Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
Номера от 730 грн.
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Номера от 490 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Номера от 450 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Номера от 350 грн.
Есть номера
-2% онлайн заказ
Зачарованные Карпаты
Зачарованные Карпаты
Закарпатье, Воловец
Коттеджи от 400 грн.
Есть номера


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Князівська влада і проблеми державотворення в Україні: удільний період (ХІІ – XIV ст.)

 

Бодрухин Володимир Миколайович

КНЯЗІВСЬКА ВЛАДА I ПРОБЛЕМИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ: УДІЛЬНИЙ ПЕРІОД (ХП - XIV СТ.)

Спеціальність 07.00.01 - Історія України

Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора icторичних наук

Донецьк-2005



Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Донецького національного
університету Міністерства освіти і науки України
Науковий консультант: доктор історичних наук, професор,
Заслужений працівник освіти України Добров Петро Васильович, Донецький національний університет, завідувач кафедрою історії України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Гуржій Олександр Іванович,
провідний науковий співробітник відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України
доктор історичних наук, професор Демиденко Григорій Григорович,
професор кафедри теорії держави та права Національної юридичної академії України ім. Я.Мудрого
доктор історичних наук, професор Войтович Леонтій Вікторович,
старший науковий співробітник відділу історії середніх віків Інституту українознавства імені І.Крип'якевича
Провідна установа: Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, кафедра історії України

Захист відбудеться 22.04. 2005 р. о 14_годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 11.051.02 у Донецькому національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24, П корпус, ауд. 32.
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Донецького національного університету за адресою: 83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24.
Автореферат розісланий 19.03.2005 року
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.


ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та наукова значимість теми. Історія української державності завжди буде залишатися однією з провідних тем вітчизняної історичної науки. Інтерес до кола питань, пов’язаних з князівською владою і проблемами державотворення в південно-руських землях, обумовлений тим, що проблема вивчення етапів існування української державності особливо гостро стоїть відносно удільного періоду. Щодо доби існування Київської Русі, то в останні роки в історичній науці відбувається значний злам застарілих стереотипів. Державність доби феодальної роздробленості ще й досі розглядається з точки зору боротьби за єдність країни, якої з розвитком відцентрових процесів вже не існувало. Часи панування Золотої Орди практично не досліджуються в плані еволюції державотворчих процесів, немов би української державності вже не існувало. В дослідженнях її історія практично закінчується Батиєвим нашестям.
Набуває поширення схема, що після цього державне життя продовжувалося лише в рамках Галицько-Волинського князівства, із занепадом якого воно зникає, а потім – відроджується або в рамках автономії у складі Великого князівства Литовського, або лише за часів утворення Січі в Запоріжжі. Розвитку суспільно-політичного життя на українських землях литовської доби приділяється увага лише в плані його пристосування до реалій державного життя Великого князівства Литовського. Початок “бездержавності” в історії нашого народу отже також не визначено.
Виникає нагальна потреба створення нової концепції розвитку вітчизняної державності вказаного періоду. Автори історичних досліджень все ще сором’язливо називають Давньоруську державу Київською державою або в кращому випадку Україна-Русь, яка розпалась у ХІІІ ст. Витоки саме української державності вивчено ще недостатньо, не визначені хронологічно.
Тому дослідження й спрямоване на висвітлення змін у суспільному й державному житті, питань функціонування князівської влади, міжкнязівських взаємин від початку доби феодальної роздробленості Давньоруської держави до остаточного поглинання українських князівств Литвою, а також на розгляд зміни форм організації політичної влади й виявлення особливостей еволюції української державності в порівнянні з сусідніми країнами.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертацію виконано в межах держбюджетної теми Донецького національного університету „Наукове та методичне забезпечення курсу історії України: досягнення попередників і сучасний погляд” (номер державної реєстрації 0104U004650)
Об’єктом дослідження є юридична природа і особливості князівської влади, система міжкнязівських відносин південноукраїнських князівств удільної доби, закономірності та специфіка її функціонування, зміна форм державної організації та еволюція органів політичної влади під впливами завойовників: Золотої Орди і Великого князівства Литовського.
Предметом дисертаційного дослідження є суспільне і державне життя, закономірності функціонування князівської влади, системи міжкнязівських відносин і політичних інститутів удільної доби як головної складової державотворчих процесів у давньоруському суспільстві, шляхи пошуку найкращої моделі співіснування князів із ханською владою й характерні особливості процесу остаточної ліквідації автономії українських земель.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють так звану удільну добу вітчизняної історії. Розглядається період ХІІ – XIV ст., тобто часи з початку феодального дроблення Київської Русі до реформи великого литовського князя Вітовта, яка була проведена з метою завершити централізацію управління й обмежити владу удільних князів та остаточно ліквідувати залишки української державності.
Територіальні межі дослідження охоплюють південно-західні території Київської Русі, куди входили володіння Київської, Переяславської, Чернігово-Сіверської, Галицької та Волинської земель, а також уділи, приєднані у XIV ст. до складу Великого князівства Литовського.
Мета роботи полягає у висвітленні механізма функціонування князівської влади, міжкнязівських відносин та державотворчих процесів у південноруських землях удільної доби (ХІІ – XIV ст.).
Відповідно до поставленої мети в дисертації вирішуються такі дослідницькі завдання:
- дослідити характер і політичний зміст князівської влади удільного періоду;
- з’ясувати характер і особливості функціонування системи міжкнязівських відносин удільної доби;
- проаналізувати зміни у громадському і державному житті давньоруського суспільства удільної доби, пов’язані з переходом країни до періоду феодальної роздробленості;
- визначити модель взаємин українських князів з ординськими ханами в окремих землях і князівствах
- простежити впливи, яких зазнала українська державність з боку Золотої Орди;
- виявити особливості приєднання українських земель до Великого князівства Литовського;
- дослідити процес ліквідації залишків української автономії правителями Великого князівства Литовського та його наслідки;
- встановити спільні риси та відмінності процесу феодалізації Русі і центральноєвропейських країн.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній узагальнено висновки наукових праць, в яких в тій чи інший мірі аналізуються окремі аспекти теми дослідження, вона є однією з перших спроб комплексного історичного дослідження князівської влади, міжкнязівських відносин та державотворчих процесів у південноруських землях удільної доби (ХІІ – XIV ст.).
Вона визначається такими результатами дослідження:
1.Розглянуто удільний період української історії, якому взагалі в історичній науці приділяється мало уваги.
2.Особистий внесок здобувача полягає в постановці наукової проблеми й самостійному комплексному її вирішенні, що дозволяє більш глибоко та всебічно осмислити проблему природи і ролі князівської влади, міжкнязівських відносин південноруських князівств хронологічно не лише у завершальний період існування Київської Русі, але й у монгольську й литовську добу.
3.У роботі виявлено спільні риси розвитку феодальних відносин у порівнянні з сусідніми країнами, а також суттєві відмінності, обумовлені конкретними історичними особливостями розвитку власної державності.
4.У дисертації наведено теоретичне узагальнення й нові вирішення наукової проблеми, що виявляється в розгляді еволюції її головних політичних інститутів під впливами завойовників: Золотої Орди й Великого князівства Литовського.
5.На відміну від попередників, автор доводить, що українська державність розвивалася саме шляхом посилення незалежності територіальних князівств, які мають у вітчизняній історичній науці назву “землі-князівства” при слабких ознаках федерації.
6.Розроблено концепцію розвитку країни від початку феодального дроблення до ліквідації української державності князем Великого князівства Литовського Вітовтом.
Науково-теоретичне та практичне значення результатів дослідження полягає в можливості застосування висновків і положень дисертації для подальшого наукового вивчення історії українського державотворення. Висновки, узагальнення, наукова інтерпретація можуть бути використані в навчальному процесі, при викладанні курсу історії України у вищих навчальних закладах і загальноосвітніх школах; під час розробки спеціальних курсів з історії української державності; вона також сприятиме активізації розробок з різних проблем історії розвитку феодального суспільства.
Апробація результатів дисертаційної роботи здійснена на наукових конференціях, симпозіумах, семінарах:Тези доповідей викладачів та студентів ювілейної наук. конф. (Луганськ, 21-22 квітня 1998 р.), Збірник доповідей викладачів та студентів за підсумками наукової конференції СУДУ (21-22 квітня 1999 р.), “Українська державність: Особливості розвитку й проблеми еволюції: Матер. методологічного семінару” (Луганськ, 11-13 жовтня 1999 р.), “Середньовічна Європа: погляд з кінця XX ст.” ( Чернівці, 16-18 березня 2000 р.),”Теоретичні проблеми вітчизняної історії”: Матер. конф. (Луганськ, 9-10 жовтня 2000 р.), науково-практичній конференції викладачів МГІ (Маріуполь, 2002 р.), регіональних конференціях”Історія другого тисячоліття: проблеми і дослідження” (Алчевськ, 23 – 24 листопада 2000 р.), “Історична наука: спадщина і сучасність” (Луганськ, 2002 р.)”; “Історичні науки, політологія, міжнародні відносини і філософія” (Донецьк, 18-20 квітня 2001 р.), науковій конференції, присвяченій 80-річчю Східноукраїнського національного університету (Луганськ, 19 – 20 квітня 2001 р.), І Всеукраїнській науковій конференції “Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії” (Луганськ, 8-9 лютого 2001 р.), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 10-річчю незалежності України “Ідеологія державотворення і суспільствознавча наука” (Запоріжжя, 31 травня 2001 р.), Міжнародних конференціях: VI Міжнар. наук.-практ. конф. „Університет і регіон”. – Луганськ: (28-30 листопада 2000 р.),”Проблеми права на зламі тисячоліть:” (Дніпропетровськ, 13-14 лютого 2001 р.), “Ідеологія державотворення і суспільствознавча наука” (Запоріжжя, 31 травня 2001 р. ), “Історична наука: проблеми розвитку” (Луганськ, 2002 р.), а також при читанні лекцій на кафедрах історії України та архівознавства Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.
Публікації. За матеріалами досліджень, представлених у дисертації, опубліковано 44 наукових праці, серед яких шість монографій (у тому числі чотири колективні), 23 наукових статті, опублікованих у фахових виданнях, визначених переліком ВАК України та п’ятнадцять публікацій у збірниках матеріалів наукових конференцій, симпозіумів та методологічних семінаів.
Структура роботи підпорядкована меті та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, 5 розділів, двадцяти підрозділів, висновків, списку посилань, переліку джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації становить 419 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертації обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено хронологічні та територіальні межі, мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, висвітлено наукову новизну та практичне значення роботи, апробацію отриманих результатів та особистий внесок дисертанта.
У першому розділі – "Історіографія, джерельна база та методологія дослідження" – розкриваються відповідні аспекти проблеми, з’ясовується джерелознавче та історіографічне підґрунтя дослідження.
У підрозділі 1.1. "Стан наукової розробки теми" зазначено, що князівська влада і політика, міжкнязівські взаємини не оминались дослідниками. Навіть сам початок удільщини в творах істориків ХІХ – ХХ ст. багато в чому обумовлювався змінами у змісті, функціях князів, міжкнязівських відносинах. Причинами ослаблення центральної влади й міжкнязівських усобиць вчені називали порушення принципу старійшинства, появу уділів, відсутність чіткого закону наслідування престолу. Поступово виникли різні теорії: "родова" С.М. Соловйова, "федералістська" М.І.Костомарова, "колонізаційна" теорія В.Й. Ключевського.
У дореволюційній історичній науці існувала й концепція розвитку державності удільної доби, яку в найбільш закінченому вигляді розробив М.П.Павлов-Сільванський . Він намагався довести тезу тотожності державотворчих процесів у західноєвропейських країнах і в Русі, а також те, що кожна земля-князівство, володарі якої були наділені зверхніми державними прерогативами, була окремою державою, тобто територіальним князівством. Групою автономних держав уявляв собі землі-князівства удільної доби М.С.Грушевський, який був і проти ототожнення політичного устрою удільної Русі з федерацією .
З часом ідеї в руслі концепції М.П.Павлова-Сільванського (в процесі дискусії початку 1950-х рр. ХХ ст. щодо руського феодалізму) відстоював С.В.Юшков . Згодом самостійність окремих земель-князівств до монгольської навали визнав Б.О.Рибаков .
Аналіз здобутків радянської історичної науки доводить, що більшість дослідників датували початок доби феодальної роздробленості першою половиною ХІІ ст. або другою його половиною (Л.В.Черепнін, В.Т.Пашуто, М.М.Тихомиров). Феодальна роздробленість в історіографії радянських часів визнавалась явищем прогресивним , загальновідомим було положення, що феодальна роздробленість зникає разом з процесом становлення єдиної централізованої держави.
Щодо розвитку державності доби розвинутого феодалізму, то більшість дослідників на її еволюцію особливої уваги не звертали. Проте, за підсумками історичного розвитку країни повинна була змінитися й форма державності. У концептуальному плані вчені дотримувалися тези, що в державі стверджувався "поліцентричний політичний устрій" . Іноді говорили про федеративну монархію.
Таким чином, більшість дослідників дійшли висновку, що добі феодальної роздробленості притаманні суттєві зміни в структурі державної влади. Склалися окремі князівства-"напівдержави", а політичний устрій був "поліцентричним". Влада великого київського князя значно зменшилася, монархія або була ранньофеодальною й у період розвинутого феодалізму, або еволюціонувала в напрямку монархії доби феодальної роздробленості. Така схема розвитку давньоруської державності удільної доби є недосконалою, а окремі її положення входять у суперечність з логікою.
У вітчизняній історичній науці останніх років простежується чітка тенденція: заперечувати тези про існування єдиної давньоруської народності. Лише визнавши повне спустошення краю під час монголо-татарського нашестя, можна говорити про занепад державності. Такі погляди теоретично підтверджують або перенесення державності з півдня на північ, або факт колонізації Подніпров'я новими мешканцями.
Зазначимо, що не тільки номадознавці, але й інші фахівці намагаються переглянути питання, пов’язані з монголо-татарською навалою, тобто з періодом панування останніх у землях колишньої Київської Русі, а також з формами взаємин між різними світоглядними системами на етнічному й на державному рівнях.
Проте дослідники практично не аналізують шляхи пошуків князями в українських землях найбільш оптимальної моделі взаємин з монголо-татарами. Вони зосереджують увагу переважно на причинах занепаду Київської Русі, а далі переходять до розгляду історичного значення Галицько-Волинського князівства, яке одне немовби продовжувало традиції Давньоруської держави. Причому розвиток інших князівств, як правило, особливо не досліджується.
Праці російських істориків мало зараджують вивченню давньої історії української державності, її долі у XII – XIV ст. Адже висновки щодо ліквідації князівської адміністрації і запровадження управління Золотої Орди на українських землях ставлять хрест на політичному житті тут, державотворчих процесах . Проте з цим не змирилися вітчизняні вчені в Україні й за кордоном. Для праць сучасних вітчизняних дослідників є характерним намагання знайти нові підходи для вирішення нагальних проблем історії давньої української державності . Грунтовні праці багатьох дослідників значно поглибили історію державотворення .
Практично немає праць узагальнюючого характеру, в яких би не лише виявлялися особливості розвитку окремих земель-князівств у порівнянні з іншими країнами, але й конкретизувалися б загальні шляхи розвитку феодальних відносин удільної доби нашої історії.
За радянських часів завдяки існуванню офіційної схеми розвитку давньоруської державності не можна було навіть висунути проблему про окремий розвиток української чи білоруської історії. Сучасна історична наука, намагаючись позбавитись методологічних вад, звертається до схем розвитку української державності литовської доби, розроблених ще в XIX - на початку XX ст.
Ще не знайшли свого остаточного вирішення багато питань з історії Великого князівства Литовського, зокрема - про характер його державності. Група авторів ( Н.Д.Полонська-Василенко, В.Й.Борисенко) наполягають, що це державне утворення - пряме продовження давньоруської державності, оскільки в його складі відбувалося її відродження. Проте М.С.Грушевський, І.Крип’якевич цьому рішуче заперечують .
Відповідно до нової концепції білоруських учених Велике князівство Литовське було визнане білорусько-литовською державою. За вказаною концепцією литовського завоювання Білорусі не було, Західна Русь почала процес збирання земель Київської Русі, а литовські князі посіли Чорну Русь як обранці місцевої знаті . Звідси випливає підтвердження тези про визволення литовцями українських земель з-під влади Золотої Орди й про добровільне приєднання колишніх давньоруських територій до складу Великого князівства Литовського.
Отже, розпочалось активне переосмислення історії українського державотворення доби середньовіччя, проблем ролі князівської влади і міжкнязівських відносин, особливостей розвитку державного життя у XII – XIV ст. Помічено було й загрозливі перекоси у відтворенні історії українського народу.
Таким чином, стан наукової розробки теми дисертації потребує врахування й використання як безперечних здобутків вивчення історії Київської Русі, давніх наукових традицій, так і зосередження на лакунах, спірних питаннях історії державотворчих процесів, політичного життя на українських землях у XII – XIV ст.
У підрозділі 1.2. "Джерела та їх вивчення" дисертаційного дослідження аналізується широке коло опублікованих документів і матеріалів. Між ними найбільше значення мають повідомлення літописів, які характеризують міжкнязівські відносини й містять окремі свідчення з історії вітчизняного державотворення удільної доби. Літописці уважно спостерігають за відносинами між князями, засуджують князівські міжусобиці й вказують на винних у них конкретних князів і бояр. Заклики до єднання князів є головними у багатьох літописах: "Повісті минулих літ", Лаврентіївському, Суздальському, Радзивілівському, Галицько-Волинському та інших . Наведені В.М.Татищевим факти із втрачених літописів дають підстави для порівняння державного ладу Київської Русі удільного періоду й західних країн.
У свідоцтвах мандрівників-місіонерів татарських часів, Типографському, Єрмолінському, Воскресенському, Симеонівському, висвітлюються окремі аспекти пошуку моделі взаємин давньоруських князів з ханською владою, розповідається про встановлення системи васально-ленних відносин, а також про прагнення окремих князів використати ханську допомогу в міжкнязівських відносинах . Джерелами з історії народів, що входили до Великого князівства Литовського, є "Хроніка Литовська і Жмойтська", "Білорусько-литовські літописи", "Хроніка Биховця" .
Для дисертаційного дослідження виявилися цінними грамоти удільного періоду, документи уряду Золотої Орди, що містять ярлики, тобто жалувані грамоти татарських ханів; "Акты Литовско-Русского государства", де надруковані різні великокнязівські привілеї, фундаційні грамоти, листи на право оренди, а також грамоти великих литовських князів на надання окремим українським містам магдебурзького права .
Різні писемні джерела або наводять нові факти, або по-іншому оцінюють події, що суттєво утруднило створення шкали об’єктивних оцінок відповідних процесів державотворчої діяльності представників різних династій, особливо в їхньому прагненні проведення об’єднавчої політики південноруських земель.
Нами використані й археологічні джерела, оскільки будь-яке сучасне історичне дослідження доби феодалізму без опору на археологічні матеріали неможливе. Найбільше археологічного матеріалу, а також праць з його інтерпретації й систематизації належить хронологічно добі становлення й розвитку Київської Русі. Щодо доби монгольського панування, слід зазначити, що інтерпретація археологічних джерел дуже складна через труднощі, викликані визначенням хронології пам’яток. Лише критичне поєднання археологічних і писемних джерел дало змогу відновити реальні події.
Таким чином, для вивчення теми "Князівська влада і проблеми державотворення в Україні: удільний період ( XII – XIV ст.)" маємо цінні джерела (літописні, правові пам’ятки, письмові свідчення сучасників, археологічні, антропологічні та ін.), вивчення яких дає змогу чіткіше уявити процеси суспільного і державного життя на українських землях XII – XIV ст., сформулювати важливі висновки. Вивчення цих джерел попередниками і сучасниками (археологами, нумізматами, антропологами) полегшує дослідження й державотворчих процесів тієї доби.
У підрозділі 1.3. "Методологічні засади дослідження та проблеми періодизації" обгрунтовано теоретичні засади, на які спирався дослідник. Робота потребує використання різноманітних методів в їх комбінації. Методологія історичної науки вимагає від історика додержуватися методологічних принципів і наукових методів дослідження.
Чільне місце в аналізі і дослідженні природи князівської влади, напрямків і змісту політики удільних князів, соціально-економічних змін, ролі церкви в суспільному і державному житті Русі ХІІ – ХIV ст. належить загальнонауковому методу або методологічному принципу діалектики. Діалектичний метод, яким користувались ще античні мислителі, вимагає критичного осмислення цих суспільно-політичних і духовних явищ та їх еволюції, суті й змісту інститутів влади і впливу, політичних і правових категорій, понять і визначень, застосованих сучасниками і літописцями для відображення дійсності. Ми лише тоді досягнемо її адекватного відображення, коли встановимо істинний смисл і значення розвитку подій, інституцій, правових норм тощо, коли будемо розглядати їх в контексті попереднього і наступного історичного процесу, закономірностей еволюції феодалізму на Русі і в європейських країнах.
Вирішального значення набувають і методологічні принципи історизму і об’єктивності, які не виключають можливості використання логічно-теоретичного методу. У дисертації з’являється можливість використовування порівняльно-історичного методу. Порівняльний метод дає можливість виявити тотожність або різницю державотворчих процесів у різних землях Русі, Русі та західноєвропейських країн. Постійно присутні в дослідженні методи індукції й дедукції.
При дослідженні змін в характері князівської політики, міжкнязівських відносин і еволюції форм державності автор звертався до розгляду функціональної залежності й використовував метод причинно-наслідкової залежності. Оскільки далеко не всі зв’язки можна віднести до причинно-наслідкової залежності, то їх можна встановити лише за допомогою системно-структурного аналізу. Причому, структуру ми розглядали в еволюції складових її елементів. Лише за умов комплексного дослідження джерел автор прагнув досягти кращих результатів у роботі.
Для більшої об’єктивності в роботі потрібно використовувати методи, притаманні археології й іншим спеціальним історичним дисциплінам. Лише за умов комплексного дослідження джерел можна досягти найбільших результатів у роботі. До того ж такий підхід допомагає перевірити вірність висунутої гіпотези.
У другому розділі дисертації – "Зміни у суспільному і державному житті давньоруського суспільства удільної доби" – розглядаються питання становлення й розвитку системи міжкнязівських відносин у зв’язку з еволюцією давньоруської державності в удільну добу.
У підрозділі 2.1. "Зрушення в соціально-економічному житті" доводиться, що з початком феодальної роздробленості слабшала економічна база центральної влади, проте підсилювалися позиції удільних князів, тобто значним змінам у політичному і соціальному житті різних верств населення феодальної доби передували зміни економічні. Тому ми й намагаємося виявити економічні чинники, що призвели до значних змін у політичному й державному житті Київської Русі, тобто до утворення в країні кількох політичних центрів.
Східнослов'янські племена ще з давніх часів займалися переважно землеробством та скотарством, пропорція між якими різнилася в залежності від ландшафтного та географічного розташування регіону. Значну роль відігравали полювання й рибальство, але переважно в тих районах, де існували найбільш сприятливі умови щодо їх розвитку.
Ще за часів виникнення перших державних утворень східнослов’янських племен головною формою відчуження додаткового продукту, виробленого населенням, було полюддя, коріння якого сягає давнини. Великі відстані обумовлювали тривалий термін збирання полюддя.
Полюддя як форма експлуатації населення поширювалося у зв’язку з охопленням феодальними відносинами нових регіонів, коли відбувався процес "окняжіння" земель. Більш інтенсивно він проходив саме в українських землях, де знаходився осередок державності. Оскільки державна територія мала обмежені кордони, то процес розвитку феодальних відносин надалі мав змогу розвиватися лише за рахунок удосконалення експлуатації населення та зміцнення влади феодалів на місцях. Зазначимо, що данини були головною формою продуктової ренти, але не виключали й інших.
З кінця XI ст. удосконалився плуг як головне знаряддя сільської праці. Прогресивні явища відбувалися в переході від підсічного землеробства до обробки землі за допомогою використання парів. Прогрес у сільському господарстві, значне зростання населення призвели до активної розробки тих ланів, які раніше не можна було обробляти старими знаряддями сільської праці. Використання нового плуга привело до більш ефективної розробки цілинних земель.
Археологічні дослідження свідчать, що будуються боярські замки. Міста були не лише осередками ремесел і торгівлі, але й політичними, релігійними та культурними центрами. Існувало кілька шляхів розвитку міських форм життя. Влада й управління в давньоруських містах були в руках феодалів. Найбільшого розвитку виробництво ремісничої продукції і реміснича спеціалізація досягли в XII ст.
Взагалі не слід перебільшувати роль торговельної діяльності в житті населення Київської Русі. Якщо князі та дружина й брали активну участь у торговельних операціях, особливо на перших етапах розвитку державності, то абсолютна більшість населення практично все необхідне для життя виробляла вдома, оскільки існувало натуральне господарство. Але з початком феодальної роздробленості між окремими містами і землями боротьба за торговельні інтереси почала суттєво впливати на князівську політику.
У підрозділі 2.2. "Нові тенденції у суспільному й політичному житті" розглянуто роль феодальної роздробленості розвитку суспільства. Зміни в економічній і соціальній сфері, що відбувалися в давньоруському суспільстві XI - XII ст., привели до відповідних політичних змін. Державність однак розвивалась не централізовано, а шляхом зміцнення регіональних утворень. Подальший розвиток економіки відбувався в межах окремих регіонів, ринки розвивалися переважно місцеві. Бурхливо з’являлися нові економічні центри за рахунок занепаду старих. Нові регіони почали відігравати помітну роль у житті країни.
Кожній землі був потрібен свій князь, спроможний відстоювати інтереси її феодалів і захищати місцеве населення від нападів чужинців, перш за все кочовиків, а за сприятливих умов і поширити територію князівства. Влада удільних князів зростала за рахунок колонізації нових земель, фундації міст і поселень. Значно підсилилося земське боярство, яке бажало відігравати провідну роль у житті свого регіону, брати активну участь у роботі князівського адміністративного апарату, займати важливі посади при княжому дворі. Усі верстви місцевих феодалів були зацікавлені в існуванні власної династії. Саме ці фактори сприяли сепаратизму князів, зростанню на місцях князівської влади, закріпленню за землями певних династій.
Підсумки боротьби центральної влади з сепаратизмом князів на місцях багато в чому залежали від того, як швидко місцеві династії пустять глибоке коріння в землях-князівствах. Їх потенціал значно підсилювався за рахунок ресурсів усіх землевласників території регіону; ресурси центральної влади, навпаки, постійно зменшувалися. Перемога в цій боротьбі була за князями-сепаратистами. Київськими князями ставали лише володарі наймогутніших земель, а в боротьбі за владу вони спиралися на ресурси всього свого князівства, а не лише на власний домен.
У підрозділі 2.3."Політична влада та князівські з’їзди" вивсвітлюється процес налагодження міжкнязівських взаємин. З послабленням центральної влади найбільш важливі питання внутрішнього й зовнішнього життя країни можна було вирішувати лише на князівських з’їздах. Тільки така форма міжкнязівських стосунків давала можливість знайти спільне рішення при слабкому й малоавторитетному великому київському князю. Якщо інші князі не тримали від нього ленів, то за умов існування васально-ленних відносин йому нічим не були зобов’язані. Тому лише князівські з’їзди, коли більшість князів підтримували їх рішення, сприяли розробці спільної політичної лінії.
Наприкінці XI - на початку XII ст. князівські з’їзди відігравали велику роль. Вони відбувалися й надалі. Наприкінці XII ст. збиралися переважно з’їзди феодальної знаті окремих земель. Без сумніву, далеко не всі рішення князівських з’їздів відбито в літописах. Відома спроба волинського князя Романа Мстиславича зібрати загальний з’їзд князів свідчить, що тільки великий київський князь міг його зібрати. Політична влада сконцентрувалася в масштабі окремих князівств, з’єднати які ніхто вже не мав змоги. З часом значення міжкнязівських з’їздів підупало, а на чільне місце виходили земельні снеми, які часто збирались у Чернігівщині.
У підрозділі 2.4. "Державний лад і церква в Київській Русі" розглянуто роль церкви у зміцненні та розвитку давньоруської державності. Наділена імунітетними правами, церква як організація, корпоративний власник, практично ніколи не зменшувала своїх багатств при розподілі князівств. Місцева церква також сподівалася на надання допомоги з боку свого князя. До того ж процес християнізації регіонів відбувався більш повільно, ніж у Наддніпрянщині, а тому боротьба з прихильниками старої релігії постійно потребувала княжої підтримки.
Оскільки багатство церкви зростало, то вона також прагнула до створення незалежних володінь. Церква була активною силою в міжусобній боротьбі й уміло лавірувала між ворогуючими колами князів. Тому духовні князі з питань утворення незалежних князівств з огляду на перераховані чинники нібито мали реальну перевагу над світськими феодалами. Однак насправді цього не відбувалося.
Церковні ієрархи в Київській Русі були у своїй масі біднішими, ніж їхні колеги на Заході. Лише деякі монастирі та єпископства відрізнялися міцністю і значенням. У цілому імунітет та різні податкові й інші пільги до монгольської навали не мали змоги суттєво допомогти церкві в боротьбі з князями, перш за все тому, що в Київській Русі, на відміну від західних країн, усі головні прерогативи мали члени роду Рюриковичів, які не потребували підтвердження своїх прав.
Третій розділ дисертації – "Південно-західні землі-князівства до монгольської навали (1238 р.)" – відображає процес формування нових політичних центрів Давньоруської держави.
У підрозділі 3.1. "Боротьба династій за гегемонію в Південній Русі" розглянуто особливості династичної боротьби за київський стіл. Доводиться, що за князювання Володимира Мономаха центральна влада лише тимчасово посилилася. Такою ж вона була і за правління Мстислава Володимировича. Наслідував Мстислава його брат Ярополк, "князь-братолюбець", і саме за часів його правління почалися великі міжкнязівські усобиці з метою затвердитись у Києві.
Спочатку боротьба за київський стіл тривала між Мономаховичами і двома династичними лініями Чернігівської землі, тобто Ольговичами й Давидовичами, оскільки зайняття великокнязівського столу Мстиславом дійсно було актом узурпації влади з боку Мономашичів. Тому фактично Ольговичі й розпочали міжусобну війну з метою відновлення родинного старійшинства.
Після завершення жорстокої міжусобної боротьби між Ольговичами й Давидовичами майже півстоліття не було ніяких чвар у Чернігівській землі, князі якої відрізнялися "одиначеством", а всі внутрішні проблеми вирішували на родинних снемах.
Середина XII ст. характеризується посиленням суздальської династії. Зазначимо, що агресивна зовнішня політика як Андрія Боголюбського, так і його брата Всеволода була вирішальним чинником, що затримував об’єднавчі процеси в землях Південної Русі. Взагалі з кінця XII ст. запекла боротьба між Суздальщиною й Чернігівщиною відбувалася в багатьох напрямках, починаючи з Новгороду й Рязані, закінчуючи Києвом і Галичиною. З 20-х років ХІІ ст. постає третій центр боротьби за політичну гегемонію – Галицько-Волинська земля.
Злагода в південно-руських землях за часів правління Святослава не давала можливості суздальському князю втручатися в їхні справи. Вона ж забезпечила й активну антиполовецьку політику. Проте, після згасання місцевої династії почалася тривала боротьба за галицьку спадщину.
Дійсно, потребою подальшого розвитку державності ставала необхідність об’єднання земель-князівств на етнічній основі. Існувала можливість утворення держави національного типу на базі як Галицько-Волинської землі, так і Чернігівського князівства, але Мстиславичам й Ольговичам не пощастило.
З 1230 р., коли розпочалася міжусобна боротьба в Смоленській землі, Ольговичі відновлюють змагання за гегемонію в землях Південної Русі. Подій відбувалося багато, але головна боротьба точилася між Ольговичами й Мономашичами. Навіть монголо-татарська навала не припинила запеклої боротьби.
У підрозділі 3.2. "Особливості розвитку південно-західних князівств до середини ХІІІ ст." розглянуто риси розвитку південноруських князівств. У політичному відношенні країна розпадалася на князівства-землі, яких було не так уже й багато і які відрізнялися від князівств-уділів лише їм притаманними державними рисами. Відносно Київщини можна стверджувати, що вона так і не створила окремого князівства. Зазначимо великий вплив на політичні справи численної й багатої аристократії, особливо на можливість князівських династій закріпитися в Києві. Значення Києва як центру митрополії було таким великим, що навіть Андрій Боголюбський почав змагання за створення такого ж осередку релігійного життя у своїй державі.
Чернігівське князівство займало провідні позиції між іншими землями. Активна зовнішня політика чернігівських князів зумовлювалась двома чинниками: їх виключно вигідним стратегічним положенням та значним економічним потенціалом. Велике значення мала внутрішня консолідація, так зване "одиначество" династії. На відміну від галицького, чернігівське боярство значною активністю не відзначалось, що свідчить про міцні позиції князівської влади в регіоні.
Новгород-Сіверське князівство мало дуже велику площу та багато населення, а його князі відрізнялися великими багатствами. Суттєвих обмежень суверенітету новгород-сіверських князів ми не бачимо. Зі згасанням лінії Давидовичів єдність династії забезпечували "лествічне сходження" і агресивна зовнішня політика, котра давала можливість пересування князів з молодших столів угору. Саме тому й проявлялося чернігівське "одиначество", яке так вражало сучасників. Однак і в другій половині XII ст. новгород-сіверські князі, отримавши стіл у Чернігові, одразу ж передавали комусь з родини своє княжіння. Це ще раз свідчить про те, що Новгород-Сіверське князівство складало, так би мовити, "імперський" лен.
У стратегічному відношенні положення Переяславського князівства було дуже небезпечним, тому що воно практично завжди першим приймало на себе напади кочовиків. За володіння Переяславською землею завжди точилась жорстока боротьба, особливо багато зусиль для придбання цього форпосту докладали володимиро-суздальські князі. Характерно, що переяславські князі потім часто ставали київськими. Боярство цілком підтримувало князівську владу і не виказувало опозиційних тенденцій, як в інших землях, але віддавало перевагу представникам Північно-Східної Русі.
Географічне положення Волині сприяло розвитку торгівлі, а також зменшувало небезпеку половецьких нападів. Земля мала велику кількість міст, а її князі проводили енергійну колонізаційну діяльність. Гарантом міцної князівської влади був великий і потужний домен, який постійно поширювався як за рахунок захоплення громадських земель, так і завдяки купівлі земельних наділів.
Волинське боярство, хоч і мало значну економічну базу, але не відігравало такої ролі, як галицьке через часту зміну династій, а в цілому було лояльним до князівської влади. Між галицьким та волинським боярством головна відмінність полягала в їх походженні. Суттєве підсилення князівської влади за рахунок інтенсивної колонізаційної діяльності має пряму аналогію з Суздальщиною.
Іншим шляхом розвитку пішла Галичина, князі якої з самого початку намагалися проводити незалежну від Києва політику. Інтенсивний розвиток великої земельної власності поступово приводив до створення сеньйорій, володарі яких надавали землі своїм васалам за умов служби. Боярські верстви перетворилися на вотчинників. Усе ж найбільший вплив на поразки князівської влади в боротьбі з могутнім боярством мала відносна слабкість княжого домену.
Зазначимо, що були спроби з’єднання двох князівств: галицького і волинського під владою одного князя. Проте таке об’єднання не було тривалим і міцним, а це ще раз доводить, що головною одиницею феодально-роздробленої Київської Русі була земля-князівство. Розвиток провідних князівств досяг такого рівня, коли їх просте, механічне з’єднання було вже не можливим. Об’єднання стає стійким лише на новій економічній і політичній основі, чому сприяла й небезпека монголо-татарського нашестя.
У підрозділі 3.3. "Князівська політика по відношенню до Степу" розглядається роль кочовиків у системі міжкнязівських відносин. Українські землі споконвіку мали справи зі Степом, чому вони були зобов’язані особливостям ландшафту та природним умовам краю. З часом вже існуючі кочівницькі об’єднання змінювалися іншими, але номади завжди були поруч. За таких умов існування історичний розвиток племен і народів на землях сучасної України завжди залежав від Степу. Небезпечне сусідство впливало на економічний й політичний розвиток землеробів, філософську думку, навіть на ментальність нашого народу.
Багато в чому відносини зі Степом залежали й від політичного рівня розвитку землеробських народів та їхніх можливостей давати відсіч грабіжникам. Не були винятком і половці, які почали освоєння степу з басейну Сіверського Дінця, тому згодом цей регіон став найбільш розвинутим між половецьких володінь. Саме там утворилося міцне половецьке об’єднання - Донецьке (або Донське). У половців південно-руського степу відбувалися інтенсивні процеси, пов’язані з розпадом родоплемінного устрою й формуванням феодальних відносин у суспільстві.
Успіхи в освоєнні степу прискорювали зміни в соціальному устрої й вимагали створення власної державності. Для цього існували всі внутрішні підстави, але головну роль відігравав зовнішній фактор. За часи правління Кончака в найбільш міцному донецькому половецькому об’єднанні фактично склалися всі передумови для створення власної державності. Ще більше ранньофеодальна половецька державність зміцніла за правління Юрія Кончаковича, який зумів об’єднати кілька степових утворень державного типу.
У підрозділі 3.4. "Спільні риси процесу феодалізації Русі й західноєвропейських країн" висвітлюються спільні риси й відмінності у розвитку південноруських земель у порівнянні з іншими територіями.Процес розвитку феодальних відносин у всіх європейських країнах мав багато спільного, однак існували й регіональні відмінності. Політичні, юридичні та інші чинники, які використовувалися князями в період феодальної роздробленості для посилення свого домінуючого положення в окремих землях, у цілому були єдиними для різних регіонів країни, однак умови щодо їх уживання суттєво відрізнялися. Останнє залежало передусім від особливостей процесу складання феодальних відносин у регіоні, а також від політичної діяльності місцевих династій у попередню добу. В різних регіонах існував і неоднаковий рівень економічного, соціального й культурного розвитку, а тому й політичні особливості життя окремих князівств мали відмінності.
Дослідники головними претендентами на територіальну зверхність в західних країнах вважають насамперед герцогів і князів, а також вищих церковних ієрархів. За взірець беруться особливості феодального розпаду і його подолання королівською владою у Франції. Щодо особливостей процесу поглиблення феодальних відносин у Київській Русі, то скоріше можна проводити аналогію з політичним і державним розвитком німецьких земель, ніж французьких.
Практика постійного пересування королівського або княжого двору європейських країн свідчить, що в Київській Русі ми зустрічаємося зі спільним загальноєвропейським процесом збирання данин і не маємо значних відмінностей. Вони проявляються лише на ранній стадії збирання церковної данини, тобто десятини.
Васально-ленні відносини існували в українських землях і протягом так званого удільного періоду. У своєму розвитку вони пройшли значну еволюцію й мають прямі аналогії в європейському середньовіччі. В українських землях удільна доба тривала з початку феодальної роздробленості й до переходу суспільства Великого князівства Литовського до станових відносин, коли відбувалася зміна системи васалітету загальним підданством. Князі наділяли землею своїх васалів, останні - підвасалів, тобто складалася феодальна драбина. Її мали й церковні ієрархи, проте, на відміну від західноєвропейських країн, духовні феодали не відігравали великої ролі в політичному житті давньоруських земель.
З часом відбувалося закріплення окремих гілок розгалуженого роду Рюриковичів за певними землями, що сприяло подальшому розвитку феодальних процесів. Насамперед, землі отримували власну династію, навколо якої формувався князівський двір, згуртовувалися місцева дружина, земське боярство, провідні верстви торговців.
Економічно й політично автономна земля (або "земля-князівство") стає державою в мініатюрі. Кожна земля має свою систему уділів, складних васально-ленних відносин, але зверхню владу над всією територією здійснює місцевий династ, маючи права територіального зверхника, поєднані з його доменіальними правами.
Однією з особливостей політичного розвитку давньоруських земель можна назвати можливість наділення князівською владою лише представників роду Рюриковичів. Жоден боярин не мав змоги зазіхнути на князівський стіл. У західноєвропейських країнах удільними князями могли стати й представники анобльованого міністеріалітету.
Вчені, намагаючись визначити відмінності в політичному житті окремих найбільших регіонів Київської Русі періоду феодальної роздробленості, розглядають співвідношення двох головних чинників: віче і князь. Найбільш міцними визнаються позиції князівської влади в Суздальщині, де з часів Андрія Боголюбського формувався авторитарний тип правління.
Проте можна дійти висновку, що сильна князівська влада набагато раніше, ніж на Суздальщині, існувала в Чернігівщині. Значне її підсилення пов’язане з колонізацією необмежених просторів і безперервною боротьбою з нападами степовиків. Якщо в Суздальщині ми бачимо відносну стабілізацію князівської влади, то в чернігово-сіверських землях її міцність обумовлювалася "лествічним сходженням", єдністю династії.
Галицьке боярство намагалося створити боярську республіку на зразок Новгородської. Приблизно такі ж політичні процеси відбувалися в Полоцьку, де влада належала вузькому колу аристократії. Політично сильні позиції мало й київське боярство, яке суттєво впливало на князівську владу.
Істотну відмінність у розвитку давньоруських земель удільного періоду ми вбачаємо також в обмеженій політичній ролі церкви в державному житті, у процесі формування князівської територіальної влади. Церковна організація структурно розпадалася фактично на такі само одиниці, як і князівські володіння. Володарі наймогутніших князівств намагалися за рахунок зверхності над місцевою церквою підсилити свою владу над феодалами землі. Показовою є політична лінія Андрія Боголюбського, який намагався заснувати власну митрополію.
Звичайно, етнічні, культурні та інші процеси були далекими від свого завершення, оскільки ще не утворилися стійкі зв’язки за вертикаллю та горизонталлю між окремими регіонами країни.
Четвертий розділ – "Українські землі під владою Золотої Орди" – висвітлює шляхи пошуку найкращої моделі співіснування князів із ханською владою.
У підрозділі 4.1. "Князівська влада й монголо-татарське нашестя" розглянуто особливості становлення монгольської системи правління. Різновид монгольського феодалізму мав свої особливості суспільно-політичного розвитку, оскільки був кочівницьким. Монгольську економіку було засновано на екстенсивному скотарстві з чіткою спеціалізацією праці. Війни із засобу захисту молодої держави швидко перетворилися на імперські та загарбницькі. Без сумніву, войовнича політика ханів зменшувала соціальну напругу в суспільстві та спрямовувала енергію мас проти сусідніх народів. Можливість проведення активної войовничої політики обумовлювалась утворенням ранньофеодальної держави з чіткою організацією всіх військових сил, побудованою на улусному принципі.
Давньоруське населення чинило завойовникам значний опір, виявляючи справжній героїзм. Від Батиєвої навали постраждали практично всі землі колишньої Київської Русі. Отже, руйнувалися ті міста, які чинили опір монголам, що робилося з метою залякати населення, позбавити його прагнення боротися з поневолювачами.
Монгольські феодали прагнули досягти найбільш сприятливих умов для експлуатації безпосередніх виробників, привласнення собі додаткового продукту. Феодальні верстви Монголії були зацікавлені в розвитку торгівлі, головним чином, транзитної, що було зумовлено слабким розвитком власної ремісничої діяльності.
Після Батиєвої навали степова смуга контролювалася монголами. У структурному відношенні після заснування Золотої Орди монголо-татарські володіння півдня колишньої Давньоруської держави розпадалися на улуси, які формально знаходилися під ленною зверхністю золотоординського хана в Сараї, але реально мали самостійність у багатьох сферах діяльності. Поступово встановилися кордони між кочовим і землеробським населенням, але не безпосередньо, а за допомогою буферних смуг, які розподіляли перших з другими.
У підрозділі 4.2. "Українська державність у другій половині ХІІІ – першій половині XIV ст." висвітлюються зміни в міжкнязівських відносинах, пов’язані з монгольським пануванням. Монголи вимагали покірності й регулярної сплати податків. Справді, в цей період князівська влада була суттєво обмежена, особливо у військовій і фінансовій сферах. Проте і тоді князі мали невеличке військо і збирали другорядні податки. Справи розподілу уділів та нагляду за виконанням обов’язків васалами виконували династи.
Одним з напрямків політичної діяльності монголів була підтримка чвар між різними князями, а також провокування останніх до конфліктів з сусідами. Хани прагнули досягнути такого становища в міжкнязівських взаєминах на Русі, щоб кожен князь не був сильніший від інших.Всі князі формально були васалами ханів, але різні князівства мали не однакову залежність, що в кожному випадку завжди обумовлювалось реальним співвідношенням сил. Українські князі, як ханські васали, також були зобов'язані надсилати військову допомогу. Крім того, вони допомагали татарам у військових операціях.
Васальні відносини регулювалися ярликами, які надавалися кожним новим ханом окремо. Так би мовити, ярлики постійно відновлювалися. Взагалі назву ярликів мають всі документи, які давав ханський уряд. За ярликами необхідно було їхати до Орди кожному князю особисто, маючи з собою ще й багаті подарунки. Надання ярликів було головним інструментом, який використовувався ханами для розпалу міжкняжих чвар та збереження політичної напруги і атмосфери непевності між князями. Однак якщо князь був на підозрі у зраді, він лишався ярлика достроково.
З метою покращення збору данини в українських землях у 1245 р. монголо-татари провели перепис населення. Тоді його уникнули лише Волинь і Галичина. Проте і там його провели після каральної експедиції Бурундая у 1260 р. Літопис дає уявлення про те, як відбувався перепис. Завдяки перепису населення були складені своєрідні військово-фінансові регіони, з яких набиралися рекрути та стягувалися податки.
У чернігівських і сіверських землях небезпечне сусідство змусило прикордонних князів переносити свої резиденції у менш небезпечні райони. З Чернігова політичний центр князівства перемістився до Брянська. Значно запустіла Переяславська земля, а її мешканці поступово пересувалися подалі від степу. До литовського завоювання Київ і Київщина були татарським леном, який надавався місцевим князям. Значну роль зі стратегічної точки зору відігравало Поросся, що складало окремий ханський лен, який повинен був отримати представник кочівничої аристократії.
Галицько-волинські князі почували себе цілком вільними як при розв’язанні питань внутрішньої політики, так і зовнішньої, коли це прямо не заважало проведенню політичної лінії ханського уряду. У цьому регіоні татарська зверхність носила скоріше номінальний характер. Захищений лісами і горами край мав умови для швидкого розвитку економічної діяльності населення. Розвиток торгівлі не гальмувався, як в інших землях Русі, що більше постраждали від монголо-татарської навали. Галицько-Волинська Русь користувалася дуже великим міжнародним авторитетом, що спирався на міцний економічний і військовий потенціал.
Наприкінці ХІІІ ст. князі отримали більше свободи в діях, почали самостійно збирати податки для ханів. Звісно, що функція збору монгольських податків сприяла збагаченню князів, оскільки данину почав збирати князівський адміністративний апарат.
Оскільки монголо-татари були кочовиками, вони не мали змоги порушити політичний устрій та економічну систему землеробів, а лише намагалися пристосувати їх до своїх методів експлуатації. Феодальні відносини визнавали лише васально-ленну систему зв’язків. Можна стверджувати, що українська державність після розпаду Київської Русі продовжувала розвиватися в межах окремих князівств-земель, причому безперервно.
У підрозділі 4.3. "Православна церква за татарських часів" розглянуто роль православної церкви в суспільно-політичній структурі суспільства, підпорядкованій ханській владі. Монголи давали церквам різні пільги і привілеї. В основі цього були політичні мотиви, оскільки хани намагалися забезпечити лояльність православної церкви, яка користувалася дуже великим авторитетом поміж населення, сподіваючись за допомогою найбільш освіченої частини суспільства утримати народ у покорі, відвернути його від виступів проти татаро-монголів.
Монголи намагалися використовувати руське духівництво для налагодження зв’язків з Візантією. За монгольських часів були ще засновані дві єпархії в Західній Русі, а також чотири - у Східній. До церковних земель тягнулися селяни. Церква проводила активну колонізаційну діяльність, особливо відзначалися монастирі.
Завдяки діяльності церкви, захищеної від різних поборів, відроджувалося господарство, з’являлися нові поселення, відбувалося загальне зростання економіки. Відродження народного духу також відбувалось через церкву: економічно її підсилення було підґрунтям для духовного відродження.
У підрозділі 4.4. "Кочові племена й державотворчі процеси у південно-руських землях" висвітлено роль кочових племен і народів у встановленій монголами системі правління південноруськими землями.
Після перемоги в битві на Калці монголи вкрай спустошили половецький степ. Проте спочатку монголи знищили політичну організацію кочовиків (волзьких булгар та половців). Ставлення монголів до номадів було зовсім іншим, ніж до землеробських народів. Перш за все номади були їхніми конкурентами в степу. В цілому відносно кочових народів завжди встановлювалося пряме монгольське правління.
У п’ятому розділі – "Обмеження української державності та її ліквідація литовцями наприкінці ХІV ст." – підіймаються проблеми поглинання удільних українських князівств Великим князівством Литовським, а також остаточної ліквідації української державності.
У підрозділі 5.1. "Литовська експансія" розглянуто фактори, що сприяли завойовничій політиці литовських князів. Розвиток литовської державності значно прискорила зовнішня загроза. Відсіч тиску хрестоносців була можлива лише за умов утворення власної державної організації, що доводить приклад підкорення пруссів рицарями Тевтонського ордену.
Об'єднання литовських князівств у єдину державу розпочав князь Живінбуд. Розвиток литовської державності відбувався шляхом поступового об'єднання всіх князівств під владою одного монарха. Державотворчі процеси сприяли етнічному розвитку литовських племен. Однак процес об'єднання країни був дуже складним і тривалим.
У 30-х рр. ХІІІ ст. аукшайтський князь Міндовг зумів підкорити своїй владі інші князівства, що дозволило перейти до активної експансії в сусідні землі. У першій третині ХІІІ ст. полоцькі землі визнали литовську владу. Шляхом об'єднавчих процесів були створені "великі князівства". Розвиток феодальних відносин значно прискорився активною експансією Литовської держави, а синтез молодої литовської державності з давньоруською сприяв поглибленню процесу феодалізації суспільства.
Взагалі центральна влада Литовської держави, створеної Міндовгом, була ще дуже слабка, а політика князя, спрямована на посилення централізації держави, зазнала поразки. Найбільший опір Міндовгу чинили жемайтські князі. Після його смерті майже 30 років тривала жорстока міжусобна боротьба. Під час внутрішніх міжусобиць важливу роль відігравала литовська аристократія (пани і боярство).
Укріплення великокнязівської влади починається з ХІV ст., і його треба пов'язувати з зовнішньополітичними чинниками. Перш за все Тевтонський орден активізував свою діяльність за рахунок організаційних перетворень. З 1309 р. великий магістр перебрався з далекої Венеції до прусського Мальборку, чим посилювалось керівництво експансією. За таких умов литовцям була потрібна сильна військова влада. Вони у 1307 р. возвернули собі Полоцьк, розпочали активні вторгнення в інші землі, активну експансію в давньоруські землі, які зараз відносяться до території сучасної України. Писемні джерела свідчать, що українські князі чинили литовським нападам найвідчайдушніший опір. Місцеві князі втекли, а бояри приносили великому литовському князю ленну присягу.
У підрозділі 5.2. "Українські землі у другій половині XIV ст." висвітлюються особливості державного життя у приєднанних до Великого князівства Литовського територіях. У цілому можна дійти висновку, що литовська державність формувалася під тиском Тевтонського ордену. Звідси – й особливості не лише оформлення власної державності, але і спрямування експансії на схід і південний схід, тобто по лінії найменшого опору. Оскільки боротьба з хрестоносцями практично ніколи не вщухала, то однією з особливостей литовської державності стає діархічний режим, сутність якого зводиться до політики постійного стримування західного ворога і експансії в східному й південно-східному напрямках за сприятливих зовнішньополітичних обставин.
Литовська державність мала притаманні їй особливості розвитку. Різні регіони країни мали неоднаковий рівень економічного і політичного розвитку. Державний апарат протягом довгого часу був дуже слабким, а тому на приєднаних землях змінювали лише князя, управлінням продовжувала займатися місцева адміністрація. Литовська держава з самого початку була поліетнічною. У Литви часто не вистачало ресурсів для боротьби на багатьох напрямках.
Усе це призвело до значного посилення військової функції державного апарату, а також до важливої особливості феодального землеволодіння, коли лише той мав лен, хто виконував військову службу. Вказана особливість поширилася й на українські землі, мобілізувала місцеве боярство на боротьбу з татарськими нападами, забезпечила підтримку централізаторських зусиль литовських князів.
Успіхам литовських князів, які приєднали дуже великі території, також сприяла політика, яку вони проводили в підкорених землях. Литовській експансії сприяла міжусобна боротьба в Орді, яка набула характеру "великої зам’ятні" після смерті хана Бірдібека. Таким чином, шляхом політики експансії порівняно невелике державне утворення перетворилося на Велике князівство Литовське.
Спочатку ми бачимо так звані "великі князівства": Литовське і Жомойтське. Потім до них додається "велике князівство" Новгородське. Завдяки успіхам у завойовничій політиці створюється "велике князівство" Руське. Зустрічаємо й формулу "...почав князювати на великому князівстві Литовському і Жомойтському, і Новгородському, і Руському". Характерно, що політичне значення "великих князівств" з часом змінюється. За князювання Вітеня вони йшли в такому порядку: Литовське, Жомойтське і Руське. Однак за часів правління Гедиміна перелік "великих князівств" вже був інший: Литовське, Руське і Жомойтське. Такі зміни, без сумніву, пов'язуються зі значним зростанням економічного і політичного значення приєднаних білоруських і українських земель в житті держави.
В українських і білоруських землях литовські князі швидко пройнялися інтересами місцевого боярства, почали виконувати його волю. Економіка окремих регіонів мала значний поштовх для розвитку, чому сприяло посилення князівської влади на місцях. Нові династи з огляду на державний характер влади в землях-князівствах мали багато зверхніх прерогатив. Такий характер влади сприяв проявленню князівського партикуляризму.
У підрозділі 5.3. "Релігійне життя українських земель у XIV ст." розглянуто відношення литовських князів до православ’я. Можна стверджувати, що подібно до полабських слов'ян і пруссів, утримання власної віри слугувало прапором боротьби литовців за незалежність, а тому всілякі спроби впровадження християнства великими князями сприймалися народом як державна зрада. У країні під впливом сусідніх пруссів існував розвинений пантеон язичницьких богів. Складне поліетнічне становище призвело до релігійної толерантності.
Окремі литовські князі приймали православну віру. Питання віри для литовських князів було перш за все політичним, і приймали вони таку віру, яка була потрібна в конкретній місцевості. Хрещення стало можливим завдяки особливому привілею Ягайла, відповідно до якого хрещеним боярам підтверджувалися вотчинні права на землю.
У підрозділі 5.4. "Адміністративна реформа Вітовта та втрата залишків української державності" висвітлюється процес остаточної ліквідації автономії окремих земель. Оскільки влада великого князя над його васалами була суттєво обмеженою, центральній владі потрібно було позбавити удільних князів права спадковості на земельні володіння шляхом заміни їх намісниками. Саме тому Вітовт і проводив адміністративну реформу, така реформа проводилася не лише в українських землях. Завдяки її проведенню і замінам в значних удільних князівствах династів на простих намісників була остаточно ліквідована сама українська державність
Значне посилення центральної влади за рахунок ліквідації автономії удільних князівств вказувало на перехід суспільства до нової доби політичного розвитку. До реформи Вітовта обмежена українська державність ще трималась у формі влади князів окремих земель, які підпорядковувалися великому литовському князю на засадах сюзеренітету-васалітету.
У підрозділі 5.5. "Східна політика Великого князівства Литовського у другій половині XIV ст." розглянуто чинники, що призвели до поступового зближення Великого князівства Литовського з Польщею, а також до зрушень у державотворчих процесах. Після проведення адміністративної реформи великий князь Вітовт перейшов до більш активної зовнішньої політики. Він намагався поширити свої політичні впливи на сусідні держави. Великий литовський князь проводив активну татарську політику, допомагав ханам ствердитися в Орді. Обережна татарська політика, яка проводилася до того, давала українським землям можливість мати відносний спокій по відношенню до Степу.
Особливості ординської політики Великого князівства Литовського, особливо її радикальна зміна великим литовським князем Вітовтом, політична й військова підтримка хана Тохтамиша, поразка у битві на річці Ворсклі 1399 р. суттєво погіршили соціально-економічне становище українських земель, оскільки саме вони спустошувались переможцями. Також були порушені торговельні шляхи, а Литва позбулася виходу до моря. Погіршилося і політичне становище Вітовта, що призвело до більш тісного зближення Великого князівства Литовського з Польщею.
У висновках підбиті підсумки дослідження, узагальнюються результати пошукової і теоретико-аналітичної роботи, проведеної автором у рамках дисертаційного дослідження.
Щодо рівня розвитку феодальних відносин, якого досягла Київська Русь Х – ХІ ст., існують різні погляди, але ХІІ – ХІІІ ст. вченими одностайно трактуються як доба феодальної роздробленості. Перегляд існуючих на цей час теорій розвитку державності ХІІ – ХIV ст. наводить на думку, що вона розвивалася у формі територіальної влади.
Економічні процеси неминуче приводили до феодальної роздробленості, яка перейшла в територіальну. В економічному житті Київської Русі наприкінці ХІ – у першій половині ХІІ ст. дійсно відбулися значні зміни. Але піднесення економічної діяльності, поширення внутрішньої торгівлі, прогрес у землеробстві, зростання кількості ремесел та розвиток міських форм життя концентрувалися не в масштабі країни, а на регіональному рівні. Об’єктивно такі процеси, враховуючи поширення сеньйоріальної системи, натуральний характер господарства, соціальні зміни, неминуче призводили до доби феодальної роздробленості.
Феодальна роздробленість була явищем прогресивним, оскільки її початок свідчить про те, що країна увійшла до нової фази історичного розвитку – доби розвиненого феодалізму. Економічне життя концентрувалося в масштабі окремих земель, феодали яких відчували свою силу й намагалися відігравати більш значну роль у житті держави. Зміни в економіці вимагали пристосування до них політичних структур. Головним осередком господарської й політичної діяльності стала земля. Окремі князівства-землі склалися в межах старих етнографічних одиниць, а регіональний розподіл проходив з урахуванням нових економічних зв’язків та процесів формування локальних ринків. Усі верстви місцевих феодалів були зацікавлені в існуванні своєї династії. Саме ці фактори сприяли сепаратизму регіонів, зростанню на місцях князівської влади, закріпленню за землями певних династій.
Кожна земля знаходилась під зверхністю окремого роду, старший у якому і був носієм державної влади. Він як територіальний зверхник мав змогу збирати податки та військові сили з усієї землі, а не лише з одного свого домену. Таке поєднання територіальної влади з доменіальною й робило князя справжнім господарем землі. Династи намагалися утворити округлі земельні комплекси, де б вони займали домінуюче положення. Їх родина утримувала уділи з обмеженням прав за рахунок прерогатив династа.
Сукупність економічних і політичних змін призводить до еволюції державної влади, тому що згадані процеси сприяють вступу країни в нову добу розвитку державності. Князі та бояри собі на користь застосували загальноєвропейське економічне піднесення. Звичайно, етнічні, культурні та інші процеси відбувалися бурхливо й були далекими від свого завершення. Феодальна роздробленість призвела до нескінченних міжусобних чвар та значного послаблення військового потенціалу, чим і скористалися татаро-монголи під час Батиєвої навали.
Взагалі дослідники історії Київської Русі закінчують свої студії на добі монголо-татарського нашестя. Вони виходять з тези: якщо немає централізованої держави, то не існує і державності. Але єдиної централізованої держави з середини ХІІ ст. вже не існувало. Саме тоді князівства-землі мали практично всі атрибути державності, а династи цілком самостійно вирішували найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, тобто були справжніми легітимними монархами, територіальними господарями землі. Політичні відносини між князівствами обумовлювалися васально-ленними відносинами.
Значного удару українська державність зазнала з боку татаро-монголів. Перш за все була обмежена суверенність князів. Головним для ханів були щорічна сплата данин і „послух”. Цілком суверенна князівська влада при пануванні татаро-монголів була суттєво обмежена. Проте різні князівства мали неоднакову залежність, що в кожному випадку обумовлювалось реальним співвідношенням сил.
Номади не мали змоги взяти на себе функції управління землеробським населенням, а тому мусили спиратися на вже існуючі форми державності. Ярлики отримували лише володарі значних князівств, тобто територіальні князі. У васально-ленні відносини таких князівств хани не втручалися. Завдяки перепису населення були складені своєрідні військово-фінансові регіони, з яких набиралися рекрути та стягувалися податки. Доменіальна влада ніколи не обмежувалася. Більше свободи в діях князі мали тоді, коли вони почали самостійно збирати податки для ханів. Зазначимо, що кочівницький феодалізм мав притаманні йому особливості розвитку. Тому ми практично завжди бачимо симбіоз землеробського та кочівницького населення у підкорених номадами землях. Десь з кінця ХІІІ ст. князівська влада посилюється, а князі намагаються пристосувати свої служби до монгольської системи правління.
До середини XIV ст. Велике князівство Литовське ще перебувало на ранньофеодальному ступені розвитку держави й суспільства. У цілому це був конгломерат князівств з різним рівнем розвитку. У Литви не вистачало ресурсів для боротьби на багатьох напрямках. Тому великі князі кожного разу визначали пріоритетні напрямки політики, а відтоді головні сили зосереджувалися в конкретному регіоні. Державний апарат протягом тривалого часу був дуже слабким, тому на приєднаних землях змінювали лише князя, а управлінням продовжувала займатися місцева адміністрація. Зазначимо, що доменіальний апарат був більш розвиненим, ніж державний. Великокняжа влада навіть не встигала пристосовуватися до постійних територіальних змін. До стадії розвиненого феодалізму Литва переходить лише після включення до її складу білоруських і українських земель.
Під час литовської експансії українська державність існувала у формі територіальної влади. Факти свідчать, що всі князівства, які мали державний характер, очолювали литовські князі. Однак зі зміною володаря сутність влади місцевих князів не змінювалася. Литовські князі швидко пройнялися зацікавленостями князівств-земель, почали виконувати волю місцевого боярства. З огляду на державний характер територіальної влади вони мали багато зверхніх прерогатив. Князі приділяли багато уваги обороні своїх князівств, сприяли їх усебічному розвитку. Такі тенденції неминуче призводили до серйозних конфліктів з центральною владою.
Політику централізації країни почав ще Ольгерд, але значних успіхів вона набула саме за часів Вітовта. Було проведено реформу, завдяки чому князі позбулися права спадкоємності на земельні володіння шляхом заміни їх намісниками – урядовцями. Функції урядовців також обмежувалися. Боярство за умов надання місцевих привілеїв являло собою опору централізаторських зусиль великих литовських князів.
Була остаточно ліквідована сама українська державність завдяки замінам у князівствах династів на простих намісників. До реформи Вітовта обмежена українська державність ще трималася у формі влади удільних князів, які підпорядковувалися великому литовському князю на засадах сюзеренітету-васалітету. Значне посилення центральної влади за рахунок ліквідації територіальних князівств вказувало на перехід суспільства до нової доби політичного розвитку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ, ПОЛОЖЕННЯ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ
ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

Індивідуальні монографії:
1. Бодрухин В.М. Українська державність удільної доби (XII – XIV ст.): Монографія. – Луганськ: СНУ ім. В.Даля, 2002. – 304 с.
Рец.: Схід. – 2003. – № 1. – С. 95.
Бористен. – 2003. – № 1. – С. 16.
2. Бодрухин В.М. Чернігівська земля-князівство: Монографія. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2002. – 132 с.
Рец.: Сіверянський літопис. – 2002. – № 4. – С. 108 – 110.

Колективні монографії:
1. Бодрухин В.М. Київська Русь, половці й чорні клобуки // Державотворчі процеси у кочовиків східноєвропейського степу / Авт. кол.: Бодрухин В.М., Довжук І.В., Литвиненко В.Ф. та ін. – Луганськ: СНУ, 2000. – С. 72 – 83, 84 – 86.
2. Бодрухин В.М. Українська державність ХІІ – ХІV ст. // Бодрухин В.М., Довжук І.В., Литвиненко В.Ф. Нариси з історії української державності (до кінця ХІХ століття): Монографія. – Луганськ: СНУ, 2000. – С. 34 – 60.
3. Бодрухин В.М. Історія українського державотворення: проблеми і пошуки // Бодрухин В.М., Довжук І.В., Литвиненко В.Ф. та ін. Нариси з історії української державності ХХ ст.: Монографія. – Луганськ: СНУ, 2001. – С. 6 – 13.
4. Бодрухин В.М. Ординська політика Великого князівства Литовського // Бодрухин В.М., Чукаєва В.О. та інші. Пізні кочовики Східноєвропейського степу: Монографія. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2002. – С. 111 – 127, 180 – 184.
Публікації в наукових фахових виданнях, затверджених переліками ВАК України:
1. Бодрухин В.М. До статусу Новгород-Сіверського княжіння // Сіверянський літопис. – 1997. – №3. – С. 29 – 31.
2. Бодрухин В.М. Особливості розвитку Чернігівського князівства // Сіверянський літопис. – 1998. – № 2. – С. 28 – 30.
3. Бодрухин В.М. Придесення за татарських часів // Сіверянський літопис. – 1999. – № 1. – С. 3 – 7.
4. Бодрухин В.М. Утвердження династії Святославичів у Чернігові // Сіверянський літопис. – 1999. – № 3. – С. 35 – 37.
5. Бодрухин В.М. Ольговичі й Давидовичі // Сіверянський літопис.–1999. – № 5. – С. 10 – 14.
6. Бадрухін Уладзімір. Фарміраванне дзяржаунасці і узаемаадносіны Україны і Беларусі у сярэдневякоуі // Беларуські гістарычны часопіс. – 2000. – № 1. – С. 7 – 9.
7. Бодрухин В.М. Державний устрій і церква в Київській Русі // Вісник Східноукраїнського державного університету. – Луганськ, 2000. – № 2. – С. 4 – 8.
8. Бодрухин В.М. Наддніпрянщина за татарських часів // Бористен. – 2000. – № 1. – С. 8 – 9.
9. Бодрухин В.М. Українські землі-князівства у ХІІ – XIV ст. // Бористен. – 2000. – № 3. – С. 1.
10. Бодрухин В.М. Утворення Великого князівства Литовського // Бористен. – 2000. – № 6. – С. 12 – 13.
11. Бодрухин В.М. Татарська політика в українських землях останньої третини ХІІІ ст. // Бористен. – 2000. – № 7. – С. 8 – 9.
12. Бодрухин В.М. Державний розвиток Русі й Галицьке і Волинське князівства // Збірник наук. праць. – Серія „Історія та географія”. – Х.: „ОВС”, 2000. – Вип. 6. – С. 17 – 23.
13. Бодрухин В.М. Реформа Вітовта і українські землі // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. – 2000. – № 12. – С. 111– 117.
14. Бодрухин В.М. Київ у другій половині ХІІІ – на початку ХIV століть // Бористен. – 2000. – № 11. – С. 3 – 4.
15. Бодрухин В.М. Ольговичі у 20-х – 40-х роках XIII cт. // Сіверянський літопис. – 2000. – № 4. – С. 25 – 30.
16. Бодрухин В.М. Боротьба Ольговичів за гегемонію в Південній Русі // Сіверянський літопис. – 2000. – № 5. – С. 53 – 58.
17. Бодрухин В.М. Галицько-Волинська держава // Вісник Східноукраїнського національного університету. – Луганськ, 2001. – № 2. – С. 3 – 10.
18. Бодрухин В.М. Південно-Східний форпост Переяславського князівства // Наукові записки з української історії: Зб. наук. ст. – Переяслав-Хмельницький, 2001. – Вип. 12. – С. 21 – 27.
19. Бодрухин В.М. Литовська експансія в українські землі // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Вип. Х. – Запоріжжя: Просвіта, 2001. – С. 30 – 35.
20. Бадрухін Уладзімір. Украінскія землі у складзе Беларуска-Літоускай дзяржавы // Беларуські гістарычны часопіс. – 2001. – № 1. – С. 32 – 34.
21. Бодрухин В.М. Князівські з’їзди Київської Русі // Вісник Донецького університету. – Серія Б. – Гуманітарні науки. – 2001. – № 1. – С. 131 – 136.
22. Бодрухин В.М. Релігійна політика литовських князів (до кінця XIV ст.) // Вісник Дніпропетровського університету. – Історія та археологія. – Вип. 9. – 2001. – С. 105 – 108.
23. Бодрухин В.М. Зміни в становищі церкви за татарських часів // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. – Луганськ, 2001. – № 10. – С. 3 – 7.
Публікації, що додатково відображають результати дисертаційного дослідження:
1. Бодрухин В.М. Феодальна роздробленість Київської Русі // Тези доповідей викладачів та студентів ювілейної наук. конф. 21-22 квітня 1998 р. – Луганськ: СУДУ, 1998. – С. 7-9.
2. Бодрухин В.М. Особливості розвитку Литовської держави (XIII – XIV ст.) // Збірник доповідей викладачів та студентів за підсумками наук. конф. СУДУ 21-22 квітня 1999 р. – Луганськ: СУДУ, 1999. – С. 10-12.
3. Бодрухин В.М. Українські територіальні князівства XII-XIV ст. // Українська державність: Особливості розвитку й проблеми еволюції: Матер. методологічного семінару. Луганськ, 11-13 жовтня 1999 р. – Луганськ: СУДУ, 1999. – С. 25-32.
4. Бодрухин В.М. Удільний період історії України-Русі // Середньовічна Європа: погляд з кінця XX ст.: Матер. Міжнар. наук. конф. / Чернівецький державний університет ім. Ю.Федьковича. Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича. – Чернівці: Золоті литаври, 16-18 березня 2000. – С. 225-229.
5. Бодрухин В.М. Економічні чинники феодальної роздробленості Київської Русі // Теоретичні проблеми вітчизняної історії: Матер. конф. (9-10 жовтня 2000 р.) – Луганськ: СНУ, 2000. – С. 9-14.
6. Бодрухин В.М. Українська державність удільного періоду // Матер. VI Міжнар. наук.-практ. конф. „Університет і регіон”. – Луганськ: СНУ, 28-30 листопада 2000. – С.46- 47.
7. Бодрухин В.М. До питання про характер державності Великого князівства Литовського // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії: Матер. I Всеукр. наук. конф. 8-9 лютого 2001 р. – Луганськ: СНУ, 2001. – С. 3 – 5.
8. Бодрухин В.М. Українські землі у складі Великого князівства Литовського другої половини XIV ст.: державність і право // Проблеми права на зламі тисячоліть: Матер. Міжнар. наук. конф. Наукове видання. 13-14 лютого 2001 р. – Дніпропетровськ: Вид-во ІМА-прес, 2001. – С.93-96.
9. Бодрухин В.М. Васально-ленні відносини в українських землях удільного періоду // Історія другого тисячоліття: проблеми і дослідження: Матер. регіональної наук. конф. Алчевськ, 23 – 24 листопада 2000 р. – Луганськ: Вид-во СНУ, 2001. – С. 17-22.
10. Бодрухин В.М. Про “перенесення” давньоруської державності // Матер. доп. вузівської наук. конф. професорсько-викладацького складу по результатах науково-дослідної роботи. Історичні науки, політологія, міжнародні відносини і філософія. 18-20 квітня 2001 р. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – С. 3 – 4.
11. Бодрухин В.М. Впливи торгівлі на розвиток Київської Русі // До 80-річчя Східноукраїнського національного університету. Гуманітарний факультет: Матер. наук. конф. 19-20 квітня 2001 р. – Луганськ: Вид-во СНУ, 2001. – С. 12 -15.
12. Бодрухин В.М. Українська середньовічна державність: концепція безперервного розвитку // Ідеологія державотворення і суспільствознавча наука: Тези доп. на Всеукр. наук.-теор. конф., присв. 10-річчю незалежності України 31 травня 2001 р. – Запоріжжя: Просвіта, 2001. – С.152 – 155.
13. Бодрухин В.М. Монгольські впливи на українські землі // Історична наука: спадщина і сучасність: Матер. ІІ регіональної наук. конф. – Луганськ: Вид-во Східноукраїнського нац. ун-ту ім. В.Даля, 2002. – С. 38 - 42.
14. Бодрухин В.М. Перетворення півдня України на Дике поле // Матер. IV підсумкової (2002 р.) наук.-практ. конф. викладачів МГІ: Зб. наук. праць / За ред. К.В.Балабанова. – Маріуполь: МГІ, 2002. – С. 53.
15. Бодрухин В.М. Монголо-татарське нашестя і українські землі // Історична наука: проблеми розвитку: Матер. Міжнар. конф. Давня і нова історія України. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2002. – С. 16 – 21.


АНОТАЦІЇ

Бодрухин В.М. Князівська влада і проблеми державотворення в Україні: удільний період (ХІІ – XIV ст.). - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук зі спеціальності 07.00.01 – історія України. - Донецький національний університет, Донецьк, 2005.
Досліджується історія розвитку вітчизняної державності доби феодальної роздробленості. Хронологічно розглядається період ХІІ – XIV ст., тобто часи з початку феодального дроблення Київської Русі до реформи великого литовського князя Вітовта, яка була проведен з метою завершити централізаторські зусилля Великого князівства Литовського. Простежується зміна форм державної організації, еволюція органів політичної влади, особлива увага приділяється вивченню землі-князівства, своєрідній державі в мініатюрі, яка й являла собою нову форму державності з ХІІ до XIV ст.
Проаналізовано модель взаємин південноруських князів з монгольськими ханами, виявлено впливи, яких зазнала українська державність з боку татаро-монголів. Показано роль Великого князівства Литовського в економічному, політичному, соціальному й релігійному житті українських земель. Була остаточно ліквідована сама українська державність завдяки замінам у князівствах династів на простих намісників.
Ключові слова: удільна доба, процес державотворення, українська державність, земля-князівство, монголо-татарський період, Велике князівство Литовське.
Bodrukchin V.N. The Prince’s authority and problems of State – for mation in Ukrainian: the period of appanage principalities (XII – XIV-th centuries). - Manuscript.
The thesis on competition of a scientific degree of the doctor of historical sciences on speciality 07.00.01 – the history of Ukraine. - Donetsk National University, Donetsk, 2005.
The history of the home State system development in the period of feudal division is investigated. A period of XII – XIV-th centuries is examined chronologically that is times from the beginning of feudal division of Kiev Rus to the reform of the grand Lithuanian duke Vitovt. This reform was called to finish the centralized efforts of the Grand Lithuanian duchy. Replacement of the State organization forms and evolution of the political power institutions are traced, the study of the peculiar small-scale state – land-principality which was a new form of the State system from XII-th to XIV-th century is especially attended.
A model of the interrelations of South-Russian princes with Mongolian khans has been analysed, the impacts of Tatar-Mongolian on Ukrainian State system are showed. A role of the Grand Lithuanian duchy in economic, political, social and religious life of Ukrainian lands has been displayed.
Key words: the period of appanage principalities, process of the State creation, Ukrainian State system, the land-principality, the Tatar-Mongolian period, the Grand Lithuanian duchy. The Ukrainian state was put up to the end by the help of changes dynasties on the simple official in the principalities.

Бодрухин В.Н. Княжеская власть и проблемы государственности в Украине: удельный период (ХІІ – XIV вв.). - Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 – история Украины. - Донецкий национальный университет, Донецк, 2005.
В диссертации исследуются политические, юридические и другие рычаги, которые использовались князьями для усиления своего доминирующего положения в отдельных землях. Они в целом были одинаковы для разных регионов страны, однако условия их применения значительно отличались. Существенное отличие в развитии древнерусских земель удельного периода мы усматриваем в роли церкви в государственной жизни, в процессе формирования территориальной власти. В украинских землях удельный период продолжался с начала феодальной раздробленности и до перехода общества Великого княжества Литовского к сословным отношениям, когда система вассалитета заменилась всеобщим подданством.
Автор прослеживает закрепление отдельных ветвей разветвленного рода Рюриковичей за определенными землями, что способствовало дальнейшему развитию феодальных процессов. Прежде всего, земли получали собственную династию, вокруг которой формировался княжеский двор, группировалось земское боярство, ведущие слои торговцев, местная дружина. Экономично и политично автономная земля (или "земля-княжение") становится государством в миниатюре. Каждая земля имеет свою систему уделов, сложных вассально-ленных отношений, но верховную власть над всей территорией осуществляет местный династ, обладая правами территориального верховенства, соединенными с его домениальными правами. Естественно, этнические, культурные и другие процессы происходили бурно и были далеки от своего завершения. Попытки политического объединения южнорусских земель окончились неудачей, что было связано со слабостью экономических связей между различными землями и беспрерывным вмешательством со стороны влиятельных суздальских князей. Также нельзя преувеличивать половецкую угрозу. Главным фактором, обуславливающим отношения между земледельцами и номадами, был уровень экономического и политического развития кочевников. Политическая линия древнерусских князей была в стратегическом плане направлена на ликвидацию половецких объединений государственного типа.
Нашествие Батыя привело к гибели части населения, разрушению городов и культурных центров. Однако оно не принесло значительного опустошения и не могло изменить государственное устройство южнорусских земель. Была ограничена суверенность князей, особенно в военной, дипломатической и финансовой сферах. Главным для ханов были ежегодная выплата дани и "послух". Однако разные княжества имели неодинаковую зависимость, что обусловливалось в каждом случае реальным соотношением сил. По политическим мотивам ханы стремились обеспечить лояльность православной церкви, давали ей привилегии. Церковь морально поддерживала людей в тяжелое время, через ее деятельность происходило духовное возрождение.
Автор прослеживает литовскую экспансию, которая проходила в несколько этапов, а ее интенсивность зависела как от внутренних факторов, так и от международной обстановки. Значительные территориальные приобретения приносила матримониальная политика великих литовских князей, а особенно им способствовала междоусобная борьба в Орде, которая после смерти хана Бирдибека приобрела характер „великой замятни”. К стадии развитого феодализма Литва перешла после включения в ее состав белорусских и украинских земель. Она с самого начала была полиэтничным государством, поэтому в ней сразу выработались определенные формы сосуществования разных этносов, что приводило и к религиозной толерантности. Факты свидетельствуют, что все княжества, которые имели государственный характер, возглавляли литовские князья. Однако со сменой владельца сущность власти местных князей не изменялась. Литовские князья быстро прониклись интересами княжеств-земель, начали исполнять волю местного боярства. В силу государственного характера территориальной власти они обладали многими верховными прерогативами. Много внимания Гедиминовичи уделяли обороне своих княжеств, способствовали их всестороннему развитию. Такие тенденции неминуемо приводили к серьезным конфликтам с центральной властью.
Политику централизации Великого княжества Литовского начал еще Ольгерд, но значительных успехов она достигла во времена Витовта, когда была проведена административная реформа, благодаря которой князья лишились права наследственности на земельные владения путем замены их на наместников-службовцев. Функции последних также ограничивались. Боярство при условии предоставления местных привилегий представляло собой опору централизаторских усилий великих литовских князей. Была окончательно ликвидирована украинская государственность благодаря замене в княжествах династов на простых наместников. До реформы Витовта ограниченная украинская государственность еще существовала в форме власти удельных князей, которые подчинялись великому литовскому князю на основе сюзеренитета-вассалитета. Значительное усиление центральной власти за счет ликвидации территориальных княжеств указывало на переход общества к новому периоду политического развития. Осторожная татарская политика великокняжеской власти, компромиссы и манипулирование марионетками на ханском престоле обеспечивали украинским землям относительное спокойствие. Однако изменение татарской политики, поражение в битве на реке Ворскле привело к более тесному сближению Литвы и Польши, что со временем значительно ухудшило положение украинского народа.
Ключевые слова: удельный период, процесс государственного развития, украинская государственность, земля-княжение, монголо-татарский период, Великое княжество Литовское.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

Пошукова анотація: випробуванням Звільнення каяттям дійовим поруки примиренням відбування дисципліни Зворотна громадськістю іміджу Зв’язки Зґвалтування адвокатом влади громадянами податкової реформа Соціалістичної Земельні процесуальні Земля довірою Злочин наслідками дорожнього людяності ОВС банкрутством необережність віросповідання економіки підприємницької найму мотиваційній пересування вузами підприємницьких фінансових приватної трудових Змішані вини інформації захисту винагороди безпідставного шкоди рятування загрози доручення підстави Європи Зовнішньоекономічні сліди Ідеологія Локка Імідж Імміграційне слідчого дитини міграції морського Імплементація Імунітет Інвестиційні договори самоврядування вчителя технології банкрутства губернаторства громадянства представництва Чехословаччині самоврядування моральної Польща омбудсмана підсудності піклування поруки потерпілого консулів Президента Франції Інститутпрезидентства співучасті присяжних губернатора конституційного народовладдя державної адміністрацій ідеологія криміналістики Інтелектуальна культура безпека ООН розслідування органів податкової мореплавства Інформація Іпотека вугледобувну обґрунтування ЗУНР власності трудового Кадрове державному Казна Касаційне час господарської умисних ухилення поліція слідчих приховування некласичний осудними Князівська Кодифікаційна Кодифікаційні Кодифікація Колективні заробітної Колізії Командитні Компенсації місцевого Президента фармакотерапевтична землекористування криміналістичне досудовому Компроміс Комунікативна Конкурентне Конкуренція Консолідація Конституцiйне Конституційна політичних правової юрисдикція юстиція Директорії справами державними освіту приватну творчості життя збори світогляду допомогу контроль конфлікт прав гласності рівності ініціативи Конституційний Суд громадянські делікти екологічні виконавчої міліції поділу внутрішніх парламентаризму громадянина законодавчої безпеки виконавчої стримувань особисті політичні самоврядування омбудсмана відповідальності вищих регламентація грецької міжнародних Канади юстиції військовослужбовців громадських депутатів кордону народів міста депутата меншин органів парламентарів Рахункової Києва виборчого суддів уряду ЄС правотворчому поділу політичних людини громадянина виборів національної національних норми референдуму самоврядування туризму публічної міжнаціональних Конституціоналізм Конституція України Контрабанда Контроль бюджету підприємницькою адміністрацій провадження Контрольний примус Конфіскація внутрiшнiх Конфлікти реформування реалізму управління експертизи розслідування національних політики охорони Концесійні Концесія Координація криміналістичної Кореляційні Корпоративні


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking