Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Есть номера
-2% онлайн заказ


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Конституційний механізм забезпечення прав людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики

 

ПУШКІНА ОЛЕНА ВІКТОРІВНА

КОНСТИТУЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ

Спеціальність 12.00.02 – конституційне право

АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Харків – 2008


Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі державно-правових дисциплін правничого факультету Національного університету „Острозька Академія”.

Науковий консультант:
доктор юридичних наук, професор СКРИПНЮК Олександр Васильович, начальник відділу міжнародних наукових зв’язків Академії правових наук України, академік АПрН України

Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор ГЕОРГІЦА Аурел Зіновійович, Чернівецький Національний університет ім. Ю. Федьковича завідувач кафедри міжнародного права

доктор юридичних наук ЮЩИК Олексій Іванович, Київський Національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана завідувач кафедри конституційного та адміністративного права

доктор юридичних наук, професор 1960 ГРИНЮК Роман Федорович, Донецький Національний університет завідувач кафедри конституційного та міжнародного права

Захист відбудеться 26 червня 2008 року о 1000 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.04 у Харківській Національній академії ім. Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 70).

Автореферат розісланий 23 травня 2008 року

 

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради В.П. Колісник

 

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Комплексний характер реформ, які сьогодні відбуваються в правовому і політичному житті України, зумовлює необхідність проведення науково-теоретичних досліджень пов’язаних з формуванням правових та політичних інститутів, удосконаленням окремих галузей вітчизняного законодавства й системну розробку питань, які виявляються значущими саме з точки зору свого змісту, в якому переплітаються одразу ж декілька проблем, що почасти досліджуються відокремлено одна від одної. Одним із таких питань є стан конституційного механізму забезпечення прав людини в Україні в контексті реалізації таких конституційно визначених орієнтирів державного і суспільного розвитку, як правова, демократична та соціальна держава. Актуальність дисертаційного дослідження цієї тематики випливає з положень закріплених у ст. 1 Конституції України, які тісно пов’язані з тематикою прав людини, з тими питаннями, які повинна вирішувати держава для забезпечення цих прав, з конкретними напрямами державної діяльності, спрямованої на гарантування окремих груп прав людини і громадянина.
Конституційна реформа, яка відбувається в Україні та політичні реформи в інших країнах пострадянського простору, змушують замислюватись не лише над питаннями структурних, функціональних та організаційних змін, які спостерігаються, а й ставити питання про цілі зазначених змін. Традиційно відповідь на це запитання дається через посилання на ст. 1 Конституції України. У зв’язку з цим доцільно наголосити, що ця відповідь не є вичерпною. Оскільки до уваги береться лише аспект суспільних реформ, який пов’язаний зі змінами на рівні державної влади. Але ж паралельно зі становленням демократичної, правової, соціальної держави в Україні відбувається становлення громадянського суспільства, розвиток його інститутів, налагодження його партнерської взаємодії з державою.
Ці трансформації держави і громадянського суспільства не просто пов’язані, а й впливають один на одного. Спільним знаменником цих двох процесів є ті фундаментальні принципи та цінності, що лежать в їх основі, серед яких на першому місці виступають конституційні права і свободи людини і громадянина. Ця незаперечна цінність уможливлює існування як демократичної, правової, соціальної держави, так і громадянського суспільства.
Значимість та актуальність висвітлення проблематики конституційного механізму забезпечення прав людини зумовлюється не тільки специфічними обставинами: демократизацією політичної системи, формуванням громадянського суспільства, глибинними реформами на рівні права, структурною організацією державної влади, державного управління, які наразі відбуваються в Україні. Сьогодні ми є свідками формування нової галузі конституційно-юридичних досліджень, яка може бути охарактеризована як концепція прав людини. Саме ця галузь дає можливість отримати цілісну картину людських відносин при визначенні прав та можливостей людини, необхідних для цілісного та всебічного розвитку особистості. Категорія прав людини поступово проникає практично в усі без винятку галузі правових досліджень: в конституційне, адміністративне, цивільне, кримінальне, трудове, екологічне право. Водночас питанням генезису прав людини та їх забезпечення приділяється значна увага у межах історико-правових та теоретико-правових досліджень. В цьому сенсі можна стверджувати, що категорія прав людини, а разом з нею і проблема їх конституційного забезпечення, постає як одне з центральних понять сучасної юридичної науки, зокрема галузі конституційного права.
Говорячи про актуальність дослідження конституційного механізму забезпечення прав людини, слід вказати на один фактор пов’язаний з широким застосуванням поняття “права людини”, який сприяв не стільки його поглибленому вивченню, скільки перетворенню на формулу, яка широко використовується політиками і партіями. Адже для багатьох це поняття позбавлене будь-якого реального змісту. Саме тому під цими гаслами спостерігаються дії як держави в цілому, так і окремих органів державної влади та її гілок, які, насправді, за своїм змістом суперечать принципу пріоритету прав і свобод людини і громадянина, ставлять під загрозу ці права, а в багатьох випадках – прямо їх порушують. Саме тому одним із основних завдань сучасної науки конституційного права є не лише продовження ретельної науково-теоретичної роботи щодо конституційно-правового аналізу та дослідження прав і свобод людини і громадянина, а й поширення теоретичних знань, створення умов для їх реалізації, розробка науково обґрунтованих програм забезпечення зазначених прав і свобод в Україні.
Дослідження проблематики прав і свобод людини в Україні, а також питань, що пов’язані з їх конституційним забезпеченням передбачає розгляд широкого кола джерел, які пов’язані не лише безпосередньо з тематикою забезпечення прав людини в Україні, а й стосуються висвітлення конституційно-правового змісту самого поняття прав людини, питань їх класифікації, конституційних гарантій забезпечення прав людини в Україні, специфіки тих процесів, які пов’язані зі становленням України як демократичної, правової та соціальної держави. В цьому сенсі можна говорити про наявність цілого ряду змістовних досліджень, авторами яких виступили такі вітчизняні фахівці, як: В. Авер’янов, М. Антонович, М. Баймуратов, О. Батанов, А. Георгіца, Р. Гринюк, Ю. Грошевой, Є. Додін, А. Заєць, Р. Калюжний, М. Козюбра, А. Колодій, І. Марочкін, Г. Мурашин, А. Олійник, О. Петришин, В. Погорілко, П. Рабінович, М. Савенко, В. Селіванов, О. Скрипнюк, Ю. Соколенко, В. Сухонос, В. Темченко, М. Тесленко, С. Тимченко, В. Тихий, Ю. Тодика, О. Тодика, В. Федоренко, О. Фрицький, В. Цвєтков, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, Н. Шукліна, О. Ющик, І. Яковюк та ін.
Утім, незважаючи на достатньо велику кількість робіт, присвячених правам і свободам людини і громадянина, слід звернути увагу на декілька аспектів, які, власне, й зумовили вибір теми та постановку основних завдань для дисертації. Переважно предметом уваги вітчизняних дослідників у галузі конституційного права ставала не проблема конституційного забезпечення прав людини, а в першу чергу ті чи інші права людини і громадянина або ж їх групи. При цьому ці дослідження, як правило, були досить чітко зорієнтованими чи на аналіз загальнотеоретичних питань, які включають в себе й історико-правовий зріз у аналізі прав людини, або на практику реалізації конкретних конституційних прав і свобод людини та громадянина в Україні. У результаті цього утворився своєрідний розрив між теоретичними аспектами наукового висвітлення прав людини та численними дослідженнями прикладного юридичного характеру.
Не заперечуючи ані значущості, ані ґрунтовності доробку вітчизняних правознавців у дослідженні інституту прав людини та громадянина, вважаємо за необхідне зробити спробу, з одного боку, об’єднати теоретичний та практичний аспекти висвітлення тематики забезпечення прав і свобод людини та громадянина в Україні, а, з іншого – зробити предметом аналізу саме функціонування конституційного механізму забезпечення прав людини в Україні. При вивченні конституційного механізму забезпечення прав людини і громадянина, виникає можливість дослідити не лише національні джерела конституційного права, а й порівняти основні елементи цього процесу, як вони встановлюються в конституційному праві інших країн, а також на рівні міжнародного права.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана на кафедрі державно-правових дисциплін правничого факультету Національного університету “Острозька Академія”. Тема роботи безпосередньо пов’язана з розробкою науково-дослідної теми “Права людини: досвід комплексного аналізу” (№ 2201020). За своєю спрямованістю та напрямом наукового пошуку дисертаційна робота відповідає пріоритетним напрямкам розвитку правової науки на 2005 – 2010 років у галузі конституційного права, затверджених загальними зборами Академії правових наук та темі “Теоретичні проблеми реалізації нової Конституції України” (№ 0196U012890).
Мета і задачі дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у визначенні структури та змісту конституційного механізму забезпечення прав людини і громадянина в Україні, встановленні основних проблем, що виникають в процесі його функціонування, а також розробці конкретних пропозицій щодо розвитку національного законодавства в частині завершення формування правової основи для системного забезпечення прав людини в Україні.
Зважаючи на існування низки проблемних моментів у сфері конституційного забезпечення дослідження прав і свобод людини та громадянина, ми вважаємо за необхідне присвятити спеціальну увагу дослідженню поняття конституційного механізму забезпечення прав людини. Завдяки цьому виникає методологічна основа для ретельного аналізу таких двох процесів, як: а) конституційне закріплення прав людини в законодавстві України та б) конституційне забезпечення та захист прав і свобод людини і громадянина в Україні. Останнє положення відіграє важливу роль з огляду на те, що дотепер, як правило, досліджувалась специфіка діяльності окремих гілок державної влади в процесі забезпечення та захисту прав людини в Україні або ж окремих органів державної влади. Однак, як показує досвід останнього десятиліття державотворення, багато проблем у галузі прав людини в Україні були зумовлені саме відсутністю комплексного підходу до розв’язання зазначеної проблеми.
Мета дослідження визначила необхідність розв’язання таких дослідницьких завдань:
– надати порівняльну характеристику основних класифікаційних моделей визначення системи прав і свобод людини, а також висвітлити базові підходи та способи конституційно-правової фіксації прав людини;
– охарактеризувати основні групи, що формують систему прав людини і громадянина, надати їх змістовну характеристику, продемонструвати логіку зв’язку окремих прав як в межах кожної з груп, так і між різними групами прав і свобод людини та громадянина;
– з’ясувати особливості конституційно-правового виміру взаємозв’язку прав та обов’язків людини і громадянина з точки зору їх взаємодії в конституційному механізмі забезпечення прав людини;
– проаналізувати специфіку динаміки розвитку окремих груп прав людини в сучасному світі, а також обґрунтувати зумовленість актуалізації тих чи інших груп прав в умовах вдосконалення конституційного механізму забезпечення прав людини;
– систематизувати конституційні гарантії прав і свобод людини і громадянина в контексті функціонування механізму забезпечення прав людини в Україні;
– визначити основні властивості та інститути парламентського контролю в аспекті забезпечення прав людини;
– розкрити роль Президента України, виконавчої влади і правоохоронних органів України в конституційному механізмі забезпечення і захисту прав і свобод людини і громадянина, запропонувати конкретні шляхи покращення їх діяльності;
– встановити роль судової влади в функціонуванні конституційного механізму забезпечення прав людини в Україні;
– охарактеризувати основні напрями формування державної правової політики щодо конституційного забезпечення прав людини в Україні та визначити специфіку розвитку законодавства України в цій сфері;
– встановити роль інститутів громадянського суспільства в процесі захисту прав людини, визначити їх місце в загальному конституційному механізмі забезпечення прав людини і громадянина в Україні.
Зважаючи на те, що для дослідження представляють інтерес насамперед конституційний механізм забезпечення прав і свобод людини та громадянина, як він сформувався та розвивався в Україні, ми намагались мінімально залучати зарубіжний матеріал, за винятком тих випадків, коли це було зумовлено логічною вимогою повноти та цілісності викладу матеріалу, чи необхідністю провести певні паралелі між Україною та іншими сучасними державами. Зворотним боком цієї настанови стало залучення до дослідження цілої низки актів, що є частиною конституційної історії минулого і новітнього періоду України. Насамперед маємо на увазі різні проекти Конституції України, які було розроблено протягом 1992–1996 років, а також окремі законопроекти, які було внесено на розгляд до Верховної Ради України. Подібна увага до законопроектів зумовлена тим, що, незважаючи на те, що вони не є частиною чинного конституційного законодавства, вони досить яскраво ілюструють основні тенденції, які намітились у законотворчому процесі щодо способів розв’язання тих чи інших проблем у галузі прав людини, їх забезпечення та захисту. Слід зазначити, що в процесі дисертаційного дослідження, ми залишили осторонь такі важливі проблеми, як інтеграція України до системи європейського права в галузі прав людини, оскільки це питання дещо виходить за межі сформульованої нами теми і може стати предметом окремого монографічного дослідження, та конституційна реформа в Україні. До того ж ця тема вже досліджувалась в роботах П. Рабіновича, М. Антонович та інших авторів.
Об’єктом дослідження є конституційно-правові відносини, пов’язані з забезпеченням прав людини в Україні.
Предметом дослідження є конституційний механізм забезпечення прав людини в Україні в контексті її становлення як правової, соціальної, демократичної держави.
Методи дослідження. Основними методами дослідження, які використані в процесі розробки поставленої проблеми, були системний і структурний аналіз, діалектичний, компаративний, історичний, формально-логічний методи. Кожен з них дозволив вирішити конкретні завдання, що ставились на різних етапах аналізу, а також сприяти дотриманню визначених вище принципів дисертаційного дослідження. За допомогою діалектичного методу конституційне забезпечення прав людини було досліджено не з конфронтаційних, а з консенсуальних позицій, як складний процес взаємодії різних інститутів конституційного права. Завдячуючи історико-ретроспективному методу були досліджені причинно-наслідкові зв’язки у історичному розвиткові конституційних правовідносин та інститутів конституційного права пов’язаних із забезпеченням і захистом прав і свобод людини і громадянина в Україні. Залучення критичного методу дозволило провести змістовний аналіз існуючих конституційно-правових теорій, що описують процес конституційного забезпечення прав людини, виявити їх позитивні і негативні сторони, запропонувати власне авторське бачення процесу конституційного забезпечення прав людини в Україні. Структурний метод дозволив виявити стійкі внутрішні зв’язки в системі конституційних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, а також охарактеризувати структурно-функціональні властивості конституційного механізму забезпечення прав людини в Україні. Системний метод дав змогу розглянути конституційний механізм забезпечення прав людини як цілісну, комплексну і динамічну систему. Водночас, цей метод дав змогу визначити правові властивості конституційного механізму забезпечення прав людини у комплексі, врахувати властивості елементів конституційного забезпечення прав людини та їх взаємну деформацію.
Крім цих загальних методів пізнання конституційно-правових явищ, було використано ряд спеціальних методів, які властиві науці конституційного права. Це – метод конституційної компаративістики, конституційно-соціологічний метод, метод динамічної інтерпретації конституційних норм.
У процесі розробки різних аспектів теми автором було враховано результати досліджень, які містяться в спеціальній юридичній та загальноправовій літературі, тобто в працях з конституційного права, теорії держави і права, адміністративного права, судоустрою в тій мірі, в якій вони належать до проблем конституційного забезпечення прав людини в Україні. Всі положення та висновки дисертаційного дослідження ґрунтуються на положеннях Конституції України, які визначають основні завдання щодо забезпечення прав людини, ефективного функціонування державних і недержавних інститутів, розбудови демократичної, правової, соціальної держави. Отримана таким чином система методологічних настанов, у яких загальнонаукові принципи цілісності, конкретності та об’єктивності знайшли своє конкретне втілення, склала методологічну основу даної дисертації.
Наукова новизна зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання. У дисертації вперше здійснено комплексне дослідження конституційного механізму забезпечення прав людини в Україні, визначено основні напрями реформування органів державної влади покликаних реалізовувати конституційні завдання забезпечення та захисту прав людини, запропоновано конкретні шляхи вдосконалення системи національного законодавства.
Наукова новизна одержаних результатів розкривається у наступних положеннях:
– Вперше запропоновано визначення поняття «конституційний механізм забезпечення прав людини», яке характеризується як динамічний взаємозв’язок норм та інститутів конституційного права, які характеризують формальний і матеріальний зміст прав людини в їх взаємодії, а також встановлюють базові принципи організації та функціонування органів державної влади в частині сприяння реалізації і захисту прав і свобод людини і громадянина, визначених конституцією та імплементованими в систему національного законодавства нормами міжнародного права. Істотно уточнено поняття конституційного забезпечення прав людини. Доводиться доцільність його дефініції як системи передбачених конституцією держави заходів, гарантій, засобів та механізмів, що знаходять своє втілення в діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування і є спрямованими на сприяння реалізації та захист прав та свобод людини і громадянина, які встановлені Конституцією України.
– Доведено, що це поняття містить в собі два важливі елементи: а) механізм конституційного визначення прав людини та гарантій їх забезпечення (в цьому сенсі наука конституційного права застосовує поняття «конституційна система прав людини» та «система конституційних гарантій прав людини»); б) механізм організаційного забезпечення прав людини, яка включає в себе систему органів державної влади, на які покладається безпосередній конституційний обов’язок забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Доводиться, що стан практичної реалізації прав людини безпосередньо залежить від того, наскільки ефективно взаємодіють два зазначені елементи.
– Вперше на основі узагальнення теоретичних досліджень в галузі прав людини доведено, що процес історичного розвитку та обґрунтування поняття забезпечення прав людини засвідчує, що від самого початку ця ідея сприймалась як складний комплекс системних заходів, в основі якого лежали нормативно встановлені принципи справедливості, а також діяльність органів державної влади щодо захисту прав людини.
– З нових позицій доведено, що в процесі аналізу застосованих у сучасній конституційній практиці класифікацій прав людини формується цілісне уявлення про систему прав людини як вони закріплюються в конституції, про характер зв’язків між ними та механізми їх забезпечення. У результаті цього механізм забезпечення прав людини може бути представлений як системна взаємодія держави та її органів із забезпечення основних груп прав людини, як вони закріплюються в конституції.
– Істотно доповнено тезу про розширення номенклатури прав людини за рахунок прав другого покоління, що є необхідним процесом генезису прав людини, оскільки людина є від природи не тільки фізичною, але й соціальною істотою, а отже як член суспільства вона набуває цілий ряд прав, які не можуть бути виведеними з класичної доктрини одиничного правового індивіда. Це дозволяє висновувати, що конституційне закріплення прав другого покоління слід визначати не як розширення системи прав людини, а насамперед як того внутрішнього змісту, що міститься в понятті «система прав людини».
– Доведено, що формування цілісного конституційного механізму забезпечення прав людини в частині прав другого покоління безпосередньо корелює з нарощенням загального потенціалу держави, яка повинна гарантувати не лише власне утримання від певних дій, як це відбувається у випадку прав першого покоління, а й свою активну та ефективну участь в реалізації громадянами прав, які належать до цієї групи. У цьому зв’язку принцип системності конституційного забезпечення прав людини передбачає застосування економічних, соціально-культурних механізмів реалізації прав людини в Україні.
– На основі аналізу чинного механізму забезпечення і захисту прав людини з нових позицій обгрунтовано необхідність різновекторного захисту прав людини, коли громадянин отримує можливість на власний розсуд обирати той засіб захисту своїх прав, який видається йому найбільш ефективним. Причому звернення до одного з органів державної влади стосовно захисту власних прав не повинне блокувати інші шляхи, оскільки саме наявність різнорівневої та розгалуженої системи захисту прав людини виступає свідченням рівня забезпечення прав людини та громадянина в Україні.
– Розроблені пропозиції щодо формування та практичної реалізації загальної концепції державної правової політики в сфері забезпечення прав людини, яка повинна включати в себе чіткі нормативні приписи, що визначають основні напрями розвитку системи конституційного законодавства, заходи щодо його вдосконалення, заходи з усунення правових колізій, прогалин у законодавстві в галузі прав людини. Основними напрямами цієї політики мають бути: зміцнення законності та правопорядку, встановлення чітких процесуальних норм захисту прав та свобод людини, невідкладне припинення практики втручання державних органів в життя людини, чітке визначення повноважень і функцій органів державної влади та органів місцевого самоврядування, системне здійснення роботи, спрямованої на максимальне забезпечення гарантій захисту законних прав та інтересів громадян.
– Встановлено, що в конституційний механізм забезпечення та захисту прав людини, крім органів державної влади та їх посадових осіб, на яких безпосередньо лежить обов’язок забезпечення і захисту прав й свобод людини, входять також інститути громадянського суспільства, які не маючи повноважень щодо застосування заходів державного примусу або безпосереднього санкціонування конкретних рішень державної влади (в цьому їх головна відмінність від органів державної влади) покликані: а) сприяти реалізації громадянам їхніх прав; б) здійснювати контроль за діяльністю органів державної влади в частині забезпечення конституційних прав людини; в) здійснювати організаційну, інформаційну, консультативну та іншу допомогу в процесі захисту прав людини і громадянина.
Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в концептуальному осмисленні та визначенні конституційного механізму забезпечення прав людини і громадянина в Україні. Теоретична значимість дисертаційного дослідження зумовлена тим, що вона дозволяє поглибити знання у галузі конституційного права щодо забезпечення прав людини, сприяє розробці системного бачення прав і свобод людини і громадянина, висвітлює основні теоретичні проблеми, що мають бути розв’язані в ході подальшого розвитку вчення про права людини, визначає науково-теоретичні шляхи вирішення цих питань.
Водночас дисертаційна робота має елементи практичної значущості. Її результати можуть бути використані в науково-дослідній, навчально-методичній, правовиховній та правотворчій діяльності. З цієї точки зору слід зазначити, що подальші дослідження в цьому напрямі лише сприятимуть підвищенню рівня освоєння громадянами України основ теорії прав людини і дозволить ефективніше реалізовувати та захищати конституційно закріплені права і свободи. Зокрема, в зазначених вище сферах результати роботи матимуть наступне значення:
– в навчальній сфері результати дисертації можуть бути допоміжним джерелознавчим матеріалом при викладанні навчальних курсів з конституційного права, конституційного права зарубіжних країн, теорії прав людини, а також при підготовці навчально-методичних рекомендацій для освоєння студентами зазначених дисциплін;
– в правовиховній сфері результати дисертації сприятимуть формуванню основ правової культури громадян та посадових осіб органів державної влади в частині їхніх знань про систему прав людини та механізми їх забезпечення;
– в законотворчій сфері результати дисертації можуть виступити теоретичною основою для подальшого вдосконалення системи національного законодавства в частині забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні, запропоновані автором рекомендації та пропозиції можуть стати в нагоді в процесі підготовки відповідних законопроектів, а також в процесі експертної оцінки тих законопроектів, що вже знаходяться на розгляді у Верховній Раді України.
Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження доповідались автором під час планових звітів на засіданнях кафедри державно-правових дисциплін правничого факультету Національного університету «Острозька Академія», а також у ході роботи методологічних і теоретичних семінарів, що проводились для викладачів, докторантів та аспірантів цієї кафедри.
Також апробація результатів дисертації здійснювалась під час участі автора у міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, зокрема: V–VII Всеукраїнських наукових конференціях «Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні» (Острог, 2005–2007), Міжнародній науково-практичній конференції «Трансформація політики в право: різні традиції та досвіди» (Київ – Харків, 2005), Міжнародній науково-практичній конференції «Науковий потенціал світу – 2005» (Дніпропетровськ, 2005), Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні наукові дослідження – 2006» (Дніпропетровськ, 2006), Міжнародному науково-практичному семінарі «Демократія та право: проблеми взаємовпливу і взаємозалежності» (Київ, 2007), Міжнародній науково-практичній конференції «Громадянське суспільство в Україні: проблеми забезпечення правотворчої діяльності» (Київ, 2008).
Окремі результати дисертаційної роботи доповідались автором у 2005 – 2007 роках під час її участі в роботі «круглого столу» на тему «Актуальні проблеми реформування державної влади в Україні», який проводився кафедрою державно-правових дисциплін правничого факультету Національного університету «Острозька Академія».
Крім цього, важливі для дисертаційної роботи матеріали, висновки та проміжні результати використовувались автором у процесі педагогічної діяльності під час викладання нормативних курсів та спецкурсів у Дніпропетровському університеті економіки та права.
Публікації: Основні теоретичні положення і висновки, що були сформульовані в дисертаційному дослідженні, знайшли відображення в авторській монографії «Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення» (24,18 др. арк.). За темою дисертації опубліковано 22 статті в наукових журналах та збірниках наукових праць, визнаних фаховими ВАК України в галузі юридичних наук. Всі статті написано без співавторів. Окремі положення дисертації знайшли своє відображення у публікаціях тез виступів здобувачки на міжнародних та всеукраїнських конференціях, які подаються у списку публікацій.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, які об’єднують 16 підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації складає 395 сторінок, список використаних джерел займає 62 сторінки і містить 672 найменування.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, окреслюється стан наукової розробки проблеми, з’ясовується зв’язок дослідження з науковими програмами, розкривається його мета, завдання, об’єкт, предмет, методи, формулюється наукова новизна отриманих результатів, встановлюється їхнє практичне значення, наводяться відомості про апробацію результатів дисертації.
Перший розділ – «Основні концепції і методи дослідження забезпечення прав людини і громадянина» – присвячено аналізу поняття забезпечення прав людини в науці конституційного права. Основна увага приділяється питанням аналізу стану наукової розробки проблеми, а також характеристиці теоретико-методологічних основ визначення поняття прав людини, існуючих в конституційному праві моделей їхньої класифікації. На підставі цього пропонується узагальнююче визначення поняття забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина.
У підрозділі 1.1 «Джерела формування поняття забезпечення прав людини» досліджуються основі підходи до вивчення та формування поняття забезпечення прав людини, як воно поставало в процесі розвитку правової думки. Автор дисертації звертається до трьох основних груп джерел, якими є: дослідження вітчизняних конституціоналістів та теоретиків права (В. Тацій, Ю. Шемшученко, О. Петришин, П. Рабінович, В. Панов, В. Тихий, М. Цвік, Г. Мурашин, В. Погорілко, Ю. Тодика, О. Скрипнюк, А. Георгіца, М. Антонович, О. Фрицький, Р. Гринюк, А. Георгіца, В. Селіванов, В. Шаповал, В. Малащенко, В. Кравченко, В. Федоренко та інші), роботи російських авторів (Є. Лукашева, Д. Мутагіров, М. Гутман, О. Кутафін, М. Смислов, Н. Вітрук, В. Нерсесянц, Т. Хабрієва, Б. Єлисєєв, М. Баглай, Ю. Краснов, Б. Страшун, В. Чиркін, Е. Тадевосян, Б. Габрічідзе, Н. Міхальова, Н. Саліщева, В. Карташкін, І. Ледях, В. Савицький, Г. Мальцев, М. Нікіфорова, Є. Шибаєва, Г. Тункін, І. Лукашук) та праці західних дослідників (К. Хюфнер, В. Ройтер, П. Сігхарт, Г. Стоун, М. Шоу, Р. Фолк, Ж. Пікте, А. Робертсон, Дж. Донеллі, Х. О’Лері, Н. Пелоші, Ж. Пронк, А. Гевірт, З. Ґерберт, К. Васак, Н. Дорсен, М. Ґартвіг, Р. Герцог, Х. Ямакі, С. Венс). Разом з тим, слід наголосити, що важливою частиною дослідження стало звернення до історії правової та конституційної думки, починаючи від доби Античності і закінчуючи науковою спадщиною представників європейської науки конституційного права кінця ХІХ – початку ХХ століття.
У підрозділі 1.2 «Природно-правова теорія про права людини та їх забезпечення» доводиться, що важливу роль в процесі формування ідеї забезпечення прав людини відіграла теорія природного права через обґрунтовану нею концепцію невід’ємних прав людини, які повинні гарантуватись і забезпечуватись незалежно від конкретно історичної волі державної влади. Аргументовано положення, що сам факт виділення специфічної групи прав людини, які позначаються поняттям «невід’ємні права» був зумовленим розвитком та науково-теоретичним обґрунтуванням доктрини природного права, яка, надаючи тлумачення феномену права, апелювала не до тих чи інших зовнішніх інстанцій (держава, Бог тощо), а насамперед до сутності чи природи людини, виділяючи таку її правову іпостась, яка й дозволяє нам вживати як поняття «права», так і поняття «людина». При цьому слід особливо наголосити на тому, що роль доктрини природного права полягала не стільки у виділенні тих або інших прав людини (адже про право на життя, право на свободу думки, право на власну громадянську позицію писали ще античні мислителі та юристи), скільки у запропонованому способі їх обґрунтування, коли вони набули ознак невід’ємності та невідчужуваності. Це чітко проявилось в таких документах як Декларація незалежності США 1776 року та Декларація прав людини і громадянина 1789 року, адже в них йдеться не про певний перелік тих чи інших прав, які надаються урядом, а про джерело та основу зазначених прав. У Білі про права, перші десять поправок якого були ратифіковані 15 грудня 1791 року, виклад прав людини також відсилає до ідеї невід’ємності цих прав, оскільки про них йдеться саме у тому сенсі, що вони є природними правилами організації демократичної спільноти, які базуються на природних властивостях та свободах окремих індивідів. Ще більш рельєфно зазначена звертання до певної «універсальної природи людини» проявилась у Декларації прав людини і громадянина. Згодом ідея невідчужуваності прав людини та імперативного обов’язку держави щодо їх забезпечення увійшла в конституційні акти багатьох держав).
У підрозділі 1.3 «Концептуальні та методологічні основи забезпечення індивідуальних і колективних прав людини» подається всебічний аналіз сучасних підходів – в першу чергу з погляду науки конституційного права – до визначення прав людини, їх системи, а також механізму забезпечення прав людини. Також особлива увага приділяється проблематиці діалектичного зв’язку суб’єктивно-правовим та суспільно-правовим підходом до вивчення прав людини. Зокрема зазначається, що одним з важливих факторів, що змушує науку конституційного права звертатись до проблем взаємозв’язку системи прав людини в процесі їх забезпечення на суб’єктивно-правовому та суспільно-правовому рівні, є дедалі зростаюче посилення значущості питань безпеки. В цьому контексті, право на безпеку часто тлумачиться як невід’ємне право спільноти і, водночас, – як право всіх тих, хто до неї належить. Разом з тим, забезпечення цього права подекуди передбачає необхідність застосування ряду заходів, що мають наслідком обмеження деяких індивідуальних прав. Звідси постає проблема визначення пріоритетності між правами людини розглянутої з індивідуалістичного погляду, та правами людини, розглянутої з суспільно-соціальних позицій. Намагання проінтерпретувати права спільноти як «права більшості» не є коректними з причини, що спільнотою, по суті, виступає навіть меншість. Реальною основою цієї проблеми є не з’ясування того, яким чином мають співвідноситись воля (інтереси, права) більшості спільноти та меншості спільноти (це питання, на нашу думку, вже знайшло своєї відповіді у теорії правової держави), а розв’язання суперечності, що може виникнути між правомірним інтересом будь-якої особи, і не менш правомірним інтересом будь-якої спільноти, з якою ця людина є тим або іншим чином пов’язаною (наприклад через інститут громадянства, який в науці конституційного права визначається як усталений та неперервний зв’язок особи з державою).
Підрозділ 1.4 «Проблеми класифікації прав людини в процесі їх визначення та забезпечення» присвячений дослідженню основних понять, які складають теоретичну та методологічну основу дисертаційної роботи. На основі аналізу існуючих в науці конституційного права способів визначення поняття «права людини», в дисертації доводиться, що в аспекті проблеми їх забезпечення права людини можна визначити як «сукупність визнаних конституцією держави і закріплених в системі законодавства можливостей людини як живої істоти, як члена суспільства і як громадянина держави, що є необхідними умовами її існування, розвитку та самореалізації». В такому разі під конституційним забезпеченням прав людини в Україні розуміється «система передбачених конституцією держави заходів, гарантій, засобів та механізмів, що знаходять свого втілення в діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування і є спрямованими на сприяння реалізації та захист прав та свобод людини і громадянина, які встановлені Конституцією України». Разом з тим, поняття «конституційне забезпечення прав людини» може бути визначене не лише інституціонально, але й процесуально. В такому разі, під конституційним забезпеченням прав і свобод людини і громадянина слід розуміти процес діяльності як конкретних органів державної влади та місцевого самоврядування, так і їх системи, щодо сприяння реалізації та захисту визначених Конституцією України прав і свобод людини і громадянина. Нарешті поняття конституційний механізм забезпечення прав людини характеризується як динамічний взаємозв’язок норм та інститутів конституційного права, які характеризують формальний і матеріальний зміст прав людини в їх взаємодії, а також встановлюють базові принципи організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування в частині сприяння реалізації і захисту прав і свобод людини і громадянина, визначених конституцією та імплементованими в систему національного законодавства нормами міжнародного права.
У підрозділі вказується, що на відміну від загальних класифікаційних досліджень проблем структурування прав людини, аналіз способів конституційної класифікації прав людини передбачає звернення лише до тих моделей, які застосовуються в сучасній конституційній практиці і закріплюються на конституційному рівні. При цьому, можна говорити про існування двох основних способів конституційної класифікації прав людини: прямого та опосередкованого. В першому випадку права людини не лише перелічуються в тексті конституції, а й поєднуються в окремі групи, що формально виділяються як підрозділи, частини або глави відповідних розділів конституції. У другому випадку права людини викладаються без формального виділення окремих структурних груп. Але навіть у цьому разі маємо підстави для класифікації прав людини, виходячи з тексту конституційних норм, а також специфіки того термінологічного апарату, який застосовується для їх логічного закріплення.
Другий розділ – «Зміст конституційних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина за Конституцією України» – складається з чотирьох підрозділів, в яких послідовно досліджуються особисті права і свободи людини і громадянина в Конституції України, на основі сучасних конституційно-правових досліджень аналізується специфіка взаємозв’язку між правами першого і другого покоління, а також розкриваються питання взаємодії конституційних прав людини і тих обов’язків людини і громадянина, що визначаються в Конституції України.
В підрозділ 2.1 «Особисті права і свободи людини та проблеми їх конституційного забезпечення» авторка доводить, що дослідження системи конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також їх конституційно-правового забезпечення, що ставить за мету визначення основних груп прав людини та аналіз їх структури, має розпочинатися з висвітлення особистих прав і свобод людини. Звертаючись до нині чинних конституцій як держав СНД, так і розвинених демократичних країн, можна твердити, що всі переліки прав та свобод людини, незалежно від того, чи цим правам присвячено окремі розділи, глави або частини конституцій, завжди розпочинаються саме з особистих прав людини і громадянина. Більшість прав і свобод, які належать до цієї групи окреслюються як «природні» або «невід’ємні» права людини. Це означає, що саме зазначені права утворюють те, що може бути визначено поняттям «основи» конституційно-правового статусу людини і громадянина. Подібна значущість особистих прав людини не лише гранично підвищує рівень уваги до їх дослідження, але й суттєво впливає на визначення їх ролі в процесі забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні.
Авторка доводить, що можливості вирішення суперечок щодо «абсолютності» змісту основних особистих прав людини значним чином пов’язані з чітким визначенням змісту тих термінів, які при цьому використовуються. Справді, як право на життя, так і право на свободу можуть, згідно чинного законодавства, зазнавати обмежень. В окремих ситуаціях закон навіть припускає можливість настання таких випадків, коли ці права взагалі можуть заперечуватись (у випадку права на життя такими ситуаціями можуть бути, наприклад, необхідна оборона або крайня необхідність). Але, це не означає, що ці права не є абсолютними, оскільки у даному випадку розглядаються такі ситуації, які виходять за межі правомірної поведінки. Тому, можна стверджувати, що у межах правової поведінки суб’єктів права такі права як право на життя та право на свободу є абсолютними.
Проблеми щодо забезпечення й гарантування закріплених Конституцією України особистих прав людини, які даються в знаки в сучасних державотворчих та правотворчих процесах в Україні, зумовлені перш за все недостатнім рівнем законодавчого регулювання не стільки самих цих основних прав, скільки тієї групи прав, які можна віднести до групи «конкретизуючи» особистих прав людини. В цьому сенсі, законодавчий процес не повинен оминати увагою ті проблеми, що об’єктивно виникають із юридичним забезпеченням права на свободу слова, права на приватну свободу громадян, права на гідність та її захист, права на особисту недоторканість.
Підрозділ 2.2 «Політичні права і свободи громадян в умовах конституційно-правової реформи 2004 – 2008 рр.» присвячений аналізу політичних прав людини, як вони визначені Конституцією України. Авторка доводить, що зважаючи на внутрішній зв’язок між демократією та правовою державою, в загальній системі конституційних прав людини і громадянина можна виділити такі специфічні права, які уможливлюють демократію та розкривають практичний зміст цього поняття. Можна стверджувати, що саме через процес забезпечення цих прав кожна конкретна держава й конституюється як демократична і правова, адже навіть в застосованих сучасною правовою наукою доктринальних визначеннях демократії зустрічаємо імпліцитне посилання на ряд «принципів демократії», що за своїм змістом є нічим іншим як визнаними й гарантованими державою правами людини і громадянина. В системі політичних прав людини, які гарантуються Конституцією України, особлива увага приділяється праву на участь в управлінні державними справами, яке характеризується як центральне право в системі конституційних політичних прав людини і громадянина в Україні. За своєю конституційною природою право участі в управлінні державними справами є складним політичним правом і може бути представлено як результат взаємодії таких прав як: виборче право, право участі в загальнодержавних та місцевих референдумах, право на державну службу. Оскільки право участі в управлінні державними справами може реалізовуватись як в індивідуальній, так і в колективній формі, то тісно поєднаним з ним є наступне конституційне право, що входить до цієї групи, а саме – право на об’єднання. Завдяки ньому громадяни отримують можливість колективної участі у відстоюванні своїх інтересів та доведенні своєї волі до державної влади або ж до загальносуспільного рівня. Реалізації цієї ж мети служить гарантоване державою право участі в мирних масових заходах. І, нарешті, останнє з системоутворюючих політичних прав людини і громадянина – це право на опозиційну діяльність.
В підрозділі 2.3 «Економічні, соціальні, культурні та інші новітні конституційні права людини» аргументується, що досліджуючи окремі елементи групи економічних прав людини і громадянина, зокрема такі права як: право власності та право на вільну підприємницьку діяльність, доводиться, що вони виступають не лише органічною частиною в загальній системі прав людини, але й відіграють важливу роль як умови, що створюють ґрунт як для розвитку громадянського суспільства, так і для самого факту його виникнення. Виходячи із визначення громадянського суспільства як системи самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і відносин, які створюють умови для самореалізації індивідів і окремих колективів, завдяки якій виражаються та реалізуються приватні інтереси і потреби, слід визнати, що основою подібної самореалізації виступає насамперед економічна свобода та непорушність права власності. В цьому сенсі, є всі підстави, щоб зробити висновок, що зазначені права дозволяють виокремити автономного суб’єкта, який в процесі реалізації власних інтересів вступає у відносини з іншими суб’єктами та державою, на основі чого розвивається громадянське суспільство, постає правова держава.
Виділяючи соціальні права людини і громадянина в самостійну групу конституційних прав в загальній системі прав і свобод людини і громадянина, вказується, що реалізація кожного з них вимагає чіткої кореспондуючої діяльності держави. В цьому сенсі, якщо практично всі особисті, політичні та економічні права являють собою права людини і громадянина вимагати тих чи інших особистих, політичних та економічних свобод, то всі соціальні права являють собою права вимагати від держави певних чітко визначених позитивних дій (надання житла, соціальної допомоги, медичної допомоги, забезпечення функціонування системи соціального страхування). Специфічною властивістю забезпечення соціальних прав є те, що для їх реалізації держава повинна досягти певного економічного рівня, який би дозволив втілювати в життя всі соціальні гарантії та всі соціальні права. Тому, забезпечення соціальних прав людини і громадянина вимагає втілення в життя різноманітних державних програм, які б поліпшували ситуацію в тій чи іншій сфері. Таким чином, якщо в основі забезпечення особистих, політичних та економічних прав людини і громадянина лежить насамперед система заходів негативного характеру, то забезпечення всіх без винятку соціальних прав вимагає відповідної діяльності держави позитивного характеру, яка є спрямованою на втілення в практику конституційно визначених соціальних стандартів гідного життя людини і громадянина.
Серед гарантованих Конституцією України культурних прав людини авторка приділяє особливу увагу праву на освіту. Доводиться, що у разі віднесення до групи культурних прав тих прав людини, які безпосередньо пов’язані з духовним розвитком особи, можливостями її культурного й творчого прогресу, ми з необхідністю приходитимемо до висновку, що сам процес духовного розвитку, самовдосконалення, освоєння культурної спадщини практично завжди відбувається в формах, які тісно переплетені з освітнім процесом.
Також в цьому підрозділі досліджуються інші новітні конституційні права людини, до яких віднесено інформаційні та екологічні права людини. Авторка доводить, що забезпечення екологічних прав громадян, і насамперед права на безпечне для життя та здоров’я людини довкілля, є необхідною складовою загальної системи забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Розвиток цієї групи конституційних прав виявляється тісно пов’язаним з розширенням змісту класичної групи прав людини, зокрема – її права на життя. Це пов’язано з тим, що порушення або недотримання екологічних прав людини становлять загрозу людині навіть не стільки як політичній, соціальній чи економічній істоті, але несе небезпеку біологічному (фізичному) існуванню людини. Під цим же кутом зору урізноманітнення конституційних прав людини аналізуються інформаційні права людини.
В підрозділі 2.4 «Співвідношення конституційних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина» доводиться, що всебічний аналіз інституту конституційних прав людини з необхідністю передбачає звернення до проблематики конституційних обов’язків. Це зумовлено тим, що кожен конституційний обов’язок має розглядатись не просто як зовнішня імперативна настанова держави щодо належної поведінки індивідів та їх об’єднань, чи як своєрідна «платня» за гарантовані державою конституційні права, але через його глибинний зв’язок з інститутом прав і свобод людини і громадянина, оскільки всі зафіксовані в чинній Конституції України обов’язки можуть бути представлені як способи забезпечення таких же рівних прав чи інших членів спільноти, чи спільноти в цілому. В загальній системі конституційних обов’язків авторка виділяє своєрідний «центр», який одночасно поєднує такі інститути як конституційні обов’язки і конституційні права та визначає загальну внутрішню структуру всієї системи конституційних обов’язків. Таким обов’язком є неухильне дотримання Конституції України та законів України. Його специфіка полягає у тому, що він є логічно необхідним елементом визнання будь-якого індивіда, будь-якої людини суб’єктом конституційних прав, оскільки сам факт юридичного встановлення суб’єкта прав та свобод означає визнання цим суб’єктом того нормативного акту (це Конституція та прийняті на її основі закони), яким за ним закріплюються зазначені права.
Таким чином, сам факт застосування поняття конституційного механізму забезпечення прав людини, передбачає, що поряд з загальними суб’єктивними правами встановлюються такі ж загальні індивідуальні обов’язки, які є гарантією того, що реалізація права однієї особи не завдаватиме шкоди реалізації прав інших людей. Новітні тенденції розвитку інституту конституційних обов’язків в Україні можуть бути описані в термінах зменшення загальної кількості перелічених в Конституції обов’язків людини і громадянина, при паралельному підвищенні рівня чіткості та конкретності у визначенні тих або інших обов’язків. Зроблено висновок, що конституційні обов’язки, які нині представлені в Конституції України, тісно поєднані з системою конституційних прав і не встановлюють жодних невиправданих обмежень конституційним свободам людини і громадянина. Більше того, системність конституційних обов’язків, їх загальна взаємопов’язаність дозволяє скласти цілісне уявлення й про системність самих прав і свобод людини і громадянина. В цьому плані, характеризуючи загальну систему прав людини і громадянина слід долучати до неї й систему обов’язків людини і громадянина. Але не як певного «позасистемного» елементу, а як невід’ємну складову загальної складної системи прав і свобод людини і громадянина.
Третій розділ – «Конституційні гарантії прав людини і громадянина: проблеми їх реалізації» – присвячено аналізу організації та діяльності органів державної влади, яка досліджується через призму конституційних гарантій забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні. Авторка досліджує всі вищі органи державної влади, приділяючи особливу увагу судовим та правоохоронним органам, які крім завдання із забезпечення прав людини в Україні виконують ще й таку важливу конституційно визначену функцію як захист прав людини. В розділі доводиться, що існування ефективної системи захисту прав людини є не лише однією з ознак правової держави, але й способом її існування, коли правова державність забезпечується шляхом ряду фундаментальних правових принципів, що закріплюються на найвищому конституційному рівні, і які групуються навколо центральної ідеї пріоритету та безумовної цінності прав і свобод людини. Тому, проголошення України правовою державою, яка визнає пріоритет та цінність прав і свобод людини і громадянина, гарантує їх надійну охорону та захист від будь-яких посягань, що прямо випливає зі змісту статті 3 Конституції України, має своїм наслідком необхідні трансформації в системі органів державної влади.
В підрозділі 3.1 «Верховна Рада України: парламентські інститути забезпечення прав і свобод людини» обґрунтовується положення, що характерна для сучасності тенденція до урізноманітнення способів та механізмів забезпечення і захисту конституційних прав людини супроводжується поступовим розповсюдженням та запровадженням у внутрішньодержавні системи інститутів парламентського контролю. Це зумовлено тим, що законодавча влада повинна приймати таку ж само інтенсивну участь в захисті прав людини як і виконавча, контрольно-наглядова та судова гілки державної влади. Наразі в Україні одним з найбільш дієвих органів парламентського контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Незважаючи на відносно нетривале своє існування в Україні цей орган вже досить переконливо довів як свою ефективність, так і доволі широкі можливості щодо захисту прав людини. Завдяки специфічним повноваженням, що виокремлюють цей орган державної влади з поміж інших, його запровадження дозволило значно посилити гарантії захисту прав людини, надати кожній особі більш широкі можливості захищати порушені права. При цьому, органічне поєднання формально-процедурних моментів з вимогами керуватися власною совістю й справедливістю, як це зазначено у присязі вітчизняного омбудсмана, робить цей інститут значно ближчим до громадян, сприяє підвищенню його авторитету, формує його образ як надійного захисника прав людини від свавілля та зловживань представників державної влади, різноманітних відомств, установ, окремих чиновників. Разом з тим, чимала кількість нарікань щодо недостатнього рівня ефективності правозахисної діяльності вітчизняного омбудсмана, на нашу думку, викликана не стільки загальними сумнівами в доцільності парламентського контролю за станом дотримання забезпечення і захисту прав людини в Україні, скільки тими об’єктивними проблемами організаційного та матеріально-фінансового характеру, які ще не дозволяють цьому органу державної влади працювати на належному рівні.
Щоправда, аналіз ситуації, яка складається в Україні змушує визнати, що неусталеність в самій системі державної влади, наявність багатьох прогалин в законодавстві, загальний дух нехтування правами людини, який досі властивий для багатьох державних органів влади та окремих посадових осіб, а також відсутність імперативних правових засобів впливу омбудсмана на відповідні органи державної влади, суттєво ускладнюють здійснюваний вітчизняним омбудсманом захист прав людини. До того ж слід зазначити, що протягом останнього часу рельєфно проявилась ще одна вкрай небезпечна тенденція до політизації функціонування цього інституту, коли на нього здійснюється системний тиск з боку окремих політичних партій та політичних сил. Але, окреслюючи специфіку правозахисної діяльності омбудсмана, слід ще раз наголосити на тому, що ті зауваження, які можуть бути спрямовані в напрямі здійснення омбудсманом своїх контрольних і правозахисних функцій пов’язані не стільки з недоліками в роботі цього органу парламентського контролю, скільки з тими об’єктивними факторами, які перешкоджають ефективному розвиткові загальної системи захисту прав людини і громадянина в Україні.
В підрозділі 3.2 «Президент України і виконавча влада в конституційному механізмі забезпечення прав людини» вказується, що серед органів державної влади, які беруть участь в процесі забезпечення прав людини, слід виділити ті, для яких захист прав людини є однією з пріоритетних, або, конкретніше кажучи – безпосередніх цілей їхньої діяльності. Це в першу чергу окремі органи виконавчої влади, правоохоронні органи державної влади, а також ті спеціальні органи, які здійснюють функції контролю за дотриманням та захистом прав і свобод людини і громадянина в Україні. В цьому підрозділі дисертації досліджується роль Президента України, який відповідно до статті 102 Конституції України, є гарантом прав і свобод людини і громадянина й має можливість у передбачений Конституцією України впливати на органи державної влади в процесі забезпечення прав людини, Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі виконавчої влади. Але основну увагу приділено діяльності правоохоронних органів в процесі забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні.
Авторка доводить, що наявність ефективної системи правоохоронних органів державної влади виступає основою реалізації захисту встановлених Конституцією України прав і свобод людини та громадянина.
Разом з тим, аналіз функціонування системи органів державної влади, на які безпосередньо покладається завдання охорони і захисту прав людини і громадянина передбачає обов’язкове з’ясування ролі органів внутрішніх справ. Як доводить авторка, усталене в багатьох працях минулих часів ставлення до органів внутрішніх справ виключно як до таких, що концентрують всю свою увагу на боротьбі зі злочинністю та підтриманням правопорядку, має бути кардинально переглянуто. Це зумовлено тим, що крім цих двох функцій органи внутрішніх справ виконують ще цілий ряд важливих та закріплених на нормативно-правовому рівні функцій. Всі ці функції, як випливає з аналізу чинного законодавства, мають на меті реалізацію спільного загального завдання, яким є забезпечення і гарантування надійної охорони та захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, підтримання правопорядку, стабільності конституційного ладу. Необхідність виконання органам внутрішніх справ функції охорони і захисту прав людини, а також їх важлива роль в зазначеній сфері, випливає вже з самого поняття «правоохоронної діяльності», яке містить в якості своєї невід’ємної складової системну реалізацію заходів щодо підтримання правопорядку, боротьби з правопорушеннями, забезпечення панування режиму законності, гарантування дотримання конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист майнових і немайнових прав і свобод фізичних та юридичних осіб. В дисертації обґрунтовується, що подальше реформування діяльності органів внутрішніх справ у напрямі підвищення ефективності здійснюваних ними охорони і захисту прав людини і громадянина, має реалізовуватись не через обмеження їх повноважень, а виключно шляхом створення чіткої та прозорої системи контролю за діяльністю цих органів державної влади, а також забезпеченням можливості фізичним та юридичним особам вимагати, по-перше, ефективного захисту органами внутрішніх справ своїх конституційних прав, і, по-друге, – оскаржувати будь-які дії цих органів, що, на їх думку, незаконно обмежують чи порушують їх конституційні права і свободи.
Авторка доводить, що властиве для авторитарних і тоталітарних режимів ставлення до служби безпеки як до спеціального інструменту забезпечення інтересів панівної верхівки суттєво трансформується в умовах постання України як демократичної та правової держави. У зв’язку з чим основоположне завдання, що визначається для служби безпеки формулюється як охорона і захист державних та національних інтересів, забезпечення стабільності конституційного ладу, суверенітету й безпеки. При цьому саме поняття національної безпеки тлумачиться насамперед як безпека громадян держави, підтримання стану захищеності конституційних прав і свобод людини і громадянина, сприяння забезпеченню спроможності держави виконувати взяті на себе функції та зобов’язання. Теж саме стосується й охорони основ конституційного ладу, які включають в себе такі принципи як пріоритет прав людини і громадянина, гарантування верховенства права і конституції, визнання людини, її прав та свобод найвищою соціальною цінністю. В підрозділі аргументується, що здійснювані Службою безпеки України міри щодо запобігання, профілактики та припинення терористичної діяльності повинні розглядатись не лише як захист державних інтересів, але й насамперед як захист прав і свобод всіх громадян держави, що стають мішенню сучасного тероризму.
В підрозділі 3.3 «Специфіка функціонування судової влади в забезпеченні конституційних прав людини», який включає в себе дві частини «Суди загальної юрисдикції в механізму забезпечення прав людини» і «Конституційний Суд України в механізмі забезпечення прав людини» наголошується, що важливою ознакою здійснюваного судами загальної юрисдикції захисту прав людини і громадянина, є те, що вони наділені всіма необхідними повноваженнями для того, щоб реалізовувати цю діяльність як у випадку порушення прав особи іншими особами, так і в разі, коли порушником права виступає держава, конкретні органи державної влади або посадові особи. В результаті чого, функція захисту прав людини, яку ми відносимо до процесу діяльності судів загальної юрисдикції, виявляється глибинно пов’язаною з функцією забезпечення верховенства права, коли право стає домінуючим фактором як у відносинах окремих громадян, так і в життєдіяльності держави. Тобто, саме в процесі здійснення правосуддя стає можливим обмежити претензії державної влади, якщо вони порушують встановлені й гарантовані Конституцією України права і свободи людини і громадянина. На сьогоднішній день відповідь на питання підвищення ефективності судового захисту прав і свобод людини і громадянина прямо залежить від того, наскільки забезпеченими виявлятимуться основні принципи відправлення правосуддя, і насамперед – принцип незалежності суду. При цьому, мається на увазі не стільки створення дієвої системи запобігання у втручання діяльності суддів, але насамперед вирішення нагальних організаційних та фінансово-матеріальних проблем, оскільки принципово неможливо вимагати від судів загальної юрисдикції швидкого, професійного, неупередженого захисту прав людини, якщо не будуть забезпечені належні умови для самого процесу відправлення правосуддя.
По суті функція захисту прав і свобод людини і громадянина є конститутивним принципом по відношенню до всієї судової влади. У цьому сенсі специфіка виокремлення судової влади в конституційному механізмі забезпечення прав людини полягає у тому, що захист прав і свобод людини і громадянина є одночасно її основною функцією, її метою і способом її існування. З цієї точки зору, доктринальне визначення поняття правосуддя включає в себе процес захисту прав людини і громадянина і може бути експлікованим через звернення до аналізу тих форм і способів, у які в судовій практиці реалізується захист прав людини.
Доводиться, що наголос на визначальній ролі функції конституційного контролю в діяльності Конституційного Суду України жодною мірою не суперечить тезі про пріоритетність захисту прав і свобод людини та громадянина цим органом конституційної юрисдикції. Це пояснюється тим, що забезпечуючи верховенство Конституції, відповідність правотворчої та правозастосовчої практики Основному Закону держави, Конституційний Суд України, тим самим, виступає гарантом непорушності конституційно встановлених прав та свобод людини. У разі ж виникнення загрози цим правам, шляхом оголошення закону (в цілому або в окремій його частині) неконституційним, орган конституційної юрисдикції реалізує безпосередній захист прав і свобод людини і громадянина. Відсутність у чинному законодавстві України, що врегульовує діяльність Конституційного Суду України, інституту індивідуальних конституційних скарг не означає, що на сьогоднішній день громадяни не мають можливості опосередкованого звернення до Конституційного Суду. Це забезпечується завдяки встановленому Конституцією України праву на конституційне звернення, яке закріплено за Верховним Судом України та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини. Причому практика діяльності Конституційного Суду засвідчує, що обидва зазначені способи звернення громадян є достатньо ефективними і можуть застосовуватись як дієвий спосіб захисту прав і свобод людини і громадянин.
Обов’язок Конституційного Суду захищати права і свободи людини і громадянина, по суті, випливає з норми діючого закону, яка зазначає, що цей орган державної влади є гарантом верховенства Конституції України як Основного Закону. З цієї точки зору, Конституційний Суд виконує важливі функції не лише щодо оцінки змісту тих чи інших законів, але й щодо гарантування правильності застосування законів всіма суб’єктами конституційно-правових відносин. Це суттєво відрізняє Конституційний Суд від судів загальної юрисдикції та зумовлює його специфічне місце в конституційному механізмі забезпечення прав людини і громадянина в Україні.
В підрозділі 3.4. «Призначення органів прокуратури України в механізмі забезпечення прав людини» доводиться, що важливе місце в системі конституційних гарантій забезпечення прав людини і громадянина в сучасній Україні належить прокуратурі, діяльність якої дозволяє не лише запобігати порушенням законності та конкретних прав громадян, але й ефективно реагувати на факти порушення тих чи інших прав людини органами державної влади, установами, організаціями, посадовими особами. При цьому, нагальною потребою законодавчого забезпечення ефективної реалізації органами прокуратури України завдань захисту прав людини і громадянина є приведення у відповідність конституційних норм та реальної практики функціонування прокуратури. З цього погляду, вимагає свого розв’язання проблема чіткого визначення сфери та повноважень органів прокуратури в аспекті нагляду за дотриманням прав і свобод людини та громадянина, а також можливостей здійснення нагляду за виконанням законів, відповідністю актів, які видаються всіма органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадовими й службовими особами, вимогам Конституції України, чинним законам. Таким чином, вдосконалення законодавчої бази розвитку і діяльності органів прокуратури в Україні, вирішення нагальних питань щодо чіткого визначення кола їх функцій та повноважень, сприятиме підвищенню рівня захисту прав людини, забезпеченню рівних можливостей для громадян всіма законними засобами відстоювати проголошені у Конституції України права і свободи людини та громадянина.
На підставі проведеного у третьому розділі дисертації аналізу, авторка приходить до висновку, що на сьогоднішній день в Україні сформована і діє досить складна та багаторівнева система захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина до якої входять органи виконавчої, судової, законодавчої, контрольно-наглядової гілок державної влади, а також Президент України. Разом з тим, не дивлячись на можливість альтернативного захисту прав і свобод людини і громадянина, слід зазначити, що по відношенню до цієї системи можна висунути два основні зауваження. Перше з них пов’язане з недостатнім рівнем ефективності функціонування окремих її елементів. Інша проблема стосується питання взаємодії між зазначеними елементами, оскільки досить часто неузгодженість діяльності тих чи інших органів державної влади спричиняє не лише неможливість відновити порушене право, але й взагалі створює вкрай несприятливі умови для його захисту. Ці дві проблеми повинні вирішуватись на різних рівнях. Питання підвищення ефективності діяльності з захисту прав людини тих чи інших органів державної влади ще можна розв’язувати шляхом проведення галузевих реформ (хоча цей шлях виявився в Україні малоефективним), то проблеми комплексного та системного захисту прав людини повинні вирішуватись на конституційному рівні організації державної влади в цілому.
Четвертий розділ – «Конституційно-правові засади розвитку механізму забезпечення прав людини в Україні» – присвячено дослідженню впливу процесів реалізації базових принципів Конституції України на розвиток конституційного законодавства в галузі прав людини, аналізу сучасної державної правової політики в частині забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні, а також ролі громадянського суспільство у функціонуванні конституційного механізму забезпечення та захисту прав людини в Україні.
В підрозділі 4.1 «Формування соціальної, правової держави в Україні як фактор розвитку конституційного законодавства в галузі прав людини» доводиться, що визначення серед конституційних пріоритетів державного розвитку постання України як соціальної держави накладає на неї цілий ряд зобов’язань стосовно забезпечення соціальних, економічних і культурних прав людини і громадянина. В зв’язку з чим слід визнати, що сучасна соціальна держава, тобто така, що об’єктивно в змозі сприяти реалізації соціальних, економічних і культурних прав громадян, розбудовується лише на основі ринкової економіки, стимулювання конкурентного середовища, в якому ініціативні, соціально й економічно активні індивіди здатні реалізовувати свої права, забезпечуючи тим самим гідний рівень життя для себе та своїх близьких, а також, завдяки системі солідарної допомоги, дбати про підтримку соціальної злагоди у суспільстві.
Таким чином, процес забезпечення соціальних та економічних прав людини в Україні передбачає не лише розробку відповідних законодавчих та інших нормативно-правових актів, які б регулювали складну множину трудових, економічних, соціальних відносин, але й безпосередню роботу, спрямовану на законодавчий захист та сприяння окремим категоріям населення. В цьому сенсі, особливої ваги набуває прийняття та реалізація загальнодержавних і регіональних програм, що мають на меті підтримку молоді, соціальну допомогу для осіб похилого віку, соціальний та економічний захист матері і дитини, адаптацію та працевлаштування інвалідів, людей з фізичними вадами, підтримку освітнього і наукового процесу тощо. Зазначений напрям роботи органів державної влади та недержавних організацій виявляє свою значущість з огляду на те, що він дозволяє сконцентрувати зусилля на вирішенні конкретних питань окремих категорій населення, і тим самим забезпечити по відношенню до них найбільш сприятливий режим користування конституційними соціальними, економічними і культурними правами людини та громадянина.
В підрозділі 4.2 «Державна правова політика і забезпечення конституційних прав людини в Україні» авторка обґрунтовує, що об’єктивною потребою сучасного конституційного розвитку України є вдосконалення як юридичного забезпечення тих чи інших груп загальної системи прав людини, так і реформування системи органів державної влади та становлення інститутів громадянського суспільства, які покликані здійснювати захист прав людини. В цьому плані, одним з найбільш актуальних завдань, що постали перед Україною з погляду практичного забезпечення конституційних прав людини є процес вдосконалення законодавства, розробки і прийняття цілого ряду нормативно-правових актів, які повинні чітко закріпити конституційні здобутки і завершити процес формування юридичних основ системного забезпечення прав людини в Україні.
Важливим елементом реалізації принципів та ідеалів правової держави є чітке усвідомлення того, що права людини – це не лише перелік норм в чинній Конституції та інших законах держави, але й постійна, планомірна, науково-обґрунтована діяльність держави та її органів з метою забезпечення прав людини, створення належних умов для їх реалізації, сприяння підвищенню якості управлінського процесу, які мають метою не стільки вдосконалення суто технічного функціонування органів державної влади, скільки практичне втілення конституційного положення про те, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави», що «утвердження і забезпечення прав людини є головним обов’язком держави». Тому важливим елементом процесу забезпечення прав людини в Україні виступає державна політика, яка постає в формі системи цілеспрямованих заходів, що ставлять на меті розв’язання тих чи інших суспільних проблем, задоволення суспільних інтересів, гарантування прав і свобод людини і громадянина, забезпечення стабільності конституційного, економічного, правового, політичного ладу країни.
На сьогоднішній день концепція державної правової політики в частині забезпечення конституційних прав людини в Україні досі знаходиться лише в стані прийняття, тоді як об’єктивні вимоги сучасного суспільно-правового життя вже засвідчують необхідність її безпосередньої практичної реалізації. Серед основоположних структурних елементів державної правової політики маємо вказати на державну політику в сфері законодавчої діяльності. В цьому плані, особливого значення набуває процес розробки, прийняття та реалізації державних програм законодавчої діяльності, оскільки саме завдяки вчасному та планомірному прийняттю необхідних законів досягається не тільки закріплення прав людини і громадянина, але й створюється дієва система механізмів їх забезпечення та захисту. На думку дисертанта, поняття «державна програма розвитку законодавства», має бути закріплено на законодавчому рівні (наприклад, в законі «Про закони та законодавчу діяльність»), де крім визначення того, чим є державна програма розвитку законодавства, важливо вказати порядок прийняття цих програм та зазначити норми відповідальності конкретних суб’єктів щодо їх реалізації.
Досліджуючи систему захисту прав і свобод людини і громадянина в її цілісності, слід визнати, що вона включає в себе не лише державну, але й суспільну складову. В найбільш загальному вигляді цю тезу можна висловити наступним чином: захист прав людини і громадянина здійснюється не лише державою в особі органів державної влади та окремих посадових осіб, але й інститутами громадянського суспільства. В цьому сенсі, рівень сформованості громадянського суспільства безпосередньо впливає й на загальну ефективність функціонування системи забезпечення та захисту прав і свобод людини в Україні. Більше того, можна засвідчити, що небажанню або неготовності держави до змін в сфері забезпечення прав людини активно протидіє суспільна думка, діяльність різноманітних неурядових, правозахисних та інших організацій. Тому для того, щоб здійснене в цьому підрозділі дисертації дослідження не поставало однобічним, слід проаналізувати роль інститутів громадянського суспільства в процесі забезпечення і захисту прав людини і громадянина в Україні, а також те, яким чином взаємодія держави та громадянського суспільства здатна сприяти формуванню цілісного та ефективного конституційного механізму захисту прав людини.
Реалізації цього завдання було присвячено підрозділ 4.3 «Громадянське суспільство в функціонуванні конституційного механізму забезпечення прав людини», в якому обґрунтовується положення, що конституційний механізм захисту прав і свобод людини і громадянина включає в себе не лише сукупність органів державної влади та їх посадових осіб, що покликані реалізовувати конституційні приписи, які проголошують забезпечення і захист прав і свобод людини головним обов’язком держави, але й складну систему інститутів громадянського суспільства, які дозволяють людині ефективно захищати свої законні права та інтереси. В цьому сенсі, класичне розуміння громадянського суспільства як сукупності автономних спілок, груп, асоціацій та організацій, які не залежать від держави, прямо передбачає можливість залучення всіх тих інститутів, які складають основу громадянського суспільства для захисту прав і свобод людини і громадянина. Більше того, подібна можливість випливає вже з того, що практично всі складові елементи громадянського суспільства формуються саме з метою якомога більш ефективного захисту тих чи інших прав людини і громадянина. При цьому, мається на увазі не лише різноманітні неурядові правозахисні організації, але й будь-які спілки та союзи, що покликані захищати права своїх членів.
Як випливає з дослідженого в дисертації матеріалу, наразі держава практично не робить жодних кроків в напрямі усунення тих бюрократичних перешкод, які об’єктивно створено в правозахисній діяльності неурядових організацій. Для вирішення цієї проблеми Україні варто скористатись європейським досвідом законотворчої діяльності, який переконливо засвідчує, що серед факторів сприяння правозахисній діяльності особливу роль відіграють: чіткість законодавства, яке дозволяє розмежувати захист прав і свобод людини і громадянина від інших форм юридичної діяльності; урегульованість правових питань організації і діяльності правозахисних організацій та сприяння створенню мережі центрів з надання безоплатних правозахисних послуг. Таким чином, нагальною потребою сьогодення в Україні в аспекті розвитку конституційного механізму забезпечення прав і свобод людини та громадянина є не лише вдосконалення діяльності окремих органів державної влади та її гілок, але й активне сприяння розвиткові громадянського суспільства, яке завдяки своїм можливостям щодо самоорганізації та відстоювання інтересів громадян здатне постати поряд з державою надійною запорукою захисту прав людини. Водночас не можна залишати поза увагою й те, що в сучасному демократичному світі громадянське суспільство виконує не тільки функції захисту приватних та колективних прав та інтересів громадян, але й здійснює контроль за державою, щоб держава не перевищувала своєї компетенції і суворо дотримувалась конституційного принципу пріоритету прав і свобод людини і громадянина. В цьому плані, громадянське суспільство розглядається як рівний партнер та рівний за значимістю елемент загальної системи забезпечення та захисту конституційних прав і свобод людини в Україні.
В підрозділі 4.4 «Міжнародно-правові механізми та гарантії забезпечення прав людини в Україні в умовах глобалізації» досліджуються трансформації національного конституційного механізму забезпечення прав людини під впливом процесів глобалізації та змін на рівні міжнародного права. В підрозділі аналізується процес взаємодії конституційного права України в частині забезпечення прав людини з міжнародним правом як на рівні змістовного визначення номенклатури та об’єму тих чи інших конкретних прав і свобод людини і громадянина, так і на рівні формування механізмів, які дозволяють поєднати конституційний механізм забезпечення прав людини в Україні з тими механізмами, які об’єктивно існують та діють на міжнародно-правовому рівні починаючи з середини ХХ століття. Обґрунтовується визначення міжнародного механізму забезпечення прав людини як сукупності принципів, норм, правил та процедур, які встановлені на рівні міжнародного права і дотримуються державами в процесі їхньої внутрішньої та зовнішньої діяльності у галузі прав людини, а також системи міжнародних інститутів покликаних сприяти контролю за дотриманням прав людини, їх захисту та забезпеченню.
Досліджується специфіка процесу глобалізації в правовій сфері. Обґрунтовується положення, що правова глобалізація являє собою не побудову нових наднаціональних механізмів, які цілковито руйнують національні конституційно-правові системи забезпечення прав людини, а як раз навпаки – формування паралельних механізмів, які доповнюють один одного і дозволяють ефективно використовувати міжнародні механізми забезпечення прав людини у всіх тих випадках, якщо національні механізми виявили чи свою неефективність чи свою нездатність сприяти всебічній реалізації прав і свобод людини і громадянина. Автор доводить, що процес правової інтеграції та універсалізації юридичних норм в частині визначення та забезпечення прав людини і громадянина відбувається не лише на рівні визначення змісту прав людини, але й на рівні функціонування конкретних механізмів, які дозволяють приводити дії національних органів влади у відповідність до рішень, що приймаються уповноваженими міжнародними організаціями.

ВИСНОВКИ

У висновках наводяться основні результати дослідження, які полягають у вирішенні проблеми, пов’язаної з теоретичними питаннями конституційного забезпечення прав людини в Україні. Викладене у дисертації підсумовують такі узагальнюючі положення.
Звернення до джерел формування поняття прав людини з погляду науки конституційного права дозволяє стверджувати, що від самого початку свого виникнення ця ідея сприймалась як складний комплекс чи система прав людини. Попри всі об’єктивні розбіжності між окремими школами в тлумаченні сутності та специфіки феномену права як такого, жодна з них ніколи не ставила під сумнів ані загальну цінність прав і свобод людини й громадянина, ані їх системний характер. Водночас, розвиток науки конституційного права в ХХ та ХХІ століттях зумовив певні зміни в тому, що саме розуміється під поняттям «система прав людини» і що воно в себе включає. Якщо класичний підхід до тлумачення прав людини розглядає як їх носія насамперед конкретних автономних індивідів, то сучасна наука конституційного права виходить з тези про неможливість штучного розподілу існування людини, з одного боку, як самостійного суб’єкта, а з іншого – як члена спільноти. Тому зараз в загальну конституційну систему прав людини органічно вливаються й права спільноти. Подібне розширення прав людини, є цілком виправданим та зрозумілим процесом в галузі конституційного права, оскільки застосовуючи гіпотезу природно-правової сутності людини, слід визнати й те, що людина є від природи ще й соціальною істотою. Як член суспільства вона набуває цілий ряд нових прав, які нині входять в номенклатуру конституційних прав людини, хоча при цьому не можуть бути виведеними з класичної доктрини правового індивіда.
Важливою проблемою в дослідженні системи конституційних прав і свобод людини та громадянина є питання їх класифікації. В сучасній конституційній практиці можна засвідчити застосування двох базових підходів. Відповідно одного з них, права і свободи людини не лише перелічуються в тексті Конституції, але й поєднуються в окремі групи, які формально подаються як підрозділи, частини або глави відповідних розділів Конституції. Інший підхід, передбачає загальний перелік прав людини без формального виділення окремих структурних груп. Але, як перша так і інша модель передбачають необхідність застосування додаткових теоретичних моделей для виявлення системних зв’язків як з-поміж прав людини в цілому, так і в межах окремих груп. Серед найбільш часто застосованих моделей класифікації конституційних прав людини слід назвати такі, що виділяють: а) сфери застосування окремих прав людини; б) суб’єктів, що є носіями конкретних прав; в) форми співвідношення права та його суб’єкта. Водночас, визначення загальної сукупності прав людини змушує звернутись до аналізу інституту конституційних обов’язків. Це пояснюється тим, що кожен конституційний обов’язок має розглядатись через його зв’язок з інститутом прав і свобод людини, оскільки всі закріплені Конституцією України обов’язки можуть бути представлені як способи забезпечення таких же рівних прав інших членів суспільства.
В основі загальної системи прав людини лежать два фундаментальних особистих права, якими є право людини на життя та право на свободу. Специфіка подібного статусу цих двох прав зумовлена тим, що вони випливають з самого поняття людини як «правового суб’єкта». Людина як суб’єкт будь-яких прав, є: а) фізичною істотою; б) вільною істотою. При цьому, всі інші права, що визначаються як приналежні до особистих прав людини, можуть бути представлені як історична та теоретична конкретизація цих двох базових прав людини. Проблеми забезпечення й гарантування основних особистих прав людини в сучасній Україні, зумовлені перш за все недостатнім рівнем законодавчого регулювання не стільки самих цих основних прав, скільки тієї групи прав, які покликані підтвердити та конкретизувати особисті права людини. Тому, серйозна увага повинна бути приділена юридичному забезпеченню права на свободу слова, права на приватну свободу громадян, права на гідність та її захист, права на особисту недоторканість.
Подібно до того як серед особистих прав людини системоутворюючими правами є право на життя та право на свободу, з-поміж політичних прав людини і громадянина таким правом є право на участь в політичному житті, яке є тісно пов’язаним з реалізацією права на участь в управлінні державними справами. Також, до групи фундаментальних політичних прав слід віднести право на об’єднання, завдяки ньому громадяни отримують можливість колективної участі у відстоюванні своїх інтересів та донесенні своєї волі на рівень державної влади; право участі в мирних масових заходах та право на опозиційну діяльність, роль якого пояснюється тим, що демократична держава повинна гарантувати рівні можливості для відстоювання своїх інтересів всім без виключення громадянам, включаючи й тих, чиї погляди не співпадають з офіційно проголошеним курсом державної влади.
Досліджуючи права людини і громадянина «другого покоління», доцільно виділяти принаймні три основні групи прав, які не слід ототожнювати або ж поєднувати в межах однієї групи. Ними є: економічні, соціальні та культурні права. Серед економічних прав людини фундаментальну роль відіграють право власності та право на вільну підприємницьку діяльність, які виступають не лише органічною частиною в загальній системі прав людини, але й відіграють важливу роль як умови формування основи для розвитку громадянського суспільства. Виділяючи соціальні права в самостійну групу прав в загальній системі прав і свобод людини та громадянина, в дисертації акцентовано увагу на тому, що реалізація кожного з них вимагає абсолютно чіткої відповідної до соціальних вимог та соціальних інтересів громадян діяльності держави. Таким чином, в основі забезпечення всіх без винятку соціальних прав є специфічна діяльність держави позитивного характеру, яка спрямовується на практичну реалізацію конституційно визначених соціальних стандартів гідного життя людини і громадянина. Що ж до культурних прав, то базовим серед них є право на освіту, яке органічно поєднується з правом користування культурною спадщиною та правом на творчу діяльність.
Формування надійної системи забезпечення прав і свобод людини й громадянина в Україні тісно пов’язане з налагодженням ефективної роботи та розвитком системи органів державної влади, на яких лежить безпосереднє завдання захисту прав людини. Разом з тим, специфіка ситуації, яка склалась на сьогоднішній день в Україні передбачає реалізацію двох комплексів заходів, один з яких має на меті реформування окремих органів державної влади, зокрема йдеться про судову реформу, зміну функцій прокуратури, вдосконалення інституту омбудсмана, а інший – забезпечення надійних механізмів взаємодії між цими органами державної влади. Важливо наголосити на необхідності розвитку системи «альтернативного» захисту прав людини, коли громадянин отримує можливість на власний розсуд обирати той засіб, той шлях щодо захисту своїх прав, який видається йому найбільш ефективним. Причому, звернення до одного з органів державної влади стосовно захисту власних прав не повинно автоматично блокувати інші шляхи. В цьому сенсі, наявність різнорівневої та розгалуженої системи забезпечення та захисту прав людини виступає свідченням як демократизму державної влади, так і рівня гарантованості захисту прав і свобод людини й громадянина в Україні.
Важливою складовою процесу забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні є реалізація цілісної концепції державної правової політики. Серед найбільш важливих елементів державної правової політики слід назвати державну політику в галузі законодавчої діяльності. В цьому контексті, особливого значення набуває процес розробки, прийняття та реалізації державних програм законодавчої діяльності, оскільки саме завдяки вчасному та науково-обґрунтованому прийняттю законів створюється дієва система забезпечення та захисту прав і свобод людини. При цьому, зважаючи на конституційне проголошення України соціальною державою, важливого значення набуває процес забезпечення соціальних, економічних і культурних прав громадян.
До загальної системи захисту прав і свобод людини і громадянина, крім органів державної влади та їх посадових осіб, на яких лежить обов’язок забезпечення і захисту прав й свобод людини входять також різноманітні інститути громадянського суспільства, які дозволяють людині ефективно захищати свої законні права та інтереси. З цієї точки зору, класичне розуміння громадянського суспільства як сукупності автономних об’єднань громадян, які не залежать від держави, прямо передбачає можливість залучення всіх інститутів, які складають основу громадянського суспільства для захисту прав і свобод людини й громадянина. Водночас подібна необхідність аналізу інститутів громадянського суспільства в процесі висвітлення проблематики забезпечення конституційних прав людини в Україні випливає з того, що практично всі складові елементи громадянського суспільства формуються саме з метою якомога більш ефективного захисту тих чи інших прав людини і громадянина. Причому, йдеться не тільки про різноманітні неурядові правозахисні організації, але й про будь-які асоціації громадян та громадські союзи, що покликані захищати права своїх членів.

 

 

Список опублікованих праць за темою дисертації:

Монографії:

1. Пушкіна О. В. Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення. – К.: Логос, 2006. – 416с.
2. Пушкина Е. В. Сравнительно-правовой анализ конституций Российской Федерации и Украины. – М.: РАГС, 2001. – 61с.

Публікації у провідних фахових та інших наукових виданнях:

3. Пушкина Е. В. Парламентские институты в системе высших органов власти и правления Российской Федерации и Украины (сравнительный анализ) // Науковий вісник. – Дніпропетровськ: Юридична академія. – 2004. – №1. – С.221-228.
4. Пушкіна О. В. Питання класифікації прав людини та способів її закріплення у сучасній конституційній практиці // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2004. – №11(37). – С.8-20.
5. Пушкіна О. В. Актуальні проблеми забезпечення соціально-економічних і культурних прав людини в процесі постання України як соціальної держави // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. – №3(41). – С.5-15.
6. Пушкіна О. В. Органи державної влади в Україні і захист прав людини: прокуратура // Науковий вісник. – Дніпропетровськ: Юридична академія. – 2004. – №3. – С.161-170.
7. Пушкіна О. В. Органи державної влади в Україні і захист прав людини: омбудсман // Науковий вісник. – Дніпропетровськ: Юридична академія. – 2004. – №4. – С.171-180.
8. Пушкіна О. В. Теоретико-правові проблеми співвідношення «прав людини» та «прав спільноти» в контексті розвитку сучасної теорії права // Держава і право: Зб. Наук. праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2005. – Вип.29. – С.188-195.
9. Пушкіна О. В. Органи державної влади в Україні і захист прав людини: Органи внутрішніх справ // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. – №6(44). – С.5-16.
10. Пушкіна О. В. Органи державної влади в Україні і захист прав людини: Суди загальної юрисдикції // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2005. – №10(47). – С.12-22.
11. Пушкіна О. В. Органи державної влади в Україні і захист прав людини: Служба безпеки України // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2006. – №6. – С.16-26.
12. Пушкіна О. В. Органи державної влади в Україні і захист прав людини: Конституційний Суд України // Держава і право: Зб. Наук. праць. Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2005. – Вип.28. – С.213-221.
13. Пушкіна О. В. Право на участь в управлінні державними справами як системоутворююча складова політичних прав людини і громадянина // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2004. – №4(29). – С.72-83.
14. Пушкіна О. В. Екологічні права громадян та їх забезпечення у чинному законодавстві України // Науковий вісник юридичної академії МВС України. – Дніпропетровськ. – 2005. – №4. – С.135-146.
15. Пушкіна О. В. Економічні права людини в Україні та проблеми становлення громадянського суспільства // Науковий вісник юридичної академії МВС України. – Дніпропетровськ. – 2005. – №3. – С.169-180.
16. Пушкіна О. В. Теоретичні аспекти взаємозв’язку інституту конституційних прав та конституційних обов’язків людини і громадянина // Науковий вісник. – Дніпропетровськ: Юридична академія. – 2006. – №1. – С.72-81.
17. Пушкіна О. В. Основні особисті права та свободи людини і громадянина з точки зору їх забезпечення чинним законодавством України // Науковий вісник. – Дніпропетровськ: Юридична академія. – 2005. – №1. – С.126-136.
18. Пушкіна О. В. Проблеми систематизації та структурування соціальних прав людини і громадянина // Вісник прокуратури. – 2006. – №1(55). – С.109-117.
19. Пушкіна О. В. Державна правова політика як спосіб забезпечення прав людини. Стан і тенденції розвитку в Україні // Науковий вісник. – Дніпропетровськ: Юридична академія. – 2005. – №5. – С.122-131.
20. Пушкіна О. В. Право на свободу об’єднання та його юридичні гарантії у чинному законодавстві України // Юридична Україна. – 2005. – №5. – С.4-10.
21. Пушкіна О. В. Право на опозиційну діяльність: Невід’ємне політичне право людини і громадянина чи умова формування демократичного правового режиму? // Юридична Україна. – 2005. – №4. – С.8-13.
22. Пушкіна О. В. Невід’ємні права людини у контексті розвитку доктрини природного права // Юридична Україна. – 2005. – №6. – С.12-18.
23. Пушкіна О. В. Розвиток соціального законодавства та юридичні проблеми забезпечення соціальних прав людини і громадянина в Україні // Держава та регіони. Науково-виробничий журнал. Серія: Право. – 2004. – №2. – С.16-21.
24. Пушкина Е. В. Конституционный процесс в Украине: проблемы и суждения // Матеріали ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Сучасні наукові дослідження – 2006» (20-28 лютого, 2006 р., м. Дніпропетровськ): Т.4 «Право». – Дніпропетровськ, 2006. – С.76-78.
25. Пушкіна О. В. Конституційне право на участь в управлінні державними справами і постання демократії в Україні // Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні: Матеріали VI Всеукраїнської науково-практичної конференції (28-29 квітня, 2005 р.). – Острог: правничий факультет Національного університету «Острозька академія», 2005. – С.122-124.
26. Пушкина Е. В. Конституционные основы закрепления личных прав и свобод человека и гражданина в Конституциях Украины и Российской Федерации // Матеріали ІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Науковий потенціал світу – 2005» (30 вересня, 2005 р., м. Дніпропетровськ): Т.14 «Право». – Дніпропетровськ, 2005. – С.89-95.
27. Пушкіна О. В. Конституційні гарантії права на свободу об’єднання: проблеми практичної реалізації // Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні: Матеріали VІI Всеукраїнської науково-практичної конференції (26 травня, 2006 р.). – Острог: правничий факультет Національного університету «Острозька академія», 2006. – С.48-52.
28. Пушкіна О. В. Гарантування соціальних та економічних прав людини в процесі демократичного транзиту в Україні // Трансформація політики в право: різні традиції та досвід. Матеріали міжнародної наукової конференції / За ред. В. Я. Тація. – Х.: Право, 2006. – С.261-263.
29. Пушкіна О. В. Конституційні права та конституційні обов’язки: діалектика взаємозв’язку // Верховенство права у процесі державотворення та захисту прав людини в Україні: Матеріали VІІI Всеукраїнської науково-практичної конференції (26-27 квітня,2007р.). – Острог: правничий факультет Національного університету «Острозька академія», 2007. – С.38-39.
30. Пушкіна О. В. Право на освіту в системі культурних прав людини і громадянина в Україні // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2007. – №12. – С.16-26.

АНОТАЦІЇ

Пушкіна О. В. Конституційний механізм забезпечення прав людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.02 – конституційне право. – Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2008
Дисертація присвячена аналізу конституційного механізму забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Звертаючись до Конституції України, надається аналіз поняття забезпечення прав людини, доводиться його фундаментальна роль як однієї з базових категорій сучасної науки конституційного права. Обґрунтовується положення про існування універсальних теоретико-методологічних засад, які дозволяють висновувати про наявність цілісного конституційного механізму забезпечення прав людини. Особливий наголос робиться на дослідженні конституційних гарантій забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні, що не дозволяє обмежуватись діями спрямованими на забезпечення окремих прав людини, а змушує розглядати цю проблему значно ширше в загальному конституційному аспекті розвитку державної влади в Україні. Окрема увага приділяється висвітленню стратегічних напрямів законодавчого забезпечення прав людини в світлі реалізації положень Конституції Україні й реалізації правової політики держави, реформуванню органів державної влади, на які безпосередньо покладено виконання цих функцій, а також питанням реформи системи законодавства з позицій її адаптації до норм європейського і міжнародного права в галузі прав людини. Пропонується загальна модель функціонування конституційного механізму забезпечення прав людини і громадянина в Україні. Спираючись на існуючі дослідження в галузі конституційного права, доводиться необхідність застосування системного підходу в процесі законотворчої діяльності, що має на меті гарантування належного рівня забезпечення та захисту всіх визначених Конституцією України прав і свобод людини і громадянина.
Ключові слова: права і свободи людини і громадянина, конституційні обов’язки людини і громадянина, покоління прав людини, конституційний механізм забезпечення прав людини, конституційні гарантії прав людини, органи державної влади, правова політика.

Пушкина Е. В. Конституционный механизм обеспечения прав человека и гражданина в Украине: проблемы теории и практики. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.02 – конституционное право. – Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого. – Харьков, 2008.
Диссертация посвящена комплексному анализу конституционного механизма обеспечения прав и свобод человека и гражданина. На основе Конституции Украины в диссертации раскрывается понятие обеспечения прав человека, обосновывается его фундаментальная роль как одной из базисных категорий современной науки конституционного права. На основе исследования классификационных моделей прав человека обоснова существование универсальных теоретико-методологических основ, которые позволяют считать требование системности исходным пунктом в анализе конституционного обеспечения прав человека. Обосновывается существование универсальной теоретико-методологической основы, которая позволяет сделать вывод о целостном конституционном механизме обеспечения прав человека. Особый акцент сделано на исследовании вопросов конституционно-правовых основ обеспечения прав и свобод человека и гражданина в Украине, что не позволяет ограничиваться действиями, направленными на обеспечение отдельных прав человека, а предполагает более широкий горизонт анализа этой проблематики в контексте конституционного развития государственной власти в Украине. Отдельное внимание уделено исследованию стратегических направлений правового обеспечения прав человека в свете реализации норм Конституции Украины и проведения правовой политики государства, реформирования органов государственной власти, на которые непосредственно возложено исполнение этих функций, вопросам реформы системы законодательства с позиций ее адаптации к нормам европейского и международного права в сфере прав человека. Предложена модель конституционного механизма обеспечения прав и свобод человека и гражданина в Украине, а также анализ ее функционирования в процессе конституционной реформы и практической реализации конституционных норм, которые характеризуют Украинское государство как демократическое, правовое, социальное государство. На основе исследований в области конституционного права, доказана необходимость использования системного подхода в процессе законодательной деятельности, направленной на создание правовых гарантий необходимого уровня обеспечения и защиты всех прав и свобод человека и гражданина, которые определены Конституцией Украины.
Особое внимание в диссертации уделяется системной работе всех органов государственной власти в механизме обеспечения прав человека (Президент Украины, органы законодательной, исполнительной, судебной власти). Вместе с тем, в роботе обосновывается положение о том, что усовершенствование конституционного механизма обеспечения прав и свобод человека в Украине непосредственно связано с повышением эффективности работы органов государственной власти, на которые возложена обязанность защиты прав человека. Среди упомянутых органов целесообразно специально выделить две группы. К первой из них относятся правоохранительные органы: прокуратура, органы внутренних дел, органы государственной безопасности. Вторую группу конституируют органы судебного и парламентского контроля.
Автор обосновывает положение, согласно которому объективной необходимостью усовершенствования конституционного механизма обеспечения прав человека и гражданина является формирование и практическая реализация общей концепции государственной правовой политики в сфере прав человека. Она должна включать в себя четкие нормативные указания в части определения основных направлений развития конституционного законодательства, мер по его усовершенствованию и устранению правовых коллизий, а также пробелов в законодательстве в сфере прав человека.
Ключевые слова: права и свободы человека и гражданина, конституционные обязанности человека и гражданина, поколения прав человека, конституционный механизм обеспечения прав человека, конституционные гарантии прав человека, органы государственной власти, правовая политика.

Pushkina O. V. Constitutional mechanism of maintenance of human rights in Ukraine: theoretical and practical problems. – Manuscript.
Dissertation for the degree of Doctor of Law Sciences. Specialization 12.00.02 – constitutional law. – The National Law Academy of Ukraine of Yaroslaw the Wise. – Kharkiv, 2008.
The dissertation is devoted to the complex analysis of the constitutional mechanism of maintenance of the human rights and freedoms. On the base of the Constitution of Ukraine the author analyses the concept of maintenance of the human rights in Ukraine, and its fundamental role as a basic category of a modern science of the constitutional law. The author proves the existence of universal theoretical and methodological bases which allow to consider the constitutional mechanism of maintenance of the human rights and freedoms one of the fundamental demands of modern constitutional state. The special accent is made on research of questions of constitutional bases of maintenance of the human rights and freedoms in Ukraine, that should not be limited with an analysis of the state actions directed on maintenance of the certain human rights, and assumes a much wider horizon of the analysis of this problematics in a context of the constitutional development of state authorities in Ukraine. The special attention is given to research of strategic directions of legal maintenance of the human rights in the light of realization of norms of the Constitution of Ukraine and realization of legal politics of the state, reforming of bodies of state authority, which execute these functions, to questions of reforming the system of the legislation from positions of its adaptation to the norms of European and international law in sphere of human rights. The dissertation offers the model of constitutional mechanism of maintenance of the human rights and freedoms in Ukraine, which characterize the Ukrainian state as the democratic, social state of law. On the basis of researches in the field of the constitutional law, it is proved the necessity to use the system approach during legislative activity directed on creation the legal guarantees of maintenance and protection of all human rights and freedoms, which are set by the Constitution of Ukraine.
Key words: human rights and freedoms, constitutional duties, generations of the human rights, constitutional mechanism of maintenance of human rights, constitutional guaranties of human rights, state of law, social state, constitutional legislation, bodies of state authority, legal politics.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

Пошукова анотація: випробуванням Звільнення каяттям дійовим поруки примиренням відбування дисципліни Зворотна громадськістю іміджу Зв’язки Зґвалтування адвокатом влади громадянами податкової реформа Соціалістичної Земельні процесуальні Земля довірою Злочин наслідками дорожнього людяності ОВС банкрутством необережність віросповідання економіки підприємницької найму мотиваційній пересування вузами підприємницьких фінансових приватної трудових Змішані вини інформації захисту винагороди безпідставного шкоди рятування загрози доручення підстави Європи Зовнішньоекономічні сліди Ідеологія Локка Імідж Імміграційне слідчого дитини міграції морського Імплементація Імунітет Інвестиційні договори самоврядування вчителя технології банкрутства губернаторства громадянства представництва Чехословаччині самоврядування моральної Польща омбудсмана підсудності піклування поруки потерпілого консулів Президента Франції Інститутпрезидентства співучасті присяжних губернатора конституційного народовладдя державної адміністрацій ідеологія криміналістики Інтелектуальна культура безпека ООН розслідування органів податкової мореплавства Інформація Іпотека вугледобувну обґрунтування ЗУНР власності трудового Кадрове державному Казна Касаційне час господарської умисних ухилення поліція слідчих приховування некласичний осудними Князівська Кодифікаційна Кодифікаційні Кодифікація Колективні заробітної Колізії Командитні Компенсації місцевого Президента фармакотерапевтична землекористування криміналістичне досудовому Компроміс Комунікативна Конкурентне Конкуренція Консолідація Конституцiйне Конституційна політичних правової юрисдикція юстиція Директорії справами державними освіту приватну творчості життя збори світогляду допомогу контроль конфлікт прав гласності рівності ініціативи Конституційний Суд громадянські делікти екологічні виконавчої міліції поділу внутрішніх парламентаризму громадянина законодавчої безпеки виконавчої стримувань особисті політичні самоврядування омбудсмана відповідальності вищих регламентація грецької міжнародних Канади юстиції військовослужбовців громадських депутатів кордону народів міста депутата меншин органів парламентарів Рахункової Києва виборчого суддів уряду ЄС правотворчому поділу політичних людини громадянина виборів національної національних норми референдуму самоврядування туризму публічної міжнаціональних Конституціоналізм Конституція України Контрабанда Контроль бюджету підприємницькою адміністрацій провадження Контрольний примус Конфіскація внутрiшнiх Конфлікти реформування реалізму управління експертизи розслідування національних політики охорони Концесійні Концесія Координація криміналістичної Кореляційні Корпоративні


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking