
Дії по виявленню ознак злочину і особи, що його вчинила, які передують досудовому провадженню і передбачені в ст. 103 КПК (оперативно-розшукові заходи), незважаючи на згадку про них в кримінально-процесуальному кодексі, не є процесуальними. Засоби і методи такої перевірки визначаються Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”.
На завершення у підрозділі в історичному аспекті проаналізоване питання щодо періодизації етапів досудового розслідування процесуалістами і криміналістами. Зауважується, що границі етапів розслідування на даний час визначаються не чітко. Розглянувши зміст та характер діяльності в стадії досудового розслідування, автор приєднується до думки тих науковців, які виділяють у цьому процесі три етапи. Розмежувальними ознаками між ними пропонується вважати наявність конкретних завдань та чітко визначених процесуальних рішень, що в сукупності дозволить встановити основний зміст та границі кожного етапу розслідування. Назва кожного етапу має містити вказівку на його завдання та передбачати процесуальні рішення, якими має починатися і завершуватися кожен з них: а) встановлення особи, що вчинила злочин;
б) перевірки пред’явленого обвинувачення і прийняття рішення про форму закінчення розслідування; в) закінчення розслідування як система процесуальних дій, пов’язаних з підготовкою підсумкового рішення.
Розділ другий “Засоби інформаційного забезпечення розслідування” складається з двох підрозділів, у яких досліджуються засоби інформаційного забезпечення розслідування, аналізуються підстави для їх класифікації та наводиться характеристика окремих з них.
У підрозділі 2.1. Види засобів інформаційного забезпечення розслідування звертається увага на те, що в сфері кримінально-процесуального регулювання поняття засобів вживається в різних аспектах. Відмічається, що науковці у своїх дослідженнях уникають самого визначення засобу. В одних випадках під ними розуміють процесуальні дії і джерела доказів (П.С.Елькінд), засоби виявлення, фіксації і дослідження доказів та засоби організації слідчої роботи (В.О.Коновалова), прилади, апарати, інструменти (Н.А.Якубович), а в інших передбачену законом процесуальну форму кримінально-процесуальної діяльності (Ю.М.Грошевой). Оскільки наведені варіанти інтерпретації поняття “засоби” застосовуються в різних сферах, площинах, для визначення різного об’єму суперечностей між ними не вбачається.
Звернувшись до тлумачних словників та наукових наробок попередників, засоби інформаційного забезпечення пропонується розглядати у двох аспектах. По-перше, це передбачені законом дії, які здійснюються в кримінально-процесуальній або оперативно-розшуковій формі з метою встановлення інформації в процесі пізнавальної діяльності з розкриття злочину. По-друге, це знаряддя (інструментарій), які застосовуються в межах передбачених дій для підвищення їхньої ефективності і забезпечення результативності. У дану групу засобів ми включаємо не тільки технічні пристосування (наприклад, сучасні криміналістичні комплекти), а також розроблені криміналістикою спеціальні методики, криміналістичні тактичні прийоми і різного спрямування методичні рекомендації.
Всі дії з інформаційного забезпечення пропонується виділити у дві групи, залежно від особливостей засобів їх правового врегулювання: процесуально визначені та факультативні. Процесуальними вважаємо усі дії, засоби і заходи, що регламентовані кримінально-процесуальним законом. Другу групу складають факультативні засоби інформаційного забезпечення. Але у підрозділі підкреслюється, що це ніякою мірою не повинно створювати враження про повну відсутність їх правового врегулювання. Значну групу складають засоби, порядок провадження яких врегульовано Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”, іншими законами та підзаконними нормативними актами, якими регулюється діяльність правоохоронних органів та їх підрозділів з питань охорони правопорядку, дотримання прав та свобод громадян.
Наводяться також інші підстави для класифікації засобів інформаційного забезпечення: 1) за пізнавальними можливостями: а) за допомогою яких виявляють джерела інформації, досліджують їх та отримують інформацію (огляд, обшук, допит); і б) ті, що створюють умови і забезпечують успішну реалізацію дій першої групи (ексгумація, відібрання зразків для порівняльного дослідження);
2) за режимом (порядком) застосування (проводяться безпосередньо слідчим або за його дорученням співробітниками оперативних підрозділів).
У підрозділі приділяється увага розгляду засобів інформаційного забезпечення (слідчих дій), які мають невідкладний характер, завданням яких є встановлення та закріплення слідів злочину. Наголошується, що замість визначення загального поняття невідкладних слідчих дій, на що неодноразово зверталася увага в спеціальній літературі, автори проекту КПК наводять їх перелік у статті, яка передбачає порядок провадження дізнання у справах, по яких досудове слідство є обов’язковим, подібно тому, що було до внесення змін до чинного КПК у 2001 році. Тобто віднесення слідчих дій до невідкладних в даному разі пов’язують з діяльністю тільки органу дізнання. В зв’язку з цим обґрунтовується положення, що невідкладність проведення слідчої дії обумовлюється конкретним ситуаційним завданням з’ясування певних обставин чи вжиття заходів, які потребують негайного вирішення (затримання підозрюваного, обшук і т.п.). Такий характер може мати будь-яка слідча дія і не тільки на початковому, але і інших етапах розслідування. Властивість нагальності носить ситуаційний характер і тому на конкретному етапі досудового слідства може бути притаманна будь-якій слідчій дії. Враховуючи це підрозділ закінчується висновком про недоцільність закріплення в КПК вичерпного переліку невідкладних слідчих дій. Разом з тим, для обмеження повноважень органів дізнання, по справам, по яким обов’язкове досудове слідство, пропонується ст. 227 проекту КПК доповнити вказівкою, про заборону органу дізнання виносити постанову про притягнення особи як обвинуваченого і проводити допит обвинуваченого.
У підрозділі 2.2. Процесуальні, адміністративні та оперативно-розшукові засоби інформаційного забезпечення послідовно досліджуються окремі групи засобів інформаційного забезпечення розслідування.
Аналізуючи першу групу, зазначається природність дискусії науковців щодо поняття та переліку слідчих дій, яка обумовлена не вирішенням даної проблеми на законодавчому рівні. Відмічається, що послідовність проведення слідчих дій обумовлюється обставинами кримінальної справи та характером слідчої ситуації, що склалася на даний момент. Разом з тим зауважується, що пред’явленню для впізнання, відтворенню обстановки і обставин події у формі перевірки показань на місці, очній ставці завжди передує допит особи.
Доводиться, що усуненню розбіжностей у визначенні поняття слідчих дій і їх переліку повинно сприяти законодавче вирішення цього питання. Для цього ст. 32 КПК “Роз’яснення значення термінів Кодексу” пропонується доповнити однозначними визначеннями процесуальних і слідчих дій, а також надати їх вичерпний перелік, на що в свій час звертав увагу А.Я.Дубинський. Слідчі дії, як засоби встановлення інформації для формування судових доказів, у такому переліку слід виділити у групи залежно від джерел до яких вони будуть застосовуватись. При цьому, враховуючи відсутність в кримінально-процесуальному законодавстві чітких вказівок, на думку дисертанта, важливо визначити, які прийоми й засоби встановлення інформації при провадженні в кримінальних справах вважаються незаконними.
Значна увага у підрозділі присвячена дослідженню оперативно-розшукових заходів як пізнавальних засобів оперативно-розшукової діяльності і органів, на які покладається їх здійснення. Аналіз Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” та аналогічних законів інших держав, дає підстави для висновку, що здійснення оперативно-розшукової діяльності покладається на оперативні підрозділи, та вказується, в яких саме відомствах ці підрозділи зосереджені. Оперативні підрозділи органів внутрішніх справ безпосередньо зазначені в цьому законі (ст. 5). Орган дізнання серед них не згадується, але зазначається, що проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами цих органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями та особами не допускається. Із змісту цієї статті випливає, що органи дізнання не наділені повноваженнями на здійснення оперативно-розшукових заходів, що суперечить ст. 103 КПК України. Визначення в зазначеному законі органів, які правомочні здійснювати оперативно-розшукову діяльність є цілком слушним і, на думку здобувача, відповідає об’єктивним вимогам щодо неможливості та недопустимості суміщення в одній особі або одному органі декількох функцій з розкриття злочину: кримінально-процесуальної і оперативно-розшукової. Віднесення законодавцем до повноважень органу дізнання вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів, не відповідає сутності і цільовому призначенню цих органів. В новому КПК мають бути чітко визначені кримінально-процесуальні повноваження органів дізнання: 1) дізнання у кримінальних справах, по яких провадження досудового слідства не є обов’язковим; 2) провадження невідкладних слідчих дій у кримінальних справах, по яких досудове слідство є обов’язковим.
З метою уникнення існуючих вказаних та інших розбіжностей між процесуальним і оперативно-розшуковим законодавством обґрунтовується положення про те, що норми, в яких мова іде про можливість застосування оперативно-розшукових заходів доцільно привести у відповідність з статтями (ст. ст. 5, 8, 9) галузевого Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, оскільки останній прийнято спеціально для врегулювання правовідносин, що виникають у цій сфері. Всі інші галузеві нормативно-правові акти, в яких йдеться про застосування оперативно-розшукових заходів мають бути узгоджені з положеннями Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, що буде сприяти одностайному дотриманню законності при їх чинності.
Розділ третій “Сучасний стан інформаційного забезпечення розслідування злочинів і напрями підвищення його ефективності” складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 3.1.Удосконалення засобів перевірки заяв і повідомлень про злочини досліджуються види засобів інформаційного забезпечення перевірки заяв і повідомлень про злочини. Звернута увага, що у цьому плані має місце неузгодженість текстових конструкцій статей, щодо збирання і подання доказів (ст. 66 КПК) з одного боку, та з іншого засобів перевірки заяв і повідомлень про злочини як приводів і підстав до порушення кримінальної справи (ч. 3, 4 ст. 97 КПК). В цьому зв’язку, враховуючи складності, що мають місце в практиці, про що свідчить узагальнення кримінальних справ, обґрунтовується висновок про необхідність усунення редакційних розбіжностей у визначенні поняття і засобів здійснення передбачених в цих статтях дій суб’єктів досудового слідства та засобів встановлення фактичних даних.
Виходячи з узагальнення кримінальних справ, яке свідчить про якісні зміни у способах вчинення злочинів та складність їх розкриття в господарській, банківській та інших сферах суспільного життя, обґрунтовується пропозиція про покращення інформаційного забезпечення даного етапу досудового провадження, зокрема, розширення кола засобів перевірки заяв і повідомлень про злочини, конкретизації процесуальних процедур збирання і подання доказів та проведення в необхідних випадках судових експертиз.
Завершується підрозділ викладенням також пропозицій: 1) у справах про злочини в указаних вище сферах, враховуючи складність їх виявлення та розслідування збільшити строк перевірки заяв і повідомлень до 15 діб та передбачити можливість його продовження прокурором. Цю пропозицію підтримали 86% слідчих і 92% співробітників оперативних апаратів, опитаних за темою дослідження; 2) доповнити ч. 3 ст. 97 КПК вказівкою про попередження окремих громадян та посадових осіб про їх відповідальність за надання неправдивих пояснень та документів; 3) узгодити передбачені ч. 3 ст. 97 КПК повноваження відбирання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб з визначеним у ч. 1 ст. 63 Конституції України положенням про те, що особа може відмовитися давати пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом.
У підрозділі 3.2. Напрями підвищення результативності засобів інформаційного забезпечення в стадії досудового розслідування зазначається, що одним із них є своєчасне і повне використання сучасних можливостей і досягнень наукового і технічного прогресу. Підкреслюється, що оскільки дані досягнення використовуються в специфічній сфері пізнавальної діяльності, на законодавчому рівні мають бути чітко визначені форми, суб’єкти і порядок їх використання. Аналізуються думки науковців (В.К.Лисиченко) щодо визначення правового статусу і функцій спеціаліста, осіб певних професій (перекладач, педагог та інші) при проведенні слідчих дій. Сьогодні зазначені положення передбачаються лише відносно окремих слідчих дій, містяться у різних статтях КПК і не завжди узгоджуються. На підставі їх аналізу обґрунтовується пропозиція щодо законодавчого визначення порядку і правил залучення спеціаліста до участі в слідчих діях і зосередженості їх в одній загальній нормі.
У підрозділі висвітлюються проблеми допиту як одного з розповсюджених засобів інформаційного забезпечення розслідування. Аналізуються думки науковців (І.І.Басецький, В.П.Бахін, Г.Г.Доспулов, А.В.Дулов, В.О.Коновалова, В.С.Кузьмічов, В.Г.Лукашевич, М.І.Порубов та інші) щодо правового, тактичного і психологічного аспектів даної слідчої дії. Відмічається, що в сучасних підручниках і посібниках з криміналістики недостатньо уваги приділяється питанню встановлення психологічного контакту як в процесі допиту, так і в процесі проведення інших слідчих дій. Робиться висновок, що встановлення психологічного контакту, як система цілеспрямованих дій, притаманно не тільки допиту або слідчим діям, за допомогою яких отримують інформацію від людей, але і усій кримінально-процесуальній діяльності і досягається завдяки застосування тактичних прийомів, якими завдається психологічний вплив на учасника слідчої дії.
Зазначається, що психологічний вплив розглядають як самостійний прийом проведення слідчої дії, як складову частину тактичного прийому, як напрямок діяльності слідчого (Ф.М.Сокиран, О.Є.Моісеєва). Не принижуючи значення психологічного впливу в кримінальному судочинстві, і зокрема в криміналістичній тактиці, зазначимо, що він не є тактичним прийомом або його частиною. Психологічний вплив є результатом застосування тактичного прийому, а не тактичним прийомом. Той самий прийом, та сама слідча дія в різних ситуаціях і до різних осіб можуть справляти вплив, а можуть залишитися для них байдужими і не викликати будь-якої відповідної реакції. Здобувач підтримує думку В.Г.Гончаренка про те, що психологічний вплив відбувається як природний довільний або цілеспрямований акт спілкування особи з особою і не може розглядатися, як вважає Б.М.Звонковой, насильницьким вторгненням в психіку людини.
У підрозділі аналізується вживання в кримінально-процесуальному законодавстві вказівки про заборони домагатися показань допитуваних осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів, без їх чіткого визначення. В цьому зв’язку, на підставі аналізу точок зору з цих питань в літературі обґрунтовується міркування і висновок про те, що віднесення тих або інших заходів до незаконних має важливі правові наслідки, оскільки може тягти не тільки моральну, але і кримінальну відповідальність. Тому перелік незаконних заходів має бути чітко визначеним у законі. Неприпустимо, щоб у правовій державі у кожному випадку визначення правомірності тих або інших дій, порядку і умов їх застосування залежало від угляду судді або слідчого. Невизначеність в галузевому законодавстві, яке регулює порядок, форми і повноваження суб’єктів досудового провадження, змісту незаконних заходів і прийомів, призводить на практиці до порушень вимог Конституції про гарантії прав і свобод, честі і гідності людини, ставить працівників органів дізнання і слідства в положення потенційних заручників нечітко визначеної норми і посадових осіб, що її застосовують.
У підрозділі 3.3. Протидія розслідуванню та заходи її подолання звернено увагу на зміни у характері злочинної діяльності, що вимагає адекватних змін у тактиці застосування засобів інформаційного забезпечення розслідування. Аналізуються питання щодо допустимості, рівня і умов застосування тактичних прийомів, які можуть неправильно сприйматися і оцінюватися в кримінально-процесуальній та оперативно-розшуковій діяльності. Зазначається, що помилкове уявлення щодо тих чи інших обставин справи може сформуватися у особи під впливом різних чинників, які на неї впливають в процесі розслідування і не обов’язково неправдивих. Деякі з них безпосередньо передбачені законом (необхідність роз’яснення обставин, що пом’якшують відповідальність, нерозголошення даних досудового слідства тощо). Інші обумовлюються міркуваннями тактичного характеру і без обмеження волі вибору власної поведінки дозволяють сформувати у особи помилкове сприйняття того, що відбувається. Такі умови і обставини у більшості випадків мають об’єктивне підґрунтя і в залежності від ситуації нерідко створюються штучно.
Питання щодо можливості застосування в процесі розслідування тактичних прийомів, які можуть бути неправильно оцінені протидіючою стороною,
в літературі вирішується по-різному. Одні науковці до їхнього використання ставляться категорично негативно (А.Ратінов, Ю.Зархін, М.Вандер). На відміну від них Р.С.Бєлкін зазначав, що обман можна побачити майже у кожному тактичному прийомі, не кажучи про тактичні комбінації. З аналізу наявних думок з цього приводу та за результатами проведеного опитування слідчих і співробітників органів дізнання у підрозділі викладається висновок, що абстрактне уявлення про моральність має узгоджуватися з конкретними життєвими ситуаціями і завданнями боротьби зі злочинністю. Правоохоронні органи не можуть задовольнятися застарілими методиками, тактичними прийомами і рекомендаціями. Поки науковці обговорюють питання щодо доцільності і правомірності застосування психологічного впливу на учасників кримінального судочинства, допустимості тактичних прийомів і комбінацій, які можуть бути неоднозначно оцінені особами, до яких застосовуються практичні працівники усе це використовують для вирішення конкретних ситуацій. Опитування 1274 слідчих і працівників органів дізнання свідчить, що близько 80% вважають допустимим застосування тактичних прийомів, якими на особу задається вплив або вона вводиться в оману в слідчій і 92% в оперативно-розшуковій діяльності. При цьому, результати анкетування показують, що опитані навіть не замислюються над моральністю засобів, які застосовували для вирішення завдань розслідування. Оскільки наперед на етапах досудового слідства неможливо передбачити усі заходи діяльності і поведінки слідчого, які можуть бути неправильно (спотворено) сприйняті особою, що бере участь у слідчій дії, пропонується на законодавчому рівні визначити загальні правила (умови) допустимості тактичних прийомів, слідчих дій та їх комбінацій. При проведенні кожної слідчої дій особа повинна мати можливість вільно сприймати інформацію, аналізувати її і без примусу приймати власне рішення.
На завершення підрозділу, в порядку постановки, обґрунтовується положення про відсутність однозначного вирішення в теоретичному і практичному плані належного інформаційного забезпечення питання про те, що застосування заходів і тактичних прийомів, які можуть бути неоднозначно оцінені протидіючою стороною обумовлюється об’єктивними потребами як слідчої, так і оперативно-розшукової діяльності і потребує бездоганного дотримання прав учасників слідчої дії. Подальші дослідження даної проблеми повинні визначити, які за формою, методами і прийомами подачі, змістом інформації тощо, заходи і тактичні прийоми взагалі є неприпустимими до застосування, а також унормувати їх допустимість у відповідній статті глави 11 КПК “Основні положення досудового слідства”.
У підрозділі 3.4. Зняття інформації з каналів зв’язку як засіб інформаційного забезпечення аналізу піддається новий засіб інформаційного забезпечення, який передбачено кримінально-процесуальним і оперативно-розшуковим законодавством України, а також інших країн (наприклад, РФ, США). Аналізується нормативне унормування цього нового засобу в кримінально-процесуальному та оперативно-розшуковому законодавстві при провадженні в кримінальних справах. На цій основі обґрунтовується положення, що в зв’язку з включенням в чинне законодавство України в 2001 році норм про порядок зняття інформації з каналів зв’язку, правила документування цього засобу і використання його результатів як нового джерела доказів (ст. ст. 65, 66, 187 КПК) за своєю значущістю слід розглядати як розширення кола слідчих дій, особливістю проведення яких є те, що здійснюється воно безпосередньо не слідчим, а за його дорученням спеціальним оперативним підрозділом.
У підрозділі на основі аналізу ст. 187 КПК констатується, що в ній поєднані дві різні за об’єктами та змістом слідчі дії, а саме, накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку, процесуальні процедури яких змістовно різні, в цій статті визначені не чітко, що нерідко приводить до ускладнень на практиці. Зазначається, що цей недолік побудови даної статті має місце і в проекті нового КПК (ст. 276), назва якої дещо змінена, а саме, “Накладення арешту на кореспонденцію і застосування технічних засобів отримання інформації”. В цьому зв’язку обґрунтовується пропозиція про внесення змін в текстову конструкцію цієї статті шляхом унормування у ній окремо порядку і правил накладення арешту на кореспонденцію та зняття інформації з каналів зв’язку технічними засобами, враховуючи різницю їх за порядком, об’єктами, способами проведення і документування, або розділити її на дві окремі статті.
Завершується підрозділ пропозицією вилучити із ст. 187 КПК частину третю, в якій міститься вказівка про можливість проведення даної слідчої дії до порушення кримінальної справи з метою запобігти злочинові, оскільки це суперечить вимогамч. 1 даної статті, в якій застосування її передбачене тільки до підозрюваного чи обвинуваченого. Як відомо, до порушення кримінальної справи ні підозрюваного ні обвинуваченого в кримінальному судочинстві не існує.
По-друге, суб’єкти кримінального судочинства мають чітко визначені процесуальні функції. Запобігання злочинів покладається на підрозділи органів внутрішніх справ, для яких є основною функцією. Закон про ОРД надає таким органам право застосовувати наявні оперативно-розшукові заходи з метою запобігання та припинення правопорушень. Цього, як вважається, достатньо щоб запобігти злочинові, якщо слідчий або оперативний підрозділ безпосередньо отримають інформацію, про його підготовку.
Розділ четвертий “Роль інформаційного забезпечення розслідування в доказуванні” складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 4.1. Співвідношення інформаційного забезпечення і доказування розглядаються дискусійні і невирішені питання формування судових доказів та інформаційного забезпечення розслідування. Зокрема, зосереджується увага на з’ясуванні понять достовірності та імовірності, якими ми користуємося в пізнавальній діяльності. Вони розкриваються в гносеологічній, логічній та інформаційній площинах.
Ґрунтуючись на пізнавальній сутності процесу розслідування відмічається, що ні чинний (ст. 66), ні проект нового КПК не регламентують порядок прийняття та залучення до справи предметів і документів, які подаються підозрюваним, обвинуваченим, його захисником та іншими учасниками процесу, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і організаціями. З аналізу змісту ч. 2 ст. 66 і ч. 2 ст. 65 КПК України вбачається, що фізичні та юридичні особи, володіють не доказами, а інформацією, в розумінні певних відомостей, предметами, документами, які можуть подавати слідчому або суду. На основі такої інформації, документів, предметів особи, які здійснюють провадження у справі можуть формувати у встановленому КПК порядку судові докази. За такого розуміння доказів, знімається питання відносно суб’єктів, які правомочні їх формувати, та процесуальної значущості інформації, предметів і документів, які подаються слідчому або судді переліченими в названих статтях особами.
На думку здобувача потребує також уточнення назва ст. 66 КПК України. Замість “збирання і подання доказів” доцільно вказати “формування доказів”.
В частині другій даної статті зазначити, що “інформація, предмети, документи можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і організаціями”. Це потребує відповідних уточнень ст. 48 КПК України, окремі пункти якої мають суперечливий характер і стосуються права адвоката подавати докази, та узгодження її з ч. 1 ст. 6 Закону України „Про адвокатуру” згідно з якою адвокат вправі збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази у справі.
У підрозділі також розглядається дискусійне в літературі питання про те, чи кожне порушення закону під час формування доказів тягне їхню недопустимість. Одні науковці вважають, що будь-яке порушення закону при формуванні доказів робить їх недопустимими (Ю.А.Ляхов, В.М.Савицький). Другі (Ю.К.Орлов, В.В.Плетнев) пропонують визнавати недопустимими лише ті докази, які сформовані з суттєвими порушеннями закону і пропонують такі критерії:
а) вплинуло чи могло вплинути на достовірність одержаної інформації; б) чи можуть бути усунені або доповнені процесуальними засобами допущені порушення. На думку дисертанта, інформація (відомості), яка не відповідає вимогам допустимості не може складати зміст доказів у кримінальній справі і тому у практиці неприпустима.
Досліджуючи питання про доцільність розширення кримінально-процесуальних засобів формування судових доказів і доведення у справі, дисертант підтримує опубліковану в літературі пропозицію (І.Козьяков) про законодавчу регламентацію використання результатів оперативно-розшукової діяльності в кримінальному судочинстві. Поряд з цим вважає сумнівними і неприйнятними рекомендації (І.В.Строков) щодо можливості використання для доказування “непроцесуальних засобів”. Однозначне вирішення цього питання
з метою усунення розбіжностей на практиці потребує визначення в кримінально-процесуальному законі переліку оперативно-розшукових заходів та його узгодження з Законом України “Про ОРД” (ст. 8), в якому визначаються права підрозділів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, а також чітке унормування загальних правил складання протоколів про їх проведення та використання при провадженні в кримінальних справах.
У підрозділі 4.2. Документування процесу інформаційного забезпечення розслідування розглядаються обов’язкові і факультативні види способів документування процесуальних дій і рішень.
Відмічається, що в кримінально-процесуальному законодавстві термін документування не застосовується. Між тим, протягом останнього часу він набув поширення в літературі з кримінального процесу, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності в різних понятійно-смислових значеннях, в тому числі у розумінні фіксація. По цьому питанню здобувач підтримує точку зору З.Т.Гулкевича та В.К.Лисиченка про те, що поняття документування і фіксація змістовно не рівнозначні і запропоноване ними визначення документування в процесуальному і криміналістичному значенні – як систему наукових рекомендацій, методів, технічних засобів закріплення та засвідчення перебігу і результатів процесуальних дій і оперативно-розшукових заходів, які здійснюються при провадженні в кримінальній справі та оформлення конкретних процесуальних рішень.
Згідно з цим визначенням у підрозділі аналізуються опубліковані дискусійні погляди ряду авторів щодо понять документування і фіксація та класифікації застосовуємих на практиці видів документування, порядку, правил і умов їх здійснення. В цьому відношенні у підрозділі обґрунтовуються міркування здобувача про практичну доцільність розподіляти їх за своїм призначенням на обов’язкові (складання протоколу, тощо) і факультативні, застосування яких залежить від конкретних обставин справи і віддається на угляд слідчого. Розглядаються типові ознаки, складові та вимоги, яким повинен відповідати протокол як обов’язковий засіб документування перебігу і наслідків окремих видів слідчих дій в формі описання та додатків. Підкреслюється важливість дотримання визначених у КПК вимог. Враховуючи те, що в чинному КПК передбачено 40 різновидів протоколів, які відрізняються між собою не лише назвою але і функціональним призначенням – одні види уявляють собою самостійне джерело доказів (ст. ст. 65, 82), другі, як спосіб закріплення показань допитуваних осіб, де джерелом доказів виступають самі показання (ч. 2 ст. 65 КПК України), треті, як засіб засвідчення дотримання встановлених законом вимог (протокол про оголошення обвинуваченому про закінчення слідства і пред’явлення йому і його захисникові матеріалів справи).
Враховуючи, що поняття протокол в главі 6 КПК, на відміну від таких процесуальних актів як ухвала, постанова, не визначено пропонується доповнити ст. 32 КПК самостійним пунктом з таким змістом “протокол – це письмовий акт, який складено в порядку передбаченому цим Кодексом уповноваженими на то особами про зміст і наслідки проведених ними дій”. Загальні вимоги до протоколів викласти в одній статті і назвати її “Протоколи за результатами процесуальних дій та оперативно-розшукових заходів”.
Поряд з цим у підрозділі розглядається дискусійне в літературі питання про участь понятих у проведенні ряду слідчих дій. Дослідивши думки науковців з цього питання, вирішення його в інших країнах світу та висловлювання практиків, дисертант робить такі висновки: а) поняті по суті не створюють умови для об’єктивного і тим більше правильного проведення слідчих дій, оскільки це сторонні і необізнані з процесуальним законом особи; б) в чинному законодавстві (ст. 127 КПК) передбачена обов’язкова присутність не менше двох понятих при проведенні перелічених у ній слідчих дій, але не визначено порядок їх залучення і участі, що дає підстави для сумнівів в їх необхідності. Крім цього, як видно з аналізу законодавства і опублікованої літератури (США, ФРН) багатьом країнам світу взагалі невідомий інститут понятих. Здобувач, спираючись на наведені аргументи і результати опитування працівників правоохоронних органів обґрунтовує висновок про доцільність скасування інституту понятих у стадії досудового слідства і виключення з чинного законодавства. Цей висновок співпадає з міркуваннями опитаних практичних працівників, які на питання про роль та значення понятих в анкетах відповіли, що при виключенні інституту понятих, для забезпечення правомірності і законності слідчих дій: достатньо тих процесуальних гарантій, які встановлені нині чинним КПК України і належним ставленням до їх виконання посадовими особами – 8%; більш широким використанням технічних засобів фіксації зображення і звука – 69%; запрошенням спеціалістів відповідних галузей – 62%; залученням захисника навіть тоді, коли у слідчій дії не бере участь підозрюваний або обвинувачений – 27%.
У підрозділі 4.3. Достатність інформації як основа для прийняття процесуальних і тактичних рішень зазначається, що в процесуальній і криміналістичній літературі словосполучення достатність інформації зустрічається не рідко, але понятійна сутність його не визначена. В цьому зв’язку обґрунтовується міркування, що під достатністю інформації, як основи прийняття рішень належить розуміти реальну ситуаційну тенденцію, при якій встановлені у справі дані у своїй сукупності виступають умовою вибору відповідного напрямку чи методів подальшого здійснення слідчих дій на даному етапі досудового провадження. Відмічається важливість більш ґрунтовної галузево-предметної розробки цього питання в теорії кримінального процесу щодо типізації підстав на відповідних етапах досудового слідства, визначення ситуаційних завдань, які з неї випливають і можливих тактичних операцій та систематизація відповідних криміналістичних рекомендацій щодо їх реалізації.
У підрозділі розглядаються запропоновані А.Я.Дубинським положення про достатні підстави та механізм прийняття процесуальних рішень слідчим. Підтримуючи ці положення, здобувач на додаток висловлює своє міркування, що підставою для прийняття окремих процесуальних рішень є сукупність не тільки доказів але всієї встановленої інформації, якою володіє слідчий на момент їх прийняття. Це міркування ґрунтується на вказівках в нормах КПК: 1) Так, в ст. 177 КПК говориться не про докази, а про достатні дані. 2) По різному визначається і рівень достатності їх сукупності для прийняття процесуальних рішень: достатні дані (ч. 2 ст. 177 КПК), точні дані (ст. 178 КПК). Враховуючи викладене здобувач вважає недоречним визначення підстав для проведення обшуку через “достатні підстави” і пропонує відповідні зміни до ч. 1 ст. 177 КПК України.
Звертається також увага, що в чинному КПК по різному визначаються фактичні підстави для прийняття окремих видів процесуальних рішень. У трьох статтях вказується, що рішення має ґрунтуватися на доказах (ст. ст. 131, 218, 223 КПК); в чотирьох – на достатніх даних (ст. ст. 29, 94, 148, 177 КПК). Підстави інших процесуальних рішень взагалі не згадують, а прийняття їх пов’язують з метою, умовами, необхідністю або потребою, що виникла в конкретній слідчій ситуації. Здобувач обґрунтовує необхідність чіткого викладення у законі фактичних підстав для прийняття процесуальних рішень у вигляді доказів або належним чином встановленої орієнтуючої інформації з зазначенням ступеня їх достатності (наприклад, точно встановлено, дає підстави вважати).
У підрозділі простежується специфіка процесуальних і тактичних рішень та їх відмінності. Погоджуючись з думкою науковців (А.В.Дулов, Ю.І.Новик), що змістом тактичного рішення є результат вибору, здобувач додає, що вибір способу дій або лінії поведінки здійснюється в межах, які визначені процесуальними правилами. Звертається увага на те, що деякі тактичні прийоми з часом можуть бути закріплені в нормах кримінального процесу. Від цього такі дії не втрачають тактичного характеру, але їх застосування вже не залежить від вибору слідчого. Вони стають обов’язковими в конкретній ситуації за своїм унормованим законом призначенням.
Досліджуються дискусійні питання щодо порядку прийняття і форми виразу процесуальних і тактичних рішень. Зазначається, що рішення, які мають тактичний або процедурно-розпорядчий характер не мають жорсткої регламентації у кримінально-процесуальному законі. Наводяться додаткові обґрунтування думки А.Я.Дубинського про те, що будь-яке процесуальне рішення слідчого має отримати письмове відображення в матеріалах справи, оскільки воно має функціональне значення для його юридичних наслідків та контролю за законністю і своєчасністю реалізації. На основі положень загальної теорії прийняття рішень та науки кримінального процесу запропоновано розрізняти процесуальні рішення у вигляді постанов, види яких унормовані у КПК і тактико-розпорядчих рішень, які відрізняються від перших ситуаційно процедурною значущістю (виклик особи на допит, витребування документів та інші). В цьому зв’язку пропонується в теорії кримінально-процесуального права загальне поняття процесуального рішення – як обумовленого юридичними і фактичними підставами волевиявлення уповноваженої посадової особи або органу щодо вибору засобів досягнення цілей кримінального судочинства при провадженні в кримінальній справі.
Завершується підрозділ розглядом опублікованих точок зору процесуалістів і криміналістів про природу та сутність внутрішнього переконання слідчого, судді при прийнятті відповідних рішень (В.Д.Арсеньєв, В.Д.Берназ, П.А.Лупинська, Ю.К.Орлов, О.Р.Ратинов, С.М.Смоков, М.С.Строгович та інші). При цьому, зокрема, звертається увага на те, що на формування внутрішнього переконання слідчого впливає також інформація встановлена оперативно-розшуковими заходами, яку він отримує внаслідок взаємодії з оперативними підрозділами. У цих випадках вплив такої інформації на внутрішнє переконання слідчого, на думку здобувача, після її оцінки повинен знайти своє відображення при оформленні приймає мого рішення.

ВИСНОВКИ
1. Такі загальнонаукові категорії як інформація, інформаційні системи, інформаційний підхід та інші з 60-х років минулого століття поширюються в юридичній науці та правоохоронній діяльності, а також в кримінальному судочинстві. В цьому зв’язку в кримінальному процесі і криміналістиці останнім часом при висвітленні проблемних питань удосконалення кримінально-процесуальної діяльності та оптимізації розкриття й розслідування злочинів, як один із їх аспектів, застосовується словосполучення інформаційне їх забезпечення. В дисертації аналізується поняття інформаційного забезпечення, його структура, засоби та предметно-галузеве процесуальне і криміналістичне значення.
Стосовно до етапів стадії досудового розслідування, розслідування злочинів розглядається в двох аспектах: як нормативно регулює мий чинним КПК порядок провадження в конкретних кримінальних справах, а з другого боку як пошуково-пізнавальний процес, що відбувається за загальними законами гносеології, носить об’єктивно-ситуаційний характер, пов’язаний з виявленням джерел інформації про подію злочину, встановленням на основі їх аналізу і оцінки предмету доказування, згідно з ст. 64 КПК і прийняття відповідних процесуальних рішень. В цьому зв’язку, інформаційне забезпечення на досудових стадіях в дисертації визначається у широкому, міжгалузевому розумінні як система напрямків оптимізації кримінально-процесуальної діяльності в формах дізнання і досудового слідства, які включають постійне узагальнення слідчої практики, виявлення недоліків, проблем, їх наукову розробку і практичне вирішення. У предметно-галузевому, криміналістичному значенні інформаційне забезпечення розглядається як виокремлені напрями, в яких розробка і впровадження конкретних засобів сприяє ефективному виявленню, дослідженню і фіксації джерел інформації у передбаченому законом порядку з метою формування на їх основі доказів про обставини вчинення злочину і причетних до нього осіб.
2. Змістовну сторону судових доказів складає інформація (у розумінні відомості), яка встановлена з джерел та у порядку передбаченому законом. Доказовий або орієнтуючий характер інформації визначається відносно факту, який нею встановлюється. Доказово значущою слід розуміти інформацію, яка своєю сутністю, змістом підтверджує або спростовує існування будь-якої події або явища. Застосування зазначеного терміну припустимо не тільки до інформації, яка встановлена процесуальними засобами, а і до інформації, встановленої оперативно-розшуковими засобами і не замінювати ним поняття “докази”, оскільки кожне з цих понять має свій зміст і конкретне значення.
3. Провадження за заявами і повідомленнями про злочин є процесуальною формою кримінального судочинства. Відбувається воно специфічними засобами і методами виявлення джерел, одержання з них інформації та її зберігання для забезпечення можливості формування судових доказів та використання їх в доказуванні по справі. Визнання за цією діяльністю самостійного характеру дозволяє визначити початок стадії порушення кримінальної справи, а відповідно, і початок усього досудового провадження. Ним буде надходження до правоохоронного органу інформації (приводу) про злочин, який вчинено або готується, що спонукає правоохоронний орган розпочати перевірку у відповідності зі ст. 97 КПК України.
4. Розглянувши зміст та характер інформаційно-пізнавальної діяльності в стадії досудового розслідування, вважаємо за доцільне виділити у цьому процесі три етапи, розмежувальними ознаками яких є наявність конкретних завдань та чітко визначених процесуальних рішень. Взяті разом, вони дозволяють встановити основний зміст та границі кожного етапу розслідування, назва яких має містити вказівку на їх завдання та процесуальні рішення про початок і завершення:
1) встановлення особи, що вчинила злочин; 2) перевірки пред’явленого обвинувачення і прийняття рішення про форму закінчення розслідування;
3) закінчення розслідування як система процесуальних дій, пов’язаних з підготовкою підсумкового рішення.
5. Сучасний стан і суттєві зміни у характері злочинності ставлять завдання розробки нових засобів інформаційного забезпечення, коли слідчі дії проводить не сам слідчий, а за його дорученням співробітники оперативних підрозділів. Цей напрям встановлення інформації про злочинну діяльність є перспективним, і потребує наукового обґрунтування: а) видів нових слідчих дій, які будуть проводитися за дорученням слідчого; б) чіткого розмежування повноважень кожного з суб’єктів такої діяльності; в) обґрунтування правової природи і процесуального значення встановленої інформації.
6. Правова природа затримання підозрюваного неоднозначна. В одних випадках це захід процесуального примусу для позбавлення особи можливості вільного пересування (її ізоляція), з’ясування причетності до злочину і вирішення питання про застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
В інших випадках для з’ясування істини у справі суттєвого значення набуває місце, час, умови і обставини фізичного затримання підозрюваного, що є притаманним слідчим діям і складає їхню сутність. Отже, затримання підозрюваного може розглядатися і як захід процесуального примусу, і як слідча дія, що має бути у новому КПК України чітко визначено.
7. Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність” здійснення оперативно-розшукової діяльності покладається на оперативні підрозділи відповідних відомств. Виходячи із буквального розуміння закону, органи дізнання не наділені повноваженнями на здійснення оперативно-розшукових заходів. Такий підхід законодавця до визначення в Законі про ОРД органів, які правомочні здійснювати оперативно-розшукову діяльність є цілком слушним і відповідає Концепції судово-правової реформи в Україні про чітке розмежування функцій органів досудового розслідування і органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність як у процесуальному, так і організаційному плані.
8. Дізнання є одною з форм досудового розслідування і здійснюється уповноваженими на те особами і органами. Покладення законодавцем на орган дізнання повноважень з вжиття необхідних оперативно-розшукових заходів, не відповідає сутності і цільовому призначенню цих органів. В новому КПК України мають бути чітко визначені кримінально-процесуальні повноваження органу дізнання: 1) дізнання у кримінальних справах, по яких провадження досудового слідства не є обов’язковим; 2) провадження невідкладних слідчих дій у кримінальних справах, по яких досудове слідство є обов’язковим. Норми, в яких мова іде про можливість застосування оперативно-розшукових заходів доцільно привести у відповідність з статтями Закону про ОРД. Для цього ч. 3 та 4 ст. 104 КПК викласти у такій редакції: “Якщо у справі про тяжкий злочин, що передана слідчому, не встановлено особу, яка його вчинила, оперативні підрозділи міністерств, служб, відомств, що визначені в ст. 5 Закону про ОРД продовжують виконувати оперативно-розшукові заходи і повідомляють слідчого про їх наслідки. Після вступу слідчого у справу орган дізнання зобов’язаний виконувати доручення слідчого щодо проведення слідчих та розшукових дій, а оперативний підрозділ – оперативно-розшукових заходів”.
9. Психологічний вплив в кримінальному судочинстві слід розуміти як мету і результат спілкування, засобом реалізації яких виступають тактичні прийоми та їх комбінації, які мають відповідати вимогам допустимості: змістовної та процедурної. Таке розуміння психологічного впливу відповідає побудові норм кримінального і кримінально-процесуального законодавства.
10. Зняття інформації з каналів зв’язку – нова слідча дія, проведення якої допускається до порушення кримінальної справи з метою запобігання злочину (ч. 3 ст. 187 КПК). Це суперечить вимогам ч. 1 цієї ж статті, оскільки дана слідча дія застосовується тільки щодо підозрюваного чи обвинуваченого. Запобігання злочинів покладається на спеціальні підрозділи органів внутрішніх справ, для яких є основною функцією. Закон України “Про ОРД” надає таким органам право застосовувати оперативно-розшукові заходи з метою запобігання та припинення правопорушень, зокрема, знімати інформацію з каналів зв’язку до порушення кримінальної справи. Тому ч. 3 із ст. 187 КПК України доцільно вилучити, щоб виключити можливість застосування даної слідчої дії за межами досудового провадження.
Із назви і диспозиції чинної ст. 187 видно, що в ній поєднані дві різні за об’єктами та змістом слідчі дії: накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку, які розрізняються як процедурно, так і за суб’єктами, що їх безпосередньо здійснюють. Враховуючи ці відмінності та для унормування особливостей їх реалізації у новому КПК пропонується виділити їх у самостійні слідчі дії.
11. Готових судових доказів не існує оскільки злочин їх не породжує,
а відбивається в оточуючому середовищі (в предметах, свідомості людей) у вигляді слідів. Фізичні та юридичні особи зазначені в ч. 2 ст. 66 КПК України, володіють не доказами, а інформацією, предметами, документами. На основі такої інформації, документів, предметів відбувається формування судових доказів, під яким розуміється врегульована КПК діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді і суду по виявленню і документуванню в процесуальних актах і додатках до них матеріальних та ідеальних відображень злочину або іншої події як інформації, що має доказове значення. У зв’язку з цим пропонується уточнення ст. 66 КПК України, яку доцільно назвати “формування доказів”. В її другій частині зазначити, що “інформація по справі, предмети, документи можуть бути подані підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками,
а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами і організаціями”.
12. Враховуючи зростаючу роль оперативно-розшукової діяльності в боротьбі з професійною та організованою злочинністю, а також пряму вказівку КПК про те, що порядок кримінального судочинства в Україні визначається лише чинним кодексом, доцільно, щоб основні положення, пов’язані з використанням результатів оперативно-розшукової діяльності, були закріплені безпосередньо в КПК України, а не будь-яких інших нормативних актах.
13. Доповнення ст. 65 КПК України новим джерелом доказів, а саме “протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів” слід розглядати як введення в кримінальне судочинство специфічного, раніше невідомого в теорії кримінального процесу і галузевому законодавстві способу встановлення інформації про злочин для формування судових доказів.
14. Фактичні підстави для прийняття процесуальних рішень мають бути чітко викладені у законі і під ними слід розуміти, залежно від значущості, докази або встановлену законними шляхами орієнтовну інформацію. В конкретних нормах має чітко визначатись ступінь їх “достатності” (доказів, інформації) для прийняття процесуальних рішень (точно встановлено, дає підстави вважати). Такий підхід до побудови правових норм сприятиме правильному застосуванню їх на практиці та уникненню можливих порушень вимог закону через його нечіткість і багатозначність розмитих формулювань.
15. З урахуванням положень загальної теорії прийняття рішень та науки кримінального процесу запропоновано загальне поняття процесуального рішення – як обумовленого юридичними і фактичними підставами волевиявлення уповноваженої посадової особи або органу щодо вибору засобів досягнення цілей кримінального судочинства.
16. Документування у процесі інформаційного забезпечення розслідування слід розуміти як систему наукових рекомендацій, методів, технічних засобів закріплення та засвідчення перебігу і результатів процесуальних дій та оперативно-розшукових заходів, які здійснюються при провадженні в кримінальній справі, а також прийняття конкретних процесуальних рішень. Обов’язковим способом документування є протокол як письмовий акт, складений в передбаченому законом порядку уповноваженими на то особами про перебіг і наслідки проведених ними дій, що має знайти відображення в ст. 32 КПК “Роз’яснення термінів”. Загальні вимоги до протоколів доцільно викласти в одній статті, як це зроблено в ст. 85 КПК і назвати її “Протоколи за результатами процесуальної та оперативно-розшукової діяльності”. Це буде охоплювати як слідчі так і інші процесуальні дії, а також оперативно-розшукові заходи.
У дисертації висловлені й інші положення, висновки і пропозиції з окремих питань інформаційного забезпечення процесу розслідування, спрямовані на подальше вдосконалення його правового врегулювання і практики застосування. Вони можуть бути також використані у навчальному процесі і науково-дослідній роботі навчальних закладів МВС України та Міністерства освіти і науки України, у практичній діяльності з розкриття й розслідування злочинів.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Монографії
1. Лук’янчиков Є. Д. Методологічні засади інформаційного забезпечення розслідування злочинів: Монографія. – К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2005. – 360 с.
Посібники
1. Лук’янчиков Є.Д. Пред’явлення для впізнання: Навчальний посібник. – Макіївка: МЕГІ, 1998. – 104 с.
2. Лукьянчиков Е.Д. Криминалистическая идентификация объектов по следам памяти. – Донецк: Академия, 1998. – 112 с.
Статті у наукових фахових виданнях
1. Лук’янчиков Є.Д. Щодо видів пред’явлення для впізнання // Правничий часопис Донецького університету, 1997. № 1. – С. 34–36.
2. Лук’янчиков Є.Д. Достатність інформації – підстава до пред’явлення для впізнання // Вісник Запорізького юридичного інституту. – Запоріжжя, 1997. – № 1. – С. 109–115.
3. Лук’янчиков Є.Д. Щодо вдосконалення правового регулювання і тактики пред’явлення особи для впізнання // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ, 1998. – № 3. – С. 43– 48.
4. Лук’янчиков Є.Д. Інформаційне забезпечення пред’явлення для впізнання // Вісник Запорізького юридичного інституту, 1998. – Вип.2. – С. 144–153.
5. Лук’янчиков Є.Д. Забезпечення недоторканості потерпілого при провадженні пред’явлення для впізнання // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ, 1998. – № 7. – С. 46–55.
6. Лук’янчиков Є.Д. Удосконалення засобів інформаційного забезпечення розслідування // Науковий вісник НАВС України, 1998. – № 3. – С. 114–119.
7. Лук’янчиков Є.Д. Зміни у характері злочинності – об’єктивна передумова удосконалення слідчих дій // Науковий вісник НАВСУ. – 1999. – № 1. – С. 50–56.
8. Лукьянчиков Е.Д. Предъявление для опознания как средство собирания криминалистической информации // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ. – 1998. – № 1. – С. 137–147.
9. Лук’янчиков Є.Д. Слідчі дії як засоби збирання криміналістичної інформації // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 1999. – № 3. – С. 49–55.
10. Лук’янчиков Є.Д. Деякі проблеми досудового провадження // Правничий часопис Донецького університету. – 2000. – № 1 (4). – С. 68–70.
11. Лук’янчиков Є.Д. Кримінальне переслідування та його інформаційне забезпечення // Науковий вісник НАВСУ. – 2000. – № 4. – С. 95–99.
12. Лук’янчиков Є.Д. Щодо співвідношення предмета доказування та криміналістичної характеристики злочинів // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ МВС України. – 2001. – № 1. – С. 26–33.
13. Лук’янчиков Є.Д. Деякі питання побудови характеристик злочинів // Правничий часопис Донецького університету. – 2001. – № 1(6). – С. 60–64.
14. Лук’янчиков Є.Д. Пред`явлення для впізнання при розслідуванні насильницьких злочинів // Бюлетень з обміну досвідом роботи. – 2001. – № 131. – С. 3–6.
15. Лук’янчиков Є.Д. Структура досудового провадження // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – 2000. – № 4. – С. 100–106.
16. Лук’янчиков Є.Д. Предмет доказування (напрями удосконалення) // Бюлетень з обміну досвідом роботи. – 2001. – № 130. – С. 50–54.
17. Лук’янчиков Є.Д. Психологічний контакт і психологічний вплив у тактиці провадження слідчих дій // Бюлетень з обміну досвідом роботи. – 2002. – № 138. – С. 8–12.
18. Лукьянчиков Е.Д. О соотношении криминалистической и оперативно-тактической характеристик преступления // Вісник Луганської академії внутрішніх справ. – 2003. – Вип.2. – С. 185–193.
19. Лук’янчиков Є.Д. Виклик на допит: правові, організаційні, тактичні аспекти // Науковий вісник НАВСУ. – 2003. – № 2. – С. 228–232.
20. Лук’янчиков Є.Д. Правове регулювання зняття інформації з каналів зв’язку // Науковий вісник НАВСУ. – 2004. – № 1. – С. 33–39.
21. Лук’янчиков Є.Д. Зняття інформації з каналів зв’язку як засіб інформаційного забезпечення розслідування // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2003. – № 4. – С. 245–252.
22. Лук’янчиков Є.Д. Негативні обставини та їх інформаційна сутність // Бюлетень з обміну досвідом роботи. – К., 2004. – № 153. – С. 51–58.
23. Лук’янчиков Є.Д. Зняття інформації з каналів зв’язку в оперативно-розшуковій і слідчій практиці // Бюлетень з обміну досвідом роботи. – К., 2004. – № 154. – С. 75–80.
24. Лук’янчиков Є.Д. Участь понятих у кримінальному судочинстві // Науковий вісник НАВСУ. – 2004. – № 5. – С. 196–203.
Статті, виступи, тези, що додатково відображають наукові результати дослідження
1. Лук’янчиков Є.Д. Удосконалення тактики слідчих дій – передумова ефективної боротьби з організованою злочинністю // Теневая экономика. Проблемы борьбы с организованной преступностью и коррупцией в сфере экономики. Сборник материалов “круглого стола”. – Луганск, РИО ЛИВД МВД Украины, 1997. – С. 147–151.
2. Лук’янчиков Є.Д. Інформаційне забезпечення організації та проведення практичних занять зі спеціальних дисциплін // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Збірка наукових статей. Донецьк, ДІВС МВС України, 1997. – № 1. – С. 61–65.
3. Лук’янчиков Б.Є., Лук’янчиков Є.Д. Прийоми та засоби матеріалізації мисленого образу особи // Криміналістичний вісник. – 2000. – Вип. 1. – С. 125–131.
4. Лук’янчиков Б.Є., Лук’янчиков Є.Д. Поняття і види характеристик злочинів // Теорія оперативно-службової діяльності правоохоронних органів. – Львів: ЛІВС при НАВСУ, 2000. – С. 170–176.
5. Лук’янчиков Є.Д. Класифікація процесуальної інформації // Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах / Тези доповідей Міжнародної науково-практичної конференції. (1 частина). – К., 2001. – С. 191–194.
6. Лук’янчиков Є.Д. Досудове провадження і його система // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. – 2001. – № 2(5). – С. 106–112.
7. Лук’янчиков Б.Є., Лук’янчиков Є.Д. Сліди злочину – джерело інформації про його подію // Сучасні проблеми інформатизації органів внутрішніх справ України: Матеріали міжвузівської наук. – практ. Конф. (Київ, 15 березня 2001 р.) – К.: НАВСУ, 2002. – С. 64–73.
8. Лук’янчиков Є.Д. Структура досудового провадження // Актуальні проблеми діяльності ОВС по попередженню, розкриттю та розслідуванню злочинів. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції 19-20 жовтня 2000 року. Ч. 2. – Одеса: НДРВВ ОІВС, 2000. – С. 49–55.
9. Лук’янчиков Є.Д. Процесуальна інформація та її види // Актуальні проблеми криміналістики: Матеріали науково-практичної конференції студентів, курсантів і слухачів. – Донецьк: ДІВС МВС України, 2001. – С. 3–7.
10. Лук’янчиков Б.Є., Лук’янчиков Є.Д. Формування у курсантів готовності до пошуку об’єктів зі слідами злочину на місці події // Актуальні проблеми підготовки кадрів і роботи з персоналом оперативних служб міліції. Ч. 2 – К., 2003. – С. 191–194.
АНОТАЦІЯ
Лук’янчиков Є.Д. Інформаційне забезпечення розслідування злочинів (правові і тактико-криміналістичні аспекти). – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 – кримінальний процес і криміналістика; судова експертиза. – Національна академія внутрішніх справ України, Київ, 2005.
Дисертація присвячена аналізу методологічних і правових проблем інформаційного забезпечення розслідування злочинів. Досліджуються питання формування концепції інформаційного забезпечення, поняття інформації як змістовної основи судових доказів. Здійснюється класифікація засобів інформаційного забезпечення, проводиться аналіз кожної з таких груп. Формулюються визначення окремих категорій кримінально-процесуального права і криміналістики, розробляється низка пропозицій і рекомендацій, спрямованих на вдосконалення подальшого їх правового врегулювання і практики застосування.
Ключові слова: забезпечення, інформаційне забезпечення, інформація, сліди злочину, засоби інформаційного забезпечення, докази, доказування, процесуальні і тактичні рішення, документування.

АННОТАЦИЯ
Лукьянчиков Є.Д. Информационное обеспечение расследования преступлений (правовые и тактико-криминалистические аспекты). – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.09 – уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза. – Национальная академия внутренних дел Украины, Киев, 2005.
Диссертация посвящена анализу методологических и правовых проблем информационного обеспечения расследования. Работа является одной из первых попыток комплексно, с использованием современных методов познания, с учетом новейших достижений правовой науки исследовать проблемные вопросы теории уголовно-процессуальных отношений и криминалистики на основе чего сформулировать авторское видение возможных путей их разрешения. В результате проведенного исследования разработаны основы информационного обеспечения расследования, соответствующие современному уровню развития уголовно-процессуального и оперативно-розыскного законодательства, а также практики их реализации для выполнения задач уголовного судопроизводства, сформулирован ряд научных положений и выводов, предложенных лично соискателем.
Получило дальнейшее развитие представление о периодизации этапов расследования, сделан вывод о том, что начало и окончание каждого этапа должно отображаться в конкретных процессуальных документах, а условное название этапа раскрывать содержание и характер присущей ему деятельности.
Предпринята классификация способов информационного обеспечения расследования и рассмотрена их характеристика. Вносится предложение о необходимости закрепить в законе общее понятие процессуальных и оперативно-розыскных средств информационного обеспечения, а также их перечня. Обосновывается процессуальный характер деятельности по проверке заявлений и сообщений о преступлениях, предлагается расширить перечень процессуальных средств, используемых в данной стадии досудебного производства для собирания информации и формирования судебных доказательств как основы принятия процессуальных и тактических решений.
Анализируется соотношение уголовно-процессуальных и оперативно-розыскных средств информационного обеспечения. Доказывается объективная необходимость закрепления в уголовно-процессуальном законодательстве новых средств собирания и добывания информации для формирования судебных доказательств, приведения в соответствие средств и методов противодействия преступности ее характеру и степени интенсивности.
Анализируются приемы преодоления противодействия расследованию. Доказывается, что использование приемов преодоления противодействия расследованию, которые неправильно оцениваются противодействующей стороной, является законным и моральным.
Предлагается закрепить в Уголовно-процессуальном кодексе исчерпывающий перечень действий, которые следователь и лицо, производящее дознание ни при каких условиях не могут использовать для преодоления противодействия со стороны участников следственного действия, поскольку такие рассматриваются как преступные.
Дальнейшее развитие получило учение о совокупности и достаточности информации как основы принятия процессуальных и тактических решений.
Сформулирован ряд конкретных предложений и рекомендаций, направленных на усовершенствование теоретико-правовых основ уголовно-процессуальных отношений, уточнены и сформулированы некоторые категории уголовного процесса и криминалистики.
Ключевые слова: обеспечение, информационное обеспечение, информация, следы преступления, средства информационного обеспечения, доказательства, доказывание, процессуальные и тактические решения, документирование.

SUMMARY
Lukiyanchikov E.D. Information supply of the crimes investigation (juridical and tactical criminal aspects). – Manuscript.
The thesis for the scientific degree of Doctor in Law in speciality 12.00.09 – the criminal law and criminalistic’s; court expertise. – National Internal Affairs Academy of Ukraine, Kyiv, 2005.
The thesis is devoted to the analysis of the methodological and juridical problems of the information supply for the crimes investigation. The questions of the conception information supply creation, the notion of the information like the profound base of the court evidences are studied. The classification of the information supply means is realized, the everyone of such groups is analyzed. The definition of some categories of the civil and criminal law procedure and criminalistic’s, the proposals and the recommendations for the improving of its future realization and juridical regulation in the practice are elaborated.
Key words: supply, information supply, information, crime’s traces, information supply means, evidences, prove, the tactic decision procedure, documentation.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

Пошукова анотація: випробуванням Звільнення каяттям дійовим поруки примиренням відбування дисципліни Зворотна громадськістю іміджу Зв’язки Зґвалтування адвокатом влади громадянами податкової реформа Соціалістичної Земельні процесуальні Земля довірою Злочин наслідками дорожнього людяності ОВС банкрутством необережність віросповідання економіки підприємницької найму мотиваційній пересування вузами підприємницьких фінансових приватної трудових Змішані вини інформації захисту винагороди безпідставного шкоди рятування загрози доручення підстави Європи Зовнішньоекономічні сліди Ідеологія Локка Імідж Імміграційне слідчого дитини міграції морського Імплементація Імунітет Інвестиційні договори самоврядування вчителя технології банкрутства губернаторства громадянства представництва Чехословаччині самоврядування моральної Польща омбудсмана підсудності піклування поруки потерпілого консулів Президента Франції Інститутпрезидентства співучасті присяжних губернатора конституційного народовладдя державної адміністрацій ідеологія криміналістики Інтелектуальна культура безпека ООН розслідування органів податкової мореплавства Інформація Іпотека вугледобувну обґрунтування ЗУНР власності трудового Кадрове державному Казна Касаційне час господарської умисних ухилення поліція слідчих приховування некласичний осудними Князівська Кодифікаційна Кодифікаційні Кодифікація Колективні заробітної Колізії Командитні Компенсації місцевого Президента фармакотерапевтична землекористування криміналістичне досудовому Компроміс Комунікативна Конкурентне Конкуренція Консолідація Конституцiйне Конституційна політичних правової юрисдикція юстиція Директорії справами державними освіту приватну творчості життя збори світогляду допомогу контроль конфлікт прав гласності рівності ініціативи Конституційний Суд громадянські делікти екологічні виконавчої міліції поділу внутрішніх парламентаризму громадянина законодавчої безпеки виконавчої стримувань особисті політичні самоврядування омбудсмана відповідальності вищих регламентація грецької міжнародних Канади юстиції військовослужбовців громадських депутатів кордону народів міста депутата меншин органів парламентарів Рахункової Києва виборчого суддів уряду ЄС правотворчому поділу політичних людини громадянина виборів національної національних норми референдуму самоврядування туризму публічної міжнаціональних Конституціоналізм Конституція України Контрабанда Контроль бюджету підприємницькою адміністрацій провадження Контрольний примус Конфіскація внутрiшнiх Конфлікти реформування реалізму управління експертизи розслідування національних політики охорони Концесійні Концесія Координація криміналістичної Кореляційні Корпоративні


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking