Мир Солнца

 

Реклама

Добавить объявление


ЛУЧШИЕ ПРЕДЛОЖЕНИЯ
Вдохновение Карпат - коттедж в горах Карпатах
Мир Солнца
Закарпатье, П.Гута
Отель Фантазия
Отель Фантазия
Закарпатье, Поляна
СКИДКА -3%

Турбаза Эльдорадо
Турбаза Эльдорадо
Закарпатье, Солочин
Есть номера
-3% онлайн заказ

Корпус 2 санатория Квитка Полонины
Квитка Полонины
Закарпатье, Солочин
Есть номера
-3% онлайн заказ

Отель Эдельвейс
Отель Эдельвейс
Закарпатье, Поляна
Есть номера
-3% онлайн заказ
Отель Славутич-Закарпатье
Славутич Закарпатье
Закарпатье, Поляна
Есть номера
-2% онлайн заказ


Із повним текстом дисертації Ви можете самостійно ознайомити у Національній бібліотеці ім. Вернадського у відповідності до законодавства України.

 


web clocks reloj para mi sitio
Contatore
web clocks relojes gratis para blog
Contatore
contatore visite contadores de visitas mailorder brides


Автореферати
Оплата Контакти
Союз образовательных сайтов



Союз образовательных сайтов


Конституційно-правові проблеми регулювання міжнаціональних відносин в Україні в умовах становлення правової держави

 

Колісник Віктор Павлович

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ В УМОВАХ СТАНОВЛЕННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Спеціальність 12. 00. 02. — конституційне право

А в т о р е ф е р а т
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук

Харків - 2003

 

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі конституційного права України Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого Міністерства освіти і науки України

Науковий консультант: доктор юридичних наук, професор
Тодика Юрій Миколайович,
Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, завідувач кафедри конституційного права України, академік Академії правових наук України
Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Погорілко Віктор Федорович,
Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України, заступник директора, завідувач відділу конституційного права та місцевого самоврядування, член-кореспондент Національної академії наук України, член-кореспондент Академії правових наук України;

 

 

доктор юридичних наук, професор Нижник Ніна Романівна,
Національна академія державного управління при Президентові України, перший проректор, завідувач кафедри конституційного права,
член-кореспондент Академії правових наук України;

доктор юридичних наук, професор Георгіца Аурел Зиновійович,
Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри міжнародного права і порівняльного правознавства

Провідна установа:
Національна академія внутрішніх справ України, кафедра конституційного права, Міністерство внутрішніх справ України, м. Київ

Захист відбудеться “17” жовтня 2003 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.03 в Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77)

Автореферат розіслано “12”вересня 2003 р.

Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Спасибо-Фатєєва І. В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. Проголошення в Україні на конституційному рівні людини найвищою соціальною цінністю, суттєве розширення кола основних прав і свобод та визнання їх утвердження і забезпечення головним обов’язком держави обумовили необхідність теоретичного переосмислення уявлень не лише про державу і право, але й про особливості конституційного закріплення основ правового статусу людини і громадянина, про пріоритети у системі взаємовідносин “людина – суспільство – держава”. З огляду на полінаціональність структури сучасного українського суспільства особливої уваги потребує проблема визначення місця і ролі у цій системі категорій “нація” та “національне”, “етнос” та “етнічне”, а також аналіз впливу національно-етнічних чинників на розвиток усіх соціальних процесів у державно-організованому суспільстві.
Всупереч численним прогнозам на сучасному етапі розвитку людства вплив національно-етнічних чинників на різні сторони суспільного життя не лише не зменшився, а значно зріс. Одночасно на рівень, зміст, спрямованість і результати взаємовідносин національно-етнічних спільнот істотно впливають різноманітні фактори (духовно-культурні, психологічні, економічні, соціальні, політичні, правові). У свою чергу і міжнаціональні (національно-етнічні, міжетнічні) відносини суттєво впливають на розвиток різних сфер життєдіяльності особи, функціонування інститутів громадянського суспільства та держави, на зміст та особливості правового регулювання в цілому.
Однак, незважаючи на суттєву зміну акцентів у вітчизняному правовому регулюванні, національно-етнічний чинник все ще не став одним з критеріїв, які мають визначати зміст та спрямованість державно-владного впливу на різні сфери суспільного життя. Більше того, на відміну від зарубіжного досвіду правове регулювання міжнаціональних відносин в Україні залишається недостатнім та вкрай фрагментарним. А оскільки у вітчизняній конституційно-правовій науці практично відсутні комплексні дослідження з цієї проблематики, то вже давно існує гостра необхідність у її всебічній науковій розробці. Такого дослідження вимагають: міжнаціональні (національно-етнічні) відносини в аспекті конституційно-правового регулювання, їх зміст та структура; межі державно-владного впливу на розвиток національно-етнічних процесів; відносини різних національних меншин між собою та з державою; відносини між національними меншинами та з титульною національно-етнічною спільнотою; конституційно-правовий статус національних меншин; рівень задоволення національно-етнічних потреб, інтересів, прагнень та уподобань і національних меншин, і титульної національно-етнічної спільноти.
Історія розвитку української державності та сьогоднішня практика державно-правового регулювання переконливо свідчать, що в Україні з її багатонаціональним складом населення існували і продовжують існувати об’єктивно обумовлені проблеми у сфері взаємовідносин різних національно-етнічних спільнот. Так, титульна – українська національно-етнічна спільнота протягом тривалого часу перебувала у становищі меншини, обмеженої в аспекті розвитку національної самобутності, внаслідок чого значного поширення серед певної частини її представників набули такі негативні соціальні явища, як конформізм, відчуття меншовартості та другорядності своєї культури, мови. Це, у свою чергу, суттєво впливає на сучасний стан міжнаціонального спілкування, національно-етнічний розвиток різних спільнот та перспективи досягнення міжнаціональної злагоди в українському суспільстві.
Незважаючи на те, що окремі правові аспекти міжнаціональних відносин досліджувалися у працях багатьох науковців-правознавців, цілісна, завершена концепція їх правового регулювання відсутня. Протягом останніх років у межах зазначеної проблематики на рівні дисертаційних досліджень розглядалися лише окремі аспекти правового статусу національних меншин. Зокрема, у докторській дисертації Л. Рябошапки було проведено історико-правове дослідження правового статусу національних меншин. У кандидатських дисертаціях В. Нікітюка, Ю. Волошина, О. Бикова та М. Товта розглядалися окремі питання правового забезпечення реалізації прав національних меншин. Водночас комплексно проблема конституційно-правового регулювання міжнаціональних відносин в Україні на дисертаційному рівні не досліджувалася.
Робота значною мірою усуває цю прогалину і є однією з перших наукових комплексних праць, присвячених теоретико-правовим проблемам забезпечення міжнаціональної злагоди в суспільстві, гармонізації міжнаціональних відносин, досягненню оптимізації їх правового регулювання. Особливістю роботи насамперед є те, що у ній, на відміну від наукових пошуків інших авторів, які розглядають проблеми забезпечення національного розвитку та правового статусу або лише національних меншин, або лише титульної нації, ці явища досліджуються комплексно, системно, у тісному взаємозв’язку. При цьому аналізуються не лише відносини різних національних меншин між собою та з державою, але й відносини між національними меншинами та титульною національно-етнічною спільнотою.
Таким чином, позначена проблема ще не була предметом ретельного наукового дослідження, що свідчить про її наукову та практичну значущість, актуальність і перспективність. Саме це й обумовило необхідність її поглибленої та всебічної теоретичної розробки.
Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження виконане в межах цільової комплексної програми “Права людини і проблеми становлення, організації і функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування” № 0186.0.070865.
Мета і задачі дослідження. Мета дослідження полягає в розробці, узагальненні та обґрунтуванні основних положень теорії правового забезпечення демократичного розвитку міжнаціональних (національно-етнічних) взаємовідносин, досягнення толерантного співіснування національних меншин між собою та з титульною нацією; у виробленні правової теорії вільного національно-етнічного розвитку особистості та національних спільнот, обґрунтуванні необхідності врахування національно-етнічного чинника в правовому регулюванні, зокрема для забезпечення задоволення національно-етнічних потреб особи та збереження її національної самобутності; у визначенні меж правового регулювання національно-етнічних відносин в Україні, доведенні необхідності удосконалення конституційно-правового законодавства у цій сфері; у заповненні теоретичних прогалин, що мають місце в конституційно-правовій теорії вільного розвитку національних меншин.
Відповідно до поставленої мети в дисертаційному дослідженні передбачено вирішити такі наукові задачі:
– запропонувати наукове визначення поняття міжнаціональних (національно-етнічних) відносин та розкрити їх зміст і структуру;
– дослідити теоретичні та практичні проблеми міжнаціональних відносин в умовах формування в Україні демократичної, правової, соціальної держави і на цій основі обґрунтувати необхідність врахування національно-етнічного чинника в правовому регулюванні;
– встановити суб’єкти міжнаціональних відносин та їх особливості;
– проаналізувати особливості національно-етнічної самоідентифікації особи, визначити місце та роль права особи на визначення своєї національно-етнічної приналежності у системі прав людини, розглянути класифікацію прав людини і громадянина в аспекті забезпечення національно-етнічного розвитку особи та національно-етнічних спільнот;
– визначити поняття конституційно-правового статусу національної меншини та дослідити його основні складові елементи; розробити конституційно-правовий механізм реалізації прав та свобод національних меншин, визначити гарантії реалізації прав національних меншин України;
– дослідити категорію “право на національне самовизначення” та головні форми його реалізації;
– визначити залежність між обсягом використання національно-етнічного чинника і ступенем його деталізації на рівні конституційного регулювання в різних країнах та фактичним станом міжнаціональних, міжетнічних відносин;
– проаналізувати доцільність створення в Україні на сучасному етапі національних адміністративно-територіальних одиниць;
– дослідити феномен національно-культурної автономії та визначити її поняття і зміст;
– сформулювати пропозиції і рекомендації по удосконаленню конституційно-правового законодавства та визначити межі впливу конституційно-правового регулювання на розвиток національно-етнічні відносин.
Об’єктом дослідження є міжнаціональні та інші суспільні відносини, що складаються у сфері національно-етнічного буття і національно-культурного розвитку як особи, так і окремих національно-етнічних спільнот в Україні.
Предметом дослідження є конституційно-правове регулювання міжнаціональних відносин в Україні та вплив на нього національно-етнічних чинників.
Емпіричну базу дослідження складають: практика міжнаціональних відносин в Україні та в інших державах світу, Конституція та поточне законодавство України, підзаконні нормативно-правові акти, рішення Конституційного Суду України, конституції зарубіжних країн, міжнародно-правові акти з прав людини та прав національних меншин, а також вітчизняне і зарубіжне законодавство, що в минулому регулювало міжнаціональні відносини.
Методи дослідження. У процесі проведення дослідження застосовувалися різноманітні загальнонаукові і спеціальні методи: діалектичний метод, відповідно до якого міжнаціональні відносини та національно-етнічне буття розглядалися у їх розвитку, взаємозв’язку та взаємодії; методи аналізу та синтезу, за допомогою яких визначалися роль і місце національно-етнічних прав особи у системі прав людини; методи абстрагування та моделювання – для розробки механізму реалізації прав національних меншин, визначення структури міжнаціональних відносин, формулювання понять та визначень (міжнаціональні відносини, право на національне самовизначення, правові гарантії реалізації прав національних меншин, національно-культурна автономія тощо).
Із спеціальних методів дослідження в роботі використовувалися: історико-правовий – для дослідження практики врахування національно-етнічних чинників у правовому регулюванні на теренах сучасної України на різних етапах її історичного розвитку; порівняльно-правовий – для аналізу та співставлення досвіду врахування національно-етнічних чинників у конституційно-правовому законодавстві зарубіжних країни та України, зокрема в системі територіальної організації держав; формально-логічний – для формулювання понять та визначень (механізм реалізації прав національних меншин, національно-культурна автономія тощо); системно-структурний та структурно-функціональний – для класифікації конституцій зарубіжних країн за ступенем врахування національно-етнічного чинника, для обґрунтування необхідності виокремлення групи прав людини, пов’язаних з її національно-етнічною приналежністю і самобутністю; статистичний та соціологічний – для аналізу кількісного складу національних меншин в Україні та їх мовних уподобань, для дослідження практики міжнаціональних відносин, реалізації прав національних меншин в Україні, феномену національно-етнічної самоідентифікації тощо; метод прогнозування – для визначення можливих наслідків нехтування національно-етнічним чинником у правовому регулюванні, а також розробки пропозицій щодо подальшого удосконалення конституційно-правового законодавства.
Наукова новизна дисертації. Конституція України, проголосивши людину найвищою соціальною цінністю, закріпивши пріоритет її прав та свобод як один з основоположних принципів правової держави, одночасно встановила засади правового регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим в українській правовій науці цілісним, комплексним монографічним дослідженням конституційно-правового регулювання міжнаціональних відносин. Особливу увагу приділено аналізу використання національно-етнічного чинника в правовому регулюванні, розробці поняття міжнаціональних (національно-етнічних) відносин, з’ясуванню їх структури та змісту, дослідженню права на національне самовизначення та форм його реалізації в Україні.
На основі проведеного дослідження сформульовано ряд нових для науки конституційного права положень, узагальнень, висновків:
– вперше обґрунтовано необхідність урахування національно-етнічного чинника у правовому і передусім у конституційно-правовому регулюванні для забезпечення вільного національно-етнічного розвитку особистості та збереження її національної самобутності, а також для забезпечення реалізації колективних прав національно-етнічних спільнот;
– наведена додаткова системна аргументація стосовно доцільності введення в науковий обіг категорії “національно-етнічне”; запропоновано авторське визначення поняття міжнаціональних (національно-етнічних) відносин як суспільних відносин, які складаються з приводу збереження, вільного вияву та розвитку національно-етнічної самобутності окремих спільнот та індивідів, реалізації ними прав і свобод, що прямо чи опосередковано пов’язані з їх національно-етнічною самоідентифікацією; визначено коло суб’єктів міжнаціональних відносин, запропоновано нормативне визначення поняття приналежності до національної меншини;
– зроблено висновок, що головними об’єктами міжнаціональних (національно-етнічних) відносин є: національно-етнічна самоідентифікація, користування надбаннями національної культури, користування мовами національно-етнічних спільнот та їх розвиток, національне самовизначення, створення друкованих засобів масової інформації мовою меншин, поширення інформації про меншини, створення національних закладів освіти і культури, національних громадських організацій тощо;
– обґрунтовано необхідність використання в правових дослідженнях та в конституційному законодавстві категорії “право на національне самовизначення” та запропоновано авторське його визначення як права будь-якої національно-етнічної спільноти самостійно, на демократичних засадах, за відсутності будь-якого неправомірного впливу, тиску та примусу визначати головні напрямки та пріоритети свого розвитку, а також організаційно-інституційні форми свого буття і тим самим заявляти про своє існування, свою національну ідентичність (колективну та індивідуальну) і гарантувати збереження своєї самобутності і подальший розвиток; визначено головні форми реалізації права на національне самовизначення: а) державотворчу (державницьку), яка передбачає створення власної суверенної незалежної держави, та б) недержавницьку;
– по-новому визначено поняття конституційно-правового статусу національної меншини як сукупності юридичних чинників, які безпосередньо і суттєво впливають на збереження, існування та подальший розвиток національної меншини як усталеної соціальної спільноти, що склалася історично; обґрунтовано, що основними складовими елементами конституційно-правового статусу національних меншин є: а) принципи правового статусу національних меншин; б) основні права національних меншин; в) основні обов’язки національних меншин; г) гарантії реалізації прав національних меншин;
– запропоновано авторську модель механізму реалізації прав національних меншин, що розглядається у двох плащинах і до якої віднесено: 1) систему вітчизняних законодавчих актів, які закріплюють правовий статус національних меншин; 2) систему міжнародно-правових документів щодо статусу національних меншин, підписаних і ратифікованих Україною; 3) правові акти державних органів виконавчої влади, спрямовані на забезпечення національної самобутності та задоволення національно-культурних потреб представників різних національних меншин; 4) державні органи загальної та спеціальної компетенції, які безпосередньо займаються проблемами розвитку національних меншин, здійснюють контроль за дотриманням чинного законодавства у сфері міжнаціональних відносин та національно-культурного розвитку; 5) систему громадських організацій і рухів, покликаних сприяти задоволенню національно-культурних потреб національних меншин; 6) цільові програми національно-культурного відродження; 7) спеціальні фонди розвитку національних меншин;
– розроблено авторське визначення гарантій реалізації прав національних меншин України як сукупності взаємоузгоджених політичних, економічних та соціально-культурних чинників, що створюють необхідні умови для збереження національної самобутності та розвитку певної національної меншини, а також правових засобів, спрямованих на забезпечення фактичного використання та захисту її прав; запропоновано нове визначення правових гарантій реалізації прав національних меншин як сукупності законодавчо встановлених засобів, які визначають порядок реалізації (використання), а в разі необхідності – охорони та відновлення прав національних меншин та їх окремих представників; по-новому визначено інституційні (організаційні) гарантії реалізації прав національних меншин як систему інституцій, державних та недержавних установ і організацій, які покликані сприяти здійсненню прав національних меншин, забезпечити їх захист та поновлення;
– зроблено висновок про те, що до цього часу все ще не вдалося повністю подолати наслідки дискримінаційної національної політики стосовно окремих національно-етнічних спільнот та їх представників (утисків, національного приниження, національних образ та національного пригноблення) і вони ще й сьогодні обумовлюють збереження залишків та навіть продукування негативних стереотипів мислення, забобонів, упередженого та зверхнього ставлення до представників окремих національностей;
– обґрунтовано висновок про можливість часткового використання історичного досвіду конституційно-правового регулювання у сфері національно-етнічних відносин періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. та радянського періоду, зокрема, здобутків юридичної техніки, використання негативного способу закріплення окремих прав особи, окремих аспектів закріплення права на національно-персональну автономію та практики створення національних адміністративно-територіальних одиниць;
– вперше зроблено висновок про те, що право на національно-етнічну самоідентифікацію є одним з головних, визначальних прав людини, пов’язаних з формуванням її як неповторної індивідуальності; запропоновано доповнити перелік конституційних прав і свобод людини правом на визначення своєї національно-етнічної приналежності та правом на збереження, вільний вияв і розвиток національно-етнічної самобутності, а відповідно традиційну, найбільш поширену класифікацію прав людини і громадянина таким видом прав, як національно-етнічні (або національні);
– вперше запропоновано законодавчо визначити особливий порядок створення в Україні національних адміністративно-територіальних одиниць (районів чи інших національних адміністративно-територіальних одиниць нижчого рівня); обґрунтовано необхідність ухвалення Верховною Радою України у кожному такому випадку спеціального закону, якому має передувати підготовча робота спеціальної урядової комісії з залученням народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад, представників національних меншин, з обов’язковою підготовкою експертних оцінок та відповідних обґрунтувань;
– запропоновано авторську дефініцію національно-культурної автономії як форми національного самовизначення представників певної національно-етнічної спільноти в межах окремої держави, що базується на екстериторіальних засадах і не пов’язана зі створенням національних адміністративно-територіальних утворень та передбачає проведення комплексу заходів, спрямованих на збереження і розвиток національної самобутності, мови, культури, звичаїв, традицій та інших національно-культурних цінностей;
– запропоновано віднести до змісту права на національно-культурну автономію в Україні поряд з правом на створення національних (національно-культурних) громадських об’єднань також і право на будь-яку діяльність, що спрямована на забезпечення національно-культурних потреб особи, збереження її національної самобутності і не суперечить законодавству; вперше обґрунтовано необхідність виокремленння поряд з персональною та корпоративною національно-культурною автономією такого її виду, як асоціативна (заходи, спрямовані на збереження національної самобутності, мови, культури тощо, які здійснюються через відповідні асоціації);
– розроблено пропозиції про необхідність проведення в Україні комплексу взаємоузгоджених антидискримінаційних заходів, передбачивши у поточному законодавстві спеціальне розгорнуте положення про неприпустимість дискримінації за національно-етнічними ознаками (національним, етнічним, расовим походженням, національно-етнічною самоідентифікацією, мовою, кольором шкіри тощо), а в Кодексі України про адміністративні правопорушення – підстави притягнення до адміністративної відповідальності осіб, які своїми висловлюваннями, публікаціями чи іншими діями (умисними чи ненавмисними) принижують або ображають національну гідність особи, виявляють упереджене ставлення до осіб з огляду на їх національно-етнічну приналежність, порушують чи обмежують права громадян за національною ознакою, здійснюють будь-які інші дискримінаційні дії.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони спрямовані на подальший розвиток теорії правового забезпечення демократичного розвитку міжнаціональних (національно-етнічних) взаємовідносин, збагачення науки конституційного права України в цілому, доводять необхідність врахування національно-етнічних чинників у правовому регулюванні. Розроблена в дисертації модель конституційно-правового впливу на розвиток національно-етнічних відносин, висновки дисертанта щодо особливостей використання національно-етнічних чинників у процесі розробки правових приписів та ухвалення нормативно-правових актів можуть бути витребувані у подальшій практиці конституційно-правового регулювання в Україні.
Сформульовані в дисертації пропозиції і висновки також можуть бути використані:
– у науково-дослідній сфері – для подальшої розробки теорії правового забезпечення демократичного розвитку міжнаціональних (національно-етнічних) взаємовідносин та визначення меж їх конституційно-правового регулювання в Україні;
– у сфері правотворчості вони можуть бути враховані як теоретичний матеріал при розробці та ухваленні законів України, що визначають конституційно-правовий статус національних меншин, а також порядок здійснення прав особи, пов’язаних із задоволенням її національно-етнічних інтересів, потреб, уподобань та з її національною приналежністю;
– у правозастосовній діяльності – для оптимізації форм і методів реалізації на практиці принципу неприпустимості дискримінації особи за національно-етнічними ознаками;
– у навчальному процесі – при підготовці відповідних розділів підручників, навчальних посібників, навчально-методичних рекомендацій з конституційного права України, у викладанні курсу конституційного права України, у науково-дослідній роботі студентів;
– у правовиховній роботі серед населення дисертація може слугувати теоретичним підґрунтям подолання негативних стереотипів мислення у сфері національно-етнічних відносин, вкорінення у масову свідомість переконання у необхідності шанобливого ставлення до представників усіх національно-етнічних спільнот і тим самим сприяти підвищенню рівня культури міжнаціонального спілкування як невід’ємної складової частини правової культури.
Особистий внесок здобувача. У колективній монографії “Конституційно-правові засади становлення української державності” (За ред. В. Я. Тація, Ю. М. Тодики. – Х.: Право, 2003. – 328 с.) дисертантом підготовлено главу 7 “Національно-етнічні аспекти розвитку української державності” (с. 139-165). Висновки, зроблені у спільно підготовленій науковій праці, щодо проблеми конституційно-правового регулювання національно-етнічних відносин належать саме здобувачу. Ідеї та розробки, які належать співавторам, у дисертації не використовувалися.
Апробація результатів дисертації. Дисертацію виконано і обговорено на кафедрі конституційного права України Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Результати розробки проблеми в цілому, окремі її аспекти, одержані узагальнення і висновки були оприлюднені дисертантом на двадцяти міжнародних, всеукраїнських, міжрегіональних та регіональних наукових конференціях, політологічних читаннях, семінарах, “круглих столах”.
Основні положення і висновки роботи доповідалися:
на міжнародних науково-практичних конференціях: “Право та культура: теорія і практика” (Київ, 1997); “Актуальні проблеми формування правової держави в Україні. До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод” (Харків, 2000); “Методологічні проблеми правової науки” (Харків, 2002);
на всеукраїнських наукових та науково-практичних конференціях: “Правова система України: теорія і практика” (Київ, 1993); “Перші всеукраїнські правничі Драгоманівські читання “Конституціоналізм Михайла Драгоманова і проблеми сучасного українського конституціоналізму” (Трускавець, 1995); “Конституція України – основа модернізації держави та суспільства” (Харків, 2001);
на міжрегіональних та регіональних конференціях: “Правовое регулирование государственного строительства в Украине и проблемы совершенствования законодательства” (Харків, 1992); “Законодательство Украины: состояние, проблемы, перспективы” (Харків, 1994); “Конституция Российской Федерации: проблемы дальнейшего совершенствования законодательства в области охраны прав и свобод человека и гражданина” (Бєлгород, 1994); “Конференция по итогам научно-исследовательских работ, выполненных профессорско-преподавательским составом Украинской государственной юридической академии в 1993 г.” (Харків, 1994) “Актуальные проблемы становления государственности в Украине” (Харків, 1995); “Актуальные вопросы совершенствования законодательства и правоприменительной деятельности” (Харків, 1996); “Державна служба і громадянин: реалізація конституційних прав, свобод і обов’язків” (Харків, 2000);
на політологічних читаннях: “Другі Харківські політологічні читання” (Харків, 1993); “Політична влада, еліта, лідерство. ІV політологічні читання” (Харків, 1996); “Ресурсы политической власти: Пятые Харьковские политологические чтения” (Харків, 1997); “Соціально-політичний механізм правотворчості: Дев’яті Харківські політологічні читання” (Харків, 1999); “Формування суспільної політики: теоретичний, практичний та правовий аспекти: Десяті Харківські політологічні читання” (Харків, 2000); “Українська державність: становлення, досвід, проблеми: ХІІ Харківські політологічні читання” (Харків, 2001); “Виборча кампанія 2002: реальність, результати, перспективи: ХІІІ Харківські політологічні читання” (Харків, 2002).
Теоретичні аспекти роботи використовувалися автором у процесі викладання навчального курсу “Конституційне право України”, зокрема в лекціях та семінарських заняттях по темах: “Засади конституційного ладу України”, “Конституційні основи правового статусу людини і громадянина в Україні”.
Основні положення дисертаційного дослідження протягом 1998-2003 рр. були викладені на лекціях та семінарах-практикумах для керівників національно-культурних товариств Харківської області.
Публікації. Основні теоретичні положення і висновки, що були сформульовані у дисертаційному дослідженні, знайшли відображення у монографії “Колісник В. Національно-етнічні відносини в Україні: теоретичні засади та конституційно-правові аспекти” (Х.: Фоліо, 2003. – 240 с.); 25 наукових статтях, 22 з яких опубліковані у фахових виданнях, а також у 20 тезах доповідей і виступів на міжнародних, всеукраїнських, регіональних наукових та науково-практичних конференціях, методологічних семінарах, політологічних читаннях, “круглих столах”.
Структура дисертаційного дослідження визначена предметом і логікою дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, що поділяються на підрозділи, висновків до розділів та загальних висновків по дисертації. Повний обсяг дисертації становить 408 сторінок. Список використаних літературних джерел складається із 460 найменувань і вміщений на 55 сторінках.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначається її зв’язок з науковими програмами, мета і задачі дисертаційного дослідження, його об’єкт і предмет, характеризуються методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, зазначається особистий внесок здобувача в їх розробку, апробація результатів дослідження і публікації.
Розділ 1 “Теоретичні основи міжнаціональних (національно-етнічних) відносин і національне самовизначення”, що складається з п’яти підрозділів, присвячений дослідженню теоретичних аспектів феномену “національно-етнічне” та близьких до нього категорій; обґрунтуванню необхідності врахування національно-етнічного чинника у правовому регулюванні; визначенню структури міжнаціональних (національно-етнічних) відносин; дослідженню теоретичних питань національного самовизначення та конституційно-правового статусу національних меншин.
У підрозділі 1.1 “Категорії “національне” та “етнічне”: теоретичні аспекти (загальний огляд наукових досліджень)” на основі всебічного аналізу вітчизняної і зарубіжної філософської та правознавчої наукової літератури визначено стан та ступінь розробки проблеми в цілому, проаналізовано внесок у її дослідження вітчизняних та зарубіжних науковців, теоретичну та емпіричну базу дисертації. Зроблено висновок, що хоча проблеми національної ідентифікації та міжнаціональних відносин вже тривалий час є об’єктом наукових досліджень філософів, соціологів, психологів, етнологів, політологів, правознавців та науковців інших галузей суспільних наук, однак велика кількість, суттєве розмаїття та неоднозначність термінології, що використовується у наукових працях для позначення феноменів “національного” та “етнічного” призводить до того, що ще й досі одні й ті ж явища визначаються по-різному. Враховуючи суттєвий вплив національного та етнічного чинників практично на усі соціальні процеси, доведено, що найбільш прийнятним і доцільним є поєднання зазначених термінів – “національно-етнічне”. При цьому на перше місце слід поставити саме національне, а потім вже етнічне. Така узагальнена, подвійна термінологія дозволить урахувати і прагнення окремих спільнот до самовизначення (адже більш правильно говорити про національне, а не етнічне самовизначення), і етнічне розмаїття. Необхідність використання при цьому терміна “національне” обумовлена ще й тим, що нація є вищою формою етнічності (або вищою етнічною формою існування людства). Застосування ж разом з ним і терміна “етнічне” дозволяє відмежуватися від національного в політичному значенні, що в процесі подальших наукових пошуків дозволить уникати можливих логічних помилок.
У підрозділі 1.2 “Національно-етнічний чинник у правовому регулюванні суспільних відносин” на підставі аналізу міжнаціональних відносин та практики правового регулювання в інших державах світу зроблено висновок, що необхідність урахування національно-етнічного чинника в правовому регулюванні обумовлена такими причинами: а) накопиченням історичних образ та історичної несправедливості щодо окремих національно-етнічних спільнот; б) наслідками примусової асиміляції; в) необхідністю відновлення історичної справедливості, поновлення прав депортованих та їх нащадків; г) втратою значною частиною суспільства духовно-ціннісних орієнтирів; ґ) відсутністю достатніх можливостей для вільного національно-культурного розвитку окремої особи та окремих спільнот; д) проявами упередженого ставлення до представників окремих національно-етнічних спільнот, міжнаціональної напруженості, ксенофобії; е) порушеннями прав окремих осіб за національною ознакою; є) відсутністю рівноправного діалогу між різними національно-етнічними спільнотами.
Необхідність урахування національно-етнічного чинника у правовому регулюванні безпосередньо пов’язана з побудовою в Україні правової держави, оскільки її обов’язковою ознакою є реальне правове забезпечення та захист прав не лише особи, а й окремих національно-етнічних спільнот (тобто і національних меншин, і титульної нації), забезпечення рівноправності громадян, які належать до різних національно-етнічних спільнот, створення додаткових правових механізмів, які, з одного боку, стали б на заваді проявам ксенофобії, дискримінації за національною ознакою, порушень прав людини на національно-етнічному ґрунті, а з другого – сприяли б порозумінню між представниками різних національно-етнічних спільнот і одночасно стимулювали б подолання упередженого ставлення до окремих національно-етнічних спільнот та стереотипів мислення, створення атмосфери взаємної поваги, довіри, толерантності, взаємного шанобливого ставлення, розширення контактів між ними, розвиток співпраці, формування єдиної політичної української нації.
У підрозділі 1.3 “Поняття, структура та загальна характеристика міжнаціональних (національно-етнічних) відносин” запропоновано авторське визначення міжнаціональних (національно-етнічних) відносин як суспільних відносин, які складаються з приводу збереження, вільного вияву та розвитку національно-етнічної самобутності окремих спільнот та індивідів, реалізації ними прав і свобод, що прямо чи опосередковано пов’язані з їх національно-етнічною самоідентифікацією.
Особливу увагу в дисертаційному дослідженні приділено детальному аналізу структури національно-етнічних відносин. Зокрема, суб’єктами міжнаціональних відносин визнаються національно-етнічні спільноти (нації, національні меншини, корінні народи, національні групи, етнічні групи, мовні групи) та їх окремі представники. До їх об’єктів віднесено, передусім, забезпечення національно-етнічного розвитку та національної самобутності як окремих осіб, так і національно-етнічних спільнот, а також пов’язані з ними питання або проблеми, з приводу яких їх учасники (сторони) вступають у зазначені взаємини. Такі відносини можуть виникати з приводу вирішення широкого кола питань: визначення національно-етнічної приналежності (самоідентифікації), користування надбаннями культури тощо.
У підрозділі 1.4 “Теоретичні засади права на національне самовизначення та головні етапи його здійснення українською нацією” зазначається, що лише протягом ХХ століття в результаті самовизначення утворилося багато національних держав. Однак тенденція до створення нових держав саме як одного з способів реалізації права на самовизначення продовжується. Так, Підсумковий документ Гельсінкської наради з безпеки й співробітництва в Європі, головним досягненням якої було загальне визнання принципу непорушності європейських кордонів, підписали у 1975 р. 35 держав, а через два десятиліття до ОБСЄ уже входило 53 країни. Причому прагнення до національного самоусвідомлення та самовизначення характерна і для країн з високим рівнем життя та добробуту громадян (Велика Британія, Франція, Італія, Іспанія, Канада та ін.).
На думку здобувача, право на національне самовизначення означає право будь-якої національно-етнічної спільноти самостійно, на демократичних засадах, за відсутності будь-якого неправомірного впливу, тиску і примусу визначати головні напрямки та пріоритети свого розвитку, а також організаційно-інституційні форми свого буття і тим самим заявляти про своє існування, свою національну ідентичність (колективну та індивідуальну) та гарантувати збереження своєї самобутності і подальший поступальний розвиток.
У роботі доведено, що проблема національного самовизначення все ще залишається досить актуальною для України, в чому переконує аналіз та співставлення окремих конституційних положень, поточного законодавства. У Преамбулі Конституції України право на самовизначення визнається лише за “українською нацією” та “усім Українським народом”. Разом з тим у ст. 11 Конституції України за корінними народами та національними меншинами таке право не визнається, хоча в ст. 6 Закону України “Про національні меншини в Україні” держава гарантує всім національним меншинам право на національно-культурну автономію, яку багато хто з науковців визнає однією з форм національного самовизначення.
Дисертант вважає, що суб’єктами права на самовизначення в Україні (у різних формах) виступають: титульна нація, корінні народи та національні меншини. Головними формами реалізації цього права є: а) державотворча (державницька) та б) недержавницька. Право на самовизначення у державотворчій формі реалізовано на території України титульною нацією. Усі інші національно-етнічні спільноти (корінні народи, національні меншини, національні групи тощо) можуть здійснити своє самовизначення у недержавній формі.
Автором виокремлено та проаналізовано етапи сучасного процесу самовизначення української нації та створення незалежної Української держави, проведено правовий аналіз процесу припинення існування СРСР.
У підрозділі 1.5 “Конституційно-правовий статус національних меншин та форми їх національного самовизначення в Україні” вказується, що конституційно-правовий статус національної меншини складає сукупність юридичних чинників, які безпосередньо і суттєво впливають на збереження, існування та подальший розвиток національної меншини як усталеної соціальної спільноти, що склалася історично. До складу конституційно-правового статусу національних меншин входять такі основні елементи (компоненти) або складові частини: а) принципи правового статусу національних меншин; б) основні права національних меншин; в) основні обов’язки національних меншин; г) гарантії реалізації прав національних меншин.
Окрему увагу в дисертації приділено механізму реалізації прав національних меншин, який, на думку здобувача, слід розглядати у двох площинах: як сукупність певних взаємопов’язаних елементів та як процес, тобто як сукупність кількох послідовних, логічно обумовлених стадій. До головних елементів механізму реалізації прав національних меншин віднесено: 1) систему вітчизняних законодавчих актів, які закріплюють правовий статус національних меншин; 2) систему міжнародно-правових документів стосовно статусу національних меншин, підписаних і ратифікованих Україною; 3) правові акти державних органів виконавчої влади, спрямовані на забезпечення національної самобутності та задоволення національно-культурних потреб представників різних національних меншин; 4) державні органи загальної та спеціальної компетенції, які безпосередньо займаються проблемами розвитку національних меншин, здійснюють контроль за дотриманням чинного законодавства в сфері міжнаціональних відносин та національно-культурного розвитку; 5) систему громадських організацій і рухів, покликаних сприяти задоволенню національно-культурних потреб національних меншин; 6) цільові програми національно-культурного відродження націй і народностей; 7) спеціальні фонди розвитку національних меншин. У роботі подаються також авторські визначення механізму і гарантій реалізації прав національних меншин.
Розділ 2 “Національно-етнічний чинник у правовому регулюванні на теренах України. Історико-правовий аналіз” присвячено аналізу практики використання національно-етнічного чинника у правовому регулюванні в межах сучасної території України в історичному контексті.
У підрозділі 2.1 “Національно-етнічний чинник у правовому регулюванні ХVII – початку ХХ століття” дисертант робить висновок про те, що усвідомлення необхідності врахування національно-етнічного чинника в правовому регулюванні суспільних відносин виникло досить давно, але протягом тривалого часу воно носило спонтанний, ситуаційний, безсистемний, епізодичний та фрагментарний характер. Так, у 1687 р. вперше в історії українсько-російських відносин до Коломацьких статей-конституцій було внесено пункт про обов’язок гетьмана й старшини дбати про зміцнення зв’язків українського та російського народів, про їх зближення, зокрема – сприяти укладенню змішаних шлюбів між українцями й росіянами з метою усунення підстав для твердження про те, що Україна є іншим краєм. У Преамбулі Конституції Пилипа Орлика 1710 р. йдеться уже про утиски, обмеження і навіть спроби скасувати права і вольності українців, передбачені попередніми угодами.
Відверто дискримінаційною була національна політика на тій частині території України, яка входила до складу Російської імперії, що знайшло відображення у численних нормативно-правових актах. Значною мірою гальмування розвитку національно-культурних процесів було обумовлено цензурою. Національно-етнічний чинник використовувався для правового оформлення політики державного антисемітизму, яка проводилася царською Росією, а також для класифікації підданих Російської імперії. З належністю чи неналежністю до тієї чи іншої категорії підданих законодавство пов’язувало досить суттєві відмінності в правовому статусі особи, її правах та обов’язках. У цілому ж використання національно-етнічного чинника в правовому регулюванні суспільних відносин у ХVІІ-ХІХ століттях підпорядковувалося перш за все офіційній колоніальній політиці “збирання земель” та утримання підкорених народів і національних меншин у покорі.
Автором доведено, що значна кількість нормативно-правових актів того часу була спрямована на уніфікацію духовно-культурного життя та асиміляцію переважної більшості підданих. З одного боку, це призвело до зниження загальноосвітнього та культурного рівня населення так званих національних окраїн, до істотних втрат, суттєво загальмувало їх духовно-культурний, політичний, економічний та соціальний розвиток. З іншого ж боку, жорстка національна політика, відверте нехтування національно-культурними запитами багатомільйонних народів та національних меншин, неприхована штучна русифікація, полонізація, мадяризація викликали спочатку невдоволення та занепокоєння, а незабаром – протест, опір, зростання рівня національної свідомості та чисельності національної еліти, рішучість якої згодом значною мірою обумовила розпад колоніальних імперій.
У підрозділі 2.2 “Національні аспекти в конституційних актах періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. (УНР, Гетьманат, Директорія, ЗУНР)” зазначається, що характерною ознакою цього періоду стало принципово нове ставлення до задоволення національно-культурних потреб усіх національно-етнічних спільнот з метою забезпечення їх вільного національного розвитку.
Дисертант звертає увагу на те, що уже в універсалах Центральної Ради питанням міжнаціональних відносин приділялася значна увага. Відповідно до ІІІ Універсалу Центральної Ради було розроблено й прийнято Закон “Про національно-персональну автономію”, який для свого часу був досить виваженим, вирізнявся високим рівнем юридичної техніки і закріплював кілька прогресивних ідей, щодо яких в багатьох країнах точилися дискусії. Заслуга Центральної Ради полягає в тому, що вона однією з перших здійснила спробу перевести досить привабливі ідеї та гасла щодо подолання наслідків національного пригноблення та дискримінації у практичну площину. Особливе значення ІУ Універсалу полягало в тому, що УНР і після проголошення незалежності послідовно продовжувала політику демократизації міжнаціональних взаємин та створення належних умов для вільного національно-культурного розвитку національних меншин.
Досить виразно врахування національно-етнічного чинника простежується у правотворчій діяльності Західноукраїнської Народної Республіки, правові акти якої були чітко спрямовані на забезпечення можливостей для вільного розвитку національної культури та збереження національної самобутності усіх національних меншин, гарантування їх мовних прав.
На основі аналізу зазначених правових актів автор дійшов висновку, що майже за всіх форм існування української державності періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 рр. (УНР, Директорія, ЗУНР) українські державно-владні інституції намагалися проводити досить виважену, демократичну національно-етнічну політику, спрямовану на залучення національних меншин до здійснення державної влади та самоврядування. Винятком була лише офіційна позиція урядовців періоду Гетьманату. Разом з тим брак часу, певна революційна ейфорія, романтизм, ілюзії та відсутність належного реагування на факти порушень прав національних меншин суттєво звузили демократичний потенціал конституційно-правових актів того часу та значно скоротили соціальну базу для міжнаціонального діалогу.
У підрозділі 2.3 “Національно-етнічний чинник у конституційно-правовому регулюванні радянського періоду” зазначається, що після утвердження на Україні радянської влади визначальні засади національної політики та правове становище національних меншин змінювалися кардинальним чином кілька разів.
Протягом радянського періоду в Україні було ухвалено чотири конституції, у кожній з яких досить своєрідно використовувалися національно-етнічні чинники, відображалася зміна пріоритетів у сфері національної політики. У Конституції УСРР 1919 р. питання міжнаціональних відносин і національного розвитку окремих національних меншин згадуються лише побіжно у статтях 30 та 32. Набагато ширше було використано національно-етнічний критерій для конструювання правових моделей регулювання суспільних відносин у Конституції УСРР 1929 р., ст. 13 якої, з одного боку, сприяла розвитку національних культур, але з другого – відкривала дорогу запровадженню цензури. У частині 2 ст. 19 Конституції УСРР 1929 р. вперше на конституційному рівні було закріплено право національних меншин створювати національні адміністративно-територіальні одиниці.
Автором переконливо доводиться, що Конституція УРСР 1937 р. ознаменувала собою юридичне оформлення відмови від здобутків попереднього етапу у сфері національного розвитку. У статті 2 цієї Конституції вказувалося на “розгром націоналістичної контрреволюції”, що стало підставою для виправдання численних сфальсифікованих справ проти так званих “націоналістів”. У дисертації зазначається, що Конституція УРСР 1978 р. за змістом була найбільш уніфікованою і наближеною до Конституції СРСР 1977 р., внаслідок чого вона втратила власну національну специфіку.
У дисертації зроблено висновок про те, що досвід конституційного регулювання національно-етнічних процесів радянського періоду не може бути знехтуваний і потребує подальшого об’єктивного й неупередженого аналізу та переосмислення. По-перше, це потрібно для встановлення закономірностей впливу конституційних норм на національно-культурний розвиток окремих спільнот. По-друге – для визначення причин непослідовності, неузгодженості та неефективності відповідних конституційних положень. По-третє, існує необхідність виокремлення історично обумовлених і накопичених протягом останніх років проблем у сфері міжнаціональних стосунків і національно-етнічного розвитку.
Розділ 3 “Правове регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин на сучасному етапі: міжнародні та конституційні аспекти” об’єднує два підрозділи, в яких аналізуються особливості врахування національно-етнічного чинника як на рівні міжнародно-правового регулювання, так і в поточному конституційно-правовому законодавстві різних країн світу та України.
У підрозділі 3.1 “Права національних меншин та міжнародні стандарти прав людини” зазначається, що проблемі забезпечення прав національних меншин значну увагу приділяє Рада Європи. Зокрема, у Віденській декларації від 9 жовтня 1993 р. члени Ради Європи визнали, що “головним для демократичної стабільності і безпеки нашого континенту є захист національних меншин”. На Віденській конференції на найвищому рівні 1993 р. глави держав і урядів держав-членів Ради Європи вирішили підписатися під політичними і юридичними зобов’язаннями щодо захисту національних меншин в Європі і надати Комітетові Міністрів повноваження на розробку відповідних документів.
Окремої уваги в дисертації приділено аналізу Рамкової конвенції про захист національних меншин, яку було підписано 1 лютого 1995 р. та ратифіковано Верховною Радою України 9 грудня 1997 р. З одного боку, Рамкова конвенція набуває суттєвого значення завдяки самому факту комплексного закріплення прав національних меншин і у зв’язку з висуванням певних вимог до держав та покладанням на них зобов’язань щодо створення належних умов для збереження самобутності національних меншин. З другого боку, детальний аналіз приписів Рамкової конвенції розкриває її певну безпорадність і слабкість. Використовувати цю Конвенцію при розгляді справи в суді чи іншому органі практично неможливо. Вважати її обов’язковою для законодавців, глав держав та урядів також немає достатніх підстав. Тому демократичний потенціал цього важливого документа може бути реалізований лише після розробки та підписання спеціального додаткового протоколу до Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод, присвяченого конкретним правам національних меншин.
На основі аналізу міжнародно-правових норм, спрямованих на закріплення правового статусу національних меншин, автором зроблено кілька висновків. По-перше, визнання самого факту існування специфічних прав національних меншин, постійне збільшення їх кількості та збагачення їх змісту змушує і політиків, і широкий загал переосмислити ставлення до проблеми національних меншин, а також сприяє подоланню упередженого ставлення взагалі до національно-етнічного феномену, дає змогу поступово звільняти суспільну свідомість від численних стереотипів, застарілих штампів і догматичних підходів у цьому питанні. По-друге, наявність цілого комплексу міжнародно-правових норм, присвячених правовому статусу національних меншин, спонукає більшість країн світу визнавати насамперед на рівні конституційного регулювання окрему групу прав національних меншин, створювати на внутрішньодержавному рівні відповідні правові механізми їх реалізації та захисту. По-третє, міжнародно-правові норми створюють ту нормативно-правову базу, яка дозволяє світовому співтовариству не лише вимагати припинення порушень прав національних меншин, але й застосовувати у певних випадках легітимні правові примусові заходи.
У підрозділі 3.2 “Конституційне регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин у зарубіжних країнах та в Україні. Порівняльно-правовий аналіз” на основі аналізу чинних конституцій зарубіжних держав в аспекті використання національно-етнічного чинника в конституційних нормах автор запропонував поділити їх на три групи: а) конституції, які обмежуються вказівкою на рівність прав, незалежно від певних обставин, включаючи до їх переліку національність та мову (конституції обмеженого використання національно-етнічного чинника); б) конституції, які зосереджують увагу на окремих проблемах, пов’язаних з національною приналежністю та національно-культурним розвитком (конституції фрагментарного використання національно-етнічного чинника); в) конституції, які виокремлюють спеціальні розділи або ж значну кількість розосереджених положень, покликаних охопити правовим впливом різноманітні аспекти, пов’язані зі збереженням національної самобутності окремих спільнот та реалізацією національно-етнічних прав особи (конституції багатогранного використання національно-етнічного чинника).
У роботі зроблено висновок про те, що національно-етнічний чинник знайшов своєрідне відображення та використання й у Конституції України від 28 червня 1996 р. На проведення зваженої і толерантної міжнаціональної політики та досягнення міжнаціональної, міжетнічної злагоди в українському суспільстві направлена ст. 11 Конституції України, відповідно до якої “держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”.
Разом з тим, на думку автора, Основному Закону України бракує чіткої та однозначної спрямованості на досягнення міжнаціональної, міжетнічної злагоди. Чинна Конституція містить конкуруючі норми, що дозволяє різним політичним силам спекулювати ними, посилаючись на шляху до своєї мети на одні з них та одночасно нехтуючи іншими. Тому поточне законодавство має закласти підвалини взаємної поваги та толерантності у стосунках між громадянами різної етнічної приналежності, сприяти їх об’єднанню в єдиній українській політичній нації.
Розділ 4 “Національно-етнічне буття та актуальні проблеми конституційно-правового регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин” присвячено дослідженню права на національно-етнічну самоідентифікацію та явища бінаціональності, конституційно-правового регулювання мовних відносин та перспектив його подальшого удосконалення, практики урахування національно-етнічного чинника в територіальній організації держави, феномену “національно-культурна автономія”, а також проблемам врахуванням національно-етнічних аспектів у антидискримінаційному законодавстві.
У підрозділі 4.1 “Право на національно-етнічну самоідентифікацію особи та феномен бінаціональності” зазначається, що для розуміння характеру і змісту міжнаціональних відносин та етносоціальних процесів у сучасному світі, виявлення закономірностей та тенденцій їх розвитку, а також причин міжнаціональної напруженості і міжнаціональних конфліктів їх потрібно досліджувати перш за все з точки зору права особи на вільний вибір та збереження своєї національної приналежності. Адже це таке ж природне право, як і будь-яке інше, як і право мати власну індивідуально-неповторну зовнішність. Порушення права на національну самоідентифікацію призводить до певного психологічного дискомфорту, переживань, накопичення образ, формування відчуття власної неповноцінності, до подвійної моралі. Таке роздвоєння особи завдає шкоди і особі, і суспільству, і державі.
На думку дисертанта, право на національно-етнічну самоідентифікацію є одним з головних, визначальних прав людини, пов’язаних з її формуванням як особистості, неповторної індивідуальності. Без забезпечення для кожної людини реальної можливості усвідомити і визначити власну національно-етнічну приналежність буде неможливим і формування, розвиток та існування відповідних національно-культурних та національно-етнічних спільнот, що має стати обов’язковим етапом на шляху до створення в майбутньому української політичної нації.
Автор приходить до висновку, що доки держава не забезпечить достатніх умов для здійснення права на національно-етнічну самоідентифікацію, подолання міжнаціональної напруженості в суспільстві та досягнення міжнаціональної злагоди буде неможливим. Зазначене право має бути визнано як один з головних критеріїв визнання демократичного характеру держави та її правової системи. Одночасно воно складає фундаментальну методологічну основу для дослідження особливостей, закономірностей та специфіки сучасних міжнаціональних (національно-етнічних) відносин.
У підрозділі 4.2 “Правове регулювання мовних відносин в Україні та його подальше удосконалення” вказується, що мова відіграє визначальну роль у процесі національної самоідентифікації людини, формуванні її особистості, здобутті нею освіти, є для неї засобом повсякденного спілкування, інструментом накопичення знань, прилучення її до надбань культури тощо.
Аналізуючи положення Конституції України, відповідно до якого громадянам, які належать до національних меншин, “гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства”, автор приходить до висновку про те, що використання в наведеній юридичній конструкції сполучників “чи” та “або” не дозволяє однозначно визначити можливості, закладені в цій нормі. Внаслідок цього зовнішньо приваблива і демократична норма на практиці у багатьох конкретних випадках не може забезпечити реалізацію мовних потреб національних меншин. Тому пропонується визначити в поточному законодавстві умови та порядок створення навчальних закладів і окремих класів з навчанням мовою національної меншини, а також порядок введення факультативів з вивчення національних мов чи створення відповідних гуртків. На думку здобувача, у новому законі України про мови та в ст. 11 Закону України “Про загальну середню освіту” слід передбачити, що школа зобов’язана створити групу або клас з факультативним вивченням мови національної меншини за умови, коли з таким клопотанням звертається не менше десяти осіб і якщо у населеному пункті, де розташована школа, є дипломовані спеціалісти, що мають відповідну фахову підготовку.
Одним з головних недоліків поточного мовного законодавства автор вважає відсутність встановленого порядку застосування мов, законодавчого визначення “мови, прийнятної для всього населення даної місцевості” та порядку встановлення її прийнятності. Виникла досить своєрідна правова колізія, коли формально конкуруючими стали дві норми, на “виключному” характері кожної з яких спеціально наголосив законодавець: в одній з них (п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України) вказується, що “порядок застосування мов” визначається виключно законом, а в іншій (п. 50 ст. 26 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”) зазначається, що “питання про мову (мови), якою користується в своїй роботі рада, виконавчий орган та яка використовується в офіційних оголошеннях”, вирішується “виключно на пленарних засіданнях” сільських, селищних, міських рад. Потребує уточнення й законодавче положення про функціонування мови національної меншини “поряд” або “нарівні” з державною мовою.
З огляду на те, що російською мовою в Україні спілкується значна частина населення (у тому числі представники національних меншин), у Конституції України особлива увага приділяється російській мові, однак це не знайшло адекватного відображення у поточному законодавстві.
У роботі зроблено висновок про те, що законодавство України у сфері мовних відносин залишається суперечливим та недостатньо ефективним. Тому, лише узгодивши положення різних законодавчих актів, подолавши протиріччя та недостатню визначеність багатьох з них, можна проводити виважену і послідовну державну мовну політику. Для цього у новому законі про мови слід встановити поняття державної мови, визначити порядок одночасного функціонування двох, а можливо, і трьох мов, виходячи з принципу толерантності, взаємоповаги і взаєморозуміння.
У підрозділі 4.3 “Урахування національно-етнічного чинника в територіальній організацій держави” підкреслюється, що досвід багатьох країн світу свідчить про можливість і прямого, і опосередкованого використання національно-етнічного чинника в територіальній організації держав, причому як федеративних, так і унітарних. Деякі держави застосовують національно-етнічний чинник у практиці конституційно-правового закріплення різних видів територіальної автономії.
Дисертант звертає увагу на те, що Україна вже двічі (в Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. і Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р.) визнала право на створення адміністративно-територіальних одиниць саме за національною ознакою. Проте відповідні положення зазначених фундаментальних документів були знехтувані і під час прийняття Закону України “Про національні меншини в Україні”, і під час розробки та ухвалення чинної Конституції України.
На думку дисертанта, слід погодитися з пропозицією науковців, які вважають можливим поновити в Україні традицію національного районування. Процедуру створення таких національних районів слід обумовити кожного разу ухваленням Верховною Радою України закону, якому має передувати підготовча робота спеціальної урядової комісії з залученням народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад, представників національних меншин, а також наявністю експертних оцінок та відповідного обґрунтування. Це сприяло б зміцненню довіри до української держави з боку національних меншин та корінних народів.
У підрозділі 4.4 “Поняття та зміст національно-культурної автономії у контексті конституційно-правового регулювання” дисертант звертає увагу на те, що законодавче декларування інституту “національно-культурної автономії” (ст. 6 Закону “Про національні меншини в Україні”) не одержало подальшого адекватного законодавчого розвитку.
На основі аналізу проекту Закону України “Про національно-культурну автономію”, автор доводить, що його розробники занадто звужують поняття національно-культурної автономії, зводячи її до чергового виду громадських об’єднань. Проект залишає поза законодавчим впливом права тих осіб, які не можуть чи не бажають з різних причин бути членами або брати участь у діяльності таких громадських організацій. Іншою вадою проекту, на думку дисертанта, є поширення права на національно-культурну автономію лише на громадян.
Дисертант запропонував визначити національно-культурну автономію як таку форму національного самовизначення представників певної національно-етнічної спільноти в межах окремої держави, яка базується на екстериторіальних засадах і не пов’язана зі створенням національних адміністративно-територіальних утворень та передбачає проведення комплексу заходів, спрямованих на збереження і розвиток національної самобутності, мови, культури, звичаїв, традицій та інших національно-культурних цінностей.
У підрозділі 4.5 “Неприпустимість дискримінації за національною ознакою: зарубіжний та вітчизняний досвід правового регулювання” зазначається, що проголошення формальної рівноправності без проведення цілеспрямованої та послідовної антидискримінаційної політики за певних умов може лише зберегти домінування однієї національно-етнічної спільноти над іншою. Обов’язковою умовою забезпечення рівноправності різних національних меншин між собою, а також титульної нації та національних меншин є попередження та подолання дискримінації передусім за ознаками мови, національного, расового чи етнічного походження.
Автор дослідив головні підходи до подолання правовими засобами дискримінації на національно-етнічному ґрунті (концепція “прямої”, “опосередкованої” та “позитивної дискримінації”). Практичне втілення ідей “позитивної дискримінації” здійснюється перш за все через встановлення різноманітних квот для представників окремих національно-етнічних груп.
Антидискримінаційне законодавство України складається з низки розрізнених та неузгоджених між собою приписів, які розміщені в законодавчих актах різних галузей, що завдає істотної шкоди авторитету законодавчої влади і держави в цілому. Його суттєвим недоліком є те, що головний акцент робиться на заходах кримінальної відповідальності, а от цивільне, трудове та адміністративне законодавство не передбачають системних і взаємоузгоджених антидискримінаційних заходів.
Дисертант пропонує у Кодексі України про адміністративні правопорушення передбачити адміністративну відповідальність осіб, які своїми висловлюваннями, публікаціями чи іншими діями (умисними чи ненавмисними) принижують або ображають національну гідність особи, виявляють упереджене ставлення до осіб з огляду на їх національно-етнічну приналежність, здійснюють будь-які інші дискримінаційні дії. Варто було б також запровадити адміністративну відповідальність посадових осіб і громадян за порушення чи обмеження прав громадян за національною ознакою. Наявність такої норми матиме не лише практичне значення, але й відіграватиме роль попереджувального заходу в такій делікатній сфері суспільних відносин, якими є національні відносини. Поточне законодавство, яке закріплює права особи, пов’язані з її національно-етнічною приналежністю, необхідно доповнити спеціальним положенням про неприпустимість дискримінації за національно-етнічними ознаками(національне, етнічне, расове походження, національно-етнічна самоідентифікація, мова, колір шкіри тощо).
ВИСНОВКИ
У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми конституційно-правового регулювання міжнаціональних відносин, результатом якого стало вироблення та обґрунтування автором основних положень теорії конституційно-правового забезпечення демократичного розвитку міжнаціональних (національно-етнічних) взаємовідносин та досягнення толерантного співіснування національних меншин між собою та з титульною нацією. Вказана теорія базується на безумовному визнанні права особи на вільне національно-етнічне самовизначення, вільний національно-етнічний розвиток та збереження національної самобутності. До головних складових елементів зазначеної теорії, на думку здобувача, відносяться передусім: категорії “міжнаціональні (національно-етнічні) відносини”, “конституційно-правовий статус національних меншин”, “механізм реалізації прав національних меншин” та деякі інші; засадничі ідеї (принципи) співіснування національних меншин між собою та з титульною нацією, основи правового регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин; вчення про право на вільну національно-етнічну самоідентифікацію як визначальний чинник міжнаціональної злагоди в суспільстві, про право на національно-культурну автономію тощо. У результаті проведеного дослідження дисертантом доведено необхідність врахування національно-етнічного чинника у правовому регулюванні, сформульовано висновки, узагальнення і рекомендації та внесено конкретні пропозиції по удосконаленню вітчизняного законодавства, спрямовані на оптимізацію правового регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин в Україні.
Автором вперше доведено, що необхідність урахування національно-етнічного чинника в правовому регулюванні обумовлена цілим комплексом причин, умов, об’єктивних і суб’єктивних факторів, серед яких виокремлюються: а) накопичення історичних образ та історичної несправедливості щодо окремих національно-етнічних спільнот; б) наслідки примусової асиміляції; в) необхідність відновлення історичної справедливості, поновлення прав депортованих та їх нащадків; г) втрата значною частиною суспільства духовно-ціннісних орієнтирів; ґ) відсутність достатніх можливостей для вільного національно-культурного розвитку окремої особи та окремих спільнот; д) прояви упередженого ставлення до представників окремих національно-етнічних спільнот, міжнаціональної напруженості, ксенофобії; е) порушення прав окремих осіб за національною ознакою; є) відсутність рівноправного діалогу між різними національно-етнічними спільнотами.
Зроблено узагальнюючий висновок про те, що необхідність урахування національно-етнічного чинника в правовому регулюванні безпосередньо пов’язана з побудовою в Україні правової, демократичної держави, оскільки її обов’язковою ознакою є реальне правове забезпечення та захист прав не лише особи, а й окремих національно-етнічних спільнот (тобто і національних меншин, і титульної нації), забезпечення рівноправності громадян, які належать до різних національно-етнічних спільнот, створення додаткових правових механізмів, які, з одного боку, стали б на заваді проявам ксенофобії, дискримінації за національною ознакою, порушень прав людини на національно-етнічному ґрунті, а з другого – сприяли б порозумінню між представниками різних національно-етнічних спільнот і одночасно стимулювали б подолання упередженого ставлення до окремих національно-етнічних спільнот, створення атмосфери взаємної поваги, довіри, толерантності, взаємного шанобливого ставлення, розширення співпраці між ними, і, як наслідок, забезпечили б формування єдиної політичної української нації як сукупності вільних автономних особистостей та численних рівноправних національно-етнічних спільнот.
У результаті проведеного дослідження здобувачем запропоновано цілу низку визначень основоположних наукових категорій і понять, зокрема таких, як міжнаціональні (національно-етнічні) відносини, право на національне самовизначення, конституційно-правовий статус національних меншин, механізм реалізації прав національних меншин, правові гарантії реалізації прав національних меншин та деяких інших. Міжнаціональні (національно-етнічні) відносини дисертантом визначено як суспільні відносини, що складаються з приводу збереження та розвитку національно-етнічної самобутності окремих спільнот та індивідів, здійснення ними прав і свобод, які прямо чи опосередковано пов’язані з їх національно-етнічною самоідентифікацією. Конституційно-правовий статус національної меншини, на думку здобувача, складається з сукупності юридичних чинників, які безпосередньо і суттєвим чином впливають на збереження, існування та подальший розвиток національної меншини як усталеної соціальної спільноти, що склалася історично. До основних елементів конституційно-правового статусу національних меншин слід віднести: а) принципи правового статусу національних меншин; б) основні права національних меншин; в) основні обов’язки національних меншин; г) гарантії реалізації прав національних меншин.
У роботі на основі детального аналізу особливостей конституційно-правового регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин у зарубіжних державах запропоновано авторську класифікацію конституцій за ступенем урахування та використання національно-етнічного чинника; обґрунтовано необхідність доповнення традиційної класифікації прав і свобод людини та громадянина таким видом прав, як національно-етнічні (національні) або права у національно-етнічній сфері; виокремлено дві головні форми національного самовизначення: а) державотворчу (пов’язану зі створенням незалежної держави) та б) недержавницьку (не пов’язану зі створенням незалежної держави).
Дисертантом висунуто пропозицію про те, що право особи на збереження своєї національної приналежності слід вважати головним, визначальним серед усіх прав особи у національно-етнічній сфері, оскільки, на думку автора, це природне право. Воно випливає з природного права на індивідуальність і водночас є одним із аспектів та проявів цього права. Нехтування цим правом призводить до певного психологічного дискомфорту, роздвоєння особистості, моральних переживань, накопичення образ, формування відчуття власної неповноцінності, що веде до подвійної моралі, перешкоджає вільному розвитку особистості, йде на шкоду і суспільству, і державі. З огляду на те, що національно-етнічна приналежність, незважаючи на інтенсивні інтеграційні процеси, все ж залишається явищем всезагальним, зазначене право має бути визнане не тільки за представниками національних меншин, а й за всіма іншими членами суспільства (тобто й за представниками титульної нації). Національна ідентифікація має відбуватися в умовах усвідомленого вільного вибору, аж до можливості відмови від національної приналежності взагалі.
У дисертації сформульовано низку конкретних пропозицій щодо подальшого удосконалення правового регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин, забезпечення вільного національно-етнічного розвитку особистості, гарантування реалізації прав національних меншин тощо. Здобувачем запропоновано ухвалити нові закони України про національні меншини, про мови, про національно-культурну автономію та внести зміни до Закону України “Про загальну середню освіту”, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Цивільного кодексу та інших актів. Зокрема, у новому законі про національні меншини автором запропоновано по-новому закріпити нормативне визначення приналежності до національної меншини: “Особою, яка належить до національної меншини, визнається особа, яка відносить себе до іншої (нетитульної), недомінуючої національно-етнічної спільноти, виявляє почуття національного самоусвідомлення, спільності та солідарності з представниками цієї спільноти, а також ставить за мету збереження своєї національної самобутності”.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:
Монографії, підручники, навчальні посібники
1. Колісник В. П. Національно-етнічні відносини в Україні: теоретичні засади та конституційно-правові аспекти. – Х.: Фоліо, 2003. – 240 с.
2. Колісник В. П. Національно-етнічні аспекти розвитку української державності // Конституційно-правові засади становлення української державності / За ред. В. Я. Тація, Ю. М. Тодики. – Х.: Право, 2003. – с. 139-165.
3. Колісник В. П. Конституційно-правовий статус національних меншин в Україні // Конституційне право України: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. Ю. М. Тодики, В. С. Журавського. – К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2002. – С. 175-186.
4. Колісник В. П., Кушніренко О. Г. Конституція України // Конституційне право України: Конспект лекцій / За ред. Ю. М. Тодики. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1997. – С. 22-35.
5. Колісник В. П. Правовий статус національностей в Україні: конспект-лекції. – Х.:: УкрЮА, 1994. – 20 с.
6. Колесник В. П., Соколов А. Н. Гражданство в странах СНГ: Тематический материал к лекции по курсу “Конституционное право России”. – Курск, 1993. – 17 с.
Наукові статті у фахових виданнях з юридичних наук
1. Колесник В. П. Конституционные основы обеспечения межнационального согласия // Проблемы законности: Респ. межведом. науч. сб.– Х., 1995. – Вып. 29. – С. 17-22.
2. Колісник В. П. Повага до національної гідності як складова правової культури // Вісник Академії правових наук України. – № 2 (9). – 1997. – С. 22-28.
3. Колісник В. П. Правове регулювання мовних відносин в Україні та проблеми його подальшого удосконалення // Вісник Академії правових наук України. – № 4 (15). – 1998. – С. 81-91.
4. Колісник В. П. Національно-етнічний чинник в Конституції України // Вісник Академії правових наук України. – № 3 (18). – 1999. – С. 13-24.
5. Колісник В. П. Роль парламенту України в забезпеченні розвитку міжнаціональних відносин та деякі питання вдосконалення його діяльності // Вісник Академії правових наук України. – № 1 (20). – 2000. – С. 51-61.
6. Колісник В. П. До питання про необхідність урахування національно-етнічного чинника в конституційно-правовому регулюванні // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2000. – Вип. 42. – С. 28-35.
7. Колісник В. П. Конституційне регулювання етносоціальних процесів у європейських країнах // Вісник Академії правових наук України. – № 2 (21). – 2000. – С. 29-36.
8. Колісник В. П. Деякі питання реалізації національно-культурних прав особи // Вісник Академії правових наук України. – № 3 (22). – 2000. – С. 41-49.
9. Колісник В. П. До питання про мову роботи державних органів // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2000. – Вип. 45. – С. 41-48
10. Колісник В. П. Національний суверенітет та право нації на самовизначення // Вісник Академії правових наук України. – № 1 (24). – 2001. – С. 33-39.
11. Колісник В. П. Досвід використання національно-етнічного чинника в українських конституціях радянського періоду // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2001. – Вип. 46. – С. 48-54.
12. Колісник В. П. Національно-етнічний чинник в правовому регулюванні суспільних відносин у ХVІІ-ХІХ століттях // Вісник Академії правових наук України. – 2001. – № 2 (25). – С. 70-77.
13. Колісник В. П. Право національно-етнічної самоідентифікації особи та проблема бінаціональності // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2001. – Вип. 48. – С. 28-34.
14. Колісник В. П. Об’єднання українських земель та проблема формування української політичної нації // Вісник Національного університету внутрішніх справ. –Х., 2001. – Вип. 14. – С. 264-267.
15. Колісник В. П. Національний аспект в конституційно-правових актах УНР // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 2001. – № 3. – С. 261-267.
16. Колісник В. П. Правова природа Рамкової конвенції про захист національних меншин // Вісник Академії правових наук України. – № 4 (27). – 2001. – С. 40-49.
17. Колісник В. П. Загальна декларація прав людини як міжнародно-правова основа досягнення міжнаціональної злагоди // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Зб. наук. ст. – Донецьк: ДІВС, 2002. – № 1. – С. 10-15.
18. Колісник В. П. Про визначення поняття правового статусу національних меншин та його головних елементів // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – № 2 (29). – С. 28-34.
19. Колісник В. П. Питання національно-етнічного розвитку і забезпечення прав національних меншин у міжнародно-правових документах // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 2002. – Вип. 52. – С. 52-58.
20. Колісник В. П. Проблема співвідношення понять “національний” та “етнічний” і доцільності їх використання у наукових дослідженнях // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – № 3 (30). – С. 31-40.
21. Колісник В. П. Форми використання національно-етнічного чинника в системі територіальної організації держави // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – № 4. – С. 34-44.
22. Колісник В. П. Поняття і зміст національно-культурної автономії // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук. зб.– Х.: Нац. юрид. акад. України, 2002. – Вип. 60. – С. 52-58.
Наукові статті в інших виданнях
1. Колісник В. П. Біловезька угода у контексті права та під тиском міфів // Віче. – 1995. – № 3. – С. 135-144.
2. Колісник В. П. Право людини на збереження національної ідентичності як передумова досягнення міжнаціональної злагоди // Права людини в Україні. Вип. 11. – Х.: 1995. – С. 25-33.
3. Колісник В. П. Проблеми правового регулювання порядку функцiонування мов в Українi // Проблеми активізації конституцiйно-правових дослiджень i вдосконалення викладання конституцiйного права. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1999. – С. 108-116.
Матеріали наукових та науково-практичних конференцій
1. Колесник В. П. Национальный аспект в правовом регулировании // Правовое регулирование государственного строительства в Украине и проблемы совершенствования законодательства. – Х.: 1992. – С. 21-23.
2. Колісник В. П. Деякі питання регулювання міжнаціональних стосунків // Правова система України: теорія і практика. Тези доповідей і наукових повідомлень науково-практичної конференції 7-8 жовтня 1993 р. – К.: ПВР України, ІДП АН України, АПрН України, Спілка юристів України, 1993. – С. 175-178.
3. Колесник В. П. Свобода личности или приоритет языка // Другі Харківські політологічні читання. – Х.: 1993. – С. 41.
4. Колесник В. П. Государственно-правовое регулирование межнациональных отношений на современном этапе // Законодательство Украины: состояние, проблемы, перспективы. – Х.,1994. – С. 36-38.
5. Колесник В. П. К вопросу о соотношении прав человека с правами национальных общностей // Сборник кратких тезисов и научных сообщений научно-практической конференции по итогам научно-исследовательских работ, выполненных профессорско-преподавательским составом Украинской государственной юридической академии в 1993 г. – Х., 1994. – С. 54-55.
6. Колесник В. П. Конституция Российской Федерации и проблемы правового регулирования межнациональных отношений // Конституция Российской Федерации: проблемы дальнейшего совершенствования законодательства в области охраны прав и свобод человека и гражданина, организации и деятельности правоохранительных органов. – Бєлгород, 1994. – С. 29-35.
7. Колесник В. П. Конституционное закрепление основных национальных прав личности в Украине и в Российской Федерации // Актуальные проблемы становления государственности в Украине. – Х., 1995. – С. 6-7.
8. Колісник В. П. Мова як об’єкт правового регулювання // Актуальные вопросы совершенствования законодательства и правоприменительной деятельности. – Х., 1996. – С. 8-9.
9. Колісник В. П. Національна еліта та її роль в інтеграції українського суспільства // Політична влада, еліта, лідерство. ІУ Політологічні читання. – Х., 1996. – С. 28-29.
10. Колісник В. П. Конституційні засади досягнення міжнаціональної злагоди // “Вільна спілка” та сучасний український конституціоналізм: Драгоманівський збірник. – Львів, Світ, 1996. – С. 213-220.
11. Колісник В. П. До питання про право особи на вибір та збереження національної ідентичності // Право та культура: теорія і практика. Міжнародна науково-практична конференція, м. Київ,15-16 травня 1997 р. – К.: МП “Леся”, 1997. – С. 98-100.
12. Колісник В. П. Здатність до подолання міжнаціональних конфліктів як складова правової культури та показник ресурсів влади // Ресурсы политической власти. Пятые Харьковские политологические чтения . – Х., 1997. – С. 17-18.
13. Колісник В. П. До питання про роль законотворчості в досягненні єдності українського суспільства та забезпеченні міжнаціональної злагоди // Соціально-політичний механізм правотворчості: Збірник наукових статей (за матеріалами Дев’ятих Харківських політологічних читань). – Х., 1999. – С. 26.
14. Колісник В. П. Володіння державною мовою – обов’язок службових осіб // Державна служба і громадянин: реалізація конституційних прав, свобод і обов‘язків. – Х., 2000. – С. 102-107.
15. Колісник В. П. Питання етнонаціональної політики України: декларації та реальність // Формування суспільної політики: теоретичний, практичний та правовий аспекти: Збірник наукових статей (за матеріалами Десятих Харківських політологічних читань). – Х., 2000. – С. 71-72.
16. Колісник В. П. Конституційно-правові проблеми реалізації прав людини в національно-культурній сфері // Актуальні проблеми формування правової держави в Україні. До 50-ї річниці Конвенції про захист прав людини та основних свобод: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. У 2 ч.– Х., 2000. – Ч. 1. – С. 191-195.
17. Колісник В. П. Конституційно-правові проблеми забезпечення прав національних меншин // Конституція України – основа модернізації держави та суспільства: Матеріали наукової конференції 21-22 червня 2001 р. – Х.: Право, 2001. – С. 180-182.
18. Колісник В. П. Культура міжнаціональних відносин як передумова демократичних перетворень та формування правової державності // Українська державність: становлення, досвід, проблеми: Збірник наукових статей (за матеріалами ХІІ Харківських політологічних читань). – Х.: Право, 2001. – С. 31-32.
19. Колісник В. П. Деякі проблеми виборчого процесу та його вплив на стан суспільної свідомості і рівень толерантності у міжнаціональних взаєминах // Виборча кампанія 2002: реальність, результати, перспективи: Збірник наукових статей (за матеріалами ХІІІ Харківських політологічних читань). – Харків: “Право”, 2002. – С. 146-149.
20. Колісник В. П. Методологічні засади дослідження проблем правового регулювання національно-етнічних відносин // Методологічні проблеми правової науки. Матеріали наукової конференції 13-14 грудня 2002 р. – Х.: Право, 2003. – С. 194-196.
АНОТАЦІЯ
Колісник В.П. Конституційно-правові проблеми регулювання міжнаціональних відносин в Україні в умовах становлення правової держави. Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.02 – конституційне право. Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, м. Харків, 2003.
Дисертацію присвячено дослідженню конституційно-правового регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин в Україні. Вперше комплексно розглянуто особливості та структуру міжнаціональних (національно-етнічних) відносин, доведено необхідність врахування національно-етнічного чинника у правовому регулюванні суспільних відносин, проаналізовано категорії національний “суверенітет” та “право на національне самовизначення”, визначено поняття конституційно-правового статусу національних меншин та розроблено його структуру, запропоновано авторські визначення поняття механізму реалізації прав національних меншин, національно-культурної автономії та деяких інших, близьких до них, понять, всебічно проаналізовано питання національно-етнічної самоідентифікації особи, правового регулювання мовних відносин, досліджено різноманітні аспекти врахування національно-етнічного чинника у системі територіальної організації держави.
У дисертації сформульовано низку конкретних пропозицій щодо подальшого вдосконалення правового регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин, забезпечення вільного національно-етнічного розвитку особистості, гарантування реалізації прав національних меншин.
У дисертації сформульовано низку конкретних пропозицій щодо подальшого удосконалення правового регулювання міжнаціональних (національно-етнічних) відносин, забезпечення вільного національно-етнічного розвитку особистості, гарантування реалізації прав національних меншин.
Ключові слова: нація, національна меншина, міжнаціональні відносини, національно-етнічний чинник, національно-етнічна самоідентифікація, національне самовизначення, національно-культурна автономія, правове регулювання.

Колесник В. П. Конституционно-правовые проблемы регулирования межнациональных отношений в Украине в условиях становления правового государства. Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.02 – конституционное право. Национальная юридическая академия Украины имени Ярослава Мудрого, г. Харьков, 2003.
Диссертация посвящена исследованию конституционно-правового регулирования межнациональных (национально-этнических) отношений в Украине. Впервые комплексно рассмотрены особенности и структура межнациональных (национально-этнических) отношений, доказана необходимость учета национально-этнического фактора в правовом регулировании, проанализированы категории “национальный суверенитет” и “право на национальное самоопределение”, определены понятие конституционно-правового статуса национальных меньшинств и его структура, предложены определения механизма реализации прав национальных меньшинств, национально-культурной автономии и некоторых других, близких к ним, понятий.
В работе доказано, что наиболее приемлемым и целесообразным является использование термина “национально-этнический”, “национально-этническое”. При этом на первое место предлагается поставить именно национальное, а уж потом этническое, что позволит учесть и стремление отдельных общностей к национальному самоопределению, и этническое разнообразие. Необходимость использования термина “национальное” обосновывается тем, что нация является высшей формой этничности. Использование же вместе с ним термина “этническое” даст возможность отграничить исследуемый феномен от национального в политическом (либо общегосударственном) значении, что позволит в дальнейшем избежать возможных логических ошибок.
Дальнейшее развитие получило определение межнациональных (национально-этнических) отношений как отношений, которые, по мнению соискателя, складываются по поводу сохранения, свободного проявления и развития национально-этнической самобытности отдельных общностей и индивидов, осуществления ими прав и свобод, которые прямо или опосредованно связаны с их национально-этнической самоидентификацией.
Понятие конституционно-правового статуса национального меньшинства определяется как совокупность юридических факторов, которые непосредственно и существенно влияют на сохранение, существование и дальнейшее развитие национального меньшинства как устойчивой, исторически сложившейся общности. К основным структурным элементам конституционно-правового статуса национального меньшинства отнесено: а) принципы конституционно-правового статуса национального меньшинства; б) основные права национального меньшинства; в) основные обязанности национального меньшинства; г) гарантии реализации прав национального меньшинства.
Механизм реализации прав национальных меньшинств рассмотрен в двух плоскостях: как совокупность определенных взаимосвязанных элементов и как процесс, то есть как совокупность нескольких последовательных, логически обусловленных стадий. К основным структурным элементам указанного механизма отнесено: 1) систему отечественных законодательных актов, которые закрепляют правовой статус национальных меньшинств; 2) систему международно-правовых документов, касающихся статуса национальных меньшинств, подписанных и ратифицированных Украиной; 3) правовые акты государственных органов, направленные на обеспечение самобытности и удовлетворение национально-культурных потребностей представителей разных национальных меньшинств; 4) государственные органы общей и специальной компетенции, которые непосредственно занимаются проблемами развития национальных меньшинств, осуществляют контроль за соблюдением действующего законодательства в сфере межнациональных отношений и национально-культурного развития; 5) систему общественных организаций и движений, призванных содействовать удовлетворению национально-культурных потребностей национальных меньшинств; 6) целевые программы национально-культурного возрождения; 7) специальные целевые фонды развития национальных меньшинств.
Осуществлен историческо-правовой анализ учета национально-этнических факторов в правовых актах, которые действовали на территории современной Украины в период XVII-XX веков. При этом особое внимание уделялось исследованию и сопоставлению конституционных актов.
На основании проведенного анализа конституции зарубежных государств в зависимости от степени учета и использования национально-этнических особенностей разделены на три вида: ограниченного, фрагментарного и многогранного использования национально-этнического фактора.
Всесторонне проанализированы вопросы, связанные со свободным выбором индивидом национальной принадлежности, правового регулирования отношений в сфере использования языков, разные аспекты использования национально-этнического фактора в системе территориальной организации государств, а также связанные с осуществлением национально-культурной автономии и преодолением дискриминации по национально-этническому признаку.
В диссертации сформулирован ряд конкретных предложений по дальнейшему совершенствованию правового регулирования межнациональных (национально-этнических) отношений, обеспечению свободного национально-этнического развития личности, гарантированию реализации прав национальных меньшинств, развитию антидискриминационного законодательства.
Ключевые слова: нация, национальное меньшинство, межнациональные отношения, национально-этнический фактор, национально-этническая самоидентификация, национальное самоопределение, национально-культурная автономия, правовое регулирование.

Kolisnyk V.P. Constіtutіonal and legal problems of regulation of interethnic relations in Ukraine in the conditions of formation of a law-ruled State. Manuscrіpt.
The thesis for a doctor’s of law degree in the field 12.00.02 – constitutional law. National Law Academy of Ukraine named after Yaroslav the Mudry, Kharkiv, 2003.
The thesis is devoted to the research of constitutional and legal regulation of interethnic (national and ethnic) relations in Ukraine. For the first time, the author has made a complex research of the peculiarities and the structure of interethnic (national and ethnic) relations. The necessity of taking into account national and ethnic factor in legal regulation of public relations has been proved. The author has analyzed the categories of “the national sovereignty” and “the right to national self-determination”; formulated the definition of the notion of constitutional and legal status of national minorities and its structure and brought forward his own definition of the mechanism of realization of the rights of national minorities, national and cultural autonomy and some other issues. The issues of national and ethnic self-determination of the personality, legal regulation of the relations in the sphere of usage of languages and various aspects of taking into account national and ethnic factor in the system of territorial organization of countries have been thoroughly researched in this work.
Some concrete proposals aimed at perfection of legal regulation of interethnic (national and ethnic) relations, ensuring free national and ethnic development of the personality, guaranteeing of the realization of rights of national minorities have been formulated in the thesis.
Key words: nation, national minority, interethnic relations, national and ethnic factor, national and ethnic self-identification, national self-determination, national and cultural autonomy, legal regulation.

 

Всі права на опубліковані автореферати дисертацій належать їх авторам. Матеріали розміщено виключно для ознайомлення. Автореферати дисертацій отримані із відкритих джерел Інтернету

 

Пошукова анотація: випробуванням Звільнення каяттям дійовим поруки примиренням відбування дисципліни Зворотна громадськістю іміджу Зв’язки Зґвалтування адвокатом влади громадянами податкової реформа Соціалістичної Земельні процесуальні Земля довірою Злочин наслідками дорожнього людяності ОВС банкрутством необережність віросповідання економіки підприємницької найму мотиваційній пересування вузами підприємницьких фінансових приватної трудових Змішані вини інформації захисту винагороди безпідставного шкоди рятування загрози доручення підстави Європи Зовнішньоекономічні сліди Ідеологія Локка Імідж Імміграційне слідчого дитини міграції морського Імплементація Імунітет Інвестиційні договори самоврядування вчителя технології банкрутства губернаторства громадянства представництва Чехословаччині самоврядування моральної Польща омбудсмана підсудності піклування поруки потерпілого консулів Президента Франції Інститутпрезидентства співучасті присяжних губернатора конституційного народовладдя державної адміністрацій ідеологія криміналістики Інтелектуальна культура безпека ООН розслідування органів податкової мореплавства Інформація Іпотека вугледобувну обґрунтування ЗУНР власності трудового Кадрове державному Казна Касаційне час господарської умисних ухилення поліція слідчих приховування некласичний осудними Князівська Кодифікаційна Кодифікаційні Кодифікація Колективні заробітної Колізії Командитні Компенсації місцевого Президента фармакотерапевтична землекористування криміналістичне досудовому Компроміс Комунікативна Конкурентне Конкуренція Консолідація Конституцiйне Конституційна політичних правової юрисдикція юстиція Директорії справами державними освіту приватну творчості життя збори світогляду допомогу контроль конфлікт прав гласності рівності ініціативи Конституційний Суд громадянські делікти екологічні виконавчої міліції поділу внутрішніх парламентаризму громадянина законодавчої безпеки виконавчої стримувань особисті політичні самоврядування омбудсмана відповідальності вищих регламентація грецької міжнародних Канади юстиції військовослужбовців громадських депутатів кордону народів міста депутата меншин органів парламентарів Рахункової Києва виборчого суддів уряду ЄС правотворчому поділу політичних людини громадянина виборів національної національних норми референдуму самоврядування туризму публічної міжнаціональних Конституціоналізм Конституція України Контрабанда Контроль бюджету підприємницькою адміністрацій провадження Контрольний примус Конфіскація внутрiшнiх Конфлікти реформування реалізму управління експертизи розслідування національних політики охорони Концесійні Концесія Координація криміналістичної Кореляційні Корпоративні


TOPlist Український рейтинг TOP.TOPUA.NET
web tracking